Текст книги "Роман про людське призначення"

Властиво, про цей апарат-лускавку, яким так легко унедійсню– вати зло, Чапля уперше заговорив до Чоботаренка ще тоді, як Пилип, щойно залишивши Архипчука з Остапом Купкою, зважував, кого запросити до танцю: Лесю чи Марту, аби не чути поруч дедалі настирливішого стегна підтоптаної Любці Деримухи, котрій її підтоптаність не тільки не заважала, а й ніби дедалі більше узаконювала енергійні залицяння до хлопців удвоє або й утроє (отруйні жіночі пащеки, котрі не скупилися за відповідної нагоди додати Любці одну, другу зайву десятку) молодших від неї, бо, як висловлювалася сама Любця, сорокалітні чоловіки, які щоразу рідше траплялися на її тернистому на внутрішні збурення й розчарування життєвому шляху, аж Любця заради поширення поля діяльности мусіла була записатися на вищі студії, – інші це роблять, а чим вона гірша від інших? – для неї вже безнадійно старі, оскільки вона, Любця, в душі залишилася шістнадцятилітньою юнкою, – але тому що Любця, – заки до Пилипа наблизилася Харитя, від присутности якої Любця розчинилася в повітрі, хоча звідти час від часу й долітали її пронизливі позивні сигнали, – грайливо чаклуючи Чоботаренка очима кольору розвареної перлової юшки, допитувалася, як він, Чоботаренко, рефлектує на онтологічну генезу еферемности трансцендентального логосу, що дифузує в апріорні феномени еманаційної ревеляції, котрі, sui generis, субстанціюються в перцептивні рефлектори інвективного раціо, – Чаплине пояснення апарату-лускавки зла просипалося в порожнечу повз Чоботаренкові вуха, а тут ще саме тієї миті, як Любця, неквапливо виважуючи склади інвентивного раціо, особливо звабливо випнула лише для гадючого ока дещо прив’ялі вустоньки, ними ніби простягаючи своєму ощасливленому співрозмовникові назустріч невидиму сливку, підпилий Степан Блажко (що його, звісно, ані трохи не виправдувало, бо який дідько велів йому в пристойному товаристві перебирати міру), – безцеремонно відгородивши ліктем від Чоботаренка віком ані трохи не погамовану Цірцею (так наче хто управнив шолудивого, ласого до неповнолітніх дівчаток Блажка, підтоптане хтиве опудало, на яке Любця й глянути не хотіла б, визначати, кому належить пальма вічної молодости!), зажадав від Чоботаренка, – отак просто з місця, хоч нетільна телись! – негайно ствердити, – інакше йому, Блажкові, мовляв, станеться інфаркт, – що Мартина сукня – це, властиво, його, Блажків, структурний сонет, каденціями перенесе– ний, – він, Блажко, аж за серце вхопився, як угледів Мартину сукню! – на прокат, що його Чоботаренко чомусь (чи не з кабалістично-масонських міркувань? ні? ну, то ще гірше, бо тоді вкрай незрозуміле, чому тут Чоботаренко ні сіло, ні впало так затявся) вперто називає шифоном, хоча кожній, навіть не вельми Тямущій людині, з першого ж погляду ясно, що це достеменний Р°кат, а не шифон (шифон, тьху гидота!), і нехай Чоботаренко легковажно не відмахується, ніби то несуттєве: якби так відмахуватися, то весь світ несуттєвий, купка сміття та й годі, хоча, зрештою, чи світ суттєвий, чи ні – зараз ані трохи не важливе, натомість дуже і навіть винятково, так, так, винятково, і тут нема чого ширитися! отож винятково важливе, що Мартина сукня – це брокат, а не шифон уже бодай тому, що його, Блажків, сонет звучить тільки на брокаті і на жодній іншій тканині, оскільки це не просто собі якийсь перший-ліпший сонет і не просто собі якась сукня, а смолоскип майбутнього, визначення й функцію яких Чоботаренко за браком відповідного досвіду так одразу, може, й не збагне, якщо він, Блажко, то наочніше не продемонструє на папері, бо щойно мавши перед собою графічне зображення, Чоботаренко навіч переконається: Блажко – сякий-такий, п’ятий-десятий, – кожному не догодити, – ніколи не говорить на вітер, якщо він каже: Мартина сукня – це структурний сонет, і то унікального, Блажкового зразка (головне зразок: copyright by Блажко), то це і є структурний сонет, і нехай Чоботаренко забуде, ніби він нічого не тямить ні в брокаті, який йому проте видається ідіотським шифоном (і звідки той шифон уліз йому в мозок?) напевно тільки з тієї причини, що він, Чоботаренко, доти не бачив серпанкових брокатів (це завжди так: не визнається, не визнається, а спробуй вирвати йому з голови натоптану туди нісенітницю!), – ні в сукнях, а ще менше в сонетах, а головне, нехай, на милість, припинить клястися, ніби він, Чоботаренко, не потребує жодних доказів і вірить йому на слово, хоча Пилип це сказав лише тому, що поруч Богдан Чапля, висотавшися з-під Блажкового й Любциногоголосу, грімко оповістив, мовляв, вірити на слово – це спрямовувати енергію з негативного кінця на позитивний, пригадка, котру Пилип з радістю й повторив Блажкові, сподіваючися, що цим він його нарешті приборкає, оскільки Пилип прийшов на забаву не на те, аби вислухувати підпилого Блажка, тільки заувага Чаплі, яку відрухово повторив Пилип, замість притлумити говорющого Блажка, ще більше його активізувала, і він, розгорнувши перед Чоботаренком в кількох місцях пропалений цигаркою й поплямований землисто– буряковими виноградними протуберанцями сувій, призначуваний, як врочисто пояснив Блажко, на подарунок Марті, спробував заохотити Пилипа вголос прочитати написане, допитуючися, чи не видно з перших же рядків, що це найсубтильніше, яке будь-коли існувало, освідчення в коханні, а тоді, скрушно переконавшися, що Пилип не виявляє жодних ознак звичайної ввічливости (і де цих людей виховували?) коли вже не вголос прочитати, то бодай уважніше глянути на розгорнену дедикацію (і звідки раптом наплодилися звідусіль ці сонні молодики, позбавлені простісінької цікавости?), з посвистом зідхнув, зраджуючи ядуху, і поволі. пальцем вистукуючи павзи, сам прочитав те, що Пилипові згодом запам’яталося, – хоча не виключене, що деякі, може, навіть найголовніші відтінки чи то від часу, чи то від запитів доктора Ковжуна, котрий присікався до Пилипа, аби той йому підтвердив, що Мартина сукня – це викапаний іконостас з Мукачівського манастиря, вступили в інші сполуки з мозку, переінакшивши первісний стрижень, і саме тому й запам’яталися, – як:

Звучання Мартиної сукні за Блажковим структурним сонетом.

Назва, не конче назва.

Вступ, він же й Мартина шия.

Іван сонце сходити, ходити, мінитися, голитися, палахкотіти, вікно, капичитися, верещати, оминати.

Потім і далі: ні-ні; можливо; не конче; просто – ні.

Епіцентр:

Крапка, лінія, Марта чи Оксана, осушок, зупинка, запалення мозку, пантеон, ніж, садовина, відро, хвіст

Розбивка: не при; не за; не проти, не від, не до.

Після:

Іван сонце

Марта чи Оксана без, і, поряд, між.

Переїздити, виймати, насаджувати, реформувати, оговтуватися, марчіти, мантуляти.

Епілог, він же й трапеція:

Черевики, але не конче. В сумі: Мартина сукня.

А втім, наслідком яких розумових калькуляцій чи душевних збурень (адже коли за рік після Пилипової розмови, чи радше нерозмови з Бпажком Харитя принесла вістку, що Блажка, Мартиного невтомного звеличальника, якого ніхто не брав поважно, знайшли захололого на лавці в Центральному парку, Пилипові одразу ж пригадалося, що тоді, як небіжчик, душачися від яДУхи, мало не по складах читав йому, Пилипові, свій структурний вірш, у Блажкових очах явно стояли сльози, і ця подробиця, котру Пилип поспішив був списати на кошт не так ядухи, – хто ж знав, що Блажко так швидко помре? – як горілки, перегодя завжди краяла и°му серце, що він, Пилип, пошкодував уділити рісочку уваги самотньому чоловікові, котрий, як це згодом, коли вже недогляд не давався направити, дедалі настирливіше оприсутнювала пам’ять, шукав співчуття в Чоботаренка, крізь молоді, ненадлузнені м’язи якого тоді ще не пробилося ніби визивне пописування, а насправді несміливо-безпомічне жебрання Блажкової душі, повз що Пилип байдуже прочалапав, не вповивши розпачливого крику по допомогу, і тому, а зовсім не завдяки, з надмірного здоров’я, ще неприступного співчуттю серця, й не простягнув руки потопельникові; проте саме цей Пилипів, нехай і не навмисний, недогляд, може, й вплинув перегодя на його власну долю, забравши від нього Харитю? Зрештою, чого лише не вимізковував Пилип після Харитиної смерти, дошукуючися першопричин, куди потрапляли навіть давно забута розмова з Бпажком і його складене на честь Мартиної сукні словесне твориво) це словесне твориво, що, – як висловлювався Блажко, ніжно поторкуючи указовим пальцем розгорнений сувій, гідний того, аби, за Бпажковим висловом, пролежати у засургучованій макітрі дві тисячі років, – було не лише точним, а просто таки мікроскопічно-прецизним відображенням, – наскільки слово взагалі спроможне відобразити фізичний предмет, – Мартиної, а не Лесиної чи ще якоїсь іншої сукні, і чому саме сукні, а не горщика з квітами, шафи чи машини до прання, Пилип напевно довідався б, тим більше, що Блажко кількома наворотами поривався витлумачувати сказане, вимахуючи перед Чоботаренковими не пронизаними іскрою взаємопорозуміння зіницями, – чого Блажко, звісно, не міг не постерегти і що згодом не давало Пилипові промитої води, – продовгастими клаптиками покліткованого (зі шкільних зошитів), паперу, вкритого шпичастими діаграмами, якби, – може, навіть тут завинила не так і Чоботаренкова неуважність, бо хіба людина здатна зосередитися, копи її шарпають на всі боки? – якби не поява доктора Ковжуна, котрий, начувавшися від Архипчука про Чоботаренкову подорож Україною та ще й про відвідини в його, Ковжуновому, рідному Хусті Дорощукових родичів, напосівся з розпитами, чи ще нові ошасливлювачі людства за допомогою вдосконаленої техніки не зрівняли, бува, Замкової гори з землею (Карпати ж повирубували, полюючи за українськими повстанцями, і тепер повені й заливають рівнини) в інфернальному гоні (тільки сучасні ринди, що в них увійшли червоні біси, замість шугонути в море, почвалали по всій земній кулі, топчучи ратицями все, заради чого варто жити), нищачи все справжнє, як вони не пише на Закарпатті, а й по всій Україні (навіть стрілецькі могили, навіть кості Сірка стали на заваді) люто винищували, крім людей, ще й пам’ятки українського народу, заганяючи його, знекровленого й обезголовлюваного в червоноімперську кошару (мільйонів, виморених штучним голодом, виявилося замало, треба було постійно вистрілювати не лише мозок і сумління нації, гідру, якій безнастанно відростали голови навіть там, де кожну стяту горлянку довго припікали вогнем, а й зібраних ніби на концерт з усіх закутків України, – так, як згодом замордували, поскидавши в шахту, евакуйованих у поспіху перед німцями, що наступали, учнів навколишніх шкіл, – триста п’ятдесятьох кобзарів, саму душу України, яка, століттями перемелювана крізь єдинонеділимну м’ясорубку, чомусь ніяк не давала себе удушити, не тямлячи вищого щастя бути удушеною), чи як вони (здавалося б, що їм квіти заподіяли? Чи це знак, що диявольському поріддю квіти загрозливіші від свяченої води, бо ану ж зацькована людина, глянувши на цю Божу красу, набереться раптом сили чинити опір товстогузному злу? – як це розповідав Онуфрієві Ковжунові свідок медянкового нищення, маляр Яцько Ріща, вишукувач у поруйнованих церквах, залишених на поталу дощеві й сонцеві старих ікон, порослих травою, аж Ріща, траплялося, днями мандруючи, – в наплечнику сухарі та вода з джерела, – румовищами й пустками, де й зимарок не полишалося, не подибував людини там, де ще недавно стояли цілі села, мешканців яких, – тих, кого не перестріляли нові визволителі, – жужмом повивозили на Сибір, аби не тільки люди, а й земля навколо не нагадувала змалечку послідовно каліченим червоною російщиною нащадкам про боротьбу народу за самостійність України, котрій з ласки старшого брата не стало місця на своїй «несвоїй землі», звідки Ріща, завдяки щасливому випадкові підробившися під поляка, ухистився виїхати на Захід, спочатку до Франції, а тоді й до Америки, де він перегодя на своїй виставці ікон і карпатських краєвидів, що з них декотрими доктор Ковжун поповнив свою чималу збірку зразків українського малярства 20 століття, і розповів Ковжунові й про нищення манастиря в Городилові, і про отця Мелетія, що одним келішком трав’яної настоянки вилікував його, Ріщу, від невиліковної кристалізації печінки, і про те, як оглух прислужницький посіпака, що, припрігши коней до дзвіниці й закинувши кодолу на баню, визвався, коли Решта відмовилася від мерзенного гріха, нищити манастир, і про появу Божої матері на шибах не тільки Хусту, ай усього Закарпаття, в які роз’юшено палили емведівці, борячися проти світлої з’яви, і як кулі поверталися назад, влучаючи в пахолків зла, котрі…) Переорали дике поле, найбільший природний заповідник у Европі ледянок-нарцисів, що їх він, Ковжун, по дорозі на Бороняве, куди дядько їздив відвідувати бабу Мілену, яка не хотіла мешкати разом з Втьком у надто панській кам’яниці в Хусті, воліючи власне, огороджене дерев’яною стіною, ґаздівство, – ще малим любив не споглядати, а й висмоктувати з медянкових пиляків нектар кольору Мартиної не блакитної, як це чомусь кілька разів запевняв Чоботаренко, а виразно золотої, і тому й штивної сукні, так наче Марта вдягла на себе іконостас з Мукачівського манастиря, попри те, що Чоботаренко, який у всьому іншому радо погоджувався з ним, Ковжуном, тут чомусь вирішив перечити, закликаючи в свідки Богдана Чаплю, в присутності якого Ковжунові, заливаючи кров’ю свідомість, розкривалося на всю потужність стільки разів ним самим притлумлюване внутрішнє око на минуле й майбутнє всього українського народу, а з ним і всього людства, – так як це вперше майже п’ятдесят років тому приключилося з Ковжуном на Замковій горі в присутності діда Панаса, прозваного Саваофом, – вистачало Богданові Чаплі обмовитися про свою лускавку зла, хоча Чоботаренко не тільки не звертався до Чаплі, а й (постерігши, що доктор Ковжун, завдяки якому Пилип відчепився від Блажка, який на перше звернення Ковжуна до Чоботаренка відразу ж похапцем, – так бодай здалося Пилипові, – відступив місце своєму меценатові, що інколи, як уточнював Трохим Цуркало, фінансував видання Блажкових творів, – раптом на півслові припинив розпитувати Чоботаренка про подорож Україною, про що Пилип, зі свого боку, волів би погуторити іншим разом, і прикипів поглядом до Мартиної сукні, встигши однак дорікнути Чоботаренкові, ніби він, Чоботаренко, щойно знову звертався до Богдана Чаплі, заохочуючи його продемонструвати перед доктором Ковжуном свою лускавку зла, хоча Пилип і гадки не мав звертатися до Чаплі), – ай взагалі замовк, тішачися, що Ковжун не подає жодних ознак життя, бо саме тоді до Пилипа й підійшла Харитя, затупивши собою весь світ і разом зі світом й оберненого на соляний стовп доктора Ковжуна, який уже не помічав ні Хариті, ні Чоботаренка.

Та й, зрештою, як же йому було помічати, копи саме тоді, як до Чоботаренка наблизилася Харитя, він, Ковжун, глипнувши на Марту чи, властиво, на її вкриту вогненними лелітками золоту сукню, разюче подібну до іконостасу в Мукачівському манастирі, куди його батько, хустівський суддя, захисник русинів і всіх покривджених, любив учащати, прихоплюючи з собою малого Онуферка, нагло усім єством усвідомив: такий одяг, як це він сам чув від баби Юстини, до якої малому Онуферкові забороняли ходити, мусів мати й Люцифер ще тоді, як він, Божий улюбленець, обнявши за плечі архангела Михаїла, по дорозі зриваючи медянки й смакуючи нектар, подався купатися до озера, аби, з намови Михаїла, який постеріг у Люциферовім серці дедалі більшу змію гордині й ворохобництва, мовляв, перевірити, хто довше протри– має голову під водою, – хитрість слабакуватого Михаїла, який ухопив Люциферове небесне вбрання із соняшних променів, що обило найвищого янгола всесильним, аж його і зсудомило посісти місце Творця, обставина, котру й призапримітив Михаїл, і подався на небо, здолавши вперіщити ошуканого купальника вимоленим у Бога в крайній скруті всеповергальним мечем, бож Люцифер, хоч і відійшла від нього могутність разом з соняшним одінням, ще мав досить моці, аби з озера одним стрибком наздогнати архангела Михаїла в краденій одежі й ухопити хитруна за ногу, здерши з нього, коли вже не плавки, оскільки той встиг вивернутися, то бодай лівий чобіт, заки Михаїл, луснувши голого Люцифера Господнім мечем, що в нього обернувся з волі Всевишнього соняшний промінь, загнав колишнього першого янгола під землю, яка одразу ж здибилася бескидами від підземних сновигань поверженого янгола, головна сила котрого лишилася в осяйних шатах, подібних до Мартиної сукні, що від настирливого Ковжунового погляду розійшлася небом (чи не це й мав на увазі Чоботаренко, говорячи про блакитність Мартиної роби?), яке посередині заокруглилося, випнувшися вперед, майже так, як це теперішні підлітки видмухують з уст опуку з жувальної ґуми, у світлову з перлямутровими вилисками кулю, і тоді з цієї кулі крізь вихором розчахнені вогняні стулки і виступив із ґирлиґою дід Панас, прозваний хустівськими шибениками Саваофом, лише тепер колись збабчене обличчя діда Панаса посвітлішало, помолодшавши, а постать ніби дещо виросла супроти того, як її запам’ятав Ковжун з тієї днини, коли дід Панас, спершися на вогняну ґирлиґу (може, він її й справді, як подейкували місцеві розумахи, фарбував на червоне, аби його боялася докучлива дітлашня), розмовляв з малим Онуферком на Замковій горі біля того джерела між верхнім і нижнім кладовищами, з якого десятирічний Онуферко, вперше згайнувавши школу, бо тієї днини якась нелюдська сила потягла його на Замкову гору, напився був води, ще не знаючи, що він покуштував, як йому одразу й витлумачив дід Панас-Саваоф, води мертвих, і справді, хіба згодом не бачив Ковжун навіч усіх тих розстрілюваних, виморених голодом і покатованих земляків? аж поки він сам уже коротко перед матурою звернувся потайки за розрадою до баби Юстини, місцевої чаклунки, котра ще перед Онуферковим народженням, розсердившися за визначену їй Ковжуновим батьком, хустівським суддею, незначну грошову кару за якесь надто показне відхилення від закону, зопалу наврочила суддевому тоді ще не народженому синові, що той за неї тричі відсидить у в’язниці, наслідком чого Онуфрій Ковжун мало й не загинув спочатку в угорському, потім у Радянському, а тоді ще в німецькому ув’язненні (і все за ту нещасну люто затоптувану в землю самостійну Україну), хоча баба Юстина, Згодом усім серцем прив’язавшися до Онуферка, щиро потерпала, що не годна повністю відкликати назад навісні слова, шкодуючи Онуферка, який не раз навідувався до неї, – аби вона закрила йому внутрішнє око на минуле й майбутнє, бо він не годен, склавши руки, знести того нелюдського тягару, того нескінченного жаху, що випав на долю українського народу, про кривди якого серед навколишньої вовчої колотнечі за місце під сонцем ніхто й слухати не хотів, зайвий раз нагадуючи м’якосердним, надто незлопам’ятним, надто невивертким гречкосіям-селепкам, що лише «же през шаблі маєм право», і тоді стара баба Юстина, котра, як дехто присягався, пам’ятала в Хусті ще татарську навалу, порадила Онуферкові, як настане повня, піти на Червону гору, лягти серцем на землю, але так, щоб видно було внизу води Ріки й Тиси, й проказати на повен голос, не боячися чортовиння, яке здійметься навколо, навіть якби Онуферкові падали на голову цілі скелі, молитву-закляття, котрої вона його навчить, що, звісно, не затулить йому внутрішнього ока, яке йому відкрила вода мертвих, проте надасть сили витримати випробування, які людина воліла б оминути, бож не дарма він, Онуферко, ковтнув води потойбіччя, хоча це сталося лише тому, що на верхньому кладовищі, – подробиця, котру тепер мало вже хто й пригадує, – похований Омелян Плиска, для одних великий святий, для інших – могутній характерник, і тим, хто випадково напивається з джерела на Замковій горі, час від часу, коли зло надто порушує світову рівновагу, він і дарує нелегкий дар провидця, щоб людям не всихало світло в душі, заважаючи прямувати до свого призначення, – отож, як він, Онуферко Ковжун, усім серцем проказуватиме молитву-закляття, кожною клітиною свого єства прагнучи порятувати всіх нещасних і покривджених, то жар тієї молитви-закляття оприсутнить у ньому промінь, на якому тримається і з якого виникає всесвіт, і тоді йому, Ковжунові, вдасться так довго, як він чутиме в собі той промінь, знешкоджувати найлютіші звірства, що діються на землі, а зокрема «на нашій, не своїй» Україні, тільки нехай він не жахається, що коїтиметься в його власних грудях (хоч саме тут їй не вільно давати йому, Онуферкові, докладні вказівки чи пояснювати, чому саме не вільно) тому, що той промінь важко витримати смертній людині, може, навіть ще важче, ніж знання минулого й майбутнього, в чому, зрештою, Ковжун сам пересвідчився, бо тоді, як він на Червоній горі припав серцем до землі, проказуючи молитву-закляття баби Юстини, груди йому розкрилися, і він побачив перед собою над Рікою й Тисою, а заразом і в самому собі всю світобудову, і тоді розслоєний голос у ньому, який містив усі голоси минулого й майбутнього, вимовив іскру, з котрої Онуферкові й засвітилося в мозку: всесвіт – це видима частина Бога, хоча людським розумом того не збагнути, проте, як на людську мірку, – то це виглядає так, – і тоді Ковжун і побачив, як з мачини виснувався еліптичний промінь, промінь-яйце, далеко страшніший і могутніший, ніж усе досі уявлюване й знане, і (значно смертельніший, ніж найсмертоносніше, згодом повідкриване, проміння на подобу лазера, над яким, – як це Ковжунові понад півстоліття після видива на Червоній горі розповів Мусько Старунько, потерпаючи за все людство, а особливо за так хижо винищувану без’язику й не оснащену залізними ліктями Україну, яку старші браточки заповзялися звести до погною для єдинонеділим– ної нації, оскільки, мовляв, за тоталітарних режимів, – а вони моровицею ширяться по всій плянеті, наближуючи сурми Страшного Суду, – щораз нові відкриття, не унапрямлювані етикою й сумлінням, – бо що духовному плебеєві-безбатченкові етика й сумління? – пануй і розпаношуйся зараз, «а там – хоч потоп! – застосовують з нищівною ціллю, – а тепер ще й радянці, – а ці завжди стояли при казані зла, – нібито терміново провадять досліди, силкуючися впрягти кусник Божого променя в інфернальні колеса нищення, адже Мусько Старунько сам читав у пресі і навіть бачив знятки, як червоні царі, видушуючи навколо релігію, старанно вишукують провидців, віщунів, медіюмів, знахарів, юродивих і ворожбитів, аби підгледіти, як за допомогою Божого дару, ретельно вивалашеного від усього божественного, вершити диявольські діла, а для цього їм і нагодився смертоносний промінь), – значно життєтворніший, ніж усе, що людина спроможна уявити, і цей промінь з мачини почав рухатися вперед, дедалі грубнучи, і це грубшання охоплювало незміренні галактики, і Ковжун бачив цей рух, що його не вміщала свідомість, а що промінь становив собою суцільний згусток світотворчої сили, то від самої його могутности по обох боках променя в зворотному напрямку виникали, – і то від самого лише руху вперед, оскільки з наростанням швидкости промінь, замість крихкішати, утворюючи Дедалі численніші порожнини, на очах тужавів, – виникали, вируючи й розлітаючися галактичними спіралями, світи, і те, що промінь мчав уперед, і було творенням і розширенням всесвіту, тільки промінь, як це постеріг Ковжун даним йому на те видиво Додатковим зором, бувши з природи еліптичний, бож і космос мав Форму яйця, на якихось еонах, що їх бачив Ковжун, оскільки йому тоді було дано бачити час, бумерангом повертався назад до вихідного пункту, і тоді коляпсували світи, і не стало нічого іншого, крім Бога, і самого Ковжуна теж не було, однак серед цього ив пронизаного жодним спалахом небуття, з якого вимело світи й знищило всесвітню плівку-пляценту, де щойно містилися галактики. – якимось незбагненим робом існувала ще Ковжунова пам’ять, далеко всеохопніша й чіткіша, ніж та, що її колись мав Ковжун, дивуючи рідних, вчителів і товаришів місткістю своєї голови, чи, властиво, слонячими клітинами мозку, як про це висловлювався їхній гімназійний учитель латини й греки Тодосій Гак, котрому його старопарубоцьке господарство провадила сорока, яку йому під час контрольної роботи, коли Гак ходив між шкільними лавами, пильнуючи, аби учні не списували один в одного, гімназійні шибеники підкинули сороченям у кишеню і яка вряди-годи, замість Гака, нібито й корегувала учнівські завдання, викреслюючи первісно каліграфічно виведені «посередньо» й надписуючи згори нерозбірним пташиним розчерком «незадовільно», що їх роками пізніше так цупко зберігала пам’ять, – і ця пам’ять нагадувала, що хоча Ковжуна тепер і немає, проте серед навколишнього небуття лишилася порожнина, де він колись був і куди на бажання він може повернутися, започаткувавши поновне виникнення світу, тільки в ньому не прокидалося цього бажання, бож він уже становив собою якусь мікронну частку життєдайного, Божественного променя, і пощо йому було повертатися в немічну, далеку плоть якогось там Онуферка на Червоній горі, зсудомленого видіннями минулого й майбутнього, коли він, оскільки не стало ні минулого, ні майбутнього, а зайшло суцільне тепер, торкався самого Всевишнього, поза яким ні на що інше не лишалося місця? Та й хіба могло щось зрівнятися з блаженством бути часткою, нехай і наймікроскопічнішою, Божественного променя?

Тому, самозрозуміла річ, ніяка сила й не здолала б вирвати Ковжуна з цього нескінченного блаженства, якби він сам не подумав, тобто не так, щоб ціпком подумав, адже від нього, колишнього Ковжуна, нічого не лишилося, а просто в ньому, світловій волокнині, ніби щось зсередини стислося наслідком того, що крізь нього пройшов віхтик грубшої, ніж навколо, матерії, і тоді він, Ковжун, котрого не було, й пригадав, що, властиво, чи ж мав він право втішатися цим невимовним щастям сам один, коли десь у світах, яких уже не існувало, на Червоній горі він, Онуферко Ковжун, на пораду баби Юстини ліг серцем на землю, щоб йому або назавжди закрилося внутрішнє око на всіх тих нещасних, що їх без перерви перемелювала на кривавий потрух м’ясорубка зла, або щоб він, Ковжун, зміг якось, коли вже не цілком, то бодай в найістотнішому допомогти знедоленим, бож тієї миті, як людина байдуже спостерігає муки собі подібних, відгородившися в забетонованому сумлінні кастою, расою чи світоглядовими уроєннями (а яких лише уроєнь не вигадує людина, виправдуючи зачерствілість серця?) від чужого лиха, в ній одразу на трупну ропу перегниває душа, й людина вже не людина, хоч і пересувається далі в попередній подобі, заповнюючи смородом усесвіт і відбігши свого призначення, заради якого, може, й пущено в рух усе

Існування?

І щойно Ковжун це пригадав, як йому одразу ж спопелило всеохопний зір, і він боляче відчув своє закацюбле, новоявлене тіло, однак точнісінько таке, як він його мить чи незчисленні еони тому залишив на Червоній горі, тільки тепер він, Ковжун, був живою лавкою на подобу закляклого навкарачках з підібганими руками й ногами чорного раба під відгодованими ебеновими сідницями африканського вождя, і на ньому, ослоні з живого м'яса й костей, пронизаних свідомістю Ковжуна, сиділи (аж Онуферко не абияк здивувався, де взялося стільки місця на його далеко не широкій, ну, і, звісно, не надто довгій спині, адже він і на старощах виглядав тичкою, і як він витримував, того зовсім не відчуваючи, такий тягар) – три баби: баба Тася, баба Поліцарка й баба Іваниха, і всі вони викидали (при тому зосереджено нараджуючися) з грудей по млинцю з тією самою звинністю, з якою жонґлери на невимовний захват малого Онуферка, котрого батько часто водив до цирку, щойно в місті появлялися циркарі, на довгих патиках крутили одночасно по кілька тарілок, тільки бабині млинці, на відміну від циркових тарілок, ніби стоячи на одному місці, заразом і виписували значно більші й сліпучіші кола, – Ковжун виразно бачив, хоч він і лежав навкарачках, поклавши голову на скорчені всередину руки, як з-під хусток на бабиних грудях випинався спочатку завбільшки зі сливу, а тоді з яблуко, світляний ковпачок, який, видовжуючися, зовсім незвично бринькав і відривався від бабиних статур, одразу ж розгортаючися пухким млинцем, що його баби густим, з вибуховими частками, говорениям ніби проштовхували високо вгору, – а тоді віддихом заходжувалися вибалянсовувати кожний такий світляний млинець у повітрі, від чого дедалі Щільніше й мерехтіло навколо, про що наступного дня Борис Макарів з острахом оповідав Ковжунові, мовляв, він, Борис, на власні очі пересвідчився, як Червону гору серед безхмарного зоряного неба низали блискавки, як це стається перед великими змінами, коли небо посилає людям знак, а Ковжун йому не перечив, відмовчуючися і про своє перебування на Червоній горі, і про бабів, Що з надміру світлової енергії власної душі так ревно трудилися, аби він, Онуферко Ковжун, добіг свого призначення, хоча попервах ковжунові й не вкладалося в голові, що баба Тася, баба Поліцарка й баба Іваниха, яких він мало не щодня зустрічав на вулиці й про яких н, хто не розповідав такого, як, приміром, про бабу Юстину, – не тільки могли нараджуватися, як надихнути людей світловою силою, вирвавши їхнє сумління з непробудного сну, аби кожен, навіть останній слабак, стійкіше протистояв сикавкам зла, що отваринює людину страхом, а й як допомогти йому, Ковжунові, попри нагле, безглузде духовне падіння внутрішньо зіп’ястися на ноги, і цю підтримку він ще довго чув, проте ні одна з баб, яких він згодом не менш часто, ніж до зустрічі на Червоній горі, подибував на вулиці, ніколи й виду не показала, що вона тоді трудилася для Онуферка.

Властиво, спочатку, коли Ковжунове вухо почало вирізняти окремі слова, йому здалося, ніби баби просто собі пльоткують, хоч вони при тому чомусь і вижонґльовують млинцями, які їм густо виструмовують з грудей, – подробиця, котру Ковжун списав був на кошт власної невпорядкованости зору, оскільки його зір, розширений на видиво божественного променя, імовірно, ще не встиг увійти в обмежені рамки людського бачення й тому, обтяжений громіздкими рештками космічного мерехтіння, й підсовував бабам світлові млинці, про що вони й гадки не мали, бож звідки йому, Ковжунові, було тоді одразу домізкуватися, що всі три баби, які нічим не відрізнялися від інших бабів похилого віку (хіба що всі три були дуже дебелі), притлумлених буденщиною (чи саме в найбуденнішому, серед багнюки, немощів і метушні Провидіння в усіх на виду, наслідком чого це мало хто й зауважує, і розкидає найосяйніші, найнепроминальніші грудки буття?), силою своєї незміренної напруги, що на ній тільки й тримається світ, оприсутнять в його грудях той божественний, злоунедійснювальний промінь, що його Ковжун так безглуздо просвище, звівши бабині зусилля нанівець секундною зарозумілістю, яка вмить наллє йому груди пихою вибранства й змусить спересердя голосно побажати (а хіба не попереджала баба Юстина, щоб ані пари з уст?), аби дідько (а згадувати лукавого й поготів, бож чи не сама ця згадка й спричинила згодом Онуферкове самогубство, що не здійснилося лише завдяки втручанню Дзиндри?), поцупив усіх цих старих бабів, котрі, замість лагодитися відходити до праотців, безсоромно вижонґльовують світляними млинцями, заважаючи йому, Онуферкові, зосередитися на найсуттєвішому, та й, зрештою, хіба кожного, а не лише Ковжуна, не залила б кров, яка в молодому віці особливо хутко б’є в серце, притлумлюючи розум, якби тієї миті, як вирішувалася його доля, він мусів би слухати звичайнісіньких бабських, нудних, як світ, теревенів і терпіти (не інакше, як наслідком непередбаченого дефекту в Юстининій молитві– заклятті, – всього не врахуєш; – чи баба Юстина про те недвозначно натякала, а він того за браком досвіду, а, головне, витримки, не зрозумів чи радше відмовився уявити?) на собі бабів, що вибрали його, Ковжунову, спину за ослін? – баба Іваниха (а чи ж винний був Ковжун, – звісно, трохи винний, тільки не аж так дуже, _ що його вухо від несподіванки не потрапило вирізнити серед звичайних слів того іншого змісту, що його допомагали оприсутнювати в Ковжуновій середині не якісь особливо шановані невсипущі подвижниці, схимниці й пустельниці, а звичайнісінькі, на подобу баби Тасі, старі жінки?), та сама Іваниха, в якої Онуферко по дорозі до гімназії вряди-годи крав морелі (ясна річ, не зі злигоднів, а щоб показати товаришам свою відвагу, бо копи баба когось повила, вона не тільки давала злодієві добрячого затьору, а й скаржилася батькові, що значно ускладнювало справу), Іваниха тепер явно перебирала кісточки (чи це лунали не бабині слова, а просто в Ковжуновому вусі розкручувалося, подекуди ущільнене в поодинокі словосполуки, його власне, навіяне ще матір’ю, котра чомусь не любила Іванихи, упередження, – а скільки людина носить у собі чужих, переважно поверхових, просякнених злобою, несправедливих суджень? – мовляв, єдиний сенс існування цієї баби – це перебирати кісточки?) своєї невістки й середущого сина, котрий нібито вирішив жити жінчиним розумом, забувши й про матір, і пощо він взагалі на світі животіє, – баба ж Тася бідкалася (чи це не вона бідкалася, а лише Онуферкові пригадалося, як колись – ще за часів, коли мати була в хаті – у вужчому товаристві, де чомусь опинився й малий Онуферко, його батько, до якого, за висловом судді, хитра баба Тася зверталася за адвокатською порадою в якійсь не досить проглядній судовій справі, жартома переповідав, наслідуюючи бабині інтонації, як вона бідкалася?), що її улюблений приймак Іванко, якого вона, баба Тася, з копіткою посвятою втаємничила в усі свої законні й дещо менш законні ґешефтярські справи, раптом, – не інакше, як під впливом навісної Славки Бузик, що затялася звести Іванка з розуму, почав збочувати на манівці, замість допомагати бабі провадити складніші, нехай дещо й ризикованіші, ніж звичайно, – а хіба саме життя не суцільний ризик? – маніпуляції, що їх лише дурбаси й істоти з виїденим серцем називали якоюсь там контрабандою, з чого, не від речі сказати, користала не тільки баба Тася, а й щонайменше третина Хусту, – а баба Поліцарка нарікала (чи це крізь напівпрочинені Двері до батьківського кабінету, що раптом виплив з глибин Онуферкової пам’яті, вуйко Адріян нарікав батькові на свою одиначку Зірку, що одружилася з ненависним, пихатим чужинцем, забувши остаточно, чия вона дочка, і це тихе вуйкове нарікання в Онуферковому вусі перетворилося на гучне нарікання баби Поліцарки?) на свою дочку, котру, вона, баба Поліцарка, дарма що й, бабі, невдовзі доходила вісімдесятка (в їхньму роді всі довго Жили й до самої смерти мали ясну голову на відміну від інших, що з надміру ліні й зайвих достатків вже на сороківці дитиніють), ще тиждень тому прилюдно дубасила поліном, аби її ледаче чадо, – могутньою статурою викапана баба Поліцарка, – дочка, яка нівроку мала дорослих дітей, – не швендяла на зальоти, мавши живого чоловіка, нехай і якого там непутящого зайду, котрого знову десь на кілька місяців понесло світ-заочі, чоловіка, якого баба Поліцарка не злюбила тієї ж миті, як його побачила, чи, властиво, ще тоді, як дочка заповіла, мовляв, вона надибала собі сама судженого, – оскільки баба наперед знала (і на це не потребувалося особливої прозорливости: каплоухого хоч родзинками годуй, однак буде каплоухий): з такого шлюбу не вийде великого хосену, єдина втіха, що бодай онуки жили в неї і вона їх уже по-людському виховувала, – але якщо вже дочка такий скарб усупереч бабиній волі сама собі нашукала, то мусіла його й триматися, не вибрикуючи на всі боки (дякувати Богові, жили не в лісі, а серед людей), і тут баба не вагалася серед глупої ночі підняти на ноги півміста, лупцюючи привселюдно власну кров, аби вона не псіла й не збочувала з праведного шляху, точнісінько так, як баба Поліцарка уперіщила поліном, мало не відбивши йому нирки, – Ковжуна, коли він (не інакше, як з навіювань лукавого, що в такі вирішальні хвилини особливо чигає на душу, оскільки ані раніше, ані пізніше, – щоправда, ні раніше, ні пізніше Ковжунові й не уділювано такої ласки, – його не судомила гординя, він навіть не припускав, аби на щось подібне він був здібний, а воно, виявляється, лежало в ньому, а він про те й не здогадувався, хоч то й сталося на радощах, що його, Онуферка, який нічим цього не заслужив, отак негадано торкнулася Божа благодать, – чи це завжди, коли людині дається найвище, – а втім, що вже казати про людину, коли й янголові, найліпшому, найсвітлішому надмір Божої уваги виявився над силу? – її завжди опадає гординя завдяки неспроможності людського духу миттю дорости до розмірів уділюваного дару, і тому чоловікові, котрого Провидіння підносить над іншими, одразу ж іде обертом голова, і він найганебніше й відбігає так несподівано на долоні простягненого скарбу, який удруге вже ніколи не дається? – хоч і як згодом Ковжун побивався за ним, після внутрішнього падіння на Червоній горі вмить прозрівши на десятиліття, проте виша сила удруге вже не вкладала йому того, так легковажно згайнованого, сяйва всередину, за яким Ковжун побивався все життя, благаючи долю, аби вона йому бодай перед смертю ще раз уділила тієї благодаті), – коли він, відчувши, як йому в грудях наслідком нічим не заслуженої (таж як не стало матері в хаті, Онуферко просто не пам'ятав, аби колись, навіть вистоюючи з батьком обов'язкові служби Божі, він особливо ревно проказував би собі молитви чи взагалі якось винятково схвально поводився б), наслідком незміренної Божої ласки, оприсутнився (самозрозуміла річ, зменшившися до смертних розмірів, аби Ковжун здолав його витримати) Божий промінь, той самий промінь, за допомогю якого він, Онуферко Ковжун, був покликаний (ту силу він уже прочував у собі, і вона вже розширювала йому мозок і груди) унедійснювати найпотворніше зло на землі, око на яке йому відкрила вода мертвих, – коли він, зсудомлений гординею, розсердився (а якби не гординя, то чи завадили б йому ті баби?), що на ньому сидять, вижонґльовуючи світловими млинцями і при тому ще й пльоткуючи, звичайнісінькі баби, заважаючи йому, Онуферкові (може, якби він був на десяток, другий старший, того не сталося б, чи то незалежне від віку?) зосередитися на своїй новій місії, оскільки його тепер вихорем приєднало до вибраних, відділивши від сірої, ледве людиноподібної решти, – звідки ж йому тоді було знати, що тільки завдяки цим бабам, яких саме Провидіння послало йому на підмогу і над якими так стрімко піднісся думкою Онуферко, і то виключно завдяки їм, що всім своїм єством трудилися, аби він, Ковжун, добіг Божої ласки, і розкрилися йому груди, і в Онуферкові й оприсутнився Всевишній промінь, за допомогою якого усе й змінилося б на землі, якби Ковжуна на якийсь уламок секунди не опала люциферська гординя, наслідком чого животворний промінь одразу ж і висох йому в грудях? за що баба Поліцарка, спересердя, що тепер на друге оприсутнення Божого тіла в людських грудях невідомо скільки часу доведеться знову чекати, й уперіщила Ковжуна поліном, хоча це уперіщення однак уже не здолало повернути втраченого, а лише позбавило Ковжуна на довгі роки внутрішньої рівноваги, бож Ковжун тяжко узяв до серця своє секундне падіння на Червоній горі, шукаючи згодом всіляких засобів, аби те якось направити.