Текст книги "Спартак"

У цьому бою, що тривав кілька годин, полягло майже десять тисяч римлян, інші розбіглися по околицях. Під претором був убитий кінь, сам він дивом урятувався. Намети й обоз римлян потрапили до рук переможців.

Наступного дня після третьої перемоги, здобутої Спартаком над римлянами протягом місяця, легіони гладіаторів зібралися на рівнині біля берега річки Скультенни. їх покликали, аби вирішити, чи йти вперед до переправи через Пад і повернутися кожному у рідну країну, або ж повернутися назад, якщо буде вирішено йти на Рим.

Спартак виголосив палку промову, жваво описуючи гладіаторам користь і переваги першої пропозиції й згубні наслідки, неминучі при ухвалі другого рішення. Він урочисто присягнувся, що захищає цей план лише на благо гладіаторів, але вирішувати їм, він підкориться волі більшості. Воєначальником чи простим солдатом, він завжди битиметься пліч-о-пліч з ними й буде щасливий, якщо загине разом із ними.

Грім оплесків пролунав у відповідь на цю промову. Можливо, якби негайно ж перейшли до голосування, його пропозицію прийняла б більшість. Але численні блискучі перемоги, які гладіатори протягом двох років здобували над римлянами, вселили їм зухвалу самовпевненість: багато хто з них, хоча в глибині душі й були прихильниками фракійця, не хотіли коритися залізній дисципліні, яку він запровадив у війську, – ця дисципліна забороняла мародерства й грабунки. Виникло невдоволення й нарікання, спочатку в окремих осіб, потай, помалу, немов зараза, вони поширилися, проникли в маси легіонів, і Евтибіді вже здавалося, що нарешті настав час помсти й торжества: тепер вона зможе скористатися цим невдоволенням і підняти легіони проти Спартака. Ми бачили, як куртизанка майстерно підкорила собі Еномая, якого повсталі могли б визнати гідним спадкоємцем Спартака, принаймні за хоробрістю й мужністю. Але завдяки своїй безмежній енергії Крікс втримав легіони галлів, вони не пішли за германцями, і тому плани грекині провалилися.

Приклад германців, розбитих ущент, ніяк не подіяв на інших, навпаки: у багатьох він лише розпалив бажання йти на Рим. Одним хотілося помститися за знищені легіони, інші мріяли про грабунок, який принесе їм багату здобич, і, нарешті, багато хто думав, що, схвалюючи той план, за який загинув зі своїми германцями улюблений усіма Еномай, вони висловлюють йому свою любов, роблять щось приємне його душі й гідне його пам'яті.

– На Рим! На Рим!.. – пролунало, немов перекоти грому ревіння п'ятдесяти тисяч голосів, коли Гай Канніцій виголосив свою промову і запропонував іти на Рим.

– На Рим! На Рим!

Голосування завершилось із таким результатом: сім легіонів одноголосно підтримали пропозицію Канніція, решта шість відхилили його незначною більшістю, і тільки кавалерія майже одноголосно висловилася за пропозицію Спартака: отже понад п'ятдесят тисяч гладіаторів висловили бажання йти на Рим, а за пропозицію фракійця голосувало менше двадцяти тисяч. Спартак був приголомшений непередбаченим результатом голосування, адже це руйнувало всі його плани і лише віддаляло мету повстання – розтрощити тиранічну владу Рима.

Він довго стояв похмурий, розчавлений, пригнічений, мовчазний, нарешті підняв голову й повернув бліде обличчя до Крікса, Граніка й Арторікса, які мовчки стояли біля нього й були вражені не менше за свого ватажка:

– Присягаюсь богами Олімпу, – з гіркою посмішкою вимовив він, – небагато ж я завоював прихильників серед гладіаторів після стількох небезпек, турбот і випробувань, перенесених мною заради них!.. Правду сказати, якби мене не втримувало почуття обов'язку й голос совісті, мені варто було б зараз пошкодувати, що я відмовився від пропозицій консула Марка Теренція Варрона Лукулла! Присягаюсь Геркулесом!

Він знову замислився, потім, стрепенувшись, обвів очима легіони і голосно вимовив:

– Нехай так, я скорюся вашому рішенню: ви підете на Рим, але під керівництвом іншого. Я відмовляюся від звання вашого верховного вождя, відмовляюся від честі, наданої вами мені: оберіть собі іншого, більш гідного.

– Ні… іменем богів! – крикнув самніт Лівії Гранденій, начальник дванадцятого легіону. – Ти завжди будеш нашим верховним вождем, адже серед нас немає рівного тобі.

– Затвердимо ще раз Спартака нашим верховним вождем! – крикнув Борторікс що було сили.

– Спартак – наш ватажок! Спартак – полководець! – кричали навколо сімдесят тисяч гладіаторів, трясучи у повітрі щитами.

Коли вигуки нарешті затихли, Спартак крикнув на весь голос:

– Ні… ніколи!.. Я проти походу на Рим і не поведу вас туди!.. Оберіть того, хто впевнений у перемозі.

– Ти наш ватажок!.. Ти веди… Спартаку!..Ти наш полководець! – повторювали десятки тисяч голосів.

Крікс подав знак, що хоче говорити. Запала тиша, і він сказав:

– Скільки б нас не було: сто тисяч гладіаторів зі зброєю в руках… нехай буде тільки сто… але лише один повинен бути нашим вождем… Після стількох перемог лише він може й повинен бути нашим вождем!.. Хай живе імператор Спартак!

Всією долиною Панара, на краю якої зібралися гладіатори, пролетів оглушливий вигук:

– Хай живе Спартак, імператор!

Обурений фракієць відмовлявся, протестував, не бажав приймати пропонованого звання, робив усе можливе, аби позбутися від наполегливих прохань друзів, але його вмовляли, примушували всі начальники легіонів, і в першу чергу Арвіній, Орцил і Гай Канніцій, всі шістдесят п'ять військових трибунів, центуріони й декани, яких маніпули й загони надіслали до нього, щоб вони наполягали й просили його залишити за собою верховне командування гладіаторськими легіонами. Нарешті Спартак, розчулений цим бурхливим проявом любові й поваги до нього, сказав:

– Ви цього хочете?… Нехай буде по-вашому. Я приймаю командування, бо розумію, що обрання кого-небудь іншого неминуче спричинить внутрішній розбрат. Я згоден боротися пліч-о-пліч із вами.

І в той час як йому дякували, цілували його одяг і руки, вихваляли мужність і заслуги, він додав із гіркою посмішкою:

– Я не обіцяю, що приведу вас до перемоги… У цій необдуманій війні я не вельми сподіваюся на перемогу. Та хай там як, ідемо на Рим. Завтра виступимо у напрямку Бононії.

Спартак змушений був узятися за справу, яку вважав непевною. Наступного дня гладіатори залишили табір і рушили через Бононію до Ариміна.

Однак гладіатори дедалі частіше стали виявляти непокору. У війську погіршилась дисципліна. Грізне військо, що під керівництвом мудрого полководця Спартака отримало стільки перемог, підупало й ослабло.

Тим часом у Рим швидко долетіли чутки про розгром консулів і претора Цізальпінської Галії. Сенат і римський народ сполошилися, а коли надійшла звістка про те, що гладіатори вирішили йти на Рим, усіх охопив жах.

Спартак між тим не міг продовжувати наступ на Рим через ганебну поведінку й непокору тих легіонів, які нещодавно несамовито вимагали, щоб їх туди вели. Довелося на місяць затриматися в Ариміні. Спартак відмовився від командування й кілька днів не виходив з намету, попри наполегливі прохання, доки нарешті усе військо не прийшло на преторій і, простягшись перед наметом Спартака, почало голосно каятися у своїх мерзенних учинках і просити за них прощення.

Спартак вийшов до війська: блідий, змарнілий, змучений. На відкритому шляхетному обличчі полководця закарбувалися страждання, очі його були червоні від гірких сліз. При появі Спартака вигуки каяття, вигуки з висловлюваннями любові і поваги до нього дедалі гучнішали.

Він подав знак, що хоче говорити, і коли запанувала тиша, почав сварити й докоряти, говорив, що через свої мерзенні вчинки вони перестали бути людьми, що прагнуть до волі, а перетворилися на підлих розбійників. Він залишається непохитний у своєму рішенні й далі не піде з ними, якщо тільки вони не нададуть йому повне й необмежене право піддавати будь-якому покаранню підбурювачів до пограбувань і бунту.

Лише після того як всі легіони одностайно погодилися на вимогу Спартака, він знову взяв на себе командування й почав суворими заходами відроджувати в гладіаторах згасле почуття обов'язку й вселяти їм усвідомлення необхідності найсуворішої дисципліни.

Він засудив до смерті нумідійця Орцила як найбільш дикого і непокірного з усіх начальників легіонів, що заплямував себе мерзенними злочинами. У присутності всіх легіонів Спартак наказав розіпнути Орцила його ж нумідійцям. Потім він наказав покарати різками й вигнати з табору двох інших начальників легіонів: галла Арвінія й самніта Гая Канніція. Крім того, він наказав розіпнути двісті двадцять гладіаторів, які, як було засвідчено їхніми товаришами, вирізнялися звірячою жорстокістю при нальотах на населення.

Потім він розпустив усі легіони й перешикував їх, але вже не за національною приналежністю. Тепер до кожного мані-пула, до кожної когорти входила однакова кількість солдатів різних національностей. Віднині маніпул у сто двадцять осіб складався із сорока галлів, тридцяти фракійців, двадцяти самнітів, десяти іллірійців, десяти греків і десяти африканців. Перелаштоване військо було розділене на чотирнадцять легіонів. З них він утворив три корпуси: перший складався з перших шести легіонів під керівництвом Крікса, другий був утворений із сьомого, восьмого, дев'ятого й десятого легіонів і переданий Граніку, третій – чотири останні легіони – був доручений Арторіксу.

Начальником кінноти, в якій налічувалося вісім тисяч вояків, залишився Мамілій. По завершенні перешикування війська Спартак вирішив, що перед походом на Рим необхідно зміцнити й згуртувати нові легіони. Від Ариміна через Форум Семпронія й Арретій він малими переходами рушив до Умбрії, щоб дати своїм солдатам час познайомитися один із одним, а також освоїтися з новими начальниками.

У Рим тим часом дійшли звістки про грабунки гладіаторів, звістки перебільшені й присмачені ненавистю до самих гладіаторів та страхом перед ними. Хвилювання й тривога посилилися, і народні трибуни почали голосно говорити на Форумі, що час нарешті подумати про порятунок батьківщини, над якою нависла серйозна загроза. На зібранні сенату вирішили доручити похід проти Спартака преторові Сицилії, обрання якого ось-ось мало відбутися. Щойно стало відомо про цю постанову сенату, всі претенденти на посаду претора Сицилії негайно зняли свої кандидатури, злякавшись майбутньої серйозної війни.

Більшість громадян шкодували про відсутність Метелла й Помпея: перший завдяки своєму досвіду, а другий завдяки своїй відвазі могли б уладнати цю складну справу. Деякі пропонували відкликати з Азії Лукулла, якого вважали хоробрим і кмітливим полководцем, і доручити йому ведення війни. Друзі Юлія Цезаря вмовляли його очолити цю кампанію, обіцяючи випросити для неї в сенату й народу римського вісім легіонів. Вони доводили Юлію Цезарю, що, маючи у своєму розпорядженні армію із сорока восьми тисяч легіонерів і двадцяти чи двадцяти двох тисяч легкоозброєних піхотинців і кавалерії союзників, він легко здобуде перемогу над гладіаторами. Проте Цезар, якому не давали спокою перемоги Помпея, рішуче відмовився від втручання в цю війну. Вона була така ж важка, як війна з Маріаном Доміцієм і царем Ярбою в Африці (саме за африканську війну Гней Помпей і отримав тріумф), але в той же час невигідна, адже переможця не удостоїли овацій, бо ж римська гордість не припускала, аби нікчемним гладіаторам була надана честь визнання їх воюючою стороною.

– Ні, якщо вже братися за ведення війни, то тільки такої, щоб у випадку перемоги я міг сподіватися на тріумф, що послужить мені щаблем до звання консула.

Так відповідав Цезар своїм друзям. Можливо також, що в душі він приховував іншу причину, яка спонукувала його відхилити пропозицію. Цезар своїм орлиним поглядом бачив усі виразки, що підточували в цей час Римську республіку відкрив їхні причини в минулому й зважував їхні можливі наслідки в майбутньому. Він ясно бачив, що гладіатори, котрі взялися за зброю, нещасні раби, що примкнули до них, злиденні волопаси із Самнія, що стали під їхні прапори, саме й були тими трьома класами незаможних і пригноблених, прагнення й сили яких він збирався використовувати, аби назавжди зломити й знищити тиранію гордовитих олігархів. Він розумів, що якщо він хоче залучити симпатії й завоювати любов цих знедолених і має намір постати перед ними у якості їхнього рятівника, то йому не слід плямувати себе кров'ю гладіаторів. Тому у день коміцій замість Цезаря на Форум з'явився Марк Ліциній Красс і виставив свою кандидатуру в претори Сицилії. Зробити це його вмовляли найвпливовіші сенатори, незліченні клієнти, а ще його підштовхувало власне честолюбство. Крассу вже мало було вважатися першим у Римі за багатством і впливовістю, його мучило ненаситне бажання домогтися військових лаврів, якими вже багато років був увінчаний Помпей.

Коли Красс з'явився в одязі кандидата на посаду претора, народ привітав його тривалими вигуками, виказуючи тим самим свою високу довіру до нього у час хвилювань і страху. Одноголосно, під гучні оплески його обрали претором Сицилії. Крассу було надано право набрати шість легіонів з відповідними допоміжними військами, а також зібрати й організувати розбиті легіони Лентула й Геллія. Із залишків цих легіонів новий претор міг би скласти ще чотири легіони. У такий спосіб у Красса утворилася армія в шістдесят тисяч легіонерів і двадцять чотири тисячі допоміжних військ, а всього вісімдесят чотири тисячі вояків. Це була дуже сильна армія. Такої ще не було від часів повернення Сулли в Італію після війни з Мітрідатом.

Наступного дня після свого обрання Красс видав едикт, у якому закликав громадян до зброї – боротися проти Спартака. Особливим рішенням сенату були обіцяні високі нагороди ветеранам Сулли й Марія, які побажали б узяти участь у цьому поході. Це підняло дух римських громадян, багато з них з'явилися до Красса, вимагаючи занесення їх до списків легіонерів. Родичі, друзі й клієнти цих юнаків проводжали легіони Красса до Мільвійського мосту, де військо перейшло з Фламінієвого шляху на Кассієвий і рушило в напрямку Баккани. Після чотириденного переходу Красс прийшов в Отрикул, де й отаборився.

Майже місяць Красс в Отрикулі й Спартак в Арретії були зайняті лише підготовкою до воєнних дій, кожен вигадував нові плани, нові військові хитрощі, нові пастки для ворога.

Коли Спартак вирішив, що час діяти, однієї темної грозової ночі наказав своїм легіонам тихо знятися з табору. У таборі він залишив сім тисяч вершників під керівництвом Мамілія, а тисячу вершників вислав уперед як розвідників. Скориставшись ураганом, він просувався без привалів усю ніч і майже весь день і прибув в Ігувій, звідки мав рушити через Камерин, Аскул, Сульмон, Фуцинське озеро й Сублаквей на Рим.

Через три дні після від'їзду війська гладіаторів з Арретію Красс, переконавшись у тому, що ворог не виходить зі своїх окопів, задумав атакувати його й у рішучому бою відразу покласти кінець війні.

Він рушив з Отрикула швидким маршем – далекоглядний Красс зрозумів, що Спартака треба бити його ж прийомами, – і через чотири дні підійшов до табору під Арретієм. Мамілій, дізнавшись про наближення римського війська, згідно з наказом верховного вождя гладіаторів, вийшов уночі з табору з усією кіннотою. Коли розвідники Красса на світанку наступного дня дійшли до самісінького валу табору повстанців, вони побачили, що військо Спартака залишило табір. Красс був вражений такою звісткою й аби дізнатися, який шлях міг обрати Спартак, негайно ж відправив свою кавалерію обстежити всі шляхи від Арретія, наказавши вести розвідку на тридцять миль довкола.

Незабаром він дізнався, що кіннота гладіаторів, що пішла з Арретія, прямує через Ігувій до Камерина. Тим самим шляхом, як йому донесли, кілька днів тому пройшов і Спартак з усім своїм військом. Тоді Красс із далекоглядністю видатного полководця вигадав контрманевр. Спартак ішов шляхом уздовж східного схилу Апеннін, Красс же вирішив негайно повернутися до Рима, дотримуючись західного схилу Апеннін. Таким чином, рухаючись паралельно зі Спартаком, Красс пересувався майже по прямій лінії. Шлях його був значно коротшим: один перехід Красса дорівнював трьом переходам фракійця.

Така перевага була на руку Крассу, якщо він хотів виграти час і простір.

За п'ять днів важких переходів Красс досяг Реати і там дав війську один день відпочинку. Тим часом Спартак дійшов до Клітерна біля Фуцинського озера, але, на жаль, тут його затримала непередбачена перешкода – розлив річки Велін. Через сильні дощі, які лили безперестану кілька днів, йому довелося зупинитися на два дні, щоб перекинути через річку плавучий міст, та ще добу переправлялося військо.

Тим часом Красса попередили, що Спартак наближається до Клітерна. Він наказав Авлу Муммію, своєму заступникові, переправитися через Велін біля Реати з двома легіонами й шістьма тисячами солдатів з допоміжних військ і рушити лівим берегом до Альфабуцела, там перейти на правий берег і йти далі до Клітерна. Він велів Муммію у жодному разі не вступати в бій зі Спартаком, увесь час відходити, – доти, поки Красс не наздожене його й не атакує Спартака з тилу.

Муммій виконав усі накази Красса й на світанку наступного дня прибув до Альфабуцела, але не міг отаборитися і змушений був залишити це місце, бо туди вже підходив Спартак.

Хоча солдати були надзвичайно стомлені переходом, Муммій провів їх через ущелини Апеннін до Сублаквею, де зайняв дуже сильну позицію на стрімчастому і скелястому схилі гори, маючи намір піти звідти наступного дня.

Але трибуни вмовляли його, що тепер не час відступати перед ворогом – треба скористатися доброю нагодою, що надає йому доля, і розбити Спартака без допомоги Красса. Муммія захопила ідея блискавичної перемоги, тож наступного дня, коли поблизу з'явився Спартак, він вступив із ним у бій. Фракієць побачив, що на цій позиції його чотирнадцять легіонів не дадуть йому жодної переваги, і тому, поки тринадцятий і чотирнадцятий легіони боролися з ворогом, він зібрав в один корпус усіх велітів і пращників інших легіонів, наказав їм піднятися на вершини навколишніх гір і вдарити по римлянам з тилу.

Легкоозброєні загони гладіаторів блискуче виконали наказ Спартака, і через три години після початку битви, у якій обидві сторони боролися з однаковою завзятістю, римляни неабияк здивувалися, побачивши, що всі сусідні вершини вкриті ворожими пращниками й велітами. На легіонерів летіли цілі хмари стріл і каменів, а потім вороги почали спускатися, заходячи в тил із флангів. Римляни кинулися тікати, кидаючи дорогою зброю, щити, всю збрую, щоб легше було бігти. Але тоді на втікачів стрімко кинулися два легіони і легка піхота, що спускалася з усіх стрімчаків, з усіх скелястих вершин. Бій перетворився на криваву різанину, в якій загинуло понад сім тисяч римлян.

Розділ 20
Від битви під горою Гарган до похорону Крікса

Після такого кровопролитного бою Крассу не вдалося відновити сили, одначе й Спартак не мав жодної вигоди зі своєї перемоги. Мамілій ретельно обстежив береги Веліна і доповів Спартаку, що основна частина Крассового війська переправилася через річку. Фракієць розумів, що йому не слід іти на Рим, коли Красс перебуває в тилу. Тому ввечері того ж дня він виступив із Сублаквея, перейшов Лірис і попрямував у Кампанію. Красса вирушив лише ввечері того дня, коли гладіатори залишили Сублаквей, бо чутки про розгром його заступника дійшли до нього тільки надвечір наступного дня.

Претор був обурений поведінкою Муммія, а ще більше – його легіонів, бо втікачі підійшли до самісіньких стін Рима й у місті почалася страшна паніка. Заспокоїти людей вдалося тільки тоді, коли гінці Красса розтлумачили римлянам, що бій під Сублаквеєм не був вирішальним. Вони доповіли сенату про справжній стан справ і запропонували йому негайно відправити у табір претора всіх утікачів з легіонів Муммія.

За кілька днів усі втікачі повернулися в табір присоромлені й пригнічені.

Спартак просувався дуже швидко, але так само швидко йшли і легіони Красса, які тепер жадали нових боїв.

За п'ятнадцять днів претор наздогнав гладіатора в Давнії, де отаборився біля Сіпонта. Красс прибув сюди з наміром відтіснити гладіаторів до моря й тому обрав для табору місце між Арпами й Сіпонтом і чекав нагоди поборотися зі Спартаком.

Вже три дні війська стояли одне навпроти одного. О першій ночі, коли в римському таборі панував цілковитий спокій, Красса розбудив контубернал. Він повідомив про прибуття гінця від гладіаторів і що тому конче потрібно поговорити із претором у досить важливій справі.

Гонець був невеличкий на зріст, у чудових обладунках, у шоломі з опущеним забралом. Щойно він побачив перед собою Красса, підняв забрало, і претор побачив бліде жіноче обличчя. Це була Евтибіда, що з'явилася до Красса, аби зрадити своїх побратимів.

– Ти не впізнаєш мене, Марку Ліцинію Крассе? – запитала вона з усмішкою.

– Так… точно… обличчя твоє мені знайоме… так… – нескладно бурмотів претор, риючись у своїй пам'яті, аби згадати ім'я, воскресити образ. – Адже ти не юнак, клянуся всемогутніми богами, ти жінка! Чи можливо це? Клянуся Венерою Еріциною!..Ти?…

– Швидко ж ти забув поцілунки Евтибіди, які не може забути жоден чоловік…

– Евтибіда! – вигукнув вражений Марк Красс. – Присягаюсь блискавками Юпітера! Евтибіда!.. Ти тут? Звідки ти? У таку годину? І в цих обладунках?…

Раптом він відступив і, схрестивши на грудях руки, недовірливо поглянув на Евтибіду своїми сірувато-жовтими, тьмяними очима, що зненацька пожвавилися і спалахнули вогнем.

– Якщо ти тут, аби розставити мені сіті, – суворо сказав він, – попереджаю: ти помилилася, я не Клодій, не Вариній і не Анфідій Орест…

– Це не заважає й тобі бути дурником, бідолашний Марку Крассе, – відповіла грекиня із зухвалою посмішкою, кинувши на претора швидкий і злостивий погляд. – Ти найбагатший, – продовжувала вона після хвилинного мовчання, – але аж ніяк не найрозумніший з римлян.

– Чого ти хочеш?… До чого хилиш?… Говори хутчіш. Евтибіда з хвилину помовчала, з глузливою посмішкою дивлячись на римського претора, а потім мовила:

– О Юпітере Олімпійський! Я принесла йому перемогу й ніяк не думала, що мене так приймуть! Роби добро людям. А вони вже віддячать вам, клянуся богами!..

– Скажеш ти нарешті, навіщо прийшла? – нетерпляче вимовив Красс, як і раніше підозріливо дивлячись на неї.

Тоді Евтибіда пояснила Крассу причини своєї невгасимої ненависті до Спартака. Розповіла про розгром десяти тисяч германців, про те, як після цього бою вона здобула славу хороброї войовничої діви і безмежну довіру гладіаторів. Вона закінчила свою промову запевненням, що цю довіру і посаду контубернала Крікса вона бажає використовувати лише з метою допомогти римлянам захопити військо гладіаторів, розділене тепер на дві частини, і забезпечити римлянам блискучу й рішучу перемогу.

Красс вислухав Евтибіду дуже уважно, не зводячи з неї пильного погляду, і, коли вона стихла, повільно й спокійно сказав їй:

– А може, вся твоя балаканина – не що інше, як пастка: ти хочеш затягти мене в сіті, розставлені Спартаком. Га? Що ти на це скажеш, красуне Евтибідо? Хто мені поручиться за щирість твоїх слів і намірів?

– Я сама. Віддаю своє життя у твої руки: от застава правдивості моїх обіцянок.

Красс, здавалося, міркував про щось і за хвилину сказав:

– А може, і це теж військова хитрість?… Може, життя тобі не дороге й ти приносиш його у жертву заради торжества справи цих злиденних рабів?

– Клянуся твоїми богами, Крассе, ти занадто недовірливий. Це вже нерозумно.

– А чи не думаєш ти, – повільно вимовив претор Сицилії, – що краще бути надто недовірливим, аніж занадто наївним?

Евтибіда нічого не відповіла, лише подивилася на Красса, і в погляді її було чи то глузування, чи то бажання про щось дізнатися. Помовчавши трохи, вона сказала:

– Хто знає? Можливо, ти й правий. Хай там як, вислухай мене, Марку Крассе. Я користуюся цілковитою довірою Спартака, Крікса й інших вождів гладіаторів. Я знаю, що замислив проти тебе проклятий фракієць.

– Ти кажеш правду? – запитав Красс напівсерйозно, на-півіронічно. – Що ж він замислив? Послухаємо.

– Завтра серед білого дня, так щоб до тебе якомога швидше досягли чутки, два корпуси під керівництвом Граніка й Арторікса – вісім легіонів і вершники, усього сорок тисяч вояків – під керівництвом Спартака вийдуть із Сіпонта й рушать до Барлетте ніби з наміром вирушити у край пі-центів. Крікс із корпусом солдатів залишиться в Сіпонті, розпустивши серед мешканців чутки, що він відділився від Спартака через непримиренні розбіжності між ними. Щойно тобі стане відомо, що Спартак пішов, ти, звичайно, нападеш на Крікса, але тільки-но між вами зав'яжеться бій, Спартак, що сховається зі своїм військом у лісах уздовж дороги від Сіпонта до Барлетти, швидко повернеться, нападе на тебе з тилу, і все твоє хоробре військо буде розбите вщент…

– О! – вигукнув Красс. – От у них який план!..

– Так.

– Побачимо, чи потраплю я у пастку.

– Без мого попередження, повір мені, Крассе, ти потрапив би обов'язково. Чи хочеш не лише уникнути їхньої пастки? Чи хочеш упіймати їх у ті самі тенета, які вони розставлять тобі? Хочеш розбити й остаточно знищити тридцять тисяч легіонерів Крікса, а потім напасти на Спартака, маючи майже вдвічі більше сил, аніж у нього?

– Ану ж бо! Що мені треба зробити?

– Піди звідси завтра до світанку й прямуй у Сіпонт. Ти прийдеш туди, коли Спартак буде на відстані п'ятнадцяти-двадцяти миль від міста. Він чекатиме від мене відомостей про твоє просування (це відповідальне доручення буде довірене мені) і повідомлень про те, що ти перебуваєш в дорозі й незабаром потрапиш у пастку, а натомість я скажу йому, що ти й не думав зніматися з табору. Потім я повернуся до Крікса і скажу, що Спартак наказав йому вирушати до гори Гарган і у випадку, якщо ти нападеш на нього, захищатися. Щойно Крікс відійде далі від Сіпонта й буде підходити до гори Гарган, ти нападеш на нього і встигнеш розбити його, перш ніж устигне підійти Спартак.

Красс із подивом слухав промову підступної жінки, яка просто мистецьки викладала довершений план воєнних операцій, можливо, набагато кращий, аніж він міг би вигадати сам.

Довго дивився Красс на куртизанку, щоки якої палахкотіли яскравим рум'янцем від сильного збудження, і раптом вигукнув:

– Клянуся Юпітером Визволителем, ти страшна жінка!

– Такою мене зробили чоловіки, – з запалом відповіла Евтибіда й, затнувшись, додала з гіркою усмішкою: – Облишмо це. Що ти скажеш про мої плани й розрахунки?

– У найстрашніших глибинах Ереба не вигадали б нічого більше жахливого, кривавого й витонченого. Але повторюю: я не вірю тобі й не покладаюся на тебе…

– Гаразд, вислухай мене. Виступи завтра з табору за дві чи три години до полудня, відправ уперед розвідників і прямуй до Сіпонта – чим ти ризикуєш? Якщо я, скажімо, зрадила тебе, у найгіршому разі ти опинишся перед усім військом Спартака. А хіба ти не хотів би вступити з ним у рішучий бій?

Красс відповів після нетривалих роздумів:

– Добре… Я вірю тобі… точніше, хочу вірити. Обіцяю, якщо все піде саме так, як ти спритно й розумно замислила, я щедро винагороджу тебе, і ще більшу нагороду ти отримаєш від сенату, коли я повідомлю про важливі послуги, надані тобою йому й народу римському.

– Що мені ваші нагороди? Що мені народ римський? – сказала грекиня збудженим голосом, кинувши на Красса злісний і презирливий погляд. Очі її блищали від обурення й гніву. – Я прийшла запропонувати тобі перемогу, але не заради римлян і не заради тебе – це моя помста. Чи можеш ти уявити цю божественну, невимовну втіху, яку я відчую, коли зроблю ворога нещасним?! Його сльози, його кров! Яка це насолода! Аби тільки я змогла стати коліном на груди помираючого Спартака серед загиблих його співтоваришів, почути його передсмертний хрип на полі, всіяному трупами! Навіщо мені твої дарунки, для чого нагорода сенату?

Куртизанка була бліда, її очі гарячково блищали, губи тремтіли, низьким, зловісним голосом промовляла вона ці слова, у яких лунали ненависть і спрага крові, риси її спотворилися, вигляд її був жахливий. Красс відчув до неї відразу його тілом пробігло тремтіння, наче від раптового страху.

Однак Красс, серйозно задумавшись над результатом війни, вирішив не бути педантичним у виборі засобів, які могли привести його до перемоги. Евтибіда підхопилася на коня й тихенько виїхала з римського табору. Потім вона пустила коня клусом і попрямувала у табір гладіаторів.

На світанку Красс наказав знятися з табору й, виславши вперед п'ять тисяч вершників, дав їм вказівку обережно просуватися на відстані трьох миль від колони легіонів і обстежити околиці, аби уникнути якої-небудь несподіваної небезпеки або засідки. Після сходу сонця він попрямував до Сіпонта. Рухались повільно, аби уникнути пастки чи ж просто не бажаючи стомлювати військо на випадок раптової зустрічі з ворогом.

Тим часом Спартак вирушив з вісьмома легіонами й кавалерією до Барлетте. Крікс зі своїми шістьма легіонами залишився в Сіпонті й околицями поширилась чутка, що військо повсталих через суперечку між Спартаком і Кріксом розділилося на дві частини: одна частина вирішила напасти на римські легіони, що отаборилися біля Арп, а друга вирішила йти через Беневент на Рим.

Чутка і справді була, тож про це розвідники негайно доповіли Крассу.

«Поки що слова Евтибіди справджуються, – подумав про себе провідник римлян. – Це гарна ознака».

Так воно й було насправді.

Наступної ночі, коли війська Красса влаштували засідку в лісистих ущелинах Гарганських гір, що за чотири милі від Сіпонта, Евтибіда щодуху мчала до Барлетте з наказом Крікса передати Спартаку, що ворог вийшов з Арп і потрапив у засідку, нехай Спартак негайно повертає до Сіпонта.

Грекиня постала перед Спартаком, що ховався з усіма своїми легіонами в заростях уздовж дороги від Сіпонта до Барлетти. Він із тривогою запитав її:

– Ну як?

– Красс ще не вирушив з Арп. Хоча він і відправив розвідників до Сіпонта, але наші вивідувані повідомили Кріксові, що римські легіони й не думають зніматися з табору.

– Клянуся богами, – вигукнув фракієць, – цей Красс розумніший і хитріший, аніж я припускав!

Він на хвильку замислився і звернувся до Евтибіди:

– Повернися до Крікса та передай йому, щоб він не знімався з табору, хай там що. Якщо ж з'явиться Красс і нападе на нього, то, щойно почнеться бій, нехай Крікс відправить до мене трьох контуберналів, по одному з проміжками в чверть години, щоб попередити мене: принаймні один із трьох доїде. Дивно. Мені здається, що це небажання Красса скористатися доброю нагодою розбити мене й Крікса окремо – погана ознака для нас.