Текст книги "Паморочливий запах джунглів"

Це, певно, було і в Суфії. Він мене вводив у свій світ – у секс і будень свого життя. Він мене вчив жити, хоч був молодший, але діставав кайф від власної більшої значущості у своєму і тутешньому моєму житті. Він був моїм вчителем – і все тут.

І така була правда.

Лейтенантові Джосо стало цікаво зі мною, і він пустився в оці пригоди, кайфуючи від мого незнання, мого страху і його переборення за тих умов, які для нього були реальним, буденним життям.

Здається совєтських в Бангакалані ще не було, а може, й ніколи не було.

Дівчинка мені попалась дуже тендітна і трохи злякана як для повії, але це довго не тривало, я мав уже якийсь досвід і вже добре говорив по-індонезійськи, – сказав їй пару компліментів, подарував пачку цигарок, і ми взялися до справи.

Її звали Дане, і вона була яванка, а сюди потрапила, так би мовити, по роботі. Вона була така вузенька, що аж зойкнула, коли я увійшов у неї і, спраглий як жеребець, погнав усе зразу і на повному скаку. Треба сказати, що оці козлячі настрої часом прориваються і в мене, як, гадаю, подеколи і в кожного чоловіка, і вже не тільки свого кайфу хочеться, але і їй щось там показати чи дати.

Але ж я був молодий і дурний, мало розумівся на жінках і відчував у цей час тільки себе, і коли я кінчив, то раптом побачив, що вона не рухається, лежить як нежива.

Вона зімліла. Тут я пересрав, як ніколи. А що як вона померла!!!

Почав її розтирати, борсати, і врешті вона розплющила очі і тихенько промовила – ти такий великий, я ніколи такого не мала…

Я насправді звичайний, це для них був великий, бо вони всі, як дванадцятилітні пацани за розмірами (я пам'ятаю свого друга Суфії, та й інших бачив, коли купались), попри все те, що роблять дітей і люблять секс, як усі.

Я вже боявся залазити на неї вдруге. Але вона захотіла сама і сказала, що це вона з переляку і зараз все буде добре!

Вдруге я вже був чемний і старався не тільки для себе, але й для обох!

І все вирішилося для загального добра і навіть дуже класно!

Я вже чогось навчився за цей час в Індонезії. Мій новий досвід був досвідом того, хто вперше побував на Марсі. І сексуальні вистриби мої тут були ще й загостреним відчуттям ірреальності існуючого світу і реальності існування іншого виміру особистості. Досі всі мої сексуальні пригоди нічого подібного мені не давали.

Інший, мій власний, світ ніби вже не існував, він чимдалі віддалявся і гейби зникав десь у космосі.

Я щодалі більше занурювався у реальність, схожу на сон, і був щасливий у цьому сні, і боровся з усіх сил, аби він продовжувався. Я жив зараз тільки в цьому ірреальному вимірі.

І лише час від часу гейби блискавкою спадали спогади про батьківський дім, про сад при ньому, і раптово аж до болю я затоскнив за запахом вишневого дерева при паркані в нашому саду в Луцьку і терпкими пахощами деревної смоли, що на ньому проступила, за кущами і квітами біля нашої хати.

Саме за реаліями свого справжнього життя, більше ніж за рідними і друзями.

І коли якось подумав – як от люди тікають в Америку назавжди, від однієї думки, що я ніколи не побачу отого свого світу, мені стало страшно. І я назавжди запам'ятав цю тугу, і в найгірші часи все ж не піддався спокусі еміграції.

Але то були миті спогадів і ностальгії за домом.

А жив я в іншому світі і був якийсь час у ньому щасливий.

Але все так не буває. І це була моя найкраща пригода.

Я в цей Бангкалан діставався з Джосо ще кілька разів, і ходив до Дане, і ще до когось, і все було круто.

Мала, можна сказати, зраділа, коли я в неї появився вдруге, і ми почувалися майже приятелями.

Та якось ми приїхали з Джосо в Бангкалан, я попросився до Дане, але вона була зайнята. Тобто хтось зараз був на ній.

Дивна річ, коли ти про це знаєш подумки і сам приходиш за цим, то всі інші, хто ходить до неї трахатись, ніби й існують, але гейби поза часом і простором. А от коли зараз, коли я хотів, а там виявився хтось інший, мене це якось шокувало і отверезило.

Навіть зовсім розхотілося трахатися. Але я був з Джосо і було ніяково вже зараз відмовлятися, і я пішов до іншої.

Чи тому, що Котені була мадурка, трохи старша і на обличчя грубіша, з широкими вилицями й опуклим лобом, загалом трохи більше за розмірами, але вона здалася мені, сказати б, простішою і примітивнішою. Я майже не розмовляв з нею.

Мавр зробив свою справу, мавр може йти геть!

Все було добре, але так, як от би попісяв і на душі, як кажуть, легше.

З Дане в мене з'явились було якісь вже ніби стосунки, певне в ній була якась душа, якась інтуїтивна тонкість, а може, просто я їй сподобався. Але з нею було мені добре, якщо можна назвати хвилини сексуального задоволення щастям, то воно було тоді тут.

В один з останніх разів, коли я її відвідував, вона поклала мене голого на ліжку і мить дивилась на мене, вже готового до справи, а потім лягла на мене сама, гладячи мої груди, а потім сіла на мене і, підвівшись на колінах, ввела мого стрижня в себе, поволі із певним напруженням сідаючи на нього.

Знову це було для мене вперше, і вперше я бачив голу жінку, що займалась зі мною сексом, у її відкритому вигляді, коли вона сама цього хотіла, хотіла кінчити саме зі мною – хоч повії здебільшого намагаються не кінчати з клієнтами, – бо я їй вочевидь подобався.

І я вдивлявся попри екстатичне задоволення у коливання її маленьких грудей в такт її рухам, у смаглявий колір шкіри, який став для мене дедалі звичніший і ближчий, у її заплющені очі з тоненько вищипаними бровами, в опуклі губи, що починали кривитися в отримуванні задоволення, і врешті в напіввідкритий рот, з якого виступали чудово окреслені білі зуби в мить, коли її пойняло і вона не криючись кінчала водночас зі мною, і я вже бачив щось лиш в окремі миті, як в калейдоскопі, бо сам вже кричав і вищав від найвищої насолоди.

Потім ми лежали поруч кілька хвилин, і вона обняла мене і не відпускала. І мене пойняв дивний щем. Це ж була проститутка, повія з борделя, її трахали щодня різні чуваки. Звідки в мене оце почуття до неї, яке ще не можна назвати почуттям, але нехай навіть зародок – із вдячності за приємність, із милування нею, гарною і приємною, з екзотики, з небезпеки… Не знаю. Я дивувався сам собі, але я вже хотів її бачити ще раз. Саме її. І бути з нею.

Це таки справді було тільки ще раз. А потім мене вислали.

Часу я проводив з нею дуже мало, але він саме тут ставав пливким і м'яким, як на відомій картині Далі, про якого я тоді не мав жодного уявлення. Але відчуття того, що час міняє свої форми і зміст, перевертало в мені всі поняття про реальність.

Час – це було моє перше входження в піхву Дане, ще без рухів, але кожного разу, коли входив у неї, я втрачав відчуття себе. І час зупинявся і ставав схожим на котеня, чи на срібну кулю, чи на човен на морі. У цьому часі був також я, зовсім інший, і я був сам цим часом, в ньому і над ним.

Але так само я почувався інколи, самотньо вдивляючись у понічне небо з неймовірно червоним місяцем і густими величезними зорями, зовсім не тими, що в нас.

Я розшукав Південний хрест і вдивлявся в нього, і час міняв свої обличчя, я вже там, у просторі, і час світився до мене зорею, або янголом, обіймав мене з-за пліч, або ж пролітав наді мною сяючим усміхненим драконом.

Час у тропіках мене заворожував своєю іншістю. Тропічний час став для мене наркотиком, який я поглинав, не бажаючи нічого іншого зараз, тільки цього обширу світу, тільки цього калейдоскопу марень і видінь.

Якою реальністю може бути для нашого юнака, який доти ніде за кордоном не був, світ справжніх джунглів – величезних стовбурів дерев до кількадесят метрів височиною, переплетених ліанами і порослих кущами, – пальми, безлисті дерева.

Такими я побачив яванські джунглі по дорозі з Сурабаї в Джок'якарту.

Чагарі бананів і папуги всіх кольорів і відтінків, і стадо макак, які перебігають дорогу в лісових хащах перед авто, причому одна самка тримає малюка однією рукою при грудях і чимчикує на трьох, і перебігають вони дорогу швидко, але себе поважаючи, як наші гуси.

А в міському парку в Сурабаї вдень вони стрибають мало не на голову, як у нас голуби або горобці, за шматком хліба чи будь-якої їжі. І миттю вилітають на дерево знову, і знову полюють за тими, хто щось їсть, аби виманити шмат чогось їстивного.

Це й не було реальністю. Я колись збагнув, що, може, я цю свою реальність в Сурабаї вияснив і створив її сам у своїй уяві такою. Може, такою вона й не була насправді.

Але такою вона була тоді для мене.

Тож одного разу мене викликали в Сурабаю і сказали, що нас відправляють додому, і мене в першу чергу, бо я порушую військовий порядок.

Я прожив у Сурабаї на тепер моїй колишній, майже рідній, базі ще два дні.

Тут я знову зустрів свого давнього друга Суфії. У нього була проблема – про неї всі знали. Він заробив собі трипер. І тепер лікувався.

Мої знання про венеричні хвороби були значно менші на той час, ніж у наших приятелів індонезійців. Венерична хвороба відлякувала і творила відстань між тим, хто нічого не знав, і тим, хто вже це спізнав.

Суфії при зустрічі кинувся мені в обійми, і перше, що сказав, що це не заразне, що він лікується – ще два тижні і все мине.

Але на ньому було вже тавро і я, не знаючи, що і до чого, трохи теж сахався його, хоч, як виявив сам, любив його весь час більше за всіх моїх індонезійських друзів.

Йому подарувала трипер наша з ним спільна коханка Маро.

Він розповідав, трохи нервово очікуючи моєї реакції:

– Мене знайшли швидко вони самі – лікарі. Я ще не встиг нічого відчути на кінці, як подзвонили на базу і спитали, чи я був у неї. Хтось їй це приніс, і вона мене знала, а я був один з постійних і наступних в найближчому часі її клієнтів. Мене повідомили – я потрапив до лікаря, і от маю два тижні утримання від статевих стосунків і щоденні уколи пеніциліну.

Він схуд, трохи осунувся, але в очах його була наша дружба.

Я лишив йому все, що, гадав, не може пропустити наша митниця, хоч насправді нас взагалі не перевіряли, як це з'ясувалося потім.

Він розповів мені, що його перевели із нашої бази саме через мене, через наші з ним походеньки. А коли я опинився на Мадурі, його вернули назад, бо він був кльовий пацан і гарний виконавець своїх обов'язків.

Ми розмовляли з ним цілий вечір аж до ночі, і я назавжди запам'ятав сум в його рисячих очах, сум за мною, за те, що все так безглуздо, що ми повинні розлучитися назавжди, хоч він мій брат і друг.

Наступного дня вранці я поїхав у Джакарту машиною, а коли полишав Сурабаю, серце моє стиснулося від болю, бо на базі стояли всі індонезійці слуги і військові, всі проводжали мене, зеленоокого стронгмена, як вони з часом мене охрестили.

І Суфії стояв перший серед всіх і просто плакав, і я теж плакав.

І ми розлучились назавжди.

Я майже місяць ще чекав літака в Джакарті, і там теж були свої мульки і пригоди, але я вже був упосліджений, проклятий, висланий і тому наші зі мною спілкувались, як із небезпечним дисидентом. А мені все було пофіг, і я гуляв у Джакарті, як міг. Але то була агонія при порядній грі.

Моя душа лишилась у Сурабаї.

Зі мною із Сурабаї вертались додому двоє симпатичних моряків, яких, як виявилось, відправляли, бо вони, втрапивши на місцевих дешевих вуличних проституток, заробили собі якісь такі венеричні хвороби, які наші совєтські лікарі не знали. Якийсь четвертий варіант сексуальних проблем – суто тропічний. Це був не сифіліс і не гонорея, а щось інше.

Яйця в них порозпухали і зробилися в чотири рази більші, тож їм і ходити було важко. Але на загал нічого по них зовні не було видно – це вже ми на дозвіллі поділилися секретами життя.

Певна річ, про венеричні хвороби і взагалі про секс ми з дитинства тоді лиш знали те, що – «хулігани розповіли нам про пизду глупості».

Що куди вставляти, довідатись юнакові сам Бог велів – а про все решту, що буває від чого і як воно виглядає, гадаю, не все знали і наші військові лікарі.

Оскільки в Совєтському Союзі сексу не було і дітей робили через парторганізацію і сільраду, то так ми всі і знали про це.

Ці хлопці після трахання для дезинфекції понамазували собі голівки членів зеленкою, і це був цирк на цілу їхню групу, бо стрижні їм дико порозпухали і вони помчали в санчастину здаватися в полон, щоби хоч не боліло. Вимазали їх якимись мазями, то за тиждень чи днів десять ще минуло, але тоді почалося оте інше з яйцями, і тут вже військова медчастина виявилась безсила.

Добре, що я не піддавався вуличним спокусам, бо мав до них певнй елемент внутрішнього, підсвідомого заперечення. Я подякував Богові і лікарям в борделях, які за цим пильнували.

Однак Суфії залетів, а міг би і я.

На те й були там лікарі. Але всяке буває. За всіма не впильнуєш!

Богу дякувати, мене пронесло. Я пам'ятаю перед від'їздом зустріч із головним перекладачем всієї нашої перекладацької групи капітаном Щербаковим. Він був по імені й по батькові повний мій тезка і повчав мене перед відправкою.

– Вам армія протипоказана, ви повинні це зрозуміти!

Я відповів йому, що я це зрозумів всіма своїми порами і на військову службу ніколи не піду, бо тут людини нема. Є лише форма, без змісту!

Розмова була недовга, але тяжка!

– Вам це ще відзоветься! – загрозив він мені перед від'їздом.

– Якось проживу і з цією відозвою! – сказав я з дурною пацанячою затятістю.

З тим я і поїхав із Сурабаї.

Я зненавидів армію, і слава Богу, бо все могло би статися, і могло бути дуже сумно через дурний юнацький романтизм. І хоч прислали на мене в університет з військового міністерства погану характеристику, по закінченню університету мене хотіли забрати на два роки військовим перекладачем, і я, пам'ятаючи Індонезію, опирався руками і ногами і втік, вступаючи в аспірантуру, до Києва.

Час у тропіках густий і горизонтальний, як океан або як рисові плантації, ти його не помічаєш, перестаєш помічати доволі швидко, бо всі дні схожі один на один, все однаково, і сьогодні і вчора – однаково. Час тут ніби зупинився і не міняється, як годинник, який зупинився одного разу і далі завжди показує одну й ту саму годину.

Як у Беккета в «очікуванні Годо» один питає іншого – котра година. А той відповідає – така, як завжди. Може, тому індонезійці й виглядають усі так молодо. Нічого довкола не міняється за винятком сезону дощів. Ніхто не рахує днів чи років споконвіку. Видно, коли людина постаріла або коли малий виріс. І все решта все однаково. Вони й до сексу ставляться природно-наївно. Хочеться – отже, можна. Це природа. Треба, щоправда, гроші заробляти на життя. Тому важко працюють днями, а ніч – вабить до сексуальних утіх, однієї з небагатьох, які людині дала природа доволі щедро.

У деяких релігійних індонезійських обрядах чоловіки танцюють верхи на коні-палиці, яка символізує чоловічий статевий орган. Це до певної міри і піднесення чоловічності, і її, так би мовити, упокорення. І в обряді обрізання-ініціації, який означає поза всім перехід від дитинства до юнацтва, обов'язково присутній символ-палиця, яка уособлює чоловічий орган як символ піднесення чоловічості, ствердження нового життя юнака і водночас нагадує про потребу його упокорення. Приборканий чоловіком кінь – це приведення до розуму і свідомості чоловічу уяву. Ініціація – це ніби поява нової людини, нове народження чоловіка.

Розмірковуючи на цю тему, я раптом замислився, чому наші відьми завжди їздили саме на мітлах верхи, а не на віниках чи, скажімо, у коритах чи ночвах.

От чи не тому то вони й ставали відьмами, що їм чогось дуже бракувало і вони над усе хотіли приборкати і упокорити для себе отого, так би мовити, «коня».

Ну і найновіша, сьогоденна, вже літературна міфологія.

Що би воно означало, якщо виходити з фрейдистсько-індонезійської символіки, що Гаррі Поттер і вся його компанія хлопців і дівчат гацають саме верхи на мітлах… Хто кого і що тут упокорює?

Такі от виходять індонезійські пироги, якщо копнути за ними углиб.

З упокоренням у індонезійців, щоправда, загалом ведеться, як й у всіх, не так просто, бо щойно настає тропічна ніч, всі відчуття і настрої буяють і ніби сама природа запрошує до любощів.

Я відчув на собі плин тропічного часу, його незмінну горизонтальність і плинність, він ніби розтікається і зникає у просторах тропічного неба.

Коли я повернувся додому, в Україну, мені здалося, що я проспав цих вісім місяців.

Вдома все кудись рухалось, всі щось зробили за цей час. Підлітки виросли, друзі добились чогось нового, а я, як ірвінгівський Ріп Ван Вінкль, проспав цей час, ніби його й не було.

Ніби це був прекрасний, барвистий, чудовий сон.

Але мені й сьогодні ввижається раз по раз густа яванська ніч, волога і таємнича, сповнена неймовірних можливих пригод, дурманячий запах кокосової олії, на якій на базарах смажаться на шампурах шматки баранини, гарячі рисові млинці, лоскочуть ніздрі пахощі сигарет з гвоздикою, мандаринів і папай, манго, рамбутанів, джамбу, кокосів і бананів, і ароматних паличок, і місцевих парфумних олійок і – все те, що заманює, закликає, обіцяє пригоди і розкриття таємниці, якої лиш торкаєшся, і бажання підіймається в тобі могутньою хвилею.

Це – як перше кохання, перше пізнання жінки. Такою була моя перша любов до іншої країни. І це була Індонезія.

«Сампай бертему лагі!» – кажуть індонезійці. – «До побачення!» – кажу і я, розуміючи, що, мабуть, це назавжди!

Але хто знає?

Все у волі Неба!

Смак гріха

Цілковито віддатися одному пороку нам зазвичай заважає тільки те, що у нас їх кілька.

Ларошфуко

Я довго пробивався в Латинську Америку, вже від певного часу не сподіваючись на якусь милість від київських можновладців чи керівників Спілки письменників, і тому оббивав пороги в Москві у міжнародному відділі Спілки письменників, признайомившись там у секції Латинської Америки і розмахуючи своєю монографією про літературу країн Латинської Америки.

Довго нічого не вдавалось, аж одного разу на початку січня мені зателефонували, що я їду на Кубу на з'їзд письменників Латинської Америки, і причому отак от – післязавтра!

Я аж всирався від щастя і спитав, а як це і чого – виявилось, що нікого під рукою з іспаномовних письменників не було, і тут згадали про мене, і так я потрапив на Кубу.

У Гавані я бачив і вітався, навіть розмовляв з Гарсіа Маркесом (я бачив Леніна) і багатьма іншими більш чи менш значними письменниками Латинської Америки. І це було круто.

Потім я попросився в Нікарагуа.

Більше за все я хотів туди, де ще було латиноамериканське живе життя, не знищене комуністичними догмами, де ще можна торкнутися всього забороненого, де працюють борделі (у-у-у – після Індонезії минуло близько двадцяти років, відтоді я ніколи не бачив екзотичного та ще й вільного світу), де все продається, де все можна, де сексуальне життя – це звично і нормально, а не встидно і погано і де все цвіте і пахне так, що мамо не горюй!

Вдалося! Моє відрядження на два тижні прийняли, і я зібрав уже валізу, аби їхати в Нікарагуа і радісно на Пленумі Спілки письменників України розповідав своїм колегам-письменникам, що післязавтра лечу в Манагуа.

Не пустили! За день до від'їзду сказали – ні!

Якби мені кохана дівчина сказала (власне, і таке бувало з часом), що вона від мене йде, а я цього ніяк не сподівався, бо з нею любилися і звірялися одне одному в коханні, ще зовсім недавно, то, певне, реакція була би така сама.

Я почув себе ображеним до глибини душі маленьким хлопчиком, якого обдурили і забрали улюблену іграшку, ще й насміялися.

Вже значно пізніше, коли я повернувся з Нікарагуа після другої своєї самостійної поїздки, працівник відділу Латинської Америки в Союзе пісатєлєй по секрету сказав мені, що то після Пленуму Спілки письменників України подзвонили з Києва «ваші українськіє друзья-пісатєлі» і сказали, що я неблагонадійний і мене пускати за кордон не можна. І так я тоді не поїхав, хоч і віза вже в мене була і все було гаразд.

За винятком «друзєй-пісатєлєй».

Я ніколи не дошукувався, хто ж то телефонував зранку до Москви, аби мене перепинити. Врешті насеру їхній матері – хай повиздихають від внутрішнього зла самі по собі, а я не хочу мати ворогів свідомо і про когось роздратовано чи ображено думати чи пам'ятати чуже зло.

Краще не буду знати. На голову легше.

Врешті життя мене било не раз і не тільки так.

Один приятель в Москві процитував мені гарного віршика – якраз про мене.

 
Я, посланий на хуй, шагал по дороге,
І думал – ну йобаний в рот,
Ведь по етой дороге в борьбе і тревоге
Шагал восемнадцатий год.
 

Я їх ненавидів, але тато мій відсидів три роки у Лук'янівській тюрмі за те, що був аспірантом Миколи Зерова і старостою Гуртка Культури Українського Слова. І він сказав мені – треба вижити, не відай у тюрму, намагайся щось робити для нашого слова, для України – пиши, перекладай, будь кимось і неси світло далі. Те, що ми могли, – зробили, тепер ваша черга.

Я поставив собі виграти у них, у влади, у тих, хто завжди зверху, у панів і окупантів-москалів, виграти і добиватися свого.

Пізно, але вдалося.

А тоді просто боліло, дуже боліла образа на життя. Адже я знав мови, я був фахівцем з Латинської Америки, мав би їхати перший туди, але комусь я заважав самим своїм існуванням, і мене відкидали вбік. І такого було багато.

Минув рік.

І от мене викликали до Москви і сказали, що я можу поїхати в Нікарагуа. Але тільки як перекладач, з Генріхом Боровиком, аби йому допомагати.

Генріх Боровик мав не найкращу репутацію у Союзе пісатєлєй. Він був крутий міжнародник-журналіст, казали, що він потаємний генерал КДБ, виконує за кордоном спеціальні завдання уряду і так далі.

І ще казали, що він на всіх пише погані характеристики, і потім за кордон тих, хто з ним їздив, не пускають.

Ми зустрілися. Він стриманий, як генерал з лейтенантом, але дружелюбний, як пан із слугою.

Мене попереджали в Москві на всіх рівнях секретаріату Союза пісатєлєй, щоби аніякої самодіяльності, повністю виконував усе, що скаже Боровик, і взагалі слухав його вказівки, і тільки.

А після третьої нотації мені вже не дуже хотілося їхати.

Однак ось ми з Боровиком у літаку.

Він запросив мене до себе у бізнес-клас, балакав зі мною про погоду і про життя на інших планетах, і ось ми підлітаємо до Манагуа і він каже.

– Ну що ж, забави скінчилися, тепер будемо працювати, як нам підказує наша партійна совість!

Це був просто піздєц на колесах!

Я чуть не всрався від цієї фрази, розуміючи, що назад вже дороги немає, і що я з цією потворою повинен витримати два тижні, і що я ніколи не був членом їхньої засраної партії і не збираюсь, і нічого мені моя совість не підказує, хіба що одне – треба якось його наїбати, як я завжди найобував кадебістів, але як – я ще не знаю. Треба ж думати.

Я зазираю через плече і як давній залюбленець в астрологію вивчаю рік і день народження і ахаю: Змія – Скорпіон.

Нічого собі поєднання. Шукаю в літературі – Достоєвський і Андре Жід! Ну і компашка комплексантів, але ж творчих і талановитих. Що ж тут?

Виявилось, що Боровик чудовий журналіст, не бздошний, поїхав зі мною на бомбардування і робив звідти репортаж і, коли побачив, що я не ідіот і хочу бачити нікаруганське життя, одного разу сказав – можеш йти куди хочеш увечері, якщо не треба перекладати, але вранці о восьмій на сніданку щоби ми були разом.

Це було суперкруто, і я побіг у життя.

На жаль, таких вечорів було дуже мало, коли я був вільний, і особливих пригод в мене не було там. Але перша цікавість була втолена і, хоч ми пробули там усього два тижні, дещо я звідти почерпнув.

Наступного року я дістав карт-бланш на Нікарагуа і поїхати мав туди сам – Боровик таки дав мені добру характеристику, – і я опинився на свободі сам, без керівника.

І це заворожувало, це була моя мрія, я дико хотів свободи у іншому кольоровому світі, я хотів свободи у джунглях, у незвіданому незнаному.

І я її отримав.

Волею долі я жив при місцевій Спілці письменників у малесенькому готелі з кількох кімнат, а дипломатичне містечко містилось за п'ятнадцять кілометрів звідси і мене ніхто не контролював.

І тут почалося моє справжнє латиноамериканське життя. Мені іноді здавалось, що я колись жив у Латинській Америці в одній із цих країн. Настільки я тут вписався і почував себе просто своїм. Так класно було стати кимось іншим і грати в іншу ГРУ, в іншого.

Це було можливо, і я тепер був ІНШИЙ.

Тільки глибинним, майже підсвідомим якимсь чуттям, отим шостим чи сьомим (я завжди плутав, скільки ж тих чуттів у людини), я намагався водночас бодай якось збагнути те більше, що стояло за усім, що я бачив, що мало, я сподівався, колись вибухнути в мені, і тоді я зможу написати про цю країну свою власну правду.

А я в неї закохався, я її вже любив, Нікарагуа, як люблять жінку, з якою раптом сталася випадкова любовна історія, що здається короткочасною, проступає чимдалі глибинніше, і одного разу зовсім несподівано для себе, для своєї свідомості, бо там всередині оте ВОНО давно вже знало це, ти відчуваєш, що любиш її, і тобі стає добре, тобі стає легко і щасливо, і це найкраща мить життя, і їх буває не дуже багато.

А вабило мене тут все, все довкола мало свої власні запахи, кольори, відтінки, настрої і звички. Ускрізь існувала можливість доторкнутись живого життя, і усвідомлення залізного совєтського «ні», яке забороняло будь-який контакт із реальним світом, заперечуючи банальну істину, що перед жіночою принадою факти так само безсилі, як і перед силою волі деяких чоловіків.

Все, що мене вабило, було під забороною.

Тут, серед тропічних заростів у центрі міста – в ріст людини бананові кущі і бабмбукові хащі в зруйнованій тридцять років тому землетрусом центральній частині Манагуа, – і неймовірно великих і, здавалося, балакучих нічних зірок, коли спадала спека, можна було все.

Я не міг зрозуміти, як може таке бути, адже це столиця країни. І коли вже був той землетрус, минуло кілька десятків років. Але так воно все і стояло. З кварталу, у якомі містилася Спілка письменників і митців, при якій я жив, до центру міста пішки треба було хвилин із двадцять. Кілька гектарів землі в центрі міста поросли очеретом і банановими заростями, які вигинались значно вище за людський зріст і через які йшла асфальтована ще до землетрусу дорога.

Хто йшов з іншого боку, не видно було, допоки не зустрінешся, особливо поночі. І йти через ці зарості – а доводилося не раз уночі, – правду кажучи, було страшнувато, адже народу в революційній країні ускрізь водилося різного, і нарватися на неприємності можна було, як діти в школу.

Одного разу я зрозумів, що не повинен боятися, я ще доволі молодий і сильний, нехай боїться той, хто йде назустріч мені, і йшов, щойно почувши десь відлуння кроків з протилежного боку, твердою ходою, відбиваючи кроки, і робив сувору круту пику, і той, хто проходив повз, намагався на мене не дивитись, видно було, що боїться, і це мене тішило, як дідька цвяшок.

Якось син одного з керівників Спілки письменників завів мене вдень, отам же серед очеретів, в загублений напівзруйнований старий собор, це була якась химерна казка. Споруда була давня і дуже велика, ми вибралися з пацаном на другий поверх, і я раптом відчув духовну красу цього місця, своєрідну велич оцієї напівзруйнованості. На окремих стінах ще виднілися залишки малюнків і барельєфів, і в повітрі плив густий емоційний туман, щось тут просто заворожувало.

Малий сказав мені, що тут якраз відбуваються сексуальні контакти всіх можливих видів, і сюди збредаються любителі, а не професіонали. Хлопці, що хочуть трахатися з пацанами, жінки, що хочуть зразу кількох хлопців, жінки, що хочуть жінок, і так далі.

Так що руїни цього собору максимально сексуалізовані, і ходімо звідси краще, а то ще хтось до нас пристроїться, подумає, що шукаємо третього для компанії…

От тобі і варіанти гріха – собор і секс, ні фіга собі!

Мене це просто захопило, і полишати ці руїни одразу мені аж ніяк не хотілося, тим більше, що була середина дня і нічого нам не загрожувало. Але малий занервував, і ми звідти пішли.

Я ще приходив до цього собору, коли йшов повз удень, але, дивна річ, коли я був з кимось, здавалося, все оживало між тих зруйнованих стін, а коли я опинився там сам, стіни мовчали і до мене озивалися дуже слабо.

Але тут можна було все, в Манагуа буяли усі гріхи людства.

Та не тільки в Манагуа, звичайно. Можна було скрізь. Але в столиці завжди життя крутіше.

І оце ВСЕ і вабило мене, як магнітом, мене тягнуло туди, де не можна, туди, де якраз і містилися всі ті квартали, де була проституція, наркотики і всі види заборонених у СРСР пороків. Тільки трішки грошей, і ти спізнаєш усе те, за що виганяли з раю і ще довго гнали того Адама по всьому світі, вже без Єви, і вона десь лишилась при дорозі його чекати, бо ж куди він від неї дінеться, вона таки одна баба на світі, а його гнали, бо він таки захотів зразу забагато.

Мене вабив запах гріха.

Того, що мені не можна було, бо я совєтській человек. Бо гріх трахати проститутку за гроші, це аморально. Так, але цілий світ їх отак трахає вже багато тисяч років, і життя продовжується. А є проститутки такі юні, що це вже можна розцінювати, як педофілію. В паспорт ніхто нікому не заглядає, а особливо в таких країнах, як Нікарагуа, де взагалі невідомо, чи ця дівчина має якийсь паспорт. А як їй подобається трахатись, і її взувають кожен день вже кілька років різні чоловіки, то чому я не можу. А наркотик це ще більший гріх, і я їх ніколи не пробував, і не знаю, що це. Страшно, але торкнутися забороненого – така зваба.

За юних років у мене були неабиякі пригоди в Індонезії, але з плином часу мені починало здаватися, що це було не зі мною, що я ніколи не був з повією, що ніколи не бачив, як хтось наживо трахається переді мною. Все це було уві сні, який давно забувся, і можливо, взагалі це був не я.

Я встиг одружитися і розлучитися вже двічі, з жінками все було гаразд або ні, як карта лягала, але таємниця жінки вже щезла, вона була зовсім іншою, ніж в юності.

Але зваба торкнутися забороненого, потрахатись з кимось отут в країні, в яку знову закохався, була неймовірно сильною.

Я не раз сам замислювався, чому мене так вабить отой світ гріха, так би мовити, заборонена зона, і, копаючись у самому собі, я таки дійшов дивного висновку. Не так то вже просто хотілося мені потрахатись, а от переступити заборону, зробити те, що не можна, «не паложена», начхати на фальшиву совєтську мораль, бо й так усі трахаються і в тому ж сересері направо й наліво, чи то за гроші, чи без грошей.

А тут ти повинен робити вигляд, що в тебе хуя нема і ти взагалі цим не цікавишся, і можеш сидіти тут кілька місяців і «тіха сам с сабою я веду беседу», і це єдине, що тобі лишається. Дрочити і любити савєтську родіну. А все решта назовні – революція, ідеологія, совєтіко обліко морале, підарасто, курва мать.