Текст книги "Война на три буквы"

Олег Сенцов, жертва теракта

Вечером 10 мая в Симферополе сотрудниками ФСБ был задержан кинорежиссер, активист Автомайдана и организатор проукраинских митингов в Крыму Олег Сенцов. Его обвинили в организации трех несуществующих терактов на территории полуострова в качестве лидера крымского «Правого сектора».

Однажды вечером, когда на город только спустились сумерки, я наблюдала, как юный парень, сидя на асфальте возле прудов в Гагаринском парке Симферополя, пьет из горла водку и запивает соком. Это была сцена из фильма «Гамер» – про подростка, который бросил школу из-за увлечения компьютерными играми. Фильм снимал Олег Сенцов, тогда я увидела его в первый раз. Олег вкрадчиво и тихо объяснял Владу, что от него нужно, а сняв последний дубль, так же тихо и незаметно уехал.

У Олега был свой компьютерный клуб в центре города, в подвале. Он продержался в Симферополе, пожалуй, дольше всех. На те небольшие деньги, что он приносил, Олег и снимал «Гамера». Он сам когда-то был геймером, одним из главных в этой некогда большой и сильной тусовке. В организации съемок участвовало полгорода: кто-то предоставил квартиру для домашних сцен, кто-то приносил реквизит, кто-то – еду. Актеры работали бесплатно. Да и актеров-то, в общем, не было: все роли исполняли обычные люди, далекие от сцены. Они играли почти что себя.

На премьере «Гамера» старенький кинотеатр «Космос» – единственный в Симферополе, крутивший альтернативное кино, – собрал впервые за долгое время полный зал. Люди, пришедшие на показ, говорили, что этот фильм – отпечаток целого поколения, показавший важный пласт местного андеграунда. Олег был сосредоточен – и, как обычно, молчалив и вкрадчив. После выпуска «Гамера» он закрыл клуб.

В самом начале съемок Олег говорил, что его первый большой фильм может оказаться последним, «если не пойдет». Вышло иначе: «Гамер» выиграл массу наград в Украине, России и за рубежом. Но следующий фильм он снять не успел. Больше года Олег, получив несколько грантов, готовился к съемкам новой ленты «Носорог», про детей девяностых. Актеров, как всегда, искал среди обычных людей по крымским городкам и селам. Нашел почти всех героев, кроме главного.

Ночью 11 мая к Олегу домой пришли сотрудники ФСБ и заявили, что подозревают его в подготовке теракта. Наверное, они увидели, как плачут его дети – двенадцатилетняя Алина и девятилетний Владик, страдающий аутизмом. Наверное, Олег что-то тихо и вкрадчиво сказал детям, чтобы те не волновались. И так же тихо уехал.

Когда российские войска вошли на территорию Крыма, Олег стал одним из тех немногих, кто поддержал движение «За единую Украину» и помогал местным активистам выжить в противостоянии глыбы с песчинкой. У него не возникало сомнений в том, что этим людям нужна поддержка, и ради этого он отложил работу над «Носорогом». Помогая покупать и развозить продукты и предметы первой необходимости военным, оказавшимся заблокированными в частях, он как будто отдавал дань людям, которые когда-то поддержали его.

Сейчас Олег сидит где-то в подвалах здания, всего два месяца назад занятого сотрудниками российской службы безопасности. А завтра его отправят в Москву, чтобы добиваться наказания по абсурдной, дичайшей статье. Сидит там молчаливо и сосредоточенно. А крымчане уже верят в то, что он – террорист.

Но на самом деле он в этой камере не один. Вместе с ним задержаны тысячи людей, несогласных с нынешней политикой российских властей. Потому что теперь любого человека с гражданской позицией, отличной от официальной, оказывается, можно обвинить в терроризме. Любой, кто думает криво, – террорист с гранатой в голове.

Еще полгода назад в Симферополе было светло и свободно. Можно было передвигаться по городу без ксерокопии паспорта и выходить на митинги, критиковать власть через прессу и формировать сообщества. Сегодня крымскую столицу патрулируют сотни омоновцев, а на улицах стоят бронетранспортеры. За крымскими татарами следят в мечетях, меджлис угрожают запретить, Мустафу Джемилева не пускают на родину. Проукраинских активистов вызывают на допросы и вынуждают менять гражданство либо покидать полуостров.

Кажется, Крым стал испытательной площадкой для массового вытравливания инакомыслия. На самом деле это и есть настоящий теракт. А сидит за него его жертва – Олег Сенцов. И он в этой камере не один.

Екатерина Сергацкова, Colta

16 мая 2014

Воєнний кандидат у мирному краю

Як агітує Порошенко, щоб здобути перемогу в першому турі. Черкащина

Місяць тому в штабі Петра Порошенка з’явилася мета – перемога на виборах президента в першому турі. Кампанію власникові Roshen’а роблять ті ж технологи, які працювали у 2004 році з Віктором Ющенком. Німба месії над Порошенком немає, але використовуються багато фішок з минулого.

День в регіоні складається з зустрічей у трьох містах – Умані, Черкасах, Звенигородці. В останню журналісти за кандидатом не встигли, оскільки Порошенко їхав із «маячками», а журналісти – ні. Хоч і автобус зі ЗМІ їхав дуже швидко, на межі порушень правил дорожнього руху. В ньому, крім представника Insider, був тільки один працівник українських ЗМІ – інформагентства, яке, до речі, вже заздалегідь закріпило за Порошенком «президентського» кореспондента. Решта – закордонна преса: Le Monde, Financial Times, Agence France-Press, полячка з варшавського тижневика. На запитання, що цікавого для світової преси в агітаційному виїзді у провінцію, репортер Financial Times відповів одним словом: «колорит».

Колорит для кожного різний. Москвичці з «Франс-Прес», наприклад, найбільше запам’яталися дівчата в Умані на шпильках і в коктейльних сукнях під руку із хлопцями у трениках і кросівках. Мені – скоріше основна аудиторія мітингів: жіночки старшого віку, часто з коротким, фарбованим у мідний колір волоссям. Ось вони чекають на свого кандидата, поки дивляться на екрані фільм про нього.

– Ви заможна людина. Це добре, – не питає, а стверджує відома телеведуча в екранному ролику, звертаючись до Порошенка.

Трохи пізніше вона таки каже замість нього:

– Ви за консервативні цінності. В хорошому сенсі.

Жінка в уманському натовпі, що прикриває голову газеткою «Свободи», згідно киває. Ми стоїмо під палючим сонцем на площі Леніна, яку тут, на мітингу, називають «майданом».

– Так ви за «Свободу» чи за Порошенка? – питаю я в жінки, показуючи пальцем на газетку.

– За Порошенка, канєшно. А це? Ну просто треба всьо читати, всьо знати.

Мітинг у 86-тисячній Умані в будній день зібрав 1,5–2 тис. людей. Тут непомітно завезених людей, якщо не рахувати десятка однотипних апатичних хлопців-прапороносців.

Більша частина з присутніх визначилася, за кого голосувати. Серед тих, хто вагається, вибір стоїть між Петром Порошенком і Анатолієм Гриценком. У цих кандидатів і наголоси в кампаніях схожі. Основний – війна.

Агітаційний ролик на мітингу починається Порошенком на Майдані. Він – «той, хто не сховається, чия стихія – розбурхані лави, той, хто дивитиметься крізь метал в очі посланих убивати, щоб вони задкували та вклякали», – переконує голос за кадром.

Після фільму на розігріві у кандидата виступає Юрій Луценко. В Черкасах був іще й Микола Томенко.

Основний меседж у Луценка й Томенка – ідентичний. Порошенко повинен перемогти в першому турі, тому що війна. Ми обираємо не тільки президента, але й Верховного Головнокомандувача. Саме так, з великих літер.

– Другий тур – це ще три тижні, а потім оскарження, а там Верховна Рада йде на канікули, а там розкачка. Хіба ми можемо давати Путіну ще півроку? – питає зі сцени в Умані Луценко. – Не тіште себе ілюзіями. Це війна!

Він входить у раж і починає у своєму стилі витончено жартувати: «Добкін-жопкін, Тігіпко-бібіпко, сині баклажани-регіонали, червоножопі павіани з КПУ» і так далі.

У Черкасах Луценко цього вже не каже. Мабуть, йому зробили зауваження. Або зважає на інтелігентнішу аудиторію обласного центру.

Люди слухають уважно й серйозно, однак без надмірного ентузіазму. Частина чоловіків на деякі репліки навіть невдоволено гукає «Бу!» Але організатори все одно дотримуються пафосної драматургії.

Порошенко заходить на сцену не ззаду, а йде крізь натовп, потискаючи руки. Його охороняють принаймні з десяток охоронців. Саме такий прийом 10 років тому використовували в кампанії «месії» Віктора Ющенка.

– Подивіться на себе, які ви красиві, – починає зі сцени Порошенко. Знову ідентично з Ющенком 2004 року.

Образу «месії», як у 2004-му, нині нема, але люди хочуть знайти хоч якусь надію. Жінка з вогняним волоссям дзвонить по мобільному, каже комусь: «Ось, послухай», – і простягає телефон у бік колонок.

Утім, масової ейфорії нема. Порошенко зриває овації лише раз, коли зачитує записку «від народу» про уманську міліцію – бандитів у погонах.

Кандидат починає з новин АТО на сході. Захоплюється патріотизмом жінок, які розігнали блокпост сепаратистів у Краматорську. Розповідає про «снайпера Петра, у якого нема патронів», і тут же обіцяє це виправити.

А вже поміж іншим Порошенко представляє й інші пункти програми «Жити по-новому».

– Яка середня зарплатня в Умані? – питає кандидат.

Із натовпу звучать цифри:

– Тисяча! Тисяча триста!

– А знаєте, яка на «Рошені»?

Люди несміливо здогадуються:

– Три тисячі? Чотири?

Нарешті хтось найсміливіший кричить:

– П’ять!

Петро Олексійович шокує уманців:

– Сім тисяч гривень!

Мовляв, чому на «Рошені» таке можливо, а в Умані – ні? До речі, «після обрання» він обіцяє продати весь бізнес, «окрім 5 каналу».

Наприкінці кожного мітингу на сцену виходить дружина кандидата й матір чотирьох його дітей – мініатюрна Марина Порошенко. В Умані розчулені бабусі кричали їм «Гірко!», але Порошенко знітився: «Це ж не весілля». Й тільки обійняв дружину.

Після мітингу іноземні журналісти звіряють свої враження. Москвичка з «Франс-прес» вагається:

– Как-то не хватает в его речах… ммм… перца?

– Пороха, – підказують їй, але москвичка-іноземка не розуміє, чому українська перекладачка з Le Monde регоче.

Попри відсутність пороху, люди тягнуться до Порошенка, вважаючи його «новим». Це ключовий епітет, яке вживають практично всі, кого я питаю.

– Якось довіряю йому. А там час покаже. А Тимошенко себе вже показала, – каже 73-річний Василь Михайлович.

48-річний Микола, який чекав на Порошенка з пропозиціями, бо «особисто його знає»:

– Порошенка ж визнають у світі. Правда ж? Єдине, що я хочу в нього запитати: чого така слаба у нього команда?

– Порошенко – единственный достойный кресла президента, – дуже чітко висловлює думки 27-літній Влад. – Он много сделал для Майдана и для Украины. А Тимошенко – ни в коем случае. Это – тот же Янукович. Та же власть.

Але з Владом проблемка. Влад сидить із десятком хлопців у затінку ялини за квартал від мітингу в Черкасах, поряд з автобусами, якими привезли прапороносців. Влад схожий на десятника прапороносців.

– Хлопці, ви звідки? – питаю у рядового.

– З Черкас. А ви думали – «тітушки»? Та нас всігда автобус з роботи розвозить. А оце всі разом захотіли подивиться на мітінг.

Тим часом на мітинг дивляться й батьки з дитячого майданчика через дорогу, і випадкові перехожі, які не визначилися.

– Ти за кого будеш? – питає один молодий перехожий іншого.

Той непристойним жестом показує, що йому байдуже, й товариш лізе до нього обійматися на знак солідарності.

Артем Чапай, Insider

22 травня 2014

25 мая в Украине прошли внеочередные выборы президента. В отдельных районах Донецкой и Луганской областей избирательные участки не открылись в целях безопасности. На выборах с 54,70 % победил Петр Порошенко.

Життя на кордоні війни і миру

– Поїзд через Сватове не йде, – одного за одним ошелешує пасажирів провідниця вагону.

– А чого?

– Ви шо, з Луни свалилися? Там война!

– Я ж позавчора їхав! – обурюється літній чоловік.

– Так то було позавчора!

Того дня стріляли в Рубіжному й Лисичанську, й поїзд № 126 Київ – Луганськ перенаправили через Лозову. Тим, хто не дістанеться своїх зупинок, провідниця від імені «Укрзалізниці» пропонує «робіть, шо хочете», й усі вирішують зійти в Харкові.

– Харашо хоть так ходимо, – бурчить провідниця. – А то ж ми можемо забастовать. Чого ми должни под пулями їздити?

57-річна тьотя Люба їде у Троїцький район. Повинна була, як і я, зійти у Сватовому. До нас приєднується студент Ярослав. Ми вирішуємо ночувати на вокзалі в Харкові разом.

– Самій дуже страшно. Щас таке врем’я!

У мене стискається серце. Пізніше виявляється, що вона боїться злодіїв. Тьотя Люба – сварлива, кремезна, коротко стрижена сива селянка – розповідає, як по селу їздить армія, а все село ходить годувати «голих-босих-голодних дітей».

– Через «них» танки в селі, а тепер через «них» і доїхать до села не можеш. От собачі душі! – тьотя Люба не уточнює, кого «них», це стане зрозуміло лише потім. – Паддддлюки. І це ще не все!

– Що ще? – знову завмираю.

– Дві неділі нема дощу!

– Сватове тепер стало великий город, – іронізувала тьотя Люба.

Містечко нині – адміністративний центр області: сюди переїхала в. о. губернатора, сюди перевели й ГУ МВС у Луганській області, попередньо кинувши дезу про переведення у Старобільск.

Ми з тьотьою Любою та студентом Ярославом уже налаштувалися ночувати на харківському вокзалі, але дивом опівночі знаходимо попутку.

– Говори по-русски, чтобы не привлекать лишнего внимания, – радить мені водій і одразу переходить назад на український суржик.

Я розпитую, чому в них не закріпився сепаратизм, але не чую патріотичних заяв:

– У нас кажному «сєпаратісту» треба чотири корови подоїти, – каже тьотя Люба.

– До нас пока доїдеш, колеса поодвалюються. Даже у танка, – сміється Ярослав.

Дорогою до Сватового, що зайняла півночі, ми минули три блокпости української армії й МВС, ледь не переїхали трьох лисиць, і у нас ледь не «поодвалювались» колеса. Тьотя Люба і Ярослав поїхали далі на Троїцьке: казали, там дорога ще гірша. Чекаю світанку на сватовському вокзалі з трьома п’яничками.

Щоб краще розуміти: у Сватовому немає жодного будинку, вищого за три поверхи. А, ні. Є чотириповерхова райдержадміністрація. У місті домінують велосипеди та скутери, які тут продають у кредит. Найпоширеніший тип машини – «Жигуль», за кермом якого сидить дядько з козацькими вусами (як потім виявляється, багато з них – мисливці, учасники місцевої самооборони).

І от ідеш ти о 7-й ранку центром чистенького Сватового, розчулюєшся – й усвідомлюєш, що з-за кіоску «Мобільний зв’язок» знизу на тебе спрямоване дуло кулемета.

Кулеметник відводить дуло й погляд, дає пройти. Він не один. По площі перед Будинком культури – їх кілька десятків. От як собі уявляєш фразу «озброєні до зубів», так і є: підствольні гранатомети, кілька РПГ, у кожного по десятку ріжків до АК. Як потім виявиться, солдати охороняють завезення бюлетенів в окружвиборчком напередодні виборів.

Містечко маленьке, і щоб тебе не зрозуміли неправильно, коли зустрінуть знову, йдеш до РВВС представитись і взяти телефончик про всяк випадок. Вікна першого поверху райвідділу закриті мішками з піском. Десятки людей з автоматами.

На даху райдержадміністрації також автоматники. Пройти до в. о. губернатора, яка передислокувалась у Сватове, можна з заднього ходу. Його охороняють кілька джипів із накачаними дядьками в цивільному.

– Тут демократично налаштоване населення, – пояснює кореспонденту INSIDER різницю між півднем і північчю Луганщини в. о. губернатора Ірина Веригіна. – Тут транслюють українські канали. На півдні нашої області йшло зомбування населення каналом ЛОТ, начебто прийдуть «бандерівці», які будуть чинити насильство над людьми.

Українська влада нині контролює дев’ять північних районів області: по лінії Сватівський – Старобільський – Новоайдарський – Міловський, і всі, що на північ. Попри різницю в менталітеті між Донбасом на півдні Луганщини та Слобожанщиною на півдні, ключовий чинник контролю – армія.

– На півдні області відкриті кордони, і туди пройшли громадяни Росії, – каже Веригіна. – На півночі у нас посилений кордон, а також у нас на території цих дев’яти районів знаходиться українська армія, яка захищає українське населення.

– А що міліція?

– Міліція в Луганській області деморалізована. Більш ніж 90 % не готові служити, – стверджує Веригіна. – Дуже довго міліція займалася не тим, чим мала займатися: «кришуванням» копанок і таке інше.

Нині в луганську міліцію скерували «підкріплення» з інших регіонів. Як каже мер Сватового Євген Рибалко, «міліціонери вже починали рахувати, скільки заробляє лейтенант у Росії, але ми їх трохи приструнили». Приструнили, складається стійке враження, присутністю армії.

Віднедавна ГУ МВС у Луганській області очолює Анатолій Науменко. Найм’якіше, що я чув про нього від посадових осіб і місцевих депутатів, – «ненадійна людина». У Старобільську місцевий депутат стверджує, що Анатолій Науменко відомий в народі, як Толік Железяка – це має відображати як його характер, так і той факт, що міліціонер, як стверджує депутат, «кришував» ринок металобрухту.

А підполковник Міноборони Сергій Мельничук навіть змусить мене записати на диктофон, хто кому і скільки начебто «заніс» за призначення Науменка, але оскільки підполковник не навів доказів, обмежимося одним цікавим фактом. Незадовго до призначення Науменка на посаду начальника ГУ МВС Арсеном Аваковим так званий народний губернатор Луганщини, нині «голова» «Луганської народної республіки» Валерій Болотов призначив-таки того Анатолія Науменка «народним міліціонером».

Мер Сватова Євген Рибалко є водночас і координатором сватовської самооборони, або ж «штабу єдності». Як стверджують недоброзичливці – міськрада перехопила низову ініціативу.

– Эй, репортер, иди сюда! – гукає він мене.

Рибалко сидить на лавочці під міськрадою, де вранці тусили місцеві ханурики. Мер – кремезний чоловік у футболці й кепці, на вигляд і не скажеш, що очільник міста.

Коли я починаю ставити запитання, на які він не може відповідати у присутності місцевих, Рибалко веде мене з лавочок у мерію. По дорозі показує актовий зал: тут на підлозі розстелені десятки матрасів для самооборонців. Про всяк випадок.

Відому в інтернеті історію про те, як сватовські та старобільські начебто не пропустили бойовиків ЛНР напередодні «референдуму», Рибалко розповідає значно менш драматично. Насправді бойовики ЛНР таки побували у Сватовому (та й у Старобільську), але тут усе обійшлося переговорами. Навіть прапор України не зривали (а в Старобільську зірвали).

– Ты же не станешь садить картофель на асфальте, – пояснює Рибалко неспроможність сепаратистів закріпитись у Сватовому. – Нужен подготовленный грунт. А тут его не было. Если в других регионах ЛНР встречали, как освободителей, то тут они не встретили ликующей толпы.

Але не все так однозначно: по-перше, в’їзд перекривала Нацгвардія, по-друге, «референдум» у Сватовому таки пройшов – без дільниць. На тих таки лавочках, де ми зустрілись із Рибалком.

Рибалко тоді сказав міліціонерам не заважати людям, аби не провокувати їх, а лише попередити, що ті здійснюють правопорушення. Нині, коли в місті українська армія, організатори з КПУ заперечують свою керівну роль у цій події.

Наше тривале спілкування з мером Сватового закінчується, коли до Рибалка приходить «військовий» координатор проукраїнської самооборони з дядьків із козацькими вусами. Координатор – Леонід Привалов, родом із Брянської області (Росія). Привалов скаржиться, що влада не хоче озброїти їхніх самооборонців справжньою зброєю:

– У нас под тысячу охотников. Но ведь с гладкостволом против «калашей» не попрешь.

А потім приїжджає чорним джипом під охороною автоматників Анатолій Науменко, голова ГУ МВС.

– Большой начальник, – сміється Рибалко. – Как по званию, так и…

Він показує руками розміри Науменка.

У Старобільську й особливо Сватовому нині складніше знайти й розговорити так званих проросійськи налаштованих людей. Не тому, що їх немає: кон’юнктура не та, в містах тепер українські силовики. Але люди налаштовані по-різному. Так, окрім людей, які голосували на лавочках за ЛНР, були сватовчани, які їздили голосувати на південь області.

У регіоні – просто райдуга з різних поглядів. Є україномовні люди, які проти сепаратизму, але не визнають українську владу. Жінки сперечаються:

– Людка каже: «Якщо ми прийдемо на вибори, тим самим ми признаємо цю власть». А я їй: «Так, а шо ти прєдлагаєш»?

Є ще більш парадоксальні погляди. 31-річний Влад, з яким ми розговорилися на вулиці, каже:

– Я за отделение от этой п**стической власти. Лучше бы в Россию вступить – а нет, так хоть автономия. Но слушай: хорошо, что сюда армию ввели. А то «ополчение» ЛНР – это уже перебор. Я сначала очень поддерживал: вот, люди борятся за свое. Но когда они начали грабить и убивать? Все началось, когда «калаши» раздали кому ни попадя. Так что пусть здесь украинская армия еще постоит.

У регіоні нині транспортний колапс. З одного боку, дедалі менше людей наважуються хоч кудись їхати, а з іншого – через це скорочується кількість маршруток і електричок. У підсумку й ті, хто таки хоче їхати, не можуть цього зробити.

Водій автобуса Харків – Сєверодонецьк:

– Сегодня Сватово конечная. Вчера была Кременная.

– А там, дальше – что?

– Война.

Худорлявий дід, який не може виїхати, матюкається через слово:

– Понаоб’являли «народних республік», а на народ їм начхать!

Дядько з козацькими вусами називає представників «Луганської народної республіки» яскравим словом, яке місцеві, котрі не люблять ЛНР, вживають щодо бойовиків:

– Шелупєнь.

На автостанціях збираються люди з усього регіону. Люди злі, навіть ті, хто зберігає почуття гумору. І починають лаяти «їх». А під час розмови виявляється, що погляди співрозмовників відрізняються на кілька відтінків сірого. Для когось погані «вони» – це нова українська влада, для когось – армія й міліція, для когось – ЛНР. Але як би не різнилися погляди співрозмовників, спільну мову завжди знайти можна:

– «Вони» там між собою ділять гроші та владу, а нам тут дістається.

У багатьох навіть немає конкретних поглядів, за кого вони чи проти кого. Все, що треба людям:

– Коли вони вже нарешті закончать? – кажуть, коли повз проїжджає колона військової техніки.

– Все, что я хочу, это чтобы мои дети не видели БТРов, когда идут в школу, – каже таксист, який начебто і проти української влади, але ще більше не любить ЛНР.

Проукраїнська жінка, член виборчої комісії з Новоайдарського району, каже подрузі:

– Я готова на колінах повзти до одних, а потом на колінах до других, щоб тільки вони прекратили.

Хлопець зі Стаханова розповідає, як другу добу добирається додому попутками, КамАЗами та пішки. Одного разу – з великими очима розповідає він – під Старобільськом проходив пішки через КПП «правосєків». На щастя, пронесло.

Через дві години, втиснувшись у єдину маршрутку за день, я опиняюсь у лігві цих «правосєків».