Текст книги "Спартак"

Розділ 10
Повстання

Весела, багата, призвичаєна до життя, сповненого задоволень, Капуя, столиця Кампанії, найпрекраснішої провінції Італії, у ті часи, про які ми оповідаємо, уже перебувала в занепаді порівняно з колишньою пишнотою й могутністю, якій, до походу Ганнібала в Італію, заздрили її багаті суперники – Карфаген і Рим.

Після перемоги Ганнібала над римлянами поблизу Требії й Тразименського озера та їх остаточної поразки у Каннах Капуя перейшла на бік переможця, і він перетворив це чарівне місто на базу для своїх подальших воєнних дій. Але незабаром Ганнібал зазнав поразки, і потому зірка Капуї згасла. Місто знову підпало під владу римлян, вони частково перебили його мешканців, частково вигнали або ж продали в рабство, а Капую заселили колоністами – горцями й землеробами з околиць. Колоністи були прихильниками римлян і залишалися вірними Риму, коли він потрапляв у скруту.

Минуло сто тридцять вісім років, всемогутнє заступництво Сулли й створені ним навколо Капуї колонії легіонерів допомогли їй повернути своє колишнє благоденство. Тепер у ній було до ста тисяч мешканців, її оперізували міцні мури, загальна довжина яких досягала шести миль. У місті були прекрасні вулиці, а на них стояли найбагатші храми, грандіозні портики, палаци, лазні, амфітеатри. Своїм зовнішнім виглядом Капуя не тільки змагалася з Римом, а й перевершувала його, адже природа наділила її чудовим, м'яким кліматом. До семи пагорбів, на яких гордо здіймалося уславлене вічне місто Ромула, природа була не такою прихильною.

Громадяни різного віку і статків, які простували широкою Албанською вулицею, що простяглася від Флувіальських до Беневентських воріт і майже навпіл ділила місто, на мить зупинялися. їх здивували десять вершників на чолі з декуріоном, який щодуху летів з боку Аппієвого шляху. Коні були брудні й запилені, що доводило особливість доручення, з яким мчали вершники.

– Клянуся скіпетром Юпітера Тифатського, – сказав один літній громадянин своєму молодому супутнику, – подібні перегони мені довелось бачити багато років тому, коли гінці привезли звістку про перемогу, здобуту Суллою на околицях нашого міста, у храмі Діани Тифатської, над консулом Нарбаном, прихильником Марія.

– Цікаво, яку звістку везуть ці вершники? – відповів юнак.

– Їдуть, певно, з Рима, – висловив припущення коваль, знімаючи із себе шкіряний пропалений фартух – споконвічний реманент ковалів.

– Везуть, певно, яку-небудь новину.

– Може, якась небезпека нам загрожує?

– Або розкрили нашу змову? – сполотнівши, прошепотів своєму товаришеві молодий гладіатор.

Тим часом декуріон і десять вершників, стомлених, змучених тривалою дорогою, пересікши Албанську вулицю, звернули на вулицю Сепласія, де розташовувалися крамниці з пахощами, розтираннями, помадами й есенціями, якими Капуя забезпечувала усю Італію й особливо Рим до превеликого задоволення матрон, які змітали подібний крам. Посередині вулиці Сепласія стояв будинок Меттія Лібеона, римського префекта, що керував містом.

Вершники зупинилися біля будинку, декуріон спішився, увійшов у портик і зажадав, аби про нього негайно ж доповіли, бо він повинен передати префектові термінові листи від римського сенату.

Навколо зібралася юрба цікавих. Одних дивував жалюгідний вигляд вершників і коней, виснажених скачкою. Інші висували здогади, навіщо приїхав загін і чому він так поспішав. Треті пробували зав'язати розмову із солдатами, марно намагаючись бодай щось вивідати в них.

Однак спроби цікавих капуанців були марними. Зі скупих, уривчастих слів, які їм ледь вдалося витягнути із солдатів, вони дізналися тільки, що загін прибув із Рима. Ця звістка розпалила цікавість юрби і аж ніяк не розвіяла таємничості.

Раптом кілька рабів вийшли з будинку префекта й швидко попрямували у різні боки вулицею Сепласія.

– Ого! – гукнув хтось із юрби. – Справа, певно, серйозна!

– Яка справа?

– Та хто ж його знає…

– Гпяньте-но, як біжать раби префекта!.. Ніби олені рятуються від хортів у лісі на Тифатській горі!

– Значить, трапилося щось важливе.

– Ясна річ. Куди ж це вони побігли?

– Ось це і є найцікавішим! Спробуй-но вгадай!

– Ох, якби дізнатися!

– Дивіться, як поспішає Сельвіліан слідом за рабом префекта!

– Щось буде!

– Хай захищає нас Діана!

Коли військовий трибун Тіт Сервіліан увійшов у дім префекта, вулицю Сепласія загатила юрба, і всю Капую охопило хвилювання. А в цей час уздовж акведука, що доставляв воду в Капую із прилеглих пагорбів, їхали верхи двоє чоловіків міцної статури, обидва важко дихали, були бліді, у бруді й пилюці. За вбранням і зброєю в них легко було впізнати гладіаторів. Це були Спартак і Еномай. Вони виїхали з Рима в ніч із п'ятнадцятого на шістнадцяте, скакали щодуху, змінюючи коней на кожному привалі, і незабаром прибули у Суессу-Пометію, де їх випередив декуріон з десятьма вершниками. Він мчав у Капую попередити префекта про повстання. Гладіаторам довелося не тільки відмовитися від думки змінити коней, але й на додачу час до часу вони мали звертати з Аппієвого шляху на бічні дороги.

В одному місці їм вдалося купити двох коней, і завдяки силі волі й надлюдській твердості характеру вони продовжували шлях, то звертаючи на путівці, то блукаючи, то надолужуючи змарнований час скачкою навпростець. Вони сподівалися, що випередили гінців сенату на годину – це було б перемогою й великою вдачею! Але раптом, за шість миль од скель, де бере початок Кланій, приблизно за сім миль від Капуї, кінь, на якому скакав Спартак, знесилений упав, тягнучи за собою й вершника. Бажаючи підтримати коня, Спартак обхопив його шию, але нещасна тварина перекинулася, причавивши йому руку. Та фізичний біль був нічим порівнянно з муками сердечними. Він сподівався дістатися школи Лентула Батіата на півгодини раніше за своїх ворогів, тепер же він приїде після них, і на його очах буде зруйновано, знищено дім, над спорудженням якого він невтомно працював п'ять років.

Схопившись на ноги, Спартак, ні хвилини не думаючи про вивихнуту руку, заревів у розпачі, мов смертельно поранений лев:

– Клянуся Еребом, усе, все скінчено!..

Еномай зліз із коня, підійшов до Спартака і дбайливо обмацав його плече, бажаючи переконатися, що нічого серйозного не трапилося.

– Що ти!.. Що ти таке кажеш?… Як це може бути, щоб усе було скінчено, коли наші руки вільні від кайданів і в руках у нас мечі? – намагався він заспокоїти Спартака.

Спартак мовчав. Потім, кинувши оком на коня Еномая, вигукнув:

– Сім миль! Залишилося лише сім миль, а ми – кляті ворожі нам боги! – маємо відмовитися від надії приїхати вчасно! Якби твій кінь міг нести нас обох ще три-чотири милі, решту шляху ми швидко пройшли б пішки. Адже ми й так виграли в наших ворогів одну годину, та й після прибуття гінців їм знадобиться, принаймні, ще година, щоб віддати накази й спробувати зруйнувати наші плани.

– Ти розрахував все точно, – відповів Еномай, потім, повернувшись до свого коня, додав: – Але чи зможе ця бідна тварина нести нас обох хоча б дві милі?

Гладіатори оглянули нещасного коня й переконалися, що він ледь живий… Він важко видихав пару. Ясно було, що й другий кінь незабаром впаде, як і перший. Порадившись, гладіатори вирішили кинути коней і йти в Капую пішки. Виснажені, знесилені довгою скачкою й голодом, гладіатори поспіхом рушили далі, щоб якомога швидше подолати відстань, що відокремлювала їх від Капуї.

Коли вони увійшли під арку воріт, Спартак, передбачаючи можливий арешт, вже мав напоготові план дій: треба швидко вихопити меч, напасти на варту і за будь-яку ціну прокласти собі шлях до школи гладіаторів. Рудиарій не сумнівався в успіху свого задуму, знаючи силу Еномая й свою власну. А дванадцять легіонерів, що стояли на заставі, майже всі старі інваліди, навряд чи могли б чинити достатній опір потужним ударам мечів двох вправних гладіаторів. Коли Спартак підійшов до воріт, його серце, що ще не знало страху, його відважне серце, що ніколи не тріпотіло у мить грізної небезпеки, билося з такою силою, що, здавалося, от-от вилетить з грудей.

Двоє вартових спали, розтягнувшись на дерев'яних лавах. Троє грали в кості, присівши на мармурових сходах, які вели до кріпосного валу, а ще двоє – один, розвалившись на лаві, другий стоячи, – теревенили між собою й реготали, подеколи кидаючи погляд на перехожих.

Попереду гладіаторів, за два кроки, йшла бідна селянка й несла кілька головок м'якого сиру в плетених круглих кошиках. Один з легіонерів сказав посміхаючись:

– Зарано йдеш на ринок, стара відьмо!

– Хай благословлять вас боги! – смиренно відповіла бабця і пішла далі.

– Подивися-но на неї! – глумливо вигукнув інший легіонер. – От красуня! А яка в неї зморшкувата шкіра, ніби зі старого пергаменту.

У цю хвилину Спартак і Еномай, ледве дихаючи від хвилювання, намагались непомітно пройти під склепінням воріт.

– А от і почесний конвой баби! – закричав, указуючи на них, один зі стражів. – О, клянуся Юпітером-Охоронцем, ці двоє бурлак-гладіаторів до того брудні й худі, немов щойно вилізли зі Стіксу!

– Хоч би вас скоріше дикі звірі розірвали, клята забійна худоба! – вигукнув легіонер, що програв у кості, і енергійно струснув склянкою, аби знову спробувати щастя.

Спартак і Еномай, пропустивши повз вуха образливі слова, пройшли повз сторожу, минули першу арку, де на особливих ланцюгах були підвішені піднімальні ґрати, потім проминули прохід, де починалися сходи, що здіймалися до вала, і вже мали намір пройти другу арку, у якій власне і розташовувались ворота у місто, як раптом побачили, що з боку міста назустріч їм поспішає центуріон у супроводі тринадцяти озброєних легіонерів – у шоломах, у панцирах, зі щитами, списами, мечами й дротиками. Центуріон, що крокував попереду, також був у бойовому озброєнні й тримав у руці жезл, знак свого звання. Увійшовши під арку воріт, він скомандував:

– До зброї!

Сторожові легіонери підхопилися. Хоча й були дещо спантеличені, та вони вишикувалися у шеренгу з неочікуваною швидкістю.

За знаком центуріона Спартак і Еномай зупинилися; серце в них стислося від розпачу. Відступивши на кілька кроків, вони перезирнулися, і рудиарій встиг втримати германця, що вже схопився за руків'я меча.

– Хіба так несуть охоронну службу, негідники? – гулко рознісся під склепінням грізний голос центуріона у цілковитій тиші. – Хіба так несуть охорону, ледарі? – І він вдарив жезлом одного з двох легіонерів, які із запізненням зайняли своє місце в шерензі, бо досі спали на лавці.

– А ти, – додав він, повернувшись до декана, що на лівому фланзі. -Ти, Лівію, дуже погано виконуєш свої обов'язки і не стежиш за дисципліною. Позбавляю тебе звання начальника посту. Будеш тепер підкорятися Луцію Мединію, деканові другого загону, якого я привів для посилення охорони цих воріт. – і, помовчавши, додав: – Гладіатори загрожують повстанням. Сенатські гінці повідомили, що справа може виявитися дуже серйозною. Тому треба опустити ґрати, замкнути ворота, триматися напоготові, як під час війни, розставити вартових і взагалі діяти, як ведеться, коли загрожує небезпека.

Поки новий начальник поста Луцій Мединій вишиковував весь загін у дві шеренги, центуріон, насупивши брови, взявся допитувати Спартака й Еномая:

– Ви хто такі? Гладіатори?

– Гладіатори, – рішуче відповів Спартак, із зусиллям приховуючи болісну тривогу.

– І, звичайно, зі школи Лентула?

– Помиляєшся, доблесний Попилію, – відповів Спартак, і проблиск надії засвітився в його очах. – Ми на службі в префекта Меттія Лібеона.

– Ти мене знаєш? – здивовано запитав центуріон.

– Я багато разів бачив тебе в домі нашого пана.

– Справді… – знизав плечима Попилій, пильно вдивляючись у гладіаторів. Однак темрява довкола приховувала їхні риси, і він міг розрізнити тільки їхні гігантські фігури. – Справді, мені здається…

– Ми – германці, приставлені для послуг до шляхетної матрони Лелії Доміції, дружини Меттія, ми постійно супроводжуємо її ноші.

За чотири роки служби в школі Лентула Батіата Спартак встиг залучити в Союз пригноблених декількох гладіаторів, що належать родинам патриціїв у Капуї, і тому він добре знав двох гладіаторів-германців гігантського зросту, рабів Меттія Лібеона. Вони розповідали йому про порядки і звичаї в будинку префекта. Ясна річ, Спартак, користуючись темрявою, з радістю ухопився за цю хитрість, – це був єдиний шлях до порятунку справи.

– Все так! – підтвердив центуріон. – Ти говориш правду. Тепер я вас упізнав.

– Навіть, уяви собі… я пам'ятаю, що зустрічав тебе, – додав Спартак з вдаваною простодушністю, – у найтихіші перші години ночі біля входу в будинок трибуна Тіта Сервіліана. Я з товаришем супроводжував туди ноші Доміції. Наша пані так часто робить таємничі нічні прогулянки, що…

– Прикуси язика, заради твоїх варварських богів, мерзенний кимвре! – загорлав Попілій, аби не допустити, щоб у присутності легіонерів розповідали про не надто доброчесну поведінку дружини префекта.

За хвилину, протягом якої обидва гладіатори не могли втриматися від полегшеного зітхання, центуріон запитав Спартака:

– А звідки ви зараз ідете?

Спартак був зам'явся, але негайно впевнено відповів:

– З куманської вілли нашого пана: супроводжували вантаж коштовного начиння. Возимо його туди від учора.

– Гаразд, – відповів Попилій після певних роздумів. Знову запала тиша, і знову його порушив центуріон, запитавши гладіаторів:

– А вам щось відомо про повстання? Ну, про те, що затіяли в школі Лентула?

– А що ж ми можемо знати? – наївним тоном відповів Спартак, немов почув щось незрозуміле. – Якщо буйні й зухвалі учні Лентула й зважилися на яке-небудь навіженство, вони, звичайно, не будуть нам розповідати про це, адже вони заздрять нашому щастю. Нам дуже добре живеться в нашого доброго пана.

Відповідь була правдоподібна, і Спартак говорив так невимушено, що центуріон більше не вагався. Однак він одразу додав:

– Але сьогодні ввечері нам справді загрожує зухвале повстання… Мені просто смішна думка про повстання гладіаторів, але якщо це правда… мій прямий обов'язок вжити усіх запобіжних заходів. Наказую вам здати ваші мечі… Хоча найдобріший Меттій поводиться зі своїми рабами дуже добре, набагато краще, ніж на те заслуговує весь цей набрід, особливо ви, гладіатори, підлі люди, здатні на що завгодно… Віддайте зараз же мечі!..

Почувши цей наказ, запальний і необережний Еномай ледь було не загубив усю справу.

Він у люті схопився за оголеного меча, але Спартак спокійно взяв правою рукою клинок Еномая, лівою витяг з піхов свого і з болем у душі шанобливо подав центуріонові обидва мечі. Аби Еномай не встиг вибухнути черговим спалахом гніву, він спрожогу звернувся до Попилія:

– Недобре ти чиниш, Попилію! Навіщо сумніваєшся в нас? Я думаю, префект, наш пан, буде незадоволений такою недовірою. Ну, це справа твоя. От наші мечі, а тепер дозволь нам повернутися у дім Меттія.

– Як і що я вчинив, мерзенний гладіаторе, я відзвітую не тобі, а твоєму панові. Забирайтеся звідси.

Спартак стис руку Еномаю, який аж тремтів од гніву і, вклонившись центуріонові, попрямував разом із германцем у місто. Вони йшли швидким кроком, намагаючись, однак, не викликати підозр. Відійшовши від воріт на постріл з лука, вони завернули ліворуч, на широку й гарну вулицю з палацами. Стрімко пройшовши її всю, звернули праворуч, у відокремлену тиху вулицю, а звідти – у заплутаний лабіринт провулків, і що далі вони заглиблювалися в нього, то темнішим і бруднішим ставав провулок. Нарешті вони дісталися школи Лентула Батіата. Школа розташовувалась на окраїні Капуї, біля кріпосного муру. Спочатку в цій школі було лише кілька сотень учнів, але помалу вона розрослася, швидко збільшуючи добробут власника. У чотирьох флігелях, що замикали двір з чотирьох боків, як у верхніх, так і в нижніх поверхах уздовж довгого коридору тягнувся нескінченний ряд кімнаток. У кожній з них ледве розміщувалася одна людина. У цих клітках на підстилках із сухого листя чи соломи спали гладіатори. Всі ці нещасні, звиклі страждати й приховувати свої почуття, намагалися виглядати байдужими, однак достатньо було пильного погляду, аби зрозуміти, що всі вони чимось схвильовані, про щось тривожаться, на щось сподіваються й чекають якихось важливих і надзвичайних подій.

– Хіба гладіатори сьогодні не вийдуть на прогулянку? – запитав одноокий і безрукий сторож, старий легіонер Сулли, іншого ветерана, у якого все обличчя було спотворене шрамами.

– А хто їх знає!.. Ніби збираються провести вечір у школі. От чудеса!

– То сьогодні їхні брудні коханки нудьгуватимуть, – дарма чекатимуть своїх дружків у шинках і харчевнях. Замість гульб і веселощів там нині буде тиша і спокій.

– Дивно! Клянуся могутністю Сулли, це дивно!

– Навіть дуже дивно, і, зізнаюся, я навіть стурбований.

– Що? Невже побоюєшся бунту?

– Та як тобі сказати… Не те щоб справжнього повстання чи бунту, але якого-небудь безладдя, смути… Сказати по правді, я не тільки побоююся, але навіть чекаю, що так і буде.

– Нехай спробують! Клянуся фуріями пекла, у мене руки так і чешуться! І якщо… – але тут легіонер, перервавши розмову, зробив знак своєму товаришеві, щоб той замовк, бо до них підходив керівник і власник школи, Лентул Батіат Лентулу Батіату йшов тридцять перший рік, він був високий, сухорлявий і блідий. Маленькі чорні очиці його дивилися на людей хитрим і злим поглядом. Свій заклад він успадкував од батька, Лентула Батіата, який завдяки збігу обставин зумів перетворити свою невеличку школу з декількома сотнями гладіаторів у першокласну гладіаторську школу, що славилася на всю Італію. Торгуючи кров'ю і людським життям, він нажив великих статків. По батьковій смерті син став власником школи. Не вдовольнившись багатою батьківською спадщиною, він вирішив подвоїти капітал, успішно продовжуючи «чесний» промисел свого батька.

Коли Лентул підійшов, обидва легіонери шанобливо вклонилися йому. Відповівши на їхні вітання, він запитав:

– Чи не знає хтось із вас, з якої такої причини гладіатори, супроти звичаю, майже усі залишилися в школі? У цей час школа завжди порожніє.

– Не… не знаю… – промурмотів один з легіонерів.

– Та ми не менше від тебе дивуємося цьому, – відповів більш відверто інший.

– Що таке відбувається? – запитав Батіат, насупивши брови, з похмурим і лютим виразом обличчя. – Чи не готується що-небудь?

Легіонери мовчали. Відповіддю на запитання торговця стала поява одного з його рабів. Блідий, нажаханий, він ішов попереду відпущеника префекта, теж украй схвильованого. Відпущеника послав його пан до Лентула з наказом негайно попередити ланісту про небезпеку, що загрожувала не лише школі, а й місту та республіці. Префект радив Лентулу стати на заваді будь-якій спробі нападу на склад зброї, закрити усі ворота школи, а сам у свою чергу обіцяв за півгодини надіслати Батіату трибуна Тіта Сервіліана із двома когортами солдат і загоном міської охорони.

Почувши такі звістки, Лентул Батіат остовпів, не в змозі вимовити й слова. Невідомо, скільки часу він перебував би у заціпенінні, якби оточуючі не змусили його отямитися, кваплячи його вжити заходів безпеки.

Отямившись, Лентул негайно наказав озброїти двісті п'ятдесят легіонерів і двісті п'ятдесят рабів, приставлених для обслуговування школи, намагаючись зробити все це непомітно для гладіаторів. Всі вони поспішили до Фортунатських воріт, що слугували сполученням школи з тією частиною міста, де розташовувався храм Фортуни Кампанської. Тут Лентул мав дати подальші розпорядження.

Блідий, переляканий Батіат побіг за зброєю й першим примчав до Фортунатських воріт. Поступово туди підходили озброєні раби й легіонери. Він розбивав їх на загони по двадцять-тридцять чоловіків у кожному, доручаючи командування ними своїм хоробрим ветеранам, і ті вирушали охороняти зброю і виходи зі школи.

Лентул виконував роботу машинально, а в голові в нього був якийсь безлад, серце виривалося з грудей, бо ніхто краще за нього не розумів, що таке десять тисяч гладіаторів, на що вони здатні, яка велика й страшна це небезпека. Прибув трибунТіт Сервіліан, парубок років двадцяти восьми, міцної статури. Він вирізнявся великою самовпевненістю й легковажністю. Щоб зробити приємність префектові й виконати його прохання, він сам з'явився у школу на чолі однієї із двох когорт, які перебували в його розпорядженні в Капуї.

– Ну, що у вас тут відбувається? – запитав він.

– Ох! – вигукнув Лентул, глибоко зітхнувши. – Хай захистить тебе Юпітер і хай допоможе тобі Марс!.. Ласкаво просимо!

– Розкажи мені нарешті, що тут відбулося… Де бунтівники?

– Та поки ще нічого не трапилося, немає ніяких ознак заколоту.

– А що ти зробив? Які дав розпорядження? Коротенько розповівши трибунові про свої розпорядження, Лентул додав, що цілком покладається на його мудрість і коритиметься його наказам. Тіт Сервіліан, обміркувавши, що треба робити, підсилив двадцятьма легіонерами зі своїх когорт кожен із загонів Лентула, і наказав замкнути усі ворота, за винятком Фортунатських. Тут він залишився сам з головними силами, що складалися із двохсот шістдесяти легіонерів, готових прийти на допомогу там, де б вона знадобилася.

Поки виконувалися всі ці розпорядження, зовсім стемніло. Серед гладіаторів панував неспокій. Вони збиралися групами у дворах і провулках, до них приєднувалися усе нові й нові гладіатори, всі вони голосно розмовляли між собою.

– Замикають сховища зброї!

– Виходить, нас зрадили!

– їм усе відомо!

– Ми пропали! От якби з нами був Спартак!

– Ні він, ні Еномай не приїхали, – їх, напевно, розіпнули у Римі!

– Лихо! Лихо!

– Хай будуть прокляті несправедливі боги!

– Замикають двері!

– А в нас немає зброї!

– Зброї!.. Зброї!..

– Хто дасть нам зброю?…

У кожному із дворів зібралася купка гладіаторів. Через обмеженість місця вони вишикувалися похідною зімкнутою колоною. Вони стояли мовчки, із тремтінням очікуючи на рішення трибунів і центуріонів, тих, що зібралися на раду в одній з фехтувальних зал. Вирішувалася доля святої справи, в ім'я якої усі об'єдналися й дали врочисту присягу.

Усе це відбувалося саме в ті хвилини, коли Спартак і Еномай, переборовши стільки перешкод і небезпек, дісталися школи Лентула. їм довелося зупинитися, бо неподалік, у світлі смолоскипів, раптом блиснули піки, списи, мечі й шоломи.

– Це легіонери, – пошепки сказав Еномай Спартаку.

– Так, – відповів рудиарій, у якого серце ладне було розірватися від побаченого.

– Спізнилися… Школа оточена. Що нам робити?

– Зачекай!

І Спартак, напружуючи слух, намагався вловити, чи не долине бодай найменший звук голосу або шум, і, широко розплющивши очі, тривожно стежив за рухом смолоскипів, які переміщувалися провулками зі сходу на захід, поступово віддалялися й нарешті зовсім зникли.

Тоді Спартак сказав Еномаю:

– Стій і мовчи.

Обережно, майже нечутно ступаючи, він рушив провулком до того місця, де щойно пройшли римські легіонери. Через шість-сім кроків фракієць зупинився. Його увагу привернув ледь вловимий шерех. Він приклав руку до чола й, напружуючи зір, за мить розрізнив якусь чорну масу, що рухалася наприкінці вулиці.

Тоді нарешті він зітхнув з полегшенням, обережно повернувся до Еномая і, взявши його за руку пішов разом із ним униз провулком, повернув ліворуч і, пройшовши десять кроків, зупинився й тихо сказав германцеві:

– Вони щойно почали оточення. Зараз вони розставляють загони солдатів на всіх перехрестях, але ми краще від них знаємо тутешні провулки й будемо на десять хвилин раніше від них біля стіни, що оточує школу. З цього боку стіна трохи обвалилася, і висота її не більше двадцяти восьми футів. Звідси ми проберемося в школу.

Усе відбулося так, як і передбачав фракієць. Швидко й нечутно пробираючись темними звивистими провулками, вони з Еномаєм досягли стіни в наміченому місці.

Тут Еномай спритно піднявся по стіні, тримаючись за виступи й вибоїни у старій кам'яній стіні. Незабаром він дістався до її гребеня й почав спускатися по інший бік стіни. Щойно германець зник за стіною, Спартак так само заходився підніматися. Він забув про свою вивихнуту ліву руку, зіперся на неї й, раптом скрикнувши від гострого болю, упав на землю.

– Що сталося, Спартаку? – запитав приглушеним голосом Еномай, що вже зіскочив зі стіни у двір школи.

– Нічого, – відповів рудиарій і, зусиллям волі змусивши себе піднятися й не звертаючи уваги на нестерпний біль у розпухлій руці, знову зі спритністю дикої кози почав підніматися стіною. – Нічого… вивихнута рука…

– Ох, клянуся усіма зміями пекла! – вигукнув Еномай, приглушуючи голос. – Ти правий… про це ми не подумали… Зачекай на мене… Я зараз піднімуся і допоможу тобі.

І він вже почав підніматися, але почув голос Спартака:

– Нічого… нічого… Кажу тобі, нічого не трапилося!.. Я зараз сам до тебе зістануся… Мені допомога не потрібна, – вже за хвилину фракієць справді зістрибнув на землю біля Еномая.

Еномай хотів було запитати в Спартака про руку, але, побачивши, що обличчя рудиарія бліде, очі ніби скляні, а сам він схожий на примару, тільки вимовив ледь чутно:

– Спартаку! Спартаку! – У цьому вигуку пролунала така ніжність, на яку, здавалося, не був здатен цей гігант. – Спартаку, ти так страждаєш!.. Це над людські муки… Спартаку… тобі погано… сядь ось тут… – лагідно обійнявши Спартака, германець посадив його на великий камінь і притулив до стіни.

Спартак справді був не при тямі, його доконав жорстокий біль у вивихнутій руці. І щойно Еномай притулив його до стіни, схилив на плече голову й застиг нерухомо. Він здавався мертвим. Та коли постраждала рука зісковзнула з коліна, Спартак, здригнувшись, застогнав і розплющив очі – помалу свідомість повернулася до нього.

Еномай віддер низ свого плаща і міцно забинтував руку Спартака:

– От тепер тобі буде не так боляче. А Спартаку вистачить однієї правої руки, щоб бути непереможним!

– Аби тільки нам вдалося дістати мечі! – відповів фракієць, швидко прямуючи до найближчого будинку.

Незабаром обидва гладіатори увійшли у передпокій. Там було порожньо. Пройшовши через нього, вони вийшли у двір. Там стояли мовчки, розділені на когорти, п'ятсот гладіаторів. Спартака й Еномая гладіатори впізнали одразу і скрикнули від радості й надії.

– Тихше! – крикнув Спартак своїм могутнім голосом. – Мовчіть і стійте, зараз не час для емоцій.

І щойно запанувала тиша, він запитав:

– А де трибуни, центуріони, керівники?

– Поруч, у школі Аврори, радяться про те, що робити, – відповів декан, виходячи з рядів. – Школа оточена римськими когортами, а склади зброї охороняються численними загонами легіонерів.

– Знаю, – відповів Спартак і, повернувшись до Еномая, сказав: – Ідемо в школу Аврори.

Потім, звертаючись до п'ятисот гладіаторів, що зібралися у дворі, він вимовив голосно, так, щоб усі чули:

– Заради усіх богів неба й пекла, наказую вам зберігати порядок і тишу!

Вийшовши зі Старої школи (так називався будинок, у якому вони пробули кілька хвилин), Спартак попрямував до іншої, школи Аврори, ліворуч якої розташовувалась школа Геркулеса. До школи Аврори він дійшов дуже швидко, як і раніше у супроводі Еномая. Вони увійшли у фехтувальну залу де зібралося близько двохсот проводирів гладіаторів, трибунів, центуріонів і членів вищого керівництва Союзу пригноблених; при світлі смолоскипів вони обговорювали план дій.

– Спартак! – вигукнуло тридцять голосів.

– Спартак! – повторили інші, і в голосах їхніх лунали здивування й радість.

– Ми загинули! – сказав гладіатор, що головував на зборах.

– Ні, ще – ні, – відповів Спартак, – якщо нам удасться захопити хоча б одне сховище зі зброєю.

– Та хіба ми зможемо?

– Ми беззбройні.

– І незабаром римські когорти нападуть на нас.

– Порубають усіх на шматки!

– Чи є у вас смолоскипи? – запитав Спартак.

– Є триста п'ятдесят чи чотириста смолоскипів.

– Це наша зброя! – вигукнув Спартак, і очі його засяяли від радості, – серед десяти тисяч гладіаторів, зібраних у цій школі, ви, безсумнівно, найсміливіші, найхоробріші воїни, і ваші товариші по нещастю не помилилися, обравши вас начальниками. Сьогодні ввечері ви повинні довести це своєю відвагою й мужністю. Чи готові ви до всього?

– До всього, – одноголосно й твердо відповіли всі двісті гладіаторів.

– Чи готові ви боротися навіть беззбройними проти озброєних і загинути в бою?

– Ми готові до всього, ми готові на все, – повторили з запалом гладіатори.

– Тоді хутчіш… усі смолоскипи сюди. Подвоїмо, потроїмо їхню кількість, якщо це можливо. Запалимо їх і озброїмося ними. Ми кинемося на варту найближчого складу зброї, підпалимо двері цієї зали й отримаємо стільки зброї, скільки нам знадобиться, щоб отримати перемогу. Ні, клянуся священними богами Олімпу, не все втрачено, коли залишається віра. Не все загублено, поки є мужність. Перемога за нами, якщо всі ми вирішили перемогти або загинути!

У цей час центуріон Попилій, посиливши всі сторожові пости біля воріт міста, привів до школи гладіаторів триста легіонерів і передав їх під керівництво трибуна Тіта Сервіліана. Одночасно до Фортунатських воріт підійшло близько семисот солдатів капуанської міської охорони під командою центуріонів і безпосередньо підлеглих префектові Меттію Лібеону. Щойно загін капуанської охорони підійшов до Фортунатських воріт, назустріч префектові вийшов трибун Сервіліан у супроводі Попилія, Лентула Батіата й іншого центуріона, Гая Елпідія Солонія, і заявив, що необхідно скликати раду й обговорити план дій.

Тим часом гладіатори, то з надією, то з муками відчаю, усе ще стояли у дворах, очікуючи на накази своїх начальників, озброєних смолоскипами й готових за всяку ціну захопити зброю. Та коли Спартак, Еномай і їхні товариші готові були увірватися в коридор, що вів до складу зі зброєю, звук сигналу порушив нічну тишу й сумною луною відгукнувся у дворах, де зібралися гладіатори.

– Тихше! – вигукнув Спартак, уважно прислухаючись і зупиняючи рухом правої руки своїх соратників.

Справді, слідом за звуками фанфари пролунав голос глашатая. Від імені римського сенату він пропонував заколотникам розійтися й повернутися у свої будки, попереджаючи, що у випадку непокори вони після другого сигналу їх розженуть за допомогою військ республіки. Відповіддю на цю вимогу було потужне й довге ревіння, але оголошення глашатая, немов луна у горах, повторилося багаторазово біля входу у всі двори, де стояли шеренгами гладіатори. Спартак кілька хвилин вагався, збираючись із думками. Потім повернувся до товаришів і голосно промовив:

– Якщо така атака закінчиться вдало, то ми отримаємо мечі, і вони допоможуть нам заволодіти іншими складами в школі й здобути перемогу. Якщо ж нас спіткає невдача, у нас залишиться тільки один вихід для порятунку справи від остаточної загибелі. Старші центуріони обох легіонів вийдуть звідси й повернуться до наших товаришів. І якщо за чверть години вони не почують нашого гімну волі, нехай запропонують усім мовчки повернутися у свої кімнати: це буде знаком того, що нам не вдалося захопити зброю. Ми ж спробуємо дістатися харчевні Ганімеда, озброїмося тим, що трапиться під руку, усунемо всі перешкоди на своєму шляху й, скільки б нас не залишилося в живих – сто, шістдесят, тридцять, – розіб'ємо табір на горі Везувій і там піднімемо прапор волі. Нехай наші брати дістануться туди найкоротшим шляхом, без зброї чи з нею, групами чи поодинці. Звідти почнеться війна пригноблених проти гнобителів. А тепер… уперед!