Книга: Колумбайн - Дейв Каллен

Если вкратце, то книга рассказывает про стрельбу в школу Колумбайн, в округе Джефферсон, штат Колорадо. Из книги нам становится известно до мельчайших подробностей прошлое убийц, то, как они готовились, какими они были. Вот уж действительно надо бояться тех, кто не выделяется из общности схожих людей. Про этих школьников можно сказать: “кто бы мог подумать, что они это сделают”. Биографии почти что идеальны, можно сказать, что их ждёт прекрасное будущее.

Только вот они сами решили, каким это будущее будет. Документально-зафиксированные вырезки из дневников убийц, их холодный расчёт и эта маниакальная одержимость к жажде убийств, эта тонна ненависти, они ужасают.

То, как всё развивается в день Х – отдельная тема, которой посвящена почти треть книги. Опять же, дотошно, скрупулезно и со знанием дела воедино собраны интервью, восстановлена хроника по камерам видеонаблюдения, полицейским отчётам... Автор проделал колоссальную работу, перелопатил кучу бумаг, чтобы всё связать воедино.

Кроме этого, если хотите понять причину того, что произошло, почему и зачем, то книга даёт ответы и на эти вопросы. Правда, вот честно, понять мотивы стрелков можно попытаться помочь, но вот мне не удалось уложить в своей голове, зачем именно было затевать всё это вот. Я думаю, многие были в школе в каких-то схожих условиях, но ведь не брались за оружие. Тут же... Жестокость поселилась в душах этих ребят, выела всё, что можно было бы считать хорошими чертами, маниакально завладела разумом и телом.

Вместо итога: просто, понятно, доступно про одно из самых жестоких массовых убийств в тот период, породившее множество последователей. Книга помогает понять, как мыслят такие люди, показать, на что можно обратить внимание и буквально кричит о том, что распознать такого человека действительно сложно.

Найгірші аспекти, імхо: 1. Дуже багато фактичних помилок. І нічим не підкріплених припущень. Брайян Рорбоу, Енн-Марі Хоххалтер, Ренді та Брукс Браун та інші, жертви та їх близькі, відкрито засуджували Дейва Каллена за неправдиву інформацію, що він не намагався зв’язатися особисто зними, натомість використовував за джерело бульварні ЗМІ. Хронологія порушена. В тексті сказано, що камери не зняли установку бомб, хоча цю зйомку буквально можна знайти на ютуб. Помилки в балістичних моментах, в тому від чиєї руки гинули і були травмовані діти і вчителі. Помилки навіть у таких простих речах як те, що Колумбайн не перший скулшутінг в 1998-1999. Помилки навіть в кольорі машин, релігійності Ділана і тд. Перекручені покази свідків, зміст їх щоденників та есеїв і тд.

2. Автор заперечує проблему буллінгу у школі, незважаючи на ЧИСЛЕННІ підтвердження учнів у свідченнях поліції і фбр про її наявність і про те, що Ерік і Ділан були жертвами травлі впродовж років. При наявності психічних проблем, буллінг не міг не вплинути на швидке погіршення їх психічного стану і посилення агресії та бажання помсти. Так, наприкінці жертвами стали випадкові невинні діти, але травля була реальною і вона реально вплинула на те, як сильно ці двоє втрачали здоровий глузд. Вони буквально почали писати щоденники з фантазіями і планувати атаку в момент, коли переживали найсильніші знущання у школі над собою. Це не співпадіння. Навіть деякі вбиті та поранені діти переживали у цій школі цькування, заперечувати це - знущання ще й над ними.

3. Каллен відверто симпатизує Ділану і намагається його відбілити за рахунок Еріка. Я розумію спробу побачити за вбивцями дітей, якими вони були, але вибрати фаворита і применшувати його смертоносний вклад у трагедію - дуже, дуже, ДУЖЕ дивний підхід. Ділан мав власну волю. Навіть якщо почитати книгу його матері (упереджену, але вона його мати, на відміну від Каллена) очевидно, що він був і жорстоким, і маніпулятивним, і брехливим (хоча бував і сором'язливим, і приємним, і милим) - зовсім не невинним теля, яке злий маніпулятор повів за мотузку у бійню. Ділан писав, що хотів вбивати в парі з коханою дівчиною за півроку до Еріка. Він думав, хто може допомогти дістати пістолет ще в 1997, за півроку до згадки Еріка в контексті бійні. Ерік не був навіть його першим вибором партнера. Кріс Морріс розказував про фантазію Ділана про розстріл людей, сидячи на холмі біля школи. Ділан написав план атаки, Ділан збирав бомби і приносив їх на роботу, Ділан почав інциденти з вандалізмом вдвох з іншим другом, ще до Еріка, він буквально має ту саму попередню кримінальну історію. Ділан домовився з людьми, які купили всі їх дробовики та пістолети. Ділан за свідченнями більше розважався під час вбивств. Ділан сам у відео сказав, що сподівається на 250 вбитих. Якби Ділан хотів лише померти, він би застрелився восени 1998, отримавши зброю. Він би застрелився до бійні або хоча б не вбив би 5 людей, і не поранив кілька десятків. Але він це все робив і навіть не першим покінчив з собою з них двох. Ну і заради бога, проблемність, агресивність і проблеми з гнівом Еріка бачили буквально всі, він був доволі прозорим. Його легше в самосаботажі запідозрити, ніж в кримінальному генії і майстерності маскування. Його не запроторили у в'язницю до стрілянини лише через абсолютну і навіть злочинну непрофесійність поліції, психолога, служби по реабілітації проблемних дітей і неуважність батьків. Вони обидва були звичайними дітьми, які перетворилися на монстрів. Вони обидва радісно планували майже рік бійню, смакували фантазії про масові вбивства і створювали бомби, а потім обидва безтурботно і зі сміхом розстрілювали нажаханих невинних дітей і вчителів.

4. Повністю пропущена проблема рецептурних ліків без нагляду. Як і повна відсутність лікування. Ерік буквально зізнавався психологам в думках про вбивства і суїцид. Він пив прописані ліки. Казав, що вони діють на нього дивно і коли ліки замінили, пив ще рік і їх. Я вже казала, що психолог непрофесійний був? Ліки були непідходящі його психологічним проблемам, нагляду з боку лікаря не було, а змінювати дозування і ліки так, як назначади йому, в таке маленьке вікно, заборонено. Препарати не зроблять з людину вбивцю, але розхитати і так нестабільну психіку незрілого підлітка з проблемами контролю гніву і агресією, вбивчими фантазіями і купою проблем? Ще й як. Ділан не намагався лікуватися взагалі, занурюючись в свою депресію, шизофренічну маячню і убивчі фантазії все глибше й глибше. Поки сполучення цих двох не вибухнула.

5. Поліція. Цькування і засудження дій поліції в справі Колумбайну недостатньо. Патрік Айрленд живий лише тому, що викинувся з вікна другого поверху, будучи наполовину паралізованим, тому що поліція не прийшла. Дейв Сандерс, який рятував дітей, помер через багаточасову бездіяльність поліції. Стрілки його поранили, але добила його відсутність допомоги. Діти з бібліотеки рятували себе і один одного самостійно, тікаючи після 6-9 вистрілів у тіло. Поліція в той день рятувала лише поліцію.

6. Шкода, що Каллен робить в книзі те, чого прагнули стрілки. Ерік мріяв, що буде справляти враження психопата, злого генія, природженого вбивцю - і Каллен йому всі ці лаври дає. Харріс боявся показатися слабким, вразливим і чутливим, він гнів вдягав як броню. Ніхто не зазирав під цю броню до його вбивств і до його смерті - ніхто не намагається зрозуміти навіть після вбивств. Ніхто не бачив темряву в Ділані і його гнів, його ненависть і злість, і всі досі відмовляються зазирнути в його пітьму. Бійню допустили через те, що ніхто не бачив проблеми двох підлітків при житті, які МОЖНА БУЛО вирішити - і ніхто не бачить навіть після смерті 15 осіб. Суспільство так і не навчилося зупиняти скулшутерів і внутрішніх терористів, якими Ерік і Ділан були. Такий підхід вже виростив кілька поколінь скулшутерів, які надихалися Колумбайном. І продовжує надихати, на жаль.

P.s. Бренда-як-там-її? Ловелас Харріс? Really??? Він був класичним інцелом ще до того, як з'явився сам термін.

О чём: (без спойлеров) ровно 20 лет назад в одной обычной школе маленького американского городка от рук пары одноклассников погибли 12 учеников и 1 преподаватель

- кто допустил и посему виноват - родители ребят? Администрация школы? Власти?

- откуда у парней появилось оружие?

- были ли сообщники у террористов?

- и самое важное - как подросткам вообще пришла эта мысль и желание - убивать?

- они сами - жертвы? Или палачи?

- все ли в порядке у них с головой?

На все эти и не только эти вопросы подробные ответы в документальном романе-исследовании «Колумбайн».

Как: по-моему, даже излишне подробные. Автор действительно проделал огромный труд

* сам был свидетелем описываемых событий

* изучил более 25 000 стр полицейского расследования

* прослушал несколько сотен часов аудио- и видео материала

И, как итог, очень детально, синхронно и обоснованно описал бойню, а так же все, что ей предшествовало и последовало за ней вплоть до 10 лет спустя.

С одной стороны, здорово, что у него получилось отодвинуть своё «Я» и оценочные суждения в сторону а с другой стороны, явно не вышло избавиться от повторов и воды в тексте.

Вердикт: прежде чем браться за этот основополагающий рассказ о тех давних и далеких от нас событиях, прошу вас, хорошенько подумайте - есть ли у вас для этого душевные силы и время?

Для полного погружения в историю понадобится не мало ваших ресурсов, а пробежаться по книге глазами, по-моему, будет неуважением к автору.

А меня все не покидает вопрос: стоит ли столь подробно говорить о таких трагедиях? Послужит это уроком кому следует? Или лишь породит новых последователей?

Эта книга написана непосредственным свидетелем событий - Дейв Каллен являлся корреспондентом, освещавшим эту ужасную историю. Многие годы случившееся в Колумбайне не оставляло его, и Дейв проделал огромную работу, результатом которой стала эта книга. Встречи с потерпевшими, с родителями нападавших, полная хронология того для и расследования, что за ним последовало, целый ряд допущенных следствием ошибок и сокрытий - все под этой обложкой. Это действительно стоит прочитать, ведь даже сейчас, спустя больше двадцати лет, многие полагают, что основным мотивом Харриса и Клиболда являлась месть. Мол, ребят задирали в школе, они вооружились и пошли мстить обидчикам. Это вовсе не так. Мотивы тех страшных событий куда глубже, и предпосылки к случившемуся - увы - были фактически на виду.

Эта книга не о Эрике и Дилане. Не о пострадавших. Не об убитых горем родителях. Не о шквале подражателей. Она сразу обо всем этом и том, что скрывалось внутри. Поминутная хронология событий, рассказы выживших о жизни после, полицейские отчеты, психиатрические экспертизы и заключения. Каллен не просто описывает события того дня, он рассказывает обо всем - что было до и было после.

Двадцать два года спустя в России о школе "Колумбайн" вспоминали особенно часто. Виной тому трагедия, произошедшая в Казани, когда 19-летний Ильназ Галиев повторил поступок Эрика Харриса и Дилана Клибода- взял оружие, пришел в школу и начал стрельбу, еще не дойдя до нее. Итогом его преступления стали 11 погибших и 16 раненых учеников и работников школы. Тогда "Колумбайн" снова стала у всех на слуху- уж больно похожими были жизненные условия, мотивы, мысли и даже выбор оружия американских и российского стрелков. В обоих случаях фигурировали сайты даркнета, на которых можно найти рецепты изготовления какой угодно взрывчатки, некоторая медицинская халатность, отсутствие внятной мотивации преступников. Единственным различием в эпизодах стало то, что казанский стрелок остался жив, тогда как его единомышленники из Колорадо покончили с собой в тот же день. Возможно, в дальнейшем это послужит хорошую службу: на основе медицинских и психологических тестов Галиева можно будет сделать несколько полезных выводов, позволяющих заметить что с человеком что-то не так до того, как он возьмет ружье. В своей книге Дейв Каллен тоже пытался сделать подобные выводы. Он провел колоссальную работу: ознакомился с видеозаписями происходившего в тот день, прочитал протоколы полицейских операций, интервью со специальными агентами, прибывшими из ФБР, изучал медицинскую литературу, чтобы разобраться в диагнозе, поставленном одному из стрелков, разговаривал со свидетелями- школьниками, родителями, соседями, читал дневники преступников. Перед читателями разворачивается подробнейшая картина происшествия, создается впечатление, что несколько вечеров мы сами жили в американском городе, злились на весь мир с Эриком и Диланом, прятались под партами с насмерть перепуганными школьниками, задавались вопросом "где мы совершили ошибку?" вместе с родителями Харриса и Клибода. Внятных ответов как предотвратит подобные трагедии по прежнему нет. Эпизод в Казани показал, что даже спустя много лет такие случаи могут повторяться. Остается надеяться, что когда-нибудь, собрав воедино все материалы всех дел, специалисты смогут вывести верное решение. И произведение Каллена очень поможет им в этом.

Дейв Каллен подробно разбирает всё - читатель узнает характеристики личностей стрелков, чем они жили, как готовились, какие были психические отклонения. Подробна описана сама бойня, освещение и подход СМИ в принципе, горе безутешных родителей жертв и страдания родителей убийц.

Книга подробная, но немного хаотичная. Но с каждой страницей продолжаешь ужасаться тому, с каким хладнокровием и радостью стрелки готовились к своей "акции".

Чтиво непростое, потому что автор смог настроить на волну переживаний пострадавших, и ты каждой клеточкой ощущаешь весь этот ужас. Ужас и беспросветную тоску. Но потом появляется лучик надежды - и уже невольно поражаешься, как пострадавшие, но выжившие дети, с физическими и психологическими травмами стойко продолжают жить и в большинстве своём справляются с трагедией.

"Колумбайн" имел много последствий. Самое тяжелое из них - последователи. Люди увидели новый выход, как выпустить свою агрессию, отомстить обидчикам или извращённый способ прославиться.

Кому интересна тема стрельбы в школе и подросткового насилия - советую (если ещё не смотрели) познакомиться с эстонским фильмом "Класс" и его продолжением, мини-сериалом "Класс. Жизнь после"