Текст книги "Мільйон на трьох"

Розділ 4

Олексій Сєдаков був бандитом широкого профілю. Він дуже любив гроші. Для нього щастя і гроші – слова синоніми. Чим він тільки не займався для того, щоб роздобути побільше зелених купюр і стати щасливим. Починав свою кримінальну кар’єру на базарі – ще вісімнадцятирічним юнаком ходив у бригаді Нестора і збирав данину з торговців польськими шмотками. Через якийсь час пішов на підвищення – неподалік від кордону у складі бригади того ж Нестора зупиняв тих, що з заходу гонять в Україну іномарки, і збирав з них данину. Але і цей «бізнес» був невічний. Бригада автомобільних нальотчиків розлетілася: когось посадили, когось закопали в землю. А Сєдаков не тільки залишився неушкодженим, але й навіть накопичив трохи грошенят для того, щоб розпочати свою справу.

Зараз під його опікунським крилом працювало з десяток проституток, які щомісяця за безпеку своєї діяльності сплачували йому непогану суму. Кілька таксистів-нелегалів, які за те, щоб стояти у грибних місцях теж платили Сєдакову.

Але це так, – дрібнота, з якої Олексій починав свій бізнес. Зараз доходи з проституток і таксистів він використовував на кишенькові витрати. Основне джерело його прибутків – це гральні автомати. Сєдаков не міг собі уявити, що від установки одного «однорукого бандита», йому у кишеню капатиме більше грошей, ніж від десяти дорогих проституток, що працюють у місті мало не цілодобово. Вдарився він у цей бізнес тільки тому, що любив збирати усе по крупинці. Частинка до частинки і так з часом можна і мільйон назбирати. Але як виявилося, від ігрового бізнесу гроші не капали, а просто текли у кишені Сєдакова.

Люди грали до нестями і програвали усе – одяг, коштовності, автомобілі, квартири. Один дивак навіть поставив у заставу свою дружину, щоб отримати мізерну суму, для того щоб відігратися. З ігровими автоматами було багато клопоту, але, як кажуть, гра варта свіч.

Усе це дозволило Сєдакову зайнятися чимось серйознішим і рік тому назад він на правах співвласника відкрив бар «Три валети». Назву для закладу Олексій придумав особисто. Останнім часом він був просто зациклений на іграх, тому й назвав своє дітище по-картярськи.

На перший погляд «Три валети» скидалися на цілком пристойний заклад, де можна гарно провести вільний час. І Сєдакова це радувало. Він давно мріяв бути схожим на справжнього бізнесмена і навіть для цього уже купив собі галстук. Тепер діло залишилось лише за хорошим чорним костюмом. Але це діло завжди відкладалося у довгий ящик.

Наразі ж Олексій, як ходив у потертих джинсах десять років тому, так і продовжував у них ходити. Одна відмінність тільки в тому, що раніше він гульбанив у чужих барах, а тепер – завжди у своєму.

Як Гарник, так і Каратаєв про грізного Сєдакова чули лише з розповідей не фартового товариша. В обличчя вони цього афериста не знали. А значить для того, щоб поспілкуватися з ним – без сторонньої допомоги не обійтися ніяк.

Для початку хлопці присіли за вільний столик. Не встигли як слід розміститися, як над їхніми головами уже стояла пишногруда офіціантка. Великими розпусними голубими очима вона дивилася на них. Мабуть, вивчала матеріальну спроможність нових клієнтів. Хлопці замовили по бокалу пива. Коли дівчина, похитуючи своїми широкими стегнами, принесла замовлення, Гарник для початку підморгнув їй, а потім попросив:

– Золотце, а чи не могла б ти нам трішки допомогти в одній справі?

– Ще щось будете замовляти? – золотце ніби не почуло про що говорив Гарник.

– Звичайно, будемо. – запевнив Степан. – Але для початку нам треба поговорити з Олексієм Сєдаковим. Чи не підкажеш де його можна знайти?

– А що ви з ним не знайомі? – офіціантка здивовано закліпала своїми довжелезними накладними віями.

– Поки що ні. Але хотіли би познайомитися. Нам сказали, що його тут можна побачити.

– Ось він. – дівчина вказала рукою на столик у кутку залу, за яким сиділи двоє чоловіків і щось жваво обговорювали. – Той, що у джинсовій куртці – це і є Сєдаков. – повідомила офіціантка, вказуючи на міцного чоловіка спортивної статури, якому було десь біля тридцяти років. Співрозмовник Сєдакова був суттєво старшим про що свідчило не тільки його сиве волосся на голові, але й пом’яте глибокими зморшками обличчя.

Гарник подякував дівчині за допомогу і підморгнув їй на прощання. Коли вона, звабливо похитуючи стегнами, попрямувала до іншого столика, хлопець пригубив трішки пива. Згодом зробив ще один невеличкий ковток. Хотів почекати коли Сєдаков завершить теревені зі своїм співрозмовником, але схоже, що їхня бесіда затягнулася до безкінечності. Можливо іншим разом Гарник був би більш терпеливим, але тільки не сьогодні. Степан підвівся коли бокал у нього спорожнів більше, ніж на половину.

– Ти тут посиди, а я змотаюся у розвідку. – поінформував Каратаєва про свої плани і, тримаючи у правій руці бокал, впевненим кроком попрямував до столика, за яким сидів Сєдаков.

Кривдник Лесика так захопився розмовою, що навіть не помітив як до них підійшла стороння людина. Щоб привернути до себе увагу, Гарник використав найпримітивніший спосіб. Двічі кашлянув. Але це не допомогло. Не спрацювало. Тоді хлопець голосно привітався:

– Добрий вечір, панове! – зустрівши у відповідь дві пари здивованих очей, Степан продовжив. – Перепрошую, але мені потрібен Олексій Сєдаков.

Одна пара сірих очей враз стала байдужою, а інша – іще більш здивованою. Заглядаючи саме у здивовану пару очей, Гарник пояснив:

– Я хотів би з вами поспілкуватися. Чи не могли б ви мені приділити кілька хвилин уваги?

Сєдаков відразу ж наморщив свого лоба. Якусь мить уважним поглядом він вивчав Гарника, а потім зверхнім тоном запитав:

– Хто ти такий і чого тобі треба?

На більш тактовну поведінку Степан і не очікував. Хлопець був до цього готовий. А як відомо, клин клином вибивають. Ввічливість Гарника немовби кудись випарувалася. Він відреагував не менше нахабно. Для початку Степан зробив кілька неглибоких ковтків пива. І це при тому що Сєдаков з нетерпінням очікував відповіді на своє запитання. Але це ще не все. У супроводі роззявленого від подиву рота Сєдакова, Гарник поклав перед ним спорожнілий бокал.

– Поки що відповім на першу частину вашого запитання. – заявив хлопець. – Я товариш Петра Лесика. Що мені потрібно, зможу розповісти під час розмови.

– Кажеш друг Лесика? – зацікавився Сєдаков. – І що тобі треба?

– Можна говорити у присутності вашого знайомого чи краще тет-а-тет?

– Давай, викладуй.

– Гаразд, тоді слухайте уважно. – попередив Степан. – Мене цікавлять два питання. Перше, це я хочу, щоб ви повернули пістолет, який сьогодні відібрали у Петра.

– Не зрозумів. – пронизливим поглядом Сєдаков зміряв знахабнілого пацана з голови до ніг. Зморшки на лобі бізнесмена враз стали глибокими, немов борозни.

– Це моя стрілялка і я хочу щоб ви мені її віддали. – пояснив Гарник і продовжив, поки Сєдаков не прийшов до тями від нечуваного нахабства. – Друге про що я хотів з вами поговорити, це з приводу боргів Лесика.

– Пішов геть звідси. – Сєдаков підвівся з-за столика і наблизившись впритул до Гарника, повторив. – Пішов геть, якщо не хочеш щоб я тебе викинув на вулицю.

– Ну що ж, геть так геть. – Гарник знизав плечима. – Але майте на увазі – усі питання я хотів вирішити по доброму. Боюсь, щоб ви потім не пошкодували про те, що не оцінили моєї дипломатичності.

Сєдаков зирнув злим оком на столик у пошуках підручних засобів, якими можна було б запустити у знахабнілого молодика, але окрім порожнього бокалу, там нічого не було, а бити посуд у власному барі не хотілося – він же гроші коштує. Тоді Олексій засунув руку за пояс і дістав звідти пістолет – той самий трофейний пістолет, який сьогодні вилучив у безтолкового Лесика. Однак, повторити свої погрози, розмахуючи зброєю, Сєдакову не вдалося – уже не було в цьому потреби, бо Гарник, як тільки-но виговорився, відразу ж обернувся і пішов до столика, за яким на нього чекав Каратаєв.

Кинувши гроші на стіл, Степан попрямував до дверей. Вадим подався за ним.

– Ну що? – цікавився Каратаєв. – Я так бачу розмови не вийшло.

– Клієнт видався гордим. – заявив Гарник. – доведеться змінити тактику.

– І що ти плануєш робити?

– Зараз побачиш.

Хлопці вийшли на вулицю. За рогом будівлі на них чекав Лесик, який від нетерплячки переминався з ноги на ногу. Петро зустрів друзів запитанням:

– Ну що, пістолет забрали?

Поки Гарник над чимось міркував, паузою вирішив скористатися Каратаєв:

– Сєдаков не захотів говорити з Степаном. Можна сказати, навіть виставив його за двері.

Така тріскотня у виконанні Вадима, Гарника трішки роздратувала. Ще більше його нерви лоскотала крива скептична посмішка, яка з’явилася на побитих губах Лесика.

– Сєдаков не такий лох як наш Лесик. – сердито повідомив Степан і далі звернувся до винуватця усієї цієї катавасії. – Ти знаєш на якому автомобілі він їздить?

– Хто він? Сєдаков? – Лесик вирішив уточнити про кого йдеться.

– Ну, не папа римський. – огризнувся Гарник. – Так ти знаєш на якому кориті ця гнида повзає по Тернополю?

– У нього не корито. Він має круту «беху» зеленого кольору.

– Ходи глянеш біля «Трьох валетів» і покажеш його БМВ.

– Що ти задумав? – вибухнув Лесик. – Тільки не кажи що ти хочеш взятися за старе і вкрасти його машину?

– Покажи його «беху» і зараз усе побачиш. – Гарник уже поглядом сам шукав зелений БМВ.

Автомобіль Сєдакова хлопці знайшли неподалік від бару. Троє осіб, які тусуються біля легкової машини, відразу ж привертають надмірну увагу перехожих.

– Постійте на атасі. – попросив Гарник у своїх друзів лише задля того, аби вони не створювали ілюзію натовпу. – А я піду зроблю йому невеличкий сюрприз.

Лесик і Каратаєв залишилися осторонь на тротуарі. Гарник трохи покрутився біля машини Сєдакова і дочекавшись слушного моменту зайнявся переднім лівим колесом. Степан був спеціалістом в автомобільних справах. Для здійснення задуманого йому довго вовтузитись не довелося. Спочатку швидко і вправно відкрутив ковпачок, потім так же вправно трішки попустив золотник. Почувши, як тихенько шипить повітря, Степан повернувся до своїх друзів. Усю цю справу він виконав, хоч і швидко, але обережно, щоб не спрацювала сигналізація.

Колесо повільно почало спускати. Гарник не відкрутив повністю золотника, бо шипіння повітря могло б привернути увагу перехожих чи навіть того ж Сєдакова, якби він зараз вийшов з бару. А так, тихенько, але впевнено колесо присідало.

– Що ти задумав? – в один голос поцікавилися Лесик і Каратаєв.

– Зараз усе побачите.

Хвилин через десять колесо було повністю спущене. Гарник повернувся до автомобіля, дотягнув золотник, потім закрутив ковпачок і після цього із задоволенням витер руки.

– І що далі? – поцікавився Каратаєв, коли Степан знову повернувся до своїх друзів. – Ми ж не можемо читати твої думки?

– А це погано що ви не можете читати мої думки. – дорікнув Гарник. – Сєдаков вийде з бару і зараз усе побачите.

«Зараз» настало десь аж за дві години. Захмелілий Сєдаков, злегка похитуючись з боку на бік, вийшов з «Трьох валетів» коли вокзальний годинник давно уже почав відлік нової доби.

Гарник спеціально спустив переднє ліве колесо, щоб водій гарантовано помітив несправність. Сідаючи в авто, саме переднє ліве колесо найбільше кидається в вічі. Однак, Сєдаков напевно дуже гарно провів вечір, бо на стан коліс своєї автівки не звернув уваги. Не помітивши несправності, він сів за кермо, поцілив ключем у замок запалювання і запустив двигун. З притаманним для крутих людей шиком, Сєдаков рушив з місця, але, проїхавши кілька метрів, змушений був зупинитися.

Не вимикаючи двигуна, чоловік вийшов з салону. Глянув на переднє ліве колесо і голосно матюкнувся. Потім так же голосно сплюнув на асфальт. З нецензурщиною на устах Сєдаков відчинив багажник і нахилився туди щоб дістати запаску та домкрат.

У цю мить Гарник кількома легкими, немов котячими, кроками підкрався до автомобіля і з усієї сили гримнув кришкою багажника, притиснувши товсту шию Сєдакова.

Власник «бумера» зойкнув від болю, матюкнувся від обурення і спробував звільнитися з пастки, в якій опинився. Однак Степан знав свою справу. Лівою рукою він міцно тримав кришку багажника, не даючи Сєдакову можливості звільнитися, а правою швиденько за поясом у бандюковича намацав пістолет. Заволодівши зброєю, Гарник однією рукою спустив запобіжник і приклав дуло до спини бізнесмена.

– Спокійно, спокійно. – попереджав Гарник. – Бо інакше випущу з тебе кишки. – Однак ці слова мали суто формальне значення. Як тільки-но Степан приклав дуло до спини Сєдакова, той відразу ж втишився і припинив хаотично борсатися під кришкою багажника.

Після своїх попереджувальних погроз Гарник відпустив кришку багажника. Сєдаков був не надто великим сміливцем, щоб у такій ситуації щось вигадувати. Судячи хоча б по тому як його підловили, то справу він мав із кимось значно сильнішим і спритнішим, ніж Лесик. Тому звільнивши голову з під кришки багажника, Олексій першим ділом вирішив розтерти рукою товсту м’язисту шию. Схоже на ній намічався серйозний шрам, якщо звісно ж досі він там не з’явився.

Однак, не встиг він торкнутися пальцями болючого місця, як Гарник тут же наказав:

– Руки за голову!

Не вагаючись, Сєдаков виконав цей наказ. Хотів розпростуватися, оскільки продовжував стояти фактично у позі сапальниці буряка, але Гарник йому не дозволив цього зробити.

– Не рухатися. – розпорядився хлопець. – Не хотів по доброму вирішити питання, тоді слухай мене уважно під дулом пістолета. Значить так, перше – це стрілялка. Вона моя, тому я поверну її собі.

Сєдаков нічого не заперечував. Навіть навпаки, бізнесмен полегшено зітхнув. Людей, яким він перейшов дорогу і у яких були підстави, щоб поквитатися з ним у такий спосіб, – у Тернополі чимало. Але раз уся ця халепа пов’язана з боргами Лесика, значить це не найгірше з того, що могло бути.

А Гарник тим часом продовжував:

– А тепер друге питання – це борги Лесика.

– Але ж він мені реально винен гроші. – ось тут Сєдаков уже по-справжньому засуєтився. – Лесик програв на автоматах.

– Не поспішай. – Гарник натиснув дулом пістолета до спини Олексія, щоб той замовк. – Раз винен, значить поверне. 21 числа він тобі віддасть усю суму.

– Але ж набіжать проценти. – спробував заперечити Сєдаков.

– Без будь-яких процентів. Я диктую умови. Ти мене зрозумів? – після того як Олексій кивнув головою, Степан продовжив. – Будеш рипатися, взагалі нічого не отримаєш. І ще одне – 21 числа Лесик сам до тебе прийде і поверне тобі усі свої борги. Моє прохання – до цього часу його взагалі не турбувати. Інакше, будеш мати справу зі мною. Ти все зрозумів?

– Так, все ясно.

– От і чудово. А тепер бери качай колесо і вали звідси. На майбутнє намагайся уникати зустрічей зі мною. Твоє щастя що я сьогодні добрий і тому вирішив не калічити твоєї пики, так як ти це зробив з Лесиком.

Гарник повернувся до своїх товаришів, які чекали на нього за рогом найближчого житлового будинку, тріумфатором. Вадим, а особливо Петро, були просто в захопленні від того, як Степан розправився з Сєдаковим.

Розділ 5

Петро Лесик не був на сто відсотків впевнений у тому, що Сєдаков, сильно злякавшись Степана, тепер припинить вибивати борги. Але сам факт того, як Гарник гарно пригрозив бандюковичу і повернув собі зброю, у душі хлопця вселяв оптимізм. Як не як, але армія для Степана принесла користь не тільки в плані відбілення зубів – після служби у війську Гарник помужнішав, став спритнішим і навіть значно розсудливішим, про що власне свідчили події вчорашнього вечора.

Тепер у Лесика не було жодних сумнівів в успішності майбутнього пограбування. З таким Степаном Гарником не страшно було йти хоч на край світу, не те що на грабіж якихось там беззбройних інкасаторів.

Наступного дня Петро так намагався не запізнитися на заплановану зустріч, що першим прийшов до «Овочевого» і ще майже чверть години чекав на своїх товаришів.

– Лесику, привіт! – незабаром на обрії намалювався Степан Гарник. – Як справи? Сєдаков тобі сьогодні не снився?

Настрій у Степана був хороший. Незважаючи на недоспану ніч, він виглядав бадьоро. Чорна шкіряна барсетка у лівій руці додавала Гарнику солідності, але з огляду на його молодість на бізнесмена він був мало схожим. Мабуть, більше нагадував все ж таки одного з валютчиків, які орудують біля ринку на «п’ятачку». До речі, Лесик вперше бачив Гарника з барсеткою.

У відповідь на скептичне запитання товариша, Петро хотів і собі якесь гостре слівце сказати, але нічого путнього придумати не встиг. Десь із-за рогу, наче ураган, вистрибнув Каратаєв, пригладжуючи руками своє скуйовджене волосся. З якихось причин він не встиг вдома розчесатися. Вітаючись з товаришами, Вадим першим ділом чомусь вчепився саме до Лесика.

– А на тобі заживає як на собаці. – мовив він. – Он за ніч як губа стягнулася. Шраму майже як не було.

– Це добре чи погано? – поцікавився Лесик.

– Звичайно що добре. Адже навіщо нам помічений компаньйон. – розводячи руками, Вадим звернувся до Гарника. – Чи може я не правий?

Степан пропустив повз вуха цю репліку.

– Ну що, не будемо гаяти часу. Ідемо у парк і знайдемо собі десь затишне місце, щоб можна було спокійно усе обсудити. – запропонував він.

Влітку у гарну сонячну погоду, а в цей день вона саме такою і була, затишне місце для конфіденційної розмови у парку не так просто знайти. За ніч вітер порозганяв хмари, золотисте сонечко, посилаючи на землю свої гарячі промені, відпрацьовувало тепер і за день вчорашній і за день нинішній. Люди, неначе бджоли з вулика, виринули зі своїх домівок, щоб нарешті насолодитися усі принадами літа. У парку було досить гамірно. Але хто стукає, тому відчиняють. Хто шукає, той все ж таки знаходить.

Зі Східного масиву до Співочого поля простягалися дві паралельні доріжки, якими і найчастіше користувалися тернополяни. А от ці дві доріжки з’єднувала ще одна невеличка алея, на якій була лише одна-єдина лавочка.

Закохані пари завжди обирали собі це малолюдне місце для поцілунків, однак цього разу Гарник з товаришами встигли першими тут отаборитися.

Степан, як і належить лідеру, розташувався по центру. Праворуч від нього, його «права рука» Вадим Каратаєв. Лесику ж залишилося місце з лівого боку від організатора майбутнього пограбування.

Вмостившись на лавочці, Гарник відчинив свою барсетку і витряс звідти кілька аркушів паперу, зіпсованих якимись поки що не зрозумілими для Лесика та Каратаєва кресленнями. Також дістав звідти і трішечки уже потерту карту доріг Західної України. Однак, пояснювати суть цих креслень організатор поки що не став.

– Значить так, – мовив Гарник і почергово, спочатку Лесика, а потім Каратаєва, зміряв уважним поглядом. Переконавшись, що друзі готові його слухати, продовжив. – Перше, що нам потрібно для виконання запланованого – це надійний транспортний засіб для швидкого пересування. У кого які пропозиції?

– Ну-у-у, – занукав Каратаєв. – по транспорту, то це ти в нас майстер.

– Краще від тебе тут ніхто нічого не придумає. – додав Лесик і залишився задоволеним від того, що вдало вставив своїх п’ять копійок.

– Гаразд, спасибі за довіру. – Гарнику сподобався початок розмови. – У нашому ділі простота – запорука успіху. Тому в даному випадку не буду вигадувати чогось екстраординарного. Моя пропозиція проста – за день, ну максимум за два дні до проведення операції з захоплення погано охоронюваної готівки, пропоную викрасти у Тернополі якийсь не надто старенький, але надійний автомобіль. Наприклад, «Жигулі». І в очі не кидається, і машина не така вже й кепська.

– Заперечень немає. Це ми зробимо. – приобіцяв Каратаєв.

– Заперечень немає, але є зауваження. – Лесику не надто сподобалася ідея з викраденням автівки. Якось Гарник за такі справи уже ледь не загримів за грати. Про це він вирішив йому і натякнути. – А чи не боїшся ти, що твій ідеальний план по викраденню півмільйона гривень може прогоріти тільки через угон якось старенького корита вартістю в десять тисяч гривень?

– Ну ти ж говорив, що краще від мене тут ніхто нічого не придумає. – дорікнув Гарник. – А тепер сумніваєшся. Якщо так, то давай викладуй свої варіанти.

– У мене поки що нема пропозицій.

– Тоді послухай що я пропоную. Якщо з часом у когось виникнуть якісь кращі ідеї, тоді їх і обсудимо.

– Ну, добре. – здався Лесик. – Вважай, що це питання ми погодили.

– От і чудово. Уточню лише, що нам не потрібно красти машину. Нам треба лише знайти залишене в доступному місці авто, покататися на ньому день, ну від сили два і залишити її десь напризволяще.

– Гаразд, проїхали. – Каратаєв зупинив Гарника. – Давай переходимо до наступного етапу. Крім автомобіля що нам іще треба?

– Для того щоб роззброїти офіцера і налякати решту солдатів, нам потрібна зброя. – заявив Степан.

– Пістолет у тебе є. – Лесик кивнув на барсетку, відчуваючи, що там окрім аркушів паперу з кресленнями, ще десь в якійсь комірці мала б бути і стрілялка.

– Так, одне дуло є. – Гарник поплескав рукою по барсетці. Очевидно, там і справді знаходився пістолет. – Але цього замало. Потрібно ще два. Причому для солідності і для створення ефекту грізності нам треба мати у своєму розпорядженні хоча б один автомат. Може згодитися і мисливський карабін. У кого які пропозиції?

– На рахунок автомату, то це складно. – Лесик поступово почав втрачати свою ранкову впевненість. Якось це вже надто серйозно – викрадення автомобіля, пошуки зброї. І не якої-небудь хлопавки, а справжнього автомата.

– Це складно. Але роздобути реально. – а ось Каратаєв оптимізму не втрачав. – Треба поміркувати. Думаю, за два-три дні ми це питання вирішимо.

– Гаразд. – Гарник відкрив записник і занотував. – Зброя – поки що ставимо знаки запитання. Тепер що далі?

– Тепер переходимо до основної суті роботи. Розкажи як ти плануєш здійснити пограбування. – попросив Каратаєв. – Виклади усе в найменших деталях. Можливо дещо потрібно буле підкорегувати, а може твій план взагалі не годиться?

– Ну це вже вам вирішувати. Слухайте уважно. – Гарник нарешті відкрив свої папери з кресленнями. – Щодо місця, в якому можна здійснювати наліт на інкасаторів, у мене є дві пропозиції – хороша і дуже хороша.

– Давай викладуй дуже хорошу. – попросив Каратаєв, плюючи на асфальт соняшникове лушпиння. У своїх кишенях він знайшов трішки насіння, тож зараз його лузав. Розмові таке по стороннє заняття не шкодить.

– Усе пізнається в порівнянні. Тому пропоную вислухати спочатку хорошу пропозицію. – схитрував Гарник. – А потім вже буде дуже хороша.

Вибір місця нальоту на інкасаторв це, мабуть, один з найскладніших елементів плану. Адже від цього відповідно залежатиме і весь перебіг подальших подій. Тому, щоб уникнути сумнівів з боку товаришів та зайвих заперечень, Гарник спеціально підготував два варіанти. Розрахунок у нього був такий – один варіант, який складніший для успішного виконання, товариші в ході бурхливої дискусії розбивають в пух і прах. Відповідно інший варіант, на фоні попереднього, їм здається уже майже ідеальним і хлопці не звертають уваги на деякі можливі проколи. Відтак, для Гарника було важливо розпочати пояснення саме з хорошого, як він виразився, плану. А дуже хороший варто було відкласти на потім.

– Значить так, – перевівши подих, Степан продовжив. – Перший варіант – це наліт на інкасаторів поблизу банку.

– І як ти собі це уявляєш? – з боку Лесика відразу ж посипалися запитання.

– Дуже просто. Офіцер у супроводі двох солдатів виходить з банку. Третій солдат увесь цей час сидить за кермом автомобіля. Ось план розташування банку.

Гарник показав малюнок, на якому була зображена якась будівля п-подібної форми, якісь перетини (це напевно дороги) та ще якісь маленькі коробочки на цих перетинах та на подвір’ї банку (це напевно автомобілі).

Лесик і Каратаєв відразу ж втупилися у малюнок, намагаючись спочатку зробити розумний вираз обличчя, так начебто вони щось розуміють у Степанових каракулях, а потім вже старалися і справді второпати суть того, що там зображено.

– Тут банк. – Гарник вказав на будівлю п-подібної форми. – А ось автомобіль інкасаторів. – він тицьнув олівцем на один з маленьких квадратиків. – Для нальоту достатньо двох людей. Наприклад, я і Лесик, цілком можемо справитися. Вадим залишається в автомобілі, який ми паркуємо з другої сторони від будівлі банку. – усі свої пояснення Гарник супроводжував наочними показами на карті. Лесик і Каратаєв уважно слухали, затамувавши подих, Степан продовжував. – І ось коли вони наближаються до автомобіля, ми з Лесиком вистрибуємо з-за рогу будівлі. Я важким предметом, наприклад бітою, наношу удар по голові офіцера і вирубую його. Лесик наводить на двох солдатів автомата… Тут для ефекту грізності нам справді потрібно мати автомат.

Гарник поглянув на Лесика, в якому він був не дуже впевнений. Обличчя Петра виглядало напруженим, але жодних заперечень чи зауважень з його уст поки що не поступило. Степан продовжив:

– Отож перелякані солдати кидають на землю свою незаряджену зброю. Лесик тримає їх під прицілом, а я підхоплюю пістолет офіцера і мішок з грішми. У цей час Вадим має підкотитися автомобілем, ми сідаємо у салон і змиваємось.

– Я так розумію, ми будемо працювати в масках? – вирішив уточнити Лесик.

– Ти правильно розумієш. – підтвердив Степан. – Особливо враховуючи твою побиту фізію, у нас нема іншого вибору.

– Усе ідеально. – Каратаєв виніс свій вердикт, задоволено потираючи руки. – І це, я так підозрюю, був хороший варіант?

– А який же тоді дуже хороший? – поцікавився Лесик.

Схоже Вадим і Петро обоє попалися на хитринку Гарника:

– А далі слухаємо дуже хороший варіант. – тепер настала його черга потирати руки від задоволення. Степан сховав попередній аркуш паперу і дістав інший, заповнений якимсь геть уже незрозумілими кресленнями.

– А це у нас що? – Каратаєв тицьнув пальцем на якісь незрозумілі штрихи, якими було заповнено майже третину аркуша.

– Це у нас ліс.

– Ого, як цікаво. – Каратаєв захитав головою. – Ну давай, гони свій план.

Гарник теж у своїй кишені знайшов соняшникову насінину. Розчистив лушпиння, кинув зернятко до рота і, пережовуючи його, продовжив:

– Моя друга пропозиція заключається у нападі на інкасаторів не біля банку, а по дорозі від банку до військової частини. Від банку до частини – десь близько двадцяти п’яти кілометрів. Єдине зручне місце для нападу на дорозі – це залізничний переїзд. Ось він на карті. – як і попереднього разу, Степан усі свої слова супроводжував демонстрацією об’єктів на кресленнях. – Знаходиться цей залізничний переїзд за містом, десь на відстані десяти кілометрів від банку, і на відстані чотирнадцяти-п’ятнадцяти кілометрів від військової частини. На переїзді є шлагбаум. Там цілодобово чергує якийсь дядько, який за необхідності при наближенні потяга опускає шлагбаум, а потім його підіймає. І ось що нам необхідно зробити. Ми повинні напасти на цього дядька та зв’язати його. Один з нас має залишитися у будці і коли автомобіль з інкасаторами буде наближатися до залізничного переїзду, повинен опустити шлагбаум. Потяги цієї колією свищуть не часто, але буває. У військових це не викличе подиву. Вони, нічого не підозрюючи, зупиняються. А далі справа техніки – ми робимо наскок і залишаємо їх без грошей. Відходимо у ліс, де на нас чекає залишений нами автомобіль. Сідаємо в авто, за хвилин п’ять вибираємося з лісу на трасу, дороги усі я там знаю, і далі спокійно собі мчимо додому.

– Теж непогано. – задоволено закивав головою Каратаєв.

– Але не хочеться руки марати об цього чергового на колії. – Лесику наліт біля залізничного переїзду чомусь здавався менш привабливим.

– У кожного з цих варіантів є свої переваги і недоліки. Давайте обсудимо і зупинимось на одному з них. – Гарник сховав обидва аркуші з кресленнями у свою барсетку, оскільки вони уже були непотрібні. Натомість він відкрив маленький записничок.

– Які там ще недоліки? – Вадим висловив свій подив. – Мені здається, що й справді усе добре продумано. Так і хочеться почистити інкасаторів два рази: спочатку біля банку, а потім, через місяць, на залізничному переїзді.

Відсутність зауважень і запитань з боку Каратаєва і Лесика свідчила про те, що мізки у них або взагалі не працюють, або якщо й трішки працюють, то дуже повільно. З таким рівнем інтелекту, більшої ролі аніж виконавців їм довірити не можна. Але чогось більшого від них власне і не вимагалося.

Сподівання Гарника перевершились. Публіка успішно проковтнула обидві пропозиції. Але, на думку Степана, брати інкасаторів зручніше на залізничному переїзді. Тож зараз потрібно було переконати товаришів у тому, що другий варіант усе ж таки кращий. Зробити це було нескладно, оскільки у Степана були серйозні аргументи.

– Перший варіант сам по собі хороший, – Гарник здалеку почав підходити до суті справи. – Але тут є один суттєвий недолік.

Не знайшовши більше у своїх кишенях жодної соняшникової насінини, Степан попросив у Каратаєву цигарку. Поки він запалював, Лесик поцікавився:

– Який же недолік?

– Недолік – це обмаль часу на втечу з банку. – Гарник випустив з рота два кільця сивого диму. – Навіть якщо працівники банку не помітять, що у них відбувається на подвір’ї, через дві-три хвилини після нашої втечі один з солдатів забіжить туди у приміщення і про все повідомить. Далі вони зателефонують у міліцію. Хвилин через п’ять менти прибудуть на місце події. Ще п’ять хвилин їм потрібно буде для того щоб увійти у курс справи – солдати їм звісно ж розкажуть якою машиною змилися грабіжники. За цей час ми вже встигнемо виїхати за місто. Але менти введуть план перехват і нам потрібно бути обачними і або з’їхати з траси та добиратися далі кам’яними сільськими дорогами, або ж залишити автівку і далі повертатися у Тернопіль або автостопом або громадським транспортом.

– Гм…, і справді не все так гладко. – до Каратаєва нарешті дійшло.

Гарник відчув, що трохи перестарався, і щоб публіка не вдалася до паніки, вирішив заспокоїти:

– В принципі нічого страшного тут не має. У нас буде можливість щоб виїхати з міста і потім благополучно повернутися до Тернополя. Але під час нападу на залізничному переїзді у нас буде значно більший запас часу. А значить відсоток ризику суттєво зменшиться.

– За рахунок чого у нас буде більше часу, адже як ти говорив, нам потрібно буде іще бігти в ліс до автомобіля. А це скільки метрів? – схоже у Лесика нарешті бодай трішки запрацювала голова. Він продовжував висловлювати свої сумніви – Та й зрештою у місті легше загубитися серед потоку автомобілів. А у лісі, я так розумію, ми будемо лише одні. Достатньо підняти в небо один гелікоптер, це ж авіачастина, і нам гаплик.