Текст книги "Життя як сон. Одна людина – два життя"

І тільки подумавши про це, хлопець відразу завалився на ліжко і закрив розпухлі від сліз очі. Він усіма силами намагався заснути, але сон все більше вислизав від нього. Йому довелося довго лежати на ліжку, повертаючись з одного боку на інший, але заснути він так і не зміг. І остаточно усвідомивши всю марність своїх спроб, юнак встав із ліжка і пішов умиватися. Він знав, як можна заснути – в аптеці для цього завжди продавалися спеціальні снодійні. Одягнувшись, Діма відразу пішов до місцевої аптеки, благо, що до неї було не більше ста метрів.

– Доброго дня, а не підкажете, у вас є якесь снодійне? – запитав він у жінки, що працювала там.

– Звичайно, а вам яке потрібно?

– Ну, щоб без рецепта продавалося, і бажано не сильно дороге.

– А вам, власне, навіщо? – поцікавилася фармацевт.

– Та, безсоння просто, – спокійно відповів Діма.

– То, може, сходіть, проконсультуйтеся у лікаря.

– Напевно, пізніше сходжу. Просто зараз іспити, та й часу немає в лікарні ходити. А ночами не сплю. Стрес, самі розумієте, – почав на ходу придумувати історію хвороби парубок.

– Добре, тоді Донорміл вам, напевно, не підійде. Але можу порадити ще й Мелаксен. В його основі лежить мелатонін і він буде вартувати вам трішки дорожче, але, загалом, це відмінний засіб від короткочасного безсоння. Але якщо через кілька тижнів воно не припиниться, я все ж, наполегливо пораджу вам сходити до лікаря, – пояснила Дімі фармацевт.

– Так, обов’язково сходжу. Щиро дякую, допомогли ви мені, – сказав Діма і, заплативши за препарат, пішов назад до гуртожитку.

З огляду на те, що надворі стояв червень, і в університеті була сесія, більшість студентів на вихідні залишилися в гуртожитку, але нікого зі своїх знайомих хлопець не зустрів, ні піднімаючись на свій, третій, поверх, ні проходячи по коридору. Зайшовши до кімнати, та наливши собі в іншу, ще цілу, чашку води, – добре, що чашок у нього було цілих три – Діма випив одну таблетку. Поглянувши на черепки розбитої іменної чашки і подумавши, що було б не погано прибрати їх завтра, він якомога зручніше влаштувався на ліжко. Дімин організм, не привчений до жодних ліків, а тим більше, до снодійного, відключився майже миттєво.

***

Прокинувся Діма, як і очікував, в наметі, поруч із Лізою, яка ще мирно спала поруч. Вона, певно, всю ніч так і пролежала у нього на плечі, тому що ліва рука в хлопця сильно набрякла за цей час. Та прокинувшись хлопець думав не про руку – Діма насамперед полегшено зітхнув:

«Це був сон. Просто безглуздий сон. Дивний, неправильний, але сон. У Донецьку я тільки що бути ну ніяк не міг, адже всю ніч я спав поруч із Лізою і нікуди не виходив. Та й автобуси вночі звідси в Донецьк не ходять», – подумав, заспокоюючи себе, хлопець.

Спершу у нього виникло бажання приготувати своїй коханій кави, але потім він прийшов до висновку, що не варто було її будити. Він просто лежав і дивився на неї, вдихав запах її волосся та насолоджувався однією лише думкою, що ось вона тут, поруч, справжня. А всі його останні переживання виявилися просто сном. Хоча, варто признати, дуже реалістичним, але все ж сном. А тепер він відчував, як з кожним ударом серця по його венам текло життя, справжнє життя. А іншого йому й не треба. А чого варте відчуття її подиху на своїх грудях…

«Ось він, рай в шалаші. Справжній рай, в цьому справжньому шалаші», – подумав Діма.

За відчуттям було ще досить рано, може, година сьома ранку, не пізніше. З-під низу намету ще тягнуло ранковою прохолодою, а зверху від сонячних променів у ньому вже нагрівалося повітря. Ще максимум годину, і в майже не провітрюваному приміщенні стало б душно. Намет був досить старим, зробленим із брезенту, його стіни не продувалися вітром, але влітку він ставав чимось на зразок парника, де повітря сильно нагрівалося під сонячними променями, і не могло вибратися назовні.

Хоча звуки, що доносилися навколо, залишилися все тими ж, що і ввечері, та в них вже не було й частки тієї романтики, або, принаймні, так здалося Дімі. Кукурікання півнів, гавкіт собак, голоси перехожих людей, стукіт дятла, який сидів на дереві десь неподалеку – всі ці звуки здавалися тепер звичайними, буденними для сільської місцевості.

Десь через півгодини прокинулася і Ліза, хоча Дімі здалося, що промайнуло лише кілька хвилин.

– Доброго ранку, кохана, як спалося? – майже відразу ж запитав юнак.

– Доброго, – відповіла Ліза і позіхнула. – Чесно кажучи, трохи незвично. Давно я вже не ночувала в наметі. Але, взагалі, це була шикарна ніч, певно, одна із кращих моїх ночей.

Вони мило посміхнулися один одному.

– А ти давно вже прокинувся? – запитала його Ліза.

– Та ні, декілька хвилин тільки як, – збрехав у відповідь Діма. – Тобі зварити каву?

– Та я б не відмовилася. Добре, ти йди, а я поки приведу себе в порядок, – відповіла Ліза і в черговий раз позіхнула. Спали вони, напевно, не більше чотирьох-п'яти годин, так що сонний стан дівчини був цілком зрозумілим. Діма ж, навпаки, був настільки бадьорим, що енергія, здавалося, била з нього ключем.

– Та, ти й так у мене найгарніша, – сказав він і, поцілувавши свою кохану, вийшов з намету. І вже ці його слова були чистою правдою, Ліза дійсно була чарівною від природи дівчиною, так що їй майже не потрібна була косметика.

Хвилин через п'ять Діма повернувся, принісши з собою дві чашки чорної кави. Коли він заходив, дівчина все ще лежала в ліжку, якщо, звісно ж, матрац з простирадлом, можна було так назвати. Залишивши відкритим вхід до намету, щоб туди могло заходити свіже повітря, юнак сів поруч зі своєю дівчиною та поставив біля неї каву.

– Дякую, ти у мене найкращий – сказала Ліза, посміхнулася і взяла чашку.

– Та нема за що, – відповів Діма. – Потім поснідаємо?

– А ти вже що, і сніданок приготував? – здивувалася Ліза.

– Звісно.

– Коли ти встиг?

– Річ у тім, – посміхнувся парубок. – Що є речі, які я вмію робити швидко. Але, на щастя, не всі.

Ліза засміялася. Вона зрозуміла, на що натякав її хлопець.

Сніданок Діма, насправді, завбачливо приготував ще ввечері, перед тим як йти до коханої. Це було печиво із акуратно порізаною свіжою полуницею, яку він зірвав на грядці. Вранці хлопець тільки дістав її з холодильника і лише трохи додав до неї вершків. Він точно знав, що така їжа буде Лізі за смаком, і передбачав, що приготувати щось вранці часу у нього просто не буде. Його батьки не знали, що Ліза сьогодні ночувала у них вдома, адже ще зоря поїхали по роботі в місто, а до намету, як і до кімнати свого сина вони ніколи не заглядали вночі із ввічливості. Крім батьків у хлопця був ще й молодший брат, але вдома його зараз не було. Він був на навчанні за сотню кілометрів від будинку і, як і Діма, приїжджав додому нечасто.

– А, до речі, що ти своїм батькам сказала? – поцікавився Діма, хоча він і не був упевнений, що Ліза вчора йому про це не говорила.

– Сказала, що сьогодні залишилась заночувати у подруги – ми разом готуємося до наступного іспиту. Я ж тобі наче казала про це вчора.

– Мабуть, не пам'ятаю. Але зате дуже добре пам'ятаю, якою ти була вчора ввечері. Може, повторимо?

Ліза промовчала і просто облизала губи.

– Ти ж знаєш, твої батьки, мені здається, навряд чи погодяться, щоб ти другу ніч поспіль ночувала у подруги. А вже завтра мені знову їхати в Донецьк. Сесія – воно справа нецікава, але невідкладна, сама розумієш. Але з іншого боку, хтозна, коли я зможу потім приїхати…

– Та ти ж казав, що знову на тиждень поїдеш.

– Так-то воно так, але без тебе для мене це, вважай, вічність, серйозно, – вже в цьому-то Діма точно не брехав, адже попередній тиждень йому дійсно здався вічністю, хоч і не про це він зараз думав.

– Добре, – сказала Ліза і відставила свою чашку з недопитою кавою на край намету.

Через півгодини вони, нарешті, вийшли надвір, і пішли снідати. Їжа, як і очікував Діма, його коханій дуже сподобалася.

– Ну, це не злиплі макарони, але теж зійде, – пожартував парубок, чим, що природно, розсмішив Лізу. Прохолодна полуниця з бісквітним печивом під вершками була просто ідеальним сніданком для літа. І як він тільки до цього сам здогадався, задавався питанням хлопець, насолоджуючись цією дивовижної їжею.

Поснідавши і разом подивившись серію серіалу «Надприродне», вони вийшли з будинку. Хоч через п'ятнадцять хвилин і мав проїжджати автобус, який довіз би Лізу майже до самого дому, юнак наполіг на тому, що проводить її пішки. По дорозі він купив собі і коханій по ріжку морозива. Вони йшли не поспішаючи, милуючись рідною природою, і радіючи добре проведеному часу.

Було вже після полудня, коли Діма в гарному настрої повертався додому. Він ішов повільно, наспівуючи собі під ніс якусь американську пісню, слова якої він не дуже добре знав. Як раптом подзвонив телефон. Це був Василь.

– Привіт, Дімон! Як життя? Як там вихідні? З Лізою все добре там? – поцікавився той.

– Добре? Я б сказав, просто шикарно. Ти б мені позаздрив, коли б бачив, – похвалився Діма.

– Ой, та буде тобі, – пирхнув Василь. – Та головне, що у вас все гаразд.

– Ага, – все ще мрійливим голосом підтвердив Дмитро. – А в тебе там вихідні як проходять?

– Під пиво підуть. У мене все як завжди, краще за всіх, ти ж знаєш, – на веселій ноті сказав Василь. Хоча, це зовсім не означало, що у нього все було прекрасно. Він завжди говорив цю фразу голосом найщасливішої людини, що б у нього не сталося. І навіть Діма, який вже два роки був його найкращим другом, не завжди міг розібрати, правда це була чи брехня. А тим більше, за телефонною розмовою.

– А тобі сни твої більше не сняться? – несподівано запитав Вася.

Дімин шлунок разом з усіма нутрощами моментально впав вниз. Він уже й забув про ці сни, про це нервування, про все погане. Тепер здавалося, що це було вже роки тому, і зовсім не мало ніякого значення. Але голос Васі із слухавки повернув його до реальності, і тепер Діма згадав, що сьогодні вночі він знову, як ніби, був у Донецьку, сам, один і самотній.

– Ну, ось хто тебе просив нагадувати?! – крикнув Діма в телефон. – Все ж так добре йшло! І треба було тобі подзвонити оце зараз. Таку хвилю щастя обірвати, зіпсувати все. Навіщо?.. – простогнав останні слова Діма.

– Значить, ще сняться, – спокійним голосом зауважив Василь. – І вибач, якщо тобі там щось обламав. Просто думав зателефонувати, запитати як у тебе справи. Вже і так пів на першу дня. Думав, що не відриваю тебе ні від чого, не заважаю. Спеціально ж вчора ввечері тобі не дзвонив…

– Та добре, досить вже виправдань, забудь, – перебив його Діма. – Це я даремно погарячкував. А взагалі, спасибі, що подзвонив. Реально, дякую. Тільки давай, напевно, я тобі в Донецьку вже все детально розповім, гаразд?

– Які питання, звичайно. І сам не забувай, дзвони в разі чого, – відповів Василь, прекрасно розуміючи, що Діма зараз просто перебував не в тому настрої, щоб говорити з ним.

І він абсолютно мав рацію – разом із реальністю, в яку повернувся Діма, до нього повернувся й поганий настрій з усвідомленням того, що він все ще не вирішив проблему зі своїми снами, які все більше і більше втомлювали його психологічно. Та й чи були це взагалі сни, або ж дві різні життя, якими почав жити хлопець одночасно, він не знав, і більш того, поняття не мав, як це можна би було перевірити. Вже через кілька секунд йому згадалося все, що відбувалося з ним в Донецьку до цього і тут, із Лізою. Все це каменем впало на Дімині груди, так що він навіть фізично відчув важкість у ногах – його ноги всього за якусь миті начебто стали ватяними.

«Ні», – подумки заспокоював себе Діма. – «З чого це я, питається, переживаю? Це ж просто сон. Просто кошмар, який з'явився, тому що…» А звідки тоді він майже повністю знав екзаменаційні білети, коли це був просто нічний кошмар? Він побачив уві сні ті завдання, які до цього в житті ніколи не бачив. А як щодо того випадку, коли він напився уві сні, а прокинувся в автобусі з похміллям. Хіба таке буває? Відповідей на ці питання у Діми не було.

Він так і стояв із телефоном в руці, розфокусованим поглядом дивлячись кудись у далечінь. Діма вже не відчував ні річного легенько вітерця, що приносить прохолоду, а тільки спекотне сонце, що палило йому в потилицю. Він шукав відповіді на ті питання, які, напевно, ніхто до нього ніколи не ставив. І раптом юнак відчув, як його ноги підкошуються. Насилу встоявши на них, він підійшов до найближчої лавки і сів на неї.

Гаразд, не на всі питання, але хоча б на якісь з них, хоча б натяк отримати… Більшого Діма й просити не смів. Йому потрібна була хоча б соломинка, з якої за допомогою логіки він би витягнув все інше. Але на розум нічого не приходило. І на душі була тільки порожнеча. Задушлива порожнеча. І ранок із Лізою, не кажучи вже про ніч, проведену разом, здавався таким далеким, несправжнім. І що взагалі було реальнішим, полуниця, яку він їв вранці, чи снодійне, що він випив напередодні в Донецьку?..

«Снодійне», – спіймав себе на думці Діма. – «Снодійне. Точно, ось вона, та соломинка. Адже, коли людина приймає снодійне, то ніяких снів вона бачити не може. А значить, те що зараз відбувається – це не сон. І те, що зараз відбувається – це реальність. Стовідсоткова реальність».

Зміни, які в цей момент відбувалися із Діминою свідомістю, та й загалом із ним, були просто разючими. З цими думками його відкритий рот розплився в посмішці, його зіниці в очах розширилися, а в самі очі повернулася іскорка щастя і, здавалося, саме життя. І цієї миті, несподівано навіть для самого себе, Діма підстрибнув із лавки з переможним криком «Так!». Перехожому, якби такий був, чи хто б побачив це з вікна, здалося б що цей хлопець, який сидів на лавці, тільки що виграв мільйон у лотерею.

І вже йдучи підстрибом додому, Діма згадав, що уві сні, тепер-то він вже точно знав, де сон, а де реальність, завтра йому доведеться йти до церкви із Васею. «Але яка різниця, куди ходити уві сні», – подумав про себе юнак. Та й раптом та церква реально допоможе. І він потім прийде до друга з пляшкою коньяку, звісно не дорогого, але кращого, що можна купити за скромну студентську стипендію. І коли Вася запитає, за що йому така честь, то Діма відповість тому, що за допомогу уві сні. Вони посміються, вип'ють разом і запам'ятають цю пригоду на все життя.

***

Вранці Діму розбудив дзвінок телефону – то був Василь.

– Ти чого слухавку не береш? – залунав із телефону незадоволений голос друга.

– Напевно, тому що я спав.

– Весь час? Я тобі вчора разів сто дзвонив увечері, думав, вийдемо кудись, прогуляємося, а ти слухавку не береш…

– Кажу ж тобі, я спав, – все ще сонним голосом відповів Діма.

– Фу-у… – зітхнув Вася. – Ти безнадійний. Ти до церкви взагалі збираєшся, чи як?

– Звичайно збираюся, ми ж домовлялися. А вже що, пора виходити?

– Ще б пак, пора. Давай, збирайся, я хвилин через десять за тобою під'їду.

Діма встав із ліжка і швидко одягнувся. Поглянувши на екран мобільного, він побачив там два пропущених дзвінка від брата, Сені, і цілих вісімнадцять від Василя. Той тричі телефонував йому зранку, а інші рази вчора ввечері. Діма не пам'ятав жодного з цих дзвінків, настільки міцно він спав.

І тут він відчув сильний біль в шлунку – він уже більше доби тут нічого не їв. «Хіба уві сні буває такий дикий голод?» – подумав Діма і швидко вибіг до магазину, де купив три бургери – два собі і один Васі. Нічого більш ситного він не зміг би ні купити, ні з'їсти, ні приготувати. І якраз тієї миті, коли юнак вийшов із магазину, до нього під'їхав Василь. Власного авто в нього не було, тому він час від часу брав його у своїх батьків, у яких було кілька автомобілів.

– Давай, сідай і розповідай, – сказав йому Вася.

– Що розповідати? – не зрозумів Діма.

– Чому ти вчора цілий день не брав трубку, я переживав, хвилювався, думав, може, сталося що з тобою. Ще б трохи і почав би всі лікарні та морги обдзвонювати… О, дякую за бургер, до речі, – подякував Василь, хоча за кермом він ніколи не їв. – Потім поїмо, біля церкви. Ти, головне, розповідай мені, що трапилося.

– Ага, ша-раш, – відповів Діма з набитим ротом. І лише проковтнувши все, почав говорити далі. – Та я ж тобі уже наче казав, що нічого зі мною не трапилося, я просто спав.

– Цілий день, чи що? – не повірив йому Вася.

– Розумію, звучить дивно, але це чиста правда. Я тобі зуб даю, що всю добу проспав, – додав Діма, бачачи проблиски недовіри в очах у друга.

Василь у відповідь нічого не сказав. Він чекав докладного пояснення, і лише скоса глянув у бік товариша, вимагаючи продовження.

– Якщо говорити коротко, то у мене була депресія, ось. І я… Ну, вирішив випити снодійного, – виклав на стіл всі карти Діма. Адже від кого, від кого, але від Васі у нього секретів не було ніяких. – І ось таким чином я проспав весь день.

– Чого? – крикнув Вася, насилу утримавши кермо, яке до цього випадково смикнув вліво, так що машину мало не винесло на зустрічну смугу. – Від чого це у тебе депресія раптом була?

– Ну, розумієш, ми були із Лізою. І у нас все було відмінно, у нас було все, розумієш…

– Ні, я тебе зовсім не розумію. Ви ж розлучилися, і вона зараз за дві сотні кілометрів звідси. Як ви могли бути разом? Вона що приїжджала сюди, а ти мені навіть не сказав? – Вася все ще сердився на свого друга, хоча вже через декілька секунд додав більш спокійним голосом. – Ах, ти жук.

– Та ні, звичайно ж, не приїжджала. Чого б вона сюди приїхала посеред випускних екзаменів? Та й я б тобі відразу сказав. Це було в справжньому житті, в реальності. В іншому житті, я маю на увазі, не тут. І потім, уяви собі, я прокидаюся один в порожній кімнаті. Ось я розлютився і випив таблеток…

– Дім, а ось тепер признайся, скажи чесно: ти ідіот? – сказав Василь, повернувшись до нього обличчям. – Ти не міг мені подзвонити? Ми б пішли кудись, випили, поговорили нормально.

– Та я не хотів тебе турбувати через дрібниці…

– Дрібниці? – знову підвищив голос Вася. – Ти не якась дрібниця, ти мій найкращий друг, забув?

– Гаразд, вибач, – почервонів Діма й опустивши очі на коліна, щоб не показувати свого сорому. – Зате знаєш, що я вияснив завдяки цьому?

– І що ж?

– Дивись, під дією снодійного сни снитися не можуть.

– Ну, допустимо.

– А це значить, що, коли ми із Лізою були разом, то це був точно не сон. Я ще там це зрозумів.

– І до чого ти зараз ведеш? – Дімина теорія вкрай зацікавила друга, так що він знову на кілька секунд перевів погляд із дороги на нього.

– А якщо то був не сон, значить, сон – це те, що відбувається тут і зараз, – Діма плеснув у долоні. – Мені все це просто сниться.

Василь посміхнувся і похитав головою:

– Значить, не даремно ми все-таки з тобою зараз до церкви їдемо.

– Ти що не віриш мені? Ти смієшся з мене? – тут уже Діма почав виходити з себе. – Посуди сам. Якщо то був не сон, то де йому ще залишається бути? Не може ж і те й інше бути реальністю. Не можу я жити двома життями відразу і перебувати в двох місцях одночасно, розумієш, значить, залишається тільки один варіант – те, що зараз відбувається зі мною – це лише ілюзія, це мені насправді тільки сниться.

– Хм-м. Ну добре. І де ж ти зараз спиш? – саркастично запитав Вася.

– Вдома у себе, звичайно. Де ж мені ще бути? Я на вихідні поїхав додому, ми там погуляли з Лізою, і нам було добре. І виходить, що зараз я сплю у себе в ліжку. Так, так і є.

Василь мовчав, у нього просто не було слів. Але затягнутися цій мовчанці надовго не судилося, адже вже менш ніж через хвилину, хлопці під'їхали до церкви.

– Гаразд, давай спершу з’їмо твої бургери, покуримо, а потім підемо, а то там будь-якої миті служба може вже початися – запропонував Вася, а Діма тим часом уже відкривав свій другий бургер. – Зайдеш до церкви, посидиш, послухаєш, може, з пастором поспілкуєшся…

– Та не хочу я ні з ким спілкуватися. Я нормальний! І в мені ніякий демон не сидить, – рознервувався Діма і обернувся подивитися навколо, чи не підслуховує їх хто. Юнак не очікував, що його кращий друг настільки скептично до всього поставиться, але робити було нічого, і через декілька хвилин вони зайшли до церкви.

Це була не звичайна православна церква, в яких ще в дитинстві колись бував Діма. Зовні вона була звичайним будинком, і лише над вхідними дверима була акуратна вивіска з назвою церкви, в усьому іншому ж, вона нічим не відрізнялася від сусідніх великих складських будівель. Всередині, однак, було затишно: величезний зал, в який вони увійшли з Василем був наповнений півтора десятками рядів з м'якими, зручними стільцями. Майже всі місця в залі були зайняті, про що можна було б здогадатися і раніше, судячи із кількості автомобілів, що стояли на стоянці.

Коли хлопці увійшли, в залі вже грала музика, а спереду, на великому екрані, йшов текст пісні, як в караоке, яку співали всі присутні. Ніде в будівлі не було ніяких ікон, та й звичний для церков блиск тут був відсутній. Єдиним, що свідчило про те, що тут зібралися християни, а не депутати якогось партійного з'їзду, був величезний дерев’яний хрест, який знаходився за сценою. І звичайно, у багатьох із присутніх була Біблія, а у деяких ще й зошит або блокнот для записів. «Конспектують», – зрозумів Діма.

Вони із Васею швидко помітили два вільних місця в передостанньому ряду і поспішили стати туди. Через кілька миттєвостей, Діма й сам почав підспівувати релігійну пісню, музика якої лунала із колонок. А потім він краєм ока помітив батьків Василя, які стояли через кілька рядів від них, і, на своє величезне здивування, в іншому кінці залу, майже перед самою сценою, він побачив Антона – ще одного свого однокурсника.

– А він що тут робить? – пошепки запитав Діма у Василя.

– Він завжди сюди ходить, – так само пошепки відповів той.

Перш ніж сісти, вони заспівали ще кілька пісень в хвалу Бога і помолилися разом з пастором.

– Ось бачиш, як я і говорив, в мені немає ніякого демона, – неголосно промовив Діма після завершення молитви. – А ти казав…

– Та бачу я, бачу, просто завжди краще перестрахуватися. Тим більше, що я ж для твого блага старався. Але якщо ми вже прийшли, то доведеться досидіти до кінця і дослухати, – наполіг Василь.

Тим часом, пастор підійшов до трибуни і почав читати проповідь про любов і сімейні цінності.

– А тут мені навіть більше сподобалося, ніж в тих церквах, що я раніше бував. Хоча бував я, зізнаюся чесно, не у багатьох. І промову він хорошу прочитав, – сказав Діма, коли вони з другом вже виходили із церкви.

– Ну, для початку, не промова, а проповідь. І я, чесно, радий, що тобі сподобалося. До речі, якщо хочеш, можеш підійти до пастора, попросити, щоб він помолився за тебе. Звичайно, не обов'язково йому все розповідати, – додав Василь, побачивши Дімин вираз обличчя. – Можеш йому просто сказати, що тобі постійно сняться страшні кошмари. А що, це і так, правда.

– Та, я думаю, не варто. Він там за хворих молиться, як я бачу. Чого мені туди йти.

– Так ти якраз і хворий, але не тілом, а душею…

– Та не хворий я, – пробубонів у відповідь Діма. Він був просто вражений релігійністю свого друга. У чому, в чому, але в цьому він його ні разу не запідозрив за два роки міцної дружби.

– Твоє право.

– Що тепер? Поїхали додому? – запитав Діма. Не те щоб йому в церкві не сподобалося, просто це не його було, і все тут.

– Ну, вже ні, – відмовився Василь. – Залишимося ще на трохи часу. Якраз і перекусиш трохи, і поговориш з кимось. Може, легше стане.

– Добре, пішли, – знову, провагавшись деякий час, відповів Діма. – Тільки нікому ні слова, добре? Серйозно, я не хочу, щоб на мене дивилися, як на психа, бо, ти ж знаєш, я абсолютно адекватна людина.

– Та ніхто з тобою й не сперечається. А розповідати комусь чи ні – це вже тобі вирішувати. З тобою ж це все відбувається, – заспокоїв його Василь, після чого вони неквапливо пішли в інше приміщення, де на столах стояли вазочки з печивом та цукерками, і кожен міг собі безкоштовно зробити чаю.

У цій кімнаті людей було небагато, чоловік десять. Більшість робили собі чай, брали солодощі, куплені на гроші церкви, і виходили продовжити свої розмови у двір, де стояла чудова літня погода. Вася ж відразу повів їх до невеликої компанії, що стояла в кутку кімнати і весело про щось розмовляла. Всі в цій компанії, чотири дівчини й один хлопець, були приблизно Діминими ровесниками. Той хлопець був одягнений в сорочку з короткими рукавами і чорні брюки, а всі дівчата, не дивлячись на спекотну погоду, були в спідницях довше колін, а в однієї з них спідниця, взагалі, доходила до щиколоток.

– Привіт всім! – весело заявив Василь, коли вони підійшли ближче. – Я тут друга свого привів, Діму. Він вперше прийшов до церкви, так що не звертайте уваги на його прикид.

Тільки після цих слів Діма нарешті помітив, що всі присутні в церкві чоловіки були в сорочках і брюках, а деякі, навіть в піджаках. Сам же він явно виглядав серед них білою вороною – в джинсах і футболці з емблемою Deep Purple. Навіть Василь був в сорочці, на що юнак чомусь раніше не звернув уваги.

– Привіт, Дім. Я Аліна, – першою представилася білява дівчина, що стояла навпроти. Вона простягла йому руку, яку юнак незграбно потис. – Це здорово, що ти вирішив прийти до церкви. Не бійся, Бог тебе прийме в будь-якому одязі, – додала вона посміхнувшись.

Познайомившись з усіма, Діма стояв, не знаючи, що й сказати. Йому здавалося, що всі чекають, що він щось розповість, але що говорити в таких ситуаціях хлопець поняття не мав. Але, як завжди траплялося в подібних випадках, його швидко виручив Вася:

– Діма – мій однокурсник. Ми разом вчимося, – сказав він.

– І ти його стільки часу від нас приховував? – запитала, посміхнувшись, Аліна. Хоча, Діма не був упевнений, що точно запам'ятав імена всієї компанії.

– Я, ні… Ну, просто… Як би… – промимрив Діма, хоч про себе подумав, що питання, чому він раніше не приходив до церкви, а саме такою йому здалася суть заданого запитання, було просто дурним. Чому він не приходив? Бо просто не приходив. Що тут ще скажеш.

– А ти як, до якоїсь церкви раніше ходив взагалі? – запитав хлопець, якого, якщо Діма не помилявся, звали Олександром. – Ти з Ісусом знайомий?

– Так, ходив колись, – зізнався Діма, відчуваючи себе, як на допиті. І це незважаючи на невимушену обстановку навколо. – А з Ісусом… Ну як, я про нього чув. У Біблії, там, читав колись. Але сказати, що ми знайомі. Ми ж ним не спілкувалися ні разу, та й звідки йому мене знати…

Всі дружно засміялися із його слів. І тільки потім Діма зрозумів всю безглуздість сказаного ним. Його щоки залились рум'янцем, а сам він втупився очима на підлогу, як ніби хотів розглянути шнурки на своїх кросівках.

– Ти не подумай, ми не з тебе сміємося, – крізь сміх відповіла дівчина, що стояла праворуч від Діми. – Просто ти так смішно сказав… Ісус, він же всіх знає і всіх любить, в тому числі і тебе, повір.

Навколо панувала справжня дружня атмосфера доброти, допомоги та взаємовиручки, але Дімі хотілося просто провалитися крізь землю. Він не звик почувати себе дурнем, але саме так він і виглядав. Йому хотілося якнайшвидше поїхати до гуртожитку, та куди завгодно, аби тільки подалі звідси. І хоча було видно, що присутні бажали йому тільки всього найкращого, юнак поняття не мав, про що з ними можна взагалі розмовляти, і це нагнітало його ще більше.

– А ви не хочете прийти сьогодні на молодіжне зібрання? Якраз посидимо, поговоримо, познайомимося краще, – знову заговорив той хлопець.

– Та, можна було б. Ми постараємося прийти… – сказав Діма.

І тут він зрозумів, що повинен був зробити, щоб не опустити свого друга в очах його знайомих. Але Вася не дав йому договорити, сказавши те, про що Діма встиг тільки подумати:

– Не хочеш чаю? – запитав він у товариша. – Ми зробимо собі чаю і потім в разі чого підійдемо, – додав він, звертаючись до решти.

Підійшовши до столика, і почавши заварювати собі чай, Василь неголосно запитав, так щоб тільки один Діма міг його чути:

– І як тобі тут?

– Так, нормально, в принципі. Але, якщо чесно, поїхали додому, – пошепки відповів Діма.

– А що не так? – поцікавився Вася.

– Я просто не знаю, про що з ними розмовляти. Та й якось некомфортно я себе тут відчуваю…

– Так чого ти так голки виставив? Вони ж хороші люди, розслабся і все буде нормально. Може, навіть з кимось потоваришуєш іще.

– Та я не про те. Просто мені здається, що це взагалі не моя компанія. Ти ж сам знаєш, який спосіб життя я звик вести, а ось так, як ти, пристосовуватися до всього і скрізь бути своїм, я не вмію, – спокійно сказав Діма, хоча по ньому з кілометра було видно, наскільки скуто він себе відчував.

– Як я? – посміхнувся Вася. – А що ти хотів, життя така штука, що хочеш жити – вмій крутитися. Ось я і кручусь як білка в колесі.

– Все одно, воно не те… Давай, краще, поїхали додому, – знову пошепки запропонував Діма.

Вася неохоче погодився, і вони зі склянками чаю в руках пішли до машини, але потім вирішили, що все одно, поки п'ють чай, нікуди не поїдуть. Відійшли трохи далі, за ріг вулиці і закурили. Вже через п'ятнадцять хвилин вони доїхали до Василевого будинку, де той залишив батьківське авто і сказав, що в таку погоду сидіти вдома – це просто злочин. Після чого хлопці, вже далі на маршрутці, поїхали в центр міста.

Там вони прогулялися парками, обговорюючи похід до церкви і Дімине враження від нього. Виявилося, що Василь не дуже часто, але все ж, їздив до церкви разом із батьками. Діма ж навідріз відмовився їхати на молодіжне зібрання, над чим його друг тільки посміявся, адже від них уже йшов аромат алкоголю, а з такими запахами до церкви не ходять.

Поговоривши про все, про що тільки можна: про церкву, про Дімині сни, про іспити і, в першу чергу, про дівчат, хлопці роз'їхалися по домівках. По дорозі до гуртожитку Діма ще взяв собі пару банок слабоалкогольного напою, сигарет і найдешевшу упаковку пельменів – стандартний набір бідного студента. Він розумів, що пити снодійне другий день поспіль була не найкраща ідея, та й до інституту йому завтра категорично не можна проспати.

Зваривши собі пельменів і, таким чином, пообідавши, якщо це, звичайно, можна назвати обідом, Діма відкрив першу банку, а другу поставив до холодильнику. Після цього він ввімкнув на ноутбуці перший, що прийшов в голову, серіал. Ним виявився «Надприродне», саме той серіал, який він не так давно дивився разом із Лізою вдома. Він знову згадав про неї, хоч і намагався змусити себе не згадувати. Та не дивлячись на всі зусилля, за цілий день він хіба що півгодини не думав про кохану, і то якщо для цього весь такий час зібрати посекундно. І хоча юнак і розумів, що все це було лише сном, що все це було не по-справжньому, він боявся знову вдатися до допомоги снодійного – настільки все здавалося реальним, схожим на його життя. А псувати своє життя, нехай навіть і таку його псевдокопію, він не хотів. Та найбільше лякала хлопця сама абсурдність ідеї, як він її висловив колись раніше Василеві: «Засунути, щоб прокинутися». Але це була правда, чиста правда. Щоб прокинутися, щоб закінчився сон, Діма мав заснути в ньому. Це був єдиний дієвий метод. Хоча і перепробував він їх безліч: він і щипав себе, і кусав, і намагався заподіяти собі біль, б'ючи рукою об двері чи стіну, а один раз він навіть ударив головою об стіну; він кричав як можна голосніше, ходив під крижаний душ… Але всі ці спроби були марними. Був тільки один надійний метод – заснути тут, щоб прокинутися там. Але найбільше лякало і постійно заплутувало Діму те, що цей метод був дієвим і в реальності, і уві сні. Кожен його сон, як і кожен його звичайний день, починався з того, що парубок прокидався.