Текст книги "Роман про людське призначення"

Звісно, він, сатана, розуміє, що завдяки своїй гістеричній неньці, торопленій на музиці, зокрема на церковній, не менше, ніж на досить дивному вузькому патріотизмові, і це тоді, коли всі прагнуть інтернаціоналізму, – чи на шляхетських родоводах, хоча ці шляхетські родоводи не сягають далі від лейстрових козаків, Наумик не лише з православного по материній лінії й греко-католика по батьковій став повноцінним римокатоликом, оскільки релігійні екзальтовані уроєння його родительки після її розчарування в змиршавілому, а, головне, цілком зросійщеному православії, непридатному, ворожому й руйнівному для українців, як це висловлювалася його ненька, вичитуючи всім тим, хто пробував її картати за нібито демонстративне відступництво, ненька, котра від самого Юркового народження бачила свого одинака в товаристві Баха й Генделя, ну ще, може, дещицю Сезара Франка, а не серед приречених на духовне зубожіння під російською праскою змалоросійщених українських тирликалів, занечулених тристалітнім летаргійним сном, котрі завдяки колись сліпо перебраному візантійському кретинізмові, що й велів українцям, цим «рабам німим», цим щиросердим беззубим селепкам, на триста років лягти під чавунні сідниці російського молоха, який безнастанно, і то дедалі зажерущіше й нещадніше, і жере їм серця, мозок і душі, – не спромоглися ввести до вжитку в церкві навіть органу, єдиного інструмента, гідного належно віддати хвалу Творцеві, – зокрема материні хворобливі уроєння щодо майбутнього його, Наумикового, життя, – не лише зробили його (первісно, – скажімо відверто, таки з пристосуванських мотивів, – нема ради, Рим – покищо – сила, а Візантія – порохня, – а потім уже й щиро) повноцінним римокатоликом, а й змусили в дванадцять років пересісти з фортепіяна за орган, оскільки мати рвалася якнайшвидше побачити свого сина органістом, хоча Наумик ще змалку найбільше милувався в грі на флейті, котру згодом цілком заглушив орган, до якого в Юрка перегодя зі зрозумілих причин розвинувся певний сантимент, – але попри все це, як він, Наумик, уявляє собі (він, сатана, дуже об’єктивний і тому й говорить зараз з ворожих йому позицій, виключно маючи на меті – вияснити, куди й до чого Наумик прямує), отож, як він уявляє собі творити для світла на Чирковому ревуні, як його називали перші шаленці Розіп’ятого, на Чирковому ревуні, який лише завдяки варварській невибагливості иовонавернених на дуже сумнівне християнство дикунів, потрапив До церкви (у храмі Венери орган був на місці, однак у церкві? – з чого, щиро признавшися, він, сатана, вдоволений, бо це зайвий доказ його могутности, хоча, зрештою, йому, сатані, оскільки він не дрібничковий і вдоволяється й малим на відміну від Того аскетичного Шаленця, – слугують не лише ті, що грають на органі, а й ті, що органи нищать і, аби вирвати найбільші труби, влрягають коней в орган, щоб виламати основу, чи розкладають із молитовних стільців і лав, хоругов та ікон багаття посеред церкви, аби розтопити метал, щоб він скинув з себе подобу звукових рур, за допомогою яких Юркові раптом забаглося творити для світла!)? Та й що таке взагалі світло? Швидколроминальний лістряковий ґандж тьми, який не тільки нічого не дає людству, й а просто убиває надто ніжні паростки. Адже хіба це не загальновідомо, що все велике твориться тільки в пітьмі, володарем якої є він, сатана? А зрештою, хіба Наумик досі не постеріг, що світло придатне лише для спорохнявілих із потьмареним розумом дідусів, а не для молодої та ще й творчої людини? Світло нищить, паралізує, обмежує, а справжнє надхнення – це виключно нероздільна тьма, яку Наумик тепер і чує в органі, хоча це не заважає йому, всупереч очевидності, проти якої майже дві тисячі років трудяться кадиломахальники Розіп’ятого Віслюка, дошукуватися в звучанні цього інструмента іншого духу. Проте він, сатана, далеко великодушніший, ніж про нього теревенять. Йому шкода Наумика. Так, шкода. Тому що Наумик не просто собі перший-ліпший забивайло клявішів, а винятково обдарований органіст, як це, між іншим, не раз підтверджував не лише професор Острук, котрий змалку симпатизував і розбещував Наумика, пророкуючи Юркові велике майбутнє, а й старенький Шарль-Марія Відор після того пам’ятного для Наумика виступу в соборі Паризької Богоматері, коли Юркова ненька таки домоглася, щоб її сина на два роки прийняли до продовжувачів Відоро-Мютенової школи, досвід якої не лише висунув Наумика на одного з кращих виконавців церковної бароккової музики, а й навів його на ту музичну концепцію, що її він тепер з такою запопадливістю, притаманною молодості, і втілює у своїх найновіших творах, котрі назавжди, як це він, сатана, отут у церкві святої Людмили врочисто йому, Юркові, обіцяє, лишаться в пам’яті людства за умови, що Наумик негайно викине звідти ті огидні пасажі, де звук ґвалтовно підпорядкований шкідливій ідеї добра, яка загрожує позбавити Наумика найелементарнішого смаку й глузду. Умова, здається, не така вже й кепська, коли зважити: кому взагалі потрібне, та ще й у музиці! – лісне, слиняве добро? Властиво, він, сатана, не ябияк здивований, звідки в Наумика аж такі дрібнобуржуазні атавістичні забобони? Хіба він, Наумик, як музика, не мусів би насамперед думати про музику, а не про якесь там нудярське, кретиністичне добро, від однієї згадки про яке тягне накласти на себе руки? Де ж тоді дерзання, творчість, порив?

Коротко казавши, так далі не ліде. Тобто, якщо Наумик негайно не облишить розмізковувати лро так зване добро в музиці, то він ризикує зазнати на собі долі тулого нездари, оскільки стежка добра це виключно путівець тулаків, калік і нездар, неспроможних, як курка, порахувати до двох! Невже Наумика приваблює таке майбутнє? І це після того, як він, сатана, досі ревно тримав над Наумиком своє надхненне крило, наслідком чого Наумик і домігся значних успіхів, аж його, невдячного, зсудомило вдатися раптом до нікому не цікавих, ба більше, винятково небезпечних композицій з елементами добра, на яких йому, володареві тьми, нарешті вривається терпець, і він попереджає: якщо Юрко одразу не облишить у своїй музиці глупотних вигадок з добром, він гірко пошкодує, та буде пізно. Бо коли він, сатана, пересвідчиться (він, Люцифер, усупереч поширюваним про нього байкам засадничо не терпить комусь погрожувати, але Наумик просто змушує його це чинити!), отож коли він пересвідчиться, що Наумик пустив його, володаря цього світу, поради й перестороги на вітер, тоді Юрко сам побачить, які це потягне за собою наслідки! – що, зрештою, й не забарилося сповнитися, хоча Наумик і не припускав, що все це станеться аж так блискавично і що вже в церкві святого Прокола, коли він, Наумик, як ніколи, чувся в формі, йому раптом посеред мажорного пасажу вперше в житті, і то лід час велелюдної відправи, розлізеться мелодія під руками, а в церкві святої Катерини інфернальним вихорем усамостійняться баси, після чого Наумик без страху не сяде за жодний орган, бо вистачало, аби він торкнувся клявішів, як одразу ж у трубах розпочинався диявольский шабаш, обставина, яка й поклала край його кар’єрі органіста, передчасно звівши в домовину матір, котра не змогла пережити нічим непоясненного, хоч Юрко й пробував пояснювати, раптового падіння свого сина, перед яким позачинялися навіть двері професора Острука, який найдовше давав Наумикові переписувати партитури, аж поки однієї днини і він, щохвилини протираючи пенсе, вибачливо пояснив, мовляв, нехай він, Юрко, не ображається, але серед переписуваного надто часто домінують какофонічні пасажі, не зазначені в партитурах, внаслідок чого йому самому, і це в його віці, – доводиться щоразу наново переписувати ноти, старанно вичищаючи їх від обтяжливих вставок, що їх Наумик дедалі частіше припускається, а це йому, Острукові, просто понад Сипу, хоч він ладен Наумикові якось інакше допомогти, нехай лише саме, яким способом, так наче Наумик міг йому на це щось взагалі відповісти, а вже й поготів витлумачити, що всі ці напасті, котрі відтяли його від знайомих, колег, усього музичного світу і навіть від симпатичного Острука – це лише наслідки його, Наумикової, боротьби з дияволом, який марно натинається ганьбою й неславою зламати Наумикову волю, котра, нехай і якими манівцями, на знак милосердного Всевишнього поволі, проте неухильно провадить його, Юрка, до світла, що його він нарешті починає бачити перед собою?

І що з того, що його цураються не лише колеги, а й просто знайомі в переконанні, що він зруйнував собі життя несусвітенною скверною, якою нібито тільки й живилася його віртуозність, коли що більше він, Наумик, поринав у тінь, що вище навколо нього підносилися мури людської зневаги, осуду й врешті-решт забуття, то більше він звільнявся й випростовувався всередині від макрельного голосу тьми?

Бо щойно тоді йому, Наумикові, всіма зневаженому, без приятелів, праці й даху над головою, вперше й почали вчуватися ті мелодії (тільки вже не для органу, а для сопілки, що її він сам змайстрував з очеретини), властиво, навіть не мелодії, а радше кусні світла (зрештою, може, вони й виламувалися з тих зернин звуку, на яких тримається світобудова?), котрі не лише унедійснювали його власні дотеперішні композиції, а й саме поняття про музику, хоча це були дуже прості мелодії з круглим, а заразом і шпичастим уселроникальним сліпучим звуком, який, вилущуючися з нескінченних затісних шкірок, таким щемливо-двигтючим вогнем наповнював тіло й помисли, витягуючи серце в пронизливу стружку, що коли одну таку мелодію випадково почув був Худьо, котрий чекав на Данька Капицю на Стрілецькому острові, де він і подибав обшарпаного, з відірваними кишенями й дірками на ліктях брудного Наумика, що, ніби щойно подолавши незнані Худьові тернові хащі, сидів біля води, награваючи на солільці, Худьо попервах не те, що не зважився наблизитися і спробувати схилити (як згодом виявилося, марно, попри те, що Худьо не вмовкав ні дорогою, ні згодом у помешканні, силкуючися намовити Юрка) ще недавно відомого органіста розділити з ним, Худьом, їжу й дах над головою, а й просто не спромігся продихнути, так йому лускалося серце в грудях від того, що відкрилося його зорові (дарма що Худьо й згодом не здолав би визначити, чи це тривало чималий відтинок часу, а чи лише одну мить), бо так довго, як Наумик награвав на солільці, повз ледь живого Худя чалапали звідусіль валками (наслідком чого Худьові ще кілька днів миготіли в очах шийні бганки плямистих хижаків) звірі, дерева й каміння (рінини – підскоком, а валуни – вихильцем, і щоразу, як Худя минали, лохитуючися, велетенські брили, він мимоволі заплющував очі, намагаючися відігнати думку: ануж таке громаддя раптом поковзнеться і його, Худя, розчавить) і півколом вишиковувалися біля Наумика, що з того всього, здається, нічого не чув і не бачив, поринувши в гру, якої одбігло людство з часів Орфея й Амфіона, котрі напевне точнісінько так, як оце зараз Наумик на сопільці, вигравали на лірі, Орфей – втихомирюючи розбурхане море й даруючи звірів, Амфіон натомість – зводячи самим звуком стіни навколо Теб з каміння, що його зблизька й здалеку зношував на купу ретельний близнюк-брат, – бо якщо це було б хоч трохи інакше, то чи став би Тимофій Худьо живим свідком незаперечного факту, що крізь Наумикову гру в цей світ струмувала вища сила, завдяки якій вівці мирно ташувалися навколо сопілкаря впереміш з вовками, а телята з тиграми? – і це зовсім не приснилося Худьові від надто тривалого чекання на Данька, що так і не прийшов на домовлене побачення, змусивши Худя, звісно, й трохи покуняти на лавці, – подробиця, котра однак не мала жодного впливу на те, що він дійсно угледів, оскільки зборище звірів і каміння, яке він постеріг біля Наумика під час його гри на сопілці, бачив не лише він, Худьо, а й Наталя Федорівна Пошелюжна, щоправда, не на Стрілецькому острові, а на верхній терасі Коловратського саду, як це вона за їхньої останньої зустрічі й розповідала Худьові, хоча мова йшла загалом не про Наумика, а про Євгена, з відходом якого Пошелюжна мирилася й ніяк не могла остаточно змиритися, як це вона й звірялася Худьові за кілька днів перед тим, як її набрякле тіло витягли з води біля Великопріорного млина на Чортовці, куди вона, як подейкували ті, хто не терпів Пошелюжної, нібито сама скочила, рятуючися від запізнених докорів сумління, що вона своєю клятою вдачею загнала сина на той світ, зруйнувавши і собі, і Ніні життя, – плітки, що їх Худьо щоразу найрішучіше заперечував, пояснюючи надто ревним обвинувачам, мовляв, самогубство Пошелюжної – виключена річ вже хоча б з тієї простої причини, що напередодні своєї смерти Наталя Федорівна при цілком ясному розумі признавалася йому, Худьові, а він, далебі, трохи розуміється на людях, аби визначити, коли людина сповідається, а коли напускає туману в очі, – що хоч вона, Пошелюжна, і винна в смерті Євгена, – нема ради, вона таки справді (і це її власні слова) не захотіла, засліплена себелюбством, ділити свого коханого одинака з Ніною, і тому її, матір, і спостигла заслужена кара, – вона, Пошелюжна, без нарікань нестиме цю кару до кінця свого існування, не ремствуючи на долю, яку сама ж і накликала на свою голову, – зізнання, проти котрих Худьо того вечора особливо перечив, ніби щось у ньому вже наперед точно знало, що то їхня остання розмова на цьому світі, намагаючися витлумачити самотній жінці, мовляв, невже вона досі не добере, що то не кара, а радше ласка Божа, уділена їй, Пошелюжній, задля її власного ж порятунку?

Звісно, і він, Худьо, не бездушний цурпалок, хіба він не розуміє, що таке втратити пещеного єдиного сина? Тільки попри весь її біль, розпач і горе, – та й чи він, Худьо, перечить, що це не лише вирвати з живої людини шматок м’яса, а значно більше? – але попри все – це таки ласка Божа (твердження, яке, він, Худьо, ладен повторювати безугаву), ласка, послана їй, Пошелюжній, аби вирятувати її від згубного для її власної душі бажання, де нишком звив собі добряче кубельце нечистий, – бажання вічно, і то дедалі владніше, тримати на поводі сина, котрому вона, Пошелюжна (нехай вона не погнівається, однак хіба то не щира правда?) не дозволяла мати власного життя, чого без Євгенової смерти (йому, Худьові, це дуже прикро казати, тільки ж минулого не унедійснити) вона, надто ревна ненька, ніколи не усвідомила б, хоч це усвідомлення й обернулося для неї найтяжчим випробуванням? Проте хто знає волю Всевишнього? Може, заради цього усвідомлення їй і треба було прийти на світ і вдруге втратити Євгена, щоб вона, смертельно вражена в саме осереддя свого єства, це збагнула (певно, надто дорогою ціною, тільки що справжнє дається дешевим коштом?) і, що найважливіше, врешті-решт перемогла себе, бож одне це усвідомлення, на яке людина часто й до самої смерти не годна здобутися, – її, Пошелюжної (усе це він, Худьо, говорить не щоб її діткнути, а лише бажаючи їй добра, та й потім, він тут лише повторює, очевидно, на свій кшталт, те, що вона сама йому, трохи іншими словами, розрадила), – порятунок з геєнни вогняної! – з чим Пошелюжна задумано, але таки погоджувалася, змушуючи Худя, щоразу як він кролітно перебирав у пам’яті їхню останню розмову, бачачи перед собою передчасно постарілу й незвично занедбану, до Євгенової смерти винятково ставну й неулузненну, Наталю Федорівну, що визнавала йому, Худьові, рацію, – спростовувати недоречні поголоски про самогубство Пошелюжної, оскільки, як на Худя, – після тієї, нехай і дещо забурхливої, сповіді в його помешканні Наталя Федорівна ніяк не могла накласти на себе рук, навіть якщо її й витягни мертвою з води біля Великопріорного мосту на Чортовці.

Хочби й що там базікали, її смерть мусіла статися лише наслідком нещасливого збігу обставин, коли не виключене, вмиротворена жінка (а зовсім не з потьмареним розумом фурія, переслідувана сатаною, як це декому зловтішно ввижалося, бож Худьо тоді, коли він її востаннє гостив, попрощався з дійсно цілком умиротвореною, ба більше, майже веселою Пошелюжною), раптом засліплена посланим їй (імовірно, саме завдяки її тодішньому духовному врівноваженню, проти котрого в присутності Худя деякі ретельники ще довго зчиняли рейвах, ремствуючи на Вищу силу за марнотратство) Божим видінням, за яким стужилося її наболіле серце, ступила на воду, помилково узявши плин, примаґльований місяцем, за бруківку, а її тоді одразу ж і понесла течія туди, звідки душа не побажала вертатися до спотвореного від довгого перебування в воді тіла, що, надмір набрякши, як його нарешті знайшли, і застрягло в млиновому колесі на Чортовці, біля якого Худьо востаннє бачив Наумика, заки той зі своєю сопілкою помандрував на Україну, з далеких просторів якої, відтятих від решти світу залізною завісою, до Худя десятиліттями перегодя, хоча всі ті оповістки не були для Худя новиною, – уперше з уст Артема Чередниченка на початку другої світової війни, а тоді й густіше від тих, що випадково вирятувалися з радянських фабрик смерти, – доходили вістки, як на Соловках, Біломорканалі, Магадані, Воркуті та Джезказгані люди бачили Наумика, який серед трупів і мороку звуком своєї сопілки зводив для зацькованих в’язнів каплиці, куди не проникали пахолки диявола, а коли Наумика ув’язнювали оскаженілі від крови державні убивці, він одразу ж виходив на волю, тому що жодні мури не встоювали перед його грою на сопілці, – адже на той час кулі вже не вмертлювали Юрка, бо, як розповідали очевидці, в присутності котрих Йосьчині посіпаки не раз стріляли в Наумика (нацькувати на Юрка собак-людоловів, навчених розшматовувати в’язнів, не поталанило ні одному катюзі, оскільки найскаженіші пси мирно лягали Наумикові до ніг, лижучи землю, де він стояв), – вища сила, яка повела Наумика в радянську різню народів, не виключене, так довго не посилатиме Наумикові смерти, як на плянеті криваво розпаношуватиметься сатана, навіть якби це й протривало до Страшного Суду, – імовірність, що її невдовзі після Наумикового відходу на Україну докладно з усіма можливими «за» і «проти», й зважував, слухаючи Худьові розповіді, Самійло Гаврись, ще заки до них підсів Віктор Платонович Кентавр.

Властиво, Самійло Гаврись так одразу не зауважив, коли саме До їхнього товариства прилучився Віктор Платонович, бо як він постеріг (а постеріг він тієї хвилини, як вони удвох з Худьом на підставі цілком недвозначних ознак дійшли остаточної певности щодо Наумикової невмирущости), отож як він постеріг, що, крім Худя, за їхнім столом «У Медвідку», куди Гаврись частенько навідувався, вряди-годи затягуючи з собою навіть переважно непитущого Худя, аби послухати про його печери, що служили за барометр світових подій, – як він постеріг, що на нього, Гаврися, дивиться незнайоме кінське обличчя, Самійло уважніше глянув на непрошеного гостя й спитав, хто він, – на що у відповідь запитаний приємним, трохи захриплим баритоном відрекомендувався Віктором Платоновичем Кентавром, – прізвище, яке напевне не зачепило б Самійлового вуха, якби він раптом на свій не абиякий подив, оскільки він, Гаврись, випив лише кухоль пива та маленький коньячок і в його голові панувала ще повна ясність і порядок, якби він раптом не вгледів, що Віктор Платонович ззаду з-під піджака вилискує величезними гнідими крижами, котрі спочивають на трьох стільцях, що їх йому вже встиг принести догідливий кельнер.

– Як же це ви так – серед міста із, даруйте, голим задом? – не втримався Самійло, показуючи пальцем на вгодований кінський тулуб свого нового співрозмовника, але Віктор Платонович запевнив його, що це дрібниця, мовляв, спереду в нього висить краватка, ну а ззаду – він уже звик, та й, властиво, в місті, де стільки всякого наброду шалається, на нього найменше звертають уваги, двадцяте століття голим задом не здивуєш. А втім, як і звертають, на це нема ради, бож він – від народження – кентавр.

– Кентавр? – Самійло підніс був правицю, щоб ляснути Віктора Платоновича по клубах, однак вчасно стримався.

– А пиво п’єте? Чи коньяк?

– Якщо ви замовите на свій рахунок. У мене фінанси – самі розумієте.

– Ви часто задибуєте до «Медвідку»?

– Покійний Петрусь Саламаха, нехай йому земля пером! – ми з Петрусем товаришували ще з Києва від часу визвольних змагань, тобто точніше, як Четвертим Універсалом проголосили самостійність України, бо мене тоді на радощах ледве не перемололи на ковбаси, а Петрусь в останню мить вирятував, – ну і, звісно, перегодя разом пішли й на еміграцію, – отож покійний Петрусь Саламаха і привчив мене сюди заходити, ми тут не один кухоль розлили, а тепер за звичкою я інколи й заглядаю до «Медвідку», коли, самозрозуміла річ, трапляється відповідне товариство, де можна себе почувати зовсім вільно.

Певна річ, що саме в окресленні їхнього нового співрозмовника означає «зовсім вільно» тоді ще ні Самійлові Гаврисеві, ні Тимофієві Худьові і втямки не було, та й звідки в них узялося б знаття, що після другого кухля і трьох келішків коньяку Віктор Платонович, який, здавалося, без жодного галасування, здолає вицмулити ціле барило доброго спотикача, після такої дрібнички заходиться не лише щосили іржати на весь «Медвідок», а й вигарцьовувати, перекидаючи столи з вигуком: «Ще не вмерла Україна!» – і Худьові коштуватиме не абияких зусиль, щоб стримати їхнього компаньйона не тільки «У Медвідку», а й на вулиці, де Віктор Платонович усю дорогу до Худьового помешкання пориватиметься висмикувати з бруку каменюки, аби потрощити вікна усім, хто ледачо спить, замість стояти на чатах миру, добра й справедливости так, як це все своє життя стояв Петрусь Саламаха, його, Віктора Платоновича, найширіший приятель, відходу якого не замінить ніщо на світі, навіть Худьові розповіді про печери, що про них безугаву, ледве встигаючи відскакувати набік від копитів Віктора Платоновича, допитувався Самійло Гаврись.

А допитувався він так наполегливо з тієї простої причини, що йому, Гаврисеві, йшлося, звісно, не про ті, до найменших закутин знані з Худьових розповідей печери: Вітрову біля села Коралівки, де Худьо провів дитинство до тієї днини, коли його батько, заможний господар, який і слухати не хотів про синові забаганки вчитися, готуючи старшого сина на ґазду, ставши свідком, як його замріяний Тимофій, орючи, заїхав на сусідове поле, не постерігши межі, відбатожив свого непутящого нащадка, аж той пролежав, не підводячися, півтори доби, а тоді, впакувавши на полудрабок власну кров, що не мала жодного потягу до землі і тому ніколи й не могла бути добрим господарем, сам відвіз сина до міста, звідки Худьо вже рідко приїздив додому, хоча так само, як і раніше, опинившися на селі, одразу ж біг оглядати печери, свої, як він висловлювався, єдині, справжні посілості, – Вертебу чи Млинівську, де, як це Худьо роз’яснював Гаврисеві, викладаючи йому свою теорію печер, він, Худьо, вперше збагнув (не виключене, що цьому деякою мірою сприяло й те, що він заблудився був у ґалерії, з якої два дні не міг знайти виходу), що найдовші, найсліпучіші й найстрашніші печери пролягають не у вапнякових породах, а в людській свідомості, – з чим Гаврись одразу ж погоджувався ще тоді, коли Худьо вперше заговорив до нього на цю тему, подибавши в Гаврисеві відданого прихильника, який на власну руку почав користуватися Худьовими розповідями про печери, як гороскопом, а про ті мандрівні, як піски, печери, котрі, за Худьових визначенням, щомиті виникають у людському мозку, підміновуючи або, навпаки, оновлюючи культури й перебіг світових подій, від чого, самозрозуміла річ, залежала не лише доля всього людства, а й Гаврисева, і тому він, Самійло, й мусів тепер докладніше розпитати Худя, аби використати найсприятливішу констеляцію, згідно з якою майбутнє пливло б не диким самопливом, а бодай згрубша окресленими берегами, бож Худьові розповіді про печери, крім Прояснювати мозок, сповнювали його, Гаврися, ще й подиву гідною певністю: те, що він чинить, доцільне, а саме такої певности він тепер і потребував, перш ніж ступити на путівець, в кінці котрого То звабливо, то загрозливо бовваніла Оксана Несійжито з двома малими дітьми, Устимом і Денисиком, які зовсім не боялися чужого дядечка й наввилередки квапилися, солучи, видряпатися гостеві на коліна, щоб спробувати відірвати йому, Самійлові, вухо, хоча досі Гаврись і в гадці не мав одружуватися, та ще й з удовицею, нехай і привабливою, наче йому забракло гожих дівчат, – тільки Віктор Платонович ніяк не давав Худьові зосередитися, бо саме тоді, як Худьо його нарешті сяк-так уговтав і на втіху Гаврися заговорив про печери, – саме тоді й виявилося, що Віктор Платонович, гарцюючи, загубив дві задні підкови, без яких він, мовляв, не годен стулити й кроку, адже як він і далі ходитиме по клятій бруківці без лідков, він собі до щиколотків позбиває ноги, а що ноги – не молочні зуби, на місці котрих відростуть нові, ліпші, то він, Віктор Платонович, довіку лишиться калікою, чого, звісно, ні Худьо, ні Гаврись не могли допустити, а трму серед ночі й заходилися шукати по всій Празі коваля, якого врешті-решт у глухому завулку десь на околиці таки знайшли й безнастанним гупанням у двері змусили підвестися з ліжка та відчинити кузню; проте коли коваль, трохи прочумавшися, зауважив Віктора Платоновича, він зчинив крик, що до нього привели сатану й відмовився впустити їх до середини, попри наполегливі благання, а тоді вже й погрози Худя й Гаврися, котрим чи не довелося б так і відійти, нічого не домігшися, якби Худя не осяяла рятівна думка спонукати Віктора Платоновича аж тричі перехреститися, аби нетямущий Гефестів нащадок повірив, що їхній приятель не сатана, а таки Боже створіння, після чого переляк коваля дещо влігся і він усіх трьох впустив до кузні і навіть розпалив горнило, але, глянувши на перекошену модну краватку Віктора Платоновича, тут же пожбурив геть від себе обценьки й заявив, мовляв, ліпше йому зараз упасти трупом, ніж підковувати коня, котрий, не знати, чи кінь, чи людина, що вже сама собою надто підозріла обставина, внаслідок якої його, коваля, ще, бува, притягнуть до кримінальної відповідальности, а він, як це на його місці вчинив би й кожний, не бажає собі додаткових клопотів, – відмова, котра однак не завадила справі, оскільки Гаврись, який ще малим кохався в конях, разом з іншими сільськими хлопцями випасуючи й вартуючи норовистих тварин, хоч і давно відбіг практики, досить вправно набив Вікторові Платоновичу підкови, і, коли вони утрьох уже в доброму настрої вийшли з кузні, їм услід ще довго дивився коваль, котрому Віктор Платонович, перше ніж зникнути за рогом, а головне, воліючи підбадьорити надто полохливого сараку дещо суттєвішим свідченням, аби остаточно унедійснити сумніви, чи нічні відвідини в кузні трьох друзів йому не привиділися від зайвого келішка чи поганого сну, помахав рукою і. грімко заіржавши, залишив на брукові купу кінських кізяків, до яких наступної днини коваль водив усіх сусідів, схвильовано оповідаючи про свою нічну пригоду, хоча з кінських кізяків, звісно, не видно було, що їх залишив кентавр.

Кентавр, завдяки витівкам якого Гаврисеве парубоцьке життя, хоча доти Гаврись мужньо дотримувався думки, що він не надається до подружжя, й з’єдналося з Оксаною Несійжито, тому що коли він, Самійло, просив Худя докладніше розповісти про печери, аби з них виснувати належні напрямні щодо його, Гаврисевого, майбутнього, Віктор Платонович своїми безугавними вибриками й балачками настільки заважав йому, Гаврисеві, зосередитися, що з тих уривчастих Худьових оповісток про печери йому, Самійлові, і здалося, ніби йому, хочби й що він чинив, не оминути одруження, яке його досить швидко майже цілком відучить не лише від частих відвідин «У медвідку», а й від нічних прогулянок з Віктором Платоновичем, властивим призвідником Гаврисевого одруження, ба більше – віднині він, Гаврись, зустрічатиметься зі своїм чотириногим приятелем не «У медвідку», а в Худьовому помешканні чи (немисленна річ) у себе дома, оскільки Віктор Платонович чомусь панічно боятиметься Оксани, і, попри Самійлове вмовляння, що Оксана йому, кентаврові, нічого лихого не заподіє, від наближення її кроків стрімголов виплигуватиме крізь вікна, спричиняючи збитки й завдаючи собі потрощеними шибами численних, хоч і не значних, поранень, – а лише вряди– годи в Коловратському саду, куди він, Гаврись, водитиме спочатку Устима й Дениса, а потім і народжених одне за одним Івасика, Володимирка та Віруню, які їздитимуть на спині Віктора Платоновича, про що згодом не раз згадуватиме Устим, котрого Віктор Платонович, який усій малечі дозволяв ходити собі по голові, уже тоді вирізняв з-поміж решти особливою увагою чи не тому, що Устим, як найстарший, котрий серед Несійжито– Гаврисевого дріб’язку першим вбивався в колодочки, завжди благав няньку-скакуна повторити казки про море, зокрема Чорне (казки, що їх Віктор Платонович не розповідав, а викрикував під час чвалу і що, не виключене, саме тому й надихнули Устима перегодя На морську кар’єру, бо, вже вигарцьовуючи на Вікторові Платоновичу Коловратським садом, Устим, котрому спина його няньки– вкакуна вперше дала відчути посмак морської хвилі, назавжди полюбив морську стихію, до двадцяти двох років бачену лише в калюжах, у Молдаві та в Карпатських потічках), і оповістки про Участь Віктора Платоновича разом з Петрусем Саламахою у визвольних змаганнях, що й повели Гаврисевого запального пасинка просто з гімназії до криївки, де не лише хлопці з навколишніх сіл і містечок чи, як він, Устим, народжений у Празі, а ентузіясти, молодші й старші, з усієї «нашої не своєї землі» боронитимуть самостійність України, на яку імперсько вищирився червоний єдинонеділимний молох, винищуючи поспіль живе й мертве, аби воно не нагадувало про людську гідність та про історичну пам’ять українського народу, призначуваного на безслідне знищення в російській цементомішалці, рятуючися від котрої люди й ішли до криївок, звідки Устимові, єдиному недостріляному з-поміж його товаришів, поталанить вирятуватися з допомогою Віктора Платоновича, який тяжко пораненого, маячного Устима винесе з Карпатських лісів аж до Польщі, до Микити Капія, чи то пак «Сокола», їхнього зв’язкового, що за місяць, завдяки деяким лікарським знанням Сергія Капустянського, підлікує хлопця, організувавши йому нові папери, а тоді, коли й там уже горітиме земля під ногами, намовить у Ґдині норвезьких матросів узяти Устима за ноги й руки, наче ущерть п’яного їхнього дружка, який у порту перебрав оковитої, внести тим робом на їхній корабель і заховати в кочегарці серед коксу, аж поки теплохід увійде в норвезькі територіяльні води, хоча й там ще дві години капітан корабля радитиметься по радіо з вищими чинниками Осло, чи заради спокою не повернути надто пізно виявленого втікача радянцям на розшматування як державного злочинця, замість надавати йому політичний притулок у Норвегії, куди Устима (оскільки він одразу ж заявив, що живим не дасться в руки червоних єдинонеділимних катюг, які винищують його батьківщину) на врешті-решт прокабльований дозвіл таки впустять і після року праці дроворубом біля Тронтгайму дозволять вписатися, а тоді по шістьох роках і закінчити, щоправда не в Норвегії, а в Англії, морське училище з патентом капітана в кишені, що й відкриє нарешті йому, Устимові, шлях до всесвітнього океану, по якому він два рази контрабандою возитиме Віктора Платоновича, оскільки ніхто не погоджувався оформити людино-коня законно, не знайшовши для нього відповідного графіка, попри те, що Устим пробував, – звісно, без відома Віктора Платоновича, який не зрозумів би такої обтяжливої дріб’язковости й тяжко образився б, – пробував занести кентавра до рубрики циркових атракцій на подобу сіамських близнюків, жінок-зміїв, дітей з двома головами, песиголовців та інших див (зрештою, коли Устим перевозив цирк імени Річарді до Венесуелі, то хіба він сам не бачив величезної бал ії. де тримали справжнісіньку сирену, котра, щоправда, допильнувавши, як нікого не було поблизу, вискочила в Саргасове море?), хоч тут ішлося не про якісь недоноски природи, а про шляхетного кентавра, – а потім, бачачи, що йому, Устимові, легше провезти з В’єтнаму до Европи півкорабля гашишу, ніж переконати одержимого трупною буквою наймиршавішого службовця, плюнув на каміннолобу законність і на свій ризик (бож не міг же він, Устим, тільки заради того, щоб, бува, не зіпсувати собі морської кар’єри, відмовити своєму рятівникові, колишній «няньці», котра раптом запалала бажанням подивитися на води в інших широтах?) запросив на корабель Віктора Платоновича, з яким він так негадано зустрівся в Гамбургу.