Книга: Повія - Панас Мирний

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Женский роман от классика украинской литературы. Потому что мужской у него - знаменитые "Волы" . А здесь он как будто влез в женскую кожу, сам пережил все, что и его героиня. Несмотря на то, что судьба у нее ох какая непростая. Прежде всего из-за непокорности его родителей. Там еще не срабатывал принцип, что дети не в ответе за родителей (честно говоря, он никогда и не срабатывал, даже когда о том кричали на каждом шагу). А ко всему еще добавилась ложь во всех ее проявлениях (врали преимущественно мужчины, врали грязно и много). Я даже пожалела об отсутствии бюрократии в те времена - верили на слово, не требовали никаких доказательств. К слову, верили мужчинам. Женщины же были бесправные и слабые, при этом не слишком и идеализированные автором: слабая духом Приська не боролась за свою и дочкину жизни, а Христя радовалась обновкам, полученные после смерти отца! Автор забрасывает читателя в далекий позапрошлый век и пугает реалистичностью - запредельной бедностью и тем, как легко и незаметно можно оказаться под забором. Книга, к сожалению, актуальна и сегодня.

Не буду пересказывать сюжет, это слишком сложно. Достаточно сказать, что эта история о простой девушке Христе и её непростой судьбе. Эта история о жизни. Эта история, в которой есть предательство, потеря близких и себя, обман, подлость и нищета. И совсем немного счастья. Тот образ жизни, от которого девушка отрекалась и презирала в юности, в итоге сгубил её, но не испортил, нет. Она всегда была доброй и отзывчивой. Она всего лишь хотела быть счастливой и любимой. Но не одну Христю жизнь потрепала. Вспомнить хотя бы Марью, которая также пережила немало горя. И тоже только потому, что хотела быть счастливой. И таких персонажей со сложными судьбами в романе много.

Очень символичным является последнее путешествие Христи, из города в родную деревню. Идти по снегу, сквозь метель и леденящий холод – это вся жизнь Христи. Судьба терзала её так, как зимний холодный ветер. И только на совсем недолгое время в своей несчастной жизни она чувствовала себя хорошо, как чувствовала себя хорошо в доме у Марьи или на печке у бывшей подруги. Вообще концовка романа очень сильная и меня заставила плакать.

Название романа заслуживает отдельной похвалы. Чтобы его понять, не нужно руководствоваться словарным определением слова «повія». В контексте романа оно имеет совершенно другой смысл. Христя – повія, она повіялась, то есть развеяла свою жизнь, глупо её потратила, не оставив после себя ничего.

Хотя сейчас уже не актуален вопрос панщины и прочих социальных явлений, что имеют место в романе, но книга актуальна в наши дни. Многие люди (не только девушки) губят свою жизнь, идут по тому пути, от которого когда-то отрекались. И далеко не во всех ситуациях виноват сам человек, а жизненные обстоятельства, общество и многое другое. Конечно, это далеко не единственная проблема, которая поднимается в романе и остаётся актуальной до сих пор.

Подводя итог, хочу сказать, что книга мне очень понравилась. Но она тяжелая и грустная. И очень жизненная.

Хочацца верыць, што там, на версе, ёй лепш!

І дивовижна сила прози чіпляє з перших сторінок. Як вила буря, отзиваючись у серці Пріски, так і в моєму серці отзивалась ота немислима краса і поетичність прози Мирного, ота невимовна мука важкої долі, що не залишає ні радості, ні спочинку... Передчуття біди, що охоплює тебе з перших сторінок, наростає, ти повністю занурюєшся у долю цих жінок, а через їх біль пізнаєш біль усього народу. Важка доля селянства, історична перспектива, що розкривається через людське, особисте, особливо гостра. Й аналогії з нашим часом - гострі та пекучі, як ніколи. Скільки в нас тих Грицьків, скільки панів, що про звичаї позабували... До лиха ще лихо, а за ним - ще більше. Під гнітом таким не може витримати молода душа. І не витримує. І хоч надлам цей видно не відразу, та він зрештою визначає фатальну приреченість долі...

Це не просто історія важкої жіночої долі. У одному романі Мирний дивовижно глибоко й з такою силою розкриває і проблеми кріпацтва, й великих суспільно-політичних змін, і трансформації селянства, і розрив між міщанством та селянством. І тих течій, що штовхають нове покоління до зречення від батьківських цінностей.

І на фоні дивовижної глибини прози, з головою опускаючи тебе у відчай, Мирний тонко й пронизливо показує красу й поетику життя простих людей, незламні цінності й важливі істини. Він мовби повертає тебе до витоків, аби нагадати, де твоє коріння, у чому сенс людяності й життя. І від отієї невимовної краси звичаїв, традицій, простої філософії доля Христі, інших жінок у романі (особливо сильно для мене розкривається трагедія Мар'ї), а через них - доля всього народу звучить іще надривніше, іще проникливіше.

Христя - молодая, красивая, здоровая девушка. Отец умирает, вскоре и мать сгорает. Приходится девушке идти в город в наймы. Приходится, потому что обманули ее, выжили из села. и вот тут начинаются злоключения Христи. В селе все друг друга знают, все на виду. Ты чихнешь - а уже кумушку новость разнесли. В городе же не так. Там можно скрыться от глаз и пересудов. Именно поэтому Христе очень тяжело воспринимать все то, что она видит: пьянки и гулянья попа и попадьи, гулянья девушек по ночам вместе с мужчинами, "свободная" жизнь. Но в ней еще остается доверие к людям и вера в любовь. Она верит пану, его словам любви, его поцелуям и объятиям. Но когда ее застукала хозяйка за поцелуями, пан же просто не хочет вылезать из постели и становится на защиту девушки, потому что очень холодно - а вдруг заболеет. И после этого удара Христя продолжает доверять людям. По прошествии времени она становится гулящей. Но почему? Хотела ли она этого? Нравилось ли ей ходить с мужчинами в номера шикарные? Вряд ли... Ее уже не воспринимают как обычную знакомую Христю: она навсегда заклеймена гулящей.

Поднять такую тему в те годы было настоящей смелостью. Мирный - гений своего слова. Его характеры прописаны от А до Я, роман дышит, язык превосходный, описание быта и традиций красочные и яркие. Все элементы очень мягко переплетаются. Очень жаль, что этот роман мы не проходили в свое время в школе. И я очень сомневаюсь, что много современной молодежи дойдет до Панаса Мирного самостоятельно.

Дальше...

В 1961 году была сделала попытка экранизировать роман с еще молодой Людмилой Гурченко. Но фильм абсолютно не передает весь колорит книги. Да и русский язык режет слух, ведь именно українська мова автора зачастую и передает украинскую душу.

«День у день робота, день у день праця - нi згуляти, нi спочити. А нужда яка була, така й є; з самого малку як причепилася - та й досi…»

Кожна мати живе своєю дитиною, а надто тоді, коли залишається без чоловіка. Отак і Пріська жила заради Христини — першої красуні в Мар'янівці. Зазнавши горя, мама не хотіла гіркої долі для дочки, але інтуїтивно відчувала недобре. Христина — дуже красива дівчина, яка не цуралася домашньої роботи, а проте любила і вийти надвір та позагравати з хлопцями. Здавалося б, такій красуні написана доля: виходь заміж та й хазяйнуй коло своєї хати, звеселяй чоловіка та стареньку маму дитячим гомоном повної сім'ї. Та не судилося, хоча був хлопець — Федір, що дуже кохав дівчину, та все, як в казці, батько хлопця шукав багату наречену — майже принцесу, а не притичину дочку.

[…]як обiцявся, що, тiльки вони поберуться, вiн вибудує нову хату, i як вони заживуть своїм господарством. Прiська не згоджувалася, бо Пилип крiпак. "Хiба крiпаки не люди? - спитав вiн. - I крiпаки живуть на землi, а не пiд землею…"

Людина намагається вибудувати навколо себе певне соціальне коло, чим багатший чоловік, тим важливіше для нього не опускатися до певної межі. От тільки нема кордонів для молодості та кохання, до пожертв, до відмови від свого життя заради іншого — можливо біднішого, проте біля коханої. В підсумку це могла би бути щаслива історія про щиру любов, та не так сталося, як гадалося… Коли дівчина грається твоїми почуттями чи боїться батька, тому що прийдеться все подружнє життя бути ненависною новій родині, то підкрадається спланована сторонніми розлука, що можливо буде здатна згасити полум'я перших почуттів. І та розлука стане роковою, а Христина віднині приречена...

- Спасибi вам, Одарко. Не зостануся я нiзащо тута. Далося менi се село узнаки, - провались воно крiзь сиру землю, окреме божого дому та людей добрих! Пiду шукати десь кращого мiсця… - Хоч кращого, а хоч гiршого, аби - iншого!.. - не то сама собi, не то Христi одказала глухо Одарка.

Кріпацтво — то були особливі часи, коли соціальна нерівність, яка зрештою існувала завжди, стояла на особливому панівному підґрунті: є пани, хазяїни, а є кріпаки — товар, худоба, служка на спеціальних умовах, від яких інколи неможливо втекти. Хтось казав, що Христі пощастило служити в городі, можливо натякаючи на певні поступки, що на них ідуть гарні дівчата заради нової одежі, нового життя чи хоча би взнати, як воно: бути панночкою. Для когось віятися з панами — то заробіток, для когось — нещастя, а хтось взагалі стирає соціальні кордони та вірить в любов та щирість пана. Всі ці жінки в різний спосіб шукають одного — щастя.

«А в мене? Оце шовкове ганчiр'я, що почепили на мене, щоб я другим очi скрашала? I нiхто тебе не спитає: чи до душi воно тобi, чи по серцю? Носи та тiш другого.»

Христя повіялася, стала лялькою. Та чи можна її в тому звинувачувати? Є часи, коли в тебе немає вибору: через горе, через пошуки іншого життя, через надію на краще, через те, що ти мусиш робити тільки так. У дівчини було декілька шансів змінитися — жити з одним нелюбом, бути при ньому панянкою, але бачити душу, повну гріха більшого, аніж бути повією. То для неї було неприйнятно. Христі більш за все хотілося жіночого щастя, бути матір'ю і дружиною для коханого чоловіка, поратися біля хати, та жити осідло заради сім'ї.

«Пiсля того разу, як побувала я у Мар'янiвцi, як своїми очима побачила своє давне, не найду собi я покою. Усi люди - як люди, у всiх є про що клопотатися, об чiм болiти, є те, що тягне до себе, життя скрашає… i в мене не без його. Тiльки другi ним живуть, а я - я ночами боюся пригадати… У других воно пiд боком, а в мене… глибокий яр… непроходимий яр нас роздiляє. Я - по сей бiк, воно - по другий. I видно менi його, i мане воно до себе, i хочеться менi перейти. Та от i досi тиняюся, не знаходжу переходу. I не знайду, здається, нiколи. Так i тинятимуся, доки не пропаду або не звалюся у той яр глибокий… - Христя зiтхнула i замовкла.»

Тоді, коли дівчина захотіла прихистку, домівки, то для всіх стала вже повією... Кожен дивиться тільки на себе. Кому як пощастило в житті, а про точку неповернення не думає ніхто. Можливо ми самі ставимо крапку і розвертаємо чиюсь долю на смерть?

«Життя - як те колесо котить: того униз несе, другого угору пiдiймає, щоб знову у землю втоптати… Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там… тiльки натомиш себе дурними надiями?»