Текст книги "Спартак"

Спартак першим порушив мовчання, звернувшись до співрозмовника:

– Яка мета твого приїзду? Патрицій отямився й відповів:

– Ім'я моє Гай Руф Ралла, я належу до стану вершників і присланий до тебе консулом Марком Теренцієм Варроном Лукуллом із двома дорученнями.

Спартак посміхнувся, в його посмішці читались глузування й недовіра. Він негайно ж запитав римського посланця:

– Перше?

– Запропонувати на підставі угоди з тобою повернути нам римлян, узятих тобою в полон у бою біля Фунді.

– А друге?

Посол, здавалося, зніяковів. Він відкрив був рота, аби щось сказати, але вагався, і нарешті промовив:

– Я хочу, аби ти спочатку відповів на мою першу пропозицію.

– Я поверну вам чотири тисячі полонених в обмін на десять тисяч іспанських мечів, десять тисяч щитів, десять тисяч панцирів і сто тисяч дротиків, виготовлених вашими кращими зброярами.

– Як? – перепитав Гай Руф Ралла, і в його голосі почулося одночасно й здивування, й обурення. – Ти вимагаєш… ти бажаєш, щоб ми самі постачили тебе зброєю для продовження війни з нами?

– Повторюю, я вимагаю, щоб це була найкраща зброя. Вона має бути доставлена у мій табір через двадцять днів. Інакше я не поверну ці чотири тисячі полонених.

І додав:

– Я міг би замовити цю зброю в сусідніх містах, але на це піде забагато часу, а мені необхідно якомога швидше повністю озброїти ще два легіони рабів, що прийшли за останні дні, і…

– І саме тому, – відповів розгніваний посол, – полонені залишаться в тебе, а зброї ти не отримаєш. Ми – римляни, і Геркулес Мусагет і Аттилій Регул навчили нас своїми вчинками, що навіть ціною будь-яких жертв ніколи не слід робити того, що може принести користь ворогові й зашкодити батьківщині.

– Добре, – спокійно відповів Спартак, – через двадцять днів ви мені надішлете необхідну зброю.

– Клянуся Юпітером Феретрийським, – ледь стримуючи гнів, вигукнув Руф Ралла, – ти, певно, не зрозумів того, що я тобі сказав? Ти не отримаєш зброї, повторюю тобі: не отримаєш! А полонені нехай залишаться в тебе.

– Так, так, – нетерпляче сказав Спартак, – подивимося. Виклади мені другу пропозицію консула Варрона Лукулла.

І він знову іронічно посміхнувся.

Римлянин кілька хвилин мовчав, потім спокійно, майже м'яко, вимовив:

– Консул пропонує тобі припинити війну.

– О! – мимоволі вирвалося в Спартака. – Цікаво, на яких же умовах?

– Ти любиш одну знатну матрону славетного роду, а вона любить тебе. Рід Валерії йде від сабінянина Волузія, що прийшов у Рим з Тацієм за царювання Ромула, засновника Рима, а Волузій Валерій Публікола був першим консулом Римської республіки.

При перших словах Руфа Ралли Спартак підхопився, обличчя його палало, очі горіли гнівом. Потім він потроху заспокоївся, відразу сполотнів, знову сів і запитав у римського посланця:

– Хто це сказав?… Що про це може бути відомо консулові? Що вам до моїх особистих стосунків? До чого вони у справах військових, на перемовинах про мир, який ви мені пропонуєте?…

Посол зніяковів і нерішуче вимовив:

– Ти любиш Валерію Мессалу, вдову Сулли, і вона любить тебе, і сенат, щоб позбавити її від осуду, готовий сам просити Валерію стати твоєю дружиною. Коли ти будеш одружений з коханою жінкою, консул Варрон Лукулл запропонує тобі право вибору: якщо побажаєш виявити свою хоробрість на полі бою – ти вирушиш в Іспанію у званні квестора під керівництвом Помпея. А якщо віддаси перевагу спокійному життю, ти будеш призначений префектом в одне з міст Африки, за своїм вибором. Туди ти зможеш взяти до себе й Постумію, дитя твого гріховного зв'язку із дружиною Сулли. Інакше ж дитину доручать опікунам інших дітей диктатора, і ти не тільки втратиш право називати її своєю дочкою, а й будь-яку надію на те, що коли-небудь зможеш обійняти її.

Спартак підвівся. Навіть коли римлянин замовк, гладіатор продовжував дивитися на нього упритул, часом похитуючи головою й постукуючи правою ногою.

Мовчання тривало довго, нарешті Спартак спокійно й тихо запитав:

– А мої товариші?

– Військо гладіаторів має бути розпущене: раби повинні повернутися до господарів, а гладіатори у свої школи.

– І… усьому кінець? – вимовив Спартак повільно.

– Сенат забуде й пробачить.

– Покірно дякую! – глумливо вигукнув Спартак. – Який добрий, який великодушний і милостивий сенат!

– А хіба не так? – гордовито відповів Руф Ралла. – Сенат повинен був би наказати розіпнути всіх заколотників, а він пробачає їх. Невже цього недостатньо?

– О! Навіть занадто… Сенат пробачає ворогу озброєному й крім того – переможцю… Справді, гідний і небачений приклад великодушності!

Він замовк на мить, потім з гіркотою додав:

– Отже, вісім років мого життя, всі мої здібності, всі щиросерді зусилля я віддав святій і шляхетній справі. Я безстрашно йшов назустріч усім небезпекам, закликав до зброї шістдесят тисяч моїх товаришів по нещастю, я вів їх до перемоги, а тепер одного прекрасного ранку я скажу їм: «Те, що вам здавалося перемогою, – не що інше, як поразка, волі нам не завоювати, повертайтеся до своїх панів і знову простягніть руки, щоб їх закували у звичні ланцюги». Але чому ж, чому?

– Виходить, ти не цінуєш честі, що виказують тобі, варварові. З нищого рудиарія ти перетворишся на римського квестора або префекта. Крім того, тобі буде дозволено одружитися зі знатною римською матроною.

– Така велика могутність сенату римського? Він розпоряджається не тільки всією землею, а й почуттями людей, що живуть на ній?

Обидва замовкли. Потім Спартак спокійно запитав Руфа Раллу:

– А якщо гладіатори, попри мої поради і угоди, не побажають розійтися?

– Тоді… – повільно й нерішуче вимовив римський патрицій, опустивши очі й перебираючи руками кінець своєї тоги, – тоді… такому досвідченому полководцеві, як ти… який зрештою тільки для блага цих нещасних… не може не випасти… йому завжди випаде нагода… відвести війська… у місця…

– Де консул Марк Теренцій Варрон Лукулл, – продовжував Спартак, раптом страшно сполотнівши (його гнівні й сповнені ненависті очі надавали обличчю жорстокості, але говорив він стримано й спокійно), – буде чекати на них зі своїми легіонами. Він оточить їх, вони неминуче здадуться йому без усякого шуму, і консул навіть зможе приписати собі честь цієї легкої, заздалегідь улаштованої перемоги. Чи не так?

Римлянин ще нижче опустив голову й промовчав.

– Чи не так? – вигукнув Спартак таким голосом, що викликав тремтіння в Руфа Ралли.

Посол окинув поглядом Спартака: ватажок гладіаторів був такий розгніваний, його очі палали такою ненавистю, що римлянин мимоволі відступив на крок.

– О, клянуся всіма богами Олімпу, – вимовив фракієць гордо і з погрозою, – дякуй богам, покровителям твоїм, за те, що ниций гладіатор уміє поважати права іншого і що гнів, який охопив мене, не затьмарив мого розуму і я не забув, що ти з'явився до мене як посол… Ти прийшов запропонувати мені зраду, безчесну, як твій сенат, як твій народ, зраду, найганебнішу й наймерзеннішу!.. Ти намагався торкнутися потаємних схованок душі моєї!.. Ти намагався спокусити людину, коханого, батька, щоб обманом домогтися своєї мети там, де ти не міг здобути перемогу силою своєї зброї.

– О варваре! – вигукнув обурено Руф Ралла, відступаючи на кілька кроків і не зводячи очей зі Спартака, – ти, здається, забув, з ким розмовляєш!

– Це ти, римський консуле, Марку Теренцію Варроне Лукулле, безчесний і ниций, це ти забув, де перебуваєш і з ким говориш! О, ти думав, що я не впізнав тебе? Ти прийшов сюди під вигаданим ім'ям, потай, обманом, щоб спробувати спокусити мене, ти судив по собі, а тому вважав і мене здатним на ті ниці вчинки, на які здатен сам, о найпідліший з людей! Іди… повертайся у Рим… збери нові легіони і приходь боротися зі мною у відкритому полі. Там, якщо ти посмієш стати зі мною віч-на-віч, як стоїш тепер, я дам тобі гідну відповідь на твої злочинницькі пропозиції.

– І ти сподівався чи ще сподіваєшся, бідолашний дурню, – вимовив презирливо консул Варрон Лукулл, – що зможеш протистояти натиску наших легіонів, ти тішиш себе надією здобути повну перемогу над могутнім Римом, що його завжди супроводжує щастя?

– Я сподіваюся вивести ці юрби нещасних рабів на їхню батьківщину, і там, у наших краях, я хочу підняти повстання всіх пригноблених народів проти їхніх гнобителів, я сподіваюся покласти кінець вашому проклятому пануванню.

Жестом правої руки Спартак наказав консулові вийти.

Консул Варрон Лукулл із достоїнством загорнувся у свою тогу і, йдучи, сказав:

– Побачимося на полі битви.

– Хай допустять це боги… тільки в це я не вірю…

І коли Теренцій пішов дорогою, що йшла нижче Преторія, Спартак окликнув його й сказав:

– Вислухай мене, римський консуле… Мені відомо, що деякі з моїх солдатів, які потрапили у ваші руки під час цієї війни, були всі розп'яті, і я бачу, що ви, римляни, не визнаєте за нами, гладіаторами, людських прав. Тож я попереджаю тебе: якщо через двадцять днів я не отримаю тут, у моєму таборі, зброю і збрую, які мені потрібні, чотири тисячі ваших солдатів, що потрапили до мене в полон під Фунді, також будуть розіп'яті нами.

– Як?… Ти посмієш?… – вимовив консул, сполотнівши від гніву.

– Усе дозволено стосовно таких людей, як ви, для яких немає нічого святого, немає нічого, до чого б вони відчували повагу… Безчестя за безчестя, убивство за вбивство, різанина за різанину – от як з вами треба чинити. Іди!

І він наказав консулові вийти.

На заклик Спартака прибігли декан і гладіатори, що раніше супроводжували посла і його слуг. Фракієць наказав їм провести римлян до воріт табору.

Залишившись наодинці, Спартак довго ходив своїм наметом, занурений у найпохмуріші й найсумніші думки. Він був дуже схвильований.

Невдовзі він покликав до себе Крікса, Граніка й Еномая, аби повідомити їм про відвідування табору Теренцієм Варроном Лукуллом, про пропозиції, зроблені ним, за винятком тих, які стосувалися його таємниці – любові до Валерії. Товариші схвалили дії свого ватажка, вони захоплювалися шляхетністю душі Спартака і його великодушним самозреченням. Вони пішли від нього, сповнені ще більшої любові й поваги до свого хороброго побратима й полководця.

Спартак пішов у свій намет, коли вже почало темніти. Знявши із себе панцир і зброю, які носив весь день не знімаючи, Спартак ліг і довго крутився, важко зітхаючи. Заснув він дуже пізно, забувши загасити світильник з обпаленої глини, у якому ще тьмянів ґніт.

Він проспав години зо дві, стискаючи уві сні медальйон, подарований йому Валерією, який завжди носив на шиї, як раптом його розбудив тривалий, палкий поцілунок у губи. Він прокинувся, сів на ліжку й, повернувши голову у той бік, звідки йому почулося уривчасте дихання, вигукнув:

– Хто це?… Хто тут?…

Біля його ложа стояла на колінах красуня Евтибіда. ЇЇ густе руде волосся було розпущене по плечах і розметалося по білосніжних грудях. Вона наче в молитві склала свої маленькі руки, прошепотівши:

– Пожалій, пожалій мене… Спартаку, я вмираю від кохання до тебе!

– Евтибідо! – вигукнув вражений ватажок гладіаторів, стискаючи в руці медальйон. – Ти, ти тут?… Навіщо?…

– Багато ночей, – вимовила тихо дівчина, що тремтіла, немов листок, – от у цьому куті, – і вона вказала рукою на кут, – я чекаю, поки ти заснеш, потім стаю на коліна біля твого ложа, споглядаючи обличчя твоє, таке велично прекрасне. Я схиляюся перед тобою й плачу в тиші, бо я обожнюю тебе, Спартаку, вклоняюся тобі, як вклоняються богам. Вже п'ять довгих, нескінченних, як вічність, років, я люблю тебе без надії, як божевільна, як одержима, відкинута тобою. Дарма намагалася я вигнати твій образ із моєї пам'яті… Він урізався в неї вогненними письменами. Дарма намагалася втихомирити свою велику пристрасть, я хотіла потопити її у вині, в утіхах, у розгульних оргіях… Я марно шукала спокою, уникаючи тих місць, де могла побачити тебе, але й у Греції ти був переді мною. Навіть місця, де я народилася, навіть спогади безневинної юності моєї, звук рідної мені мови – ніщо, ніщо не могло вигнати тебе з мого серця… Я люблю тебе, я люблю тебе, Спартаку, і любов мою не в змозі висловити людська мова… Сила моєї любові така велика, що вона кинула до твоїх ніг таку жінку, як я, біля ніг якої були найкращі чоловіки Рима! О, зглянься наді мною, не відштовхуй мене, я буду твоєю служницею, рабинею… тільки не відштовхуй мене, молю тебе. Якщо ти знову відкинеш мене, то змусиш мене зважитися на все… Навіть на найжахливіші, найстрашніші злочини!

Так схвильовано молила закохана дівчина. Вона схопила руку Спартака й вкривала її палкими поцілунками. Від цього нестримного потоку слів і поцілунків, чуттєвих і запальних, обличчя Спартака то спалахувало, то ставало біліше за полотно, його тіло тремтіло, і тоді він стискав у руці медальйон, у якому було волосся Валерії й Постумії. Тільки цей амулет давав йому силу встояти проти чарів красуні-грекині.

Він зробив над собою зусилля і, м'яко вивільнивши свою руку з її руки, лагідно, намагаючись бути спокійним, майже по-батьківськи сказав їй:

– Заспокойся… заспокойся… божевільна ти дівчино… Я люблю іншу… божественно прекрасну жінку… вона мати моєї дитини… Знай, що в Спартака тільки одна віра, і так само, як я живу задля справи і помру за неї, так і кохаю лише одну жінку й ніколи не полюблю іншу… Прожени думки про мене зі своєї голови… не висловлюй мені почуттів, яких я не розділяю, не говори мені про кохання, що я не можу відчувати до тебе…

– Ох, клянуся божественними ериніями, – вигукнула Евтибіда, яку при останніх словах Спартак злегка відхилив від себе, – це Валерія, проклята Валерія, це вона, вона викрадає в мене твої пестощі й поцілунки!

– Жінко! – обурено вигукнув Спартак, і обличчя його зробилося похмурим і грізним.

Евтибіда замовкла, кусаючи свої руки. Ватажок гладіаторів, стримавши гнів, вимовив за мить вже спокійно, але не менш суворо:

– Йди з мого намету і ніколи більше не з'являйся тут. Завтра ти вирушиш з іншими контуберналами в штаб Еномая: моїм контуберналом ти більше не будеш.

Куртизанка, опустивши голову, ледь стримуючи ридання й кусаючи руки, повільно вийшла з намету. А Спартак тим часом відкрив медальйон, підніс його до губ і вкрив поцілунками пасма волосся, що зберігалися в ньому.

Розділ 16
Лев біля ніг дівчини. Покараний посол

Евтибіда була винятковою жінкою. ЇЇ розум завжди підкорявся поривам пристрасті, а пристрасть була непомірною, тож часто її розум знищував бурхливий політ нестримної фантазії. Вона мала нестримну енергію, що не відповідала її тендітній, витонченій статурі. Грекиня швидше скидалася на юну дівчину, аніж на жінку. Читач уже знає, що з юності, підкоряючись хтивим бажанням одного розбещеного патриція, вона брала участь у безсоромних оргіях і сатурналіях, а тому втратила дві найкращі жіночі якості: сором'язливість і здатність відрізняти добро від зла.

Вона не вміла стримувати свої бажання й домагалася бажаного будь-якими засобами. Добром вона вважала лише досягнення мети. З непохитним завзяттям йшла вона до задуманого, і завдяки неймовірній силі волі їй завжди вдавалося задовольняти свої бажання. Коли ж виникли непередбачені перешкоди, коли вона переконалася, що Спартак байдужий до її чарів, які скорили стільки чоловіків, коли вона довідалася, що інша жінка йому миліша, незадоволене бажання, божевільні ревнощі скипіли в серці куртизанки. Кров її завирувала, серце затріпотіло, як ніколи досі – її хтиве бажання перетворилося на нестримну пристрасть. Вона прагнула забути цю людину й віддалася шаленству оргій. У її римському палаці лунали фесценійські пісні, але ніщо не могло витиснути Спартака з її серця. Вона вирушила подорожувати, побувала в рідній Греції, але незадоволена пристрасть скрізь її переслідувала, заважаючи жити. Тоді Евтибіда вирішила повторити спробу заволодіти душею гладіатора, котрий нині став грізною силою, велетнем, що підняв прапор боротьби пригноблених проти панування Рима.

Минуло чотири роки. Спартак міг забути Валерію, можливо, і забув її, і Евтибіда подумала, що тепер настав час, коли вона може цілком віддатися своїй любові до фракійця. Грекиня продала всі свої коштовності, зібрала всі свої скарби й вирушила у табір гладіаторів. Вона вирішила з безмежною відданістю східної рабині присвятити себе служінню людині, що запалила у її душі таку сильну пристрасть.

Якби Спартак упав в її обійми, вона була б щаслива, і хтозна, можливо, стала б доброчесною жінкою. Евтибіда почувалася здатною на будь-який чесний і сміливий учинок, аби тільки здобути любов людини, котра в її очах набула осяйного образу напівбога.

Вона чекала, вона сподівалася, але очікування були марними… Він удруге відштовхнув її. Евтибіда вийшла з намету Спартака у сльозах, очі її блищали гнівом, обличчя залив рум'янець сорому від пережитого приниження.

Спочатку вона йшла й нічого не бачила від хвилювання. Грекиня йшла наче навпомацки, вона спотикалася об підпори наметів, аж поки невідь чому вона опинилася біля частоколу. Думки її були безладними, у збудженому мозку не було чіткого усвідомлення про власні переживання, а чи правильного сприйняття зовнішнього світу. Дзенькало у вухах, вона усвідомлювала лише, що страждання її жахливі й вона жадає помсти, нещадної й кривавої.

Наступного дня Спартак ухвалив, щоб у Граніка, Крікса й Еномая було чотири контубернала для зв'язку між ними і повідомив Еномаю, що надсилає йому для послуг одного зі своїх гінців.

Еномай цьому не здивувався, але яким був його подив, коли він побачив перед собою Евтибіду Він не раз милувався її вродливим обличчям і гнучким станом, але ніколи не розмовляв із нею, вважаючи її коханою Спартака.

– Як?… Ти!.. – вигукнув вражений германець. – Це тебе Спартак надіслав до мене контуберналом?

– Так, саме мене! – відповіла дівчина. На її блідому обличчі закарбувався глибокий сум. – Чому ти такий здивований?

– Чому… чому… Я думав, що ти Спартаку дуже дорога…

– О! – відповіла з гіркою усмішкою дівчина. – Спартак – людина доброчесна і думає тільки про нашу перемогу.

– Але це не завадило йому помітити, що ти гарна дівчина, найпрекрасніша з тих, які надихали різець скульпторів, найчудовіша з усіх народжених під сонцем Греції.

Краса Евтибіди настільки вразила Еномая, що грубий дикун раптом перетворився на чемну людину.

– Сподіваю ся, ти не будеш освідчуватися мені в коханні! Я прийшла сюди боротися з нашими гнобителями, в ім'я цієї святої справи я зневажила багатством, любов'ю, життям у розкоші й задоволенні. Учися в Спартака бути скромним.

Гордовито вимовивши ці слова, вона повернулася спиною до Еномая й рушила до намету, в якому жили його контубернали.

– Клянуся божественною красою Фреї, матері всього сущого, ця дівчина не менш прекрасна й горда, аніж найпрекрасніша з валькірій! – вигукнув Еномай, вражений красою й поведінкою грекині. Зненацька він почав думати з невластивою йому ніжністю про чарівне личко дівчини.

Неважко здогадатися про те, що замислила Евтибіда: вона вирішила полонити серце гордого германця. Очевидно, любов германця до Евтибіди мала якийсь стосунок до планів помсти, які плекала грекиня. Хай там як, а такій чарівній жінці причарувати грубого й простодушного германця було завиграшки. Невдовзі вона здобула цілковите панування над ним.

Тим часом Спартак у таборі під Венусією невтомно вишколював два нових легіони. Рівно за вісімнадцять днів після побачення й бесіди з консулом Марком Теренцієм Варроном Лукуллом для цих легіонів були доставлені в табір гладіаторів десять тисяч панцирів, щити, мечі й дротики, привезені в обмін на чотири тисячі полонених, які були повністю роззброєні й відправлені в Рим.

Щойно були озброєні два останніх легіони, один із них, одинадцятий, що складався з галлів, був доданий до чотирьох, котрими командував Крікс, а другий, що складався з фракійців, був відданий під командування Граніка. Спартак залишив табір у Венусії й невеликими переходами рушив в Апулію. Спочатку він вирушив у Барій, а потім підійшов до стін Брундизія, найважливішого військового порту римлян на Адріатичному морі. Під час цього переходу, що тривав два місяці, не відбулося жодної значної сутички між римлянами й гладіаторами, бо сутичками ніяк не можна було назвати слабкий опір деяких міст.

Наприкінці серпня Спартак відійшов від чудово укріпленого Брундизія, у який він навіть не намагався вступити, і отаборився біля Гнатії, у добре захищеному місці. Він оточив його широкими ровами, адже вирішив перезимувати в цій провінції, де родючий ґрунт, прекрасні пасовиська й удосталь худоби могли забезпечити його військо провізією.

У той же час ватажок гладіаторів довго обмірковував, що варто зробити, аби розпочата ним війна набула більшої масштабності. І ось нарешті він скликав своїх воєначальників на секретну військову нараду. Там довго обговорювалося питання про те, як діяти далі, і, цілком імовірно, були прийняті важливі рішення, але в таборі гладіаторів нікому не вдалося довідатися цієї таємниці.

Уночі, після наради, Евтибіда зняла із себе зброю, загорнулася в пеплум, спокусливо оголила плечі й груди, і сіла на лаву всередині свого намету.

Невеликий мідний світильник опускався зі стовпа, що підтримував намет, і слабко освітлював її.

Евтибіда була бліда, її похмурий і злий погляд був спрямований до входу в намет. Вона ніби машинально спрямувала туди свою увагу, тоді як голову її наповнювали зовсім інші думки. Вона рвучко підхопилася й напружила слух. Очі її раптом спалахнули радістю, кроки вчувалися дедалі виразніше й, здавалося, підтверджували прихід того, на кого вона чекала й бажала бачити.

Незабаром на порозі намету з'явилася величезна фігура Еномая, якому довелося нахилити голову, аби проникнути в «храм Венери», як він жартома називав намет Евтибіди.

Наблизившись до грекині, гігант став перед нею навколішки й, взявши обидві її руки, підніс їх до губ.

– О моя божественна Евтибідо! – вимовив він. Стоячи на колінах, Еномай все ж був на голову вище від дівчини, що сиділа на лаві. Лише ставши навпочіпки, він міг зазирнути своїми маленькими чорними очицями в обличчя красуні.

Дві ці голови надзвичайно контрастували: правильні риси обличчя, білизна шкіри Евтибіди ще дужче підкреслювали брутальність рис і землисто-смаглявий колір обличчя Еномая, а його скуйовджене волосся й борода попелясто-каштанового кольору ще більше відтіняли красу рудого волосся куртизанки.

– Довго тривала нарада? – запитала Евтибіда, дивлячись доброзичливо й лагідно на величезного германця, який простягнувся біля її ніг.

– Так, довго… на жаль, надто довго, – відповів Еномай. – Запевняю тебе, мене так знудили ці наради. Я солдат, і, клянуся блискавками Тора, не до душі мені всі ці збори.

– Але ж і Спартак теж людина дії, і якщо до його хоробрості додати обережність, то це лише сприятиме успіху нашої справи.

– Так-то воно так… я не заперечую цього… але я волів би йти просто на Рим.

– Божевільна думка! Тільки коли в нас буде армія на двісті тисяч, ми зможемо зробити таку сміливу спробу.

І обидва замовкли. Еномай дивився віддано й ніжно на грекиню. Евтибіда ж намагалася зобразити палкі почуття, які вона, звичайно, не могла відчувати, і вдавано ніжними поглядами, підказаними їй мистецтвом зваби, пестила простодушного германця.

– І ви обговорювали серйозні й важливі справи на сьогоднішній нараді? – наче ненароком запитала грекиня.

– Так… серйозні й важливі… так вони кажуть… Спартак, і Крікс, і Гранік…

– Так, ви, напевно, говорили про плани майбутніх воєнних дій?…

– Не зовсім так… але те, про що ми радилися, майже безпосередньо стосується цього. Ми обговорювали… ох, так, – вигукнув він, раптом отямившись, – ми зв'язали один одного священною клятвою не розголошувати того, що там обговорювалося. А я мало все не вибовкав.

– Але ж не ворогові ти повідомляєш про свої плани… я сподіваюся.

– О моя обожнювана Венеро… Невже ти могла подумати, що якщо я не розповідаю тобі про наші рішення, то лише тому, що не довіряю тобі!

– Цього ще бракувало! – вигукнула обурена грекиня. – Клянуся Аполлоном Дельфійським! Невже після того, як я віддала справі пригноблених всі мої багатства, принесла в жертву всі переваги життя серед розкоші й насолод і зі слабкої дівчини перетворилася на борця за волю, ти або хто-небудь інший насмілиться засумніватися в моїй відданості?

– О ні, одін мені свідок!.. Вір мені, що я не тільки обожнюю твою красу, а й високо шаную шляхетність і твердість твого духу… Я настільки поважаю тебе, що, попри дану клятву, я хочу повідомити тобі про…

– Ні, нізащо! – сказала дівчина, удаючи, що вона ще дужче розсердилася. – Мене не обходять ваші таємниці! Я про них нічого не хочу знати…

– Ну от, ти знову гніваєшся на мене… За що ти на мене образилася?… О моя божественна дівчино!.. – смиренно вимовив Еномай, ніжно пестячи Евтибіду. – Вислухай мене, прошу тебе… знай, що…

– Замовкни, мовчи, я не хочу, щоб ти порушив клятву й поставив під загрозу нашу справу, – з іронією мовила куртизанка. – Якби ти вірив мені… поважав мене… любив, як говориш… якби я була для тебе, як ти для мене, частиною мене самої… ти зрозумів би, що твоя клятва зобов'язувала тебе тримати все, що говорили, потай від усіх, але не від мене… Але ти не любиш мене любов'ю чистою, відданою, безмежною, що робить людину рабом коханої… Ти любиш в мені лише мою кляту красу, ти жадаєш тільки моїх поцілунків… а любові щирої, глибокої в тебе немає, я розчарувалася… це було тільки мрією…

У голосі Евтибіди почулися тремтіння, хвилювання, сльози, і нарешті дівчина вибухнула вдаваним нестримним риданням.

Враження від її хитрощів було саме таким, як вона й очікувала. За останні два місяці вона не раз випробовувала на Еномаєві силу своїх чарів.

Зрештою гігант не втримався і коротенько розповів дівчині все, що обговорювали начальники гладіаторів. Він повідомив, що, після роздумів про необхідність мати на своєму боці частину патриціїв і обтяженої боргами римської молоді, що жадає змін, було вирішено завтра ж відправити надійного гінця до Катиліни з проханням прийняти командування над військом гладіаторів. Виконати це доручення узявся Рутил ій.

Незважаючи на те, що германець розповів усі таємниці Евтибіді, що й було метою усіх хитрувань і вивертів грекині, вона продовжувала ще якийсь час бурмоситися й прикидатися незадоволеною, але незабаром повеселішала й усміхнулася Еномаю, що простягся на підлозі й, поставивши маленькі ніжки грекині собі на голову, сказав:

– От… Евтибідо… хіба я не раб твій… топчи мене своїми ніжками… я повалений у порох… голова моя служить лавою для ніг твоїх.

– Устань… устань, мій коханий Еномаю, – вимовила куртизанка. Голос її лунав тривожно й боязко, тоді як обличчя сяяло від радості, а очі зло блищали. – Устань, не твоє це місце, устань… і йди сюди, до мене… ближче, до мого серця.

Із цими словами вона схопила гладіатора за руку, ніжно притягнувши до себе. Той підхопився й у пориві пристрасті обійняв дівчину, підняв її на руки, ледь не задушивши своїми поцілунками.

Коли Евтибіда могла нарешті вимовити кілька слів, вона сказала:

– Тепер… залиш мене… я повинна піти до моїх коней – я щодня перевіряю, чи подбав про них Зенократ… Побачимося пізніше… коли все у таборі затихне. Над ранок ти, як завжди, прийдеш до мене… Пам'ятай, ніхто не повинен знати про нашу любов, ніхто… особливо Спартак!

Германець слухняно опустив її на землю й, востаннє міцно й палко поцілувавши, вийшов першим і попрямував до свого намету, розташованого неподалік намету Евтибіди.

За кілька хвилин вийшла й грекиня, вона пішла у намет, де поруч з її кіньми було двоє вірних слуг, безмежно їй відданих. Вона міркувала про себе:

«Так, так!.. Задумано непогано… непогано: покликати Катиліну, щоб він очолив шістдесят тисяч рабів!.. Це б надало повстанню шляхетності… За ним пішли б усі знатні й відважні римські патриції… можливо, повстали б і тибрські плебеї… і повстання рабів, що неминуче буде розгромлено, перетворилося б на серйозну громадянську війну, наслідком якої, цілком імовірно, була б зміна державного ладу… Іоді сподіватися на те, що вплив Спартака похитнеться, якщо Катиліна стане на чолі армії: Катиліна занадто розумний, він зрозуміє, що без Спартака йому не впоратися із цими дикунами… О ні, ні, це в мої плани не входить… і доблесний, і доброчесний Спартак нічого цим не досягне!»

Так міркуючи, вона дійшла до намету своїх вірних слуг. Там, відкликавши Зенократа убік, вона пошепки, грецькою, довго й жваво розмовляла з ним.

Рано вранці наступного дня консульським шляхом Гнатія, що веде від Брундизія до Беневента, їхав стрункий і сильний юнак у звичайній туніці з простої грубої шерсті. Юнак їхав верхи на гнідому апулійському коні, що клусом мчав у бік Барію. І якби хтось стрів його і звернув увагу на відкрите смагляве обличчя юнака, на його вдоволений, спокійний і невимушений вигляд, то сприйняв би за місцевого заможного хлібороба, що прямує у своїх справах на ринок у Барій.

За три години подорожній прибув на поштову станцію, розташовану приблизно на півшляху між Гнатією і Барієм.

Там він зупинився, щоб дати перепочинок своєму коневі й трохи підкріпитися самому.

– Привіт тобі, друже мій, – звернувся він до слуги хазяїна станції, що прийшов прийняти його коня.

Юнак зіскочив з коня й додав, звертаючись до гладкого червонощокого здорованя, що з'явився у цей момент на порозі будинку:

– Хай захищають боги тебе й твоє сімейство!

– Нехай оберігає тебе Меркурій під час твоєї подорожі! Бажаєш відпочити й підживитися після довгого шляху? Судячи з утоми твого шляхетного красеня-апулійця, ти здалеку.

– Він уже шість годин в дорозі, – відповів мандрівник і відразу додав: – Тобі подобається мій апулієць? Гарний кінь, чи не так?

– Клянуся крильми божественного Пегаса, такого красеня не часто побачиш!

– Ох, бідаха! Хтозна, яким він буде через місяць! – мовив, зітхаючи, мандрівник, входячи в дім господаря станції.

– Чому ж? – запитав той, слідуючи за гостем, водночас пропонуючи гостю різні страви.

Апулієць витримав паузу, а потім запитав у господаря:

– Чи подобається вам мій кінь?

– О, Геркулесе!.. Чи подобається він мені? Це ж справжній апулієць: стрункий, гарячий, струнконогий, витончений вигин шиї!..

– А чи даси мені в обмін на мого одного з твоїх коней? Точніше, я не збираюсь обмінюватися з тобою конем, я хочу залишити його в заставу. Ти даси мені свого коня. На ньому я доїду до найближчої станції, там я залишу твого і візьму другого. І так аж до пункту мого призначення. Коли ж вертатимусь, то також змінюватиму коней і повернусь до тебе з твоїм конем. Ти ж віддаси мого Аякса, – мовив подорожній.

– Можеш про нього не турбуватись, я знаю, як доглядати за кіньми…

Та раптом балаканину хазяїна урвав приїзд нового гостя, що зіскочив у цей момент із дужого коня, якому, ймовірно, також довелося здолати чималу відстань.