Текст книги "Паморочливий запах джунглів"

Юрій Покальчук
Паморочливий запах джунглів

Паморочливий запах джунглів

Щo найбільше лишається у спогадах після довгої розлуки чи то з людиною, яку колись дуже любив, чи то з країною, в яку колись закохався, особливо замолоду, і більше ніколи до неї не втрапив й очевидно вже й не втрапиш?

Я задаю собі це питання і згадую кілька місяців, які я колись, у часи юності, провів у Індонезії.

Перше, що спадає на гадку, це запах. Невловний, важкий до описання, але особливий для нас і звичний для багатьох країн Південно-Східної Азії. Це запах саме нічного тропічного міста, нічних народних міських базарів, де парфумні відлуння південних овочів і фруктів переплітаються із дурманно-сонним запахом пахучих стеблин, які паляться на жертовниках, запахом кокосової олії, на якій смажиться місцева їжа, запах довоколишньої дрімучої природи, бо ж щойно виїдеш за місто і потрапляєш у справжнісінькі джунглі, і запахи інших тіл, що пахнуть іншим, ніж у нас, потом, відлунюють іншим, ніж у нас, віддихом, і врешті запах постійного гниття чогось солодкого і вторинного, який змішується із запахом чистого неба над головою з неймовірно великими зірками, яких, здається, не буває в дійсності.

І поза тим – запах опіуму, гашишу, різного роду наркотиків, які у цих краях побутують здавна і грають у потрібному, як виявляється, всім людям на землі, тимчасовому задурманенні традиційно багато більше, ніж різні алкогольні напої.

Вранці знову спека до сорока і більше градусів, неймовірно палюче сонце з безхмарним небом, праця з восьмої ранку лише до першої дня. Далі сієста. Місто спить, ціла країна спить, і життя починається знову лише по шостій вечора, набираючи своїх обертів десь по восьмій, і так до дванадцятої, першої ночі.

І так завжди.

Півроку дощів тут взагалі нема.

А коли настає сезон дощів, то вони починаються, майже як за годинником саме о сьомій вечора, і закінчуються об одинадцятій. Злива йде страшенна, ллє, як з відра, вулицею пройти в черевиках неможливо, все заллято водою, а вранці вже нема й сліду води, все сухо і чисто, тропічно. Знову палить сонце на безхмарному небі і лише на сьому зберуться хмари і далі знову буде дощ.

І так завжди.

Я прилетів в Індонезію двадцятилітнім, і саме на Новий рік наш літак перетинав екватор, а за місяць мені стукнуло двадцять один. Я до того ніколи не був за кордоном і втрапив до Індонезії волею випадку чи дурної помилки совєтських чиновників, бо мав, як студент-індолог, поїхати до Індії на практику, а послали мене в Індонезію, мови якої я ніколи не вчив, і мав я працювати перекладачем з англійської мови з совєтськими військовими моряками, які продавали індонезійцям вживані старі військові кораблі.

Якби не те, що я рік прожив у гуртожитку в Пітері з двома африканцями з Танзанії, які не знали російської мови, і навчився за цей рік з ними говорити вільно по-англійському, то не відомо, що би я в тій Індонезії робив.

А так – Бог дав, якось повелося.

Перше враження, коли ми, група перекладачів, студентів-сходознавців з Москви і Пітера, вийшли з літака: нас вмить огорнула гостроагресивна хмара гарячого повітря, і ми всі враз спітніли. Це було ще ніяким, просто часовим шоком від спеки і втоми від цілодобового перельоту. Та за кілька хвилин, озираючись, – нас було восьмеро, – раптом побачили навдивовиж гарну стюардесу, в якої правильними і рівними були всі риси обличчя, чудова смаглява, ніби добре засмагла, шкіра і мила усмішка. Хіба що ніжки були трішки тонкуваті і ззаду теж трохи чогось бракувало.

Але то були гейби дрібниці.

Ми всі майже закохалися в неї враз, аж за хвилину побачили іншу, такої ж вроди. Потім ще одну…

Вже згодом з'ясувалося, що в цій країні просто дуже мало негарних людей. Нечасто на вулиці стрінеш бридке обличчя. Але й в негарному обов'язково буде якась екзотика. А поза тим усі, і чоловіки і жінки, були просто гарні. У чоловіків майже не росте на обличчі волосся, і важко з'ясувати, кому скільки років. Хіба що коли за п'ятдесят, то десь трохи брюзкле обличчя, ледь помітні стають зморшки і тіні з'являються на обличчі, і тоді можна уявити собі, що ця людина старша.

Я з дитинства мріяв потрапити в тропіки, відчути запахи казкових романтичних країв, торкнутися своїми руками того, що було описано в сотнях пригодницьких книжок, які я просто ковтав з дитинства, витворюючи в уяві той світ, якого, я гадав, ніколи не побачу.

«Таємничий острів», «Робінзон Крузо», «Діти капітана Гранта», Джозеф Конрад і де Вер Стекпул, Луї Жаколіо і Райдер Хаггард були моїми кумирами з дитинства.

І ось сталося. Я тут.

Тиждень очікуваня у Джакарті, поки нас розішлють на різні військові бази, де ми мали працювати.

Джакарта! Це ж Батавія! Сюди колись утрапив на коротко в Іноземний легіон Артюр Рембо, але скоро звідси утік. Це про неї спливала в моїй юнацькій пам'яті напівблатна, напівромантична пісня:

 
Є затишний в Батавії дім,
він стоїть на схилі крутім,
але рівно опівночі знов
волоцюга туди зайшов…
 

Я купив підручник індонезійської мови і словник ще у Москві перед відльотом і вже в літаку почав учити нову мову.

Вона була доволі проста. Писали латиною. Множина, коли два рази скажеш якесь слово – «друг-друг», буде – друзі, і так далі. Слово «товариш» звучало «судара», що відповідало російському «сударь», якісь слова були трішки знайомі з мови гінді, яку я вивчав в університеті, щось було із санскриту, який я теж вчив, і врешті за три місяці я розмовляв вільно побутовою індонезійською мовою і увійшов у місцеве життя.

Але по-своєму.

Саламат пагі, Індонезія! – Добрий день, Індонезіє!

Однак згодом виявилось, що на Яві була й існує й досі своя власна яванська мова, а сьогоднішня індонезійська, дуже близька до малайської, привнесена сюди з Малайї. Індонезія пережила чимало різних навал і завоювань чужоземцями. Це був і малайський період, й індійський, і китайський, і японський, а пізніше ще й голландський. Різного роду зміщення мовних пластів народили індонезійську мову, яку всі знають. Але яванці, особливо в селах, говорять вдома по-яванськи. Так само, як і на інших островах говорять мовами свого острова. Індонезія – четверта у світі країна за народонаселенням, і є країною островів. Їх в Індонезії понад тринадцять тисяч.

І знамениті через Міклухо-Маклая (українця за походженням) папуаси з Нової Гвінеї – також індонезійці.

По Джакарті ми ходили ще купкою – ті, хто приїхав, – і повільно освоювались.

Джакарти насправді дві.

Одна – це великі будинки, майже хмарочоси, асфальтовані вулиці, широкі проспекти, майже нема зелені. Просто велике південне місто, в якому з екзотики – тільки смагляві люди з розкосими очима.

Але трохи далі за умовноєвропейською частиною міста починається інша, народна Джакарта, яка скаладається із соток маленьких сіл-кампунгів, де люди у малесеньких будиночках з пальмовими і бамбуковими стінками, де ущерть зелені і худеньких коричневих тіл, які метушаться навколо власних осель.

Джакарта – схожа на Амстердам великою кількістю каналів і мостів. Це теж місто багатьох островів.

Вдень – робота, спека, пилюка і піт. А вночі всі ці люди виповзають так чи інакше на канали і миються, перуть, діти купаються і радісно верещать, плескаючись на воді, як ускрізь. Вода – це життя.

Інше життя.

Тут, як ускрізь в Індонезії, все пливке, все текуче, переплітається і переливається одне в одне, все ковзає і гнеться, набираючи химерних ліній, опуклостей і форм.

Немає межі міста, села є прямим його продовженням, і тут вже панує волога зелень дерев, неймовірне рослинне божевілля, гудіння дерев, шурхотіння листя, гамір коричневих вод каналів, які здіймають на них білу піну.

А за тиждень я опинився в Сурабаї – великому мільйонному порті, другому місті в Індонезії після Джакарти, хоч й одному з найбідніших міст країни.

І тут я прожив понад півроку.

Сурабая – наступні за Джакартою морські ворота Індонезії. Тут багато вихідців з інших країн – китайці, араби, є й давня єврейська колонія, є й інші.

Їх, однак, на вулицях не дуже помітиш. Переважає майже суцільна маса коричневих тіл індонезійців.

Сурабая, колишня військово-морська база голландців, зберегла типові риси давнього колоніального міста. Є кілька широких проспектів, на яких стоять багатоповерхівки, майже хмарочоси, є квартали з багатими приватними будинками, з вілами й готелями. Але тут вчувається якась фальшива розкіш, несправжність. Бо більшість населення Сурабаї живе в кампунгах – приміських селах, які зливаються з центральною частиною кожного міста.

І там мені й було найцікавіше, бо там вирувало справжнє, природне життя.

Нас вивезли на військово-морську базу і сказали – отут будете жити, на роботу з бази нікуди, вам нічого робити в місті – там брудно і шумно. Заробляйте гроші – купите собі машину!

А з бази – нікуди! Ось поїхали на екскурсію всі разом – подивились! І все тут!

Що завгодно я можу витримати, але не брак свободи, не тупий наказ – нікуди, коли я попередніх чотири роки в Пітерському універі вчив азійські культури і мови.

Я пробував пояснити – що мені треба все бачити, що це мій фах!

– Ні! І все! Сидіть на базі!

Насеру матері!

Совєтська влада насправді хоч була й жорстока, але пряма і дурнувата, як пень. І його можна було доволі легко обійти, як добре подумати, часом переступити, часом трохи зачекати, доки життя саме не обведе тебе довкола того пня. Головне не втелішитися головою в корч, аби лиш трохи вбік, а там – як Бог дасть, то свиня може і не з'їсть. І отакої.

Тому надурити цю владу було просто завданням, необхідністю чи не обов'язком кожного, хто хоч трохи щось тямив у житті. А якщо в когось ще була краплина циганської крові в жилах, то вже сам Бог велів!

Я швидко зазнайомився з обслуговуючими нас, советських військових і перекладачів, слугами, які всі були більш-менш мого віку, – від вісімнадцяти до двадцяти п'яти, і саме з ними, освоюючи швидко розмовну індонезійську мову, почав пізнавати тутешнє життя в усіх його різновидах.

Однією з найбільших проблем життя в Індонезії, окрім страшної спеки, виявились комарі.

Коли я зайшов у кімнату, де мав проводити першу ніч на індонезійській землі, то здивувався вигляду свого ліжка.

Крім подушки і простирадла на матрасі нічого більше не було – ніхто тут ніколи нічим не вкривається. Але натомість над кожним ліжком стояв вибудований свого роду чотирикутний намет з марлі, яка відкидалася, коли ти хотів лягати, а потім закривалася.

Це, виявилось, захист від москітів.

І якщо ти не подбав під вечір, щоби оцей балдахін над твоїм ліжком був добре закритий, то щойно ляжеш спати, почуєш мелодійний звук комариного гімну при наступі на поживу. А кусаються вони дуже й дуже сильно.

Отож треба встати, запалити світло і шукати у своєму паралелепіпеді ліжка, де отой гад комар причаївся. Знайдеш одного-двох і радісно лягаєш. Але щойно погасиш світло – якийсь комариний Джеймс Бонд готує на тебе наступ і співає тобі свою войовничу пісню. Вставай і шукай його – інакше сну не буде.

З часом я до цього звик, як і до всього, що мене оточувало в Індонезії, і навчився поводитися з ліжками так, аби, щойно ляжеш, не вставати на полювання за комарами.

Але бувало всякого.

Найближчим моїм другом став Імам Суфії Састродіхарджо путро – так вповні він називався, причому «путро» означало син. А звали його просто Суфії.

У всіх тут паспортні імена були отакі от довгі і церемонні, але ціла країна називала одне одного повсякчас і на всіх рівнях лише одним іменем.

Суфії був широколиций, з м'якою, трохи вкрадливою ходою, трохи схожий на чорноволосого кота чи, може, на чорну смагляву рись, через свої кошлаті брови і волосся їжачком. Тонкостанний, усміхнений майже завжди, з якоюсь граційною і таємничою посмішкою, доволі приязний, він, однак, тримався довший час на відстані, аж доки ми не подружились насправді.

Скільки тобі років, як справи, туди-сюди, а ти вже трахався, а хочеш у нас?

Питання на засипку!

Щось довідаються – кінець мені назавжди з усіма закордонами (я тоді ще мав різні сподівання).

Але як відмовитись? Що сказати?

– Я тебе заведу! Підемо удвох до однієї! Ти – перший, потім я!

– Ні, ти перший, а потім я!

– У бордель? Ні, я боюсь!

– Та вона чиста, я до неї завжди ходжу!

Йому було вісімнадцять, мені – двадцять.

Це було перше моє порушення совєтської моралі за кордоном.

Совєтіко туристо, обліко морале!.. Ми знаємо про таке з кращих совєтських кінокомедій. Але це була правда!

Оскільки в Совєтському Союзі «сексу не було», то ти хоч роками сиди за кордоном і вдавися від сумної мастурбації, але обліко морале – не дай Бог! Тут тобі комітети і парткоми, догани і виключення з життя і так далі.

Хоч ніхто нас, молодих і баских, не лаяв, коли ми, виїжджаючи у вересні на сільськогосподарські роботи в села під Ленінградом (була така совєтська фігня – студенти місяць допомагали колгоспникам копати картоплю замість того, щоб вчитися), трахали місцевих селянок, які нас, хлопців, розбирали просто одразу по приїзді по хатах і вчили нас простої сільської руської моралі – водка, сельодка, хліб, картопля, ще водка і в койку. А ще простіше – на піч і поїхали, і пої…

Грошей у мене в Індонезії не було, нам тут зарплати не видавали, але ми могли отримувати в рахунок наших заробітків блоки цигарок і віскі.

Я не палив. Але цигарки брав.

Суфії продав мій блок «Мальборо», ми взяли з собою ще пляшку віскі і подалися в місто.

Суфії мав вільний день. Він призначив мені побачення, розповівши, як дістатися за дванадцять кілометрів з бази до міста, аби не дуже потрапляти на очі совєтським, і я, дико хвилюючись, однак, забрався на вантажівку, яка везла місцевих моряків до міста.

Машини з моряками зазвичай зупинялись у кількох визначених місцях, і за півгодини я був у призначеній мені точці, де мене зустрів Суфії.

Він усміхнувся, побачивши мене, весело, але якось хитрувато і хижувато, і мені стало трохи лячно, я навіть його трохи боявся – хто зна, що з цього буде!

Але ми, без зайвих слів, попрошкували нічним містом якимись вузенькими провулками і вуличками і вийшли потім до чудового темного ринку, освітленого тільки каганцями і свічками, із отим майже задушливим духмяним запахом тропічного краю, і врешті десь сіли на велорикшу-бечака, який повіз нас у визначене місце.

Рикша повіз нас на велосипеді, позад якого на двох колесах була надбудована двомісна кабінка, яку можна було закрити покривалом спереду, так що не розрізниш, хто там сидить. За кільканадцять хвилин ми десь зупинилися. Суфії розрахувався, і ми увійшли в якусь, сказати б, просто халабуду без надписів чи оголошень, із безбарвною цератовою завісою замість дверей. У приміщенні, однак, вже горіло світло.

Я зовсім знітився і, якби дістався сюди не сам, певне, втік би зі страху і ніяковості, але Суфії був тут свій.

За кілька хвилин до нас підійшов товстий китаєць в окулярах – китайці більші за індонезійців і світліші шкірою, – завів нас у невеличку кімнатку і звелів зняти штани і показати кінці. Це був лікар. Він переконався, що в нас немає ознак сифілісу чи якоїсь виразної хвороби, і сказав – усе гаразд.

Суфії скерував нас до своєї знайомої. Він вже її попередив, що ми прийдемо разом.

Ми зайшли до кімнатки, де з умеблювання окрім широкого дерев'яного ліжка стояв залізний умивальник з мискою на табуретці, поруч з ним плетене крісло і в незграбній дерев'яній рамці, помальованій в строкаті кольори, висіло старе, в плямах, невеличке дзеркало.

На ліжку напівлежала під майже прозорим покривалом вродлива дівчина. Одразу видно було, що вона цілком гола. Впадало в око, що трохи заяскраво помальована, але приємна і доволі молода, як на вигляд.

– Це Маро, – сказав Суфії. – А це мій друг совєтіко. Він буде з нами.

Маро усміхнулась приязно і легко і стягла з себе покривало. Тепер її голість мене просто шокувала. Бо отак от – зразу.

Я вдивлявся у неї. Гарна постава. Невеличкі але тугі на вигляд груди з великими сосками, тоненька талія і доволі широкі бедра. І жодної волосинки на тілі. Вона була добряче поголена на лобку і під пахвами. Проститутки тут всі поголені. Це обов'язково з різних, особливо гігієнічних, причин. Вологий клімат, піт і таке інше.

Я бачив Суфії голим і дивувався прямому, як і на голові, волоссю на лобку над його чоловічим причандаллям і під пахвами. Волосся там просто стирчало кущем і виглядало якось смішно.

А він з інтересом дивився на мої кучері внизу, також подивований.

Під пахвами чоловіки часто теж голили волосся. Якось це зробив і Суфії, і хихочучи, показав мені голі підпахви.

Я спитав – навіщо?

– Набридло! – сказав він. – Піт смердить і заважає! Так краще. Я це часто роблю. Потім забуваю, а потім знову голюся, коли заважає.

Напевне, непоголена внизу індонезійська жінка виглядає з тими кущами не дуже гарно.

Але завдяки поголеності я вперше міг бачити всю жіночу географію, і власне там, унизу, куди миттєво спрямовувався погляд, і її нижні губи, що лиш трішки випиналися здалека (потім я все розгледів зблизька), були темнішого, майже коричневого кольору, бо на загал шкіра у неї була гарного світло-смаглявого кольору.

Я розгубився від простоти рухів і дій. А Суфії швиденько скинув усе з себе, підморгнув мені – я вже сидів у кріслі – і ліг до неї.

Їхні любощі тривали досить коротко. Вона помасувала його тіло ускрізь, потім почала цілувати дедалі глибше його чоловічі місця, і я думав, що просто на місці вже кінчу від того, що бачив.

Суфії схопив її за груди і почав їх м'яти, потім нахилився до неї, поцілував її в уста. Я бачив, як виструнчився його обрізаний кінець, і чекав, щоби врешті то почалося.

Та ось він вибрався на неї, і вони почали рухатися.

Мені стало просто млосно, і я відвернувся, бо ще трохи – і кінець мій, без усяких доторків, міг не витримати навіть того, що відбувалося.

Але цікавість перемагала усе, я якось стримав себе і дивився, як Суфії рухався, і вже мені хотілося, аби він швидше скінчив і зліз з неї і вже там був би я.

У тому, як звивалося на Маро тонке сильне і пружне смагляве тіло мого приятеля, було щось жахне, відворотне і прекрасне разом. Я не міг відірвати від них погляду, бо ніколи в житті не бачив подібного ні наяву, ні на малюнках чи в кіно. Це видовище вабило і відштовхувало водночас. На тілі Суфії не було і слідів волосся. Сідниці вузькі і пружні, безволосі, як у хлопчика, напружувались і розслаблялись у такт його судомним рухам. Я бачив усе, ніде не було волосся, тільки темно-коричневий колір на його чоловічих місцях і її жіночих трохи відрізнявся від кольору їхніх тіл.

Я сказав би, що вони були дуже гарні обоє в цьому зляганні. А, може, це я був такий молодий, недосвідчений і тому захоплено шокований їхньою нагою пристрастю. Багато років я нічого подібного не бачив.

А коли врешті-таки зіткнувся знову з шалом інших, то враження вже було не те. Такої краси єднання молодої пристрасті двох гарних тіл майже ніколи в житті мені не довелось бачити.

Кінець у мене виструнчився вже в напрямку до підборіддя, і я майже кінчав сам від того лиш, що я бачив, чекаючи своєї черги.

Врешті Суфії застогнав і, судомно смикнувшись кілька разів, завмер у ній ще на хвилину, потім повільно і м'яко, по-кошачому, виповз із неї, подивився на мене і широко усміхнувся своїми рисячими очима, показуючи нахилом голови – давай тепер ти! Вперед!

Я ще був у трусах. Бо соромився роздягатися догола при комусь та ще й в освітленні, нехай навіть тьмяному. Але тут була і жінка, і мій приятель, який щойно її трахав.

Ми з Суфії не раз бачили один одного голими під загальним душем у нашому будиночку на базі, і він тоді зауважив – о, ви всі такі великі, а ми дрібні.

Так, індонезійці були значно менші за нас у розмірах не лише у поставах і характері будови тіла, але й в усьому решта.

Але то було нейтрально і несексуально. А зараз я поволі і невпевнено стягав із себе труси просто мертвими руками, не тямлячи себе. Весь сексуальний запал ніби щез умить.

Але відступати було нікуди.

Врешті я скинув труси і, тремтячи від страху, пішов до неї. Кінець зараз у мене не стояв.

В її очах була непідробна цікавість до мене, світлоокого – тут це мало велике значення, рідкість небувала, – вона подивилась на мене знизу і промовила – о-о-о!

А потім узяла мене за кінець і отак притягла до себе. За мить я вже був готовий, щойно вона мене торкнулась.

В її чорних розкосих очах, в її вологих, повних, напіврозкритих вустах було вже неприховане бажання продовження дії, яка щойно скінчилась із Суфії. Вона вочевидь ще не відійшла від акту, і вже чекала продовження, яке було перед нею.

В мене не було аж такого сексуального досвіду. А той, що був – уривчастий і дурний, як на нього подивитись через роки. Короткий період підліткового сексу з дорослою жінкою, закоханість без сексу, яка виявилась повним абсурдом, бо моя кохана давно трахалась у всі дірки із старшим пацаном. Потім якісь випадкові злягання з молодицями, які просто затягали мене на себе, – у колгоспі на сільськогосподарських роботах або десь на так званій практиці в далеких місцях. Це були уривки, і все разом витворило в мені, з одного боку, жагучу потребу сексуального вивільнення, з другого – певну прірву між сексом і любов'ю, коханням.

Десь у глибині моєї психіки вони розділилися, та перша жорстока зрада далася взнаки, і любов у мене стала ідеалістичною, таким собі повітряно-божественним началом, практично ніби не існуючим у реальності на довгі роки, ніби лиш бажанням, яке не може зараз здійснитися, а лише колись.

Сексуальні потреби, однак, зростали, і вирішення їх також у ті часи ставало для мене завжди непростим. Переборення хисткого бар'єра між приємною розмовою, мінімальною симпатією і миттю, коли обоє скидають одежу, витягається кінець і розсуваються для нього ноги, довго було для мене важким, якимось соннотягучим і часто закінчувалось невдачею, або втечею, або перетриманням ситуації до абсурду, коли все відкладалось на потім. А це означало – ніколи.

Тому зараз, тільки завдяки Суфії, я насмілився сюди прийти і, певне, дременув би з ніяковости, якби не мій друг, який зараз усміхався, сидячи голий на кріслі і чекаючи на мій прихід.

Я торкнувся її грудей, спершу несміливо. Але, пам'ятаючи рухи Суфії, узявся масувати їх дедалі сильніше. А тоді вже і жагучо почав її цілувати, напівлежачи на ній, і вона не відпускала мій кінець, доки він не затвердів, потім усміхнулась, відсторонилась і подалась туди губами і ротом. Це була блаженна мить, але я враз відсторонив її, бо вже був готовий, і врешті вона сама ввела мене в себе і при цьому важко зітхнула, гейби від болю. О-о-о!!

Але в мене вже не було сил стримуватись, і я спершу завмер, увійшовши, і якусь мить так тримався, кайфуючи від першого відчуття піхви, а потім почав швидко рухатися в ній, вкрай напружений нервово і щасливий від неймовірного блаженства.

Вона була вузесенька і ніжна, як незаймана дівчина, так мені здавлося, і я радісно і легко ходив у ній, і швидко закінчив, але ще довго рухався, ніби углиблюючись далі й далі, не в силах видістатися звідтам, просто не хотілося виходити – там мало бути місце моєму кінцю завжди, оце його справжня пристань, тут йому належить за природою бути, – і врешті, відсапавшись, вийшов.

Вона лежала втомлена, заплющивши очі, і була дуже гарна.

Суфії цмулив віскі просто із пляшки і простягнув мені.

Він дивився на мене зараз спокійно, задоволено і навіть, сказати б, радісно.

– Тепер ти мій брат! – сказав він. – Ми цього ніколи не забудемо! Правда?

Це була правда!

Ми залізли на неї ще по разу!

У Маро була цупка і не дуже ніжна шкіра, як у всіх смаглявошкірих. Така шкіра трохи гейби відштовхувала, бо при контакті не відлунювалося, що Маро тонко сприймає дотик моєї руки, моїх пальців. Але це відчувалося тільки у перші миті доторків, бо потім усе зникало в коловерті пристрастей. Так само, як і незнайомий, незрозумілий запах пахучої південної олійки, трохи дурманний, екзотичний і дивний, який створював ще ніби якусь невідчутну і неочікувану маленьку перепону між нами, долаючи яку, вдихаючи і вживаючись миттєво в цей запах, перетинаєш ще один кордон на шляху до переходу в іншу реальність.

Другий раз, як завжди, все було простіше і довше, і багато приємніше, вже вповні.

Я вже майже не соромився того, що Суфії на мене дивився. І на нього я вже дивився зараз інакше, прагнучи сам туди, але вже інакше прагнучи. Пам'ять тіла витворює з людини майже миттєво іншу. Я вже знав, я був там, де він, я вже бачив його, він бачив мене. Я знаю. І це все. Я був інший.

Ми ще не раз бачили в такому вигляді один одного, і це зробило нас справді друзями. Бо, врешті, фактично завдяки Суфії я отримав перший повноцінний секс і достатню статеву зрілість.

Якогось разу він вибрався на неї ззаду. Це було знову нове для мене – дивитись на них в такій ситуації. Раніше я цього не вмів. Я спробував теж так і побачив новий сенс у вільному рухові і можливості бачити більше і відчувати жінку інакше.

Але то вже було значно пізніше, а поки ще був перший раз. Врешті все у нас скінчилося і ми попрощалися з Маро, яка, усміхаючись трохи сонно, але вочевидь задоволено, запрошувала нас приходити і казала, що ми чудові, ми найкращі і вона нас любить.

Ми з Суфії одяглися і пішли гуляти містом.

Я був неймовірно щасливий, страшенно йому вдячний, я вже любив його, як брата, як найближчу людину, я вже думав, що ми будемо з ним дружити ціле життя!

Обоє веселі і піднесені, ми раділи один одному, і пили пиво з рисовими млинцями, підсмаженими на кокосовій олії, і проголошували тости за нас і нашу дружбу. І це було чудово!

Потім я дістався бази, знову ж таки зі всіма пересторогами, і спав як забитий!

Щасливий і гордий від усього пережитого.

Я думаю, що вже тоді – саме в Індонезії – в мене виробилося ставлення до сексу, як до небезпечної подорожі в іншу країну, в іншу реальність, у позасвітній простір, у якому забуття дає інше знання. Відчуття екзистенціальної реальності, усвідомлення найвищої миттєвої сутності власного існування приносила тільки смертельна небезпека і високий секс.

Ще коли він колись поєднався з коханням, то вимірів у ньому було мільйони. Мільйони інших світів.

А тут був перший для мене зсув реальності, перехід в інше буття через секс, який був заборонений, через небезпеку, яку було подолано ціною значного ризику.

Індонезія стала для мене першим відчуттям ностальгії за тим, чого не було. Я ніби повернувся туди, куди я ціле життя прагнув, або колись прагнув в інших минулих життях. Я цього не знав, але я цього прагнув, і це відчуття повернення в реальність, якої раніше не знав. Таке зі мною було ще лиш в Нікарагуа, а пізніше в Ріо.

Але тут це було вперше. Я повертався до власного «я», якого ніколи не знав, маючи давню ностальгію саме за цим, за отаким світом, за оцією реальністю, яка була ніби чужинська, але насправді й моя.

Так ми з Суфії відвідували Маро ще кілька разів.

А потім несподівано Суфії перевели в інше відділення бази, і я втратив таку можливість на певний час.

Я дуже сумував за ним.

Від певного часу пішли чутки по базі, що якийсь перекладач вештається в місті ночами, і підозрювали мене, і схоже було, що тому мого друга Суфії і забрали з нашої бази, що знали про нашу дружбу і вирішили її перепинити і позбавити мене провідника моїх мандрів нічною Сурабаєю. На цій базі було централізована сітка отаких прислужників, як Суфії. І їх могли перекидати з місця на місце за чиєюсь вказівкою.

І я просто затужив. І не тому, що втратив можливість трахатись.

У двадцять більш чи менш років статеве утримання переноситься значно спокійніше, що би там хто не казав, ніж коли чуваку за сорок і більше.

Якраз в юності можна з горя і подрочити, і почекати чи перечекати, бо відчуття, що попереду у тебе ще безмір часу і ти все встигнеш, домінує над усім твоїм єством.

Це вже потім нетерпиться, бо треба щоби машинка не ржавіла, так і лікарі говорять, та й взагалі десь є підсвідомий страх, що все це може не дуже задовго якось кінчитись, і треба брати своє!

Мені забракло Суфії, його усмішки, його дбайливого товариського ставлення до мене. Він став на базі для мене майже рідним, найближчим. І коли його забрали, я ніби осиротів.

Минуло понад місяць.

Мені довелося багато працювати з різного роду військовими човнами – від підводного човна до малих протипідводних кораблів, буксирів, торпедних катерів та іншого.

Дуже важко було перекладати все пов'язане з облаштуванням корабля і різними технічними термінами. Всякі там переборки, частини двигуна і різних приладів незрозумілі були і тим, хто перекладав.

Я на початку так втомлювався, що уночі мені снилось, наче я й далі перекладаю щось, крутячи майже ритмічно головою, – то в один бік, то в інший, – і так цілий день. Інколи це тяглося тижнями. Тоді було не до гульок.

Але все минало, потрохи до всього звикаєш будь-де. Так і я звик до Індонезії, і просто закохався в неї. І був щасливий, що я тут.

Мене п'янило саме відчуття того, що я в такій екзотичній чудовій країні, і що я тут насмілююсь пускатися в якісь пригоди, і живу з ними, індонезійцями, трішки вже їхнім життям.

Мене здавна і ціле життя вабило відчуття гри в когось іншого. Так би мовити зміна, – нехай тимчасова, але в цей час гейби повна, – свого «я» на якесь інше.

Це було страшенно привабливо опинятися в циганському таборі ачи в трущобах Ріо, ачи в загоні мисливців на диких оленів на Таймирі, ачи в загоні сандіністських військ в Нікарагуа, почуваючи, що ти раптом переживаєш справді за долю цієї революції, за цих людей, що пережили страхіття сомосівської фашистської диктатури, і тепер ти разом з ними, ти один із них.

А потім вернутися до себе самого наповненим іншим життям, іншим життєвим знанням.

В одному з моїх улюблених фільмів «Професія: репортер» (режисера Бернардо Бертолуччі) головний герой, який, втомившись від себе і своєї репортерської роботи, взяв документи випадково померлого бізнесмена і живе певний час життям того, що помер, переживає різні історії чужого життя, кохання і небезпеки, і врешті за якихось дуже романтичних обставин раптом говорить – я вже втомився від цього, до мене повертається моє справжнє «я».

Оце я розумів уповні. Бо я так жив. Але утямив, осмислив себе і своє життя, частково завдяки цьому фільмові, я значно пізніше.

В Індонезії я ще жив і рухався інтуїтивно в цьому напрямку, і вдавалося це мені дивним чином, але вдавалося і доволі непогано.

І я був щасливий переживати це, як буваєш щасливий від кохання, яке вдалося нехай не назавжди – ти можеш це відчувати десь глибиною свого єства, але бути щасливим зараз, не знаючи, що зовсім незабаром прийдешній час принесе тобі біль.

Мені довелося кілька тижнів працювати на малому протипідводному кораблеві (МПК), який називався «Баракуда». Тут був лише один радянський офіцер, при якому стажувався командир корабля індонезієць.