Текст книги "Нарис історії українського народу"

Михайло Грушевський, для якого народ – це «альфа та омега» історичного процесу, несподівано співчутливо оцінює козацьку старшину, шкодує, що народ не оцінив по заслузі її державницьких замірів, хоча читач традиційної офіційної лектури з історії в Російській імперії звик сприймати гетьманів і старшину лише як користолюбців та егоїстів, що станові інтереси ставили вище за інтереси народного загалу.

Цікаво виписаний у Михайла Грушевського й образ Івана Мазепи. Він не підпав безкритичній агіографії, властивій українській історіографії пізнішого часу. Івана Мазепу Михайло Грушевський сприймав куди менш позитивно, ніж Богдана Хмельницького, через його проросійську політику й нехтування інтересами широких народних мас. Для Михайла Грушевського в «Очерке», та й зрештою в інших статтях, присвячених цьому гетьманові[13]13
  Грушевський М. (рецензія на книгу: Уманец Ф. Гетман Мазепа. Историческая монография // Записки НТШ. 1898. Т. 21. Кн. 1. С. 20–23; Його ж. «Мазепинство» і «богданівство» // Грушевський М. Твори: У 50 т. Т. 2 (Серія: Суспільно-політичні твори (1907–1914)). Львів: Світ, 2005. С. 189–198, 530–532; Його ж. Виговський і Мазепа// Там само. С. 382–385, 582–585; Його ж. Шведсько-український союз 1708 р. // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань (голов. ред.), І. Гирич та ін. Львів: Світ, 2007. Т. 8. C. 123–134.


[Закрыть], Іван Мазепа – лише продовжувач справи Богдана Хмельницького та інших попередників. Більше співчуття й позитивних оцінок в історика заслуговують Іван Виговський і Петро Дорошенко. Перехід Івана Мазепи на бік шведів для Михайла Грушевського – «це була тільки одна з дуже численних спроб українських автономістів знайти опертя в якій-небудь зовнішній силі, щоб звільнитися від пут московського централізму». Історик був переконаний, що гетьман сперся на Карла ХІІ лише тому, що цей шлях проторував та обґрунтував за пів століття до нього Богдан Хмельницький[14]14
  Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2015. Т. 22: Нарис історії українського народу/ Упор. І. Гирич, В. Кавунник. С. 285. (Серія: Монографічні історичні праці)


[Закрыть]. Іван Мазепа зовсім не готувався до повстання проти Петра І, його захопила ситуація зненацька, і він змушений був виступити проти Москви, бо іншої альтернативи не мав.

В «Очерке» Михайло Грушевський зовсім «змазав» нібито позитивне значення Полтавської битви 1709 р. для України, хоч на цій перемозі виховували патріотів Московської імперії, вербували манкуртів з українського табору. Це була славна перемога російської зброї над найсильнішою армією Європи, якою пишався кожен пересічний росіянин. Однак для українця – це був початок кінця Козацької держави. Колосальний деструктивний вплив мала й знаменита поема «Полтава» Олександра Пушкіна. Михайло Грушевський чотири роки по тому включився в ідеологічну боротьбу з Росією навколо Полтави, коли підготував спеціальний том «Записок Наукового товариства ім. Т. Шевченка», залучивши до нього статті Альфреда Єнсена, Степана Томашівського, Олександра Грушевського, і сам написав докладну та блискучу концептуальну статтю про шведсько-український союз 1708 р.[15]15
  Йдеться про 92-й том «Записок НТШ», присвячений 200-річчю шведсько-українського союзу як альтернатива російського святкування 1909-го 200-річчя Полтавської битви. До цього тому входили, крім названої вступної статті голови НТШ, такі матеріали: Грушевський М. До портрета Мазепи // ЗНТШ. 1909. Т. 92. Кн. 6. С. 246–248; Грушевський О. Глухів і Лебедин (1708–1709) // Там само. С. 21–65; Єнсен А. Орлик у Швеції // Там само. С. 93—169; Його ж. Родина Войнаровських у Швеції // Там само. С. 170–193; Томашівський С. З донесень австрійського посла Плєйера в Москві 1708 і 1709 // Там само. С. 242–243; Його ж. Із записок Каролінців про 1708/9 р.// Там само. С. 66–92; Його ж. Листи Петра Великого до А. М. Синявського// Там само. С. 194–238; Його ж. Мазепа і австрійська політика // Там само. С. 244–245.


[Закрыть]. В «Очерке» негативне ставлення автора до Полтавської битви недвозначно підкреслене в списку літератури до розділу «Катастрофа 1708–1709 років».

У розділах про розвиток культури в ХVІІ—ХVІІІ ст. Михайло Грушевський теж доходить дещо несподіваного для нефахового читача висновку, що освіта в Україні під впливом Росії помітно занепала в цей час. Якщо до гетьманування Івана Мазепи українських вчених запрошували викладати в російських школах і передусім столичних академіях, то під кінець Гетьманщини ситуація міняється на протилежну: в Україну виписують російських учителів, які навчають українців правильної вимови й поправної російської літературної мови.

По-новому в «Очерке» подано історію України Нового часу – ХІХ століття; Михайло Грушевський вбачав складниками історії національно-визвольного руху науково-культурний рух, літературу, театр і мистецький розвиток. Історика не цікавила економіка. У його викладі в останніх розділах книжки ми не побачимо господарських екскурсів, економічних матеріалів. Він не звертає уваги на видобуток, наприклад, вугілля на Донбасі або виплавляння сталі, фінансові обороти бірж в українських містах. Зрештою, він не приділяє уваги російській культурі в Україні Наддніпрянській чи польській в Україні Наддністрянській. І не в тому питання, що ці моменти життя випали з поля його зору. Просто економіка була переважно в руках російської та польської буржуазії, а господарський розвиток мав стосунок до загальноросійського чи польського суспільно-політичного життя. Українським в Україні життя робила національна інтелігенція, яка ставала на рейки побудови окремішнього культурно-політичного суспільства. Якщо цього не було, воно автоматично перетворювалося на надбання імперських культур. А тому важливим для свідомого українця мала бути, скажімо, написана українська книжка, її зміст та автор, а не товарообіг одеського торгового порту чи пуди виплавленого в Лисичанську чавуну. До економіки увага буде звернута тоді, як виросте та національна інтелігенція, як її постулати стануть політичними вимогами широкого загалу людності, зокрема підприємців та банкірів.

І тому, на відміну від совєтських та навіть сучасних українських підручників (а «Очерк истории украинского народа» можна вважати таким своєрідним підручником), у яких культуру викладено в останніх розділах, Михайло Грушевський оповідь починав не з економічного базису суспільства – промисловості та сільського господарства, а з політичних умов життя у зв’язку зі становищем гнобленої української нації та станом її культурного розвитку. Бо саме культура зробить українську націю вільною, якщо вона зуміє витіснити з України імперські культурні форми метропольних націй. В Україні до цього на 1914 рік справа не дійшла. І на це Михайло Грушевський звертає увагу в останньому розділі згаданої книжки.

Михайло Грушевський наголошує на кількості національних шкіл у Гетьманщині наприкінці ХVІІІ ст. І оповідь про Новий час української історії починає з появи «Енеїди» Івана Котляревського (1798). Далі наводить дати та прізвища упорядників перших фольклорних збірників, згадує російсько-український словник Олексія Павловського й першу наукову книжку Михайла Максимовича «Малоросійські пісні…» (1827). Цей національний рух, його першу фазу історик паралелізує з відповідними гуртками при галицьких митрополитах і священниках у Західній Україні (гуртки Антіна Могильницького, Андрія Бачинського, митрополита Левицького та ін.). Початок сучасного українського руху він природно пов’язує з творчістю та діяльністю Тараса Шевченка, зупиняючись окремо на Кирило-Мефодіївському товаристві, діячі якого вперше спробували сформулювати українську національну ідею. Говорячи про федеративні плани братчиків, Михайло Грушевський наголошує, що Україну в слов’янофільстві Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка розглядали як рівноправну з іншими народами у федеративній державі. А цю федеративну державу історик трактує як «об’єднання самостійних національних держав», у якому кожна народність мала «складати особливу річ посполиту» (республіку)[16]16
  Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2015. Т. 22: Нарис історії українського народу/ Упор. І. Гирич, В. Кавунник. С. 370. (Серія: Монографічні історичні праці).


[Закрыть]. Отже, і в цьому випадку Михайло Грушевський висловлював свій ідеал сучасного йому державного устрою. Федеративна Україна для нього – це держава, але об’єднана в наддержавне утворення, яке не втручається у внутрішні справи держав-засновниць цього наддержавного організму. Отже, федерація для Михайла Грушевського – це ніби своєрідний Європейський Союз із рівноправних національних держав. Такі погляди майбутнього голови Центральної Ради були поєднанням федералістичних і державницьких ідей. І, думаю, лише тому, що не доводилося сподіватись, що українці самі звільняться від державної залежності від Росії, він був федералістом. Зрештою федералістом умовним, добре поінформованим. Лише спільними зусиллями всіх народів Російської імперії Михайло Грушевський сподівався осягнути самостійність України.

Далі в «Очерке» він акцентує на діяльності журналу «Основа» та Петербурзької громади на межі 1850—1860-х років і початок українофільського руху в Україні, де Київ стає центром громадівського життя, духовною столицею не лише Наддніпрянщини, а й Західної України.

Михайло Грушевський в описі українського життя виходить за межі Російської імперії. Якщо росіян, істориків і суспільну думку, цікавили передусім галицькі москвофіли, то Михайло Грушевський педалює на важливості діяльності народовців, які вийшли на кін національного життя Галицької України після «Руської трійці» Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького й «Весни народів» 1848 р. Власне, саме народовці залучили разом із громадівцями Володимиром Антоновичем і Олександром Кониським нашого історика до Львова. Ця частина тогочасної історії була для Михайла Грушевського вже історією його власного життя. Він уже сам творив історію, коли очолив 1897 р. Наукове товариство ім. Т. Шевченка, а 1900 р. став співтворцем Національно-демократичної партії галицьких українців.

Михайло Грушевський багато місця приділяє саме Західній Україні, бо майбутнє загальноукраїнського руху вирішувалося до 1905 р. (Першої російської революції) саме в Галичині. Вона стала лабораторією всеукраїнської культурної акції. Через репресії на підросійській Україні формування літературної мови, відкриття суспільно-політичних часописів і видавництв, формулювання політичних ідей національного руху можливе було лише в підавстрійській Україні. І це в «Очерку» зауважує Михайло Грушевський.

Тридцятий розділ книжки – «Сучасний стан українства в Австро-Угорщині» автор присвятив актуальним на той час питанням українського національно-визвольного руху від середини ХІХ – до початку ХХ ст. Пишучи про безрадісне становище українського селянства – основної верстви українців Галичини, історик і політик показує, як мало може українець змінити непевний національний стан через брак економічних важелів у своїх руках. Земля та підприємства переважно належали представникам панівних націй, а українське безземельне селянство далі бідувало й виїжджало за кордон у пошуках кращої долі.

Проте Михайло Грушевський у цьому розділі змальовує кроки, які мають привести до підняття українського життя на вищий рівень. Нації бракує своєї інтелігенції – ферменту інтелектуальних змін у суспільстві. Її замало проти польської посілості в краї. Бо ж 1) у Галичині бракувало українських шкіл. Більша частина селянства неписьменна. Середня освіта так само перебувала в польських руках: на 25 польських припадало лише чотири державні українські гімназії. Прорив зробили різні добровільні організації, зокрема «Просвіта»; 2) не було власної вищої освіти. Сам Михайло Грушевський найактивніше боровся за український університет у Львові, проте цього осягнути українському рухові до початку Першої світової війни так і не вдалося; 3) зроблено чималий поступ у підготовці та друці українських книжок і національної художньої літератури (для чого слугував «Літературно-науковий вісник», що його заснував історик). Львівський професор називає «Українсько-руську видавничу спілку» локомотивом книговидання, а вона діяла під орудою саме Михайла Грушевського; 4) у Галичині виникла загальноукраїнська наука, осередком якої стало НТШ на чолі з тим самим Михайлом Грушевським. НТШ спромоглося за десять років видати кілька сотень наукових видань і показати світові, що українська наука можлива й вона діє; 5) українцям бракує розвою національного мистецтва. Тому саме Михайло Грушевський починає дбати про виставки українського ужиткового мистецтва у Львові й засновує «Товариство прихильників української літератури, науки і штуки», яке фінансує та підтримує письменників, науковців і художників. Українцям Галичини бракує матеріальних коштів на влаштування постійного національного театру; 6) Михайло Грушевський зауважує на економіко-політичну потребу розвивати національну кооперацію як ту силу, що зможе протистояти економічно потужнішому польському рухові в Галичині.

Якщо за політичної свободи в Австро-Угорщині головною перепоною для українського руху є брак коштів, то для українців у Росії, про що історик пише у тридцять першому розділі «Сучасний стан українства в Росії», бракує як коштів, так і політичної свободи. А отже, попри вищий відсоток українців, національно-визвольний рух тут має набагато більше проблем, ніж у Галичині. Михайло Грушевський для руху підросійських українців наводить такі негативні моменти: 1) процес русифікації інтелігенції набрав більшого розвитку, ніж полонізація української інтелігенції в Галичині; 2) завадою на шляху розвитку модерної національної культури стали поліційні заборони, які уможливлюють розвиток лише культури «для хатнього вжитку», а не європейського зразка; 3) найбільшою перешкодою у Східній Україні в національному питанні був тотальний наступ російського уряду на українську мову як цивілізаційне знаряддя нації. Причому не лише письмової, але навіть усного мовлення. Послідовна й сувора цензура щодо українських видань майже спинила розвій національного руху; 4) найбільше гальмо – це брак національної освіти та української школи на Наддніпрянщині. Російська школа на Наддніпрянщини – одна з причин неписьменності українського селянства, яке не розуміє російської мови як чужої.

У кінцевому тридцять другому розділі «Останні десятиліття» (написаний він уже для останніх видань книжки) Михайло Грушевський подає досягнення національно-визвольного руху та його завдання на майбутнє. Він згадує: 1) брак наукового центру на підросійській Україні й потребу розвитку наукових досліджень з українознавства. Такі дослідження проводило закрите Емським указом Південно-Західне відділення Російського географічного товариства в Києві. З 1892 р. «некоронованою» українською Академією наук стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. Михайло Грушевський в «Очерке» підкреслює той момент, що інтелектуали з підросійської України ставали ідеологами українського руху в підавстрійській Україні, згадавши впливи Пантелеймона Куліша та Михайла Драгоманова (однак чомусь обійдено увагою впливи Олександра Кониського й Володимира Антоновича на галичан). Михайло Грушевський підкреслює, що НТШ узяло на себе функцію певної лабораторії загальнополітичного, а не лише культурного руху; зауважує, що саме воно стало національним не лише за мовою, а й за духом своєї діяльності. Освітній рух у Галичині відбувався в міжреволюційний період навколо спроби заснування приватного середнього шкільництва в Західній Україні. Історик зазначає, що коли на межі століть Галичина вела перед у всіх питаннях культурно-національного розвитку, то після революції 1905 р. поволі центр ваги українського питання переноситься із Західної у Велику Україну.

Михайло Грушевський тонко й мудро відчув, що лише культурно-політична праця на ґрунті ментальної перебудови українських суспільств в імперіях Романових і Габсбургів може привести до перемоги українського руху. Історик намагався індоктринувати ще домодерне суспільство новітніми національними гаслами, надихнути, запалити ними як інтелігенцію, так і народні маси. Цій ідеї мала служити і його видатна й незабутня з погляду суспільного значення праця – «Нарис історії українського народу». Пропонуємо її сучасному читачеві. Вона й сьогодні не втратила актуальності.

Ігор Гирич, історик

До історії «Нарису історії українського народу» Михайла Грушевського

Для Михайла Грушевського написання суцільної історії України стало головним завданням наукової діяльності. Утілювати цю ідею професор почав із курсу лекцій з історії України, які читав на кафедрі всесвітньої історії зі спеціальним оглядом історії Східної Європи Львівського університету протягом 1894–1901 років, а з 1897-го історик почав готувати перші томи «Історії України-Руси».

Поступово дослідження, присвячені історії українських земель, стали популярні в Західній Європі, тому в лютому 1903 року Михайла Грушевського запросили прочитати курс лекцій у Вищій школі суспільних наук у Парижі. Успішність цих лекцій засвідчувала перспектива видати курс французькою, а перший том «Історії України-Руси» німецькою мовами.

Водночас пріоритетним завданням науковця було поширення своїх праць саме в Російській імперії. Тому протягом літа 1903 року Михайло Грушевський закінчив курс української історії російською мовою з назвою «Очерк истории украинского народа». Ця праця передбачала характеристику географічних, господарських, культурних, етнографічних, суспільних, правових і політичних особливостей, що вплинули на формування основних рис українського народу. Здавалося, проблем із виданням книжки не має бути, бо ж схема історії східнослов’янських народностей Михайла Грушевського була вже відома зі сторінок петербурзького академічного журналу «Статьи по славяноведению», а деякі розділи цієї книжки, присвячені українському козацтву, публікували протягом липня – вересня 1904 року в іншому російському журналі «Вестник и библиотека самообразования».

Проте кілька видавництв відмовлялися друкувати книжку Михайла Грушевського, у якій українців автор не розглядав як частину російського народу, а Русь не переходила в Московське князівство. Паралельно в Російській імперії з’являється альтернативний проєкт «История Малороссии», до роботи в якому запрошено було й Михайла Грушевського. Перший розділ цього проєкту починався з розділу «Южная Русь до ХIV столетия», що дуже контрастувало з концепцією українського вченого. Утім, «История Малороссии» ніколи не була видана.

Зрештою, Михайло Грушевський звернувся до «Общественной пользы» в Петербурзі, де друкували черговий наклад «Первой учебной книги церковно-славянского языка» за редакцією Сергія Грушевського – батька історика. Авторський гонорар із реалізації численних перевидань був основним джерелом доходів родини Грушевських. Отримавши рукопис, директор видавництва за дорученням автора переглянув текст із цензурного погляду й викреслив деякі небезпечні місця. Утім, це не гарантувало, що цензура не заборонить книжки загалом. Згадувати слово «Україна», не кажучи про тенденцію науковця виставляти українців як самостійну й окрему національність із власним історичним та культурним життям, було небезпечно. Видавництво запропонувало авторові видати тільки 500 примірників, і якби цензура не дала дозвіл на продаж, то рахунок Михайлові Грушевському не виставили б. Однак історик вирішив за власний кошт замовити одразу 2000 примірників.

У цензурному комітеті у вересні 1904 року «Очерк»[17]17
  Грушевский М. Очерк истории украинского народа / М. Грушевский. СПб.: Общественная польза, 1904. 380 с.


[Закрыть] пройшов «на волоску». Дозвіл від цензури книжка отримала завдяки політиці Петра Святополка-Мирського, новопризначеного міністра внутрішніх справ Російської імперії, серед першочергових заходів якого було послаблення державної цензури для періодичних видань, і «спокійному тону» історичної праці, який контрастував на тлі тогочасних «радикальних» публікацій про «правову державу» чи «конституційну монархію» для Російської імперії.

На нову книжку почали виходити рецензії. До цілком прогнозованих зауваг належали, на думку рецензентів, несправедливе ототожнення «южнорусской истории» з українським народом і сумніви щодо тяглості історії Давньої Русі не в Московській землі, а в Литовсько-Польській державі. Для когось «Очерк» був не історією українського народу, а оглядом подій на території Росії, яку пізніше зайняла Малоросія. Серед конструктивних відгуків вирізнялося побажання докладніше описати культуру та мистецтво Київського князівства, подати географічний опис «малорусского населения», більше уваги приділити гетьманові Петру Сагайдачному, періодам Хмельниччини й Руїни. Загалом новий погляд на процес історичного розвитку Русі, підкріплений значним обґрунтуванням, позитивно сприйняла абсолютна більшість рецензентів. У передмові до другого видання Михайло Грушевський докладно зупинився на всіх їхніх заувагах.

Обсяг видання 1906 року[18]18
  Грушевский М. Очерк истории украинского народа / М. Грушевский. 2-е изд., доп. СПб.: Общественная польза, 1906. 521 с. + 3 карты.


[Закрыть] був майже вдвічі більший проти першого. Рецензій на нього набагато менше, адже головні зауваги були враховані, а концептуальні розбіжності опоненти більше не повторювали. Друге видання номінували на здобуття премії графа Уварова. Призначений Імператорською академією наук рецензент цілком підтримав принципові думки Михайла Грушевського, підтверджуючи, що думка про правонаступність державних форм від Києво-Галицької до Московсько-Суздальської Русі залишається абсолютним анахронізмом, як і існування «южнорусской национальности».

Прагнучи поширювати українські видання в Російській імперії, Михайло Грушевський додатково видав брошури «Украинство в России, его запросы и нужды», «Освобождение России и украинский вопрос» і переклав російською мовою розділи з томів «Історії України-Руси» «Киевская Русь» та «История украинского казачества».

Третє видання 1911 року[19]19
  Грушевский М. Очерк истории украинского народа / М. Грушевский. 3-е изд., доп. К.: Типография первой киевской артели печатного дела, 1911. 568 с. + 5 карт.


[Закрыть] друкували вже в Києві; у цьому виданні огляд становища українства в Австро-Угорській і Російській імперії замінено на розділ «Последние десятилетие». А останнє, четверте й найменше, видання «Очерка»[20]20
  Грушевский М. Иллюстрированная история украинского народа / М. Грушевский. СПб.: Тип. т-ва «Екатериногорск. печатное дело», 1913. Вып. 1. С. 3—64; Вып. 2. С. 64—160; Вып. 3. С. 161–256; Вып. 4. С. 257–366 (Бесплатное приложение к неделе «Вестника знания»).


[Закрыть] опубліковано під назвою «Иллюстрирования история украинского народа» як додаток до журналу «Вестник знания» 1913 року.

Задум Михайла Грушевського підготувати працю, у якій було б обґрунтоване формування українського народу як окремої нації, беззаперечно виконаний успішно. Про це свідчать чотири перевидання книжки з теми, яку століттями цензурували в Російській імперії. Ба більше, концепція «Очерка истории украинского народа» вийшла за межі академічного дискурсу й стала предметом для дискусій у публіцистичному, літературному й навіть філософському наративі. Жвавий інтерес до особистості та спадщини Михайла Грушевського вкотре підкреслює високу якість історичних досліджень українського вченого.

* * *

Третє видання «Очерка» передруковане в Києві 1991 року в серії «Памятники исторической мысли Украины»[21]21
  Грушевский М. Очерк истории украинского народа / М. Грушевский; сост. и авторы ист. – биогр. очерка В. Смолий, Ф. Шевченко, примеч. А. Гуржия, В. Рычки. К.: Лыбидь, 1990. 400 с. («Памятники исторической мысли Украины»).


[Закрыть], а четверте без ілюстрацій – у Москві 2002 року[22]22
  Грушевский М. История украинского народа. Автобиография / М. Грушевский; текст, перевод С. Шумова, А. Андреева. М.: Монолит – Евролинц – Традиция, 2002. 416 с.


[Закрыть]. У межах програми «Українська книга» Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України створив фактично п’яте, перекладене українською мовою видання, скомпоноване з рукопису й чотирьох видань і доповнене археографічними примітками, розшифрованим переліком літератури, джерелами та передмовою[23]23
  Кавунник В. Історія видання «Очерка» Михайла Грушевського / В. Кавунник // Грушевський М. Твори: у 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич. Львів: Світ, 2002. Т. 22: Нарис історії українського народу / упор. І. Гирич, В. Кавунник, 2015. С. V–XLII (Серія «Монографічні історичні праці»).


[Закрыть].

У новому українському перевиданні «Нарису історії українського народу» археографічних приміток та перекладу слів іншомовного походження немає, бібліографічне оформлення літератури оновлене.

Валентин Кавунник, історик