Текст книги "Мільйон на трьох"

– По-перше, справних гелікоптерів у нашій частині не було. Лише реактивні літаки. Так що це нам не загрожує. А по-друге,… – Гарник на якусь мить запнувся. Випустивши з рота чергову порцію диму, він запустив цигаркою у напрямку смітника, що був біля лавки, однак в урну не поцілив. – Та зрештою, давай розберемося у всьому за порядком. Біля залізничного переїзду ми залишаємо трьох солдатів, офіцера і зв’язаного працівника залізниці. В офіцера забираємо пістолет і гроші. У бобику викручуємо свічки. Так що хлопці більше нікуди не поїдуть. Телефонний дріт на пункті чергування залізничника переріжемо. А тепер розглядаємо два варіанти. Перший ідеальний, тобто без жодних свідків. Зателефонувати і повідомити про інцидент солдати не мають можливості, їхати у частину – немає чим. Що залишається їм робити? – Гарник глянув на Лесика, очікуючи від нього відповіді на поставлене запитання.

– Бігти. – Каратаєв все ж таки встиг випередити Петра і відповісти першим.

– Правильно. Бігти, щоб повідомити про інцидент. – Гарник тепер повернувся обличчям до Вадима і наступне запитання адресував йому. – І куди б ти біг? У частину чи в місто?

– Я? – перепитав Каратаєв, уявляючи себе на місці солдата строкової служби, який тільки що став жертвою нападників.

– Назад у місто. – а цього разу першим на запитання відповів Лесик.

– Чому? – запитав Степан.

– Тому що ближче. – нарешті здогадався Каратаєв. – до міста десять кілометрів, а до частини – чотирнадцять, як мінімум.

– Молодці, що запам’ятали. – похвалив Гарник. – Але ваша відповідь неправильна.

– Чому це неправильна. – Вадим раптово насупився, наче індюк.

– Та тому що подумай сам. Навіщо солдату чи офіцеру бігти у місто? До кого? Офіцер місця події не залишить, а солдат поки знайде райвідділ міліції, то ми вже будемо в Тернополі.

– Ти хочеш сказати, що вони помчать у частину? – Каратаєв засумнівався у твердженнях Гарника.

– Я впевнений у цьому. Офіцер відправить одного, а то й двох солдатів у частину. Але зрештою це не так суттєво. Нехай відправить у місто до найближчого телефону. Ти за скільки часу пробіжиш десять кілометрів?

– Думаю, хвилин за двадцять не впораюсь. – Каратаєв хоч і вчився на фізкультурному факультеті, але у своїх можливостях засумнівався.

– Ну от і чудово. А тепер давай рахуємо. Ми покладемо усю військову рать на землю і дозволимо їм піднятися лише після того як скриємося у лісі. Прокручуємо усі дії інкасаторів.

– Вони піднімаються і кидаються на пункт до чергового на переїзді. Там повинен бути телефон. – Лесик схоже уже повністю включився у справу.

– Абсолютно вірно. – погодився Гарник. – Вони піднімають слухавку, але телефон не працює. Далі, як ми уже говорили, офіцер приймає рішення відправити кур’єра з поганими новинами. Нехай офіцер, для прикладу, як ви кажете, відправляє солдата назад у місто до найближчого телефону. Солдат повідомляє про НП в частину та міліцію. Поки що до чого, оця вся біганина, роз’яснення займуть хвилин двадцять. Згода?

– Думаю, десь так. – погодився Каратаєв.

– Ще хвилин п’ять потрібно для того, щоб міліція і представники з частини прибули на місце події. Отож у нас буде фори не менше як 25 хвилин. Для того, щоб виїхати з лісу на автотрасу і там загубитися у потоці транспорту нам потрібно 5 хвилин. За двадцять хвилин ми встигнемо подолати добрячий шмат шляху. Далі звертаємо на розбиті сільські дороги і ними спокійно перетинаємо кордон з Тернопільською областю. Тобто тут у нас буде трішки більше часу. Плюс ще одна перевага. Якщо ми братимемо інкасаторів на залізничному переїзді і триматимемо своє авто у лісі, тоді взагалі ніхто не знатиме яким транспортом ми користуємось. Очевидно будуть прочісувати ліс, хоча нас там уже давно не буде.

– Тоді я все ж таки за те, щоб брати інкасаторів на залізничному переїзді. – як і очікувалося, Каратаєв першим прийняв рішення.

– Стоп. – у Лесика все ще виникли підозри. – А якщо в момент нападу по дорозі випадково проїжджатиме якийсь автомобіль. Будуть небажані свідки. Що тоді?

– Нічого страшного. – заспокоїв Гарник. – Це якраз той неідеальний варіант розвитку подій, про який я ще не встиг розповісти. Інтенсивність руху на цій дорозі невелика. Автомобілі там з’являються не частіше, ніж раз у двадцять хвилин, а то й раз у півгодини. Ми ж повинні справитися за дві-три хвилини. Велика ймовірність того, що нам пощастить і ми обійдемось без свідків. А можливо, що все ж таки будуть очевидці. Але ніякої біди у цьому не має, ми ж будемо працювати у масках. Втім, на всяк випадок, ми повинні бути готовими й до такого розвитку подій. По суті, що можуть зробити очевидці? Можуть поїхати у місто і повідомити про інцидент, або ж поїхати у частину і зробити те ж саме. І тільки всього. Тобто у нас буде менше часу для втечі. Але в будь-якому випадку, час затрачений на поїздку – це більше, ніж час, затрачений на телефонний дзвінок з банку у міліцію. Тому все ж таки вважаю, цей варіант прийнятнішим.

– В принципі я теж більше схиляюся до того, що інкасаторів потрібно брати на залізничному переїзді. – тепер вже погодився і Лесик. – З нападом на переїзді усе справді гарно придумано. Але треба ще опрацювати ряд деталей. Зокрема, турбує мене питання крадіжки автомобіля, здобуття зброї та потрібно уточнити наш шлях додому. Не впевнений, що ми зможемо автомобілем спокійно дістатися до Тернополя навіть за умови, якщо обставини ідеально складатимуться нам на руку. Півмільйона, це не трактор в колгоспі вкрасти. Думаю, план «Перехват» буде по любому введений відразу в кількох областях.

– От і чудово. – зрадів Гарник. – Всі підняті тобою питання дуже слушні і над ними нам потрібно буде ще попрацювати. Але наразі дуже важливо те, що ти по-справжньому включився у справу і спільно, думаю, ми все відшліфуємо так що комар носа не підточить.

Гарник говорив щиро. Він справді був задоволений з того, що Лесик одобрив сценарій пограбування на залізничному переїзді. А те, що у нього були ще якісь зауваження, Степана уже мало турбувало. Вони мали суто конструктивний характер і це лише свідчило про налаштованість хлопців на досягнення поставленої мети.

– А у мене є пропозиція. – тут якраз озвався Каратаєв.

Гарник підвівся, щоб трохи розім’яти ноги і встав перед лавкою так щоб бачити обох товаришів:

– По автомобілю чи по автомату?

– Іще по нальоту. – Каратаєв хитро посміхнувся. – А що коли нам деякі елементи з запропонованого тобою плану нальоту біля банку використати на залізничному переїзді?

Гарник захитав головою:

– Нічого не розумію. Що ти маєш на увазі?

– Я маю на увазі «бітою по голові». – Вадим руками навіть в повітрі продемонстрував як це буде робитися. – Якщо б ми вирубали офіцера, тоді солдати навряд чи би зорієнтувалися що вони мають робити в такій екстремальній ситуації. А значить в такому випадку у нас буде в запасі ще більше часу на втечу.

– А якщо вирубати ще й усіх трьох солдатів, – всміхнувся Лесик. – тоді…

Пропозиції по вдосконаленню запропонованого Гарником плану пограбування посипалися як з рогу достатку.

Розділ 6

Степан через якийсь час вирішив все ж таки зупинити своїх товаришів.

– Думаю, на сьогодні достатньо. – підсумував ініціатор пограбування. – В загальному у нас є готовий план. А тепер мене цікавить інше, не менш важливе питання.

Вадим і Петро затамували подих. Їм було цікаво яке це таке ще не менш важливе за пограбування питання намалювалося у Гарника. Відчуваючи, що аудиторія вся в увазі, Степан продовжив:

– На порядку денному стоїть наступне – як будемо ділити гроші? У кого які пропозиції? – Гарник прекрасно знав, що чимало пограбувань зазнають краху тільки тому, що їх учасники не можуть між собою поділити здобич і починаються чвари, переділ та інші нехороші речі. Тому щоб зняти цю проблему, вирішив усе узгодити іще до початку пограбування.

– О, це й справді важливо. – Каратаєв стукнув себе у голову.

– А як ми можемо ділити, коли не знаємо точної суми, яку отримаємо? – здивувався Лесик. – Півмільйона – це я розумію так, лише наші припущення.

– У відсотках. Щоб потім не було непорозумінь, нам треба домовитися про поділ грошей у відсотках від загальної суми. – пояснив Степан.

– Вважаю, це правильно. – погодився Каратаєв. – Нам треба про все домовитися наперед. У тебе Степане, які будуть з цього приводу пропозиції?

– Мої пропозиції?… – задумався Гарник.

На думку хлопця, йому як організатору, натхненнику і по суті основному виконавцеві у цій справі було б справедливо вділити 50 % від загальної суми. А Лесику і Каратаєву – по 25 %. Однак, очевидно було те, що хлопці не погодяться на такі умови. Та й зрештою, йому не так легко вдалося намовити їх, а особливо Лесика, погодитися на цю справу. Отож, аби не злякати хлопців своїм апетитом, Степан вирішив відразу ж скинути 10 % своїх амбіцій:

– Думаю справедливим буде такий поділ, – після недовготривалих міркувань Гарник продовжив. – Мені, як організатору цього всього дійства, належиться 40 %, а вам обом – по 30.

По суті пропозиція Гарника була справедлива. Це його ідея. Це його план. Він тут у головній ролі. Тож цілком логічно, що саме Степан мав отримати більше за інших. І Вадим, і Петро все це прекрасно розуміли, але якось не хотілося отримувати менше, ніж дістанеться Гарнику. Особливо це не хотілося Лесику, адже у нього боргів по самі вуха. Віддасть усе те, що профукав на гральних автоматах, і залишиться йому все одно багато… Але не стільки, скільки б хотілося. Однак у Лесика аргументів для того, щоб заперечити Степанові не було. Петро і так відчував, що він у цій компанії лише для кворуму. Для здійснення пограбування потрібно не менше трьох чоловік. Двом це здійснити не під силу. Тому й Гарник вирішив залучити його до цієї справи.

Вадим теж особливих аргументів не знаходив, але, на відміну від Лесика, він вирішив все ж таки не мовчати:

– Думаю, це не зовсім справедливо. – Каратаєв глянув на Лесика, шукаючи у нього підтримки. – Це наша спільна справа і ми тут на рівних умовах. Тому і ділити потрібно порівну. Нас троє, значить кожен повинен отримати третину.

– Я погоджуюся з Вадимом. – Лесик першим підняти це питання не смів, але коли запротестував Каратаєв, то звісно ж його підтримав. – Вадим має рацію. Потрібно ділити усе порівну, тобто кожному по третині.

– Гаразд, я не жадібний. – Гарник якось підозріло дуже швидко вламався. Він вирішив не загострювати суперечки, але в свою чергу висунув свої вимоги. – Але якщо ділимо гроші порівну, тоді й усю роботу теж виконуємо порівну.

– Звичайно що так. – погодився Каратаєв. – По іншому й бути не може.

– От і чудово. – Степан переклав свою барсетку з лівої руки у праву. – Надіюсь, у вас не має заперечень, що поки що основну роботу виконую я.

– І що це ти виконуєш? – здивувався Вадим. – Ми ж іще нічого по суті не починали робити.

– Як це нічого? – злегка обурився Гарник. – Ви поки що і справді і палець об палець не вдарили. Але я… Я висунув ідею. Я підготував план пограбування, з яким ви уже погодилися. Чи розумова праця у вас не рахується?

– Та чого не рахується? – Каратаєв зрозумів, що був не правий.

– Ми надолужимо. – у суперечку вклинився Лесик. – Ти кажи що робити і ми все будемо виконувати.

– Оце вже інша справа. – гнів Гарника раптово розвіявся. – На порядку денному два питання – це зброя і автомобіль. Хочу щоб ви взяли активну участь у їх вирішенні. У кого які пропозиції, побажання?

– По автомобілю я уже говорив. – озвався Лесик. – Через крадіжку автівки можна провалити усю справу.

– Але нам по-любому потрібна машина. – наголосив Гарник.

– Я розумію. – не здавався Лесик і висловив свою пропозицію. – Можливо краще на базарі купити ходжений автомобіль. До речі, і автомат теж можна купити на чорному ринку.

– Степане, як не крути, а він тут правий. – Каратаєв кинув слівце на підтримку Петра.

– Можливо. – Гарник поки що не став заперечувати. – А гроші у вас є? За що ви збираєтеся купувати автомат і машину?

Лесик відразу ж принишк. А Каратаєв спробував відстоювати цю ідею:

– Так можна, наприклад, десь позичити. А потім провернемо усе діло і повернемо.

– Брати позику, розраховуючи на гроші, яких у нас іще немає – це несерйозна пропозиція. Такий підхід нікуди не годиться.

– А чого це не годиться? – не вгавав Каратаєв. – Ти що не впевнений в успіху справи.

– Впевнений. Я якраз то і впевнений. Але вважаю, що це нехороша прикмета – брати кредити під гроші, яких у нас ще немає.

– Відколи це ти почав у прикмети вірити? – на устах Вадима з’явилася іронічна посмішка.

– Не важливо. Але тут вся справа не тільки в прикметах. Взагалі ідея купівлі як автомобіля, так і автомата не годиться. Пояснюю чому. Наприклад, у лісі, якийсь чисто випадковий «грибник» нас побачить. Ми будемо у масках. Наші обличчя він описати не зможе. Але він опише автомобіль. Марка, колір. Усе як годиться. Якщо буде уважним, то ще й номер запам’ятає. По автомобілю менти відразу вийдуть на власника. Навіть якщо ми купимо, але ще не перепишемо на себе. Тоді менти вийдуть на старого власника. А той їм складе смачненькі фотороботи наших облич. От і усе це ідеальне пограбування коту під хвіст.

– У тебе справді голова не тільки для кашкета. Працює те що треба. – розумові здібності Гарника нарешті визнав Каратаєв.

– Дещо схожа ситуація з автоматом. – додав Степан. – На чорному ринку ми можемо купити якогось пістолета, обріза. Але з автоматом військова мафія нас так просто не пустить у світ. За нами будуть стежити і потім або здадуть ментам, або, якщо взнають який куш ми зірвали, вимагатимуть поділитися. А з таблицею ділення у нас, як відомо, проблеми.

– Значить ти наполягаєш на тому, що авто потрібно таки вкрасти? А як тоді з автоматом?

– У нашій країні 40 % простих громадян, не крадуть, а підбирають те, що погано лежить. От хто вміє добре підбирати, той і живе зараз добре. Тому і я пропоную не вкрасти, а підібрати. У нас по селах в людей є повно автомобілів без документів. Після зникнення таких транспортних засобів людина не надто поспішатиме звертатися у міліцію. На руках у людей, особливо у тих, що зараз новими українцями зовуться, є повно незареєстрованої зброї. Після її зникнення навіть найкрутіший перець не побіжить у міліцію. Ось такі варіанти нам потрібно опрацьовувати.

– Ти нас переконав. – Лесик визнав свою помилку. – Маєш щось на приміті?

– Звичайно, що маю. – запевнив Гарник. – Автомобілем займатися іще рано. Але зброя – це якраз. Пора братися до неї. Тільки так, друзяки. Раз порівну, значить порівну. Я кидаю ідею – ви виконуєте.

Вадим і Петро лише переглянулися.

Розділ 7

«Ну ось і все! – Лариса уважно розглядала свою заліковку. – Четвертий курс закінчено. Ще рік і диплом на руках».

Зайнятися дівчині було просто нічим. Читати художню літературу у вільний час вона не любила, тому за сьогоднішній день вже кілька разів діставала з сумочки свою заліковку і уважно вивчала підписи викладачів після слів «зараховано» або «задовільно».

До рівня відмінниці дівчині було так само далеко як і до її омріяної Америки. І хоча за чотири роки навчання у заліковій не було жодної п’ятірки, але студентка цим особливо не переймалася. Яка різниця яка оцінка. Головне, що здала, та й все. Он відмінниця Катька з паралельної групи досі ходить здавати залік з історії світової культури. А зате у Лариси – уже канікули.

До речі, за останніх два роки, Лариса вперше здала сесію без проблем – усе з першої спроби. І зараз вона просто пишалася тим, що у неї відсутні «хвости». Не те, що у деяких її однокурсниць.

Лариса поступила на факультет іноземних мов лише з однією метою – щоб полегшити здійснення своєї мрії про виїзд до Америки, адже без знання англійської у штатах робити нічого.

Однак уже на першому курсі дівчина зрозуміла, що вивчити англійську для вільного спілкування за кордоном – це одне, а мати хороші оцінки у заліковій – це зовсім інша справа. І оскільки навчальна програма завантажена купою нікому не потрібних предметів, то й виходило, що для того аби знати англійську, зовсім необов’язково бути відмінницею. Але раз вже Лариса вплуталася на цей факультет, значить потрібно його якось тягти до п‘ятого курсу. Ну, не на фізмат же тепер переводитися. Там, кажуть, взагалі торба.

У черговий раз помилувавшись своїми успіхами, дівчина закрила залікову книжку і поклала у маленьку шкіряну сумочку, яку на день народження їй подарував Зеник. Далі зайнятися було нічим. Вона позіхнула і задоволено потягнулася на казенному ліжку.

Можна було б піти погуляти. Сонечко, що заглядало у вікно, так і манило її вийти на вулицю. Однак Лариса боялася, що може розминутися зі своїм кавалером. Зеник, якщо приїде, – під вікном довго тирчати не буде.

А дівчина так чекала на нього. По суті ради нього вона залишилися у гуртожитку, хоча могла поїхати додому іще вчора ввечері. До речі, саме так зробили більшість дівчат з її групи. Тому то й зараз Лариса у кімнаті була сама.

У Наталки, вона закінчила другий курс, канікули почалися швидше. Її майже тиждень уже нема в гуртожитку. Одногрупниця Світлана поїхала додому вчора ввечері, а Оксана, ще одна одногрупниця і співмешканка, – сьогодні вранці. Бо вчора ввечері на її забиті села уже не було автобуса.

Зараз кімната-трійка, в якій завжди поселяли чотирьох студенток, була напівпорожня. Оголені пружини на ліжках Наталки та Світлани, з яких дівчата перед від’їздом прибрали постіль, псували і без того бідненький інтер’єр студентської кімнати.

Ліжко Оксани було розташоване поруч з ліжком Лариси. До такого розміщення дівчата вдалися спеціально для того, щоб не тіснитися на односпальному у випадку, якщо комусь з них пощастить на ніч привести хлопця.

Лариса домовилася з Оксаною, щоб та не здавала свою постіль – пообіцяла, що напередодні свого від’їзду сама усе влаштує. Подруга погодилася без проблем. За чотири роки спільного проживання і навчання, їм доводилося не раз допомагати одна одній.

У Лариси стосунки з Зеником були близькими до свого апогею, тому не розумно було б усе кинути і зараз поїхати на канікули у своє глухе село. Дівчина вирішила іще затриматися у гуртожитку на день-другий. Комендантша не відмічала у кого коли останній екзамен, тому у гуртожитку можна було спокійно залишитися іще на декілька днів, а то й навіть і на цілий тиждень. Адже, у деяких студентів ще не закінчилася сесія, у деяких була практика, а дехто ще здавав «хвости».

Від нічого робити дівчина розтягнулася на своєму ліжку. Закрила одне око, потім друге. Трішки задрімала. Їй навіть вже почалося щось снитися, але роздивитися уважніше сон вона не встигла. За вікном почувся сигнал автомобіля.

Лариса зірвалася зі своєї постелі, неначе солдат у казармі під час бойової тривоги. Ще б пак, вона сьогодні весь час чекала цього сигналу. Дівчина визирнула у вікно. Так і є. Не помилилася. Біля гуртожитку стояло зелене «Ауді». Зеник зробив кілька гудків, а потім вийшов з салону і обіперся на капот автомобіля.

Коли дівчина виглянула у вікно, він помахав їй рукою, щоб та спускалася вниз. Лариса не те щоб не розуміла мову жестів, але їй не хотілося проводити решту дня на вулиці. Подруг нема, тож за краще усамітнитися тут у вільній кімнаті на восьмому поверсі.

Щоб прояснити чого хоче кавалер, Лариса відчинила вікно.

– Спускайся вниз. – попросив Зеник, заплітаючи язиком. – Тобі на збір – п’ять хвилин.

Тільки тепер студентка запідозрила, що її кавалер п’яний як туз. І недарма він присів на капот автомобіля. Бо у такому стані постояти навіть хвилинку – важко.

Зеник не той пацан, якому можна крутити голову і з яким можна сперечатися.

Дівчина спробувала вкластися у відведених їй п’ять хвилин, хоча наперед знала, що і так не зможе вийти вчасно. Вона кинулася у санвузол до умивальника, освіжила водою заспане лице.

Повертаючись у кімнату на ходу почали стягувати з себе футболку і короткі літні шортики. Далі вийшла заминка – після від’їзду дівчат, у напівпорожній шафі був лише її одяг, але вона не могла знайти свого білого ліфчика. Лише даремно перетрусивши увесь свій гардероб, Лариса здогадалася, що вранці цей предмет одягу поклала під подушку. Кинулася туди, знайшла пропалу річ і швиденько одягнула її на себе. Вигадувати хтозна що не було часу. Вона натягнула на себе коротеньку білу спідничку, у якій ходила на екзамени і яку також тримала для виходу з Зеником у місто. З трьох кофтинок, які йшли під цю спідничку, дівчина обрала голубу. Вдягнувшись, швиденько привела в порядок своє волосся. Нафарбуватися вже ніяк не встигала. Тому косметичку закинула у свою сумочку, з якою ніколи не розлучалася, взулася у свої білі туфельки і вистрибнула з кімнати.

Втім, у відведених їй п’ять хвилин, все одно не вклалася. Зеник знову почав сигналити якраз у той момент, коли вона на ключ зачиняла двері.

Ліфт у студентському гуртожитку звісно ж не працював. Спускаючись по сходах дівчина швиденько перебирала своїми довгими стрункими ніжками.

На щастя, після двох сигнальних гудків, Зеник припинив дратувати увесь гуртожиток. Хоча міг і безперестанку гудіти, допоки б не побачив свою подругу на вулиці. Він такий… Він крутий.

Застрибнувши у салон автомобіля, Лариса поцілувала кавалера. Не встигла відірвати своїх губ від його колючої щетини, як «Ауді» уже рвонуло з місця.

– Я думала ти зайдеш до мене в гості. – промовила вона, застібаючи на собі ремінь безпеки. – Дівчата роз’їхалися по домівках. Могли б спокійно посидіти…

– Це ми ще встигнемо. Ніч довга. – натякнув Зеник, розпливаючись у посмішці. – А зараз поїдемо, трохи прогуляємось.

Лариса уважно оцінила поглядом свого кавалера. Від нього і справді тхнуло горілкою, але автомобілем Зеник керував досить впевнено. Крім того ніс у кавалера не надто завертав на лівий бік.

Якось Зенику добряче дісталося. З ким не буває, і з ним це трапилося. Під час бійки йому зламали ніс. Тепер орган нюху у Зеника був повернутий трішки ліворуч. Але деформований ніс мав таку особливість – коли молодик був тверезий, то цей перегин у ліву сторону був майже непомітним. А ось варто було тільки Зенику хильнути чарочку-другу і перегин відразу ж збільшувався. Рівень його сп’яніння завжди безпомилково можна було визначити по рівню повороту його носа – чим більше орган нюху завернутий вліво, тим сильніше молодик п’яний. Усім, хто добре знав Зеника, була відома така особливість у його зовнішності.

Зараз Лариса трішки нахилилася вперед, щоб уважніше глянути на обличчя свого кавалера. Ніс у Зеника і справді був трішки завернутий, але деформація, можна сказати, була майже мінімальна. Схоже вона помилилася, коли на початку вирішила, що він п’яний як туз. Зеник не п’яний. Він просто у такому стані, коли його тягне на пригоди. Лариса теж була не проти відмітити початок своїх канікул так, щоб цей день запам’ятався надовго.

Будучи переконаною у тому, що решту дня і наступна ніч будуть бурхливими, дівчина вирішила навести ще більшу красу на своєму обличчі.

Коли автомобіль викотився з території університету на вулицю Карпенка, Лариса дістала з сумочки свою косметичку. Першим ділом вирішила навести лад з губами.

Зеник байдужим поглядом зирнув у її сторону і промовив:

– Можеш не малюватися. Там у кар’єрі тебе і так ніхто не побачить.

– А що сьогодні знову їдемо стріляти? – здивувалася Лариса, кінчиком язика облизуючи помаду на своїх губах.

– Ха-ха! – реготнув Зеник. – Вмієш логічно мислити.

Поїздка у піщаний кар’єр і стрілянина по порожніх пляшках – такий сценарій відпочинку у Лариси не викликав заперечень. Як співається у пісні – гуляти так гуляти, стріляти так стріляти.

Десь місяць тому Зеник уже один раз возив Ларису у цей кар’єр. Вони непогано розважилися зі зброєю. Опісля кавалер хотів заволодіти дівчиною у салоні автомобіля, однак тоді Лариса відбила його атаку. А силою брати її Зенику звісно ж не хотілося.

По-перше, не той кайф. По-друге, рано чи пізно, вона сама здасться. І по суті Зеник був правий у своїх міркуваннях.

Лариса виросла у невеликому глухому селі і справжнє розкішне життя, яке вона побачила у Тернополі, могли їй запропонувати лише круті хлопці. Ті, які у свої 25–27 років їздять на крутих іномарках, ті у яких бриті голови і безжалісні погляди.

Ларисі подобалися круті і допоки перспектива виїзду в Америку була далекою, вона була не проти навіть вийти заміж за одного з таких пацанів. Головне, лиш би після навчання в університеті не повертатися назад у своє село. Навіть робота у районному центрі її не влаштовувала. Тернопіль – це мінімум її амбіцій. Максимум – звісно ж знаходився десь за океаном.

А Зеник – це не перший «новий українець» в її житті. Завдяки пишним формам свого тіла та симпатичному слов’янському личку, Лариса ніколи не залишалася поза увагою хлопців та навіть одружених чоловіків. Більше того, вона завжди мала з чого вибирати і тому з представників сильної статі підпускала до себе лише найсильніших.

Минулого року дівчина зустрічалася з одним крутим. Але кілька місяців покористувавшись нею у ліжку, той вирішив знайти собі іншу спідницю для розваг. Відтак, непривабливий фінал цих стосунків змусив студентку змінити тактику своєї поведінки. Тепер, набравшись гіркого досвіду, Лариса у стосунках з Зеником вдавала із себе порядну дівчину, якою заволодіти не так то легко.

Ще місяць тому, коли вони були у кар’єрі, Лариса звісно ж вважала, що іще не час відкривати Зенику усі свої дівочі таємниці. Зараз вона була уже іншої думки. Адже попереду канікули, тому з такими ділами не треба спішити, але і не варто відкладати їх у довгий ящик.

Тож студентка на кар’єр покладала неабиякі надії. Можна сказати, що сподівалася навіть двох зайців убити – з автомата постріляти і Зеника, як-то кажуть, поміцніше зарканити.

Десь за півгодини вони дісталися до запланованого місця відпочинку.

Початок розважальної програми викликав у Лариси легкий подив. Зеник відчинив багажник і дістав звідти ящик «Чернігівського». Попереднього разу вони стріляли по порожніх пляшках. Видно, тоді, напередодні поїздки у кар’єр, Зеник десь добряче погуляв і внаслідок цього у його багажнику було вдосталь порожніх пляшок з-під пива. Сьогодні ж свято тільки починалося – усі пляшки були повними і аж виблискували своїми яскравими етикетками та не розкритими корками.

Лариса подумала, що Зеник запропонує спочатку розпити кілька пляшечок, щоб потім можна було стріляти по порожній тарі. Однак, Зеник не поспішав її пригощати. Для початку він прихопив з собою три пляшечки і попрямував до великого білого каменю, який знаходився майже по центру піщаного кар’єру.

Лариса тільки після цього зрозуміла, що сьогодні їм доведеться стріляти у повні пляшки з пивом. Розташувавши на камені усі три пляшки, Зеник повернувся до автомобіля і ще раз заглянув у багажник. За якусь мить у його руках було дві одиниці вогнепальної зброї – автомат Калашникова і мисливський карабін з оптичним прицілом.

Минулого разу вони стріляли з Калаша і Лариса за весь вечір тільки два чи три рази поцілила у пляшку. Правда, тоді вони стріляли у півлітрові пляшки, сьогодні ж тара була ємністю 0,33 л. Відтак, шанси дівчини потрапити у ціль були ще меншими. А тому щоб зробити сьогоднішню розвагу цікавішою Зеник вирішив полегшити завдання для Лариси і спеціально для неї прихопив з собою карабіна з оптичним прицілом.

– Бачу тобі пиво вже вухами ллється, раз ти пропонуєш стріляти по повних пляшках. – зауважила Лариса.

– Зараз воно тобі буде вухами литися, якщо погано стрілятимеш. – попередив Зеник. – Щоб у тебе був стимул добре цілитися у наші скляні мішені, сьогодні стріляємо не просто так.

– А що ти хочеш зіграти зі мною на гроші? Чи може на роздягання?

– На гроші нецікаво. Їх у мене достатньо. А от щодо роздягання, то я врахую твої побажання. – пообіцяв Зеник і далі почав пояснювати. – Значить стріляємо по повних пляшках. Якщо поцілила і розбила – добре. Якщо промахнулася – тоді випиваєш пиво.

– Але ж наші сили нерівні. – запротестувала студентка. – Ти хочеш мене впоїти?…

– Як ти посміла про мене таке подумати. Ось тобі фора у вигляді цього оптичного прицілу. – Зеник подав дівчині карабін.

– А що це таке? І яка мені з нього користь?

– Он глянь як ця штука працює. – Зеник вирішив продемонструвати переваги карабіна.

Лариса примружила праве око, а лівим заглянула в оптичний приціл. Раніше такі речі вона лише у фільмах бачила. І справді круто.

Але Зеник забрав від неї карабін і демонструючи як ним користуватися, влучним пострілом розбив одну з трьох пляшок, що стояли на камені.

– А тепер ти спробуй. – запропонував він Ларисі.

Пробний постріл виявився не надто влучним. Куля вп’ялася у камінь, трохи нижче від пляшки.

– Он бачиш, як непогано. – підбадьорив її Зеник. – Ще трохи і влучила б.

Лариса схоже увійшла в азарт.

– Нічого, я з цієї штуки зараз швидко пристріляюся. Так що готуйся. – приобіцяла вона.

– Ну то, що розпочинаємо нашу гру. – Зеник узяв до рук автомат Калашникова і почав готуватися до свого першого пострілу.

Початок для оптимістично налаштованої Лариси виявився напрочуд вдалим. Перший постріл у Зеника виявився невлучним. Після промаху він опустив автомат і, тримаючи у руках зброю, попрямував до каменю. Дістав звідти одну пляшечку, розкоркував і одним залпом спорожнив її.

Натомість Лариса була влучною – куля рознесла пляшечку на дрібненькі осколки, пиво розлилося по каменю, вкриваючи його білим шаром піни.

Зеник дістав з ящика дві нових пляшки і розмістив їх знову на камені. Під час другої серії пострілів ситуація змінилася навпаки – кавалер поцілив, а Лариса промахнулася. Тепер їй довелося перехилити пляшчину. Лариса пригубила до горличка і почала тягнути пиво. Спорожнивши пляшку десь наполовину, зробила паузу, перевела подих і потім за другим заходом допила решту пива. Витираючи губи, зауважила:

– Добре, що ти хоч сьогодні прихопив пляшки ємністю 0,33 л. А то півлітрові ось так відразу я б не подужала.

– Хе-хе. У мене усе продумано. До найменших дрібниць. – похвалився Зеник. – Ну що, продовжуємо далі?

– Продовжуємо. Твоя черга. – нагадала Лариса.

А далі гра тривала з перемінним успіхом. То Зеник розбивав пляшку, а Лариса стріляла мимо. То навпаки: дівчина цілила у пляшку, а Зеник – десь по горобцях. Іноді бувало, що під час однієї серії пострілів обоє одночасно або промахувалися, або ж розбивали свої пляшки. Загалом же вони випили десь приблизно однакову кількість слабоалкогольного напою. Однак, особливість жіночого організму давалася взнаки – живіт Лариси не міг витримати тої кількості пива, що живіт Зеника. І якщо у стрільбі сили можна було зрівняти за рахунок оптичного прицілу, то тут вже нічого не поможе.

Десь після випитої четвертої пляшки Лариса відчула, що її вже конкретно понесло. Вона почала п’яніти. Цілитися ставало все важче і важче. Відтак, черговий постріл і мимо. Не поспішаючи, студентка підійшла до каменю, зняла з нього пляшку, яку не вдалося розбити, і повернулася назад. Зеник зробив дівчині невеличку послугу – відкрив корок, але пити не поспішала.