Текст книги "Нарис історії українського народу"

VIII. Політичний і суспільний устрій, право та культура ХІ—ХІІІ ст

Незважаючи на механічний характер зв’язку, що з’єднував землі давньої Київської, або Руської, держави, його неусталеність, часті перерви й потім раннє відособлення земель, він залишив глибокі сліди в побуті й культурі земель, які входили до складу названої держави. Такі сліди культурного впливу, як поширення державної – християнської релігії, русько-візантійської книжності й мистецтва, що ними ці землі завдячували вказаному державному зв’язку, надто відчутні й очевидні. Менше привертало до себе уваги глибоке проникнення в життя земель юридичних інститутів і норм, форм суспільної та політичної організації, вироблених Київською державою. Що таке проникнення справді було, можна довести подібністю юридичних відносин окремих земель, часто разючою, і паралелізмом у дальшому розвитку земель північно-східних, які увійшли до складу Московської держави, і земель українських і білоруських, що увійшли до складу Великого князівства Литовського та Польщі[94]94
  В основі державного й особистого побуту Московської держави лежать, отже, форми, вироблені Київською державою. Ця обставина, разом із династичним зв’язком, створювала в урядових і літературних московських колах усвідомлення тісного зв’язку з Київською державою, яке, врешті, перетворилося в переконання, що Московська держава – її природне та безперервне продовження та єдиний спадкоємець після занепаду державного життя в українських землях. У цьому розумінні створювані легенди (наприклад, оповідь про імператорські регалії, які принесли Володимирові Мономаху з Візантії, що від нього перейшли до московських великих князів), розроблена історіографічна схема в московських хроніках і літописних компіляціях; цими «історичними правами» доводять московські великі князі свої права на українські й білоруські землі Великого князівства Литовського тощо. Це саме уявлення про Московську державу як безпосереднє органічне продовження Київської лягло в основу й новітньої історіографії. Звичайна схема «російської історії» починається оглядом колонізації Східної Європи, захоплює історію Київської держави до середини ХІІ ст., потім зазвичай із київського погрому 1169 р. переходить до новосформованого великоруського князівства Ростово-Суздальського як нового політичного центру, що замінив Київ, і стежить за історією великоруського народу або держави, пристьобуючи до неї час від часу той чи той епізод з історії України й Білорусі. Ця схема пустила таке глибоке коріння, що навіть вельми серйозні та чужі політиканству люди не можуть позбутися уявлення, ніби історія українського народу починається з XV–XVI ст., а все попереднє життя південної групи племен належить історії «загальноруській», себто великоруській (ці поняття постійно сплутуються через чільну роль великоруського племені в новітній історії). Лише через силу й дуже повільно проникає в наукову літературу усвідомлення того ясного й цілком очевидного факту, що Київська держава, її права, побут та культура були витвором української народності, а її право й культура у великоруської народності – це майже така сама рецепція, як право й культура візантійські чи, наприклад, польські в житті українського народу XVII–XVIII ст.


[Закрыть]. Подібність цю можна пояснити спільним спадком, отриманим усіма названими землями від Київської держави. Коло спільних форм і норм, які ми спостерігаємо, набагато ширше за те, що ми маємо в збережених збірниках київського права (так звана «Руська правда» в її різних редакціях), і порівняльне вивчення політичних та суспільних відносин, права й побуту цих земель відкриває перед нами нові спільні явища, що беруть початок у згаданому спільному спадку Київської держави.

Киньмо тепер погляд на форми державних і суспільних відносин, вироблені століттями державного життя українських племен.

Систему земель Київської держави пов’язувала династична ідея: уявлення, що землі, які входили до складу цієї держави, є виїмково володінням роду св. Володимира, його монополією. Основу для такого погляду створив сам Володимир, усунувши всіх значних володарів з інших родів і роздавши найважливіші центри держави своїм численним синам. Нащадки Володимира, за вельми невеликими винятками, не шукають для себе володінь за межами його спадку, але, з другого боку, кожен з його нащадків претендує на володіння якоюсь часткою в цьому спадку. «Тако ли мнъ– нъ-ту части въ Руской землъ-?» є формулою цих претензій; і справді, до часу повного розкладу київського державного устрою ми майже не знаходимо в потомстві Володимира князів безземельних. На ґрунті цього уявлення про колективні права княжого роду на землі Київської держави виникає усвідомлення колективного інтересу та обов’язку дбати про цілість цього спільнородового надбання, не дозволяючи чужоземцеві або чужородцю захопити якусь частину в «отчині» князів[95]95
  Ця свіжість і живучість родових відносин (утім, більш позірна) серед князівської династії, за повного занепаду родового побуту в народі, пояснюється або переживанням (збереженим в аристократії та в можновладних династіях набагато живіше), або реставрацією віджилих уже родових понять через брак іншого принципу відносин.


[Закрыть]. Зрозуміло також, що, з точки зору цього принципу, найзапеклішою й найнебезпечнішою єрессю мало уявлятись прагнення народу обійтися зовсім без князя (таке прагнення ми бачили в народному русі ХІІІ ст.), як, з другого боку, дикою й вартою осуду є в очах тодішнього суспільства спроба галицького боярина сісти самому на княжому столі. Земля не може бути без князя, а князем може бути лише член київської династії св. Володимира. Таке уявлення було прийняте в князівсько-дружинних колах, і не тільки в них – воно було засвоєно самим тодішнім суспільством, і відступи від цього принципу – це вже симптом розкладу старого устрою.

Усі князі як члени одного роду та співвласники загалом рівноправні. Насправді, звісно, найслабші князі перебували в дуже відчутній залежності від найсильніших, і різниця між ними відчувалася дуже сильно, хоч і покривалася термінологією родинних відносин, яка пом’якшувала сувору дійсність ілюзією цієї спорідненості: слабші князі «имъ-ютъ въ отца мъ-сто» сильнішого, скоряються йому не як суверену, а як старшому родичеві. Тому між найдрібнішим князем і найбільшим боярином лежить неподоланна безодня, особливо в теорії; князь не може бути «підручним», слугою іншого князя, як боярин; усі князі – «браття» між собою: ця термінологія у них у великому вжитку, і як таких їх вважають рівноправними, хоч і нерівносильними.

Цю видимість патріархальних відносин старанно підтримували самі князі, щоб згладжувати кострубатості своїх взаємин; ретельно підігрівали її публіцисти й моралісти, ідеєю братства та родинної спільності намагаючись утримати князів від внутрішніх воєн і розвинути в них ідею загальнодержавного інтересу. Та вона все-таки вже в ХІ і ХІІ ст. була фікцією й насправді лише прикривала реальні відносини, що залежали від більшої чи меншої могутності, від володінь того чи того князя, а не його становища в родовідній династії Володимира Великого.

Родові міркування, звісно, мали в князівських колах певну вагу. Родове старшинство давало певні права на кращі волості, на старший стіл; та якщо його носій не вмів реалізувати ці права, то старшинство його залишалося порожнім звуком, і в становищі найстаршого опинявся князь, що стояв нижче в генеалогії, але сильніший і спритніший. До занепаду Києва позицію найстаршого серед князів давало володіння київським столом; київський князь ставав «у батька місце» щодо решти незалежно від того, чи був старшим у роді, чи ні: родовий термін і тут покривав перевагу суто політичну.

Такий «старійшина», бувши щодо інших князів патріархом, главою роду, за уявленням сучасників, мав бути охоронцем справедливості, наділяти волостями молодших представників роду, вимагати від них звіту в провинах, судити (судом князів) і карати за доведену провину, дбати про благо роду та його спільне надбання – «Руську землю»; нарешті, йому надавали ініціативу в спільних заходах, що стосувались її інтересів. «Молодші» мали виявляти до нього пошану й слухатись «як батька». Ці моральні права в руках могутнього та авторитетного князя перетворювалися фактично у справжню владу над іншими князями й лише прикривали її; у князів слабких, невпливових вони залишалися порожнім звуком.

У внутрішньому управлінні князь – малий чи великий – не знав, однак, ніякого втручання старійшини, узагалі іншого князя. Він був повним господарем у своїй волості – наскільки самостійно вмів поставити себе щодо «землі» та її органу – віча.

Князівсько-дружинний устрій у період свого розвитку взагалі сильно пригнітив політичну, самоврядну силу землі, громади. Якщо в попередній стадії політико-суспільних відносин князівська влада, де вона існувала, стоїть на другому плані порівняно з радою, вічем громади, то з періоду утворення Руської держави це віче виходить у стані атрофії, безсилля. Князь зі своєю дружиною забрав собі до рук політику, суд та адміністрацію[96]96
  Тут я не кажу про громади, які не мали княжих агентів і були цілком залишені самі на себе в місцевих справах.


[Закрыть], і населення так звикло до цього, що почувалося безпорадним, коли князя в скрутну хвилину поряд не було й не було кому розпорядитись. «Тяжко бяше Кияномъ, не осталъ бо ся бяше у нихъ ни единъ князь у Кіевъ-», – зауважує місцевий літописець з однієї такої нагоди. Здібностей до врядування землею віче міста в українських землях зі свого боку не розвинуло[97]97
  Набагато більшого значення досягло віче в північно-західних громадах – у Новгороді, Пскові, почасти Полоцьку, де відтіснило князя на другий план.


[Закрыть]. Не виказує воно й бажання обмежувати політичні та адміністративні компетенції князя на свою користь. Але, користаючись з того, що занепад князівської могутності в період розкладу політичної системи змушував князя шукати опори в самому населенні його волості й дослухатися до його голосу, воно піднімало голос за обставин надзвичайних, які загрожували спокою й добробуту землі, чи за якихось різких аномалій князівсько-дружинного врядування. У такі моменти воно владно, як справжній суверен, виказувало бажання й вимоги князеві.

З українських земель ми маємо найдокладніші відомості про діяльність віча для Києва ХІІ ст.; безсумнівно, що через виняткові, тривожні умови, у яких перебувала Київська земля, вічова діяльність тут вирізнялась і найбільшою енергією. З цих відомостей бачимо, що й тут віче не набуло ані жодних чітких форм, ані постійних і визначених функцій, а залишилося явищем екстраординарним. Воно іноді виявляло діяльність, коли йшлося про заміщення київського столу новою особою: віче заявляло співчуття кандидатові на стіл або закликало князя більш для нього симпатичного, втручалося в боротьбу претендентів чи проганяло невгодного князя (така напруга енергії, утім, була дуже рідкісна). Але ще частіше зміни на київському столі відбувалися без усякої участі віча, коли воно не було особливо зацікавлене ніким з цих князів або не почувалося на силі справити вплив на перебіг подій, і хоч самі князі визнавали за вічем право висловлюватися в питаннях про князя, обирати собі князя, але найчастіше ці справи вирішували між собою самі князі, зовсім не запитуючи про бажання віча.

Населення збиралося на віче на запрошення князя, щоб висловити йому погляди на політичні справи. Найчастіше це бувало, коли князь бажав знати, чи може він розраховувати на моральне та матеріальне сприяння землі у своїх планах; особливо це практикували перед війною, коли князь хотів дізнатися, чи підтримає його населення загальним ополченням, і віче заявляло йому в такому разі готовність населення допомогти князю або відмовляло в сприянні.

Також населення збиралося на віче і з власної ініціативи, щоб привернути увагу уряду до якихось зловживань. Наприклад, 1146 р. кияни на вічі ставлять Ігореві Ольговичу вимоги щодо поліпшення суду і з умовою виконання цих вимог погоджуються визнавати його князем. В інших випадках віче звертається до князя з вимогами, щоб він змінив політику, припинив небезпечну війну, підкорився сильному противникові тощо. Узагалі віче вважає, що воно має право втручатися в усі сфери політичного життя, організації чи управління землі, і його право щодо цього визнають за ним і князі. Та, зробивши у наявних відносинах поправку, яка видавалася йому необхідною, віче повертало поточне врядування його звичайним господарям; воно було корективом князівсько-дружинного управління, але не управляло саме[98]98
  Саме тому, звільняючись від князівсько-дружинного устрою у ХІІ ст., землі розпадалися на окремі громади, не набуваючи ширшої організації.


[Закрыть].

Віче не виробило для себе будь-яких визначених форм. Не було ні визначених термінів, ні місця зібрань, ні певної ініціативи скликань віча, ні якихось форм представництва. Віче могло бути скликане і князем, і приватною особою; у ньому могли брати участь усі мешканці міста та його околиць; вирішальний голос мали всі повноправні громадяни, батьки сімейств; рішення вважали правильним, коли за ним обставала така переважна більшість, що вона могла ігнорувати опозицію. Рішення міста було обов’язкове для околиць, для всієї землі, незалежно від того, були на вічі їхні представники чи ні.

Поза втручанням віча все врядування перебувало в руках князя з його дружиною. Він міг вільно розпоряджатися волостю – дарувати, обмінювати, виокремлювати з неї частини для інших князів; він міг своєю владою починати війну й укладати мир, призначити та припинити похід – уся військова організація була в його віданні; він видавав закони й розпорядження, у його руках були адміністрація й суд, який він чинив або сам безпосередньо, або через чиновників та агентів, яких призначав; він розпоряджався доходами землі, накладав нові податки й данини чи змінював попередні; нарешті, він брав вельми діяльну участь у церковних справах. Особу князя дуже поважали, вважали її майже недоторканною, навіть у важких смутах і чварах; такі факти, як убивство князя населенням у Києві 1146 р. або повішання князів галицькими боярами, розлюченими масовим побиттям бояр, були винятковими явищами. Однак візантійське вчення про богонастановленість влади не встигло поширитися в суспільстві.

Неодмінним учасником княжого управління була рада бояр, або, як звуть її в літературі пізнішим московським терміном, «дума». Бояри вважали своїм суттєвим правом брати участь не лише у княжому управлінні, а й у планах та задумах князя, і якщо останній не виконував обов’язку «думати з дружиною», то це викликало невдоволення, відхід бояр від служби чи навіть повстання, як бувало в Галичині, де бояри надто глибоко пустили коріння в місцевому житті, щоб переходити в іншу волость. Та при всьому тому боярська рада, як і віче, не виробила для себе ні визначених форм, ні спеціальної компетенції. Князь радився з тими боярами, які були під рукою чи яких бажав бачити на нараді; склад ради через це міг постійно змінюватися, міг бути більш чи менш численним. Але знову-таки, боячись роздратувати бояр, князь не міг навмисне обходити й виключати з наради тих або тих осіб: його власний інтерес потребував, щоб дружина в будь-який час знала його справи і він міг розраховувати завжди на її солідарність з ним.

Крім князя та його дружини, органом центрального управління був також княжий двір, що у своїй організації поєднував функції державного врядування та княжого господарства, як зазвичай бувало в таких примітивних державах. Посади з чіткіше вираженим державним характером – як дворецький (начальник двору, він же, очевидно, judex curiae, надвірний суддя) і печатник (канцлер) виникають досить пізно, мабуть, під впливом Заходу (дворецький – це palatinus, comes palatii західних держав). Численні «тіуни», яких часто набирали з рабів, завідували господарством, але вони, як і інші слуги князя, виконували різні доручення державного характеру, були княжими агентами в місцевому управлінні тощо.

Елементи центрального й місцевого управління поєднуються в посаді тисяцького, що увінчувала стару десяткову організацію, збережену в ХІ—ХІІ ст. як архаїзм у послаблених або дуже видозмінених формах. Тисяцьких, соцьких і десяцьких призначає вже князь; вони мали військово-адміністративні, почасти фінансові компетенції. Утім, з них маємо відомості лише про тисяцьких, що є найстаршими чинами землі й фігурують дуже часто, у воєнний і мирний час, як заступники й представники князя.

У менших адміністративних центрах бачимо посадників як військово-адміністративну владу. У ролі судових агентів подибуємо тільки тіунів; технічного терміна для суддів не маємо – може, цю функцію тоді ще не спеціалізували цілком визначено, не відокремивши від адміністрації.

Поза цією адміністративною схемою залишалася широка галузь самоврядування сільських і міських громад, до якої княжі урядники втручалися дуже рідко. Широким застосуванням місцевого самоврядування можна пояснити те, як держава обходилася таким нескладним адміністративним механізмом. Управління, збирання податей, поліція та в певних розмірах суд – усе це становило функції самих громад чи складніших їх організацій, подібних до пізніших «кіп». Є підстави вважати, що громади іноді викуповували за певну суму в князя судові мита своєї території й тоді повністю звільнялися від втручання княжих агентів не лише в галузь урядування, але й суду цієї місцевості. На жаль, про самоврядування громад джерела говорять дуже мало.

Про організацію суду, навіть княжого, ми знаємо дуже мало; більше відомий нам лише процес, судочинство княжих судів. Роль судді в процесі вирізнялася великою пасивністю. Слідство провадить сама сторона, вона ж виконує й вирок. Процес має суто формальний, регламентований характер, і суб’єктивній оцінці судді надано дуже мало місця, – явище цілком зрозуміле, коли згадати, що суд чинили часто особисті слуги князя (тіуни), іноді невільні, і до того ж одноосібно. Як судові докази широко використовували покази свідків і присягу; письмові докази в юридичних збірниках ХІ—ХІІ ст. («Руська правда») ще не фігурують зовсім. Апеляції не було, тому що суддя представляв особу князя як його замісник. Крім суду княжого та громадського, був суд домініальний – пана над рабами та слугами, і суд церковний – у певних, дотичних до релігії справах і над церковними людьми.

Церковна організація була влаштована за візантійським зразком і в той період перебувала в тісній залежності від константинопольського патріарха. Навіть прагнень до послаблення цієї залежності ми не помічаємо. Митрополитів присилали з Греції, з походження вони були греки. Єпископів обирали зазвичай князі, переважно з людей місцевих. Князі загалом брали близьку участь у питаннях церковного управління, навіть у релігійних спорах, і взагалі, як у Візантії, так і у давній Руській державі православна церква мала дуже сильно виражений державний характер, перебувала в тісній спілці з урядовою владою і залежно від неї й зовсім не була цим обтяжена, засвоївши візантійський погляд, що світська влада має не тільки заступатися за церкву та охороняти її, а й наглядати за церковними справами.

У суспільній організації вирізнялися три категорії – а) панівний клас, – люди княжі, або дружина, б) підлегле населення – «люди» у прямому значенні та в) категорія, що утворилася з організацією православної церкви, – люди церковні, вилучені з-під влади загальної адміністрації: духівництво та люди, які годувалися при церкві або перебували під її спеціальним заступництвом. У кожній з цих категорій різко відмежовані класи людей вільних, повноправних, і невільних, безправних; але між цими класами економічними відносинами створюються групи людей, економічно залежних і тому обмежених у громадянських правах. Серед вільних вирізняються люди лъ-пшии, кращі, і люди менші, також люди міські та волосні. Отже, диференціація була доволі значна, але, якщо не зважати на поділ на вільних і невільних, вона не вирізнялась різким розмежуванням: окремі класи зближувалися перехідними групами, і перехід з однієї до іншої все-таки не передбачався.

Ім’я дружини (від друг – товариш, приятель) підкреслювало вільні стосунки її до князя, які справді існували не лише в теорії, а значною мірою й на практиці. Дружинник, особливо зі старших, видатних її представників (вони звуться «княжі мужі», «бояри», «огнищани»), вважає себе не сліпим слугою князя, а його товаришем; тому він має знати його наміри та плани. Їх пов’язує вільна угода: дружинник може в будь-який час залишити князя й перейти до іншого. Тому дружина складалася з різноманітних етнографічних і громадських елементів, що слідували за князем з волості до волості. Здебільшого, однак, особливо відтоді, як князівські династії міцно посіли окремі землі, дружина та спеціально її вищий клас набуває місцевого характеру, поповнюючись із місцевого населення, переважно з вищих класів місцевого суспільства, які часто з покоління в покоління перебували на службі князя й навіть успадковували певні посади. У цьому була обопільна вигода: в інтересах князя було мати в себе на службі впливових місцевих людей, так само, як в інтересах багатих землевласників і капіталістів стояти ближче до влади. Але двері до цього стану ніколи не були зачинені перед сторонніми елементами. Навіть у найзгуртованіше боярство Галичини, де особливо склалися боярські династії, все-таки проникали й досягали високого становища люди «від племені смердів», «попові внуки», хоча на них й дивилися скоса в аристократичних колах. Прерогативою старшої дружини порівняно з аристократією земською, неслужилою, вища, подвійна «вира» – викуп за голову вбитого.

Утримувана була ця старша дружина й увесь склад останньої (т. зв. отроки, себто діти, – молодша дружина) коштом данин, адміністративних і судових доходів. Слідів помісної практики – винагороди за службу земельними помістями – ми в цю епоху ще не стрічаємо. Видатні бояри утримували від себе, своїм коштом, також більш чи менш великі загони «отроків». Загальна чисельність дружини залежала від доходів князя; наприкінці ХІ ст. великий князь може виставити в поле 800 отроків. Дрібні князі мали, звісно, й дружини дуже малочисельні.

Земська аристократія – бояри (від боярин, більший)[99]99
  Це було її початковим іменем, пізніше засвоїла його старша дружина.


[Закрыть], спершу родова, давно вже перетворилася на аристократію майнову – клас багатих купців, капіталістів і землевласників, а із занепадом торгівлі та промисловості в дальші століття чимраз істотнішою ознакою цього класу стає землеволодіння, і в XIV–XV ст. боярин стає синонімом привілейованого землевласника.

Ця майнова аристократія завдяки економічній перевазі займала впливове становище в суспільному житті і, входячи у значній кількості до складу дружини князя, справляла безпосередній вплив і на управління. Князівсько-дружинний устрій, бувши від самого початку витвором цих багатих класів, і пізніше перебуває з ними в тісній спідці та зв’язку.

Історія київського народного руху 1113 р., коли нижчі верстви населення, скориставшися смертю князя, почали грабувати домівки княжих урядників і жидів, а в перспективі передбачалося пограбування взагалі багатих людей, і боярство єдиний порятунок вбачало в тому, щоб якомога швидше обзавестися в Києві новим князем, досить добре ілюструє ці відносини. Утім, самі юридичні кодекси київські («Руська правда») чітко вказують на близькість уряду до багатих класів: охорону їхніх інтересів вони передусім мають на увазі. Демагогія була чужа княжому уряду.

Єдиний юридичний привілей боярства порівняно з іншим населенням ми бачимо у сфері спадкового права: не маючи синів, бояри могли передавати майно дочкам, князь не брав собі виморочного майна по смерті бояр і боярських слуг, які не мали синів, як брав в інших класів. Викуп за голову земського боярина був однаковий з усіма, і рядове міщанство та селянство були взагалі рівноправні з боярством, хоч економічна перевага приводила ці нижчі класи у вельми відчутну залежність від бояр.

Серед сільського населення ядро становили т. зв. смерди, себто вільні та економічно самостійні селяни, що сиділи на своїх землях і мали власне господарство. Це вільне селянство користалося всіма громадянськими правами, самоврядуванням і власним судом у громадах (залишки цього селянського громадського суду збереглися ще в ХVІ ст. у т. зв. копних судах, які тоді вже експлуатував уряд для слідчих і поліцейських цілей). У важливіших випадках, коли піддавалися великій небезпеці добробут і спокій землі, його, безсумнівно, притягали й до військової повинності.

Щодо обкладання селянського населення даниною й повинностями, то, не маючи тогочасних даних, можемо скласти уявлення з пізніших указівок (ХV–XVI ст.) про порядки, що передували поширенню кріпосного права та панщинних робіт. З цих указівок бачимо, що підставою обкладення слугувала велика господарська одиниця, яка звалася дворищем (на Волині та в Галичині), землею (у Київській землі), селом (у Сіверській) і мала в собі зазвичай кілька селянських родин; розмір її бував дуже різний і нічим не регульований. Податі вирізнялися великою різноманітністю, навіть у тому самому селі; в їхній основі лежала старовинна данина, яку сплачували медом, хутрами, грошима (пізніше даниною спеціально звали данину медову, тоді як грошову звали посощиною, а данину господарськими продуктами у Київській та Волинській землі – подимщиною).

Іншим споконвічним побором було полюддя; спершу цією назвою позначали обов’язок населення утримувати князя з його дружиною під час їхніх щорічних походів за даниною; згодом він перетворився на регулярну подать, яку збирали незалежно від того, чи справді приїжджав князь або його агент, чи ні, і яка отримала різні спеціальні назви: поволівщина, або болкунівщина (бовкун – віл), поклін, стан. Нарешті, були оплати для різних княжих агентів, які в’їжджали на територію громади за данинами. Ці основні категорії обкладення з часом обростали різними додатками, з яких потім виростали самостійні податі й вносили вищезазначену надзвичайну різноманітність у систему податей. З повинностей натуральних нам достеменно відомі лише міські та мостові роботи: обов’язок будувати й підправляти міські укріплення та мости в районі, до якого належала та чи та громада. Але поряд із ними дуже рано – може, ще в часи Київської держави, – у сусідстві княжих дворів довколишніх селян почали залучати до різноманітних робіт: підвід, косовиці, жнив та ін.

Окрім селян-власників, що працювали у своєму господарстві, були селяни безземельні, які господарювали на чужих землях або як наймити працювали на свого «господина», за платню чи відпрацьовуючи борг. Їх звали ізгоями, сябрами й закупами (під цим останнім іменем згадувані вони в постановах «Руської правди»). Особисто вони вільні, але їхня економічна залежність відбивається й на їхніх громадянських правах: закуп не може, наприклад, бути свідком у судових процесах, крім дрібних позовів; його «господин» має право карати його «про дъ-ло». Лише дуже тонка межа відділяла цих економічно незалежних людей від становища невільного, і вони дуже легко в це становище потрапляли. Так, закуп ставав рабом за втечу від господаря, за проступок – коли з нього треба було стягнути штраф, а він не мав чим заплатити. Крім цих законних приводів, закупи попадали в рабство й незаконними способами: багаті люди, не церемонячись, перетворювали їх на рабів за недогляди в роботі, за втрату інвентарю, продавали в рабство третім особам тощо. Ці зловживання були такі часті й різкі, що навіть княжий уряд змушений був звернути увагу на них і видати, – може, під впливом того самого народного руху 1113 р., яким були спричинені обмеження проти лихви, – низку ухвал проти вказаних зловживань. Ці ухвали, однак, дуже недостатньою мірою захищали закупа від зловживань господаря.

Тяжкі умови життя, занепад торгівлі та хліборобства під впливом тюркських спустошень вели до зменшення вільного селянства, дрібного вільного промислу й до збільшення кількості безземельних наймитів і невільних. Розорені селянські господарства збільшували собою маєтки бояр, а їхні господарі попадали в безстрокову службу закупництва з тим, щоб звідти за першої нагоди бути переведеними до категорії холопів. Умови кредиту були дуже тяжкі: 15 % вважали дуже легким, «християнським» відсотком, а неоплатний боржник потрапляв у закупи або неволю. Позбавлення волі практикували навіть по закону в цілій низці випадків.

«Руська правда» вказує на такі джерела рабства: якщо вільний чи вільна взяли шлюб з рабою чи рабом, не обумовивши собі свободи, або вступили в дворову службу без такої самої гарантії; якщо банкрут зізнавався в банкрутстві з легковажності чи несумлінності, його продавали в рабство на користь кредиторів; у рабство попадали закупи за різні провини; рабами ставали особи, що не могли заплатити судовий штраф (ці штрафи були дуже великі). Нарешті, дуже поширеним джерелом рабства був полон під час війни.

За давньоруським правом, раб – «холоп» – не був юридичною особою; він не міг бути ні суб’єктом, ні об’єктом злочину, і закон мав на увазі винятково матеріальний збиток, спричинений рабом чи в його особі завданий його панові. Раб не несе відповідальності за свої вчинки й не має прав. Господар має над ним необмежені права, і в ці відносини господаря та раба закон не втручається зовсім.

Під впливом суспільного прогресу та християнської проповіді такий принциповий погляд на раба, однак, суворо не додержувався. Робили винятки для вищих категорій невільних слуг княжих і боярських, а також помітні зачатки того, що рабові ставлять у провину його вчинок. З принагідних указівок бачимо, що насправді раби часто володіли майном, вели торгові операції тощо. Якщо економічний процес переводив у категорію невільних дедалі більші маси людей повноправних та економічно самостійних, то, з другого боку, поліпшувалося й підвищувалося становище цього класу невільних, який дедалі більше зростав.

Звертаючись від суспільних та економічних відносин до побуту й культури українських земель ХІ—ХІІІ ст., я зупинюсь лише на деяких характерніших сторонах їхнього життя, якими є право, релігійні ідеї, книжність.

Джерелами для вивчення права слугують, крім угод з Візантією Х ст., юридичні кодекси, відомі під загальним іменем «Руської правди». Серед них ми можемо встановити три основні редакції: найдавнішу – першої половини ХІ ст., другу – другої половини ХІ ст. і третю – першої чверті ХІІ ст. Усі вони, очевидно, укладені в Києві приватними особами, на підставі судових рішень і князівських розпоряджень. Незважаючи на те що вони дають картину юридичних відносин лише для першої половини розглядуваного періоду, київське право і в них має вже виразні ознаки тривалого розвитку й розроблення. На жаль, ми маємо справу в них головно з карним правом та процесом і дуже мало з правом цивільним.

Суспільне значення злочину визнане вже цілком виразно. В оцінці його переважає погляд матеріальний, за яким проступок оцінюють за його результатами – за ступенем завданої шкоди; але водночас, починаючи вже з найдавнішої редакції, помічаємо виразні зачатки й більш прогресивної, суб’єктивної оцінки: беруть до уваги напругу злої волі в проступкові, усвідомленість і осудність його (розрізняють стан афекту й нормальний стан); але поняття рецидиву й міри участі в проступкові київському праву на цьому ступені розвитку ще не відомі.

У системі покарань «Руської правди» головне місце посідали помста та грошовий штраф. Помста або слідує за вироком, або передує йому (останнє траплялося, мабуть, частіше), і суд тільки вирішує, чи мав право на помсту й чи підлягає за неї покаранню месник. У повній силі залишає її і остання редакція «Руської правди». Якщо месника не було або він відмовлявся від права помсти, тоді злочин оплачували штрафом. Штрафом карали й проступки проти права власності. Окрім штрафу на користь потерпілого, стягували штраф на користь уряду. Під впливом візантійського права уряд кілька разів намагався запровадити смертну кару, але вона щоразу була скасована, надто суперечачи, вочевидь, звичаям і правосвідомості суспільства. Тілесне покарання практикували також винятково тільки над рабами, за якими людських прав не визнавали.

У сфері цивільного права привертають до себе увагу постанови про позику, які свідчать про широкий розвиток кредиту. Законодавство здійснює спеціальне протегування торговому кредиту, намагається звести до minimum’у формальності для кредитних правочинів між купцями й надає всілякі пільги для банкрутств, що сталися не з вини цієї особи. Водночас відсотки були високі, і лише під впливом київського руху 1113 р. уряд зробив спробу обмежити надто кричущі зловживання лихви.

У спадковому праві багато що лишається неясним. Є успадкування за законом і за заповітом, але коло спадкоємців в обох випадках, власне, те саме: батько лише управляє майном сім’ї, тому обмежений у розпорядженні ним. Більше прав має мати щодо своєї частини. Про економічні та юридичні відносини членів сім’ї за життя батька «Руська правда» не каже майже нічого, очевидно, визнаючи за ним вельми широку патріархальну владу в родині, зате багато займається відносинами, які виникають після його смерті. Для визначення становища жінки цікавим є закон, який встановлював за її вбивство ту саму плату, що й за вбивство чоловіка; але якщо вбивав чоловік винну дружину, то плату визначали лише в половинному розмірі. За життя чоловіка дружина юридичної ролі не відіграє, очевидно, ніякої, але по його смерті вдова набуває великого значення як глава сім’ї та опікунка, і право дуже турботливо оберігає її від зазіхань дітей і родичів.