Текст книги "Роман про людське призначення"

Самозрозуміла річ, коли Устим, капітан норвезької фльоти Несійжито-Гаврись, корабель якого по дорозі до Ріо-де-Жанейро зайшов до Гамбургу на вивантаження призначуваного для Німеччини вантажу, а також не поповнення нового для Бразілії, коли Устим, скориставшися добовою зупинкою в порту, зійде на берег, аби побачитися з Левком Жоломієм, котрого Устим завжди відвідував, як бував у Гамбурґу – тобто, властиво, коли вони разом з Левком, вийшовши з ресторану на Альстері у винятково доброму настрої, як це буває після доброї вечері, а зокрема після задушевної товариської гутірки, і вже перегодя без жодних особливих інтенцій, а просто, за старою звичкою минаючи матроські корчми в Сан-Павлі, втелющаться в бійку з новоприбулими радянцями, Устим і в гадці не матиме, що серед колотнечі він зустрінеться з Віктором Платоновичем, з яким він востаннє бачився в Польщі, хоча коли Устим з-поміж рухомої копиці з людських спин, рук і ніг (ноги переважали, оскільки більшості забіякам, видно, зручніше стоялося на голові напевне тому, що знизу ліпше було розхитувати живу копицю), з якої час від часу на подобу велетенської протоплазми, що, пульсуючи, виділяє з себе нову клітину, вилітатимуть посинцьовані, заюшені кров’ю, з повідриваними ногавицями й пороздираними сорочками тіла, – коли Устим почує войовничий, такий знайомий ще з дитинства вигук-клич: «Ще не вмерла Україна!» – він відразу ж впізнає свою колишню няньку– кентавра, що тепер на всі боки відбиватиметься копитами від кадебівців та їхніх прихвоснів, які крізь триметрову матірщину, обзиваючи Віктора Платоновича «бандерівцем», «мазепою», «самостійником», та «буржуазним націоналістом», натинатимуться вирвати з його рук Валентина Гончаренка, що за активної допомоги Віктора Платоновича зважився вибрати в Гамбурзькому порту свободу.

Ту саму свободу, в ім’я якої Валентин Гончаренко, ше перш, ніж повністю усвідомити, що він чинить, і скочив до того іншого Урту, затопивши в пику їхнього політрука-наглядача Михаїла Лаврентійовича Кірсанова (що згодом на доручення, підсилене нагінкою згори, домагатиметься від Гончаренкової матері, колгоспниці-інваліда, аби вона за допомогою написаних під диктат КДБ вимушених слізних послань, передаваних через радіо для українців за кордоном і друкованих у радянській пресі, змусила звироднілого сина, – волі буржуазному падлові закортіло! І де тільки плодиться безнастанно це мазепинське насіння! – змусила повернутися до червоного раю, де за ґратами вже гнив Гончаренків, старший від нього на десять років брат Іван, недавній арешт якого завдяки незвичному недоглядові органів держбезпеки ще не встиг позначитися на долі Валентина – не виключене, що усіх з прізвищем Гончаренко виявилося забагато і до Валентина просто не дійшла черга? – брат Іван, котрий, здавалося б, зовсім зрусифікувався, раптом – не інакше, як у націоналістичному запомороченні, бо де ж таке бачене серед порядних людей? – а це запоморочення опало його чи не тоді, як він, смиренно стоячи в черзі за тенісками й зовсім випадково у жарт вимовивши чи не єдине ще не цілком забуте речення по-українському, почув гнівну пересторогу звертатися до людей людською, а не собачою мовою, – брат Іван зажадав, аби його син вчився на Україні, «на нашій, не своїй землі», – не в російській, а в українській школі, – злісна, каригідна забаганка, яка могла спасти на думку лише махровому бандерівцеві чи божевільному, котрий, – за браком гамівних клепок у голові, й, насамперед, завдяки тваринному людиноненависництву, притаманному всім недержавним націям, оскільки, як відомо, лише вибрані імперські народи покликані втілювати в життя світло, добро й справедливість, – не втямив, яке то незміренне щастя для українців стати раз і назавжди росіянами, – за що його, злісного самостійницького ворохобника, – тут злиття націй, а йому гадові, давай українську школу! – у найвільнішій на світі хребтотрощильні й упакували до Дніпропетровської психолікарні, а тоді, аби звільнити місце й для інших націоналістичних репетунів, і до Мордовії, куди й так половину України загнали і куди й Валентинові невдовзі торувалася б стежина, якби він, – який, властиво, й пішов до фльоти в надії, ануж там йому легше поталанить вирватися на волю, – затопивши в пику їхньому політрукові, невідчіпній воші, яка не лише пила кров на кораблі, а й завжди супроводжувала моряків на суходіл, не скочив притьмом набік до того товариства, звідки він, Гончаренко, виразно почув спів «Ще не вмерла Україна»), – обставина, котра й вирішила Валентинову подальшу долю, оскільки, почувши, як тоді Гончаренкові в першу мить здалося (а хіба інтенсивно бажане не починав втілюватися в дійсне, вистачає людині перебороти руйнівні сумніви, що їх небуття мацаками простягає в душу, аби в зародку підтяти животворчу силу в чоловіку, виліпленому на подобу Божу?), почувши серед величенького гурту спів «Ще не вмерла Україна», Валентин одразу вирішив: інша, сприятливіша нагода ледве ми вдруге трапиться, тому треба діяти негайно, – наслідком мого він, Гончаренко, не добравши гаразд, що гурт, властиво, не гурт, а чорнявий юнак та дві особи жіночої статі, котрі від Гончаренкового наближення розчинилися в повітрі, та й вершник і кінь – не кінь і не вершник, а звичайнісінький кентавр (подробиця, яку Гончаренко усвідомив тільки перегодя, коли вже запізно було відступати), – і кинувся в обійми Віктора Платоновича з криком його, Валентина, порятувати від червоних єдинонеділимних гієн, що Віктор Платонович негайно й заходився здійснювати, зірвавши бляшану вивіску над корчмою «Крапчаста акула» й відмітаючи нею напади, аж радянці мусіли відступитися, уможлививши Устимові й Жоломієві, котрі так негадано втелющилися в бійку, виманеврувати Віктора Платоновича з Гончаренком, якому запопадливі єдинонеділимні браточки встигли притовкти три ребра й вивихнути ліву руку, – виманеврувати в напрямі Давидової охорони, що одразу ж завдяки Зіновієві Терелі пов’язалася з відповідними чинниками, а вони вже (самозрозуміла річ, за активної участи того ж таки всюдисущого Терелі, службовця Давидової охорони, збирача поштових значків, майстра карате, знавця середньовічних фортифікаційних споруд та індонезійської кухні, полум’яного патріота, який про себе казав, ніби він доти невмирущий, доки знайдеться йому гідний заступник, котрому він, Тереля, передасть, як це йому свого часу було передано, важкенну, а заразом і легку авреолю, невидимий живий панцер, що його він носить на собі, як слимак свою хатку, майбутню самостійну Україну, котра й найасимільованішого, найзапроданішого малороса-небораку, що давно відцурався свого кореня, змусить кинути всі лакомства чужинецькі, хороми, близьких, жінку й дітей і на голому місці серед пустелі й каміння заходитися будувати вільну незалежну Україну, оскільки без повернення до власного коріння, ніхто не годен добігти вищого призначення, нитки якого тримає Всевишній, хоча людині часом і здається, наче її долю варять у казані самого диявола, бо хіба він, Тереля, не звідав цього на собі, він, котрий не одного земляка вирятував з халепи, скеровуючи потім кожного до вищих Допомогових установ, які…) й заопікувалися Гончаренком, Гарантувавши йому право політичного притулку в Німецькій Федеративній Республіці, звідки Гончаренко трохи перегодя вже законно й виеміґрував до Сполучених Штатів, де його в Нью-Йорку не раз відвідував Устим, намовляючи Валентина, замість учитися на п*каря, що, звісно, вельми поплатний фах, особливо в Америці, – Тільки ж не все, що поплатне – привабливе! – вибрати собі петомість морську кар’єру, до якої (не лише на думку його, Устима, а й Віктора Платоновича, а Віктор Платонович у цій справі дещо тямить!), Гончаренко нібито має вроджений хист, уділений йому самим Провидінням, і саме з цієї причини йому, Валентинові, треба не розтинати людської очеревини, як це собі Валентин уроїв з фальшиво зрозумілої любови до ближнього, причавленого мурами черствосердя, а водити кораблі в далеке плавання, – переконання, завдяки якому Віктор Платонович мало не провалив акції Гончаренкового порятунку, затявшися на півдорозі, мовляв, Устим мусить вести Валентина якнайхутчіше не в напрямку Давидової охорони, торочачи про конечність отримати для Гончаренка насамперед право політичного притулку, а просто на корабель і нехай хлопець працює покищо матросом чи там чимось іншим без жодних паперів, пощо йому папери, котрим наслідком душевного зубожіння, надають зайвого, а тим самим і небезпечно шкідливого значення, що тільки псує кров і настрій? – причина, чому він, Віктор Платонович, досі успішно й обходився без паперів, а це лише зайвий раз унаочнює, що й Гончаренкові ніщо не заважає жити на волі, не пхаючи шиї в хомутище інфернальної бюрократії, – пропозиція, на яку, попри її привабливість, Устим, звісно, аж ніяк не міг пристати, пояснюючи своїй нетерплячій няньці-кентаврові, що для Гончаренка, якому для такого безхмарного щастя бракує додаткових ніг і кінського тулуба, зараз найдоцільніше законно оформитися, оскільки західній світ, хоч і загрожений марксистсько-чингісханівськими задами, все ж покищо західній світ, і тут випадає дотримуватися законів, інакше його, Гончаренка, радянці примусово знімуть з норвезького корабля й згноять у своєму першому-ліпшому концентрату, з чим Віктор Платонович після деяких вагань хоча й погодився, проте настільки посмутнів, що Устим, якому стислося серце від того, як зів’яв Віктор Платонович, порахував за свій нагальний обов’язок запропонувати няньці– кентаврові відбути з ним, Устимом, морську подорож, махнувши рукою на всі ті ускладнення, що їх таке рішення могло викликати та й, зрештою, і викликало, попри те, що Устим, силкуючися якомога більше знешкодити контрабандну присутність Віктора Платоновича на кораблі, – матросів, котрі бачили кентавра, одразу ж карав додатковими наймаруднішими роботами, мовляв, вони, поганці, пустили в непам’ять, що тут не порт, а море, й нишком нацмулюються потайки прихопленої з собою оковитої, наслідком чого їм і верзеться на кожному кроці кентавр то на палубі, то навіть за столом при шахах у капітановій рубці, хоча, зрозуміла річ. матроси клялися, що ніхто з них і рісочки спиртного не пригублював, а Устим, своєю чергою, не втомлювався прискіпливо нагадувати, що корабель – це не будинок розваг, а насамперед дисципліна, – вимушена, зайва суворість, котра відтоді остаточно й закріпила за Устимом поголос, що й помандрував з корабля на корабель, відповідно до середовища набираючи дедалі розгалуженіших форм, ніби він, Устим, уклав угоду з дияволом, що з’являється до нього в подобі людино-коня і що на екваторі мало не потопив пароплава, хоча саме тоді, як перетинали рівник, не тільки й натяку не було на бурю, а море стелилося рівніше від дошки й небо особливо яскраво виблискувало незвично наближеними найвіддаленішими сузір’ями, але коли на палубу вигарцював кентавр і, промчавши повз отетерілого Микиту Цизя, якого в цих широтах завжди мордували напади задавненої малярії і який тепер завербувався на корабель лише на один рейс до Ріо-де-Жанейро, щоб відвідати своїх батьків, нащадків емігрантів з Галичини, котрі вкінці дев’ятнадцятого століття приїхали освоювати бразілійський праліс, тобто, властиво, не так відвідати, як намовити їх переселитися до Сполучених Штатів, де Цизьо на свої дотеперішні моряцькі заощадження разом з Пилипом Малюгою, який і піддав цю думку Цизьові, купив землю біля Гантеру, оскільки там уже виросла чималенька українська колонія, поблизу котрої і батькам легше було б доживати віку, а Цизьові тим самим трохи відпала б турбота про те, чи за той час, як він, Цизьо, вештається по світі, не приключиться з батьками якоїсь халепи, як це сталося з його дідом за чергової хунти, що потребувала додаткових дідових коней, – але коли на палубу вигарцював кентавр і, прочвалавши повз отетерілого Цизя, щосили вигукнув: «Ще не вмерла Україна!» – вода заворушилася, стрімко зметнувшися догори, і на велетенській хвилі, які і в бурю трапляються лише в Тихому океані та біля Кап Горну, як це Микита Цизьо, ще коли він разом з Павлом Кашубою плавав на китобойному кораблі, на власні очі мав нагоду не раз пересвідчитися, – виринув з своїм численним і галасливим почтом (бож усі наяди бринькали на дримбах, а тритони дмухали в мушлі, аж чорно зробилося), виринув Нептун, потрясаючи тризубом, як дві краплі води викапаним з того іншого тризуба, що його невдовзі до своєї передчасної смерти вирізьбив на камінній брилі Андрій Дідовець, котрий усе життя, знехтувавши модою, різьбив лише Дедалі повнотіліших красунь і гадки не мав завершити кар’єру скульптора вирізьблюванням мамутового тризуба на Союзівці не на Догоду, – як то дехто плескав, – надто ретельним, загумінковим, натомість солідно грошовитим патріотам, яким ввижалося, що громіздкіший (якість – якістю, а кількість – теж не завадить!) тризуб прикрашатиме українську оселю, то хутчій наблизиться визволення України, бо так, як зараз стоїть справа, то й Українцям доведеться дві тисячі років чекати на власну державу, – а виключно з унутрішнього покликання, тому що, як це, зрештою, сам Дідовець і розповідав Аристархові Букрієві, йому, Дідовцеві, приснилося, ніби Всевишній покликав його на небо й розгорнув перед ним усеньку світобудову, що й застугоніла перед Дідовцем велетенськими, як горющі ріки, знаками, і тоді Господь сказав, показуючи на незчисленні гори полум’я, що то долі всіх минулих, теперішніх і прийдешніх народів, і, заки Дідовець встиг щось відповісти, зняв з високости найдальший і, як здалося на мить Дідовцеві, не так, може, найбільший, як найсліпучіший знак, і вклав його в руки Андрія, промовляючи, що цим Він, Усевишній, вкладає в його, Дідовцеві, руки долю всього українського народу, хоча Дідовець ніяк не міг збагнути, чому саме йому, а не комусь достойнішому й кмітливішому, випала така шана, а що той знак був такий пломінний, такий ні до чого не подібний, то Дідовець, ризикуючи своєю нетямковитістю назавжди занапастити довірений йому найвищий скарб, скріпившися про всяк випадок молитвою, попросив Творця, аби Він, Милосердний, зглянувся на людські немощі й наблизив цей знак, – бо інакше, як він, Дідовець, промовлятиме до інших? – наблизив цей знак до чогось, що він, Дідовець, бодай трохи знає, і тоді йому й побачилося, ніби той зоряний знак збрижився циклопічними м’язами й увібгався в три полум’я, дещо подібні до тризуба, внаслідок чого Дідовець одразу ж і заходився, замість чергового акта, вирізблювати на камінній брилі зоряну позначку, яку випадало негайно зафіксувати, оскільки то був не просто собі знак, а життєва лінія всього українського народу, випадково (не виключене також, саме з тієї причини, що Дідовець не подужав смертними очима повністю відчитати зоряного письма) втілена у трохи розпливчастий звичайнісінький тризуб, невід’ємна приналежність кожної еміграційної української оселі, а втім, може, вищі сили навмисне вибирають те, що в кожного повсякчас на оці, навіть як це зовсім якась випадкова позначка: сонце, зірка, тризуб, аби крізь неї, як крізь лійку з іншої площини, тим наполегливіше докапував до людини найпотаємніший, найнеосяжніший вміст буття, що його так безжурно відбігає чоловік за повсякденної метушні?), – обставина, котра й спонукала Аристарха Букрія, котрому Дідовець не раз переповідав свій сон, працюючи з долотом біля каменя, – виснувати припущення, яке згодом переросло в цілковиту певність (ані трохи не підважувану принагідним кепкуванням з надмірної тризубоманії, що, мовляв, однак ні до чого путнього не доведе, а тільки ще більше осмішить український народ серед чужинців, котрим, як це Букрій уже встиг пересвідчитися, і так байдуже, чи всі українці до одного повиздихають, бож, як відомо, досі для чужинецького світу українців взагалі нема, а коли вони раптом, попри те, що їх уперто нема, чомусь таки є, – то це виключно бандюги, убивці й недоумки, – зайва вода на млин тих кепкувальників-розумах, яким західній добробут позатягував льодком душі і яким тому й не відкрилася та палюша правда, що відкрилася Букрієві, коли він уже по смерті дідовця остаточно зміцнився на думці): саме оцей Дідовцівтризуб-не-тризуб, що скидався радше на гілку, котра от-от зацвіте на камінній брилі (звісно, як на тризуб, то, може, він і справді вийшов дещицю загроміздкий, тільки ж не виключене, що це його так згромадило від усіх тих вміщених у ньому мільйонів безіменних сердець, виморених голодом і на засланні, потоплених, покатованих на Соловках, у Сибіру, згноєних і розстріляних у в’язницях, на етапах і в копальнях чи як під час війни, ще напівживцем позаливаних негашеним вапном, аби ніхто не впізнав своїх найближчих?), саме оцей Дідовців майже надгробний тризуб, на який, крім дітлашні, котра його особливо вподобала, ніхто з дорослих не зважувався сідати (очевидно, не з пошани, – яка там пошана, коли ноги не несуть тіла? а тому, що під дорослими сідницями камінна, доти ніби зовсім гладенька брила, миттю вкривалася терновим колюччям, як це в присутності Цизя, котрого від танцювального майданчика понесло на озеро, й оповідали ті три десятипудові наяди, що молитовно зводили очі на худого, від частого надхнення густо зарослого бородою Василя Барку, який з– під завихрених брів дивився на воду, від котрої Цизя знову потягло до танцювального майданчика в безпосереднє сусідство з утризубованою камінною брилою, що про її значення Букрій і Цизьові, в якому Букрій подибав тямущого слухача, не поминув нагадати), оцей самий тризуб, споруджений на еміграційній Союзівці в Америці, далеко від України, покликаний суттєво впливати на розвиток світових подій вже хоча б тому, що інакше хіба Дідовцеві послав би сам Господь такий знак? – та й потім, – а хіба це не зайве підтвердження його, Букрієвих, міркувань? – саме як нагло помер Дідовець, чи не перемістилася уся брила з тризубом за одну ніч без жодної сторонньої допомоги до танцювального майданчика (з огляду, очевидно, на молодь, бо на кого ж вона покликана впливати, як не на молодь?) – хоч коли по вісьмох роках після цієї розмови з Букрієм Цизьо вже з дітьми й дружиною, котрій по довгій перерві закортить побувати там, де вона з Микитою вперше зустрілася, відвідає Союзівку, він не знайде тієї брили з Дідовцевим тризубом, що його дуже засмутить, спонукавши відшукати Аристарха Букрія, який виконував при оселі якісь ближче не визначен і функції чи то городника, чи то охоронця, – аби спитати, де поділася кам’яна брила з позначкою долі українського народу, і який дідько її поцупив, і тоді ж таки від Букрія, котрий відведе Цизя набік і пошепки йому повідає, почути, мовляв, ніякий дідько брили не поцуплював, на те в лукавого закороткі лапища, бо що дав Господь, того дияволові не відібрати, а просто за цей час, як Цизьо мореплавствував, перевозив батьків, звикав до суходолу, заводив родину й нестримно багатів, брила з Дідовцевим тризубом помандрувала по всій еміграційній діаспорі, закликаючи соньків пробудитися й рятувати удушувану в єдинонеділимному російському зашморгу Україну, наслідком чого чимало уже нібито зовсім поглинених у чужинецькому світі слабаків повернулося до власного кореня, але, мовляв, брила з Дідовцевим тризубом мандрує і далі, хоча, з другого, боку, він, Букрій, має зовсім певні ознаки на те, що брила з зоряною позначкою для українського народу, як лежала, так і лежить, попри те, що вона одночасно й перебуває в дорозі (він, Букрій, не годен цього не лише Цизьові, а й собі пояснити, яким робом це можливе, однак, можливе це чи не можливе, – це незаперечний факт: брила і мандрує, і лежить) біля танцювального майданчика, тільки з часом вона стала невидима, тому, що Господь лише на коротку мить являє невтілиме, згущуючи дух, що віє, де хоче, у видимі, обтяжені матерією, знаки, особливо коли йдеться не про долю однієї людини, а цілого народу, і тому з покоління в покоління кожен і мусить наново оприсутнювати в своєму серці одвічну істину, одягаючи її в щораз інші подоби, аби вона набрала плоті, як брила з Дідовцевим тризубом, котра, як це він, Букрій, усім єством чує, а він, Букрій, добре тямить, що каже, бо стільки часу, як він, ніхто не проводить на Союзівці, і тому від його ока й не сховалося те, що приключилося з Дідовцевою камінною брилою, – котра непорушно й далі височіє над тим самим танцювальним майданчиком, де Цизьові випало, як він уперше з Сашком Перепадею, в авті якого Цизьо й приїхав, потрапив на Союзівку, – випало цілий вечір протанцювати з Мариною Кахно, що, як тоді здавалося Цизьові, радо об’єднала б свою долю з його, Цизьовою, якби він тоді дещо енергійніше повів був залицяння, чого він однак не вчинив – почасти з раптом зовсім незрозумілого, бо такого йому доти з дівчатами не траплялося, внутрішнього заціпеніння, а почасти з розмислу, що, поперше, він, Цизьо, не в Сайґоні чи Калькутському порту, де гроші – на стіл, і все – ясно, а подруге: коли йдеться про одруження, то в такому ділі не варто квапитися, і тепер питав себе, чи Марина захоче на нього чекати, хоч він і казав, що повернеться, і то не сам, а з батьками, – дійсно захоче чекати, не вибравши за цей час когось іншого – і молодшого (звісно, тридцять п’ять років – не старість, але й не двадцятка!), і менш перебірливого зі звичками старого кавалера, котрого не носитиме зненацька за тридев’ять земель по водній стихії, на яку Цизя, напевне тому, що він дитинство провів над водою, час від масу нездоланно й тягло, відриваючи від суходолу, де він уклав собі цього разу вже остаточно осісти і напевне й раніше осів би, втішивши батьків, якби його, – і то нагло, без жодного попередження, як напади малярії, – не зваблювало море, яке тепер лагодилося його поглинути, бож цієї миті хвилі так заливали палубу, наче це був не середнього тоннажу вантажний пароплав, що його провадив капітан норвезької торговельної фльоти, Цизів земляк, Устим Несійжито-Гаврись, а утлий річковий човен, у якому Цизьо ще підлітком досліджував розгалуження Парани, заки його батьки з намови Остапа Феджори, перебралися до Сан Паулю, а тоді перегодя й до Ріо-де-Жанейро, потрапити куди Цизьо остаточно втратив надію тієї миті, як повз нього промчав кентавр, що його капітан Несійжито-Гаврись величав Віктором Платоновичем, благаючи не робити дурниць і зупинитися, що, звісно, ані трохи не вплинуло на розпашілого людиноконя, який, знехтувавши вмовлянням капітана (Цизьо ніколи й гадки не мав, що Несійжито-Гаврись здатний аж на таке вмовляння) виплигнув за борт і заходився наввипередки вигарцьовувати з потрясателем вод, пам’ятник якому у Львові на площі Ринок, як про це Цизьові оповідав Букрій, показуючи світлину з дому, нишком знищили червоні єдинонеділимники, аби морський володар своїм буржуазно-національним тризубом не нагадував ще не цілком обезголовленій нації, котрій на протягом триста років затято стинаній шиї весь час відростали отруйні пащеки, – не нагадував про злочинне прагнення до самостійности українського народу, якому забаглося здобувати собі волю саме під знаком Нептуна, що тепер верхи на хвилі, обернувся до Цизя і, ніби належно оцінивши виняткову шану, виявлену до його реґалій українцями, підморгнув Цизьові, а тоді, вигукнувши слідом за Віктором Платоновичем: «Ще не вмерла Україна!» – вдарив тризубом корабель, розколовши його навпіл.

Тобто, коли Нептун ударив тризубом пароплав, то не лише судина розкололася навпіл, а донизу репнув увесь океан, і водна стихія з наядами, тритонами й морськими кониками з вирячкуватими очима, що освітлювали навколишнє водяне завихрення короткими жмутиками світла, – розступилася на боки двома напівкруглими плинними хмаросягами, які на очах Цизя затужавіли й облицювалися згори до низу кривавим воловим м’ясом, щойно Розрубаної туші, нескінченним потоком викидуваних з різень всього світу, що ними, чарупка біля чарупки, густо виповнили в°Дяні мури океанської ущелини, перетворивши її на лійку з живого м'яса, і на сухому піщаному дні, що нагадувало радше австралійський пляж уздовж Коралового бар’єру, Цизьо побачив на білому ослінчику (на таких дротяних ослінчиках Цизьо колись сидів на терасі каварні в Лісбоні), побачив старчика, якого він десь уже бачив, тільки не міг пригадати, де.

– Здоровенькі були! – про всяк випадок озвався Цизьо, і від його привіту старчик став рости й молодшати і за мить порівнявся з ним.

– Ніщо тебе не врятує, – мовив помолоділий старчик, хапаючи Цизя за груди, – те, що ти бачиш, – кров тих, що були перед тобою. Кожен, хто на цьому місці перетинає рівник, опиняється в моїх володіннях і мусить платити данину. Я ж вартую тут не так задля данини, як заради світла. Я шукаю своє загублене кресало, що завдяки секундному недоглядові потрапило до людських грудей і спричиняє збурення в душах і головах.

– Ти смерть? – унутрішньо приготувався Цизьо.

– Яке дивне означення? А втім, хіба справа в назві?

– Чи ти – фатум, як тебе прозивав Геннадій Телява, вичитуючи зі своїх штудерних астрологічних діяграм, що я тебе невдовзі зустріну, бо в моєму житті наближається докорінна зміна? Тільки крізь червоне навколо я вже майже нічого не бачу.

– Твій Геннадій дурний, як пень. Йому ліпше було б і далі залишатися жокеєм, водолазом, звіроловом і заклиначем зміїв, коротко – торопленим вітрогоном, замість пхати носа туди, про що він зеленого поняття не має.

– Про Геннадія ти даремно так. Геннадій – тямущий хлопець і справді золота душа. Чим він тобі не догодив? Зрадив твої таємниці? Потіснив твої володіння? Але стривай, звідки я тебе ніби вже десь бачив? На одній з приток Парани? Під час попередніх нападів малярії? Чи, може, ти з тих краян, що навідувалися до мого діда, який, як і вони, до останньої своєї хвилини, як і прадід, мріяв ще повернутися на Україну?

– Не забивай мені баки! Я шукаю своє кресало! – розсердився старчик і раптом вправно, Цизьо не встиг і відсахнутися, занурив йому в груди пазуристі руки, а тоді, наче обпікшися, здивовано відскочив назад і, вмить знову постарівши, вигукнув:

– Є!

– Чого ти від мене хочеш? – ледве повернув язиком Цизьо, якого почало лихоманити.

– Моє кресало нарешті знайшлося в твоїх грудях, але я надто немічний, щоб вирвати його в тебе силою, Ти мусиш віддати його з власної волі.

– Чого це я раптом мушу? Хто це сказав?

– Я.

– А хто ти? Я нічого не мушу!

– Ні, звісно, не мусиш. Просто я тебе благаю: віддай! Віддай моє кресало!

– Як же я тобі віддам, коли я не годен його ні намацати, ні побачити?

– Глянь у своє серце.

Цизьо глянув, проте нічого не вгледів і з недовірою похитав головою.

– Ти не так дивишся, – заквапився старчик, але Цизьо сказав, що він однак зараз нічого не вгледить, бо йому лускається голова й перед очима двигтить червоне.

– Слухай, – заплакав старчик, – я один на світі. В мене ні родичів, ні друзів, без кресала мені мокро й холодно, і я не годен зігрітися, пожалій мене, адже тільки на тебе я й покладав надію!

– Як же я тобі віддам кресало?

– Дуже просто: поклади руку на серце й тричі вимов уголос, що мені вільно взяти те, що моє.

– І я лишуся живий?

– Ти став дуже боязкий!

– Гаразд, – мовив Цизьо, – я не захланний, що тобі належить, те й бери собі на здоров’я з Божою допомогою, – і вже ладен був покласти собі руку на груди, як його спинив вичікувальний недобрий вогник в очах старчика, і Цизьові тоді й пригадалися дідові розповіді про старчика, що живе у воді, а під вечір, особливо, як багато комарів, виходить з болота на битий шлях або перестріває перехожого десь у сутінках на безлюдній стежці, полюючи на душу, в промінні якої він гріється, оскільки йому бракує кресала, щоб запалити ватру і втриматися при житті. Старчик цей дуже хитрий і підступний, інколи він з’являється в подобі юнака чи дівчини, але вистачає глянути на його зарослі сивим волоссям вуха, аби його пізнати, хоча, звісно, старчик уміє обдурити чоловіка, і хто дасться йому на підмову, того він одразу ж хапає й тягне в болото. Там старчик з’їдає тіло своєї жертви, а душу прив’язує на мотузок з бабиного літа, мотузок, котрий зітліє лише від сурми Страшного Суду, що його нетерпляче очікує старчик, гріючися тим часом у світлі полоненої душі, бо старчикові завжди холодно. Проте «Юдині, що, пізнавши старчика, не злякається й не дасться на «Щмову, старчик дарує багатство й довголіття.

– Ти хитрий, але я тебе пізнав, – втішився Цизьо, – пізнав, хоч ти й перемістився з болота на дно океану. А що я тебе пізнав, ти не г°Ден уже заподіяти мені жодного лиха й муситимеш відповідати Все поправді. Скажи, чому твоє кресало потрапило саме до моїх грудей?

– Тому що тобі призначалася інша доля.

– Яка?

– Людина до самої смерти має право вибору, що здатне переінакшувати перебіг світових подій, хоча цим правом рідко хто користується.

– А от я візьму й скористуюся!

– Скористуйся.

– А що знаменує собою твоє кресало? Ключ до щастя? Палець долі? Життєву енерґію в людині чи що?

– Цього мені, поки ти власник кресала, не вільно казати.

– Якщо хочеш, щоб я віддав, мусиш сказати.

– Цього мені не вільно.

– Тоді не отримаєш кресала.

– Нема ради.

– Нема, то нема, тільки мені дивно, щойно ти не міг дихнути без кресала, а тепер з приводу такої дрібниці байдуже відмовляєшся від нього?

– Мені ще не вільно казати, що воно собою знаменує.

– Стривай, стривай, я здогадався: воно знаменує собою вічне життя? Чи не так?

– Я тобі вже сказав: покищо мені не вільно зраджувати, що воно собою знаменує.

– Ти затявся, але то, звісно, твоя справа. Тільки що станеться, як я попри твою непоступливість оце зараз візьму й віддам твій скарб? Чи цього тобі теж не вільно зраджувати?

– Ні, це – інше, це вільно.

– Чого ж ти тоді мовчиш?

– Тоді зупиниться світ.

– Як – зупиниться?

– А так – зупиниться, та й годі!

– Ти мене знову морочиш, заплутуючи те, що я вже лагодився розгадати, однак ти мене не зіштовхнеш на манівці: я радо пожалів би тебе, проте я не хочу, щоб світ зупинився, – мовив Цизьо, і тієї ж миті постеріг, як старчик, щось вимовивши, чого Цизьо однак не добрав, щез у глибинах, де щойно зімкнулося море, наче воно ніколи не розколювалося до дна, лише вода ще деякий час на тому місці по самий обрій вилискувала леопардовими плямами, і Цизьо зауважив, що буря стихла, і їхній корабель, цілий і неушкоджений, входить до порту Ріо-де-Жанейро, де Цизьо одразу ж, ще перше ніж з’являтися на очі батькам, поклав собі, за конечне податися Д° Геннадія, аби про всяк випадок, а не з виключно моряцького забобону, порадитися з нехай, може, й не дуже, як на дечий смак, професійним, натомість напрочуд вирозумілим відчитувачем майбутнього, чи не варто, бува, поробити сякі-такі запобіжні заходи (поставити в церкві зайву свічку або почаклувати у ворожки) щодо старчика й кресана, яке нібито потрапило до Цизьових грудей, бо ануж старчикова поява – не звичайний напад малярії, а щось таке, на що не випадає ледачо махнути рукою?