Текст книги "Життя як сон. Одна людина – два життя"

Глава 5. Сесія

Вранці Вася прокинувся першим і розбудив Діму. Незважаючи на те, що на годиннику було лише пів на восьму ранку, на вулиці вже було досить тепло – день обіцяв бути спекотним, а на безкрайньому блакитному небі не було видно ні хмаринки. Поснідавши, хлопці разом поїхали до інституту. Від похмілля у Діми розривалася голова. І боліла вона ще й від того, що на іспит юнаки їхали абсолютно непідготовленими – був, звичайно, багаж знань, отриманий раніше, але ж вони не переглянули жодного білета, не повторили жодного питання. І від усвідомлення цього на душі ставало ще більш гидко. Вася, напроти, був абсолютно впевненим, що спише – в нього і раніше не раз виходило проробляти таке на іспитах. Дімі ж було важко дивитись на безтурботне обличчя друга, адже його впевненість все більше випаровувалася разом із алкоголем, залишки якого виходили з організму разом з потом.

Зайшовши до аудиторії і взявши на викладацькому столі собі по білету, хлопці сіли за вільну парту. Однак не встигли вони прочитати отримані запитання, як викладач, Геннадій Степанович, вирішив їх розсадити, щоб, як він сказав, розлучити нерозлучних друзів. Так як вони сиділи за столом в останньому ряду, а Вася сподівався списати, то Дімі довелося пожертвувати собою заради друга. Саме так він і сказав, пішовши до першої парти.

Нарешті отримавши дозвіл писати відповіді на запитання білету, Діма почав вивчати свої завдання – майже всі вони виявилися неважкими, за винятком хіба що дуалізму Канта, та й гносеологію хлопець пам'ятав не кращим чином. Прийшовши до висновку, що четвірка з такими питаннями від нього вже точно нікуди не втече, юнак приступив до відповідей. Звичайно, у дечому йому все-таки довелося імпровізувати. І незадовго до закінчення пари, написавши все, що знав і що зумів придумати, Діма одним із перших пішов здавати свої відповіді на екзаменаційний білет на перевірку – про підсумкову оцінку Геннадій Степанович обіцяв повідомити вже наступного дня зранку.

По дорозі до викладацького столу хлопець оглянувся, щоб подивитися як про просувається написання іспиту в однокурсників, і до своєї радості зауважив, що більшість із них написали набагато менше нього. Також йому в очі відразу кинувся Василь, який щось швидко писав, прикриваючи ліве вухо рукою. Вони домовилися про те, що зустрінуться після іспиту на курилці, яка перебувала на вулиці за територією будівлі університету.

Спускаючись сходами, Діма раптом подумав, що кожен зі своїх останніх днів він проживає, нехай і не повністю, але по два рази – одного разу уві сні та іншого – в реальності. А значить, якщо сьогоднішній день він ще не проживав, про що юнак точно пам'ятав, то пізніше він зможе взяти той же білет і відповісти на нього набагато краще. Головне тепер було не забути запитання, які він отримав. А як раптом спрацює.

Дійшовши до курилки, парубок почав ходити там туди-сюди, неголосно повторюючи про себе: «гносеологія – дуалізм Канта, гносеологія – дуалізм Канта…» І раптом, несподівано навіть для самого себе, Діма зупинився – він так і не зрозумів, де сон, а де реальність. Якщо зараз – реальність, то сенсу в даній затії не було абсолютно ніякого, адже яка кому різниця, що з ним станеться уві сні, але якщо все навпаки… Єдиним поки що відомим Дімі способом перевірити це було зателефонувати Лізі, адже він точно знав, що уві сні вона додала його до чорного списку, на відміну від реальності.

Не довго думаючи, хлопець дістав з кишені телефон і набрав знайомий номер – виклик відмовлявся йти. Повторивши цю операцію ще кілька разів, Діма переконався – даної миті він знаходився уві сні. Уві сні, в якому він якимось незбагненним чином міг, виходить, бачити майбутнє. І вирішивши нічого не розповідати Василю, доки сам все не перевірить остаточно і не переконається в дійсності даного твердження, Діма нарешті дістав цигарку і підпалив. Цієї ж миті з дверей університету показалося щасливе обличчя друга. Той підійшов ближче, подивився, що нікого з викладачів немає поруч і з радістю почав ділитися відчуттями від першого літнього іспиту.

– Прикинь, Дімон, у мене все вийшло. Мені сестра сиділа і диктувала відповіді, а він навіть нічого не помітив, розумієш, моя схема працює! Хоча, якщо чесно, то я навіть не знаю, як у мене так ідеально вийшло її виконати, – не міг натішитися Василь.

– Диктувала відповіді? А звідки вона питання знала? – поцікавився Діма, який до кінця ще не зрозумів суть цього геніального методу списування.

– Так, я ж сам їй тихенько через мікрофон читав усі запитання, а вона вже шукала відповіді в гуглі. Ось поглянь! – Василь розстебнув рукав сорочки і показав другові приклеєний до нього скотчем з внутрішньої сторони маленький мікрофон. – І я ж, виходить, сиджу такий, опершись на руку головою, наче задумався, а сам насправді тихенько питання читаю. Так деякі ще й по декілька разів доводилося перечитувати, бо вона нічого не чула, глуха тетеря! І знаєш, що найскладніше?

– Що ж? – запитав Діма.

– Найскладніше – це говорити так, щоб губами при цьому майже не ворушити. А інакше, сам подумай, сиджу я, пишу іспит і розмовляю сам із собою – як би це виглядало? Степанович би явно щось запідозрив. А так, дивись на мої губи, тільки уважно, – попросив Вася і почав неголосно бубоніти фразу «Особливості сучасного етапу розвитку суб'єктивного ідеалізму». – Ну як, геніально, правда?

– Здорово! А ти майстер, майже нічого не помітно, – здивувався геніальному винаходу друга Дмитро.

– А тепер подзвони мені і побачиш, як це насправді працює! – ніяк не вгавав Вася.

– Гаразд, я вірю, вірю.

– Ось так треба до іспитів готуватися, а то деякі сидять, зубрять все, ботанами стають. Вчися, поки я живий, студент, – на закінчення додав Василь.

– Ну, добре-добре. Так що, ми підемо, відзначимо перший іспит, – запропонував Діма.

– Зазвичай ці слова я говорю, але гаразд, підемо. Та куди ж ми дінемося, зрештою!

І хлопці неквапливо пішли до магазину, продовжуючи і далі обговорювати геніальність списування і неправильність всієї системи вищої освіти. Випивши по пляшці пива, вони роз'їхалися по домівках. Точніше, додому поїхав тільки Вася, Діма ж попрямував до гуртожитку, який вже багато в чому давно замінив для нього рідний дім.

Зайшовши до своєї кімнати, юнак тільки й думав, що про те: а раптом завтра або, точніше, сьогодні у нього знову попадуться ті ж питання. Це відкриє йому масу нових можливостей. Адже якщо він уві сні бачить своє майбутнє, хоч навіть і всього на один день, то ця можливість миттєво зробить його мільйонером. Така перспектива настільки вразила його, що лише голос Жені, його сусіда по кімнаті, повернув хлопця до реальності.

– Ти їсти не хочеш? – запитав Женя.

– Їсти? – і тільки почувши це слово, Діма звернув увагу на почуття голоду, що вже не на жарт розігралося – ще б пак, він від самого ранку й крихти хліба в роті не бачив, якщо не брати до уваги випиту їм пляшку пива і кількох сухариків, що висококалорійною їжею ніяк не назвеш. – Звичайно, давай пообідаємо.

– Тоді дивись, Дім, у мене салат є, що з дому передали і ще по відбивній нам буде.

– Добре, я тоді зараз макарони поставлю відварити. І залиш, напевно, відбивні на завтра, я котлети, що мама пекла, розігрію. Якраз по-чесному буде. Згоден?

– Так добре. Звариш їх сам, а я поки в душ сходжу? – запитав Євген.

– Звичайно, які проблеми, – погодився Діма, взяв каструлю, пачку макаронів і пішов на кухню.

Кухня в гуртожитку була спільною на весь поверх, але перебувала майже навпроти Діминої кімнати, так що можна було просто поставити їжу на плиту, а самому повернутися до себе. Хоча це частенько грало із хлопцями злий жарт – повертаючись до кімнати, вони зазвичай швидко забували про приготування обіду чи вечері, а згадували про це лише з запахом горілої їжі. Готували Діма з Женею майже завжди разом, у кого що було, тим і ділилися. Так було набагато зручніше обом, а оскільки серед них не було конфліктних людей, то ніхто не звертав уваги, чию саме їжу вони сьогодні вживали.

Прийшовши на кухню, Діма поставив на плиту каструлю з водою, однак повертатися до кімнати не став. Він підійшов до вікна, відкрив його і закурив. І вже через кілька секунд знову повернувся до своїх роздумів. Він уже був більш ніж упевнений в тому, що вранці знову прокинеться у Василевому будинку, не дивлячись на те, що засне тут, у гуртожитку. Більш того, прокинеться він знову п'ятого червня. Адже яка різниця, де і коли ти засинаєш уві сні, реальність від цього не зміниш.

***

Так і вийшло. Діма прокинувся в кімнаті у Васі. І насамперед він подивився на телефон – на календарі значилося все те ж, п'яте червня. Його друг ще мирно спав, і Діма першим ділом відкрив ноутбук і почав повторювати ті питання, які він добре пам'ятав зі свого сну. Прочитавши у Вікіпедії та ще на кількох сайтах все, що присвячувалося гносеології і дуалізму Канта, хлопець розбудив друга, не сказавши й слова про те, що до цього сидів і готувався до іспиту. І лише вийшовши на кухню снідати, Діма звернув увагу, що у нього абсолютно не було похмілля, як ніби він і не пив учора зовсім. Але поки парубок вирішив не надавати цьому ніякого значення.

До університету обидва хлопці їхали в прекрасному настрої – Вася був упевнений, що спише, а Діма вірив, що знає, які питання йому попадуться. Зайшовши до аудиторії і витягнувши той же екзаменаційний білет, що й уві сні, Діма відразу попрямував до першої парти, запевнивши друга, що їх би все одно розсадили. Розгорнувши аркуш із завданням, юнак почав з неприхованою посмішкою на обличчі перечитувати написане там. Питання про гносеологію, як і належало, було другим у списку. Перше, третє і п'яте запитання теж збігалися. Все було один в один, як уві сні, окрім питання про дуалізм Канта. Замість нього було про Сократа. І найцікавіше: у Діми знову був білет під шістнадцятим номером, просто сам білет тепер трохи змінився.

Юнак сидів, оперши голову руками і намагаючись прийти в себе. На це знадобилося кілька хвилин, після плину яких він все ж зміг взяти до рук ручку і почав повільно відповідати на білет – все-таки, хоч чотири питання збіглося. Відповіді на чотири запитання він знав добре. Дописавши іспит швидше за інших, Діма вийшов з аудиторії і почав ходити туди-сюди, раз у раз, поглядаючи на двері, за якими проходив іспит. Першим з них вийшов Олег, його однокурсник.

– А ти чого ще тут? – здивовано запитав той.

– Васю чекаю.

– Я бачив, він там щось строчить і бубонить собі під ніс, – при цих словах на Діминому обличчі промайнула ледь помітна посмішка. – Уже сторінки три він написав, напевно.

Юнак нічого не відповів на ці слова. Йому хотілося якомога швидше розповісти другові про все, що йому вдалося вияснити. Тоді Олег продовжив:

– Вася що, зубрив цілу ніч, чи придумав якийсь новий метод списування?

– Так, – невпопад відповів Діма.

– Що так?

– Ну, а як ти гадаєш? Ти хоч можеш собі уявити, щоб Вася щось зубрив? – Дімі вже порядком набридла ця розмова, і це було явно видно з його недружнього тону.

– Значить, він таки придумав, як списати… От, чортяка! Гаразд, я піду тоді. До завтра, – сказав Олег і направився в сторону сходів.

Діма знову пропустив слова однокурсника повз вуха. Він продовжував стояти під дверима, тепер уже майже нерухомо. З аудиторії почали все більше виходити студенти, правда Діма навіть не намагався заговорити хоча б із кимось із них, і ті, бачачи його поганий настрій, відповідали взаємністю. І ось, нарешті, одним із останніх аудиторію покинув Вася з сяючою від щастя посмішкою.

– Ти до сих пір тут чекаєш? – запитав він. – Міг би хоч в їдальню піти або на курилку.

– Так-так. Прикинь, чотири з п'яти, – випалив Діма, ще не обдумавши сказаного. Просто ця фраза вже давно крутилася в нього на язиці. – Чотири з п'яти. Я не знаю, як і чому, але… Але… А у тебе як?

– Та нормально в мене все, як і планувалося, – посміхнувся Вася, хоча його і насторожив вираз обличчя друга. – А ти що на одне питання не зміг відповісти?

– Та ні, я все написав, не в тім річ – відмахнувся Діма. – Просто тільки чотири з п'яти співпало, розумієш?

– Ні, – ще більше здивувався Василь. – Хто і з чим співпало?

– Та як же ти не розумієш! З вчорашнім, ну, тобто, з сьогоднішнім іспитом. В ньому були такі ж питання. Але одне зовсім інше, не таке, як має бути. А ти? У тебе все збіглося на екзамені зі вчорашнім, тобто, з сьогоднішнім?

– Ні, почекай, зупинись, стоп, – розмірено сказав Вася, взявши товариша за плече. – Я взагалі не розумію, про що ти говориш. Давай зробимо так: зараз ми вийдемо на курилку, і ти мені все спокійно розкажеш. По черзі і нормально про те, що трапилося. Домовилися?

– Гаразд, які питання, – відповів Діма і тільки тепер помітив, що вони до сих пір стояли в коридорі навпроти своєї аудиторії.

Мовчки вийшовши на вулицю, і привівши в порядок усі свої думки, які до цього мчали галопом, Діма тепер спокійно почав розповідати:

– Пам'ятаєш, про що ми з тобою говорили вчора?

– Про що саме? Ти, звичайно, вибач, але ми багато про що говорили, і в більшості випадків ми були вже п'яними.

– Ну, я маю на увазі, про всі ці сни і все таке, – спробував роз'яснити товаришу Діма.

– А, так! Згадав, і що ти хочеш сказати?

– Загалом так: мені сьогодні вночі снився весь цей день разом із сьогоднішнім іспитом. Тільки уві сні все було, ніби наяву, словом, як завше останнім часом. І я все, що там було, пам'ятаю ось так, як ніби це вчора все відбувалося. І запитання, які мені випали там в білеті, і ті, які тут: чотири з них збіглося у мене. Я думав, звичайно, що всі мали б співпадати, але збіглися тільки чотири. А у тебе скільки їх було однакових?

– А мені звідки знати? – засміявся Василь. – Це ж твій сон, а не мій. Певно, тобі видніше.

– Так, – запнувся Діма, втупившись на свої туфлі. – Точно, ти маєш рацію. Просто воно все настільки реально було, зрозумій…

– Гаразд, в тій чи іншій мірі я тебе зрозумів. Але до чого ти ведеш? – Василь досі до кінця не зміг вловити хід Діминих думок.

– Ну, ось послухай, що я думав. Я можу бачити уві сні майбутнє, причому, мені здавалося, що доволі точно. А виявляється, що воно лише схоже на те, що відбувається насправді. І те, що я бачу, виходить, не зовсім майбутнє. Тобто, звичайно, майбутнє, але трохи інше, розумієш?

– Не зовсім, – задумано сказав Вася, затягуючись сигаретою. – Хоча постривай. Ти хочеш сказати, що бачиш майбутнє уві сні?

– Я думав, що бачу його, а виявляється, що це зовсім не так, – захотів теж затягнутися Діма, але цигарка в його руці вже згасла.

– І?

– І я вже почав навіть планувати, як на цьому можна було б заробити. Для прикладу, на ставках у букмекерів. Просто якби сьогодні співпали всі питання, то це означало б, що ті речі, які не залежать від мене, відбуваються однаково в обох світах. І знаєш, скільки грошей можна було б підняти, якщо тобі заздалегідь відомі хоча б навіть результати футбольних матчів? Та ми б вже за тиждень стали мільйонерами! – закінчив думку Діма, викинувши погаслий недопалок.

– І коли ти хотів мені про це сказати? – раптом запитав Василь.

– Та взагалі сьогодні, якби все це, дійсно спрацювало.

– А ти гадаєш, що нічого не спрацювало?

– Та ні ж, в тому-то й річ, – відповів Діма і шторхнув ногою невеликий камінь, який лежав поруч. – Звісно не спрацювало, хіба не бачиш?

– Стривай, – не на жарт зацікавився ідеєю товариша Василь. – Мені здається інакше. Ти ж сам сказав, що чотири з п'яти питань збіглися, хіба не так?

– Так, збіглися, але що з того? – тепер уже Діма не до кінця розумів хід думок друга.

– А те, що на вісімдесят відсотків все збіглося. Розумієш, на вісімдесят відсотків! А значить, ми з вісімдесятивідсотковою гарантією зможемо знати результати ігор. Хіба це не круто?! Тобто, просто вкладаючи в середньому, на п'ять різних матчів по гривні, ми в результаті отримаємо гарантовано вісім гривень. Це, звичайно, не десять, але це ж все одно відмінно. Адже ми все рівно в плюсі залишаємося!

Вася аж надто швидко загорівся ідеєю, та від передчуття одержуваного прибутку він просто сяяв на червневому сонці. Діма ж, на відміну від нього, просто стояв і думав. У цій бізнес-ідеї щось було явно не так. І вже швидко він зміг знайти суттєвий недолік в плані свого товариша.

– А звідки ти знаєш, що саме вісімдесят відсотків? – задумливо запитав Діма.

– Ну як, ти ж сам сказав, що чотири з п'яти, а це вісімдесят відсотків.

З настільки логічним твердженням важко було посперечатися, але юнак все ж продовжував:

– А де гарантія, що нічого не зміниться, і завтра буде теж вісімдесят відсотків, а не шістдесят, і не двадцять? Слухай, напевно, закриємо цю тему.

– Так, ти ж сам її почав, – обурився Василь.

– І сам закриваю її.

– Окей, як знаєш… – неохоче погодився зі своїм товаришем Вася. – А знаєш, до речі, як мені вдалося списати сьогодні?

– Знаю, ти мікрофон до рукава сорочки зсередини за допомогою скотча приклеїв, а навушник постійно в лівому вусі був, – на автоматі відповів йому Діма.

– Звідки ти знаєш? Я ж тобі цього не говорив ще.

– У тому-то й річ говорив ти мені. Ти про це відразу після іспиту розповідав учора, – Діма був настільки втомленим і виснаженим емоційно, що не помітив, що знову сказав те, чого не повинен був знати.

Вася підняв брови від здивування і запитав:

– Вчора після іспиту? Тобто, ти маєш на увазі, що в своєму сні?

– Так, чорт, як же це все складно. Всього тиждень, а то і того менше, зі мною це відбувається, а я вже заплутався, що повинен знати, а чого не повинен, що ти мені розповідав, а чого не говорив. Якщо це триватиме ще стільки ж, боюся, я просто не витримаю.

– Може тоді по келиху пива? Хоча б розслабишся, – запропонував Василь.

– Не сьогодні. Ти, якщо хочеш, можеш сам випити, а я до гуртожитку зараз поїду. Мені, відчуваю, потрібно просто відпочити.

– І що ти пропонуєш? Мені тепер самому пити? Ти, дивись, алкоголіка з мене не роби.

– Та, я й не думав. Вибач, але мені дійсно треба виспатися, – замореним голосом промовив Діма.

– Ай, умовив ти мене. Значить, поїхали тоді по домівках, – погодився Вася, і хлопці попрямували до зупинки.

Глава 6. Церква

Незважаючи на постійні іспити, в Діминому гуртожитку далеко не всі думали про навчання. Дехто, звичайно, намагався здати цілу купу боргів за декілька днів – вони дописували лабораторні та практичні роботи, шукали реферати, переписували в однокурсників домашні завдання, але більшість студентів все ж не хотіло змінювати звичний для себе спосіб життя. Діма, щоб відволіктися від проблем, майже щодня виходив з друзями пограти в футбол на майданчику, який знаходився по іншу сторону вулиці. В нього був вільний час, адже навчався хлопець добре, а значить, і проблем у нього було поменше, ніж у інших. Тим більше талант легко викручуватися з найскладніших ситуацій ще жодного разу його не підводив.

Крім Василя Діма нікому не розповідав про те, що відбувалося з ним. Та й сам він став незвично тихим і небалакучим. Постійне почуття дежавю руйнувало психіку не гірше того, як відбійний молоток б'є асфальт. Юнак далеко не завжди міг відрізнити сон від реальності, один світ від іншого. Але ще складніше було запам'ятати, що він говорив уже іншим, а чого ще не розповідав. Що чув, а чого не повинен був би знати… Наприклад, в його третій день після повернення до Донецьку, готуючи на кухні вечерю, Діма розмовляв зі своїм сусідом по кімнаті, Женею.

– Ну, як там, – поцікавився Діма. – Вийшло домовитися з Тарасенко?

– Ти зараз про що це? – не відразу зрозумів Женя.

– Ну, вона ж тобі іспит не хотіла ставити. І ти збирався сьогодні зайти на кафедру й поговорити з нею.

– Та там така історія, забий. Завтра підемо з хлопцями, поговоримо, і вона поставить. Куди ж вона дінеться?

– А сьогодні що, не захотіла вас бачити? Чи її в університеті не було?

– Так, постривай… – задумався Женя. – А звідки ти знаєш, що вона мені за іспит нічого не поставила? Я тобі хіба вже говорив про це?

– А то, – посміхнувся Діма. – Ми ж з тобою в їдальні бачилися і ти сам мені на неї скаржився.

– Хіба? Коли таке було? Я тебе в їдальні сьогодні не бачив. Та й взагалі, в універі я тебе сьогодні не зустрічав.

– Так? Хм-м, дивно… Може бути, – трохи запанікував Діма, але постарався викрутитися. – Значить, я почув просто десь. Ну, хіба, знаєш… А здалося. Ну, може, проходив повз і все таке. І почув. Ну, ти розумієш, ця нервування з іспитами.

– Так, ану почекай. У тебе вчора ж був іспит, якщо не помиляюся, – Женю, певно, зацікавив такий розвиток подій, адже звідки його товариш міг знати те, чого він знати не міг?

– Так, ти правий, був. Але сьогодні ж консультація була. Лабораторну здавав. Добре, що тільки одну.

– Ну, це тобі пощастило. У мене ще боргів – онуки здавати будуть.

– Гаразд, подивишся поки за картоплею. Мені по телефону поговорити треба, – сказав Діма і швидко вийшов з кухні, не давши другові й слова мовити.

Проговорився. Він проговорився. Це єдина думка, яка була у хлопця в голові. Вже тепер він згадав, що це уві сні він зустрічав Женю в інституті, а сьогодні вони насправді зовсім не бачилися. Хоча, що таке сон, а що реальність, Діма досі не міг зрозуміти. Або, може, і те й інше відбувалося насправді. Хто дасть відповідь на це запитання? Його сусід, може, і не помітив цього разу нічого дивного, але якщо такі речі будуть повторюватися, то хтось точно почне вважати Діму ненормальним. А цього йому хотілося найменше. Від Васі розумних порад теж було, м'яко кажучи, небагато. А якщо вже чесно, то ні одна його порада не вселяла довіри.

– А раптом, це демон в тебе вселився якийсь, – припустив Василь, коли вони йшли до курилки після іспиту в п'ятницю.

– Який іще демон? – зареготав у відповідь Діма.

– Не знаю, але хіба мало. Ти ж сам розумієш… – не закінчив свою фразу Вася.

– Розумію що?

– Ну, що коли немає способів пояснити явище за допомогою науки, то може релігія допоможе.

– І що ти мені пропонуєш? Сходити до церкви? – пирхнув Діма.

– Взагалі-то так. Ти ж ще тут ні разу не був у церкві. Мої батьки туди щонеділі ходять. Я, правду кажучи, не такий ідеальний християнин…

– Взагалі не ідеальний, – неголосно додав Діма.

– …але теж іноді там буваю, – закінчив свою думку Василь.

– Ти зараз серйозно? – парубок просто не вірив своїм вухам – Василь, його друг; його кращий друг, Василь, бабій, і алкоголік ходить до церкви. Світ, певно, повністю звихнувся.

– Ну, так. Це ти зараз так кажеш, що церква це нудно, нецікаво і все таке. Але побачиш, які туди дівчата ходять, ще й жити там залишишся.

– Але вони ж все християнки, – перебив Діма. Він все ще не вірив, що йому доведеться провести половину свого вихідного в церкві.

– Але не всі з них черниці, – підморгнув йому Василь. – Зрозумій, багато із них, як і я, ходять туди тільки через батьків.

– Може і так, але ти, напевне, забув, що я зустрічаюся з Лізою.

– Уже не зустрічаєшся, – відрізав Вася, закотивши очі.

– Як скажеш, гаразд. Я зрозумів тебе. Але ж я все одно її кохаю.

– Послухай, друже, а я хіба примушую тебе в інших закохуватися?

– А що ти хочеш, щоб ми тільки тиждень як розлучилися, а я вже почав їй зраджувати?! – почав підвищувати голос Діма.

– І про це я теж не говорив, – Василь, на відміну від свого друга виглядав абсолютно спокійним і лише трохи посміхався.

– А про що ти тоді говорив, дозволь запитати.

– Для початку, я просив, щоб ти просто сходив зі мною в неділю до церкви. Якщо треба буде, то щоб поговорив із пастором. Та й взагалі, атмосфера там дещо інша, хороша така, душевна.

– А до чого тут тоді дівчата?

– Та, ні до чого. Просто я подумав, що тебе це зможе зацікавити. Там, серйозно, є симпатичні і розумні дівчата. Я просто хотів щоб ти розслабився, – вже неголосно договорив Василь. Він, певно, уже шкодував про те, що взагалі згадав про дівчат, адже останнім часом ця тема була, фактично, табу.

Діма мовчки відвернувся, вдаючи, що його цікавило, що відбувалося на іншій стороні вулиці. Щирість Василевих намірів була більш ніж очевидною. І через це відмовити йому було важко. Тим більше що сам Діма нічого кращого ще не придумав. І, нарешті, через кілька хвилин він згнітивши серце погодився.

Ідея заробляти гроші на ставках прогоріла ще до того, як хлопці взялися її реалізовувати, а ніякого іншого застосування цим своїм снам юнак не бачив. Значить, треба було позбавитися від них, тим більше що вони аж занадто ускладнювали життя. Адже кожен з цих снів сам був окремим життям, в якому все йшло своєю чергою. Ні про яку хорошою здачі іспитів, тому й мови бути не могло. Діма постійно відчував себе втомленим, ніби він взагалі не спав вже цілий тиждень.

І навіть розмови з Лізою здавалися йому якимись несправжніми, фальшивими. Хоча тут, звичайно, все було набагато простіше – тільки в одній з реальностей він міг з нею розмовляти, і тому ніякої плутанини не виникало. Але при цьому, вперше за багато часу він відчував, що не може розповісти коханій всього, точніше він не міг розповідати Лізі тільки про сни, але саме навколо них останнім часом і крутилося все його життя. І тепер всі розмови з Єлизаветою зводилися здебільшого до звичайних «Привіт – як справи – що нового». Не те щоб Діма не хотів розмовляти з нею – він чекав цих розмов як манни небесної. Він просто не міг розмовляти, як раніше. І він корив себе за це. Кожен раз, поклавши трубку, Діма відразу ж хотів набрати її номер ще раз, просто щоб в черговий раз сказати, як багато вона для нього значить, та як сильно він її кохає. І кожного разу, подивившись на екран порожніми очима кілька секунд, він клав телефон назад до кишені.

Василь весь цей час залишався єдиним, хто знав про сни, а значить, і єдиним, хто міг допомогти, а в допомозі Діма ще й як потребував. І нехай до ідеї з церквою він і поставився скептично, але все ж прийняв її, адже тепер він боявся втратити й свого ліпшого друга. Йому було страшно, що Василь почне вважати його божевільним і просто перестане з ним спілкуватися. І тому парубок постійно намагався робити вигляд, ніби нічого не відбувається. Ніби всі ці сни для нього зовсім нічого не значать. Але навіть він сам бачив, наскільки кепсько у нього це виходило. І якщо в житті з Лізою він ще хоч трохи нагадував колишнього себе, веселого і трохи недбалого зірвиголову, у якого постійно вдавалося виходити сухим із води після своїх витівок, то в житті без неї Діма був лише похмурою тінню себе минулого. Майже половину свого часу в такі дні він проводив лежачи на своєму ліжку в стані цілковитої апатії.

Під час другого іспиту, який проходив в п'ятницю, юнак зрозумів, що тепер в нього ще й вкрай погано виходило зосереджуватися – його психіка просто не витримувала такого навантаження. Діма, очевидно, не був пристосований до того, щоб жити двома різними життями, які до того ж з кожним днем все більше відрізнялися один від одного. Так, ідея з церквою виникла у Василя тільки в одному з життів – там, де Лізи не було. В іншому ж, хлопця чекали цілих два вихідних, на які він вирішив поїхати додому, хоча раніше і не збирався повертатися з Донецька раніше закінчення сесії.

***

Прокинувшись в суботу вранці в порожній кімнаті гуртожитку, – Женя також вважав за краще свої вихідні провести вдома – Діма перш за все голосно вилаявся. Він тільки-но провів прекрасний вечір разом із Лізою, де вони разом гуляли під високими літніми зірками та ніжно цілувалися під місяцем. Кохана розповідала йому про свої випускні екзамени, своїх дурних однокласників, а Діма кілька разів ловив себе на думці про те, що зовсім не слухав її, а просто насолоджувався нею поглядом, дотиком. А її голос здавався йому мелодійнішим опер Бетховена у виконанні камерного оркестру. «Хіба може бути щось прекрасніше в цьому світі, крім неї?» – думав юнак, пестячи її волосся.

Він і сам розповідав Лізі про минулий тиждень в Донецьку, але про свої дивні сни, він, звичайно, й словом не обмовився. Просто Діма не хотів, щоб цей вечір закінчувався, а значить, і він теж повинен був про щось розповідати. І нехай, в його розмові і були невеликі розбіжності, але хто ж їх помічав. Адже якщо закохані не помічають годин, то хіба їм є різниця між Сократом і Кантом?

Вже скоро і самі слова перестали бути потрібними, вони просто розмовляли без слів, розуміючи один одного, відчуваючи один одного. І так вони разом, не змовляючись, прийшли до Діминого дому.

У нього в саду під розкішним горіхом стояв намет. Діма завжди ставив його на літо. Йому просто подобалося спати на свіжому повітрі, де його оточувала природа, де було чутно шелест листя, шурхіт жучків в траві і трелі цвіркунів. Тут не потрібні були ні свічки, ні вино – сама природа літніми вечорами романтична. Кожен її звук віддавав чимось інтимним. І навіть звичайний гавкіт собак звучав того вечора якось по-особливому, бентежив душу, змушував кров у венах закипати і текти швидше…

Зайшовши до намету, Діма з Лізою нарешті змогли повною мірою насолодитися один одним. Сказати тілом все те, чого вони не могли передати словами. Перейти ту межу, коли вони були вже не двома людьми, а одним цілим. І навіть їх серця билися в одному ритмі, в ритмі кохання. Так, Діма, безумовно, тієї ночі, вперше за останній тиждень, повністю забув про всі свої сни, про свої проблеми. Все це залишилося десь дуже далеко, на іншій планеті, а може, і в іншому Всесвіті. Тут були тільки вони вдвох. І крім них не було нічого, і нічого не мало значення. І, напевно, саме такі моменти мав на увазі Маркес, коли писав, що спати з тим, кого любиш – це справжнє диво, життя без якого порожнє і непотрібне. Думаючи про це, Діма почав поволі занурюватися в сон, обіймаючи свою кохану, яка вже заснула у нього на плечі.

І саме після цієї миті юнак розплющив очі, бачачи обабіч лише порожню кімнату гуртожитку. Голосно вилаявшись, він схопив свою чашку, яка стояла поруч на письмовому столі, і з силою кинув її об протилежну стіну. Чашка, як цього і варто було очікувати, з гуркотом розбилася на безліч шматочків. Але злість від цього меншою не стала. Після цього йому довелося сильно вкусити себе за палець стиснутого кулака, щоб почуття емоційного болю хоча б на кілька миттєвостей поступилося болю фізичному.

– Я повинен повернутися. Я повинен… Там моя Ліза… Це має закінчитися, – неголосно простогнав, звертаючись до простору навколо себе, Діма. З його очей текли сльози, які він не міг, та й не намагався стримувати. Хлопцеві хотілося ламати все, що потрапляло йому під руку, але половина речей навколо належала Жені, і він просто не мав права їх чіпати, не кажучи вже про те, щоб ламати та кришити їх. І ця думка ще більше злила Діму. Він сидів на ліжку, розгойдуючись, і мабуть, знаходився на межі нервового зриву, хоч і що таке, цей нервовий зрив, Діма не до кінця розумів. Але розумів він одне, щоб цей сон закінчився, і він зміг повернутися в нормальну реальність, йому потрібно було просто заснути.