Книга: Песнь о Гайавате - Генри Уодсуорт Лонгфелло

Интересно было то, что не все истории про справедливость, привычную нам (когда злодей и подлец наказан, сирый и убогий отогрет). Часто сила и хитрость выигрывают даже в нечестной схватке. Тем любопытные читать. Прекрасный перевод от самого И.А. Бунина. Индейские слова внятно поданы, рифма приятна. Вышел полезный ликбез в незнакомую мифологию.

Коли люди навчились обробляти землю, вони почали будувати собі справжні житла, використовуючи гнучку лозу та глину, дерев'яні палиці та колоди. Спочатку житла були круглої або овальної форми. Потім з'явилися хати прямокутної форми. Селища будували біля річок. В одному такому селищі могло мешкати до 300 чоловік, а в житлі - 30-60 родичів. Люди вже не боялися вирушати в недалекі мандрівки водним шляхом. Раніше вони перепливали через річку, тримаючись за стовбур дерева або набутий шкіряний мішок. Тепер придумали зручний і надійний транспорт - човен. Головними заняттями чоловіків тривалий час ще лишалися полювання і рибальство. Ножі, наконечники списів, стріл, гарпунів, які робили з каменю або з кісток великих тварин чи риб, вражають ретельністю обробки і красою. Для полювання на тварин і птахів використовували лук і стріли. Вистежити полохливу тварину було непросто, зате людина вивчила її звички. Це допомогло приручити деяких з них: козу, вівцю, свиню, осла, а пізніше - корову. Так виникло скотарство. Значно раніше людина приручила собаку, який з тих пір став її вірним другом. Догляд за свійськими тваринами дав людині змогу зробити ще одне суттєве відкриття. Адже необов'язково вбивати тварину, щоб з її шкури зробити одяг. Можна стригти або з'ясувати вовну і робити з неї нитки. Так виникли прядіння і ткацтво.

Спочатку люди винайшли мотику, яка нагадує звичайну сапу. Потім з великого кривого кореня дерева або з оленячих рогів зробили соху; її тягнув бик. Бики стали основною тягловою силою в землеробстві. Спершу люди шукали насіння їстівних рослин у полях, а потім стали сіяти його на скопаній ділянці біля хати. Вирощували просо, пшеницю, жито, ячмінь. Стиглі колоски зрізували дерев'яними чи кістяними серпами з кам'яними зубцями-вкладками. Солому залишали у полі. Цікаво, що тоді ж з'явилися постійні супутники колискових трав - волошки, мак, ромашки. Зерно товкли в ступі. Слово "пшоно" утворено від старовинного слова "пихати" - "пхати", що означає "товкти". "Пшениця" означає "потовчена". В глибоку давнину зерно не молодих, а товкли в ступі. Пізніше зерно почали розмалювати на кам'яних зернотерках. З борошна і води робили тісто, а з тіста пекли прості перепілки у примітивній печі чи на пласкому гарячому камені.

З часом люди навчилися варити страву. Раніше вони смажили м'ясо, нанизавши його на прутики над вугіллям. Щоб зварити страву, потрібен був посуд. Його почали ліпити з глини. Спочатку горщик робили з глиняних валиків, наліплюючи їх по спіралі один на одного. Дно в найдавніших горщиків було гострим. Зразками для горщиків людині слугували черепи звірів, шкаралупи великих горіхів, мушлі (черепашки). Пізніше люди навчилися випалювати глиняний посуд на вогнищі; від цього він став міцнішим і не пропускав воду. Першою вареною їжею людини стала каша із зерна. Кераміка та тканини були першими штучними матеріалами, які винайшла людина. Виникнення землеробства, скотарства і перших ремесел мало величезне значення людей. До цього часу вони брали у природи те, що знаходили у готовому вигляді. Таке господарство є привласнювальне. Тепер більшу частину потрібних продуктів люди стали виробляти самі. Таке господарство є відтворювальне.

Людина навчилася краще обробляти камінь. Тепер його вже не кололи, а свердлили і шліфували, підбиваючи воду і підсипаючи пісок. Знаходять стародавні шліфовані молоти-сокири з просвердленим посередині отвором. Ці сокири слугували відзнакою вождя племені і дуже цінувалися. Отже, людина вже зрозуміла, що таке обертальний рух, і навчилась його використовувати. За допомогою обертального руху тертям добували вогонь, його використовували під час падіння.

У добу пізнього кам'яного віку чисельність людей на Землі різко збільшилася. Людина розселилася на всіх континентах. Люди жили родом і племенем. Справи роду вирішувалися на загальних зборах усіх дорослих родичів. На них вибирали вождя. Військову здобич ділили між усіма родичами. Захоплених у полон убивали. Однак частіше включали у сім'ю, і вони працювали нарівні з усіма родичами. У родовій общині були старійшини (старі досвідчені чоловіки), з якими вождь обов'язково радився. Старійшин шанували за життєвий досвід, який вони набули, зберігали в пам'яті і передавали з покоління в покоління. Головним у родовій общині був вождь; нерідко вождем обирали чаклуна. Вважалося, що вождь персонально несе відповідальність за благополуччя роду, спілкується із силами природи, керує атмосферними явищами, наприклад викликає дощ чи бурю. Вождь мав бути ще нестарим, фізично міцним і здоровим. Старий або хворий вождь не міг виконувати свої обов'язки, тому його могли скинути чи навіть убити. Справи племені вирішувалася радою племені, на яку збиралися вожді усіх родів. У родовому колективі всі були рівні. Чоловіки, жінки, діти та старі люди мали свої окремі обов'язки.

Усі підлітки, які досягали певного віку, вступали до товариства дорослих і користувалися рівними з усіма правами. Але до цього вони мусили витримати складний обряд посвячення - ініціацію. Особливо важким цей обряд був для хлопчиків. Протягом кількох днів, іноді тижнів група хлопчиків жила далеко від рідного селища. Кожний мусив виявити фізичну силу, витривалість, спритність, розум, моральну стійкість. Їм завдавали болючих ударів по тілу, навіть поранень, вони мусили бігати босі по вогню, терпіти їдкий, задушливий дим, переходити стрімку течію річки і небезпечні водоспади. Аж ось усі труднощі позаду. До рідного селища повертаються вже не діти, а дорослі чоловіки. Родичі радо вітають їх. Їм роблять чоловіче татуювання, вручають бойову зброю, звільняють від деяких заборон (табу), наприклад розкривають певні магічні числа, слова й імена. Починається радісне свято. Віднині у чоловіка не буде іншої життєвої мети, як служити інтересам роду, бути його захисником.

ГАЙАВАТА БУДУЄ ЧОВЕН

Міцно зшив з Берези кору, приладнав до неї раму. "Дай смоли, мені, Ялино! Дай смоли мені і соку! Засмолю я ними човна, щоб води не пропускав він". І набрав він сліз Ялини, і набрав смоли із неї, поза азував щілини, захистив від хвиль пірогу. Так пірога збудувалась понад річкою в долині, в гущині лісів зелених. І життя лісів було в ній, всі їх тайни, всі їх чари: гнучкість темної Модрини, легкість білої Берези і сучків кедрових міцність.

Уривок із поеми Г.Лонгфелло "Пісня про Гайавату"

Коли люди навчилися обробляти землю і приручили тварин, вони відкрили ще одну таємницю природи. Люди вважали, що усе: небо, сонце, земля, ліс, вода, дерева, каміння, день, ніч - має свою душу, яка живе а остійним життям, як людина.

Віра у самостійне існування духів (демонів) називається анімізмом (від слова "аніма" - душа). Серед численних духів людина стала виділяти найважливіших для себе, від яких залежало її існування, і вшановувати як богів. Це були боги Землі, Неба, Сонця та інші. Їм присвячували спеціальні обряди, свята. Богів уявляли всемогутніми і всезнаючими, хоча вони могли бути заздрісними, підступними, жадібними. Люди думали, що боги також єдиним родом, що у них теж є матері, батьки і діти, що боги сперечаються і ворогують між собою. З великою повагою люди ставилися до небіжчиків. Людина боялася вмерти на чужині: адже тоді їй не допоможе перейти в "інше життя" дух її рідного племені. Анімізм був формою первісної релігії. Звертаючись до духів і богів, людина розраховувала на їхню допомогу. Це згуртовувало рід.

Протягом тривалого часу первісна людина приймала світ навколо себе як страшний і незрозумілий. Вона намагалася вплинути на нього за допомогою магії. Давні землероби дійшли висновку, що у світі панують певний порядок і гармонія. Вони помітили, як чітко чергуються день і ніч, дощ і посуха, сонце і місяць, народження і смерть. Вони здогадалися, що чергування протилежних явищ - це головна основа світового порядку. Все на світі було парним, подвійним і водночас протилежним: чоловік і жінка, ніч і день, світло і темрява, літо і зима, вода і суша, верх і низ, життя і смерть. Різні якості людини характеризувала також у вигляді парних протилежних понять: добрий і злий, хороший і поганий, гарний і потворний тощо. У народних казках ми часто зустрічаємо вирази: "Ловись, рибко, велика і мала!", "Рубайся, дерево, пряме і криве!", "Слухайте всі, старі й малі!".

У ті самі часи виникло уявлення про Світове Дерево, яке слугувало наочним символом світового порядку. Дерево Життя, Дерево Пізнання. Про нього розповідали в легендах і казках, його зображали на посуді, одязі, в Україні вишивали на рушниках. Дерево мало три (3-и) частини. Коріння означало підземний світ і минуле; зелена корона, що губиться в височині - світ богів і майбутнє; стовбур - земний світ, світ людини і теперішнє. Дерево Життя служило віссю світу, воно з'єднувало, як драбина, всі три (3-и) світи. Посередником між "верхнім" і "нижнім" світами був чаклун, або шаман. Так, ще в неоліті у людей складається уявлення про вертикальну та горизонтальну будову світу.

ЛЮДИНА ВІДКРИВАЄ НЕБО

КАМ'ЯНЕ ДИВО - СТОУНХЕДЖ.

ПРЯСЕЛЬЦЕ - ЗОДІАК.

Отже, складні поняття стародавня людина уявляла конкретно й образно, пов'язуючи їх зі своїм повсякденним життям.

ВИНАЙДЕННЯ ПИСЬМА.

У людей кам'яного віку, звичайно, не було такого буквенного письма, як у нас зараз.

Читать историю и черпать о воззрениях коренных народов всегда информативнее и объективнее именно с подобного народного эпоса, которые, не смотря на многовековые деформации все ещё несёт привкусы и запахи давно канувших в историю драм человеческой истории. 

В данном издании советские редакторы выкинули несколько строф, посвящённых тому, как пришёл белый человек и принёс свет цивилизации. Сложно осуждать редактуру за такое своеволие. В сокращённом варианте получилось светлое произведение, приносящее приятные эмоции и вызывающее приятные воспоминания от путешествий по природе.

Весел был их путь далекий! Птицы сладко щебетали, Птицы звонко пели песни Мирной радости и счастья. * Много зорь зажглось, погасло, Много дней стряхнули ночи, Как стряхают хлопья снега Сосны темные на землю; * О, зима! О, дни жестокой, Бесконечной зимней стужи! Лед все толще, толще, толще Становился на озерах; Снег все больше, больше, больше Заносил луга и степи; Все грозней шумели вьюги По лесам, вокруг селенья. * Всю тоскующую землю Изнурил недуг и голод, Небеса и самый воздух Лютым голодом томились, И горели в небе звезды, Как глаза волков голодных! * Хвастовством и грубым словом Не сразишь, как томагавком; Дело лучше слов бесплодных И острей насмешек стрелы. Лучше действовать, чем хвастать!

Но для меня, неравнодушного в целом к индейской тематике, настоящим откровением поэмы стал язык. Лёгкий, волшебный, образный, полный бесконечной красоты. Думаю, Иван Бунин (его перевод считается лучшим на русский) сумел не только передать смысл и сюжет поэмы, но и воссоздать ту самую загадочную и манящую «индейскую» манеру, богатую сравнениями и иносказаниями.

Да, «Песнь о Гайавате» — это та самая классика, об упоминании которой многие современные читатели (особенно молодого поколения) презрительно морщатся. Я же получил несказанное, незамутнённое удовольствие от прочтения, нет — от погружения в поэму. Поэтому очень советую, ибо великое творение!

В процессе я пару раз задумывалась о том, что мне это напоминает. И вдруг дошло – Илиаду! Гомер, конечно, писал намного раньше, но всё равно, некоторые вещи перекликаются. Та же история, рассказанная в стихах, та же незнакомая культура. Список племён со сложными названиями – как список кораблей. Только Илиада кажется более… реальной. Гайавата, которому посвящена песнь, легко пользуется магическими силами, ходит в мокасинах, которые делают целую милю за один шаг, разговаривает с деревьями. Я не говорю, что это плохо, наоборот, интересно. И немного как в сказке.

И Песнь не только история о Гайавате, его подвигах, семье и друзьях. Сюжет сплетён с индейскими мифами, которые рассказывают сами персонажи, дополняя картину. Погружение в другую культуру, яркое, но ненавязчивое. И только ради этого стоит читать. Но что грустно осознавать, что Песнь - это памятник тому, чего уже нет. Погибли герои, вырублены леса, убиты животные и птицы с необычными именами. Всё, что осталось, это мифы и истории.

Даже не знаю, есть ли ещё подобные книги. Наверное, песнь это немного литературное чудо. Поэт, англичанин по происхождению, воспитывавшйся в пуританской семье, пишет про коренные американские народы. Необычно, не так ли? Ещё и позаимствовав ритм и построение из карельского эпоса - занятное сочетание. Другие работы автора, правда, не слишком известны, но это можно исправить. Даже если судить по информации на страничке писателя на ЛЛ, есть много переведённого, так что - вперёд.

Вернёмся к Гайавате. Читать стоит, и очень. Даже времени много не уйдёт – я проглотила Песнь за один вечер. Интересуетесь индейской культурой – читайте. Любите мифы – тем более читайте. И просто так. Потому что хорошая книга.