Текст книги "Роман про людське призначення"

Зрештою, хіба не завдяки тим пошукам він уперше й зустрів був Дзиндру на медянковому полі?

Тобто, властиво, саме тоді на медянковому полі Онуферко опинився не так завдяки пошукам, хоч вони теж були, і то досить настирливі, щоправда, за цілком інших обставин і значно пізніше, – як радше наслідком невідчіпних роздумів, які не давали йому промитої води, що його, Ковжунове життя, котре щойно починалося, ні до чого, проте не тому, що він раптом провалився на Натуральних іспитах (і головне, з якого предмету! – з латини й гРвки, які він чи не найліпше з усіх дисциплін знав і любив, оскільки Теодосій Гак, адепт античности, як його інколи дражнили школярі, вмів прищепити гімназистам любов до предмету, що його він сам обожнював, – тоді Онуферкові й справді зайшла чорна хмара в мозок і зупинила мислення й пам’ять; єдине, на що він спромігся, – це тупо відчувати: такого не може бути, але саме таке й було, і в мозку зяяла суцільна лунка порожнеча, якої він, самозрозуміла річ, не годен був пояснити батькові, – та й як пояснити те, що йому самому лишалося непоясненне?), – а тому, що він не витримав випробування на Червоній горі (якби те випробування далося ще раз повторити, він уже ніколи не допустився б подібної помилки, чи йому знову сталося б так, як тоді на базарі, коли він, хлопчисько, якого все цікавило, підгледівши, як гравці в кості на очах обшахраюють довірливих селепків, захотів і собі раз заграти з безсоромними пройдисвітами в переконанні, що він, Онуферко, який підгледів їхні примітивні трюки, не дасть себе обшахраїти, і його однак попри його щойно набуті знання і, як йому здавалося, виняткову звинність, вмить обшахраїли?), а коли життя ні до чого, то нема чого й гаятися на цьому світі, – висновок, що його Ковжун одразу ж і заходився здійснювати, і, не виключене, що тільки зустріч із Дзиндрою на медянковому полі і його келішок медянкового нектару з цілющими властивостями, а зовсім не те, що отрута від довгого лежання в зашкалубині на горищі вивітрилася й тому не подіяла, і врятувала йому, Онуферкові, життя, бо коли він, полізши на горище й вийнявши зі схованки на крокві завинений у клаптик газети майже чорний порошок, котрий мати придбала труїти пацюків незадовго перед тим, як залишила батька, і цю схованку Онуферко вистежив (він і сам не добере, як то сталося, що десь уже від трьох років він почав пхати носа скрізь, куди не треба, оскільки вроджена цікавість гнала його вивідувати першим усе, що навколо діється, а від цього багато речей ніби самі перед ним розкривалися, і він справді вивідував) і час від часу лазив пересвідчитися, чи там ще зберігається отрута, – адже саме як він, Онуферко, проковтнув порошок, запивши його водою з колишньої материної досить величенької пляшки з-під парфумів, з думкою, що зараз настане смерть і на горищі, заваленому старими меблями й різним непотребом його так швидко не знайдуть, він почув, як його на ім’я покликав приємний густий голос, і як Онуферко обернувся, то, власне, тоді вперше й побачив Дзиндру й тієї ж миті зауважив, хоч він зовсім не пам’ятав, ні як сходив з горища, ні як вимандрував за місто, біжучи стрімголов, як то згодом оповідав Славко Навроцький, повз отетерілого приятеля, який марно пробував зупинити Онуферка, гукаючи, куди це він так пл ітує, наче за ним женеться усе пекло, – що вони обоє стоять серед медянкового поля і Дзиндра простягає йому келішок медянкового нектару, а що то Дзиндра, Онуферко здогадався, ще заки Дзиндра заговорив, бо саме таким його й змальовувала баба Юстина, оповідаючи, як Дзиндра разом з Данилом Галицьким перебував у Хустівському замку й біля північної стіни (куди століттями пізніше саме в той куток у пивниці, де стояли діжки з порохом, влучила блискавка, висадивши замок у повітря) закопав скарб, врятований від Батиєвої орди з Десятинної церкви в Києві, і серед цього скарбу, за яким шукало стільки поколінь, – таж хіба Онуферко не лише ще малим разом з хлопцями, а й значно пізніше, уже невдовзі перед тим, як він мав від’їжджати на вищі студії до Праги, сам уночі, коли він удруге так негадано зустрівся з Дзиндрою, не попхався був, аби востаннє покопати за тим скарбом на Замковій горі? – містилася й чаша з Господньою кров’ю, наслідком чого Божа благодать і торкнулася Закарпаття, зокрема ж Хусту, аж люди стали показувати місце, де об’явилося осереддя землі, хоча тепер та чаша, невидима для пахолків зла, перебуває у дальніх печерах під Дніпром, бо її згодом, як казала баба Юстина, оскільки один з чашоносців доводився їй якимось далеким родичем, підземними проходами, котрі, мовляв, ведуть із Замкової гори до Київських печер, віднесли назад до схимницького підземелля в Києві два ченці, і скрізь, де вони проносили чашу, лишався на камінні, калюжах і глині світловий слід, що його Онуферко на власні очі бачив тієї ночі, як востаннє шукав за скарбами на Замковій горі, – і то зовсім не тому, що лопата, яку він надто рвучко загнав у землю, наскочивши на камінь, лупнула його держалком межі очі, засвітивши не якісь там поодинокі зірки чи калюжки, а цілі світлові водоспади в голові, коли його Дзиндра повів до Києва тими сталактитовими коридорами, котрі вели чомусь повз підземне прісне море під Сагарою, хоча Дзиндра ні словом не зрадив, чому, аби дійти до Києва, треба було пхатися аж під Сагару, однак, попри Дзиндрине відмовчування, бож Онуферко на кожному закруті поновно прискіпувався до свого чимось заклопотаного провідника, Ковжун зовсім виразно знав, оскільки незадовго перед другою зустріччю з Дзиндрою, він, Онуферко, читав про нібито питне море під Сагарою, і воно йому кілька разів снилося, аж він міг на дотик розпізнати ту воду, бож та вода була особливо кругла, попри те, що око не вирізняло в ній ні якихось водяних мутр чи кружал, – а коли Онуферко здивувався, пощо, аби потрапити до Києва, вони роблять такий велетенський гак, явно збиваючися на манівці, то Дзиндра заспокійливо пояснив, що найдальший шлях – завжди найближчий, – і справді, Онуферко не тільки ще тієї ж ночі потрапив до Київських дальніх печер, а й побачив чашу з Господньою кров’ю, чашу, яка, властиво, йому більше нагадала Дзиндрине яйцеподібне дзеркало-промінь, котре Дзиндра розкрутив був перед остовпілим Онуферком на Замковій горі, тільки та чаша висіла в повітрі, замість, як казала баба Юстина, покоїтися на грудях змощілого праведника в Київських дальніх печерах, чекаючи, заки її торкнеться молода рука, що винесе ту чашу на світло денне, аби навіки щезло зло на землі так, як щезли були на Замковій горі руїни й дерева, а на їхньому місці виник угорі на обтесаній скелі, полігон, дуже подібний до тих полігонів, що їх десятиліттями пізніше бачив Ковжун разом з Марисиним Іваном, який став йому, Ковжунові, рідніший за сина, у Південній Америці, полігон, звідки видно було весь світ, – щойно Дзиндра, котрого тоді вдруге зустрів Онуферко, показав Ковжунові, який кинув лопату й вибалушився на Дзиндру, оскільки саме Дзиндру він найменше сподівався здибати тієї ночі, – показав Ковжунові дзеркало-промінь, за допомогою котрого, як це задовго перед цією зустріччю оповідала баба Юстина (хоча згодом в устах Дзиндри, тільки не на Замковій горі, а на угорському кладовищі, де Онуферко востаннє бачив Дзиндру, ті самі пояснення звучали дещо інакше, чому, звісно, могло сприяти й відмінне наставления самого Онуферка бодай тому, що жива істота – це не копил, непідвладний мінливим настроям), людина нібито спроможна, і то не вдаючися по допомогу до чарки чи до настоянки з маку, бо кожному чоловікові (за це баба Юстина ладна була покласти руку в вогонь) цей згодом з великого розуму занехаюваний дар саме Провидіння кладе в колиску ще при народженні, і тому людина й здатна, тільки, самозрозуміла річ, за відповідної підготови, а теорія дзеркал Дзиндри, мовляв, найпевніше, і то без якихось особливо виснажливих випробувань, і сприяє цій підготові, розвиваючи притлумлені здібності, – ходити у вічність і без тілесних чи душевних ушкоджень повертатися назад на зразок пророка Іллі, що, як відомо, живцем подався на небо, як то в давнину траплялося частіше простим смертним, і то зовсім не з перепою чи з якоїсь іншої не надто шанобливої оказії, – проте у вирішальну мить людина не відважується ступити в потойбіччя, а це не така вже й складна штука, коли навіть вона, баба Юстина, потрапила це кілька разів здійснити попри те, що спочатку вона так само не наважувалася, як це попервах не наважувався вчинити і Ковжун, хоча те, що на його очах демонстрував Дзиндра, виглядало настільки простим і буденним, аж Онуферко щойно згодом повністю збагнув: таж він уже мандрує там, де, як він ще секунду перед тим ладен був поклястися, ніколи не ступить, і тепер він не відчував жодного страху, оскільки не лише страх, а й усі його тямущі й менш тямущі міркування без сліду щезли від одного погляду на Дзиндрине дзеркало-промінь.

Властиво, коли Дзиндра витяг з череска на поясі й показав Ковжунові зі світлого чавуну дзеркальце, яке, якби не вага, радше скидалося на приплющене збоку куряче яйце, що бовталося всередині, як Онуферко його поторкав, а тоді на кількаразове підбадьорення Дзиндри, приклав до вуха, попередньо стріпнувши приплюснуту кульку, Ковжунові майнула думка, чи Дзиндра, бува, не жартує, оскільки Онуферко ще з першої зустрічі запримітив Дзиндрину схильність жартувати там, де, як на Онуферка, воно не конче виглядало доречне, хоча, з другого боку, Дзиндра визначався подекуди аж надмірною делікатністю, і ця, зрештою, не така вже й разюча, як радше дошкульна невідповідність між Дзиндрою, який він, за Онуферком, мав би бути (а хіба це не властивість людського сприймання, що, боронячися від навколишнього вічно змінного хаосу, розтинає дійсність на бодай тимчасово нерозсувні уявлення й поняття, бо кожен дикий наріст, кожен цвяшок, що негадано випинається з такої випаленої розумом плінфи, наближає небуття, і тому й заходить така невідповідність між Дзиндрою, який він мав би бути?) і тим, як це його зафіксувала Онуферкова свідомість, і споруджувала невидиму перегородку, котра заважала Ковжунові остаточно наблизитися до Дзиндри, що, звісно, це помічав, тільки з якихось вищих міркувань, недосяжних Онуферкові, або, як це собі на схилі життя пояснював Ковжун, просто шкодуючи загонистого хлопця й уділюючи йому дещицю часу на остаточний, виважений вибір, зволікав унедійснювати цю душевну перегородку, – але коли Ковжун постеріг, як із Дзиндриної долоні дзеркальце-яйце, котре, він, Онуферко, щойно тримав у пальцях, розкручується тим самим променем, що його він, Ковжун, бачив на Червоній горі і на мить навіть прочував у грудях, а потім, завмираючи, споглядав у Київських печерах, куди його тієї ж ночі водив Дзиндра, бож Онуферко відразу впізнав: чаша з Господньою кров’ю містила той самий, згорнений у яйце, шкаралуща якого з-під набіглої посередині вапняної бганки широко вилонювалася на боки жовтолистою чашею, Божественний промінь, час від часу уділюваний людству вищою силою, аби надихнути знедолених надією й світлом, перед котрим розвіюються сірчаним порохом залізобетонні щелепи зла, – він, Онуферко, тоді й відчув у собі ту блискавку: невже це сам Всевишній у подобі Дзиндри приходив на землю (ні, не сам, Його Онуферко відразу відчув би! чи, може, в ньому, Онуферкові, настільки притупилися почуття, наслідком тривалих душевних збурень, що він уже взагалі нічого не годен відчути?), тоді напевно Дзиндра належить до тих праведників або радше характерників, яким уділювано кусник Божого променя, аби люди мали перед собою, що й вони створені на Божу подобу, і від цих припущень, які так нагло опали Ковжуна, Він похопився: таж коли це так, а все промовляло за те, що це справді – так, тоді не інакше, як знову перед ним, Онуферком, удруге, як на Червоній горі, тільки в значно менших, людяніших розмірах (а до цих розмірів чи не сам він його й зменшив?) стоїть його призначення, яке він нібито й хоче вибрати (адже тільки тому, що він це хоче, воно йому й оприсутнюється!), а заразом і трошки не хоче і тому й боїться, хоча йому під серце підступає клубок давучкого голосу, котрий зовсім виразно підказує, мовляв, нехай він, Онуферко, не боїться, тут справді нема чого боятися, нехай не боїться й діє, бо коли він зволікатиме – буде запізно, і того вже нішо не направить, зрештою, хіба він уже тепер не знає, що до останнього віддиху він себе розпікатиме, марно картаючи за отепер проґавлену нагоду? – проте замість діяти чи бодай вигукнути (адже навіть цей вигук ще ладен його порятувати, оскільки й крик – якась дія), що зараз він сяк-так збере докупи думки й почуття, нехай тільки (хоч і з якою благодійною метою!) не наглить його Вища сила, тому що від самого припущення, мовляв, він, Онуферко, повинен діяти, і то не трохи згодом, а негайно, його просто нема, хоча він, звісно, нібито ще є, – Онуферко дерев’яніє й заплющує очі, чуючи, як у ньому стугонить порожнеча, в якій дедалі слабше відлунює щось схоже на виправдання, ніби він, Онуферко, ще не готовий, і тому нехай дадуть йому додатково бодай піщину часу, тобто, самозрозуміла річ, не піщину, а трохи більше, не багато, ні, справді трохи, ну день, ну два, тільки щоб не цієї миті! а коли він знову розплющує повіки, то на місці Дзиндри бачить порожевілу від ранкових променів, як шматок легені, лопату, яка луснула була його межі очі, сприснувши з каменя, котрий на місці марно очікуваної кованої скрині, по вінця виповненої золотими пекторалями, келихами й самоцвітами, об’явився з землі перед, може, й справді трохи заретельним шукачем скарбу, – і чує, як унизу одночасно на обидва протилежні боки Замкової гори, мов брезент, посередині розтинаний ножицями, неквапно віддаляється щось довге й громіздке на подобу тулуба з самих коров’ячих стегон, що черкалися об кущі, зідхаючи й похрустуючи (Онуферко й дійсно бачив в уяві, як уздовж коров’ячих стегон ворушаться, кожен завбільшки з диню, коров’ячі роти, що зідхають і похрустують), так як перегодя, тільки не вдосвіта, а десь опівночі день перед тим, як Онуферко залишив Хуст, зідхало й похрустувало на угорському кладовищі, куди Ковжуна завела розпука з приводу заручин Марисі Вашко, котра раптом, наче її напоїли цар-зіллям, погодилася стати дружиною Теофіля Кресая, якого (щойно Марися народила другу дитину, Івана, з котрим десятиліттями пізніше Ковжун досліджував Південну Америку) за нез’ясованих обставин зарізали на тому самому перевалі, де згодом, на подобу тих інших під Крутами, вилягли учні хустівської гімназії, боронячи самостійну Україну, за яку й Ковжунові довелося покласти одну легеню, прошиту кулями чергових визволителів, котрі не додивилися, що він ще живий, і залишили недостріляного на вулиці, уможлививши сусідам витягти його з-поміж трупів і вирятувати за допомогою Марисі Вашко, чи радше Марисі Кресай, а коли він, Онуферко, видужав (оскільки ромкові Стебунові вдалося одразу ж за рогом у садибі Ілька у Васійчуковій клуні, попередниці Стебунової хірургічної практики в упівських криївках, вилущивши Ковжунові вісім ребер й відтявши легеню, підлатати надиво живущого пацієнта, від якого не відходила Марися), нарешті й назавжди Марисі Ковжун, котра майже після десятьох років очманілого вдівства (коли Онуферко по смерті Кресая приїздив із Праги до Хусту, вона не хотіла його й бачити) погодилася назватися Марисею Ковжун, з’єднавши в одну їхні життєві стежки, які так рано й, здавалося, назавжди були розійшлися, і то чи не найбільше таки з вини самого Онуферка, бож тоді, коли, мов грім з ясного неба, його підтяла вістка, що Марися заручилася з Кресаєм, він не подав жодного знаку, як глибоко це його діткнуло, обернувши в порох доти непохитну певність, що Марисине серце нероздільно належить йому, Ковжунові, попри те, що він, властиво, ні разу не освідчився їй, гадаючи, ніби вона й так знає, що він, Онуферко, гине за нею, отож нема чого дзвонити про це в усі дзвони, та й потім де ж він тоді міг хоч на хвильку припустити, що Настя Возинкевич, та сама веселуха Настя, яка згодом піде гнити в Сибір за допомогу українським повстанцям, з намови Кресая, розчулена жалісливим благанням закоханого півня, котрому вдалося прихилити на свій бік Настю, наговорить Марисі, нібито Онуферкові, одразу ж, як він провалився на матурі (те, що повторно ставши до матури, він з відзнакою склав усі іспити, не йшло в рахубу, оскільки цей Онуферків запізнений успіх Настя, завдяки багатозначним натякам Кресая, майстра на такі справи, списала на добрі знайомства хустівського судді, який, мовляв, таким способом витяг з води свого торопленого одинака, котрому – і таке подібне), потьмарився розум, і він бігає то до ворожок, то до церковників в Ізу та Горінчеве, а тепер ще й нібито збирається постригтися в ченці й тому з нею, Марисею, ніколи й не одружиться, адже на щось подібне він, Онуферко, їй, Насті, колись і сам Досить прозоро натякав, хоча, властиво, під час тієї розмови з Настею Онуферкові здавалося, ніби він повністю виклав їй свої почуття до Марисі, що їх Настя (не інакше, як дідько заліз їй тоді в ДУшу, і вона оглухла, бо звідки ж тоді було Онуферкові знати, що Настя чомусь закохалася в нього?) витлумачила зовсім на інший кшталт, такий згубний для Онуферка, – отож, нехай вона, Марися, йде за Теофіля, ставного й порядного хлопця без жуків у голові, на якого не одна дівчина пасе оком, мовляв, з Ковжуна однак жоднісінького хосену, і він дійсно не при собі, – на що Марися п ісля тривожних вагань, так і не дочекавшися від Онуферка спростування (а йому, нетямущому, тоді й на думку не спало подати від себе знак, – вирішальна обставина, котру Марися й витлумачила як байдужість до своєї особи, і…), погодилася віддатися за Кресая, – подія, що й привела Онуферка на угорське кладовище, котре заспокоювало його так само, як і вигляд мерців, до яких завдяки батьковому уявленню про належне виховання (звідки батько дійшов такого висновку, і чи це завинили життєві перипетії, а чи просто це збереглися залишки давніх звичаїв у їхньому роді, Онуферкові й перегодя не поталанило вивідати, однак хоч би й що там було, ніщо не міняло тієї обставини, що хустівський суддя вважав, ніби чергування вночі біля мерців, до яких він, старий Ковжун, чув нездоланну відразу, належно виховуватиме хлопцеві характер, що його встигла підпсувати матір і що його намагався виправити батько, посилаючи сина чергувати біля померлих), попри Онуферкову молодість, його досить часто кликали, бажаючи дешевим коштом задовольнити суддю, безвідмовне заступництво якого не одного бідолаху витягало з халепи, – кликали читати псалтир над покійниками, котрі, як на Онуферка, повертали людині здібність гостріше мислити й відчувати, і зовсім не жахали (щоправда, в гімназії товариші довго не вірили, що Онуферко не боїться мерців, гадаючи, ніби він хизується перед одноклясниками відвагою, тим часом як біля померлих не потребувалося жодної відваги, хіба від живих не поставали прикрощі лихіші, ніж від мертвих? – а вигляд покійника, зокрема ж кладовище, його, Онуферка, лише заспокоював), хоча тоді на угорському кладовищі йому серце застрягло в горлянці, коли раптом на ще з дитинства знайомій стежці, поміж надгробками, куди Онуферко, як не стало матері в хаті, бігав гамувати найтяжчі душевні збурення, які вряди– годи особливо нестерпно його опадали, – він відчув, як щось дихає й похрустує, від його, Онуферкового, мимоволі майже вголос проказаного «отченашу» частинами втілюючися в стриноженого коня, котрий мирно пасся на кладовищі, де Ковжун востаннє бачив Дзиндру.

Щоправда, тоді Онуферко ледве пізнав Дзиндру, гадаючи: він здибав не Дзиндру, а козака Мамая, бо коли Ковжун нарешті добрав: те, що вирвало йому серце з грудей наглим похрустуванням, а особливо довгим, сповненим охрових бризок віддихом, – це не пекельний кінь з розповідей баби Юстини, кінь, що по всьому світі жере кістяки проклятих мерців, – а звичайнісінький козацький румак, то тієї ж миті він за конем і угледів Дзиндру в кармазинових шараварах, який сидів перед казаном, де варився куліш, над котрим Дзиндра час від часу нахилявся, попихкуючи люлькою, аж навколо тирличилися хмарки, а на обвітреному надгробному пам’ятнику висіла козацька порохівниця й шабля на подобу тієї, зображеної на старій скрині в передпокої хустівського судді, що на ній, – як це Онуферко кілька разів сам підгледів, хоча мати його за це ставила в куток на коліна, – що на ній, замість Біблії, присягали деякі батькові клієнти і що згодом десь зникла, – а коли Онуферко спитав, яким робом Дзиндра сидить перед ним в одязі сімнадцятого століття, то Дзиндра й пояснив, мовляв, він зовсім не сидить в одязі сімнадцятого століття, як це здається Ковжунові, а просто Онуферко, завдяки винятково інтенсивній душевній напрузі, ступив до нього, Дзиндри в сімнадцяте століття, оскільки століття не чергуються одне за одним, як це задля зручности й повелося приймати за дійсне, пристосовуючи світ до позему глухонімих однофасетних створінь, застрашених непроникненним хаосом буття, а існують одночасно всі нараз, тільки переважна більшість людей, занехаявши внутрішній зір, того не бачить, та й як їй це бачити, коли людина сама собі спорудила на очах перегородки, первісно захисні, а згодом дедалі затискувальніші й гальмуваль– ніші, а всеохопного розуму й душі бракує, щоб те охопити й унедійснити? – натомість, мовляв, у Ковжунові, завдяки надмірній схвильованості, відпали ці захисні перегородки часу й простору і тому він і засік його, Дзиндру, в сімнадцятому столітті, яке міститься так само в двадцятому, тридцятому чи в будь-якому з майбутніх чи минулих віків, як шабатурка в шабатурці, – пояснення, яке остаточно дійшло до Ковжуна не в Хусті на угорському кладовищі, хоча йому тоді багато чого прояснилося, допомігши в найтяжчі хвилини втриматися при житті, бо те, що тоді казав Дзиндра, у подальшому Ковжуновому існуванні набирало відповідно до обставин щораз іншого, подекуди навіть протилежного сенсу, нарощуючи при тому в Ковжуновій свідомості ніби додаткові клітини буття на подобу рибних плавальних міхурів, лише ці міхурі відповідно до душевних коливань то розширювалися до розмірів кімнати, то зморщувалися до гірчичного зерняти, – а майже півстоліття пізніше в центрі Мюнхену, коли Мстислав Гром’як невдовзі перед тим, як прогоріти з таксі, власником якого він тоді Ще називався, порахувавши в хвилину затьмарення, що він, Гром’як, так само, як й інші, зіб’є собі (властиво, не так собі, пощо йому маєтки? адже діти вже, дякувати Богові, повиростали й поодружувалися, а онукам) статки на приватному транспорті, він, якому сумління не дозволяло брати за проїзд грошову винагороду зі знайомих, – а їх Гром’як подибував на кожному перехресті, та й потім, як же було нормальній, нез’їдженій демоном наживи людині втриматися, аби не підвезти якогось зачучвіреного небораку, та ще й земляка, без копійки в кишені? – що, звісно, аж ніяк не сприяло Гром’яковому одноосібному підприємству, котре завдяки нестримному Мстиславовому добродійству дедалі відчутніше занурювалося в борги, – коли Гром’як віз Ковжуна до українського пластового табору біля Кеніґсдорфу, де вперше на європейському континенті проводили вакації Ковжунові, чи то пак Марисині, народжені в Канаді онуки, для Ковжуна дорожчі за власну кров, і то зовсім не тому, що Провидіння відмовило Ковжунові мати власних дітей, уділивши йому чужих нащадків за своїх, – обидва Іванові пацани, котрі, прилетівши з Едмонтону до Мюнхену в гості до Ольги Токмини (Марисиної давньої приятельки, такої не подібної до Марисі, аж Ковжун не раз дивувався, як Марися ухищається товаришувати з Токминою, звісно, розумною, проте колючою, – а втім, що таке розум? світ бачив і далеко розумніших, і чому конче розум, за яким часто криється тупеньке, обмежене зло, виряджене в шати розуму, мав виповнювати людину отрутою, що її Ольга, як на Ковжуна, продукувала зайвий надмір, що й робило її нестерпно кусючою, – й бездушною креатурою, яка занехаяла власного сина за громадськими справами, – а за цими громадськими справами, де Ольга чимало й доброго зробила, може, саме завдяки її зубатості й бездушності, і тут Ковжун віддавав Токмині належне, зрештою, хіба він сам не уділив значну частку свого життя цим самим громадським справам, хоча він ніколи не пхався в політику, тільки ж одне – пхатися, а друге – склавши руки, бездіяльно дивитися загіпнотизованим кріликом, як на очах у найлюдожерніший спосіб зводять з лиця землі власну націю, – однак чи за цими громадськими справами, особливо у випадку Ольги, – бож чи не тягнеться людина потемки до того, що їй закладене в серці? – не ховалася, бува, черствість надто владолюбної тиранічної душі? – і цю Ковжунову підозру, згодом затужавілу в переконання, виснуване, як казала Марися, не так із дійсности, як із Ковжунового упередження до Ольги, наслідком чого Ковжунові завжди шкода було Токмининого Якова, котрий, попри майже цілковитий брак материної уваги до його особи, обожнював свою пащекувату родительку, – не захитували навіть Марисині наполегливі запевнення, мовляв, Ковжунові просто не вистачає терпцю, аби знайти до Ольги невідштовхувальний кут співіснування, так наче він не мав нічого ліпшого в житті, як тільки вишукувати цей кут, не вистачало йому власних кутів! хоча не виключене, що заради Марисі, аби їй зробити цим бодай невеличку приємність, він, може, якось і добіг би цього кута, якби Ольга щоразу, і то, як на лихо, саме тоді, коли він сповнювався найкращими намірами, не дратувала його ніби навмисною різкістю й нетерпимістю, за якими вищирювався, як на Ковжуна, найнестерпніший демон, – демон повчати інших, хоча сама Ольга не терпіла повчань, – наслідком чого не тільки Ковжун не знаходив з нею спільної мови, – адже, крім Ларисі, її справді ніхто не терпів, що Ольга зараховувала на карб людської зіпсованости, а не своєї вдачі, – а й її власний чоловік, здавалося б, уже такий смиренний нерушвода, байдуже, що юрист, Сидір Погорільний, царство йому небесне, узяв з нею офіційно розлуку, навіть не дочекавшися народження єдиного сина, який згодом на честь матері звів прізвище рано померлого батька до літери «П» з крапкою й рискою перед прізвищем «Токмина», що ним Яків тільки й підписувався, без огляду на те, що матір, ім’ям якої Якова дражнили ще в гімназії, ніби наперед запрограмовуючи його долю й тому й називаючи його не по-батькові Сидоровичем, а – Ольговичем, майже не опікувалася своїм нащадком, – аби на старощах, ані трохи не подобрішавши до відданого Якова, любленого студентами викладача, знаного професора-орнітолога, доктора наук і почесного члена різних українських та іноземних закладів і товариств, Якова, що його Ольга не тільки перед знайомими, а й у прилюдних виступах, де Токмина все ще вряди-годи виголошувала не надто блискучі, але завжди посутні, хоч і зайво кусючі доповіді з не меншим запалом, ніж за молодости, обзивала дурнем щоразу, як Яків їй чимось не догоджував, – цілковито розмагнітилася на онуках? – чи це так уже сама природа урядила, аби на онуках тануло й найчерствіше серце? бо чи колись Ковжун повірив би, якби сам не побачив, що Ольга Токмина зм’якне на онуках так, як ніколи не м’якла ні на синові, ні на будь-кому іншому, і це та сама Токмина, в якій, здавалося, сама бляха, залізяччя й колючки, а от виявляється, і в ній серед полум’я і сірки раптом вилонився найшовковіший у світі моріжок? а втім, що вже Токмина, коли хіба сам Ковжун не зловив був себе на тому, що від жеботіння Іванового Гриця, а тоді й Данила, ну а вже від Михайлини й поготів, йому топиться серце в грудях так, як ніколи не топилося в Івановій присутності, хоча Івана він справді любив, й Іван, на відміну від завжди коректного, але холодного Марка, платив йому глибокою прив’язаністю, визнавши його, вітчима, і за батька, і за товариша, і за найінтимнішого порадника в житті завдяки чи не тій, несхопній словами, внутрішній спорідненості, яку вони з першого ж Догляду відчули один в одному, однак коли заходило про онуків, то, х Ковжун просто обожнював без жодних передумов, і вони могли Х0Дити йому по голові, що вони, звісно, й не барилися чинити, бож чи не ходженням по голові була їхня подорож, – що її нишком від Івана, котрий дотримувався засади: дітей не гоже зайво розбещувати, оскільки такий самий, якщо не набагато ліпший, український пластовий табір є під боком і в Канаді, і нема чого, не вбравшися в колодочки, пхатися світ-заочі, – фінансував дід, вигадавши, щоб не погнівати своєю слабістю Івана, ніби місцева українська громадська організація уділила йому, Ковжунові, безплатно три квитки на подорож, – з Едмонтону до Мюнхену в гості до Ольги Токмини, де онуки не затримувалися, а…) разом з Даринею й Васильком, Токмининими покищо єдиними продовжувачами роду, подалися до табору біля Кеніґсдорфу.

Властиво, тоді в таксі, ще заки вибратися зі стиску авт у центрі, аби прямувати вже без прикрих зупинок до пластового табору «Гохлянду», місця зустрічей, хоч і не таких великих розмірів, як у Канаді, українців з усіх кінців світу, Ковжун нагло усвідомив: те, що говорить зараз Гром’як, – це ж майже тодішнє Дзиндрине пояснення на угорському кладовищі, тобто зовні це виразно Гром’якові слова (чи радше, в них лише Гром’якова оболонка, на якій, мов на мильній бульбашці, розтікаючися веселковими зализами, вилискують серписті інтонації Гром’якового голосу), а всередині це Дзиндрині (сочистий, вогняний м’якуш) слова, які щойно тепер завдяки Гром’якові ніби остаточно визріли, хоча Гром’як розповідав Ковжунові лише про свою родину, і то не так про самих дорослих уже дітей, як головне про ледве видибаних з пелюшок незрівняних онуків, яких ще земля не носила!

Бож саме тоді, коли Гром’як заходився розповідати про онуків, з подивом пояснюючи, який розум, пам’ять і винахідливість криються в такому манюцюпенькому створінні, котре щойно зіп’ялося на ноги, а особливо в його улюблениці, чотирирічній Звениславі, оскільки дворічна Оришка, що вже цілком вільно, а, головне, з яким виразом говорить! – не інакше, як з неї виросте нова Заньковецька й Сара Бернар в одній особі, – і шестимісячна Зоряна, котра вже досконало розрізняє пісні, проявляючи абсолютний слух, і засинає лише під «Ой, не шуми, луже, зелений байраче» чи під «Апасіонату», ще не досить підросли, аби дощенту заполонити діда так, як Звенислава, – крізь Гром’якові слова (навіть не слова, а побільшені, увібгані в слизаві гнучкі панцери, вічно сліпі креветки з юрської Печери Панів, білі рачки, що їх Панас Ощипко ще кілька років тому, – саме, як Ковжун, перш ніж податися до Відня по давно обіцяну йому емаль Марії Дольницької, вступив був до Мужену до Іванки Винників, аби замовити в неї два канделябри й столовий сервіс на двадцять чотири особи, ну а звідти вже переїздом завітав до свого давнього приятеля, який чи не заради тих рачків і поселився в Бом-ле-Месьє, бож до бокоплавів, як і до печер, Панас Ощипко ще в Празі проявляв виняткове зацікавлення, і вимальовував, укладаючи з них на полотні, проте зовсім інакше, ніж Арчімбольдо, обличчя сучасників, зображеннями яких, оскільки Панас з віком дедалі неохочіше продавав картини, було захаращене Ощипкове не так вже й мале житло-майстерня над каварнею кілька кроків від вхідної брами до манастиря Бом-ле-Месьє, майстерня-житло, куди Панас так наполегливо переконував Ковжуна переселитися, мовляв, хіба вони в Празі до Ковжунового одруження з Марисею не ділили разом однієї далеко меншої кімнати? а тепер з кінцем туристичного сезону, який, між іншим, його, Панаса, ані трохи не турбує, бо тоді його постійно хтось відвідує, і це йому не перешкоджає, вони удвох могли б ще й ходити, як колись у Празі на концерти церковної музики, до Печери Панів, де перед війною місцеві мисливці влаштовували святкування, граючи на рогах, і слухати з магнетофонного програвача бароккову музику, що в цій печері звучить майже так, як звучав орган під пальцями Юрка Наумика в соборі святого Віта чи в Тинській церкві?), – крізь Гром’якові слова в Ковжуновій пам’яті одразу ж оприсутнилася теща Гром’якового Тараса, тоді в Празі, самозрозуміла річ, ніяка не теща, а струнка (за висловом Панаса Ощипка, викапаний пармеджанінівський янгол-підліток з обличчям Амура, хлопчик, схожий на дівчину, лише не з темними, а світлими, коротко підстриженими кучерями) студентка політехнічного інституту, Ізидора Кобиневич, безнадійно, за твердженням самої Ізидори, закохана в Олеся, якій він, Ковжун, давав поради за чашкою кави в «Люврі» чи – рідше, – «На Слованці» (де він, Ковжун, вівтірками, а подеколи й четвергами чекав на професора Покиньчереду, який за щедру винагороду доручав йому, Ковжунові, робити виписки, – для Ковжунових фінансів справді рятівні виписки, – наслідком чого Онуферкові частенько доводилося тягати з собою Панаса по архівах і бібліотеках, оскільки в Панаса саме тоді й пролягла була смуга, коли він з наближенням присмерку не витримував самотности, яка штовхала його поповнювати самогубство, – виписки для наукової професорської праці, котра, здається, так і не появилася друком, хоча Гаврило Забаштанний після війни в Ашафенбурзькому таборі згадував, ніби її видало в Голляндії Розенкройцерівське товариство, щоправда, у небагатьох, призначених лише для герметичного В)китку примірниках, отож, мовляв, Ковжунові інформації з мінералогії, геральдики, досліджень седиментів морського дна, військової оборонної тактики, реєстри африканських, не знаних у ЕвРопі занечулювальних отрут, згадуваних у звітах різних експедицій, – відомості, шо їх Ковжун в абетковому порядку на навеличких картках, котрі йому з власної ініціятиви заготовляв Панас переважно з кольорового досить грубого обгорткового паперу, купу якого на домагання Панаса, – решта власности Ошипка не цікавила, – Ковжун разом з іншими Панасовими манатками переніс у своє помешкання, – передавав професорові, ніколи не питаючи, пощо йому такі строкаті нотатки – не пішли на вітер, хоча роками пізніше, коли Ковжун сам опинився в ролі професора Покиньчереди, він, Ковжун, остаточно зміцнився на переконанні, шо Покиньчереда під виглядом йому ані трохи не потрібних виписок просто з делікатности обрав найдійовіший спосіб, як, не прозраджуючи нічим свого добродійства, допомогти Ковжунові, який тоді справді перебував у матеріальній скруті, – бож йому доводилося дбати не так про себе, як про належне утримання самотнього, як палець, а головне тоді справді безпомічного, Панаса Ошипка, купуючи йому фарби, полотна, ліки, ну і, насамперед, допильновуючи, аби той бодай раз на день шось попоїв, про шо Панас у полоні тривалої душевної кризи забував, як це він забував або раптом навмисне уникав малювати, лише на наполегливі прохання Ковжуна, який єдиний з усіх Ошипкових знайомих мав на нього вплив, – беручися за пензлі, аби за хвильку їх знову відкласти набік, хоча саме тоді, як ніколи пізніше, вони, – якшо поминути розмову про музику, якою, Михайло Тиж у приватній гутірці порадив був Ковжунові підлікувати шойно випушеного з будинку божевільних ніби остаточно видужаного Панаса, порада, котра не згайнувалася лише тому, що коли Ковжун з Ошипком цілком випадково потрапили на «Missa solemnis», де при органі був Юрко Наумик, то вони почали бігати на всі концерти, де виступав Юрко, а тоді йде й записалися, – звісно, на Юркову спонуку, – до товариства любителів бароккової церковної музики, незрівняним виконавцем якої був Юрко, – і то саме тоді, як ніколи пізніше, найбільше говорили про живопис, любов до якого на все життя й пришепив Онуферкові Панас, шо ним опікувався Ковжун протягом досить довгого часу, – властиво, аж до смерти Євгена Пошелюжного напередодні його весілля, смерти, яка мов рукою, зняла з Ошипка напади шаленства, депресії й навіть жах перед сутінками, уможлививши йому знову не тільки брати, а й виконувати замовлення і навіть переселитися від Ковжуна з Мостецької на вулицю Яна Неруди до іншого помешкання зі світлим просторим ательє на модернізованій мансарді, де Панас у старій ванні з лев’ячими лапами влаштував тимчасовий акваріюм для раків, креветок і лянґустів, котрі він тоді з невгасимою і згодом пристрастю вперше заходився малювати, пояснюючи частково втішеному, а частково занепокоєному Ковжунові, що весь світ, а людське тіло зокрема просякнене бокоплавами, і це він, Ощипко, й покликаний відтворити на полотні, інакше він буде не Панас Ошипко, що ним протягом довгого часу опікувався Ковжун, – ні разу не ламаючи собі голови, чи за щедро оплачуваними виписками для професора Покиньчереди не приховується, бува, звичайнісіньке, незбагненне духовним калікам, сором'язливе добродійство, ну і, самозрозуміла річ, аж ніяк не припускаючи, що роками пізніше подібним способом він, Ковжун, допомагатиме Іванові, котрий на третьому семестрі, попри первісне невдоволення Марисі ранньою синовою женячкою, побрався з ГальшкоюЖихар, – допомагатиме закінчити археологічні студії, копітко маскуючи допомогу, аби надмірною опікою не надлузнути ні Марисиних почуттів, не надто прихильних до Гальшки аж до народження Гриця, який компенсував бабі втрату Івана, ні Іванових гордощів обтяжливою вдячністю, що могла закаламутити їхні сердечні стосунки вже хоча б тому, що Ковжун, – чи не завдяки батьковому вихованню: мовляв, ніколи не поспішай, зробивши комусь добро, одразу ж по-крамарському закасовувати подяку, – нічого так не боявся в житті, як зобов'язати чоловіка вдячністю, і тому так старанно й закамуфльовував допомогу Іванові фіктивними довідками з не менш фіктивних установ, що нібито виділяли значні фонди на письмове проведення якихось там, щоразу нових і безглуздіших, чим вони не відрізнялися від справжніх, сплачуючи данину прогресові, – статистичних опитів серед студентів, опитів, що їх ухищувався вигадувати Ковжун, ступаючи в слід Покиньчереди, – зрештою, хто зна, які шляхи Провидіння? адже не виключене, що саме Покиньчереда й увійшов тоді в Празі в його, Ковжунове, життя з єдиною метою, аби він, Ковжун, роками пізніше допоміг Іванові, навіть Марисі не прозраджуючи цих, часом досить обтяжливих, тому що Ковжунові важко було щось вигадувати, махінацій?), оскільки чомусь саме до нього, Ковжуна, напевне тому, що він ніколи до Ізидори не залицявся (що вдієш, коли він належав до тих чоловіків, яким вистачала одна жінка на все життя, і жодна інша істота слабшої статі, крім Марисі, його не цікавила?), вона засвідчувала непохитне Довір’я, – давав поради, як заполонити (самозрозуміла річ, платонічно, бож Олесь мав і жінку і, як дехто подейкував, прибравши поставу карального праведника, покликаного силою свого безгрішшя судити ближнього і тому й беручи за зле вибранцеві муз, що йому закортіло пройтися на незавидному, тлінному рівні простого смертного, – хоч, може, саме такого ПаДіння поет і потребував не лише заради самовдосконалення, а й 3аРади надхнення? – даму серця, що його нібито певніше від жінки провадила крізь остогидлу буденщину, розуміючи його) душу поета, і як чи не наслідком цих порад і пощастило Павлу Свиридовичу Вергуну (тоді ще теж не інженерові будівельних шляхів, як Ковжун, не в'язневі Бухенвальду, а вже й поготів не власникові будівельної фірми в Канаді, що божився перегодя, ніби Ковжунові поради й справді допомогли – тільки, щоправда, не їй, Ізидорі, котра поклала собі весь вік дівувати, розтопити Олесеве серце, а йому, Вергунові) домогтися Ізидориної руки, хоча він, Вергун, не годен був скласти й двох римованих рядків, однак це йому Ізидора пробачала тієї ж миті, як він проказував їй напам'ять нехай і який малий уривок з віршів її коханого, вічно молодого, не спотвореного ні пивним черевом (Ізидорі завжди ставало невимовно шкода усіх затятих сліпців, які не тямили, що в її очах Олесеве пивне черево виглядало стрункішим від талій усіх Аполлонів Бельведерських, бо її поет не міг бути спотвореним), ні віком, ні жодними вигаданими чи дійсними, хоч і якими прозаїчними походеньками Олеся, любов до поезії якого Ізидора передала своїм нащадкам, наслідком чого її чотирирічна онука, Звенислава Гром'яківна, на невимовну втіху ущент розм'яклого діда, що віз тепер Ковжуна у покищо власному, хоч і заборгованому таксі, – й складала вірші, що їх розчулений Гром'як, як біблійне одкровення, проказував Ковжунові мало не всю дорогу до Гохляндського табору і що, не виключене (не так самі слова, як та радість, котру випромінював Гром'як, розповідаючи про онуку), по-новому й засвітила давні Дзиндрині висловлювання на угорському кладовищі, прочинивши в чутих щодня знайомих звукових сполуках додаткові досі або не існуючі, або просто не зауважувані осяйні чарупки, з яких полилося на Ковжуна світло так, як це з ним, – щоправда, дещо по-інакшому, – кілька разів траплялося «у медвідку», в «Люврі» та «На Словенці» в присутності професора Покиньчереди, хоча на те нібито не було жодної ваговитої причини, і вони тоді гуторили виключно про буденні речі, тому що Ковжунові далебі не випадало (і кожного разу, як він натинався переступити цю невидиму межу, йому мимоволі заклеювався язик, бож не личило!) напастувати професора не досить дискретними запитами (і то частково зі страху, а що коли професор візьме й раптом підтвердить, що то все правда?), чи він дійсно аж так знайомий з альхемією, як це Ковжунові прогудів був вуха Левко Мусієнко, котрий кількома роками пізніше, – та й не він один, бо тоді чимало українських ентузіастів залишили Прагу, – загинув у радянських концтаборах завдяки своїй непохитній вірі, яка змусила його повернутися на люблену над усе батьківщину в переконанні, що на Україні, – і це саме тоді, як єдинонеділимні пахолки мороку в Москві вже запускали пекельну людинотрощильню для викорінення цілої нації! – будують нехай і комуністичну, але, мовляв, українську державу, і він, Левко, мусить активно допомагати своєму багатостраждальному народові після тристалітнього небуття стати на власні ноги, думка, від якої Мусієнко, як це він казав Ковжунові, не годний уже був дихати в Празі, що робилася йому дедалі осоружнішою, хоча до останніх днів від’їзду на Україну він, властиво, жив і дихав альхемією, котра дивовижним робом (а втім, може, Левко дещо й замовчував) в’язалася з відбудовою незалежної України і Левковим поверненням додому, попри те, що Ковжун ніяк не міг второпати, який взаємозв’язок між добровільною репатріяцією в пащеку Молоха й альхемією, котрою Левко марно натинався запричастити й Ковжуна, намовляючи його спільно вдатися до пошуків філософського каменя, що його вже нібито видобув професор Покиньчереда, який, мовляв, демонстрував перетворення металів перед Левком, котрому тоді (а Левковим словам Ковжун і вірив, і не вірив), як виняток, уділено цю ласку завдяки його, Левковим, винятковим зацікавленням і заглибленню в альхемію, що й послужило йому, Мусієнкові, привідним пасом до Покиньчереди, бож професор ніколи до себе нікого не запрошував, і тому ніхто в Празі не знав не лише, де він, Покиньчереда, живе, а й чи він одружений чи одинак, бідний чи багатий, а його, Левка, професор запросив до своєї пишної, захованої за старими фасадами на Йоржинській вулиці ліворуч, біля чорної башти, вілли, устаткованої під альхемістичну лабораторію (хоча Ковжун часто бував на Йоржинській вулиці й після Левкових оповісток заглядав в усі ворітниці поблизу Чорної башти, проте ні разу не зауважив там професорової вілли, з піччю-атенором), де Покиньчереда нібито Два рази в присутності Левка перетворював навіть не оливо, а звичайнісіньку заржавілу бляху на щире золото, а це перетворення нешляхетного металу на шляхетний означало тільки одне: Покиньчереда був власником філософського каменя, а отже й еліксиру вічного життя, – твердження, що його Ковжун пригадав майже п’ятдесят років пізніше на Кельнському вокзалі перед відвідинами Череватенків, бо коли, підвівши очі (тієї самої миті Ковжун шкірою відчув, як на нього хтось пронизливо дивиться), він побачив два кроки від себе професора Покиньчереду, що теж, як і Ковжун, відірвав погляд від розкладу потягів до Парижу, Ковжун з подивом ствердив (і тоді, власне, з новою силою й ворухнулися в ного мозку Левкові розповіді, давно пущені в непам’ять), що за ці Р°ки (майже півстоліття!) професор не постарів, а наче відмолодів, 1 коли, втішений несподіваною зустріччю, Ковжун, який не сподівався подибати професора в живих (бож ходили чутки, що його після війни замордували в Празі радянці, а він, виявляється, вижив та ще й тепер жартував, бачачи, як на нього вибалушується Ковжун), запросивши Покиньчереду до ресторану, що виходив скляними дверима впритул до сходів собору, куди Ковжун ще збирався потрапити на вечірню відправу, спитав, яким це робом професор так молодо тримається і чи це, бува, й справді на нього так діє еліксир вічного життя, як це про нього подейкували в Празі, то професор зареготав, а тоді, глипнувши на Ковжуна й ніби трохи вагаючися, з усмішкою докинув, мовляв, це тому, що він, Покиньчереда, працює по шістнадцять годин на добу й не має часу, коли старіти, оскільки йому треба ще сяку-таку дещицю залагодити на цьому світі, зокрема те, що інші пінтюхи згаяли, – це, так би мовити, одне, а друге – ще простіше, тобто нехай Ковжун не думає, ніби він, Покиньчереда, так дуже й старший від нього, між ними, властиво, як це він, Покиньчереда, пригадує, різниця пише якихось п'ять, ну, може, сім років, але за молодости, як це, зрештою, не відмовиться Ковжун засвідчити, він, Покиньчереда, носив бороду, аби не надто вирізнятися серед поважних, здебільшого літніх колег, тому що він, Покиньчереда, мавши двадцять два роки, подібно до Грушевського, став професором, і якось не випадало в товаристві статечних добродіїв виглядати несолідним свистуном, а тепер, коли всі молоді хлопці повідкохували собі буйні бороди, він, Покиньчереда, який ніколи не любив бороди, вирішив голитися, і тому Ковжунові тепер здається, ніби, замість старіти, він, Покиньчереда, помолодшав: – пояснення, котре, звісно, аж ніяк не пояснювало професорового відмолодження вже бодай тому, що він виглядав на сороківку, а йому мусіло б бути добре за сімдесятку, коли не вісімдесятку, проте Ковжун і не наполягав на докладнішому виясненні, адже якщо професор не бажав чогось уточнювати, – а який писаний чи не писаний закон велів йому розкривати перед Ковжуном свої карти? – то він мав на те ваговиті, чи не ваговиті, кого це, зрештою, обходило? – причини, й не випадало допитуватися, ґвалтовно пхаючися в чужу душу, хоча, ймовірно, шо в цьому єдиному випадку Ковжун, знехтувавши власними засадами й загальними правилами пристойности, таки попхався б, якби він хоч з деякою певністю міг припустити, що професор йому відповість, тільки, ясна річ, не на запитання, яким робом він помолодшав (саме це Ковжуна не так дуже й цікавило, оскільки він і зі старістю, принаймні досі, давав собі раду), а на те найголовніше, що над ним він, Ковжун, свого часу багато розмірковував ще в Празі, а саме: чи професор справді, як це, скріплюючи свої сповіді найтяжчими кпятьбами, присягався Панас Ощипко, успадкував від своєї баби сипу й знання, передавані в їхньому роді з покоління в покоління, – силу й знання воскрешати мертвих і чи він, Покиньчереда, тоді на прохання матері Євгена Пошелюжного, таки воскресив був Євгена, наслідком чого Панас (як це він стільки разів зі щоразу новими подробицями переповідав Ковжунові), Панас (який став свідком Євгенового воскресіння лише тому, що заснув під час вечірньої служби в церкві святого Хоми) і мусів відсидіти цілий місяць у божевільні, де йому напевно довелося б і звікувати, якби ним тоді не заопікувався Ковжун, узявши до серця пораду Михайла Тижа, котрий, знаючи, що в Празі Панас сам, як палець, оскільки дядько в Америці, якого треба було ще розшукувати, і якась далека рідня в Канаді не йшли в рахубу, звернувся до Ковжуна, що доти бачив Ошипка лише єдиний раз на його невеличкій виставці, де вони познайомилися і де навіть тоді не спокушеного на малярстві Ковжуна дивно вразили, хоча він про те й словом не обмовився, вважаючи себе нетямущим у тих справах, Ошипкові образи, про які згодом не тільки говорив, а й чимало писав Ростислав Негребецький, пристрасно обстоюючи погляд, – що йому багато хто, особливо з мистців, брав за зле, – ніби Ощипко чи не найбільший маляр двадцятого століття; погляд, що до нього частково схилявся й Михайло Тиж, який уже тоді, коли ще ніхто, крім Негребецького, не звертав на Панаса уваги, полював за Ощипковими полотнами, що їх можна було споглядати на стінах Тижової приватної лікарської практики, куди однієї днини Тиж і закликав був Ковжуна, аби, виклавши йому докладно перебіг і можливі наслідки Ощипкової хвороби, спитати, чи не знає, бува, Ковжун когось, хто допильнував би покищо не безнадійно хворого маляра, котрий на деякий час, щоб позбутися повторного шаленства й депресій з нахилом до самогубства, потребує не так ліків чи гамівної сорочки, як доброї, терплячої няньки, єдиний найдійовіший для Панаса лік під цю пору, інакше Ощипко загине, бо ніщо інше йому вже не допоможе, – запит, який влучив Ковжунові в саме серце, що й веліло йому, якстій, без уваги на те, чи це не надто Ускладнить йому самому життя (а про які ускладнення взагалі могло мовитися, коли треба було негайно рятувати людину, тим більше, що Михайло Тиж, з огляду на родинні обставини, не зважувався це зробити?), перенести всі Панасові нечисленні речі й малярські причандалля до свого однокімнатного помешкання, оскільки Михайло Тиж не лише не приховував, а кількаразово навіть зайво перенаголошував на тому, що Панас протягом довгого ЧасУ не витримуватиме самотности, а Ковжун, зрештою, і без нагадувань Тижа з перших же годин перебування в Панасовому товаристві зорієнтувався, що коли він залишить Ощипка напризволяще, той справді помре, і то не від нападів шаленства, душевної скрути чи від браку перед ким виговоритися, а просто з голоду, тому що без Ковжунової, інколи навіть досить наполегливої пригадки, Панас забував їсти, бо саме тоді, коли спорожнілому шлункові надходив час нагадувати своєму власникові бодай про якийсь мінімальний харч, Панаса з новою силою опадало видиво Євгенового воскресіння, про яке він зі щоразу новими подробицями не стомлювався оповідати Ковжунові, а той уже терпляче вислухував нескінченні варіації почутого, постерігши, що від цих повторних розповідей, то монотонних, то схвильованих (відповідно до пори дня, оскільки під вечір крива Панасового збудження стрімко підносилася вгору) в Панасові помалу притлумлюється і, найважливіше, не так часто повертається назад душевне збурення, котре опало хлопця тієї миті, як Наталя Федорівна Пошелюжна вивела за руку померлого напередодні Євгена з церкви святого Хоми, бо щойно коли Пошелюжна зникла зі своїм воскреслим сином, він, Панас, струсивши крижане заціпеніння, прожогом вискочив з церкви, чуючи, як його судомить, аж кидає об землю, й почав кричати майже тваринним голосом, одразу зібравши навколо себе натовп, з-поміж якого надто запопадливі ретельники порахували Панасове свідчення очевидця за маячню божевільного й викликали швидку допомогу з санітарами, котрі й впакували його, Панаса, в гамівну сорочку, так наче гамівна сорочка могла щось вдіяти проти того, що Панаса й згодом, коли його цілком законно, а зовсім не за протекцією Михайла Тижа, як то ввижалося Володимирові Качканові, виписали з лікарні, опадали корчі завжди, як йому доводилося зустрічати симпатичного компанійського Євгена, до якого Панас завжди прихильно ставився і який тепер на нього так убивчо діяв, звісно, й не здогадуючися (а як йому було здогадатися, коли Панаса, що, пересиливши відразу, хоч його в Євгеновій присутності затіпувало до непритомности, сам попхався до воскресного, аби витлумачити, як із ним, бідолахою, стоїть справа, той просто не слухав, регочучи, як навіжений з Панасового звіту, а матір і професор Покиньчереда не пускали про те й пари з уст?), що саме він, Євген, спричинник Панасових нападів шаленства чи (як дехто висловлювався, демонструючи на фальшивому місці недоречну й далебі сумнівну ерудицію) ментального захворювання, яке, властиво, протривало акурат до Євгенової смерти (цього разу остаточної, бо погнівана родителька, не бажаючи відступити єдиного сина ненависній майбутній невістці, на мить чи то забувши, чи то, – як це вона сама згодом, кленучи своє себелюбство, тяжко каялася Тимофієві Худьові невдовзі перед остаточно так і не з’ясованою – добровільною чи посланою Провидінням загибеллю, – і справді на якийсь зблиск свідомости бажаючи унедійснити власну угоду, укладену в церкві святого Хоми, мовляв, якщо Євген не їй, то нехай уже й нікому іншому не дістанеться, забрала назад материнську охоронну силу, яку не протаранило б і саме пекло і яка досі й утримувала Євгена при житті, а цей секундний відплив непроникненного для небуття життєдайного покрову й уможливив розпорядникам потойбіччя вихопити хлопця назад до мерців) напередодні Євгенового весілля, тому що Наталя Федорівна була надто вражена в саме осереддя свого єства нещезальною появою тричі гаспидної, дурної, поганої й норовистої Ніни Кальченко, з котрою її наївний, по-телячому закоханий Євген, попри наполегливі материні благання, сльози, а потім уже й прокльони, – адже та хвойда її Євгенові не пасувала, і хіба вона, матір, не найліпше провиділа, що для нього добре, а що зле, бажаючи своїй дитині найліпшого? – проти чого Євген раптом забаскаличився, затявшися попри її, материну, незгоду, офіційно взяти з Ніною шлюб, що й вразило її, Пошелюжну, в саме серце, аж вона на якийсь мінімальний відтинок часу відступилася від нього, – і тому й не спромоглася, а, може, й просто не схотіла вимолювати для відчуженого сина воскресіння, що й мало такий вплив не лише на неї саму, на Ніну Кальченко, яка із втратою Євгена, за котрим пішла з вітром найліпша частка її душі, перетворилася на механічну ляльку, що так і не знайшла собі місця на цьому світі, хоча роками перегодя у Істанбулі Панас бачив її в супроводі огрядного намащеного левантійця щебетливою й задоволеною, наче Євгенова смерть не вплинула на неї, – а й на його, Панасове, життя.