Электронная библиотека » Пантелеймон Куліш » » онлайн чтение - страница 2

Текст книги "Куліш у пеклі"


  • Текст добавлен: 28 августа 2016, 02:20


Автор книги: Пантелеймон Куліш


Жанр: Зарубежная старинная литература, Зарубежная литература


сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Шрифт:
- 100% +
ХVІІ
 
«Обидва ви, як бачу, дурні! —
Рече Харон. – Бо верзете
Давняшні приспівки бандурні.
Тут міркувати не про те,
Кому нудьга, кому відрада.
Байдужна тут людська досада,
Байдужні й радощі… Сідай! —
Гукне на Кулеша, бідаху,
Сімї козацьої невдаху. —
У пекло пливемо, не в рай!»
 
ХVІІI
 
У пекло… О! Да там же й душно,
Не так, мовляв, як в сіряках,
І певно, що і нудно, й скучно:
Не між людьми се на святках,
А між чортяками лихими
Та між брехаками дурними:
Бо не за що, як за брехню,
Той батько лжі ледащі душі
Хапає, мов кролі за вуші,
Та й ганить в гаспидську матню…
 
ХІХ
 
«Хароне, діду між дідами! —
Промовив зляканий Куліш. —
Ти в пеклі не над кріпаками,
А й над панами ще стоїш.
Ти в Вельзевула маєш ласку:
Не розлучай же нас, будь ласко!
Огляньсь на земляків моїх,
Щоб се козацтво недолуге
З нудьги не повмирали вдруге:
Вези нас в пекло всіх троїх!
 
ХХ
 
Хоч брехунів там, знаю, повно,
Та люде темні всі вони:
Тим у зневазі поголовно
У Вельзевула – сататни.
На нас же, певно, він ужалить:
Не в дігті нас прягти да смажить,
А, може, скаже, і в меду.
Ну, та хоч би й в смолі кипіти
Да втрьох у казані сидіти;
Дак ми й байдуже про біду»
 
ХХІ
 
«Ти, дурню, й сам того не знаєш, —
Загомонів старий дундук, —
Про що мені товчеш-благаєш! —
Та в нутрі й крутонув каюк. —
Не в моді ваша тут наука:
Однакова всім буде мука,
Чи хто письменний, чи дурний…
Сідай, кажу, в каюк, ледащо,
І не питай, про що і за що
Тут нидіють два брехуни!»
 
ХХІІ
 
Поліз бідаха мій у човна.
«Що маю там робити я,
Де, мов стара в куделі вовна,
Скудовчилась моя сімя?
На дурня дурень там сідає
І дурня дурнем поганяє:
Навіки там я пропаду! —
Так, мимрить сам собі бідаха,
Сімї козацької невдаха —
Не в хуторі, дак ув аду…
 
ХХІІІ
 
Уже ж доволі надивився
Я на безпутних земляків,
Доволі у книжках нагризся
З кагалом темних письмаків!
Тут я зустрів їх тільки двоє
І бачу, що вони обоє
Отверезіли від олжі.
Нехай би ми в котлі кипіли
Та в смак по правді гомоніли
Про ті посвячені ножі,
 
ХХІV
 
Про Криштофа, і Наливая,
Про Гостряницю-втікача,
Про Хмеля, як він сам втікає
З-під Берестечка від меча,
Як присягою й честю грає.
З султаном потай накладає,
З Виговським надить татарву
І, серцю хижому в одраду,
Задумує криваву зраду, —
В Москві Хмельниччину нову…»
 
ХХV
 
«А ви куда! а дзуськи! – крикне,
Немов опарений, Харон. —
Чи через вас і тут не втихне,
Де тихо дремле Ахерон?…
Геть з човна!»
Дивиться бідаха,
Сімї козацької невдаха —
Коли ж у каюці Тарас!
Він цупить за капшук Миколу
До себе, а Тарасу в полу
Рука Миколина впилась.
 
ХХVІ
 
Не дбаючи про дідугана,
Хоч він розсядься, хіп Куліш
Собі Миколу!… «Ні, омана!
Не знати, що в руці держиш,
Чи людське тіло, чи парину,
Що в теплу йде з землі годину,
Чи воду, чи легкий туман…
Ой горе! се ж мара з марою
Зустрілася! Се й над мною
Такий же скоївся обман!
 
ХХVІІ
 
І сам я на Землі покинув
Нікчемне тіло; дух самий,
Без огляду на домовину,
До світу полинув із тьми…»
Аж тут Харон як розмахнеться,
Зубами аж креснув, сміється —
І по голові бех стерном!
Бех по голові тій письменній,
Що дивувала мотлох тещі
Своїм безкостним язиком!
 
ХХVІІІ
 
Мов той гарбуз, що бють про свині,
Розпалась мудра голова;
І, мов з-під келепа із скрині,
Сипнула золота дітва, —
Із капшука дітва, що серце
Осіла, мов яке кубельце,
Та й загніздилась в нім повік…
Закрив Куліш рукою очі:
«Чи се мана, чи сон пророчий,
Що так і мій загине вік?»
 
ХХІХ
 
«Ні! я ні в пеклі не зречуся
Святої правди, ні в раю:
На рай містичний не польщуся,
На ад реальних мук плюю».
І ледві се в душі мелькнуло,
Аж се – ізнов стерно плеснуло…
Зирк! вже Миколи не видно.
По хвилях чорних червоніє
Кривавий слід, аж серце мліє,
А сам письмак пішов на дно.
 
ХХХ
 
А де ж Тарас? Нема й Тараса!
Се ж і його втопив Харон!
Душа, на оковиту ласа,
Пила за цілий легіон.
Тепер з барилом потонула,
Ні разу в нього й не ковтнула…
Шкода такого Кобзаря!
Шкода й Миколи! Саме згинув
Тоді, як брехні всі покинув,
Користь пекельного царя…
 
ХХХІ
 
Пливе каюк, мов серед моря
Сумує в каюці Куліш,
Та вже до всякого звик горя
І бгає серце, мов той книш.
«Отак ви вдруге повмирали!
Так марно вік свій скоротали!
Та душу стратили й мою:
За вас-бо та й мене судили
І на гіркую засудили, —
Гіркую чашу смерті пю!
 
ХХХІІ
 
За вас!… Бо й на тім світі бачив,
В які ви вбрались репяхи,
І людям праведно товкмачив
Кобзарські й книжницькі гріхи…»
Так думає, сумний, аж гляне
На Стікс – і сивий волос вяне —
Встають цілісінькі вони.
Барило в одного на шиї,
В другого – діти золотії,
Важкий гостинець сатани!
 
ХХХІІІ
 
Встають з води, на берег сонний
Виходять бридьма. Й чути плач
«О! лучче б я капшук мій повний
Віддав татарам на гарач!» —
«О! лучче б горілок я зрікся
І ромом пуншовим не впився,
Аніж тут нидіть без конця!
Се ж не життє, одна досада…
Така, Миколо, нам награда
За нашу лжу у лжі отця!»
 
ХХХІV
 
«Бач, скиглять як! – рече сердитий
Лагідно якось наче дід. —
Та з ними нічого робити:
Накоїли б і в пеклі бід…
Що ти мене так поважаєш,
Найстаршим дідом величаєш,
За се признаюсь я тобі.
У пеклі в нас тепер погано,
Не так як перш колись бувало:
Між грішними всяк пан собі.
 
ХХХV
 
Нема – щоб на жару сидіти
Або висіти на гаках,
Чи то в смолі як слід кипіти,
Чи то пектись на шашликах.
Вони по пеклу скрізь гасають
І місце знай переміняють:
Той лізе в смолу, той у жар.
Коли б чорти не доглядали
Та остями не заганяли,
То в пеклі б скоївся пожар.
 
ХХХVІ
 
А се такі два гайдамаки,
Яких і в світі не було:
Сі знають, де зимують раки,
І компонують тільки зло.
Нехай би в рай обох приймали:
На біса їх сюда заслали,
Щоб ясувати тут ясу!
Коли живих не збунтовали,
Дак щоб мерці нам попсували
І в пеклі справили трусу!
 
ХХХVІІ
 
Та ще – коли се хочеш знати —
Сюди забравсь Мартиримян
І хоче всіх повизволяти,
Хто заступався за хрестян.
Сі ж, хоч і здорово брехали,
Та кріпаків обороняли,
То він з них здійме всю брехню…
Дак ми їх трохи й придавили:
Цяцьки мирські їм начепили,
Щоб знали нашу вовківню!»
 
ХХХVІІІ
 
«Мартиримян?!. Мені про нього
Стара Дубиниха верзла,
Що тут набачилась усього,
І в пеклі, і в раю була…
Аж се і правда!» – «То-то й лихо!
В наперш було у пеклі тихо:
Хто впав сюди, дак тут і сів
Не знали ніякого хріна,
Що не підмажеш і грошима
Як нагодивсь, так і вхопив!
 
ХХХІХ
 
Отим-то стільки год блукають
Та нудять світом письмаки,
Що їм цяцьки їх натирають,
Немов ярмо, гамалики, —
Що ні з ким їм погомоніти
І нікого вже туманити,
Як туманили Куліша
Той певно їв би лагоминки
В раю коло небоги жінки,
Коли б не дано відкоша…»
 
ХL
 
«Хароне діду! дак ти знаєш
Моє імя!» – рече Куліш
«Яке твоє?!. Ти сновидаєш
Чи на дорозі в пекло спиш?
Ге!… та се ж він! Того ж зраділи,
Неначе дурману іззіли,
Обидва пеські письмаки…
Та вже й Мартиримян скучає
На Стікс раз по раз позирає,
Щоб з тебе поздіймать гріхи
 
ХLІ
 
І визволить свою отару…
Таких доволі в нас, як ти.
Хоч навісний, так їм під пару
Курзу-верзу в раю плести.
Коли б був знав… ну, та згадають
Не раз мене, як подовбають
В письменських головах своїх…
Шкода, що я давно родився
І в пеклі глибоко втопився:
Я б вишколив обох дурних!…»
 
ХLІІ
 
«Дідусю! дак ти був людина,
Не дідьче твориво, мовляв?
Якого ж се – не гнівно – хріна
Ти в пекло до чортяк пристав?» —
«Потурнака Ляха ти знаєш?…
Самійла Кішку памятаєш?» —
«Да хто ж не знає їх обох?…» —
«Хоч козаки й свічки світили
Про мене, а ченці кадили,
Та не послухав дурнів бог.
 
ХLІІІ
 
Сказав мене на вічні муки
У пеклі на самому дні
І щоб я жер живі гадюки,
Сидіти ж на жару мені.
Тоді ж старий Харон кінчився…
Той ще й із греками возився
І порав розбишак римлян.
Мене чортяки полюбили,
Харонові усиновили;
Я пораю вже християн.
 
ХLІV
 
Шкода, що ти влизнеш від мене
Через пройдисвіта того:
Зробив би з тебе я печене,
Дознав би розуму мого!
Бо нас, ляхів, ти відцурався,
З панів, як з козаків, сміявся,
Та ба й Москву не вельми чтив,
Що Хмеля надто величала,
З Кутузенком його зрівняла,
А Хміль у шані у чортів.
 
ХLV
 
Він зрадниками й брехунами,
Мов греблю, пекло загатив,
А сам з пятьма отаманами
На лоні в Вельзевута сів.
З Іудою там побратався,
На два сини знай озирався,
Що жарились у лжі отця…
А ти на що, ледащо, важив,
Як Соловїнського зневажив
Своїм посланнєм докторця?
 
ХLVІ
 
Защитника йому такого
Нема ні в пеклі, ні в раю.
Коли б опрігсь, дак я нікого
В смолі так добре не втоплю…
Всі брехуни в Москві і в Русі,
Які не є померші душі,
Се наша слава й похвала:
Чи Соловйов із докторцями,
Підбрехачами-лестецями,
Що к дурню липли, як смола;
 
ХLVІІ
 
Дарма, що Гуню конокрадом
(Аххіла вашого) зробив,
А козаків єдиним стадом
Христовим на всю Русь явив, —
Чи Чернишевський, що Миколу
Навчив зробити брехень школу, —
Чи Писарєв, що дурнем звав
Та ще й ледащом чоловіка,
Що був краса й шаноба віка,
Мов Соловей-Боян співав.
 
ХLVІІІ
 
Та в нас усіх їх переважив
Брехун московський, книгогриз,
Той Соловйов, що все зневажив
Спасенне й чесне та й проліз
Між оних ніби патріотів,
А справді лютих ідіотів,
Що мирові дають закон,
Що, мов у нас Мінос хвостяку
Кручки вам крутить, і собаку
Перебрехали, взявши трон
 
ХLІХ
 
У злочестиві, хижі руки,
І руський світ у тьмі держать,
І всім здається, ніби злюки
На троні з карбачем сидять…
Оце ж між неуків пробрався
І гнати всіх тихцем завзявся
Новий розбійник Соловей…
Мов на дубах гніздо зробивши,
Так в диких розумах засівши,
Душив правдивих він людей.
 
L
 
І ти, невдахо, був правдивий,
І ти виявлював брехню;
Ти, правдолюбче юродивий,
Вже попадавсь у западню;
І на Проскустовому ложі,
Забувши заповіді божі,
Тебе самого клав брехун,
Той Соловей, розбійник славний,
Брехун, сказати б так, державний,
Міністра кожного тівун.
 
 
Подякуєш Мартиримяну
Не раз, не два за те, що ти
Один з болотного туману
На гору вибравсь правоти…»
Рече, і не пили з пилами,
Не тумани із туманами,
Дими пекельні піднялись…
Страшне ойойканнє підземне
І лемент, і риданнє ревне
По воздусі до них неслись.
 
LІІ
 
Хоч знав Куліш, що не горіти
Йому в чортячому вогні
І з ледарями не кипіти
У сірці, дігті та в смолі,
А ввесь із ляку затрусився
І скрива на дими дивився,
Мов на мисливця з гаю вовк.
"Се близько наші вже пороги:
Я бачу – он чортячі роги», —
Промовив злюка та й замовк.
 
LІІІ
 
Аж ось – шубовсть каюк у яму!
Мов з припічка додолу впав.
Круг себе наш Панько поглянув:
«Тепер же, мабуть, я пропав!»
А човен глибше знай та глибше…
Пороги в пеклі ще крутіше,
Ніж Ненаситець Низовий.
Кругом вода реве-бурхає,
Безодня бездну прикликає…
Куліш ні мертвий, ні живий.
 
LІV
 
«Ух! Доплили-таки!» – промовив
Тихцем Харон; та ба! хреста
Вже зась Ляху Потурнакові
На себе класти! Тут не та,
Не божа сила вже панує
І на воді людей рятує
Від нурту, вирви, всяких бід…
Тут сатана вже заправляє,
Усяку волю й силу має,
Як ув оранді в пана жид.
 
LV
 
«Гей ви, чорти і чортенята! —
Гукне лающий дід Харон. —
Чи в вас тепер жидівські свята,
Що вас тут скупивсь легіон?
Чого гракаєте, сіпаки?
Хапайте миттю за прилавки,
За опачини байдака
Та цупте через чорториї
На Стікса береги сумнії,
Щоб там не ждали каюка!»
 
LVІ
 
Гу, гу!… Мов торки босоногі,
Що вгору навпроти води,
Бувало, цуплять на пороги
Важкі човни, мов неводи,
Що дивувавсь Багрянородний,
Як ті недолюдки голодні
Ідуть на ляму залюбки;
Так і пекельні гайдамаки,
Рогаті легі та гуляки,
Перевернулись в козаки.
 
LVІІ
 
Харон їх мовчки підганяє,
Не жалує свого стерна
І по рогах чортяк ціляє:
Бо се в них іграшка одна.
Серед ойойкання та крику
І скреготу зубів, і рику
Зіставсь бідаха наш, Куліш,
Зіставсь, мов човен серед моря;
Та вже до всякого звик горя
І серце мляве бгав, мов книш.
 
LVІІІ
 
Аж дивиться – висока брона,
Мов та, що турка Порта звуть.
Се їх потуга й оборона,
Тих, що тут Січею живуть.
На броні надпись: «Всі язики!
Про що єсте? Про дух наш дикий…»
Які чудні й страшні слова!
Коли б він зміг таке збагнути
Чи так далеко сягонути,
То б заболіла й голова.
 
LІХ
 
Стоїть, гракає, задивився,
Мов наш земляк серед Москви,
Що в москаля лічить навчився
Галок, що всипали церкви.
Аж хвіртка в броні прочинилась…
Крізь куряву, імлу й туман
Якась людина завиднілась.
«Ходи до мене!» – промовляє, —
Давно тебе я визираю». —
«Хто ж ти єси?» – «Мартиримян».
 

4. Пісня третя

І
 
Пороги – мов яка драбина
Понад водою вниз іде;
Мов безустанна хуртовина,
У піні скиглить і гуде…
Щоб твердо диво се стояло,
У землю глибоко вростало
Від скель каміннє камяне,
Аж попід брону простягалось
І в черево землі вдиралось
Куйовдище міцне й страшне.
 
ІІ
 
Здавались душі комашнею,
Померші душі і чортва,
Що ворушились під землею,
Де не росте вже мурава.
Там попід ямою йде яма
І тільки мріє, наче пляма
На каразії, на сукні.
Із ями в яму те коріннє,
Мов на городі гич-бадиллє,
Куйовдиться на глибині.
 
ІІІ
 
А по ступнях, по сходах душі
Снують, мов чорні мурашки,
Все вниз та вниз, на дно катуші,
В кого гріхи найбільш важкі.
Чорти їх ззаду підганяють
В безодню, мов тих жаб, шпурляють,
Як інше вибється з снаги.
Тут метушились, гомоніли,
У пітьмі дно дного давили.
І вороги й не вороги.
 
ІV
 
Таке там коїться в тій пельці
Диявольській, що на весь мир
Роззявилась в пекельній спеці,
Справляючи чортякам пир!…
Що скелі воду там бурхають,
Дак тут густі дими буяють
І душать зажива мерця;
А що там дика завірюха,
Дак тут немилостива мука,
Страшенна, люта, без конця.
 
V
 
І мов свинота у кориті,
Булькоче, ловлючи на дні
Поживу, як чорти неситі —
Людей в пекельному багні
У темряву знай поринають
І душі навмання хапають;
Кого розірвуть пополам,
Котрому голову відкусять,
А іншого дак так розтрусять,
Що й глянути на його страм!
 
 
Таке побачив наш бідаха,
Як тілько хвіртку зачинив
Мартиримян, що, наче птаха,
В ковчег підземний взяв – пустив…
Аж за рукав йому вчепився,
Мов у безодняві топився
І, як листок сухий, тремтів.
Той по руці його погладив
І на його таке спровадив,
Що наче вдруге світ уздрів.
 
VІІ
 
Бо гляне – ся людина сяє
Серед імли, немов ліхтар,
Кругом поважно позирає,
Мов патріарх або сам цар.
Вус білий гарно закрутився,
По підборіддю любо вився,
Що виголене чисто мав.
На нім жупан кармазиновий,
А з кучми верх оксамитовий,
Мов шлик у козака, звисав.
 
VІІІ
 
Подумав би – «се мрія сонна»,
Дак тут же в пеклі не до сну!
Подумав би – «свята персона», —
Козацька одіж на йому!
І шабля в його коло боку,
І шапка-кучма превисока,
Сапянці жовті в острогах.
В правиці недолимок сяє,
За спиною мушекта має…
«Ні! не святий; се й є козак!»
 
ІХ
 
А на святих він добре знався
Їх роблено з самих ченців;
Хто ж у козацтво затесався,
У пекло сторчака летів.
Та й судові, мовляв, писаки —
Своїм порядком розбишаки:
Вони без кривди не живуть.
Бо хоч би й рак на диво свиснув,
А судовик усюди б тиснув:
Одна у них з козацтвом путь.
 
Х
 
«Дідусю! чи вельможний пане! —
Озвавсь Панько, мов сам не свій —
Чи хто ви є… нехай не стане
Ся назва за незвичай мій!
Зветеся ви Мартиримяном,
І се імя мене туманом,
Як на похміллє обняло». —
«Імя моє не назва марна:
Се руська слава, славна здавна,
Її козацтво не дняло».
 
ХІ
 
«Що ж се таке?» – «А от що, сину
Була кривава та весна,
Як обуяла Україну
Козацька дича-сарана…
Що з предків ми не наживали,
Нетяги миттю гайнували:
Прийшлось міщанам пропадать
Я був у Ніжені цехмістром,
Купцем заможним і бурмистром:
Орді козацькій благодать!
 
ХІІ
 
Оце ж для позбуття напоїв
Та шарпанини та боїв
Від самохвалників-героїв
Святої віри, козаків,
Йшли славетники в козацтво,
Господарі – у гайдамацтво,
І я один з тих рідких був,
Що рук в крові не умочили
І шарпанини не чинили:
Я бога й правди не забув.
 
ХІІІ
 
Що там навпослі не брехали
Про те лицарство письмаки,
Що ніби в Польщі витворяли
За віру й церкву козаки, —
Я прописав, як знав, як бачив,
Ніколи з ними не мантачив
На втіху пекла й сатани:
Як наші Руссю торгували,
За все про все не одвічали
Ляхи у мене та пани». —
 
ХІV
 
«Дак ти єси мій Самовидець?» —
«Ні, синку: я Мартиримян,
Олжі та кривди ненавидець:
Я між козацтвом правди пан…
Мартин, мій предок, вийшов з Риму,
Як папа ще мовчав про схизму,
Як віра ще була одна.
Сподобивсь рід наш благодаті:
Дав бог нам душі рятувати
У пеклі навіть і зі дна.
 
ХV
 
Се плещуть марно теологи,
Що ніби ми по всі віки,
Минувши Стіксові пороги,
Покутоватимем гріхи.
Ні! люде ще й Христа не знали,
А між ними такі бували,
Що гамували сатану.
Та й я ось Дикими Полями
До пекла втрапив манівцями
І з пекла навмання майну…
 
ХVІ
 
Ще не спустивсь і в перву яму,
А вже послав універсал,
Що на кого ласкаво гляну,
До того зась пекельним псам!
А тих двох славників козацьких,
Прихильників казок письмацьких,
Давно на Стіксі зупинив:
Бо з нетямок олжу плескали
Та й думали, що рятували,
А не топили земляків.
 
ХVІІ
 
Давно б уже я, синку, бідних
Невігласів на небо взяв,
Чи так, чи сяк, а всім нам рідних,
Та все Ілля не дозволяв.
Розвозячи святим по небу
Книші й усяку їх потребу,
Возком страшенно торохтить,
Не хоче й чути про козацтво:
Се в його кляте гайдамацтво,
Що дурні завзялись хвалить.
 
ХVІІІ
 
Та й наш ключар новозавітний
Зіркого сторожа з мечем
Огнистим (сторож тяжко вірний)
Приставив ніби з карбачем
Мене ж і слухати не хоче,
Скороговіркою дрібоче,
Що сі великі брехуни
Молодіж руську попсували
І розуми затамували
Ще гірше, ніж ляхи-пани.
 
ХІХ
 
Харон же, гаспидський підлиза,
Безощадний Лях-Потурнах,
Козацький військовий яриза,
Єхидний, мов той Хміль-козак,
Бажав, щоб тут вони й удруге,
Сліпе козацтво недолуге,
Померли з туги та з нудьги:
Він утопив їх у печалі,
Якої звіку не видали
Понурі Стікса береги.
 
ХХ
 
Так вас усіх збив з пантелику
Якийся піп чи то чернець,
Що видумав химеру дику
Омани батьку на ралець…
Знав, що йому в раю не бути,
Дак чорту хаптура хтів ткнути,
Щоб не повісив на гаки
За давняшнє попа єднаннє,
За похороннє вимаганнє,
За всякі гидосні гріхи.
 
ХХІ
 
Хто всю ляхву в геєнну втюрив,
Що грунтовались на брехні,
Той і козацтво-гойдабургів
Подав на муки сатані
Не хто се був, як піп химерний,
Що, не очистившись од скверни,
Завзявся душі очищать.
Там єзуїт, а тут хаптурник,
Лукавий чи сліпий прислужник
Того, що зветься благодать.
 
ХХІІ
 
Споглянь, і тут сидить непевне
В глухім конці біля воріт! —
Рече і на обличчя темне
Із себе проливає світ. —
Сей заслужив страшної кари
За ті густі письмацькі хмари,
Що по Вкраїні розпустив!
Та добре, що тебе послухав,
Моє письмо сяк-так розчухав:
Його ти з пекла слобонив.
 
ХХІІІ
 
Ти Самовидцем рятувався,
Ним і друзяку рятував;
А то б він вкупі з тим купався,
Кого Кониським ясував…»
Зрадів Куліш: «Се той Бодянський,
Що нам вопрос козакопанський
Був Лжеконинським замутив!
В нас Материнкою він звався,
В казках прабабівських кохався
І зо дві віршами зложив».
 
ХХІV
 
«Ісько!» – «Панько!» —
Так привітали
Приятелі одно дного…
Чорти хвости попідгинали,
Втерявши вязника свого,
На друзів залюбки дивився
Мартиримян і веселився:
Не попустив би ні Панька,
Ні запорожця Матиринки,
Що зроду не вживав горілки
І смерть зустрів натощака.
 
ХХV
 
«Ходімо дальш між мертві душі! —
Рече до них Мартиримян.
Хоч затулятимете й вуші,
Блукаючи по вертепам,
Да мусите чинити волю
Того, хто старший надо мною.
Недармо я сюди прийшов —
У царство брехень та омани
Крізь темряву, дими й тумани
До вас із неба шлях знайшов».
 
ХХVІ
 
Аж слухають – всі переважив
Якийсь голос презичний.
Придивляться – увесь у сажі,
З одежі – тілько вже штани.
Лицем – сказати б гайдамака,
А справді був собі писака,
Да лиха за брехню здобувсь.
«Рятуйте, люди добрі, пробі!
У мене й очі вже на лобі…
Про що я на жару пряжусь?»
 
ХХVІІ
 
«Про що?! А дохторець тупіка,
Що спік ти якось нашвидку?
Він розумом з півчоловіка,
Сердитостю ж рівен бику…
Тепер скрізь по Москві гасає,
Всіма дурними заправляє:
Бо бреше за десятерьох.
Оце ж за його ти й пряжешся,
Поки й він сам не опряжеться:
Тоді прягтиметесь удвох».
 
ХХVІІІ
 
Таке жорстке промовив слово
Та й одвернувсь Мартиримян…
Писаку, ледве вже живого,
Окрив знов смород і туман.
«І звідкіля той Карпик взявся,
Під мене ницо підлизався,
Що дав йому сан докторця!
Тепер і мучся безустанку
Щодня, щовечора, щоранку
За брехуна в брехні отця!»
 
ХХІХ
 
«Він сам брехун! Я добре знаю
Сіпаку, – тут Ісько озвавсь.
Під мене, по свойму звичаю,
За Флетчера він підкопавсь…
Подвижник, бачите, науки:
Йому не попадайсь у руки,
А то в застінок поведе!
Там з тебе видавить олію
За всяку вчену різноцію:
Бо в дурнів перед він веде».
 
ХХХ
 
«Шкода про те вже й споминати! —
Рече тоді Мартиримян. —
На те його родила й мати,
Щоб грішми набивав гаман.
Се й є широка та дорога,
Що душмани веде від бога…
Та годі! цур їм! аж лящить
В ушу вже в мене від їх крику,
Від біснуватого їх зику…
Не легко й нам сюди ходить.
 
ХХХІ
 
За деякі гріхи мушкета
З-за спини й досі я не збувсь;
Вкриває знов мене саєта
І в панський знов сапян обувсь,
І бороду мені знов голять,
До морди лядської неволять
Чорти, мов давні козаки;
Щоб споминка ся злочестива
Була в пекельних муках жива,
По-панській роблять навпаки.
 
ХХХІІ
 
Так сміх із нас, людей статечних,
Собі диявол учинив!…
Приятелів моїх сердечних
Багацько він занапастив.
Сидять вони тепер глибоко,
Так як звідціль до хмар високо…
Я лізти в ті ямки боюсь,
Щоб з радощів не показились,
Мені в саєти не вчепились…
Від них нічим не відобюсь…
 
ХХХІІІ
 
Байдужен-бо мерцям шаблюка,
Не страшен їм і самопал…
Там, де щодня, щоночі мука
Да крик, мов казиться кагал,
Шкода й казати й угрущати,
Так як рубати да стріляти.
І слово й діло там – мана.
Скрегочуть, мов крізь сон, зубами,
А скиглять – бач? – вовки вовками…
І друга смерть їм не страшна.
 

Страницы книги >> Предыдущая | 1 2 3 | Следующая

Правообладателям!

Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.


  • 0 Оценок: 0
Популярные книги за неделю


Рекомендации