Текст книги "Роман про людське призначення"

Тобто, звісно, коли Панас зайшов (якось ноги самі понесли його туди) до церкви святого Хоми на вечірню службу, хоча, властиво, він вибирався до Тинської церкви, і то не так на відправу, як на концерт Юрка Наумика, – йому, Панасові, і в тямі не було, що все це аж настільки фатально для нього обернеться.

Очевидно, його тоді якось особливо, як ніколи доти, напастувало безпричинне збудження, а заразом і втома, бо інакше він не заснув би під час відправи, не помітивши, що церква спорожніла.

Однак коли він прокинувся, – а він тому й прокинувся, що надто голосно, аж це різало в вухах, тобто навіть не в вухах, а радше в горлянці й потилиці, потріскувало полум’я на свічках, то побачив, Що зайшла ніч і церква порожня.

Властиво, не зовсім порожня, одразу ж встановив він, адже п°серед церкви, з якої, поки він спав, повиносили молитовні стільці, Просто на мармуровій плиті, котрої Панас досі не зауважував, лежить мертвий з оголеними грудьми Євген у довгих сірих штанях, Закачаних до колін, і в тенісних, приношених черевиках на босу ногу, біля яких на колінах схлипує Наталя Федорівна, слізно благаючи Покиньчереду, що стоїть у головах Євгена, воскресити її сина, оскільки вона точно знає від Остапа Визиренка, який ніколи нічого не вигадував, що він, Покиньчереда, успадкував від своєї баби дар воскрешати людей, отож нехай він тепер не відпекується незначущими посиланнями на те, що в Бога, мовляв, кожному відміряно його час і долю, і, якщо він, Покиньчереда, воскресить її Євгена (а хіба він, Покиньчереда, тут таки не казав їй, що в Бога все можливе?), то стануться для всього людства страшні катаклізми, наслідки яких неможливо навіть уявити, тому що з кожним воскресінням у цей світ вриваються сили, котрих людина не годна потамувати, і тому він, Покиньчереда, і вагається перебрати на себе таку відповідальність. Так от нехай він, Покиньчереда, вагається, скільки хоче, натомість вона, Пошелюжна, ані рісочки не вагається, їй не до вагань, і радо перебере на себе будь-яку відповідальність не тільки за Євгена, а й за весь світ, за всіх живих і не народжених, нехай лише він, Покиньчереда, воскресить їй єдиного сина, за продовження життя якого вона сама вже якось розрахується зі Всевишнім. Вона нічого не боїться: ні відповідальности, ні Бога, ні чорта, вона ладна віддати власну душу хоч сатані, аби лише її син був живий. Зрештою, що таке найстрашніші катаклізми, коли її єдиний син – мертвий? Таж її горе спроможне каміння розтопити! Чи Покиньчередине серце незворушніше від усіх скель на світі? Але вона однак, попри всю його незворушність, просить, просить, поки є ще час, бо коли він, Покиньчереда, відмовиться зараз воскресити її сина з Божою допомогою, по-світлому, то вона доможеться цього з диявольською, по-чорному! Зараз вона здатна на все, а що горе її таке безмежне, то воно й потрапить отут у церкві явити навіч усім жужмом пекло в його незчисленній, гемонській подобі, отож нехай він, Покиньчереда, доки в ній, Пошелюжній, ще жевріє останній промінчик світла, – а вона чує: ще мить, і той промінчик щезне, – не доводить її до вічної загибелі, з якої нема вороття! Вона справді не годна нести свій хрест, доки Євген мертвий!

І тоді Панас, що не міг ні видобути голосу, ні ворухнутися, слухаючи Євгенову матір, слова якої крижаними мурашками виповнювали його хребет і серце, бо йому здавалося, що і в церкві темінь не від того, що над містом запала ніч, а від слів Євгенової матері, котрі вже починають оприсутнювати гаспидний морок з усім його пекельним содомом, – і тоді Панас і почув голос Покиньчереди, від якого одразу ж посвітлішало, хоча відповідь його налякала Панаса не менше, ніж прохання Пошелюжної, бо Покиньчереда відповів, що він, звісно, з Божою допомогою воскресить Євгена, – це досить проста штука, – тільки відтепер. тому що це воскресіння порушує межі часу, виділеного Євгенові на земне існування, тривалість подальшого Євгенового життя залежатиме від її, материної, волі, і тут він, Покиньчереда, ще раз нагадує: її син житиме так довго, як вона триматиме над ним захисну руку, і нехай вона ще одне пам’ятає: людині, навіть матері, навіть тій, що любить над усе свого сина, не завжди під силу завдання янгола– охоронця, тому нехай вона, Пошелюжна, ще раз зважить, чи вона подужає, не надломившися під ношею, дотримати цю угоду, на що, самозрозуміла річ, Пошелюжна нетерпляче киває головою, закликаючи небо й землю в свідки, мовляв, вона витримає на своїх плечах весь тягар земної кулі, не те що якусь там угоду, і тоді Панас і бачить, як над мертвим Євгеном з’являються дві хмари: чорна й світла, з’єднані в одну, і як Покиньчереда, востаннє ніби з невимовним сумом глянувши на Пошелюжну, на яку він більше ні разу не глипне, поволі наближає правицю до цієї подвійної хмари, і тієї ж миті вони відділяються одна від одної, і в ту досить невелику щілину між ними (яка дедалі настирливіше нагадує Панасові розтяте живе черево з оголеними нутрощами, тому що поміж хмарами з-під трикутником відгорненої набік важкої бганки з людської шкіри Панас бачить кишки, як це він бачив, коли на перший поверх до ще порожньої їдальні «УЖАСУ» внесли були з розпанаханим черевом Сергія Татигу) – Покиньчереда занурює по лікоть руку, але хоча Покиньчереда щораз глибше занурює правицю між хмари (Панас заціпеніло дивиться на Покиньчереду, тільки його маніпуляції відбуваються так блискавично, що око не встигає з овальної плями вирізнити поодиноких рухів), він одночасно ніби занурює руку Євгенові в груди (Панасові цього не видно, однак це він точно знає, попри те, що Євген неторкнений лежить на мармуровій плиті так само, як лежав досі, і Покиньчереда навіть не обертається до нього) і робить усередині грудної клітки рвучкий рух, ніби нігтями розриваючи м’який, злоякісний вузол, від якого обидві хмари, набравши подоби легень-крил, бож вони і Дихають, і вилискують блідавосиніми перами, двома розтятими Уздовж циклопічними півлійками розлітаються на боки й ляпають мокрими верхівками легень об баню, аж по церкві розходиться лУна, від якої Панасові забиває віддих, і від цього з кожним ударом слабшого ляскоту (властиво, це навіть не ляскіт, а майже людський хРип) легені-крила, доти блідавосині, репаються на криваві Шматки, які на очах зніченого Панаса виклешнюються в рачки, хреветки, лянґусти (адже саме відтоді в Панасові й утвердилася Певність, що справжні бокоплави живуть не в воді, а в людському типі, і це він згодом і намагався відтворити на полотні, експериментуючи, як віддати ту зовсім відмінну, ні на що не подібну, ніби підсвітлювану зсередини фіялкову червонавість панцерів, стеблистих очей і клешень, що в його мозку назавжди заклякли у видиво, яке, не виключене, знаменувало собою лише один з пробних щаблів до Страшного Суду, – видиво, як, заламуючися вгорі, легені-крила вибухають рачками, креветками, ланґустами), щоб, не долетівши до амвону, обернутися туманом і розчинитися в повітрі.

І тієї ж миті, як вони розчиняються в повітрі, Євген, на голих грудях якого видніється кілька краплин крови від професорового невидимого втручання, глибоко зідхає й широко розплющує очі, а за хвильку знову їх заплющує, бо його одразу ж клонить у сон, як після щойно подоланої тяжкої хвороби.

І тоді мати, хитаючися, бере сонного Євгена за руку, трудиться, аби допомогти йому підвестися, хоча Євген щось невиразне бурмоче, не розкліплюючи очей і не виявляючи найменшої активности, що й використовує Пошелюжна, накидуючи на його голі груди щойно знятий з себе ясноблакитний светр, який атлетичному Євгенові замалий і тому й нагадує потворний наріст на його плечах, і вони поволі, мати й син, нерівною ходою, видибують з церкви, залишивши Панаса в заціпенінні, котре сповзає з нього, щойно як Євген з матір’ю не лише виходять за двері, а й як нарешті Панасове вухо, тобто весь Панас, обернений на вухо, перестає чути відгомін їхніх кроків, бо тоді Панас щойно й отямлюється й жене на вулицю, несамовито кричучи, що, звісно, нетямуща публіка, яка серед глупої ночі повідхиляла вікна й у нічних сорочках повистромлювалася надвір, сприймає як напад божевілля, хоча якби це справді був напад божевілля, – попри те, що Панас на власні очі бачив, як доти мертвий Євген підвівся й пішов, і цього не унедійснювали ані гамівні сорочки, ані ліки, ані наївні вмовлювання товаришів і знайомих, ніби такого не могло бути, бо що з того, що такого не могло бути, коли воно таки було, і те, що Панас бачив, він уже ніколи не міг вимаґлювати з пам’яті? – адже якби це виявився лише напад божевілля, – то чи загорівся б так раптом напрочуд тверезий, а в дечому, як на молодого чоловіка, аж трохи запедантичний, Юрко Наумик тягати його з собою на проби по різних церквах Праги й околиць (на чимале здивування Панаса, який доти зеленого поняття не мав, що Наумик аж такий затятий захисник концертування на старих органах, котрі, згідно з Юрковим поясненням, на відміну від новітніших, гучніших і переоснащених технікою, зберегли ще круглий, непорепаний від зайвого роздмухування живий звук, здатний проникати крізь стіни і ще щось, чого вже Панас не добрав, а Наумик згодом не уточнив, хоча на це 0 нього не бракувало нагоди, оскільки Наумик намагався тоді мало не щодня брати Панаса з собою) й випитувати про Євгенове воскресіння, довго зупиняючися на кожній подробиці з проханням повторити щойно розповіджене, а зокрема допитуючися, і то досить прискіпливо, ніби Панас щойно не відповідав йому зовсім виразно, що таки ні, – чи не грав хто під час Євгенового воскресіння на органі?

Мовпяв, нехай Панас не розуміє цього так, ніби в церкві мусіпо гриміти, аж поодинокі цеглини висипалися б зі склепіння, ні, цього він, Наумик, далебі й не твердить, а просто чи не торкався хтось зовсім легенько клявішів, так що це звучало майже як ледь вловне зідхання на подобу того, яке Панас міг почути, коли Юрко забирав руки з мануапів, даючи відзвучати органові, де, завмираючи, звук переходив у подих, котрий і уподібнювався до духу, що віє, де хоче, і що його Панас, попри наполегливі старання Наумика, ніяк не міг відрізнити від звичайнісінької луни, може, дещо розкотистішої, ніж звичайно, з огляду на порожню церкву, – так само, як Панас не годен був, попри те, що він дуже старався, постерігши, як Наумикові залежить на тому, вичути різницю між суцільним (за окресленням Наумика, який це наочно демонстрував Панасові, то стискаючи довгі плакучі пальці в кулак, то розчепірюючи їх порепаним на отворі на трикутні листки дзвоном) без жодних порожнин усередині, тугим, чистим звуком дерев’яних і металевих дудок та громом новітніх органів, наповненим залізним рапавим брязкотом, якого Ощипко не зауважував, наслідком чого Панаса й опадав невимовний сум з розпачу, що він ніяк не потрапить догодити Юркові, бо не міг же він, Панас, аби втішити прискіпливого музику, вигадувати й казати те, чого насправді не було? – навіть коли він, Панас, і бачив, як Наумик (а це він, Панас, особливо постеріг у Церкві святого Якова, а потім у церкві святого Гавепа і чи не найбільше в церкві святого Климента в Старому місті, де Наумик, зиркаючи на підтримуваний голими янголятами уколонкований крученими стовпчиками орган, найдивніше поводився) раптом переривав гру, вслухаючися в темінь, ніби звідти до нього, Юрка, хтось довго промовляв, хоча Панас, мимоволі теж ретельно иапружуючи зір і вухо, ні разу не чув ні слова, про що він чесно й звітував Наумикові, змушуючи Юрка поважно сумніватися, чи анас, якого він, аби перевірити самого себе, адже зі свідком все ж було певніше, і тягав по церквах, в надії, шо коли вже не слух, то зір, нас, як маляр, сливе, мусів мати, – чи Панас, який щоразу оплено признавався Наумикові, що йому, Ощипкові, дуже подобається Юркове випробовування старих органів, котре творилося до дедалі тривалішого концертування в порожніх церквах, яке він, Панас, залюбки слухав би все життя, – чи Панас взагалі ладен щось почути й зауважити.

Очевидна річ, за дещо інших обставин Панас потрапив би що завгодно почути й зауважити, бож він не прийшов на світ аж такою довбнею, як це часами здавалося надто нетерплячому Наумикові, тільки якось воно так мимоволі виходило (може, саме тому, що Наумикові надто хотілося, аби Панас щось певне, чого Наумик однак не уточнював, обмежуючися натяками, які лише збивали Панаса з пантелику, почув і побачив, – а це фатально й впливало на те), що саме під час Наумикових музичних імпровізацій, котрі, як ніщо інше, одразу умиротворювали Панасові душу, він нічого не чув і не бачив (та й як тут було щось почути й побачити, коли звук органу вмить розматеріялізовував Панасове тіло, Юрка, весь світ, наслідком чого він, Ощипко, й не міг нічого почути й побачити), доводячи Наумика до розпачу, з якого той, здавалося, дуже поволі видибував, що врешті-решт після чималих вагань і змусило його облишити напастувати Панаса й ще раз замислитися, чи така виняткова Ощипкова негнучкість, зокрема його нагла сліпота і явний брак слуху не свідчили, бува, що Провидіння навмисне заклало Панасові вуха й очі, аби цим самим подати йому, Наумикові, знак, щоб він не кидався на боки, вишукуючи додаткових свідчень, котрі однак не могли нічого змінити, а прямував путівцем, на який йому так не хотілося ступати, оскільки Панас тут йому нічим не зарадить вже хоча б із тієї простої причини, що не Панас, а він, Наумик, і то чи не завдяки своїм найновішим композиціям: Великодній симфонії і особливо двом кантатам на тему страстей Христових, що останнім часом дедалі глибше підміновували йому серце й мозок, став на прю з дияволом.

Тобто, сама ця боротьба розпочалася не відразу, адже попервах Наумик найменше прагнув цієї боротьби, уперто нехтуючи дедалі наполегливішим наступом мороку, бож йому, Наумикові, тоді й на думку не спадало, що сатана спокушуватиме його іскрою Божою, до якої сили тьми не мали доступу, та й потім усі ті вступні оприсутнення нечистого (яким певною мірою сприяли не пише плямисті храмові сутінки, а й Наумикове чергове запалення очей, що їх він не раз з успіхом лікував, промиваючи міцним чаєм, або коли це одразу не діяло, на півгодини кладучи добре намочену в чаевому заварі хусточку на повіки, надто чутливі на протяги й порох, після чого зір знову набирав гостроти, нещадно зводячи докупи всі ті проміжні з’яви, що доти напастували око, уможливлюючи оприсутнення нечистого, з’яви, котрі…) скидалися радше на школярські витівки, ніж на справжню спокусу, оскільки навіть коли вперше в церкві святої Марії перед Тином йому, Наумикові, явився диявол, вибалянсовуючи, мов ковзаняр, на золоченій трубі лівого опецькуватого янголятка, яке дмухало до стіни в упрапоровану сурму, Наумик не надав цьому особливого значення, припускаючи, що його, Наумика, просто долає перевтома, хоча вже тоді спокусник роду людського виклав йому все те, з чим він заходився вчащати й пізніше.

Зрештою, навіть копи під час відправи в церкві святого франтішка Серафінського з лівого боку на лаву перед органом, що нагадував Наумикові вирваного з моря й за допомогою страшного закляття навіки сторчма закляклого золоченого хвостокола, до нього обережно підсів був в уже далеко менш привабливій подобі зелений чорт, переоснащений за давньою звичкою, мовляв, огидного ніколи не забагато, – лазурями, кованими гребенями, на кінцівках залізних бганок полусканими на жарини, рогами, присмоктками й риб’ячими писками на грудях, на пупі й сідницях – на зразок гемонських креатур, невтомно зображуваних за середньовіччя, – і то не лише підсів, а й ратицею заходився заважати Наумикові натискувати дерев’яні клявіші під ногами в марному сподіванні, що йому, спокусникові, поталанить розмазати поодинокі звуки, вклинивши й своє копито в найпрозорішу гармонію, – це його, Юрка, ані трохи не схвилювало, ба навіть тоді Наумик, певний своєї внутрішньої сили, що останнім часом дедалі відчутніше прибувала в ньому, хоча тоді він ще й гадки не мав, нащо вона йому знадобиться, аж пошкодував ліктем зіштовхнути нечистого на підлогу, аби з розгону загриміли, ламаючися, диявольські хребці, вистовбурчені уздовж спини кажановими крилами, залишивши після падіння купку ні на що не придатного брухту, надто вже плохенькою й надиво не винахідливою виглядала гаспидна личина, а тільки мимохідь, навіть не обертаючи до посланця пекла голови, зауважив, що в двадцятому столітті володар тьми міг би з’являтися і в дещо пристойнішому вигляді без спорохнявілих застрашувальних атрибутів, від яких тепер і дитина не напудиться, а, головне, трохи менше смердіти (одразу видно, що не було в нечистого мами, яка навчила б його відвідувати лазню бодай перед тим, як з’являтися на люди), – на що спокусник роду людського чи то й справді образившися (хто зна, може, гемонське поріддя, прибираючи фізичну подобу, добігає й людської властивости ображатися, хоча тоді в церкві й справді ще довго ткнуло гнилими яйцями?), чи то вирішивши, мовляв, Наумик просто Ие Цілком визрів, і тому марна справа його зараз трусити, коли він надто міцно тримається гілки, миттю розчинився в повітрі.

Однак після виступу в церкві святої Людмили Наумик по-справжньому занепокоївся, бо тоді він остаточно переконався: там, де він, Наумик, силою вищого прозріння вже от-от сягає самої суті буття, втіллючи досі невтілиме в звукову гору з суцільного білого світла, чуючи яку (як це Наумикові за кожним разом ясніше й наполегливіше ввижалося) і найзатятіше, по вінця виповнене сіркою й ненавистю, створіння відвернеться від зла, що розпочало новий тріюмфальний похід по світі крізь серця й мозки людей, – до нього й підступився диявол, наближення котрого Наумик, властиво, вже кілька днів перед тим передчував, душею наперед знаючи, хоча розум і відпекувався від цього знання, зводячи його до безпідставних атавістичних забобонів, – що того вечора йому, Наумикові, за жодних обставин не вільно сідати за орган у церкві святої Людмили, – де інше – так, але не в церкві святої Людмили; він мусів би щось вигадати: захворіти, втекти, перечекати й конче відмовитися, тільки ж коли його попросили лише на той єдиний вечір заступити занедужалого органіста, завжди винятково прихильного до Юрка, Людвіґа Воду, то він, Наумик, ні на що путнє не здобувся, аби викрутитися, попри те, що внутрішній голос недвозначно попереджав: він, Наумик, наближається до прірви, в яку легко впасти, та не легко видряпатися, бо де йому було тоді навіть помислити, що він (не пише в очах своєї матері, а й, щиро казавши, і в своїх власних), надто м’який, дещо перечулений, ну й очевидно, до того зовсім не підготований, а тому й ледве здатний на такі надмірні зусилля, раптом (не інакше як завдяки добрячій підтримці вищої сили, адже самотужки він, Юрко, того ніколи не подужав би; не виключене, що це лише зайвий доказ, як людині не дано знати себе, а вже сил, які містяться в ній, і поготів?) здобуде найтяжчу перемогу, що назовні виглядатиме, звісно, ганьбою й цілковитою відмовою від музики, без котрої він, Наумик, не уявляв свого існування, оскільки після суперечки з дияволом, наслідки якої не важко було передбачити, під час кожного подальшого Наумикового прилюдного виступу сатана вихорем уриватиметься в його гру, виповнюючи її інфернальними пасажами, що, самозрозуміла річ, не забариться на одностайне здивування колеґ, друзів і просто співчутливих уболівальників звести Наумикову досі нічим не затьмарювану, багатонадійно заповіджувану кар’єру органіста-віртуоза до фатального кінця, коли перед ним, музикою з не абияким майбутнім, як це про нього вже затвердилася думка в певних колах, позачиняються, і то протягом неймовірно короткого часу, не пише двері всіх церков і музичних закладів, а й серця знайомих та адораторів, чого вже не подужає стерпіти надто гонорова Наумикова мати, котра ще за життя батька, а після його смерти й поготів, тільки й жила синовими успіхами і тому за ті кілька місяців, за які Наумик з відомого органіста скотився до покидьків суспільства, без нарікань, сліз і крику, котрих досі не бракувало, переважно з незначних приводів, у її, а тим самим і в Наумиковому житті, від чого Юрко ще з дитинства, хоча, здавалося, він мав перегодя досить часу, аби до того звикнути, болісно страждав, потерпаючи, що він не годен заспокійливо вплинути на материну вдачу, котра, не виключене, саме своєю вибуховою незрівноваженістю допомогла йому, Наумикові, розвинути бодай назовні опанованість, що межувала з педантизмом, до якого його мати ставилася з роздратованим подивом, – без нарікань, сліз і крику, хоча саме тут їй, може, й треба було кричати, на очах безпорадного, однак непохитного в своєму рішенні Юрка (згодом Наумик і сам дивувався, як він тоді устояв), і зійде в домовину, попри те, що їй єдиній Наумик кілька разів пробуватиме пояснювати, мовляв, він не міг вчинити інакше, не занапастивши душі, від чого нікому, а найменше їй, нені, не було б користи, адже він мусів вибирати між добром і злом, тобто тримати іспит на людину, і вся та ганьба й неслава – це неуникненна ціна вибору, яка його проте ані трохи не лякає, поминувши той факт, що він, Юрко, досі не добере, чому саме йому припав цей вибір, – пояснення, з котрими його мати ніби. лагідно погоджувалася, дивлячися на свого улюбленого одинака, наче бачачи його вперше, бо такого карколомного падіння, що його Наумик чомусь уперто називав перемогою, вона, мати, просто не витримувала, хоча вона й не нарікала на свою кохану дитину, яка завдала їй смертельного удару, котрого Наумик і в гадці не мав їй завдати навіть тоді, коли, як у церкві святої Людмили, його зсудомило навіть не передчуття, а цілковита певність: над ним, звідусіль збираються хмари і того вечора (саме того й жодного іншого, оскільки той вечір виявився продуховиною, крізь яку в Наумикове серце занурився вказівний палець долі, бо й згодом уже на ясну голову Наумик міг би дати себе посікти на кусники, що якби того вечора він не торкався клявішів, нічого не сталося б і небезпека відгула б, не зачепивши його) йому за жодних обставин не вільно було сідати за орган у церкві святої Людмили, байдуже, що відправа відбулася без ускладнень, з єдиною лише різницею, а саме: Наумика від самого початку дратувало надто густе злиття неодиноких тонів і, зокрема, їхня незвична рапавість, що, природна РЧ мусіло б його одразу насторожити і значно рішучіше побороти раптом нездолану, навісну спокусу залишитися після богослужіння у спорожнілій церкві, аби з деякими ще остаточно неутійненими варіаціями, які він, як це йому тоді здавалося, зараз і тійнить, адже вони, наче щойно вилущені з блискавки, в остаточному звучанні, що на зовсім новий, далеко сліпучіший Рижень перенизували весь твір, вже стояли йому, Юркові, в вусі, – аби з деякими варіяціями повторити на органі тему власної майже закінченої Великодньої симфонії, де, як Наумикові вчувалося, він майже наближався до того, що досі, не бажаючи одягти на себе шкірку звуку, невтілимим нуртувало в його свідомості, і, якби він тоді одразу після відправи переміг себе й пішов, то демон, імовірно, назавжди й відступився б від нього, байдуже, що останнього часу, особливо коли йому, Наумикові, зі щоразу палкішим і тривалішим надхненням гралося, він почав з неспокоєм вирізняти, хоча ці шарудливі шматочки тьми між звуками тоді ще остаточно не увібралися в голос, як до нього крізь музику, дедалі владніше торує дорогу нечистий, заради чого Наумик і тягав зі собою до спорожнілих церков Ощипка, звісно, не так зі страху перед остаточною сутичкою з дияволом, як радше з припущення, на яке Наумика наштовхнули Панасові розповіді про Євгенове воскресіння, що саме з Ощипковою допомогою йому, Наумикові, поталанить остаточно вияснити, як із ним, Юрком, стоїть справа, тобто, якщо диявол справді сочить його, Наумика, то Ощипко, який бачив Євгенове воскресіння, побачить і спокусника роду людського, а ця певність, не підміновувана ні запаленням очей, ні перевтомою, і була потрібна Наумикові, аби раз і назавжди покласти край сатанинським зальотам, заки йому, Юркові, тьма накладе в душу яєць мороку, – зовсім нібито посутні міркування, котрі однак попри Наумикові настирливі передчуття та й зрештою попередні нешкідливі об’яви лукавого, які частково не так щоб зовсім приспали, як радше перевели на інші рейки Наумикову пильність, – не згромадили в Наумиковій свідомості досить підстав, аби наперед безпомилково виснувати (як це згодом Наумик – раз у помешканні Худя, вдруге на набережній під Карловим мостом звірявся був Тимофієві в проміжках, коли той замовкав, перш ніж далі переповідати йому свою останню розмову з Наталією Федорівною Пошепюжною, чи не завдяки цій розмові й ухистивши– ся завести до себе на помешкання після смерти Наумикової матері зжебрачіпого й закоростявілого Юрка, якому натоді вже перестали були давати навіть ноти для переписування, до котрих Наумик нібито щоразу додавав власні дикі пасажі, наслідком чого замовники, що їм доводилося не пише комусь іншому наново доручати марудитися зі згайнованою працею, а й ще ретельно вичищувати від макабричних вставок спотворені партитури, відмовлялися від Наумикових послуг, позбавивши таким робом ше недавно відомого органіста й цих мінімальних заробітків, що, звісно, й спонукало Тимофія Худя довго й уперто, а врешті-решт таки марно, наполягати, щоб Наумик не погребував ділити з ним сякий-такий харч, нечисленні копійки й дах над головою, від чого Наум категорично відмовився, запевнивши посмутнілого Худя, який щиро натинався Юркові допомогти, що він, Наумик, багатший від усіх на світі, хоча тепер, за винятком Тимофія, усі його й цураються, наввипередки, і то не пише вустами Степана Кореня, звинувачуючи його, Юрка, і в смерті матері, і в найтяжчих гріхах, включно з мужолозтвом, що їх нібито спричинило надужиття наркотиками, які, мовляв, і зруйнували Наумикову кар’єру органіста, і це поминувши ту, здавалося б, досить ваговиту обставину, що він, Наумик, ані не обожнював прутня, як дехто, що, зрештою, його, Наумика не обходипо, бо кожен має те, що вибере, – ані властиво, і в очі не бачив тих навісних, уражувапьних конопель, що про них на всі пади плескали, смикані за мотузочки з пекла отруйні язики, ціхуючи причину Наумикового наглого падіння), – що коли він, Наумик, візьме кілька акордів зі своєї найновішої композиції, завдяки якій йому, Наумикові, почала відслонюватися найпотаємніша сутність речей, заповідаючи неуникненне переоцінення, дотеперішніх вартостей, – то тієї ж миті почує, як на всю церкву вибухне реготом спорохнявілий, майже висипаний до основи й вилинялий до невиразних брудних плям ґоблен, котрий, як це щойно тепер Наумик остаточно усвідомив, дратував його від початку відправи, оскільки Наумика з перших же звуків розсердило (він аж сам здивувався, як глибоко це його діткнуло, а, головне, що він зареаґував на це на подобу своєї матері, до якої він, крім спільної любови до музики, досі мало чим уподібнювався), чому на чотирьох кодопах, спущених поміж лямпами зі склепіння, церковні розпорядники повісили, аби вона затуляла собою правий бік органу, цим самим, самозрозуміла річ, деформуючи звук й спричиняючи його рапавість, – повісили стару спорохнявілу шмату, що колись була ґобленом і що тепер і заговорила макрельним голосом тьми, сповіщаючи, мовляв, Наумикова Великодня симфонія, як і взагалі його найновіші музичні твори, зокрема дві кантати на тему страстей Розіп’ятого, кантати, якими він, Наумик, в душевному затьмаренні уроїв собі навертати людей на стежку добра в марному сподіванні, ніби він, Юрко, складає музику на славу Того, кого тенденційно титулують Усевишнім, – насправді витвір сатани з тієї простої причини, що, поперше, як тільки людину, наслідком власної зарозумілости, пихи чи ще далеко менш привабливих властивостей, зсудомить когось на Щось навертати (а тут не просто когось, а одразу ціле людство, і т° спитати – на що? – на всіяну кістками стежку нібито добра, яке спільного З музикою має лише те, що воно її, як і мистецтво взагалі, нищить, обезкровлює, зогиджує), – біля неї одразу ж оприсутнюється всипаний зорями всієї світобудови Люцифер, котрий сміється з глупоти людства, яке саме собі цим способом копає могилу і яке тільки завдяки сатані, що стоїть напохваті, аби вирвати чоловіка з безпросвітних немощів і цим утримати бодай сяку-таку рівновагу, і вирятовується, – а подруге, він, сатана, просто не добере, пощо Наумикові здалося добро в музиці. В музиці – добро? Так за таке й кури засміють! Невже йому, Наумикові, не вистачало вільно творити, без рабської вуздечки на душу й помисли? Чи він, Наумик, ох, це мізерне людське поріддя! – перелякався надто великої волі й тому з талановитого, ба більше винятково обдарованого органіста поспішив перебігти до безликих шаманів Розіп’ятого? Тільки хіба він, Наумик, досі не постеріг найсуттєвішого: коли він, сатана, оце зараз від нього, Юрка, відступиться, на нього чекатиме довіку цілковито стінонепробивна бездарність, бо так звана іскра Божа – це виключно Люциферів дар людству, до якого Той за хмарами, не має жодного стосунку, тож невже Наумик і справді затявся відмовитися від цієї іскри? Але якщо це так, то чи він взагалі усвідомлює, куди прямує? Невже він і досі не пересвідчився, хоча саме з цієї і з жодної іншої причини він і запрошував на свої самотні конідерти Ощипка, знаючи, хоча це він уперто й не хотів знати, що коли він, сатана, присутній, його, Наумика, завжди поймає найвище надхнення, котрого Той інший, якому безмозкі кретини помилково приписують всюдисущу міць, що, властиво, як бути неупередженим, дедалі відчутніше сходить на пси (і за доказ тут може правити сам Наумик, бож як помер його батько, то чи не здавалося Юркові, який саме тоді кінчав шосту клясу гімназії, що світом і справді керує сатана й деміюрг, а не Той слабак за сімома горами, який ніяк не прикличе власних створінь до громового порядку, щоб і диявол нарешті впав на коліна перед Тим, що?…), – ніколи не зволив уділити йому, Наумикові (іскри, помилково називаної Божою) із зовсім простої, однак засадничої причини: всі органісти, як, зрештою, не так давно й мірошники (сатана завжди мав слабість до техніки, а зокрема до тих, що крутять валок і колесо), бодай якоюсь мірою слугують злу вже хоча б тому, що користуються (собі й іншим на втіху, що в Того іншого одразу ж таврується гріхом) інструментом, який саме своє виникнення завдячує Рогатому, як і все більш-менш вартісне й цікаве на цьому світі.

Зрештою, якби це було інакше, то чи свого часу спантеличили б Наумика спорохнявілі зауваги Арнольда Шліка, згідно з якими органу не вільно ставити не лише на протязі, ай, – хіба це не особливо промовисте, бож саме це нагадування коштувало Наумикові кілька безсонних ночей, мовляв, а що коли з органом таки щось не все гаразд, інакше чому йому не вільно стояти в світлі, у соняшному промінні?