Текст книги "Мільйон на трьох"

– Стій тут. Не підглядай. – попросила Лариса. – А я піду за машину. Мені треба зробити місце у своєму животі для п’ятої пляшки.

Зеник виявився чемним. Поки дівчина справляла потребу, він готувався до наступної серії пострілів і розмістив на камені чергову парочку «Чернігівського».

Повернувшись, Лариса взялася виконувати умову гри. Зеник бачив, що їй те пиво уже ніяк не лізе, але не говорив нічого. Чекав поки сама попроситься не виконувати умову конкурсу. Однак студентка виявилися стійкою і гордою, вона таки спорожнила п’яту пляшку, щоправда, для цього їй знадобилося кілька разів робити невеличкі перерви щоб перевести подих.

Під час наступної серії пострілів захмеліла Лариса знову промахнулася. Зеник теж не поцілив у пляшку, але її це зовсім не тішило.

– Все, я більше не можу пити. – заявила вона.

– Тоді внесемо деякі корективи до правил. – Зеник сьогодні був охочим на компроміси. – Якщо промахуєшся, тоді або п’єш пиво, або знімаєш з себе один з предметів свого одягу.

– Так ти хочеш мене в цьому кар’єрі не тільки напоїти, а ще й роздягти догола? – якось не надто наполегливо запротестувала Лариса. Видно пропозиція Зеника була для неї не такою вже й неприйнятною.

– Ти ж сама спочатку цікавилася на що граємо – на гроші чи на роздягання? – вирішив нагадати Зеник.

– Гаразд, вмовив. – погодилася дівчина. – Знімаю ось цю річ.

Дівчина через голову стягнула з себе кофтинку і залишилася у ліфчику та спідниці. Такий поворот подій Зенику сподобався. Одягу на Ларисі залишалося небагато. Схоже до завершення цієї гри доведеться чекати не так довго.

Після наступних двох промахів дівчина зняла з себе обидві туфельки – спочатку ліву, а потім праву. Потім Лариса поцілила у «Чернігівське» – куля рознесла пляшку на друзки. А потім знову промах.

Тут дівчина пошкодувала, що через поспішність не встигла зачепити на вуха свої сережки.

– Знала б що таке діло, то навішала б на себе біжутерії, як на ялинку. – заявила вона.

– Можу тобі тільки поспівчувати. Але правила є правила – або випивай, або знімай з себе спідничку.

Знімати одяг дівчині не хотілося, а тягнути пиво вона вже не могла.

– А якщо не хочеш знімати спідничку, тоді давай свій ліфчик. – запропонував Зеник. Трохи провагавшись, Лариса розстібнула замочок і звабливо похитуючи своїми стегнами стягнула з себе спідницю.

Зеник уважним поглядом зміряв дівчину. Ноги у неї були гарні, сильні. Розплившись у задоволеній посмішці, він почав готуватися до чергового пострілу.

– Бац-бац і мимо!.. – промовила Лариса.

Її слова збулися. Зеник натиснув на спусковий гачок, прогримів постріл, однак пляшка на камені залишилася неушкодженою.

– Не говори під руку. – попросив він і стягнув з себе футболку.

Ларисі сподобалося те, що хлопець теж відмовився випити пляшку пива. Вона не була сором’язливою, але якось незручно тривалий час ходити перед кавалером лише в трусиках та в ліфчику. Коли обоє роздягнуті, то можна почуватися трохи розкутіше.

Однак споглядати на оголений торс Зеника не було часу. Лариса готувалися до чергового пострілу. Вона зосередила усю свою увагу, прицілилася, натиснула на спусковий гачок. Здавалося б зробила усе добре, але куля все одно оминула пляшку. Що ж тепер робити? Якщо вона вип’є що одну штрафну порцію пива, то їй буде капець. А псувати вечір таким банальним фіналом не хотілося. Довелося знімати ліфчик. Будучи абсолютно тверезою, Лариса навряд чи погодилась би впродовж тривалого часу демонструвати топлес перед своїм хлопцем. Однак випита доза алкоголю знімала усі перепони.

Зеник, облизуючись споглядав то на мішень у вигляді пляшки, то на пишні оголені груди дівчини. Було очевидно, що він зараз і так промахнеться, але тут Лариса запропонувала:

– Може досить вже.

– Ти чого? – здивувався Зеник. – Якраз дійшли до найцікавішого, а вона надумала припинити гру.

– Мені те пиво уже в горлі стоїть, а одягу, який можна було б знімати, на мені уже не залишилося.

– А це що по твоєму, не одяг? – Зеник потягнув за гумку Ларисиних трусиків.

Сп’яніла дівчина долонею хляпнула його по пальцях.

– В усьому треба мати міру.

– Правильно і я теж так гадаю. – погодився Зеник. – Ще по одному пострілу і зав’язуємо з цією грою.

– А може не треба? – засумнівалася Лариса.

– Ні. Грати треба до останку. Або до перемоги, або до поразки. – почав переконувати Зеник. – Краще програти з гордо піднятою головою, аніж здатися посеред бою.

– Гаразд, тоді давай ще по одному пострілу і все. – пиво робило свою справу. Зараз Ларису не так важко було переконати.

Зеник промахнувся, але і Лариса, хоч як довго цілилася, та все одно не змогла поцілити у ту кляту пляшку.

– Ну ось і все. – промовив Зеник, задоволено потираючи руки. – Я в очікуванні, коли ти виконаєш штрафні санкції.

– Не зловтішайся. – порадила дівчина.

– Не сердись, серденько. – заспокоїв Зеник. – Бачиш як я старався, щоб досягнути мети. І оціни як я це майстерно зробив – роздягнув таку красунечку, не торкнувшись до неї і пальцем.

Ларисі було приємно слухати ці слова, але розставатися з останнім предметом одягу і позувати голою навіть перед своїм хлопцем не хотілося. Розуміючи, що дівчина вагається, Зеник запропонував:

– Готовий піти тобі на поступки. Можу заплющити одне око.

– Ха-ха. Як смішно. – Лариса почала вдавати із себе сердиту. – Ану, краще відвернися.

– Гаразд, але тільки на секунду.

Зеник обернувся до дівчини спиною. Гратись, так гратись, вирішила вона. Тихенько підбігла до каменю і стягнула звідти пляшку пива, яку не змогла розбити. Коли Зеник через кілька секунд обернувся і поглянув на дівчину, на нього очікувало розчарування. Трусики вона не зняла, а натомість у руці тримала пляшку.

– Відкрий мені, будь-ласка. А то я сама щось не можу.

Невдоволений Зеник проковтнув слину. Виявляється це ще не перемога. Але нічого, він терплячий.

Кавалер виконав її прохання, зірвав корок з пляшки і повернув її дівчині. Лариса розігналася пити, однак від запаху ячмінного алкоголю так скривила обличчя, ніби наїлася гіркої редьки.

– Ні, я краще роздягнуся. – запропонувала вона. – Відвернися ще раз.

– Ну, добре. Але тільки без жартів. – попередив уже трішки роздратований Зеник.

Через кілька секунд він знову повернувся обличчям до дівчини. Лариса була абсолютно голою. Немов фотомодель на обкладинці «Плейбою», вона руками прикрила своє найпотаємніше місце.

– Ну все, тепер можна одягатися. – студентка вирішила, що кількасекундного споглядання для нього досить.

– Одягатися?… – здивувався Зеник. – Так усе ж тільки починається. – Він підійшов до дівчини, обійняв руками її гнучкий стан.

Лариса не пручалася. Кавалер нахилився і почав цілувати її уста. Дівчина відповіла взаємністю. Після затяжного поцілунку Зеник підхопив Ларису на руки і поніс у салон свого автомобіля.

Дівчина спробувала докоряти йому за таку негідницьку поведінку, однак усе це звучало не надто наполегливо.

За кілька хвилин, коли з салону автомобіля почали лунати пристрасні звуки кохання, Лесик і Каратаєв, вийшли зі своєї схованки.

Увесь цей час вони разом з Гарником знаходилися у кар’єрі і, сховавшись за купою каменю, спостерігали за тим, що тут відбувається. Тепер же настав час діяти.

Гарник залишився у схованці, а Лесик і Каратаєв швиденько тихенькими кроками почали наближатися до каменю, біля якого Зеник залишив свою зброю.

На всяк випадок вони натягнули на обличчя панчохи з вирізами для очей.

Наблизившись до потрібного місця, Лесик підхопив карабін з оптичним прицілом, а Каратаєву дістався автомат Калашникова.

Хлопці уже почали відходити, але в цю мить Зеник, запідозривши щось неладне, виглянув у вікно автомобіля. Гарячий піт, який утворився на його тілі під час пристрасного кохання, відразу ж перетворився на холодний, викликаний переляком. Двоє незнайомців у масках та ще й з його власною зброєю у руках – це не жарти.

Переляк – це ж як електричний струм. Він передається від одного тіла до іншого. І людина тут якраз є дуже хорошим провідником.

– Що трапилося? – побачивши перекошене обличчя свого партнера, Лариса й собі враз побіліла.

Для початку Зеник вирішив тихенько сидіти в салоні і показав дівчині кулаком, щоб та теж закрила свою пельку. Але побачивши, як незнайомці у масках, крадькома відступають, Зеник зрозумів що має справу усього лиш зі злодюжками, яким потрібна тільки його зброя, а не з якимись людьми, котрі за старі кривди хотіли б з ним поквитатися.

Це суттєво міняло суть справи. Шансів було небагато, але Зеник вирішив спробувати все ж таки відстояти свій втрачений арсенал. Він різко гримнув дверима і, вистрибуючи з салону автомобіля, вигукнув:

– Стояти!

Хлопці у масках і справді зупинилися. Але Каратаєв, не вагаючись, розвернувся обличчям до Зеника і без жодних попереджень вистрелив. Куля просвистіла десь над головою у крутелика. Від переляку Зеник відразу присів і уже навіть почав шкодувати, що зупинив невідомих у масках.

Націливши зброю на Зеника, обидва хлопці вирішили повернутися. Наблизившись до крутелика Лесик продовжував тримати його під прицілом, а Каратаєв підійшов ближче до автомобіля і десь з відстані не більше двох метрів вистрелив у заднє колесо.

– Тепер у тебе буде вдосталь часу, щоб погратися своєю лялькою. Приємної тобі насолоди. – побажав Каратаєв.

Після цих слів обидва хлопці, час від часу озираючись, подалися до того сховку, де на них чекав Гарник.

Вважаючи цей кар’єр закинутим і забутим людьми, Зеник глибоко помилявся. У зв’язку з важкою економічною ситуацією, люди, а особливо у сільській місцевості, вже й забули що таке будівництво. Стареньким по кілька місяців не виплачували пенсії, вчителям у школах на зарплату давали цукор, борошно і навіть… горілку. Тож про яке будівництво могла йти мова? Звісна ж річ, що за таких обставин пісок для будівельних цілей нікому не був потрібен.

Але у зв’язку з тими ж таки економічними негараздами, відпочинок на лижах у Карпатах теж був недоступний. Тому, щоб розважитися на вихідні молоді люди з Тернополя та з прилеглих до кар’єру сіл приїздили сюди, щоб покататися з піщаних пагорбів. Піднімалися на 50-метрову вершину пагорбу, клали під сідницю невелику дерев’яну дощечку, і спускалися донизу, немов на санчатах. Кайф, від такого спуску не гірший ніж під час катання на снігу.

Щоправда, була небезпека обвалів. Якщо з півметрового шару снігу ще якось можна вибратися, то з-під піску, який був набагато важчим, самотужки це зробити вже було нереально. Кілька років тому тут у кар’єрі внаслідок обвалу загинула якась дівчина, котра разом з компанією своїх друзів розважалася в такий спосіб. Було ще кілька подібних випадків, коли молоді люди опинялися під обвалами піску, але тоді їх вдалося врятувати. Втім, загибель дівчини стала засторогою для багатьох. Відтак, бажаючих покататися в такий екстремальний спосіб суттєво поменшало, налякана місцева молодь взагалі перестала сюди ходити, а ось з Тернополя деякі екстремали іще час від часу приїздили. Кілька тижнів тому у цю компанію майже випадково потрапив і Степан Гарник.

Втім, кайф розваги їм перебив якийсь тип на «Ауді». Після трагічного випадку сюди часто навідувалися представники міліції та місцевої влади для того, щоб прогнати молодих екстремалів. Почувши гуркіт двигуна автомобіля, а безшумно піднятися догори по крутому схилу, навіть для іномарки було неможливо, Степан разом зі своїми знайомими заховався за камінням та кущами на краю кар’єру. Це місце могло послужити не тільки надійним сховком, але звідти можна було спокійно спостерігати за тим, що відбувається в самій серцевині кар’єру. Відтак, мимоволі Степан став свідком доволі незвичного видовища.

З легкового автомобіля вибрався здоровенний бритоголовий молодик з поламаним носом. Звісно ж, це був Зеник. З багажника він дістав автомат Калашникова і десь зо два ящики порожніх пляшок. Порожню тару цей тип розмістив на великій кам’яній брилі, якою по центру кар’єру було загороджено під’їзд до родовища піску. Потім він зарядив автомат і почав стріляти по пляшках. Цей тип був п’яним як ціп, а тому коли від тари залишилася лише купа битого скла, він почав цілитися по горобцях. Степану та його знайомим було непереливки, кілька куль просвистіли у них над головами, але, на щастя, усе обійшлося. Зі сховку, звісно ж ніхто не висовувався, усі сиділи тихенько як миші. Було зрозуміло, що з п’яним ідіотом, у якого в руках така грізна зброя, жарти погані. Тож краще не потрапляти йому на очі. Хлопці дочекалися поки Зеник вистріляє усі свої патрони і вилізли зі сховку лише після того, як він на «Ауді» забрався геть із кар’єру.

Степан зауважив, що біля кам’яної брили, ще до приїзду цього стрільця була гірка битого скла. Тоді він подумав, що це просто молодим селюхам дур в голову б’є, ото й кришать порожні пляшки. Тепер же він був переконаний, що подібний випадок, свідком якого він став, непоодинокий, – цей молодик на «Ауді» сюди навідується частенько.

Тоді ж у Степана і виникла ідея як роздобути необхідну для пограбування зброю. Молодик, будучи п’яним як ціп частенько бігав то до машини, аби поміняти касету в магнітофоні, то під кущик, аби відлити. Підстерегти його за якимсь каменем і у зручний момент з усієї сили гепнути бітою по голові було цілком реально.

Оскільки Лесик і Каратаєв хотіли майбутню здобич ділити порівну на трьох, то Гарник вирішив доручити їм виконання цієї справи. А для себе залишив лише роль спостерігача та наставника.

Першого разу, коли Гарник побачив Зеника у кар’єрі, той був сам. Тепер же, коли молодик привіз з собою дівчину, це з одного боку трішки ускладнювало завдання. Але був у цьому і позитив. Адже сьогодні Зеник привіз з собою два стволи – не тільки автомат Калашникова, але й карабін з оптичним прицілом. Цього арсеналу було більш ніж достатньо, для того щоб вирушити на пограбування. Проблема виникала тільки в тому як ним заволодіти, адже дівчина могла суттєво сплутати карти.

Однак, усе складалося на користь Гарника і його спільників. Навіть краще ніж вони сподівалися. Біта, яку з собою прихопили хлопці, виявилися просто зайвою. І хоча Вадиму довелося здійснити два постріли аби приструнити Зеника, але це так, – дрібниці життя.

– Ну як ми впоралися із завданням? – поцікавився Каратаєв, коли роздобуті трофеї були уже запаковані у велику спортивну сумку.

– Якщо тобі не вистачає похвали, то вважай, що ти її заслужив. – Гарник поплескав товариша по спині і скомандував. – А тепер ноги на плечі і гайда вшиваємось звідси.

Розділ 8

– А з тобою, Гарнику, і справді у розвідку ходити не страшно. – з боку може ці слова Лесика й виглядали як звичайне підлабузництво, але хлопець говорив щиро. У всіх трьох був чудовий настрій. Але Петро відчував особливе піднесення. Таке, яке буває у людини після того коли ризиковану і небезпечну справу вдається успішно провернути. Поки Степан крутив у голові думками, Лесик продовжив, – Сподіваюся, що з автомобілем у нас складеться так само просто і гладко, як і зі зброєю?

– Я теж на це сподіваюся. – важко зітхнув Гарник. Він вже котру хвилину часу перебував у глибокій задумі, але щось видно йому не клеїлося.

– Степане, гарно у тебе голова працює, але трішки не допрацьовує. – Каратаєв вирішив у бочку меду від Лесика кинути свою ложку дьогтю, аби зіпсувати Гарнику усю ейфорію.

– І в чому ж моя голова не допрацьовує?

– Ти зараз паришся над тим, як роздобути машину, але ж вона фактично була у нас у руках. – пояснив Каратаєв.

– Ти маєш на увазі автівку того кента, у якого ми відібрали зброю? – Побачивши ствердне кивання у виконанні Вадима, Степан продовжив. – Так це ж занадто велика розкіш відправлятися на пограбування автомобілем «Ауді».

– І яка тут розкіш? Кордони відкрили десять років тому. Ти знаєш скільки з Німеччини до нас таких автівок пригнали. Думаю, їх на наших дорогах зараз не менше, ніж «Жигулів».

– Не в цьому справа. – Гарник затиснув зубами сірник, перекидаючи його то з правого у лівий, то з лівого у правий куточок рота. – У цього кента, його здається Зенком звати, автомат і карабін очевидно не зареєстровані. Відповідно до міліції він не побіжить жалітися. А якби ми відібрали у нього ще й автівку, тоді по любому він би заявив у ментуру про її викрадення. А там навіть якби й не хотів, то десь слово за словом все одно проговорився б і про зброю. Але не у стволах справа. До пограбування нам залишається іще три дні. Так ось, три дні тримати на руках крадене авто, яке перебуває у розшуку – це досить ризикована справа.

– Погоджуюсь. Певний ризик у цьому є. – зітхнув Каратаєв. – Однак нічого кращого поки що ніхто не запропонував.

– Ти говорив, що потрібно підшукати якесь стареньке авто без документів. – звертаючись до Гарника, Лесик після тривалої паузи знову втрутився у розмову.

– Було діло. – підтвердив Вадим. – А ще ти казав, що у селах повно таких автомобілів. Діти на них їздять до клубу на дискотеки і тільки всього. Якщо викрасти незареєстроване авто, то в ментуру потерпілі можуть і не звертатися.

– Була така розмова. І у мене був на приміті один варіант. Але я передумав. Тут є свій нюанс. В принципі викрасти автомобіль це не є проблема. Он їх вечорами на вулиці, що в Тернополі, що в будь-якому іншому місті, скільки стоїть. – Гарник кивнув рукою на сусідній будинок, біля якого завжди ночували вишикувані в ряд автівки. – Але тут є один нюанс. З Тернополя до моєї військової частини десь близько півтори сотні кілометрів. І правду Лесик говорив кілька днів тому. – мовив Гарник, спостерігаючи, як піднімається догори ніс Петра. – Таку відстань на краденому автомобілі в принципі можна подолати без проблем, але шкода якщо через якісь задрипані «Жигулі» у нас зірветься уся операція. А на кону чималенька сума – близько 500 тисяч гривень. Тим паче, що якщо красти авто в Тернополі, то це треба робити не пізніше, ніж за добу до операції. Знову ж таки питання – де увесь цей час протримати крадене авто? Тому аби зменшити вірогідні ризики у мене така пропозиція. Автомобіль крадемо у Бережанах у ніч перед операцією. Ввечері з Тернополя добираємось туди автобусом або поїздом. Вночі на вулиці беремо більш-менш підходяще авто і тоді вже вирушаємо безпосередньо на саме місце виконання операції. Поки власник машини вранці проснеться, поки роздуплить, що його «залізного коня» вкрали, ми уже будемо у Львівській області.

– Ти знову щось перемудровуєш. – невдоволено буркотів Каратаєв. – Чому саме в Бережанах? Давай краще на Львівщині і потягнемо автомобіль.

– На Львівщині не можна. Вранці менти почнуть шукати авто і тоді можуть прочісувати дороги. Це нам тільки ускладнить завдання. А якщо ми це зробимо в Бережанах, тоді даішники і не знатимуть толком де шукати авто – за ніч з Бережан машину можна спокійно перегнати не тільки у Львівську, але й і у Івано-Франківську область. Чи ти з географією не дружиш?

– Не розумію до чого ти тут приплів географію, але в принципі ти правий. – Каратаєв перестав сперечатися. – Мабуть за краще зробити так, як ти й кажеш.

Хлопці на цьому й погодилися. Пізно ввечері напередодні проведення операції вони сіли на електричку. Коли дісталися до Бережан – була вже глибока ніч. У райцентрі пригледіли на вулиці стареньку «копійку». Гарник камінцем розбив вікно біля водія, потім відчинив двері зсередини. Степан в автомобілях знав толк. Завести двигун без ключа для нього не було проблемою. Народним способом, за допомогою замикання, утвореного двома проводами, Гарник увімкнув двигун.

Коли вранці власник «копійки» виявив відсутність свого автомобіля, хлопці уже були у лісі, неподалік від місця проведення операції. Лесик і Гарник дрімали. Час позволяв їм трішки поновити сили. А Каратаєв сидів на «атасі» і підкріплявся заздалегідь заготовленими бутербродами…

Розділ 9

Капітан Моргулін з самого ранку перебував у доброму гуморі. Ще б пак! Сьогодні ж зарплата. Нарешті він зможе повернути борги сусідам, які виручили його тиждень тому, позичивши сто гривень. Ще одну сотню зможе накинути дружині на оновлення гардеробу, а то вона вже його дістала – кожного ранку відкриває шафу і заявляє, що немає у що вдягнутися. Тільки чути з її уст: те плаття замале, те за коротке, а те – з моди вийшло. Може тепер хоч на якийсь час прикриє собі рота. За решту грошей Моргулін мав намір протриматися до наступної зарплати, так щоб знову не залізти в борги. А вже з наступної можна буде щось відкласти на омріяний відеомагнітофон.

Моргуліна зовсім не турбувало те, що перш ніж отримати у бухгалтерії зарплату, йому, разом з трьома солдатами строкової служби, доведеться їхати в банк по гроші. Капітан уже звик до того, що впродовж останнього року він став у частині таким собі штатним інкасатором.

Більшість офіцерів намагалися уникати цієї роботи. Звісно ж, хто хоче їхати у місто по гроші, та ще й з трьома непевними вояками, які по дорозі самі ж тебе можуть і пришити?… Відчувши, що Моргулін такої роботи аж ніяк не цурається, керівництво частини поступово переклало цю справу суто на його плечі.

Капітан не боявся того, що колись врешті решт може стати жертвою грабіжників. Пограбування інкасаторів та банків – це лише хороша тема для кінофільмів та детективних романів. Скільки газет перечитав, скільки разів новини по телевізору дивився, але щось ніколи не чув про подібні злочини у нашій країні. Про наркоманів, про угони автомобілів, про вбивства і навіть рекет – будь-ласка, читай ледь не на кожній сторінці, дивись ледь не в кожному інформаційному випуску. А щоб хтось на банк зазіхнув, чи на інкасаторів – такого Моргулін не чув ніколи.

Та й зрештою, мабуть, потрібно бути повним ідіотом, щоб намагатися відібрати гроші в озброєних військових. Власне, усі ці аргументи заспокоювали офіцера.

Щоправда, товариші по службі не зовсім розуміли капітана.

– Усе добре до пори до часу. Але рано чи пізно – це «добре» може обірватися. – попереджав його один з кращих приятелів майор Калиниченко. – Пам’ятай, раз в рік і незаряджена рушниця стріляє.

– Я знаю, що усе добре до пори до часу. А тому сподіваюся, що коли стану генералом, або хоча би полковником, то мені тоді більше не доведеться їздити по гроші у банк. – віджартовувався Моргулін.

Хороший робочий настрій був у нього і цього ранку.

– Ну, що соколики, поїдемо брати банк? – задоволено потираючи свої міцні волохаті руки, Моргулін звернувся до трьох солдатиків, яких йому виділили для супроводу.

Хлопці вимушено всміхнулися – бо ж командир жартує. Особливого ентузіазму на їхніх обличчях не було. Втім, капітана це зовсім не здивувало. Навіть навпаки – для нього це було нормальним і звичним явищем, адже уся солдатська служба проходить без особливого ентузіазму. Головне, щоб армійський принцип «сказав – виконали» ніколи не порушувався. А усе решту – так собі, дрібниці життя.

Молодший сержант Давиденко сів за кермо бобика. Моргулін розташувався на передньому сидінні поруч з водієм. Ще двоє солдатів – рядовий Мотика і сержант Кулик, озброєні автоматами Калашникова, розмістилися на задньому сидінні.

По дорозі з банку звісно ж потрібно бути уважним, тоді уже не розслабишся, ну а поки що свій хороший настрій можна було підкріпити веселою запальною музикою. Коли бобик виїхав за межі військової частини, Моргулін потягнувся рукою до автомагнітоли. Перша радіостанція, на яку він натрапив, якраз у цей час передавала гороскоп. Віщуваннями астрологів капітан особливо й ніколи не цікавився, але тут якраз йшлося про те, що день прийдешній готує для Левів. Моргулін по гороскопу – Стрілець. Тож вирішив трішки зачекати. А прогноз для його знаку Зодіаку виявився надзвичайно простим:

– Стрільців сьогодні очікують дві несподіванки. – ведуча своїм солодким голосочком передавала віщування. – І як ви уже здогадалися, одна з них хороша, а друга – погана.

– Он як? – здивувався Моргулін і відразу ж переключив ні іншу радіохвилю. – Я й сам такі прогнози можу складати.

Звичайно, що про гороскоп капітан швиденько забув. Втім, у відділенні Ощадбанку на нього чекала справжня несподіванка. Можна навіть сказати сенсація. І виявилася вона приємною.

Банкірша з великими грудьми і у великих окулярах, подала капітану одну пару відомостей. Офіцер уважно ознайомився зі змістом документа, двічі поставив свій підпис і одну копію документа повернув касирці, а іншу – залишив собі. Але виявилося, що це ще не все. Моргулін уже був приготувався приймати гроші, однак замість мішка з купюрами, жінка всунула йому у руки ще одну пару відомостей.

– А це що за якісь нововведення? – поцікавився капітан перед тим як прочитати зміст документа.

– Це зарплата за жовтень минулого року. – урочисто повідомила касирка, так ніби вона особисто з власної кишені виклала півмільйона для того, щоб погасити частину заборгованості перед офіцерами.

– Не зрозумів. – Моргулін примружив очі. Він в принципі бачив, що на відомості чорним по білому чітко вказано «зарплата за жовтень 1999 року», але йому все одно нічого не було ясно.

– А що тут незрозумілого. – касирка мило всміхнулася. – Минулого року ви з горем пополам, але якось отримали гроші за дев’ять місяців. За прийнятою уже традицією на початку нового року старі борги заморозили і почали залазити у нові борги. Але трапилося щось неймовірне. Ситуація в країні раптово покращилася, спочатку почали стабільно виплачувати зарплату, а тепер ось, ще й заборговане повертають.

– Он яка справа? – до Моргуліна нарешті дійшло. – Так це ж круто! – очі капітана засяяли ще яскравіше, ніж зірочки на його погонах. Поставивши свої автографи, він повернув одну копію касирці, іншу залишив собі.

Після цього жінка передала йому полотняний мішок, запломбований сургучевою печаткою. На невеличкому клаптику паперу, наклеєному на мішку, вказувалася сума. Одне п’ятизначне число, потім ще одне п’ятизначне число, а під низом шестизначний результат.

Спочатку у Моргуліна трапився неабиякий приплив радості. Він вже навіть встиг уявити собі як купує новий відеомагнітофон. Але побачивши шестизначне число на полотняному мішку, його ноги враз підкосилися. Зараз йому доведеться везти в частину мільйон. Цілий мільйон гривень.

Тільки від однієї думки про те, що він тримає у руках мільйон, серце капітана тривожно затьохкало. Перед тим як попрощатися він навіть забув касирці зробити традиційний комплімент, до яких вона уже звикла. Сухо промовив «до побачення» і тільки й усього.

Покинувши приміщення каси, Моргулін обережно ступив у коридор, де на нього чекали Кулик і Мотика.

– Ну як тут у вас, все в порядку? – збудженим тоном поцікавився офіцер.

Його емоції відразу ж передалися солдатам, особливо Мотиці. Очі у рядового перелякано забігали по сторонах, а потім вояка промовив:

– Та так. Ніби усе гаразд.

– Ну ось і чудово. – Моргулін нарешті оволодів собою. – Значить ходімо у машину.

У супроводі двох охоронців з автоматами, капітан попрямував до виходу, намагаючись тримати чіткий крок, немов на параді. Потім таким же твердим чітким кроком він перетнув усе подвір’я банківського відділення. На обочині дороги стояв припаркований бобик, у якому ліниво позіхав Давиденко.

Застрибнувши у бобик, Моргулін трохи заспокоївся. Тільки тепер він відчув, що його сорочка прилипла до спини. Чоло теж було спітнілим. Капітан дістав з кишені хустинку і обтерся.

– Ну і спека. – пояснив він. Добре що, хоч на погоду можна була списати його спітнілість.

Коли автомобіль виїхав за межі міста, Моргулін взагалі заспокоївся і почувався так ніби не мільйон у мішку везе, а просто якогось важливого листа. Тоді ж він і звернувся до охоронців, які сиділи на задньому сидінні у нього за спиною.

– Ну, як козаки, трохи лячно їздити по гроші? – капітан озирнувся назад, щоб побачити обличчя хлопців.

– Та ніби не лячно, але ви знаєте, трохи страху є. – чесно зізнався Мотика.

– А ти, що скажеш козаче? – Моргулін звернувся до Кулика, який почувався досить впевнено, а після щиростей Мотики сержант навіть саркастично всміхнувся.

– І що вам сказати? – перепитав Кулик.

– Ну як що? Скажи, чи не боїшся ти у банк їздити по гроші?

– Я не боюся. – заявив сержант.

– Он як? – здивувався Моргулін. – Сміливий?

– Ні. – заперечив Кулик і далі зробив ще одну заяву. – Я просто розумний.

– Ну, бачу що ти від скромності не помреш. – констатував офіцер, хочу йому не зрозуміло було до чого тут сержант приплів свою розумність.

– І це радує. – всміхнувся Кулик. – Значить хоч один смертельний діагноз мені точно не загрожує.

Моргулін хотів іще продовжити розмову з цим цікавим сержантиком, але ж зараз вони не доміно під будинком грають. Робота є робота. Треба не втрачати пильність, а значить балачки слід припиняти. Краще слідкувати за дорогою. Мало чого може трапитися. Як не як, а на руках мільйон. Чи то вірніше, один мільйон 73 тисячі 545 гривень. Це ж треба. І не могли вже заокруглити бодай з точністю до тисячі.

Далі якийсь час вони їхали мовчки. Біля залізничного переїзду, побачивши перед автомобілем шлагбаум, Моргулін з нотками іронії у голосі промовив:

– Щось давненько я тут поїзда не зустрічав.

– А я позавчора. – озвався Давиденко, плавно натискаючи на гальма. Бобик зупинився десь за півтора метра від перешкоди. – Возив командира у місто, то по дорозі назад теж потрапили під шлагбаум. – спокійно і безтурботно пояснював водій.

Очікуючи коли шлагбаум підніметься, водій кинув оком в оглядове дзеркало і враз побілів наче крейда. Ззаду до бобика наближався якийсь чоловік у масці.

«Це грабіжник». – промайнуло у нього у голові.

Давиденко не встиг й слова сказати, як незнайомець уже стояв біля передніх дверцят і цілив на нього пістолет.

Краєм ока водій зирнув у праву сторону, де поруч з ним сидів капітан Моргулін. А там ситуація ще гірша. Інший грабіжник, який теж був у масці і стояв по другий бік бобика, автоматом розбив скло, а потім швиденько приклав дуло до скроні офіцера.

– Спокійно, це пограбування. – заявив той, що стояв біля Моргуліна. – Хочете жити, ведіть себе слухняно. – попередив грабіжник, а далі, звертаючись, до капітана, наказав. – Будь-ласка, ваш пістолетик.

Моргулін, ніколи б не подумав, що у нього в такій екстремальній ситуації виявиться стільки хоробрості. Те, про що його попереджали знайомі офіцери, нарешті трапилося. Це було справжнісіньке пограбування. Втім, як це не дивно, але він особливо і не злякався. І що дуже важливо, будучи під прицілом автомата, навіть зумів тверезо оцінити ситуацію.

Коли йому наказали здати пістолет, Моргулін виконав це не поспішаючи. Спочатку хотів спробувати ризикнути і зіграти з грабіжниками у злий жарт, однак потім все ж таки відмовився від цього наміру. Незнайомці у масках тримали під прицілом також і солдатів. Тож будь-який зайвий рух, і могло трапитися непоправне. А ризикувати життям молоденьких хлопців не хотілося. Капітан повільно, без зайвих різких рухів, дістав пістолет і передав його через розбите вікно автомобіля.