Текст книги "Роман про людське призначення"

Це відкриття виявилося для неї самої таке незвичне, аж вона кілька разів пробувала натякнути чоловікові, що, властиво, вона мусіла б бути йому вдячна за те, що сталося, оскільки без його плодючої розвідки, до якої йому на старощах припекло скочити в гречку, вона ніколи сама до цього не дійшла б, бож людина ніби навмисне хапається саме за те, що їй непотрібне в житті, і то – що непотрібніше, то затятіше, та чоловік одразу якось знітився, винувато тупцюючи перед нею, аж їй стало його невимовно шкода разом із його тілистою новою жінкою й кирпатими близнюками, 0ча біль усередині з приводу остаточної втрати чоловіка, а цим самим і самої себе, що є, можливо, лише хвилевим усвідомленням людського проминання, ні на рісочку не вщух, а лише, влялечкувавшися, перемістився до іншої площини, звідки вже не паралізував думок, нарешті давши місце на той стовп полум’я, що простугонів їй грудях, аби вона зрозуміла (не розумом а якимось іншим наскрізним струмочком, котрий містився і в ній. і поза нею, і котрий ясніше від найяснішого розуму тепер думав у ній), що вона ніколи не здолає пояснити цього своєму, тобто, тепер, звісно, вже не своєму, чоловікові, хоча прожила з ним ціле життя й нібито знала його уподобання і вдачу, бо доля кинула її, Бондаренчиху, стару, занехаяну (Звенислава Чіп у її віці ще ходила, пританцьовуючи, й мала значно молодших за себе полюбовників), нікому не потрібну, вперед, а її відмолоділого дружину – назад, куди вона не схотіла повертатися, цим нехотінням мимоволі перетявши між ними всі, знані їй досі, способи порозуміння, і тепер жодні слова їх уже не наблизять, оскільки кожне з них ступило в інше коло, яке на поторк Провидіння нескінченною картопляною лушпиною, яку в тридцять третьому році на її очах їла опухла жінка з немовлям на руках на центральній вулиці Харкова, почало розкручуватися в протилежні боки, звідки вона, Бондаренчиха, не те що сама, а навіть через співчутливих знайомих, не могла витлумачити не тільки своєму колишньому чоловікові, а й за океаном не на жарт сполошеним дітям, ні чому вона так уперто відмовляється від їхньої опіки, ні чому вона на старощах зреклася сталого, в усі пори року сухого притулку, який діти радо оплачували (щддо цього їй справді не випадало нарікати), і, замість того, пішла тинятися по людях, властиво, навіть не по людях, а по ворітницях, скверах чи підземці, не дбаючи ні про ночівлю, ні про щоденні потреби, інколи засинаючи десь просто на лавці в парку (так принаймні запевняв три тижні на місяць непитущий Тадзьо Зозуля, що лише на кожну появу в небі молодика – у Тадзя був свій цикл, – причащався оковитою, наслідком чого Тадзьові доводилося кілька днів ночувати по кущах, не з’являючися навіть ні до професора Коропа, ані до свого приятеля Галактіона Онуфрійовича Скаби, котрий на підставі Тадзьових оповісток прозвав Бондаренчиху Аріядною, залишеною полохливим Тезеєм Вакхові) в добре підпилому вигляді (і це та сама Бондаренчиха, котра ще недавно навіть у товаристві ніколи й келішка не пригублювала, – і то не через каміння в печінці, – а з вродженої відрази до спиртного), хоча цей підпилий вигляд з’являвся тепер у Боднаренчихи не так від вина (адже коли вона тепер приймала від жалісливих людей пляшку Дешевого вина чи горілки, це вона чинила не так задля власних потреб, які тепер звелися до мінімуму, – часто вона забувала тепер і їсти, не те що пити, сама диву ючися, як мало людина потребує, – а щоб відмовою не образити співчутливої душі, котра то там, то там наділяла її не лише їжею, а й міцнішими за воду напоями, воліючи зробити цим бодай малу приємність занехаяній п’яничці, котра не те щоб жебрала, а тільки з’являлася на люди, дедалі частіше промовляючи до невидимих співбесідників, птахів і трав, і тримаючи за шийку надпиту пляшку з рідиною, подібною до вина), яке вона вряди-годи й справді, занурена в думки чи в надхненні розмови, а головне, не надаючи жодного значення, що вона тепер робить чи не робить, – один, другий ковток попивала, ані трохи не журячися, чи вона взагалі щось п’є чи ні, бо тепер то для неї вже не було важливе, – як від того нового світу, що нагло розчахнувся перед нею, далеко осяйніший і наполегливіший, ніж у найщасливіші дні раннього дитинства, коли їй являлися несусвітні видива, бож цей світ був не підвладний нічому тому, що тепер з нею траплялося, хоча всі її знайомі й заповзялися приписувати це виключно впливові алькогопю, яким Бондаренчиха тепер нібито заливала розпач за змарнованим життям, ні на мить не припускаючи, що вона тепер від усього того вільна і що її не разить навіть те, що більшість знайомих дедалі неохочіше запрошує її до хати, намагаючися якнайшвидше збути її через поріг подачкою харчів і пляшкою копійчаного вина, хоч Бондаренчиха ні в світочку не жебрала, та ще й спиртного, а коли люди давали, гадаючи, що тепер вона звелася, за висловом Гната Драб’янки, на риняву п’яничку, вона ніколи не пояснювала й не ображалася, приймаючи скромні дари, адже зовсім недавно вона сама точнісінько так чинила б.

Зрештою, тепер навіть якби в наглому душевному збуренні вона щиро захотіла б поділитися зі своїм першим-ліпшим співрозмовником, що з нею діється, то де ж було їй дібрати слів, аби хоч згрубша описати чи радше помацки обцяткувати той Божий рай, що висновувався нею, віднині стало супроводжуючи її.

Звісно, коли вона вперше почула голоси, які тепер невідступно її супроводжували, це її не на жарт налякало, хоча, властиво, цей світ, що складався з самого світла, лише час від часу згущуючисл в променисті постаті, не був для неї цілком новий. Адже в ранньому дитинстві, саме як померла старша сестра, її опадали дещо подібні, а заразом і цілком відмінні, видива, які згодом, щойно її записали до школи, без сліду зникли, лишивши вряди-годи саме мерехтіння в очах, коли вона зарізко повертала голову, проте вистачало їй, трохи зосередившися (щоправда, це дуже рідко траплялося, оскільки їй вічно на це бракувало часу, бож вона все життя перебувала в постійному маратонському бігу), глянути чи то на пляму на мурі, чи то на звичайнісінький листок, чи на дощові краплі на шибі, як у ній починав бриніти відгомін видінь, які от-от мали втілитися перед нею, унедійснивши все, чим вона досі жила, і вона майже відрухово кожного разу відсувала від себе цю спокусу, а коли лише раз, справді, єдиний раз, тоді, як її чоловік, уникаючи дивитися їй в очі, попросив у неї згоди на офіційну шлюбну розлуку, щоб узаконити вагітність розвідки, бо, врешті-решт, чи ж діти винні в тому, що батьки не дочекалися полагодження бездушних формальностей, які прирікали ще не народжених на байстрюків? – коли вона єдиний раз дала собі дещицю волі (чи, може, саме тоді її здолала підступна слабість?), то навколо луснули товсті, ніби виповнені брунатною протоплазмою оболонки, що непроникально відмежовують людину від інших світів, і вона ступила туди, перед чим раніше в неї самої паморочилася голова і вона так само вирячувала б очі, як вирячувався на неї Тадзьо, підсівши до її товариства на лавку в Англійському парку, хоч він не встиг побачити жодного з її постійних співбесідників, крім, здається, Сфінкса, якого Тадзьо спочатку узяв був за бездомного кунделя, оскільки Бондаренчиха, аби нагло не полохати чоловіка, якому від зустрічі з нею трохи піднявся світ, рукою розвіяла співрозмовників і лише Сфінкс (з огляду на свою лише частково одухотворену природу), воліючи перечекати, заки Тадзьо поплентається геть, щоб розповісти їй, Бондаренчисі якусь свою найновішу загадку, не схотів розчинитися в повітрі, бо лев’ячі сідниці дуже поволі розматеріялізовувалися, й ліг у кущі, де його й запримітив Тадзьо, вагаючися, чи він бачить Сфінкса завдяки дещо защедрому горілчаному вмістові, чи тут і справді непереливки, і доля, якій урвався з ним, Тадзьом, терпець, наслала на нього цю потвору, котра сердито ляпнула по траві товстим, уквачованим на кінці хижацьким хвостом, унаочнюючи, мовляв, у житті раніше чи пізніше доводиться за все розплачуватися, але Бондаренчиха одразу ж заспокоїла Тадзя, пояснивши, що Сфінкс, навіть коли в нього поганий настрій, не становить безпосередньої небезпеки, бо вистачає з ним повести мову про хрестиківки, а то ще й розв’язати одну, другу (а хрестиківка для Сфінкса те саме, що й загадка), щоб він дозволив собі навіть сісти на голову, чого, звісно, Бондаренчиха, про всяк випадок, і не радила б чинити, хоча Тадзьо під час недавніх урочистостей з нагоди святого року в Римі (де особливо пристрасно пописувалися патріярхальники, домагаючися від папи іменування кир Йосифа українським патріархом, і куди й Тадзя на тиждень занесло разом з іншими українськими паломниками, що з Усього світу поназ’їжджалися, хто – на прощу, хто – з патріотизму: чи то католицький святий рік, чи ні, однак якийсь український здвиг, а цим самим ніби й крок уперед, нехай і який мікроскопічний, – а чи ж всесвіт не творено з нуля? – до самостійности України; а ще дехто явився просто з цікавости, аби побачити земляків, порозкидуваних після війни по всіх закамарках земної кулі, де вже народилося нове покоління, одним із бородатих представників якого і був двадцятидворічний мандрівний світовдосконалювач і осмислювач, агностик, линвоскок і буддист, – а в сумі діяспорний провісник соборної України, – так він сам себе відрекомендував Тадзьові, уточнивши, мовляв, національне усвідомлення – це не вузьколоба людиножерна фікція, що не терпить побіч себе нічого іншого, – людожерство починається лише там, де кінчається терпимість, – а частка внутрішньої, і тим самим і світової рівноваги, без якої годі на повний ріст розвинутися людській особистості, в чому він пересвідчився на власному досвіді, – Пилип Григорович Чоботаренко з Нової Зеляндії, з котрим біля гурту найроз’юшені– ших патріярхальників, що голосно домагалися від намісника святого Петра справедливости для українців, яким навіть при апостольському престолі шкодили старші брати, – познайомився Тадзьо, невдовзі переконавшися, що з Пилипа Григоровича зовсім не поганий хлопець, який не тільки шукає, як усі теперішні молоді, котрим задобре живеться, а й дещицю знаходить, аж Тадзьо спочатку ледве йняв віри) і виспався на одному зі сфінксів (що їм погідний Молодожанин на вимогу Сліпого, удосконалив хвости, надавши їм правовірнішої форми) на вході до українського католицького університету, біля якого, щойно відхлинули численні відвідувачі, роз’ятрені неподатливістю папи супроти українців (ну, зробив би Сліпого патріархом, тіяра йому улузнулася б, чи що?), Тадзьо й побачив Безручка з його візком, виваркою-барабаном і гускою.

Хоча за кілька днів Тадзьового перебування в Римі він уже нічому так легко не дивувався, однак попервах йому було таки невтямки, що робить тут Безручко (попри те, що, крім греко-католицьких, і православних розвор не бракувало, бо врешті-решт що там важив католицизм, православіє чи ще якась інша, новіша біда, коли йшлося про Україну? – для Тадзя, та й не тільки для нього єдиного, хоча він із народження й ходив у греко-католиках, усі релігії були варті одна одної: горе і з ними, а ще гірше без них, поки в релігії молочні зуби і її смертельно переслідують, вона і гарна і викликає шляхетне співчуття, – лежачого не б’ють, хоча, власне, тепер, коли шляхетність звели до шкідливого забобону, тільки лежачого й топчуть, – а щойно переслідувана вбереться в колодочки, одразу ж запалить автодафе для таких м’якодухих співчутливців, як Тадзьо), а головне, як Безручко потрапив з візком, виваркою-барабаном і гускою до Риму, і вже готувався спитати, хто офірував йому подорож (адже його баґаж хоч і не надто великий, алеж не вельми портативний), бож навряд чи з таким майном він приїхав на палець, як усі ті немиті бородані й закуштрані дівулі у вилинялих джинсових штанях і камізельках, що біля святої Софії в Римі порозумівалися між собою, хоч і покаліченою та чудернацько акцентованою (усі ж бо виростали в чужих школах), однак таки українською мовою, яка правила прибулим з усієї земної кулі діяспорникам за середньовічну латину, – та Безручко випередив Тадзя, пропонуючи йому, замість постілі на ніч, старі часописи й журнали зі свого візка, мовляв, якщо їх підстелити під боки, то й на мармурових плитах вигідно спати, і, заки Тадзьо встиг відповісти, Безручко одним хвилястим рухом, наче висмикнувши розкладну вогнисту драбинку з рукава, чи навіть із самої долоні, вимостив на двох місце перед порогом університету, потім, так само швидко (наче споліскуючи руки по самі лікті) витяг з-під гуски, щось до неї врочисто промовивши, пляшку з к’янті, слоїк з маринованими кисло-солодкими огірками, буханець білого місцевого хліба й м’ясну консерву, яку він тут таки кишеньковим ножем відкрив, відігнувши назад надрізану бляшану покришку, аж вона загненим краєм торкнулася розстелених часописів, зволоживши їх краплями підливи, постояв, оглядаючи нарихтоване господарство, тоді видобув чи то з-під гуски, яка понюхала консерву й несхвально відвернулася, чи то з виварки-барабана два важкі землисто-зелені кухлі (і, властиво, вони, а зовсім не Безручків дешевенький кишеньковий ножик, котрий навіть старою пощербиною ані трохи не нагадував обсидіанового клинка, що його Тадзьові привезла Міля Лащук із Мехіко на знак, що між ними все скінчено і нехай він шукає собі за подругу когось іншого, – на мить оприсутнили, а тоді так само блискавично майже згасили ті кам’яні ритуальні посудини, куди стікала кров зі свіжорозпанаханих грудей на вівтарі сонця, замість якого тепер Тадзьові й Безручкові світив місяць на велику втіху Безручка) і, усміхаючися й правицею припрошуючи Тадзя сісти, запропонував розділити з ним вечерю й кварту к’янті, підсилену дарованим заокеанським віскі.

Самозрозуміла річ, Тадзьо напевне відмовився б і від к’янті, нехай і ушляхетненого віскі, і від усієї спиртної благодаті, зрозумілої лише розмагніченому оковитою серцю, якби це запрошення припало на його суворо непитущі тижні, коли саме пекло не приневолило б його пригубити й краплі горілки чи вина, котрі на той дійсно невблаганно непитущий час набирали для Тадзя смаку наймерзеннішого неподобства, але тому, що збігом обставин, які визначували не лише Тадзьове існування, а й долю всього світу, хоча для цього вони й послуговувалися не якимись там визначними мужами, а чомусь виключно Тадзьом, Безручкове запрошення втрапило саме на той єдиний на весь місяць питущий проміжок у Тадзьовому житті (адже якраз на той єдиний тиждень на місяць доля вперто, поприте, що Тадзьо не менш затято боронився, наділяла його даром провидця, рятуючися від якого, – бо хто такий був Тадзьо, аби отак собі ні сіло, ні впало, ходити в пророках, остерігаючи людей від лих, від яких люди не бажали остерігатися? Та й хто коли слухав Кассандр? – Тадзьо й вдавався до єдиного надійного ліку – оковитої), наслідком чого він і опинився в Римі, не пам’ятаючи, ні хто його туди привіз, ні яким чином він, замість продерти очі десь на лавці чи під кущем в Англійському парку в Мюнхені, прочумався верхи на сфінксі перед українським університетом у Римі, щоб за лікоть від свого носа угледіти півлітра горілки, котру якась співчутлива душа поставила між лап сфінкса, аби Тадзьо мав чим похмелитися, заки з’являться перші відвідувачі, – Тадзьо взяв і череп’яний кухоль із к’янті-віскі, і шматок ватяного хліба, і кусник тушкованої воловини з бляшанки, і маринований огірок, питаючи Безручка, звідки в нього стільки їстівного добра і чи не несе йому, бува, впереміш із яйцями, всі ці розкоші, включно з м’ясними консервами, вгодований, ніби кожного дня купаний у молоці, ґульолобий пташисько, на що гуска, просто з-під вола виметнувши білу, вкриту персиковим пушком тілисту руку, дала Тадзьові такого добре виваженого ляща, що маринований огірок полетів у небо, наздоганяючи кусник холодцюватої воловини з білим хлібом, щоб ляпнути за кілька метрів у жорству й пісок, звідки одразу ж підвелася ліхтарня, якої Тадзьо доти не помічав, а половина к’янті-віскі, вдаривши в підборіддя, теплою, липкою рідиною (хоча к’янті-віскі було не густе й холодне) залило Тадзьові груди (може, йому й справді на мить вирвали серце, лишивши заюшений кров’ю самий тулуб), який ніяк не міг збагнути (попри те, що жодна відьма не вклала йому, замість серця, губку), чи він ще не встиг протверезіти після вчорашнього, чи він уже п’яніє від самого понюху оковитої, як Климко Цвилик, і, вирішивши, що його розумові центри ще не розрухалися і тому зараз йому однак не розв’язати цього питання, яке він, врешті-решт, і пізніше матиме нагоду обміркувати, почув, як Безручко вибачається за гуску, пояснюючи, що вона не терпить парубоцьких жартів, а він, Безручко, забув своєчасно попередити Тадзя, котрий нехай не погнівається й дозволить собі долити к’янті-віскі та витягне зі слоїка новий огірок, додавши до того кусник тушкованої воловини й хліба, бо ніч довга й дещицю перекусити ніколи не завадить.

Звісно, що ніч виявиться такою довгою, аж Тадзьо втратить наді*°* чи вона взагалі будь-коли скінчиться, він і гадки не мав, так само, як він ніколи не повірив би, навіть якби його гуртом переконували б найпрозорливіші провидці, що саме тієї ночі йому доведеться, – щоправда, з допомогою Безручка, виварки-барабана й гуски, бути повитухою, оскільки в Ліни Бабатюк, – яку понесло перед відльотом до Америки серед глупої ночі оглядати церкву святої Софії в Римі, бо точнісінько так її мати колись уночі, невдовзі перед її, Ліниним народженням, їздила з батьком оглядати собор святої Софії в Києві, – зайшли передчасні пологи від страху, що її коханого Петруся заріже ватага неповнолітніх злодюжок-нечупар, котрі напали на них за Римом (один малолітній мотоцикліст заїхав наперед, аж Петрусь ледве встиг загальмувати, аби не зхрущувати немитого нечупару, два інші – діточки: квіти життя, – пропороли швайками обидві передні шини і, заки потерпілі встигли розчовпати, що сталося, хоча Петрусь відрухово вхопив був того, що рвонув з авта Лінину торбинку з грошима, квитками на літак і паперами, – за лікоть, та одразу ж і пустив, стискуючи розтяту лезом, – на щастя, не надто глибоко, адже спочатку через пошкоджений нерв і сухожилля паралізованим пальцям згодом майже повернулася первісна гнучкість, – правицю, тим часом, як решта підлітків, – зі швидкістю піраньячої зграї, бо ні Ліна, ні Петрусь не встигли й крикнути, – вирвавши з авта фотоапарати, валізку, Петрусеву свитку й Лінин плащ, щезли, залишивши за собою клуби мотоциклового смороду й реву), – а потім, коли вже Тадзьо, піднявши на ноги жалісливого власника бензоколонки, який співчутливо бідкався, що світ з дня на день псіє, оскільки люди, зледачівши, прочинили серце тьмі, – відвіз до лікарні Ліну з новонародженим первістком, котрого нарешті послав їй Господь на тридцять сьомому році життя і котрому Безручко кишеньковим, ані трохи не схожим на обсидіановий клинок, ножем, продезинфекованим у к’янті-віскі, перетяв пуповину, а Петруся, якому наклали вісім скобок на руку, вмовив не гасати перед шпитальними вікнами, умліваючи, чи в Ліни від переполоху не станеться небезпечних ускладнень, а добре виспатися і тоді щойно мізкувати, як там далі все вив’яжеться, бож, звісна річ, земляки їх не залишать напризволяще, – а потім, коли Тадзьо попрощався з Ліною й трохи заспокоїв Петруся, йому ще тієї самої ночі випаде витягати з Тібру мандрівного світовдосконалювача, агностика, пинвоскока й буддиста, а загалом симпатичного Пилипа Чобота-Ронка, що саме тоді, як Тадзьо з Безручком після тривалого маршу Розташувалися покуняти на порозі українського католицького Університету в Римі, явився з Валерієм Панасюком і кудлатою, із залишаєними від бруду босими ногами Гандзею Гончаківною, яку Тадзьо попервах, заки вона заговорила, узяв був за хлопця (ані грудей, ані стегон, довга й худюща), але Гандзя одразу ж вияснила Тадзьові, перш ніж вони перейшли на «ти», що вона після піврічного життя в комуні, залишила дворічну дитину в своїх батьків в Америці (одружуватися їй не хотілося, а дитину вона вирішила мати: дякувати Богові, двадцяте століття бодай на короткий час дещо розкріпачило жінку) і, не бажаючи й далі нічого знати про шлюб і подружнє життя, котре лише уярмлює жінку, заважаючи їй стати особистістю, тепер мандрує світом, набираючися розуму й шукаючи свого призначення, яке не дає їй промитої води, бо все, що вона робить, не виповнює її змістом, котрого вона прагне добігти, кидаючися з одних крайнощів в інші, проте цього, мовляв, Тадзьо, як чоловік, однак не зрозуміє, хоч він їй і симпатичний вже хоча б тому, що не перепиняє на кожному слові.

Тадзьо подякував за симпатію, яку Гандзя відчуває до нього, й відповів, що вона йому теж симпатична, хоча вона не його тип, та й потім він зараз провадить чернече життя, в котрому ще бодай із рік не передбачено місця хоч і на яку досконалу жінку, а тоді поцікавився, чому вона, Гандзя, замість нудити світом, тиняючися з континенту на континент, не пошукає змісту життя й призначення, приміром, у вихованні власної дитини, адже, скільки йому відомо, хоч тут він слабий знавець, – жінки саме в цьому й знаходять себе, врешті-решт, хіба природа не призначила жінку оберігати й утримувати життя, на що чоловік гірше надається з огляду хоча б на його менш вивершену, а тому й деструктивнішу натуру? хоча під сучасну пору жінки затялися й собі скотитися до чоловіків, замість допомогти їм видибати із печери, куди чоловік одразу ж заходить на вікову сплячку кожного разу, як біля нього щезає чула жіноча душа, а це порушує внутрішю, ну а заразом і космічну рівновагу, бо все, що діється в найменшій клітині, відбивається й на найвіддаленіших галактиках, хоч людина задля зручности воліє про те й не думати, внаслідок чого світ дедалі глибше й занурюється в хаос, одбігши свого призначення, та Гандзя, ще заки Тадзьо скінчив свій, може, й справді дещо задовгий монолог, розсердилася, назвавши Тадзя старосвітським дурнем, який нічого не тямить у жінках, мовляв, нехай його ліпше не зсудомлює базікати про таку вищість жінок, цей трюк вона знає, з неї, Гандзі, вже досить цієї хваленої вищости, що неминуче зводиться до кухні й пелюшок, надивилася вона на цю вищість в особі власної матері, і ця вищість, яка зводиться до витанцьовування перед так званою сильнішою половиною, сидить їй, Гандзі, в печінках, – дідько чоловіків не вхопить, як і жінки трохи пройдуться на їхньому рівні, замість гибіти на терновому п’єдесталі, до котрого залюбки приланцюговують

• ку всі лицарі на зразок Тадзя, аби жінка мусіла і те, і друге, і ** € _ завжди все жінка мусить, а чоловік нічогісінько, на те він, їГчте Й чоловік, горезвісний вершок творіння, – уроєння, сладковане з кочової дикунської ідеології, яка досі буяє, і то ще й ким пишним цвітом серед ніби найпоступовіших народів! – так от тепер вона, Гандзя, так само анічогісінько не мусить і нехай там світ валиться під три чорти з усіма пришелепуватими Тадзями, котрі нехай і не натинаються сперечатися, хоча Тадзьо й на думці не мав сперечатися (де ж би він сперечався, та ще, боронь Боже, з жінкою!), мовчки потерпаючи, що йому не пощастило знайти для Гандзі ще заспокійливіших і щиріших, ніж ті, які він знав, слів (а він же так старався, що, здавалося, одного цього старання вистачає, аби зрушити стіни, не те що Гандзину уперту глухоніму наїжаченість, бож вона чула, а заразом і не чула його слів), які бодай трохи передали б те найтепліше, дійсно кусник живої душі, що його він натинався простягти Гандзі, крізь, може, й справді не надто добірливі, загальникові вислови, тільки невже ж вона не вичула (таж жінки подібні недомовлення, спричинені зовнішньою недолугістю, переважно ліпше відчувають за чоловіків, чи Гандзя в запопадливій гонитві за женихами, і звідки в неї цей шал, властивий гістеричним перестаркам? – навіть він, Тадзьо, потрапив до ранґу женихів, хоча він до цього ніби не давав жадного приводу, – чи він тут помилявся, подивившися на Гандзю не з тієї чарупки, і тому й не збагнув чогось найсуттєвішого, наслідком чого йому й здалося, що Гандзя – втратила цю здібність і тому й не чула?) з його нехай і якої недоладної балаканини (що діяти, коли йому, Тадзьові, Господь не дав моці на слово?), що він їй бажав добра?

Чи саме оце його співчуття не як до жінки (про слабу стать Тадзьо мав певне уявлення, і Гандзя до жінок не належала, попри її надто ранній досвід на житейському полі, бо саме цей досвід і робив її для Тадзя безстатевим створінням), а як до людини, яку треба рятувати, її остаточно й роз’юшило (адже врешті-решт хто такий був Тадзьо, аби мати право їй співчувати, а ще більше думати про якийсь там її порятунок? Та й чи не виявлялося його співчуття лише рафінованішою формою зневаги сильнішого до слабшого?), і вона, чуючи в Тадзьові м’яку місцину в характері, яка одночасно її і приваблювала, а ще більше відштовхувала, мстилася тієї миті на ньому за всі лиха світу, вигукуючи найдошкульніші слова, аби Розтерти на порох у Тадзьові ту ненависну м’якість, котра викидала мацаки на Гандзину волю, яка гнала Гандзю туди, куди, не виключене, первісно Гандзя й наміру не мала заходити, але що то кого обходило? її, Гандзине, життя було її життя – і кінець! – тим часом, як Тадзьові ставало її дедалі дужче шкода, попри те (чи, властиво, саме тому), що Гандзя, вже не пануючи над собою (а може, просто серед достатків люди значно легше втрачають над собою панування, ніж у злигоднях?), верещала на нього (зрештою, хіба вона згодом не призналася Тадзьові, що тоді з насолодою пошматувала б його на клоччя, хоча перегодя й сама не тямила, пощо вона тоді на нього вергала вогонь?), вимахуючи довгастими кулаками (ці гостро виліплені скрипальські п’ястуки, котрі ніколи не торкалися смичка, – хто зна, може, саме в Гандзі і пропадав ніколи не усвідомлений скрипаль-віртуоз, і та не виявлена творча енергія, яка, так і не прокинувшися, мала відійти в небуття, підземними поштовхами нагадуючи про втілення, час від часу й виповнювала її отрутою? – в Тадзьовому мозку асоціювалася з довгастими яблуками, називаними заячими голівками, – єдина садовина, котру Тадзьо ще сяк-так визнавав, вважаючи,’що решта і садовини і городини псує не лише шлунок, печінку й жовч, а й, і то найстрашніше, – душу; – хіба всі Тадзьові знайомі, котрі згідно з найновішими висновками чи то медицини, чи то моди, – нема ради, надто довго не було війни, і люди в достатках розіпсіли, – перейшли на харчування самою городиною, не поробилися гієнами лютими, одбігши колишньої рівноваги, чого аж ніяк не пояснити лише тим, що людина марніє? таж якби Міля з дурної намови не сіла на саму городину й садовину, – треба було їй тієї городини з її і так надто вузенькою талією, котру можна було двома руками охопити? – то хіба виникло б між нею й Тадзьом те фатальне розходження, хоча Міля й не кричала на нього, як Гандзя), аж поки до неї обізвався Безручко, який одразу (а втім, не виключене, що то Тадзьові лише в пам’яті залишилося, ніби відразу, а насправді то дещицю й потривало) обернув її лють на погідність (оскільки він володів тим словом, якого бракувало Тадзьові, котрий, попри деякий, може, й дійсно трохи защедрий вміст к’янті-віскі ще тоді здогадувався: Гандзина лють, хоча Гандзя й сікається до нього, стосується насправді не його, Тадзя, а чогось глибоко особистого, ятрущого й страшного, проти чого Гандзя бореться на подобу Якова з ангелом, і тут не порадить ні Тадзьо, ні Безручко, бо кожна людина, хоч вона тільки те й чинить, що від того ухиляється, має вільний вибір, і Безручко повністю цього свідомий, що і йому не вирішити за Гандзю її власної долі, попри те, що він нібито й здолав обернути Гандзину лють на погідність) і навіть м’якість (Тадзьо дивився на це перетворення і ніяк не міг збагнути, – однак зовсім не тому, що йому обертом ішла голова, – як це можливо, що, здавалося б, із найнезначнішого приводу з тієї самої людини вилазить то янгол, то диявол, то ще якась навісна мара, замість сталої доброти й зрівноважености), з якої згодом, імовірно, й вилялечкувалася же назавжди, а може, лише на. певний час, заки здійметься новий вихор) напрочуд людяна, бентежно жіноча й незвично елегантна Гандзя (імовірно, одних – час зсудомлює, зводячи до зачини, а інших – випростує, обдаровуючи подвійним віддихом, як згодом Гандзю), яку Тадзьо ледве пізнав, коли Омелян Миня представив її як свою законну дружину, а чотирирічну грубеньку дівчинку з салатними очима як їхню старшу донечку, і Гандзя жартома (тоді в Римі Тадзьові здавалося, ніби Гандзя взагалі не здатна сприймати нічого смішного, і причини всіх її нещасть у житті виключно в цілковитому бракові гумору, і тому їй ніде нічого й не відкривається за муром власних уроєнь, що їх вона так щедро натиналася нав’язувати іншим, і то далеко не жартома) нагадала Тадзьові, що колись у Римі вона набивалася йому в наречені, та він її не схотів, заявивши, що він не святкує немитих і нечесаних, котрі кидають своїх дітей, як кошенят, під тином, хоча її батьки – це зовсім не лід тином і зовсім не кидають, та й потім, хто його управнив вичитувати їй старосвітську мораль, за яку вона була дуже лиха на нього так довго, поки зустріла Омеляна, котрий нарешті зрозумів її і цим самим дав їй ту силу, без якої вона не могла у щось повірити і про яку тоді на порозі українського католицького університету в Римі так пишномовно, аж образливо (щоправда, тоді у неї був час, коли її все ображало) просторікував Тадзьо, хоча вона, Гандзя, того й не слухала, – і Тадзьо довго не виходив з дива, звідки в Гандзі (в якій тоді попри молодість уже відчутно запрограмовувалася стара мегера, що довіку полюватиме за чоловіками, щоб бодай у ліжку відчути свою владу над іншою істотою, бож на відміну від бабіїв-чоловіків, – серед діян-полювальниць на кавалерів, – наскільки це дозволяв судити Тадзів досвід, базований не так на власних враженнях, як на висновках його знайомих і приятелів, які проявляли на цьому ділі більшу за нього обізнаність, – не часто траплялися ті скажені самиці, переважно з хворою матицею, що ганялися за сильнішою статтю виключно заради тілесної втіхи) – і Тадзьо довго не виходив з дива, звідки в Гандзі не раптом вивершена елегантність, відстоювана в незчисленних шляхетських Генераціях копіткіше, ніж видистильовуваний із вранішньої роси елексир життя (і це після Гандзиних залишаєних ніг, місяцями не митої розкуштраної голови и вилинялих розторочкованих джинсів), звідки в Гандзі серед колись виразно поросячого обличчя з вічно роздзяпленим ротом – Цей клясичний профіль (чи Тадзьо тепер так само помилявся, як і т°Ді, бачачи цієї миті не саму Гандзю, а якісь її побічні, вдаліші еманації?), а промениста сердечність і, головне, аж на дотик, Давалося, відчутна людяність і м’якість, заради якої Тадзьо завжди ладен був податися хоч на кінець світу (справді, крізь які життєві млини мусіла пройти людина, щоб з нею сталося таке перетворення? Чи це було в ній і раніше, лише Тадзьо, захарастивши собі душу випадковим непотребом, цього не помічав, і перетворення відбулося не з Гандзею, а з ним?), що й вразило його відчутніше, ніж коли тоді в Римі він побачив Безручка верхи на блискавиці.