Текст книги "Приручена лань. Переклала на українську мову Неплюєва Олена"

Приручена лань
Переклала на українську мову Неплюєва Олена
В. I. Жиглов

Переводчик Олена Неплюєва

© В. I. Жиглов, 2017

© Олена Неплюєва, перевод, 2017

ISBN 978-5-4474-7629-8

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Було це в далекі дитячі роки. Коли я закінчив третій клас школи і мені виповнилося 10 років, батько вирішив узяти мене на все літо в геологічну експедицію.

Дорога була довгою і ми разом з декількома іншими співробітниками геологічної експедиції виїхали з міста Алма-Ати рано вранці у відкритому кузові вантажної машини, в якому були встановлені прикріплені до бортів дерев'яні лавки. Уздовж дороги стояли телеграфні стовпи з електричними проводами.

Іноді на цих проводах сиділи самотні птахи, що мають дуже незвичайне синьо-блакитне забарвлення. В небі кружляли зграї жайворонків та їх мелодійний крик часом долунав до нашого слуху крізь гул машинного мотору. Нас безперервно обвивали потоки зустрічного теплого вітру і ми з піднесеним настроєм рухалися у напрямку до наміченої мети.

Після того, як ми проїхали кілька годин по дорозі, то перед нашим поглядом відкрилися степові простори. Кругом, куди не глянеш – від краю і до краю – стелилась одноманітна степова рівнина, яка плавно зникала за горизонтом. Не було ні єдиного пагорба і навіть жодного деревця, за що б зачепився погляд подорожнього. Цей одноманітний степовий пейзаж чимось нагадував безмежну морську гладь в години великого штилю, коли навіть найменший вітерець не заколише хвилю.

Навесні весь степ просинається після зимової сплячки і розквітає неймовірно яскравим великим кольоровим килимом. Спочатку, прямо з-під снігу, а часом навіть і на снігу, з'являються перші квіти. І хоча сніг ще не розтанув, але ультрафіолетові сонячні промені легко проникають через нього, прогрівають землю, та пробуджують квіткові цибулини пролісків.

Потім розквітають дрібні сині іриси, іменовані в народі «Зозулині слізки». А вже після того, як степ вкривається молодою зеленню, то на його смарагдовому тлі спалахують квіткові галявини червоних або оранжево-жовтих тюльпанів. Іноді зустрічаються великі фіолетові або бузково-жовті іриси, а також дикі півонії, іменовані в народі «Маріїне коріння». Але найвищої кульмінації це цвітіння досягає в кінці травня, коли розпускаються червоні маки!

З приходом спекотного літа настає неймовірна спека без жодного дощу, колиртутний стовпчик в денний час рідко опускається нижче 35 градусів, при цьому під прямими променями сонця, земля прогрівається до 60—70 градусів. Якщо при цьому розбити яйце на розпечену під сонцем дощечку, то воно дуже швидко запікається на сонці!

Все буйство степових барв вмить зникає до наступної весни і весь степ покривається одноманітним світло-коричневим кольором, вигорілої на сонці трави, а земля висихає і розтріскується глибокими тріщинами.

Але рослинність повністю не гине і її місце займає посухостійкий низькорослий полин. Після того, як він зацвітає своїм непоказним дрібним жовтим кольором, то по всьому степу розноситься дуже гострий дурманний полиновий аромат. Цей запах настільки сильний і стійкий, що здається ніби він огортає все навколо невидимою завісою своїх мереж, з яких ні одному мешканцю цих місць не вдається вирватися. І тоді по всьому степу цілющий ковток свіжого повітря, позбавленого дурманного полинового аромату, стає вже неймовірною мрією.

Успекотний полудень ми доїхали до невеликого джерела і поруч з ним зробили зупинку. Вдосталь напившись холодної води і взявши її з собою, ми рушили далі і тільки ближче до вечора досягли поставленої мети.

Прямо на безкрайніх степових просторах розташовувався невеликий наметовий табір, в якому було близько 30 співробітників геологічної експедиції. Поруч з табором знаходилася похідна кухня, а недалеко від ароматно димлячих котлів, в яких на відкритому вогні готувалась вечеря, стояла велика дерев'яна бочка накрита мішковиною зі свіжим хлібним квасом.

Вдосталь напившись хлібного квасу і наївшись, я пішов спати в намет. Ліг в просторий спальний мішок, що знаходився на розкладному ліжку, я незабаром міцно заснув.

Рано вранці, як тільки розвиднилось і ще не було палючої денної спеки, всі співробітники експедиції, поснідавши, вирушили на польові маршрути вести геодезичну зйомку місцевості і реєструвати покази геологічних приладів. Мене ж ніхто не став турбувати і я продовжував спати.

Прокинувся я від дуже незвичайного шуму, схожого на стукіт. Я відкрив очі і озирнувся навколо. У просторому брезентовому наметі стояли ще два ліжка зі спальними мішками, але нікого, крім менене було, і незабаром я знову задрімав.

Але ось незвичайний стукіт повторився знову і я, піднявши догори свій погляд, побачив на полотнищі намету якісь дивні поглиблення. Мені було дуже цікаво дізнатися про їх походження та встав з ліжка я доторкнувся до них. Але як тільки я доторкнувся до них своєю рукою, сталося щось неймовірне: пролунав невеликий удар і ці поглиблення відразу зникли.

Вирішивши, що розгадку все ж треба шукати зовні, я вийшов з намету й побачив поруч із собою дуже незвичайну казкову істоту. Це була молода дика лань заввишки близько півметра з дуже цікавим забарвленням свого тіла. По всьому її тілу, покритому іскристимна сонці світло-коричневим ворсом, розташовувалося безліч невеликих білих цяток, що нагадують барвисте вбрання гриба мухомора.

Кізка мирно щипала травичку, але побачивши мене підняла свою голову з великими вологими очима, навколо яких росли пишні оксамитові вії. Нас розділяло лише кілька кроків і я боявся навіть ворухнутися, щоб не злякати це чарівне створіння. Я очікував, що в будь-який момент вона стрімголов кинеться в бік і вихором помчить в безкраї степові простори. І я намагався не упустити ні одну мить, щоб вдосталь насолодитися цим прекрасним видовищем.

Вона також, не відриваючи очей і не ворухнувшись жодною частиною свого тіла, продовжувала дивитися на мене своїм чаруючим пильним поглядом. Але раптом, розширивши свої ніздрі і, ніби обнюхуючи ними навколишнє повітря, вона наблизилася до мене і уткнулась своєю теплою вологою мордочкою в мою опущену руку.

Моєму невимовному захвату не було меж. Побачивши таке її дружнє ставлення до мене, я наважився підняти свою вільну руку і злегка доторкнутись до її голови, на якій здіймало два маленьких горбика майбутніх ріжок. Вона продовжувала також струнко стояти поруч зі мною і я її погладив.

Лань тут же вирвалася, зробила неймовірний стрибок вгору і опинилася на брезентовому запоні одного з наметів. Потім, відштовхнувшись усіма своїми витонченими ніжками від цього полога, як від батута, вона перелетіла на іншийнамет, що стоїть неподалік у 2—3 метрах. Зробивши ще кілька таких граціозних стрибків, з намету на намет лань зістрибнула на землю і почала знову щипати траву, не звертаючи на мене більше вже ніякої уваги. Я ще кілька хвилин спостерігав за нею, поки вона раптом не поскакала кудись вдалечінь.

Засмутившись її раптовим зникненням, я вирушив до польової кухні і розповів кухарці, яка була зайнята приготуванням їжі, про свою настільки незвичайну пригоду. Кухарка уважно вислухала мене, а потім посміхнувшись сказала, що це була приручена дика лань на прізвисько Нелька.

Виявляється, Нелькину матусю-лань вбили мисливці, а поруч з її трупом виявили двох зовсім маленьких ланей, яких привезли в наш геологічний табір. Цих маленьких ланей забрав собі шофер-водовоз, який був приписаний до нашої кухні. В його обов'язки входило привозити в наш наметовий табір безцінну в цих краях воду. На його машині замість кузова була велика залізна цистерна і він щодня привозив у ній воду.

Одну маленьку дику лань він відвіз на найближче тваринницьке стійбище і віддав її пастухам і домовився з ними, щоб вони щодня давали їй свіже коров'яче молоко для маленької вихованки. Незабаром геологічний табір переїхав на нове місце і доля першої маленької лані залишилась невідомою.

Так йому вдалося виходити маленьку сирітку і врятувати її від неминучої смерті. Натомість вона була вдячназа притулок людям і була з ними лагідною, майже як домашній собака. Але більше всіх маленька лань любила свого господаря-шофера. Слід також відзначити і те, що вона була дуже розумною твариною.

Коли я приїхав у табір, їй було близько півтора місяці і вона вже самостійно харчувалася травою і паслася поруч з нашим польовим табором. Незважаючи на те, що через кожні 2—3 тижні геологічний табір знімався з обжитого місця і переїжджав за багато кілометрів на нову місцевість, Нелька залишалася вірною людям і подорожуючи разом з ними обживала нове місце. Вона нікуди далеко від наметового табору і від людей самостійно не йшла. Варто було тільки господареві-шоферові покликати її гучним голосом: «Нелька, Нелька!», як вона стрімглав мчала до нього і з усього розгону застрибувала у відчинені дверцята вантажівки.

Так вона і подорожувала з ним по всьому світу, коли він їздив за водою. Якщо неподалік була тваринницька ферма, то водій заїжджав на неї і обов'язково купував для своєїулюблениці тепле парне коров'яче молоко.

Іноді шофер-водовоз брав у дорогу і мене, і ми втрьох подорожували по безкрайніх степових просторах, при цьому Нелька лежала на килимку, постеленому на підлозі кабіни. Але як тільки машина зупинялася і відчинялися двері, вона стрімко вискакувала на землю і починала пустувати: то високо підстрибуючи вгору, то раптово стрибаючи в різні сторони, ніби втікаючи від переслідування!

Вдосталь настрибавшись і напившись джерельної води, Нелька щипала траву, в очікуванні поки велика залізна цистерна машини повністю наповниться водою. А потім ми знову сідали в кабіну і вирушали в дорогу.

Слід зазначити, що водних джерел в степу буває дуже мало, і іноді їх розділяє відстань на багато десятків кілометрів. Одного разу шоферові-водовозу довелося возити до нас у табір чисту воду за 150 кілометрів. І на одну таку поїздку в обидва кінціминав майже весь день! Але тим безцінні були ці джерела для численних мешканців степових просторів.

Спекотним днем, під'їжджаючи до водного джерела, можна було побачити фантастичне видовище: всі береги цього невеликого водоймища були покриті яскравими барвистими квітами. Час від часу окремі ці квітки, злітали у повітря і знову опускалися поруч з водою, сяючи на сонячному світлі неймовірними різнокольоровими барвами. Це величезні зграї степових метеликів зліталися в спекотний полудень на водопій. Вони розкручували свої довгі хоботки і через них вбирали як квітковий нектар рятівну вологу, періодично обмахуючись своїми крилами, як яскраво розфарбованими віялами. Самі фантастичні казки меркнуть у порівнянні з неймовірно реальним видовищем.

Але водний оазис в степу служив притулком для безлічі комах, що чекають у заростях очеретужертву, що прийшла на водопій. Вони величезними роями з дзижчанням і пронизливим писком накидалися на нас і ми були вже не раді прохолодному джерелу, намагаючись скоріше забратися звідси. Серед комах були і величезні гедзі, завбільшки з велику бджолу. Вони непомітно сідали на наші оголені частини тіла і ми голосно викрикували від раптового болю, коли їх кровососущий хобіток, як гострий шип тернини, впивався у нашу шкіру.

Були і незліченні рої комарів. Але особливу незручність доставляли дрібні мошки гнусу, які могли вільно проникати навіть крізь москітну сітку. Їх місця укусу починали дуже сильно свербіти і незабаром на їх місці утворювались щільні гарячі запалені пухлини, що нагадують за своїм зовнішнім виглядом лимонну або апельсинову кірку, яка трималась більше доби.

Іноді поряд з водним джерелом зустрічалися і змії, які звивалися в клубок. Вони починали грізно шипіти на людей за те, що їх потурбували і страхітливо викидати голову в бік своєї потенційної жертви, але потім, заспокоївшись, змії, не поспішаючи зникали серед навколишньої пишної рослинності кругом ставка.

На березі ставка в м'якому вологому грунті можна було чітко розрізнити численні сліди різноманітних диких тварин, що приходять, як правило, в нічний час на водопій. Ось дві трохи роздвоєні виїмки заповнені водою – це сліди дорослої дикої лані, а поруч з ними сліди залишені від м'яких подушечок вовчих лап. Вовки теж цілою зграєю в нічний час доби приходять до водопою і чекають тут свою жертву. Адже поблизу, за десятки кілометрів, це єдине водне джерело і дикі тварини, щоб не загинути від спраги, не можуть обійти його стороною!

У спекотному степу я зіткнувся з дивовижним фізіологічним явищем. Як ми знаємо, температура тіла в нормі підтримується на позначці плюс 36,7 градусів. Тому, поки температура навколишнього середовища знаходиться нижче цієї позначки, організм людини постійно виробляє додаткове тепло. Але як тільки температура повітря тривалий час утримується вище цієї температурної позначки, то людський організм перебудовується і в ньому включається своєрідний «холодильник», що знижує температуру тіла. При цьому, повний фізіологічний цикл температурної перебудови організму здійснюється протягом 5 – 7 днів.

Але ось, коли температура знову знижується до плюс 30 градусів, то людину починає сильно морозити, так як для відключення внутрішнього «холодильника» і включення додаткового біохімічного обігріву, так само потрібно близько 5 – 7 днів! Весь цей час людина відчуває внутрішній температурний дискомфорт. І тоді навіть у спекотні південні ночі доводиться спати під товстою зимовою ковдрою!

Я не раз спостерігав на собі це явище, коли після тривалої спеки по всьому тілу відчував холодний озноб навіть при температурі трохи нижче плюс 30 градусів. Але проходить близько тижня і організм знову адаптується до навколишньої температури. Саме в суворих середньоазіатських кліматичних умовах, доводиться неодноразово протягом всього спекотного літа відчувати на собі такі екстремальні перепади температури, супроводжувані тижневими легкими лихоманками та ознобами.

Одного разу, переїжджаючи на нове місце, ми опинилися поруч з великим селищним центром і вирішили відвідати там колгоспний ринок. Азіатський базар радує своєю різноманітністю ягід і фруктів, величезними соковитими кавунами і запашними динями. Ми захоплено дивилися на всі ці неймовірні ласощі і хотілося абсолютно всі хоча б спробувати. І, у міру проходження через ринок, ми завантажувалися фруктами.

Але для місцевих жителів казахів ми були настільки ж дивним видовищем і вони з неприхованою цікавістю дивилися на нас. І було чому дивуватися, адже попереду нашого незвичайного ходу, незворушно йшла справжня дика кізка, не звертаючи жодної уваги на захоплені крики незнайомих їй людей.

Коли ми зупинялися за черговою покупкою, вона зупинялася поруч з нами і дивилася своїми великими вологими очима, прикрашеними бархатистими віями, на соковиті, ароматні плоди. Жодне людське серце не могло встояти перед цим чарівним поглядом і місцеві торговці жменями простягали їй свої ароматні ласощі. Але Нелька демонструвала свою відданість до нас і брала їжу з рук тільки від знайомих їй людей.

Якось увечері, коли вже настали сутінки, все небо вдалині осяялося незвичайним світлом, а потім ще довгі хвилини можна було спостерігати хмари, пофарбовані в яскраві різнокольорові візерунки. Це з розташованого в декількох десятках кілометрів від нашого нового польового табору космодрому Байконур, виробляли запуск величезної ракети, квітчасте зарево від якої ми і спостерігали. А назавтра по радіо повідомили про запуск чергового штучного супутника землі і про успішне виведення його на навколоземну орбіту.

Наближалася осінь, закінчувалися мої літні канікули і я був змушений збиратися додому. Найбільше я переживав про свою майбутню розлуку зі своїм таким незвичайним другом. Адже більшу частину часу ми проводили разом і дуже з нею подружилися. Нелька, очевидно, теж відчувала мої переживання і останні дні перед від'їздом ні на крок не відходила від мене.

Але ось настав день нашої розлуки. Я став на коліна й обняв за шию це трепетне створіння. Вона дивилася на мене своїм не миготливим поглядом і здавалося теж щось хотіла мені на прощання сказати. Я більше не міг стриматися і сльози затуманили мені очі. Нелька уткнулася в мою щоку своєю вологою мордочкою і від неї виходило тепле трохи солодкувате дихання.

Мене поквапили від'їжджаючі люди і я глянувши востаннє на Нельку, вона стояла поруч зі мною, видерся в кузов машини. Незабаром вона рушила і я став спостерігати, як далеко за хмарою пилу зникав геологічний наметовий табір, який став звичнимдля мене.

Незабаром я приїхав додому і пішов вчитися в четвертий клас, проте дуже часто згадував той незабутній час, проведений на природі.

Так непомітно настав листопад місяць, коли мені довелося знову почути про Нельку. До нас в гості прийшли знайомі з геологічної експедиції люди і серед них був Нельчин господар шофер-водовоз. Я відразу ж підбіг до нього і запитав, як Нелька поживає?

Раптом, він якось змінився і по обличчю його пробігли скорботні зморшки. Водій відвів свій погляд у бік і продовжуючи мовчати, не знаючи, як в більш м'якій формі розповісти мені про те, що сталося. Але я, помітивши в його очах нерішучість, став ще більш наполегливо просити розповісти про Нельку. Помовчавши ще трохи, він розповів мені таку історію.

Після закінчення в геологічній експедиції сезону робіт, він забрав Нельку до себе додому. Жив у дерев'яному будинку, в якому був просторий двір, обгороджений високим парканом. Нелька дуже добре відчувала себе на новому місці. Їжі їй теж було достатньо. Крім свіжого запашного сіна вона також із задоволенням поглинала всілякі частування з господарського столу. І всі домочадці були дуже раді такому чарівному створінню.

Незважаючи на те, що Нелька вже значно подорослішала і на голові у неї з'явилися красиві елегантні ріжки, але вона продовжувала все також весело гратися і стрибати в просторому дворі, приводячи в невимовний захват, спостерігаючих за нею людей. Нелька охоче відгукувалася на своє ім'я і дбайливо брала своїми теплими, злегка вологими губами їжу з рук. На ніч її закривали в сарай, де зробили їй стійло з м'якою солом'яною підстилкою.

Одного разу до них в будинок прийшли гості. Вони галасливим натовпом увійшли до вітальні й почали трапезу. Серед веселої і гучного бесідиякось не відразу почули крики, що доносились знадвору.

Коли люди вискочили за огорожу, то побачили страшне видовище. Зграя вуличних собак рвала ще тремтяче тіло Нельки на частини і з її розірваного черева звисали закривавлені нутрощі. І хоча майже відразу вдалося відігнати цих лютих кровожерливих псів, але врятувати Нельку так і не вдалося, і після тривалих своїх мук вона померла. Страшне горе охопило всю сім'ю. Про втрату Нельки сумували, як про втрату близької людини. Поховали її тут же в саду під корінням великої яблуні.

Виявляється, гості забули зачинити на замок хвіртку і Нелька, вийшовши з двору, почала щипати поруч з парканом залишки осінньої трави. Найдивовижнішим було те, що в деяких сусідніх дворах також жили домашні вівці і кози і вуличні собаки їх не чіпали. Але як тільки вони побачили Нельку, то відразу всією зграєю накинулися на неї і повністю б її пошматували, якби не втручання людей. Очевидно, що серед собачої зграї була мисливська собака, з якою і раніше полювали на диких ланей.

Так раптово обірвалося життя нашої загальної улюблениці Нельки, яка лише на кілька місяців пережила свою матір, що загинула також передчасно і трагічно.

Пізніше я прочитав в одній з книг, що, згідно з давньою міфологією, слово «Нель» означає «Бога передодня світла». І Нелька, в моїх дитячих барвистих спогадах, так і залишилася маленькою чарівною богинею незгасаючого осяйного світла.