Текст книги "Нарис історії українського народу"

ІV. Торгові зносини; початок державної організації; літописна традиція про початок Київської держави

Зносини, торгівля як і в історії інших народів, так і в історії українських племен були вельми важливими факторами культурного й суспільного розвитку державної організації.

Сліди торгових шляхів, обміну й торгівлі на українській території можемо простежити до епохи ранньої металічної або навіть неолітичної культури. Торгові зносини, красномовними доказами яких є чужоземні мушлі й різні скляні, глиняні та металічні вироби, отже, зав’язалися тут ще задовго до слов’янського розселення. Мідна й бронзова фабрикація вся спиралася на ввіз із-за кордону; залізні вироби й залізо також, безсумнівно, значною мірою ввозили, оскільки свого заліза, звісно, бракувало на всі потреби. Форми та мотиви виробів т. зв. домікенської культури вказують досить виразно на чужоземне походження і ще виразніше – утвори т. зв. скитської та готської доби та ін.

Уже в ці часи можна цілком упевнено вказати головні напрямки зносин, які потім, з деякими змінами, існували й у період слов’янської колонізації – південний, східний і західний шляхи.

Південний шлях, що виходив із фінікійських, карійських, пізніше – грецьких факторій і колоній Чорноморського побережжя, залишив документальні сліди у вигляді грецьких металічних і керамічних виробів та монет; ці сліди йдуть у глибину Середнього Подніпров’я, а сфера впливу цих зносин ішла ще далі на північ.

У чорноморських степах південний шлях зустрічався зі східним: іранська колонізація степів слугувала живим мостом, що пов’язував ці степи з Передньою Азією. Якщо я скажу, що слова «курка», «чобіт», «топір», безсумнівно, іранського походження, то це дасть уявлення про те, які різноманітні були культурні запозичення, що проникали цим шляхом зі сходу. Археологія дає також численні вказівки на зносини зі сходом. Якщо навіть залишимо осторонь такі сліди, як мушлі cyprea moneta неолітичних могил України (мушлі ці водяться в Червоному морі та в Індійському океані) або предмети т. зв. домікенської культури (оскільки не можна впевнено сказати, чи приходили вони на Україну з Чорноморського побережжя, чи з Передньої Азії), то цілком упевнено можемо вказати на т. зв. скіфський тип у металічних виробах (особливо бронзових): заходячи в район середнього Подніпров’я, він, з другого боку, глибоко проникає в Передню та Центральну Азію та слугує незаперечним доказом широкого обміну, що захоплював культурними впливами, між іншим, і околиці слов’янської прабатьківщини. Пізніший, т. зв. меровінзький, або готський, стиль у ювелірних виробах, представлений скарбами на всьому просторі від Західної Європи до Передньої та Центральної Азії, є доказом обміну, що тривав і в період слов’янського розселення. Для пізнішого часу ми маємо вже рясні письмові й нумізматичні вказівки у тому самому смислі.

Із заходу культурні впливи йшли спочатку від кельтів, пізніше від римлян, безпосередньо або за посередництвом германських племен. Латинські та кельтські назви у великій кількості трапляються в спільнослов’янському запасі культурних слів; германські запозичення, які нещодавно привернули до себе особливу увагу, – також. Археологія дає докази широких зносин із заходом та полудневим заходом в епоху перед слов’янським розселенням у вигляді надзвичайно численних знахідок римських монет – переважно срібної монети кінця І, потім ІІ і ІІІ ст. по Р. Х.; особливо частими й багатими є такі знахідки в Середньому Подніпров’ї (по обох берегах Дніпра), а також на Волині та в області Дністра. Торгові зносини приносили цю римську монету із заходу, з Чорномор’я та балканських провінцій. Колонізаційні переміщення ІІ—ІІІ ст., очевидно, не зупинили цих зносин, і тільки у ІV–V ст. вони слабшають: монети цього часу трапляються лише зрідка.

Українські племена, розселившись у новій території, оволоділи й цими одвічними торговими шляхами. Дані ІХ – Х ст. дають нам досить повний огляд торгових зносин, як вони розвинулись уже в руках наших племен.

Першою торговою артерією в цей період стає, як зве її київський літописець, «путь из варяг в грекы» – Дніпро. Відомий з іменем Константина Порфірородного візантійський трактат «Про управління державою» (середини Х ст.) дає опис купецьких караванів, які щорічно споряджалися з Києва до Константинополя: мешканці лісових придніпровських областей будують узимку човни і з першою водою спускають їх у Київ та інші торгові міста, де продають руським купцям. Ці останні з різних торгових пунктів системи Дніпра й сусідніх – з Новгорода, Смоленська, Любеча, Чернігова, Вишгорода та ін. з’їжджаються потім зі своїми товарами в Київ. У цьому останньому, поки споряджалися судна й стягалися з різних місць купці та товари, можна уявити величезний ярмарок, на якому зводили рахунки, перепродували товари, встановлювали ціни. У червні каравани вирушають з Києва; останній збірний пункт – під Витичевом, нижче од Києва, де збираються всі судна, щоб плисти одним великим озброєним караваном далі: у цей час чорноморські степи були в руках печенігів, і треба було озброєною рукою охороняти від них каравани, особливо в певних місцях. Вийшовши в Чорне море, судна пливли більш небезпечною дорогою вздовж його берега до Константинополя, який у Х ст. був головним ринком на цьому «грецькому» шляху.

Перед слов’янським розселенням цю роль відігравала Ольвія біля дніпровського лиману. Потім, з її занепадом, значення перейшло до подунайських (до їхнього занепаду) і ще більше до кримських міст; перше місце серед останніх посідав Херсонес (Корсунь київських пам’яток), що залишив по собі помітну традицію в Східній Європі (різні «корсунські» предмети в давніх церковних та інших зібраннях). Пізніше українські племена, минаючи цих посередників, увійшли в безпосередні зносини з Константинополем. Безсумнівно, воєнні походи Русі на Чорному морі, відомі нам від початку ІХ ст., мали велике значення в цьому розумінні, розширивши торгові зносини, уторувавши шлях руським купцям і надавши їм вигідні умови торгівлі. У ІХ – Х ст. Русь панувала на Чорному морі. Арабський географ Масуді, пишучи у другій чверті Х ст., пояснює, що Чорне море зветься морем Руським «тому, що, крім Русі, ніхто на ньому не плаває». Звісно, тут є перебільшення, але, без сумніву, ім’я Руського моря для Чорного було справді вельми популярне у Х – ХІ і навіть ХІІ ст.

На початку Х ст. заморська торгівля з Константинополем була вже дуже значна. Купців із Русі там бувало по кількасот разом зі слугами. Вони приходили, очевидно, з весняними караванами й залишалися в Константинополі місяцями: залишатися на триваліший час їм не дозволяв візантійський уряд, який руська колонія взагалі дуже обтяжувала, і він оточував її всілякими утисками поліцейського характеру, побоюючись, щоб під іменем купців не проникали в Константинополь різні воєнні авантюристи.

На торгівлю з більш віддаленими краями може вказувати звістка жидівського мандрівника ХІІ ст. Веніаміна з Тудели, який бачив руських купців в Александрії. З другого боку, торгівля з Константинополем не заперечувала торгівлі з подунайськими й кримськими містами; з ними вели жваві зносини, і після того як тюркські орди остаточно відтіснили слов’янську колонізацію від Чорноморського побережжя, зносини з Константинополем мусили ослабнути, а кримські ринки набули тим більшого значення (у ХІІ—ХІІІ ст.).

Предмети південної торгівлі можна встановити досить точно: з грецьких міст ішли фабрикати – «паволоки» (шовкові візерунчасті тканини), парча та інші дорогі матерії, витвори грецького ювелірного мистецтва («всяко узорочье»), скляні вироби, прянощі, вино та південні фрукти. Усе це ввозили для продажу в північні та західні землі й для власного ужитку: в українських знахідках натрапляємо дуже часто на візантійські фабрикати, особливо вироби із золота й коштовних каменів, емальовані та філігранні прикраси, візерунчасті шовкові й золототкані матерії. Вплив візантійських художніх виробів на тубільну, особливо київську, промисловість, що посилено наслідувала їх у ХІ—ХІІ ст., також свідчить, якими поширеними були і як цінували ці візантійські вироби. Натомість руські купці пропонували грекам коштовні хутра, невільників, віск. Усе це здобували князі та їхня дружина як здобич чи данину з підвладних племен або вимінювали й купували на ярмарках від скупників і мандрівних міняйл.

Система Дніпра, що збирала з усіх усюд сирі витвори для вивезення у Візантію, навзамін ширила візантійські товари не лише в землях Руської держави, а й за межі її. В очах киянина ХІ ст. дніпровський шлях був насамперед дорогою з Візантії до варягів, у північноскандинавські й північнонімецькі землі. Дорога ця поділяється на два розгалуження: одне йшло з Верхнього Дніпра двінськими притоками через озеро Ільмень, Ладозьке й Неву в Балтійське море; друге виводило в те саме море Зах. Двіною. Київський літописець має на увазі перше розгалуження: воно довше, але на ньому лежав головний етап руської північної торгівлі – Новгород, тимчасом як двінська дорога була більшою частиною в чужих руках. На північ київські купці посилали візантійські й арабські товари, а пізніше, ймовірно, і власні; звідти отримували сирі продукти, метали, сіль, потім – і західноєвропейські фабрикати, за посередництва німецьких і скандинавських купців.

На заході головний шлях ішов через Галичину й Чехію в Південну Німеччину. Уже арабський географ першої половини ІХ ст. Ібн Хордадбег згадує про жидівських купців, що говорили «по-арабськи, перськи, римськи, французьки, іспанськи й слов’янськи»; за його словами, вони їздять із заходу на схід і зі сходу на захід морем та материком (через Центральну Європу) і привозять євнухів, невільниць і невільників, коштовні хутра й мечі. Про купців з Ругії, як звали за співзвуччям Русь, що приїздили в міста Середнього й Верхнього Дунаю, говорить місцевий Раффельштетський митний статут, виданий близько 904 р. Мандрівник другої половини Х ст. Ібн Якуб розповідає про руських купців у Празі та ін. І в цій торгівлі українські купці, крім експорту східноєвропейських товарів, слугували також посередниками в торгівлі Центральної Європи з Візантією й Передньою Азією, перепродуючи туди візантійські та арабські товари. Важливу роль у цій торгівлі як посередники відігравали також жидівські купці, про яких згадували Ібн Хордадбег та інші письменники.

Торгівлю українських земель зі Сходом за знахідками монет можна констатувати вже з V ст. (монети Сасанідів). Ібн Хордадбег (сер. ІХ ст.) подає цю торгівлю вже в повному розвитку: руські купці їздять Каспійським морем і торгують у прибережних містах або з південних портів Каспійського моря везуть товари на верблюдах у самий Багдад. Перш ніж українська торгівля досягла такої активності, східними ринками для неї слугували хозарський Ітиль на Нижній Волзі й більш, мабуть, пізній Болгар – на Середній (біля Казані). Ці міста і в Х ст., коли українські купці мали вже самостійні торгові зносини зі східними землями, залишалися важливими торговельними пунктами: Болгар служив головним торжищем Північної Європи зі Сходом й чи не головним ярмарком для найціннішого товару північних земель – коштовного хутра. Ітиль був східним ринком для земель південних. Тут був цілий квартал, заселений «слов’янами і руссю». Через Ітиль ішли каравани російських купців, які прямували в каспійські порти й далі на Схід. Арабські купці зазвичай далі Ітиля та Болгара в середину східноєвропейського материка не потрапляли, хоча деякі їздили і в Київ, і долучалися до караванів київських купців, які мандрували в землі Центральної Європи (про них згадує Ібн Якуб).

Товари, які купували арабські купці в східноєвропейських, дуже докладно перелічує арабський письменник кінця Х ст. Мукадессі: на першому плані стоять і тут коштовні хутра й невільники, а також шкіри, дерево й бурштин. В арабів купували шовкові матерії, металеві та спеціально ювелірні вироби, прянощі та південні фрукти; одне слово, характер торгівлі той самий, що і з Візантією. Судячи зі знахідок східних монет (дуже частих і багатих), найбільший розквіт цієї торгівлі припадає на першу половину Х ст.[59]59
  Склад цих знахідок дає також цікаві вказівки щодо напрямку торгівлі. Головна маса монет (близько двох третин) – з Туркестану: монети династії Саманідів, карбовані в Самарканді, Бухарі, Балку, Шаші (тепер Ташкент) та ін. Потім у великій кількості трапляються монети південного Каспійського побережжя й Багдадського каліфату. Досить часті також північноафриканські монети.


[Закрыть] Походи київського князя Святослава 960-х, що зруйнували головні ринки – Ітиль і Болгар, дуже тяжко відбилися й на торгівлі. Ітиль після цього удару захирів серед тюркського потопу; натомість Болгар, що не потерпів так сильно від тюркських орд, досить швидко оговтався. Однак східна торгівля ослабла і від внутрішніх знегод, які почалися в Туркестані наприкінці Х ст.

Серцем, де сходилися ці головні торгові артерії Східної Європи та другорядні дороги, був Київ, одне з найдавніших культурних гнізд Європи, де вже починаючи з епохи палеолітичної культури збереглися сліди інтенсивної колонізації й культури, а з епохи створення держави – і інтенсивних торгових та культурних зносин.

Стоячи на головному торговому шляху – Дніпрі, нижче од гирл його головних приток Прип’яті й Десни, він був збірним пунктом і складом для всього, що йшло з усієї системи Дніпра, а ця остання, своєю чергою, збирала товари із сусідніх, щільно прилеглих до неї систем: Прип’ять зближала її із системою Зах. Бугу й Вісли, верхній Дніпро – із Західною Двіною, Волгою та системою озер, Десна – із системою Оки, Сейм – із системою Дону, а з Нижнього Дону через невеликий перешийок переходила в басейн Волги. Невеликі вододіли тоді не являли собою великих перешкод – легкі судна просто переволікали, а товари переносили на плечах раби[60]60
  Так, трактат Константина Порфірородного описує обхід дніпровських порогів київським караваном.


[Закрыть]. З водним шляхом з’єднувалися в Києві й суходільні дороги: північно-західна з Волині та «з ляхів»; південно-західна – через Галичину в Угорщину й Чехію; північно-східна – на Курськ, у басейн Верхнього Дону й Середньої Волги; південно-східна – на Переяславль, в область Середнього Дону й Нижньої Волги, і три південні шляхи, згадувані в київському літописі ХІІ ст., – «Греческій, Солоный и Залозный», що вели в різні пункти Чорноморського та Азовського побережжя. У Києві кипів торговий обмін, комерційний та промисловий рух; тут був нервовий центр великої Східноєвропейської рівнини впродовж цілої низки століть після слов’янського розселення.

Утворені сприятливими географічними умовами й скріплені старими традиціями, жваві торгові зносини накопичують тут культурний досвід і матеріальні засоби[61]61
  Так ми бачимо, що Київ лежить уже в районі слов’янської й навіть, цілком можливо, української прабатьківщини. Його традиційна культура мала всі шанси пережити період слов’янського розселення, а саме населення, імовірно, не змінилося різко й повністю.


[Закрыть]. Тут нагромаджуються запаси товарів і капітали та формується потужний стан купців-воїнів. За тодішніх умов купець, тримаючи в одній руці гаманець, у другій мусив тримати меч для його оборони; торгівля потребувала озброєної охорони, купецькі каравани вирушали в дорогу зі зброєю в руках як військові експедиції, і щохвилини караван таких купців-воїнів був однаково готовий відкрити торг або зав’язати битву, укласти вигідну угоду або пошукати здобич, узяти контрибуцію, наловити невільників. Тут було гніздо тієї «Русі», яку арабське джерело ІХ ст. так характерно описує: «Русь не має ні нерухомого майна, ні сіл, ні нив; єдиний її промисел – торгівля соболями; вона нападає на землі слов’ян і захоплює там невільників, яких продає потім в Ітилі й Болгарі; здобич у землі слов’ян – її єдиний споживок. Коли в русина народжується син, батько новонародженого кладе перед дитиною видобутий з піхов меч і каже: «Я не залишу тобі майна; ти матимеш лише те, що здобудеш цим мечем».

Цей київський патриціат, стан багатих купців-воїнів, розширюючи район торгових зносин, закладаючи факторії та поселення на найголовніших торгових шляхах, мав у власних цілях прагнути до утворення військових сил, до створення політичної організації для охорони торгових інтересів. Згодом охорона шляхів і зносин переходила сама собою в підкорення племен, розташованих по цих торгових шляхах, збирання контрибуцій; це надавало цінну підмогу торгівлі й оберталося на мету політичної організації, створеної цими купцями-воїнами й підтримуваної ними ж. Недарма ім’я Русі, себто спеціальне ім’я Київської області, перш ніж стати іменем держави, стає в іноземних письменників ІХ – Х ст. (араби, Константин Порфірородний) іменем класу купців-дружинників, що тримали в руках торгівлю та зносини Східної Європи і зв’язали в державну організацію систему торгових шляхів і факторій. Київська область була осередком цього класу купців-воїнів і надала йому своє ім’я «Русі», а останній, бувши представником державної організації, створеної київським патриціатом, передав ім’я «Русі» всій державній системі – системі племен і земель, що входили до її складу.

Так уявляється походження «Руської», Київської держави на підставі вивчення суспільних відносин Х ст. в їх сучасних джерелах і ретроспективних висновках. Але в найдавнішому київському літописі ми маємо іншу традицію про походження Київської держави, і про цю традицію треба сказати кілька слів, перш ніж звернутися до історії цієї держави.

Коли київський книжник у середині ХІ ст. узявся за перо, щоб з’ясувати походження й перші моменти розвитку Київської держави[62]62
  Цей твір у початковій редакції коротко описував події, закінчуючи, мабуть, серединою Х ст. (Ігорем), і мав той титул, який перейшов згодом до його пізніших переробок: «Се повъ-сти временныхъ лъ-т (вірогідно, переклад грецького слова «хронограф»), откуду есть пошла Русская земля (себто Київське князівство, Русь у вузькому розумінні), кто въ Кіевъ– нача первъ-е княжити, и откуду Русская земля стала есть». Ця початкова «Повъ-сть» була потім розширена та продовжена і, пройшовши через руки кількох редакторів у другій половині ХІ ст., ввійшла до складу історичної компіляції, найдавнішого київського літопису, що за традицією звуть часто Несторовим літописом, хоча Нестору, він, безсумнівно, не належить. Одна редакція його (що збереглася в північних, великоруських списках як Лаврентіївський та йому подібні) була укладена в Києві 1116 р. й доведена до 1110 р.; інша редакція, яка дійшла до нас разом із південноруськими продовженнями, не має такої точної дати, але, безперечно, теж належить до другого десятиріччя ХІІ ст. Літописання потім тривало, і наприкінці ХІІ ст. з різних записок та історичних оповідей у Києві укладене було продовження найдавнішого літопису, що доходило до 1199 р. Пізніше до цього приєднали хроніку подій 1205–1289 рр., укладену почасти на Волині, почасти в Галичині. Ця колекція літописів дійшла до нас у кодексі Іпатському (першої чверті ХV ст.) та йому подібних. Докладніше про найдавніший київський літопис та його складові частини див. «Історію України-Руси», т. І, екскурс 1, а про його продовження – т. ІІІ, в останньому розділі.


[Закрыть], процес її формування був давниною досить віддаленою, про яку в пам’яті сучасників збереглися дуже слабкі спогади: уривчасті імена, стерті, прикрашені казковими, легендарними мотивами перекази, нарешті, різні здогади й комбінації замінювали реальні відомості. Уривки або згадки про ці перекази та домисли збереглися в найдавнішому київському літописі. Тут маємо легенду про трьох київських братів Кия, Щека й Хорива, які начебто збудували місто Київ, названий за іменем старшого брата; цих братів подавали як родоначальників Полянського племені та предків київської князівської династії (сліди цих оповідей залишилися і в тексті літопису, що дійшов до нас). Це, звісно, не що інше, як т. зв. етимологічний міф: із назв місцевостей зроблено імена героїв-епонімів, засновників міста. Ще одна легенда розповідала інакше: на місці Києва був перевіз на Дніпрі, перевізником на ньому був такий собі Кий, тому місце звалося Києвим перевозом, а місто, що виникло тут завдяки жвавим зносинам, отримало ім’я Києва.

Автора «Повісті» ці легенди й комбінації не задовольнили, і він запропонував власну, дуже складну теорію. На його думку, русь – це народ скандинавський (варязький); його привели в Новгород три брати конунги в кінці ІХ ст.[63]63
  Загальноприйнята хронологія цих подій скомбінована під час однієї з наступних редакцій «Повісті» й дещо відсунула назад вихідний пункт її – прикликання варягів, прийнявши для нього 862 рік, щоб узгодити з датою «першого походу» Русі на Константинополь (865 р.).


[Закрыть] на запрошення самих новгородців та їхніх сусідів, оскільки останні, звільнившися з-під влади варязьких дружин, які завоювали їх перед тим, не вміли встановити в себе порядок власними силами і, зрештою, вирішили прикликати собі правителів із варязьких вождів. З Новгорода ці варязькі конунги оволоділи Дніпровським шляхом та самим Києвом і поклали початок київській князівській династії.

Підстави, на які сперлася ця теорія, досить ясні. Це, по-перше, традиція про завоювання варягів у північних фінських і слов’янських землях та контрибуції, які вони тут збирали. Далі – пам’ять про те, що в Х і на початку ХІ ст. у Києві були великі дружини скандинавів – варягів (Vaeringjar скандинавських саг)[64]64
  Це слово виводять зазвичай від давньоскандинавського var – віра, обітниця, себто дружина присяжників.


[Закрыть], які відігравали дуже важливу роль у княжому дворі, особливо у Х ст., надаючи йому до певної міри навіть варязького забарвлення. Нарешті, той факт, що ці варяги, які входили до складу дружини Київської держави, приймали ім’я русі й під цим іменем переходили з руських земель до Візантії: у Візантії, у пам’ятках другої половини ХІ ст., русь завдяки цьому навіть є ніби другим іменем варягів – Βαράγγοι Ρῶς. Це повинен був знати автор «Повісті», і ця обставина також могла вплинути на утворення його теорії.

Під впливом цих фактів та традицій і склалася в автора «Повісті», узагалі дуже схильного до гіпотез і комбінацій (які він, звісно, передає цілком категоричним тоном), його теорія, що вельми тривалий час згодом приймана була за незаперечну істину. Дуже довго зусилля вчених спрямовувано було лише на роз’яснення літописної оповіді, узгодження з нею історичних фактів, що не вкладалися в її рамці. Однак, після того як виявили суттєві неправильності в цій теорії, як став зрозумілим загальний характер «Повісті», що не є простим переповіданням традицій і фактів, як уявляли собі раніше, а вченою (для свого часу) побудовою, теорією, сповненою власних комбінацій її авторів і редакторів[65]65
  Ці комбінації в деяких місцях «Повісті» ми можемо бачити in statu nascendi [у стані зародження] та перевіряти їх з фактами в руках.


[Закрыть], стало неможливим приймати на віру її повідомлення.

І справді, наприклад, хронологія «Повісті» не витримує критики навіть у її виправленому вигляді. Появу варязьких конунгів у Києві «Повість» відносить до 860-х рр., з огляду на те, що у 860-х рр. у Візантії вже знали русь, а автор «Повісті» вважав цю русь київською. Але насправді візантійці знають русь уже на початку ІХ ст., звісно, русь, що приходила не зі Скандинавії, а з українських земель. Уторували шлях через Східну Європу до Візантії варяги, що вже були на службі в київських князів, головно з кінця Х ст., коли Володимир Великий послав варязький корпус на допомогу візантійському імператору, у якого він і пізніше залишився на службі; відтоді Дніпро став для цих скандинавських авантюристів шляхом «изъ варягъ въ грекы», як називає його автор «Повісті». У тубільній традиції ім’я Русі пов’язане якнайближче із землею полян і, очевидно, було її споконвічним іменем; усі намагання відшукати сліди існування Русі у скандинавських землях не дали жодних позитивних результатів. Скандинавські саги, що добре знають земляків, які ходили на Русь служити в тутешніх князів, нічого не знають про скандинавське походження київської князівської династії, зовсім не підозрюють про нього. Весь арсенал доказів, що його зібрали захисники літописної теорії про варязьке походження Київської держави (т. зв. норманісти), доводить тільки (ми й без того це знаємо), що в ІХ – Х ст. у дружинах київських князів було багато варягів і що внаслідок цього, наприклад, у Візантії не вміли іноді відрізнити варягів від слов’янської русі. Розповідь «Повісті» про переселення цілого скандинавського народу, який покрив собою в різних місцях початкове слов’янське населення, цілком неймовірна, хоча б тому, що цей скандинавський елемент не залишив ані в мові, ані в побуті, ані в праві таких помітних слідів, як можна було б у такому разі очікувати[66]66
  Про норманську теорію та її становище в сучасній науці докладніше див. у ІІ екскурсі в І т. «Історії України-Руси».


[Закрыть].

Зрештою, можна вірити розповіді «Повісті» про варязьке походження київських князів або не вірити, бачити тут слушний здогад книжника чи стару традицію, залишати її під сумнівом, але у всякому разі не можна класти розповідей «Повісті» в основу історії Київської держави, приймати її теорію про те, що ця держава зобов’язана виникненням скандинавським конунгам тощо.

Ім’я Русі вказує на Полянську землю та її давній центр – Київ. Географічні, культурні та економічні умови підтверджують цю вказівку, пояснюючи, що тут скоріше, ніж деінде на Східноєвропейській рівнині взагалі і в українських землях зокрема, мала стати відчутною потреба в утворенні постійних військових сил, більш міцній та інтенсивній державній організації, і були наявні матеріальні засоби для їх утворення.

У «Повісті» збереглася пам’ять про те, що перед утворенням Київської держави поляни «быша обидими деревляны и инъми окольными». Справді, Київ, розташований на границі Полянської землі, на вузькому клині між землями сіверян і деревлян, відкритий для нападів дніпровських піратів, мав багато терпіти від сусідів, і багаті патриціанські роди Києва та їхні представники, «лъ-пшии мужи», що «тримали» київську громаду і «Руську» (Полянську) землю, рано мусили подумати про організацію військових сил.

Може, сліди первісної, ще докняжої військової організації Полянської землі збереглися в залишках десяткової організації, по тисячах, сотнях і десятках; вона відома й пізніше, у князівсько-дружинний період, як посади тисяцьких, соцьких і десятників та деяких, досить слабких вказівках на існування поділів населення на такі десяткові округи. Цікаво, що, тоді як в інших землях тисяча зазвичай збігалася із землею, на маленькій полянській території ми бачимо кілька окремих таких організацій: центром однієї тисячі був Київ, другої – Білгород, третьої – Вишгород (а могли бути ще й у полудневій частині землі). Пізніше військову організацію землі об’єднано було, і її очолив київський князь. Та обставина, що тисяцькі існували в Києві й пізніше, показує, що реформатором земського устрою був не київський тисяцький, а хтось інший. Можна робити різноманітні припущення: чи старий київський князь завів, замість земського ополчення, особливу, безпосередньо від нього залежну дружину для вірнішої та надійнішої оборони, чи з’явився чужий вождь – кондотьєр, узятий зі своїм полком на службу київськими патриціями, чи справді оволодів Києвом сторонній узурпатор, та все-таки в Києві з’явився вождь військових сил усієї землі.

Успішний розвиток військових сил Києва міг початися тільки з появою спеціального постійного війська – «дружини» замість колишнього земського ополчення, і цей розвиток почався набагато раніше, ніж уявляв собі автор «Повісті». Далекі морські походи Русі, відомі нам з іноземних джерел уже з початку ІХ ст., вказують, що перехід до організації постійного війська відбувся ще раніше, і у VIII ст. Київ володів уже значними військовими силами; стадію пасивної охорони київської торгівлі й торгових шляхів залишено було позаду, і Київська Русь почала вирушати у сміливі й далекі експедиції, щоб набувати невільників і здобич.

На початку ІХ ст. «згубний іменем і ділами своїми народ русь» (οἱ Ῥῶς), під проводом якогось не названого на ім’я воєводи, спустошував Малоазійське побережжя від Пропонтиди до Синопа, як повідомляє житіє Георгія Амастридського, що розповідає про чудо, яке сталося над цією руссю в Амастрі біля Синопа. До того самого часу – початку ІХ чи кінця VІІІ ст. – належать спустошення південного берега Криму «руською раттю» під проводом «князя Бравліна». Отже, відомий похід Русі на Константинополь 860 р. не був сам по собі чимось новим. Користуючись тим, що імп. Михаїл з усім військом вирушив у Малу Азію, Русь з’явилася тоді на двохстах кораблях перед беззбройною столицею; руське військо спустошило пригороди Константинополя й навело жах на його мешканців, але звістка про повернення імператора з військом змусила його відступити.

Дещо пізніше стався похід Русі на полудневе побережжя Каспійського моря: від пізнішого історика Табаристану (полудневого берега Каспійського моря) дізнаємося, що за правління Гасана-абу-Зейда (862–884) Русь приходила походом на Абесгун (відома в той час пристань у полуднево-східному куті Каспійського моря), але військо абу-Зейда відбило їх.

Ці випадково записані, випадково збережені для нас відомості дають змогу судити, які далекі експедиції здійснювала Русь. Насправді походів цих протягом ІХ ст., звісно, було набагато більше. Їх могли здійснювати почасти населення чорноморських земель, підвладних Київській Русі, почасти ж ця остання або взагалі дружини, так чи інакше пов’язані з Києвом. Автор «Повісті», не вагаючись, приурочує відомі йому перекази візантійців про похід 860 р. до Києва та Русі Київської, і це приурочення також має цінність історичного документа[67]67
  Цілком імовірно, до Київської Русі стосується записана під 839 р. звістка Бертинських анналів (власне – їхнього продовження), що цього року до Людовика Благочестивого прибули посли візантійського імператора Теофіла і з ними люди, які називали себе послами руського короля, посланими до Теофіла. Теофіл прохав Людовика відрядити їх від себе на батьківщину, оскільки з Візантії шлях їм заступили якісь ворожі народи. Мабуть, ці дипломатичні зносини Візантії з руським урядом були наслідком нападів Русі на візантійські землі в перші десятиріччя ІХ ст., подібно до того, як і після походу 860 р. візантійський уряд висилав на Русь посольства й багатими подарунками намагався втримати руських князів від нових походів.


[Закрыть].

У ІХ та особливо Х ст. цінний матеріал для київського війська давали загони скандинавських вихідців – «варягів». Це були чудові воїни, а як елемент чужоплемінний, вони були дуже до речі й там, де київським князям потрібен був вірний, із Києвом нічим не пов’язаний союзник, – саме у відносинах із київським патриціатом та його «старцями», політичне значення яких мало зменшуватися зі зростанням значення князя. У Х ст. ми бачимо норманів у великій кількості між боярами київського князя та його намісниками, і варязький вплив на княжий двір був дуже сильний аж до першої половини ХІ ст., коли в Києві минає мода на варягів. Пам’ять про цю численність і впливове становище варягів у Києві у минулі часи, як я сказав, справила безперечний вплив на створення історично-генеалогічної теорії «Повъ-сти временныхъ лъ-тъ».

Докладніше: про торгові зносини доісторичної епохи – «Історія України-Руси», т. І, розд. 3, пізніших – розд. 5, про початок Київської держави – розд. 7.

Грушевський М. Культура і побут українсько-руських племен перед і по розселенню / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – Львів: наклад Наукового товариства імені Шевченка, 1898. – С. 144–229.

Грушевський М. Початки Руської держави / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – Львів: наклад Наукового товариства імені Шевченка, 1898. – С. 230–300.

Грушевський М. Українсько-руська територія перед слов’янською міграцією. В додатку: Рух азійських племен під час слов’янського розселення / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1904. – С. 17—142.

Грушевський М. Культура і побут українсько-руських племен в часах розселення і по нім / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1904. – С. 212–325.

Грушевський М. Початки Руської держави / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1904. – С. 326–338.

Грушевский М. Киевская Русь. – Т. 1: Введение. Территория и население в эпоху образования государства. – СПб.: Типография Императорского училища глухонемых, 1911. – 490 с.

Грушевський М. Історичні дані з часів перед слов’янським розселенням / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – 3-е видання, доповнене. – К.: Друкарня першої спілки, 1913. – С. 84—161.

Грушевський М. Матеріальна культура українських племен в часах розселення і по нім / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – 3-е видання, доповнене. – К.: Друкарня першої спілки, 1913. – С. 244–305.

Грушевський М. Початки Руської держави / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – 3-е видання, доповнене. – К.: Друкарня першої спілки, 1913. – С. 366–378.