Электронная библиотека » Пантелеймон Куліш » » онлайн чтение - страница 3

Текст книги "Куліш у пеклі"


  • Текст добавлен: 28 августа 2016, 02:20


Автор книги: Пантелеймон Куліш


Жанр: Зарубежная старинная литература, Зарубежная литература


сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Шрифт:
- 100% +
ХХХІV
 
А там, де мучиться Іуда,
Туди ніхто ще не спускавсь:
Такого дявольського чуда,
Здається, й Байда б ізлякавсь.
Нехай воно вам і не сниться,
Нехай їх путь запропаститься,
Тих, що у череві землі
Сидять, мов задоокі раки,
Боговідсупні гайдамаки,
Що серце в їх – самі драглі.
 
ХХХV
 
В драглянім серці ні закону,
Ні честі й совісті нема.
Від молодощів та й до скону
Панує там пекельна тьма.
Як яма д ями в пеклі глибша,
Так темрява там, знай, густіша:
Там світить каганець-олжа,
І поти світ олживий сяє,
Покіль безумно досягає
Аж до свяченого ножа…»
 
ХХХVІ
 
Поважну мову перебила
Мартиримяну татарва,
Шкварчала ж бо і джеркотіла
Не то ляхва, не то литва…
Чи не орда се наступала,
Що на сім світі вже пропала?
Чи се ойойкали жиди?
Ткого гомону чудного
І кривомовного, й тупого
Не чули наші й прадіди.
 
ХХХVІІ
 
«Се не татаре й не комлики
Ідуть на нашу мертву Русь, —
Рече Мартиримян, – се дикі
Уми плетуть хвалу комусь,
Хвалу Некрасову-поету,
Що річку каламутну Лету
В пустині жизняній знайшов
І через неї, повен слави,
До кривомовної орави
Душею мертвою прийшов.
 
ХХХVІІІ
 
Не всі ж бо тут, як той розбійник,
Що в темних розумах засів
І волі й правди ненавидних
Собі гніздо в їх серці звів,
Не всі, що чуєте, – гукають,
Московську велич проклинають,
Ойойкають, мов жидова, —
Не всі вони мерці. Між ними
Єсть і такі, що ще живими,
Законом дивним єстества,
 
ХХХІХ
 
Спускаються між мертві душі
Своїм портретом і терплять
Заздалегідь у цій катуші,
Що мусять мертвими приймать…
Таке й за Данта вже бувало,
І він видав таких чимало,
Що між людьми собі живе
Та ще й святим у дурнів зветься,
Душа ж у пеклі вже пряжеться
І з поломя, мов бик, реве.
 
ХL
 
Спогляньмо в цю простору яму…
А ти, Панюто, придивись…
Той, що на пиці носить пляму
Злодюги… де ти з ним зустрівсь?
Бач? мов у трясці весь затрясся!…
Бо в тебе він також прокрався
В імя Священного Письма,
Що ти переклав за мову
Стару, на рущину здорову,
Задля простацького ума.
 
ХLІ
 
Йому книжки й ландкарти, певний
В його повазі, ти вручив,
Щоб він, покіль далекі землі
Обїдеш, так як скарб хранив…
І він книжки ті до одної
Та й гроші ще, діяч святої
Евтерпи, жрець усіх наук,
Покрав та й прав. Бо без поваги,
Без честі, без пуття нетяги
Жидами ледарі живуть.
 
ХLІІ
 
А ось швиденький, приязненький
Русинчик, що тебе лестив
Послугою, і сей гарненькі
Книжки твої занапастив
І не соромився брехати,
Мовляв – йому подарувати
Привіз єси такі книжки,
Що їх і з рук не випускають
І на столі щоденно мають
Працелюбиві письмаки.
 
ХLІІІ
 
Дивись, Панюто: он гогоче
І той важний на працю бик,
Що все до просвіти охоче
Туманом туманити звик.
І сей із іншими такими,
Грошви рибалками хисткими,
До тебе, синку, підлизавсь
І в тебе не одну сотнягу,
Його б то праці рівновагу,
Піймавши лжею, облизавшись.
 
ХLIV
 
А хочеш бачити між ними
З ушима довгими портрет
Дурного дурбаса?… Своїми
Жертвами се – благий поет,
Та про жертви свої скрізь трубить
І честь того й повагу губить,
Кому навколішках підніс
Сам жертву на олтар отчизни,
І за очима укоризни
І брехні щирить, ниций пес.
 
ХLV
 
А он за ним ревуть ще двоє
Лихих його приятелів.
Обидва – злюки-громобої,
Та дідько їх не спокусив.
Вони такими й породились,
Хрестились і перехрестились,
І стали залюбки брехать
Укупі з дурбасом ушатим,
І все твоє вже аж до хати
Твоє нищить-руйнувать.
 
ХLVІ
 
А що? впізнав? Се їх сковали
Чорти шкварчущим ланцюгом
За те, що вкупі відтягали
У тебе куплений вже дом,
Бажав єси добра святого,
Купивши дом серед сліпого
Сільського люду у туми,
Що тілько й знає їсти-пити
Да легою на світі жити
Проміж трудящими людьми.
 
ХLVІІ
 
Дивись, он двадцять і чотири
На лобі випалено в їх.
Се та цифіра, що лічили
Годи перебрехів своїх.
На двадцять і чотири роки
Їх душі у казан глибокий
Чортяки вкинуть при тобі…
Вже закипає, і чортяки,
Неситі муками собаки,
В долоні плещуть їх судьбі.
 
ХLVІІІ
 
А он – споглянь – з мордви причепа.
Між наших рідних брехунів.
Сього прийняв би й пес Мазепа
В Батурині до сердюків,
Що на царя Петра брехали
І Карлу-свату продавали
Насліддє київське Москви,
Що всім козацтвом колотили
І трохи знов нас не втопили
В давняшніх каверзах Ляхви.
 
ХLІХ
 
Тепер чортам казки брехливі
Швиденько, мов ладки, пече
І, як товкли діди зрадливі,
У ступі правду знай товче:
З верби гнилиці трусить груші
Про казколюбні мертві душі,
Що в іншої й живіт болить,
Та борзописцеві байдуже,
Незгірш од баби моркву струже
І на все пекло верещить».
 
L
 
Та як було й не верещати?
Він роздобув собі жидка
І став його так вихваляти,
Немов Пегаса-ступака.
А той йому під ноги слався
І з ним укупі величався,
Що «з Кулішем удвох рубав
Його сокирою в письменстві».
І Кулішу б то в совершенстві
Словесному допомагав.
 
 
Тепер же за дешеву славу
Червоним золотом платив,
Що, по пекельному уставу,
Із дров, як жар палких, робив.
Його ж самого, знай, кололи
Чорти, щоб гроші не хололи,
Що під Мордовцем роздував.
І він йому хвалу земную
Перевертав ув алілую,
Що, вовком скиглячи, співав.
 
LІІ
 
«Дідусю! – тут Куліш озвався, —
Про пекло лучче думав я:
Не знав сього й не сподівався,
Що тут вся та лиха сімя
Письмацька, панська й гайдамацька,
Що нас, мов пес, ірвав зненацька…
Я в їй невдахою родивсь…
Не хочу бачити портретів
Сих ледарів, олжі поетів, —
Нехай усім їм сниться біс!»
 
LІІІ
 
«Він їм і сниться, любе чадо,
А то б вони тут не були,
Аж поки се паршиве стадо
Смерть не турнула б із землі…
Но мушу хирного щадити…
Ти довго ще гіркую пити
Повинен між людей єси…
Бо за химерним талалайством
Та за сліпим-пяним кобзарством
Свого ума їм не даси…
 
LІV
 
Ну, та ще в другу подивися
Безодню чортової лжі,
Щоб знав, ізвідкіля взялися
Свячені в кобзаря ножі.
Спогляне: се бенкет-пир чортячий,
Гардимер шинковий козачий…
Бач? ходить кінва кругова.
І не хотіли б з неї пити,
Да мусять: бо живцем лупити
Готова зараз їх чортва.
 
LV
 
Чи не догадуєшся, хто се?
Не чернь козацька, все пани,
Письмацтво все простоволосе
Гірку лжу пє у сатани…»
Аж затрусивсь увесь, як глянув
Куліш у ту страшенну яму…
Впізнав паливод-письмаків,
Що брехнями грошви надбали,
Царів премудрих зневажали
Та вихваляли козаків.
 
LVІ
 
«Дідусю! змилуйся! не хочу
Дивитись ту злорічну тлю!
Вертай мене боржій в робочу,
В простацьку, вбогу жизнь мою!» —
«Так! мушу хирного щадити:
Бо довго ще гіркую пити
Повинен між живих єси…
Морока тілько нам з Іллею:
Все робить волею своєю —
Блищить-гримить, як хоч проси!
 
LVІІ
 
Коли б не він, я вас до бога
Простісінько б у рай помчав.
Мені знакома ся дорога:
Не раз, не два її верстав.
Ключар же наш собі старенький,
До всіх, що каються, благенький:
Бо й сам колись умів грішить…
Попробую Іллю святого,
Мов Зевса грецького гнівного,
Кадилом любим підкупить.
 
LVІІІ
 
Вельможне-бо небесне панство
Кадило нюхає земне
І думає про лютеранство,
Що в його серце камяне.
Оце ж летімо до Лівану, —
Про цю святих носів оману
Там смирни й мірри зберемо.
Но перш над Стікса берегами
З двома злучімось письмаками
Та вкупі вже й полетимо.
 
LІХ
 
Ох! не люблю я, що Старого
Не так-то слухають боги…
Хоч і потужен він, та в його
Гнуздати всіх нема снаги.
Ілля-гримій гримить-стріляє,
Петро-ключар, знай, спить-куняє,
А сам далеко десь живе,
І рад би всіх запомагати,
Та за громами не чувати,
Чи хто ридає, чи реве.
 
 
Ну, та попробуймо летіти
Понад землею, щоб з – за хмар
Грімій гаразд не зміг слідити,
Куди жива простує твар.
Про тебе се скажу: сі ж троє,
Ісько й брехак завзятих двоє,
Земну вже ляму відбули.
А щоб Ілля не догадався,
Хто ще з землі живущий знявся,
Перевернімось ув орли».
 
LХІ
 
Рече – і не дими з димами
Стовпом понад трьома звились,
Не тумани то з туманами
Над Ахероном піднялись.
Ні! се з чортячої темниці,
Мов сам Ілля на колесниці,
Без поломя вони знялись.
Понад порогами й Хароном,
Над каюком, турецьким човном,
Немов орли, в диму неслись.
 
LХІІ
 
На дим сей скрива позирає
Харон, мов на мисливця вовк,
І що воно таке літає,
Не візьме потурнак у товк
Чорти собі поторопіли
І ледві човна не розбили
Об Ненаситецький поріг…
Аж ось – за Стіксом зупинилось
І стиха до брехак спустилось
Тоді він правду постеріг.
 
LХІІІ
 
«На біса ж, – каже, – ми трудились,
Гатили в пекло християн?
Хіба щоб ними поживились
Такі, як сей Мартиримян?…
Катма, бачу, і в чорта глузду:
Не Аріману він, Ормузду
Даремно панщину робив…
Коли б ще той, що проміж зорі
Вливає просторонь, як море,
Всі грішні душі не простив!
 
LХІV
 
Тоді чорти мене самого
З нудьги прягтимуть на жару!
Хіба вже хмеля їм старого,
Мов чемерицю, в прах зотру,
Щоб чхали, покіль я втікати,
Пятами буду їм кивати,
Як з Трої накивав Еней
Ой-ой! коли б був догадався
Та миттю за трьома ввігнався,
Як за Іллею Єлисей!…»
 
LХV
 
Шкода! Дим-хмара налетіла
На двох ствережених писак
І їх до бога підхопила.
Зоставсь один Лях Потурнак.
Зосталося ж йому й барило,
Що горілками так душіло,
Зостався і важкий гаман.
Даремно мудровали злюки,
Як мистецям завдати муки:
Все знівечив Мартиримян.
 
LХVІ
 
До бога… О! як там простірно
І серцю нашому, й уму!
Сіяє в бозі дух наш зірно,
І вже границь нема йому.
Як божа просторонь безкрая
Всі міради ісповняє,
Що нам здаються без числа, —
Все в бозі дух наш обіймає,
І правда кривду просвітляє
Без недорозуму і зла.
 
LХVІІ
 
Так неборак Панько хвалився
Між тими чотирма тіньми…
Ні! не хвалився, – він молився,
Та мусив знов жить між людьми.
Які ні є вони на світі,
А треба з ними якось жити…
«Не хочу…», ні! сього сказать
Йому, на піддержку безумним
Чи аж надто вже розумним,
Не дасть господня благодать.
 

Страницы книги >> Предыдущая | 1 2 3

Правообладателям!

Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.


  • 0 Оценок: 0
Популярные книги за неделю


Рекомендации