Текст книги "Синдром зародка"

Ані Лібро
СИНДРОМ ЗАРОДКА

У життя дуже довга історія, але у кожного з нас є вкрай точний початок – це момент зачаття.

Жером Лежен (французький генетик, професор, що відкрив хромосомну природу синдрому Дауна)

1

Дивний стан природи – кінець літа. Вітер вже прохолодний, і темні притихлі дерева почали жовтіти, але сонце марнотратно сипле на землю своє сліпуче проміння. Ніби опирається півтонам, тій невизначеності міжсезоння, за якою приходить пора холодів.

Вчора, коли Ліза брала квитки на московський поїзд, в Києві ще сяяло літо, і в світлі серпневого сонця не відчувалося ані частки прощання.

Але сьогодні у Москві над пероном висить мерзенна осіння мряка. Повітря густе, липке, нав'язливе: чіпляється за одяг, плутається у волоссі.

Поїзд стоятиме ще півгодини, але вони не стали розтягувати прощання: махати один одному руками, вигадувати фальшиві фрази й ловити в поглядах тінь продовження. Як два заблукалих мандрівника: зустрілися, доторкнулися один до одного, придивилися і зрозуміли, що підуть далі у різних напрямках.

Дива не сталося. Те, що багато місяців зростало всередині, виявилося звичайною втомою від самотності.

«Як добре, що він пішов, – думає Ліза, крізь мутне скло чіпляє поглядом сірі ліхтарі. – Але, якби залишився, безглуздо стирчав на пероні, посилаючи есемески і намагаючись постукати у віконце, було б здорово. Так всі закохані роблять, коли прощаються. Всі… Закохані… Добре, що він пішов».

Щоб відволіктися, вона розкрила прихоплений в дорогу роман і довго дивилася на цифру -115– внизу сторінки. Літери розпливалися, не бажаючи складатися в слова.

«Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посміхалася деревам…» – вона перечитувала цю фразу, як заклинання, кілька разів, шукаючи у ній сенс.

Як безглуздо все вийшло. «Приїжджай, я більше без тебе не можу!» – написав він в останньому листі. І вона помчала, як божевільна. «Ніч туди, ніч назад, не так вже і далеко, тільки подивитися один на одного, а раптом, це доля…» – умовляв він її. На один день. Точніше, на кілька годин, які повинні були вирішити всі питання їх піврічного віртуального спілкування.

Художник, від якого втекло натхнення, і колишня вчителька, яка вміє розмовляти віршами. І що з цього могло вийти?

Лізі, мов цуценяті, раптом захотілося сховатися у темному куточку вагона і тихенько поскиглити від образи. Як боляче розбиваються мрії.

Зголоднілий по жіночому тілу, самотній художник оволодів нею, не давши оговтатися від першого захопленого враження від нього. Це сталося прямо в майстерні на околиці Москви, серед запахів пилу і фарб, серед дерев’яних рам, намальованих дерев і птахів, якихось старовинних предметів, наповнених давніми таємницями. Просто і грубо. Без якихось там романтичних арабесок.

Це трапилося. І як можна було відмовити, адже вона сама до нього приїхала. Напевно, це була бравурна мелодія. Ліза не пам'ятає. Її душа спочатку грала на одній струні, а потім та обірвалася і повисла, дзвякнувши наостанок пронизливо і тонко. Навіщо було на щось сподіватися?

Вже на вокзалі художник заметушився і спитав, скільки коштує квиток. Ніяково сунув їй в долоньку сто доларів і криво посміхнувся: «Вибач, я не знав, що ти в перший раз. Візьми на морозиво». Бідолаха з жахом уявила, як він буде її вмовляти, пхати гроші у кишені, і хтось це побачить. Вона машинально взяла новеньку купюру, вирішивши, що потім, коли все це, нарешті, закінчиться, подарує першому ліпшому жебракові.

Але ж вона так вірила, що це справжня любов. Виходить, він її купив. «Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посміхалася деревам…» – крізь слізну завісу наполегливо читали її очі. Було соромно і сумно.

У сумочці задзвонив телефон. «Невже він?» – промайнуло в голові.

Ні. Дзвонив Юра. Колись він був закоханий у Лізу. Але давно потрапив у статус простих друзів, з якими іноді передзвонюються і надсилають чергові новорічні поздоровлення.

Юрка милий. Але абсолютно без претензій і перспектив. Звичайний програміст в сервісному відділі невеликої компанії. Нічого серйозного. Запасний варіант долі. Куди йому було змагатися з чудовим московським художником, без сумніву генієм і без п'яти хвилин лауреатом якоїсь важливої премії.

– Привіт, Ліза. Ти не відповідаєш на мої дзвінки. Дуже хочу тебе побачити! – голос так близько, ніби з сусідньої вулиці. – Ти де?

– Я в Москві… – розгублено пробурмотіла вона. – Десь тут, на краю літа…

Їй мимоволі захотілося вхопитися за нього, як за соломину, здатну витягнути з огидного душевного міжсезоння.

– Юра, ти знаєш… Я теж дуже хочу тебе побачити, – відлунням повторила вона.

– Коли ти приїдеш?

– Завтра.

– Номер поїзда скажи, я тебе зустріну.

– Поїзд 18, вагон 5, – майже прошепотіла вона.

– Ти що плачеш?

– Та ні. Це просто вітер…

Через годину поїзд вислизнув із тіні Підмосков'я, і йому відкрилося сліпуче сонячне небо. Невпинно набираючи хід, він повертався у рідне і тепле українське бабине літо.

Як добре, що в Києві осінь настає тільки в жовтні.

Колеса вже відстукували нову бравурну мелодію. Все далі й далі. Біль, порожнеча і мряка залишилися там, на пероні московського вокзалу, перетворюючись на черговий життєвий досвід. Що тепер картати себе.

Завтра о сьомій ранку Юра зустрічатиме її біля п'ятого вагона з букетом її улюблених червоних хризантем. І все буде добре.

Посмішка ковзнула по її губах і розсипалася сонячними дрізками на тріснутому в куточку вагонному склі.

До неї, нарешті, дійшов зміст тієї фрази модного сучасного письменника:

«Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посміхалася деревам…»

2

Як ви здогадалися, мою героїню звуть Ліза. Це невисока худорлява жінка середніх літ з чудовими блакитними очима. Мабуть, її можна було б назвати красунею, якби не тонкі губи, ріденьке волосся і веснянки на носі. Щоб підтримати її, я кажу, що веснянки – це відмітини сонця, але Ліза все одно старанно замазує їх тональним кремом. Таких жінок навколо мільйони. Стандартні сірі миші, нісенітні і сумнівно симпатичні.

Саме так Ліза думає про себе. Але я вважаю, що в ній є родзинка. «Гоу? Родзинка, де ти?» Вона тебе впритул не бачить. Але вірить! А куди дінешся. Дійсність не дозволяє їй вдаватися до смутку і ставити крапку в життєвій драмі. Навіть якщо здається, що на лобі написано: «самотня і розлучена».

А втім, в розлученні вона вже три роки, але всупереч прогнозам Юри про її раптову смерть і злидні напівголодного існування, живе, зростає і вмирати, відповідно, не збирається. Не дочекаєтеся! І на лобі у неї написаний зовсім інший текст: «вільна жінка».

Я побачила це сяюче гасло фемінізму в той ранок, коли вона повернулася в Київ після невдалого шлюбу, з двома маленькими дітьми і парою валіз у руках. Як раз в кінці літа, в час міжсезоння, практично такого самого, як кілька років тому, коли Ліза зірвалася і кинулася на зустріч зі своїм віртуальним художником. Тепер вона знову розставила крапки над і. Розлучилася і раптово повернулася додому.

У перший момент вона здалася мені якоюсь скуйовдженою, як квочка, що утримує біля пелени шустрих курчат.

Ми стояли, обійнявшись, на пероні київського вокзалу і не наважувалися глянути одна одній в очі.

У кожної з нас тепер була своя жіноча історія.

Я готувалася втішати бідолаху, півночі зубрила підбадьорюючі фрази. А коли побачила, зрозуміла, що це ні до чого. Сяйво знову здобутої свободи ніби підривало її зсередини, робило величною і невразливою.

Я раптом відчула, як не вистачало мені Лізи всі ці роки. Але, крадькома вдивляючись в її обличчя і відзначаючи на ньому сліди часу і досвіду, я з радістю зрозуміла, що вона залишилася такою ж самою. Незламною дивачкою, яка вміла поєднувати непоєднуване.

З практичної точки зору, моя подруга була дивною людиною. Часом вкрай нудною, дріб'язковою і навіть скупою. Але через хвилину вона могла спустити всі свої заощадження на відновлення старовинного Храму або лікування самотньої сусідки. Вона завжди була душею компанії, вулканом ідей і одночасно відлюдницею, яка надовго впадає в меланхолію. Час від часу вона поринала в себе, як батискаф у безодню.

У періоди випадання з життя Лізу краще було не займати. Бо вона вміла кусатися, іноді достатньо боляче. Якось примудряючись помирити непримиренних і виправдати тих, на кому вже нікуди ставити тавро, вона хотіла знайти золоту рибку в каламутному вирі буднів. Для цього з ентузіазмом вигадувалися якісь чудернацькі теорії спасіння, закони і правила: «Інструкції з упорядкування життя» (як вона їх називала).

«Ні, ви тільки задумайтеся, – говорила невиправна оптимістка, коли її потужний фонтан раптом виривався назовні, – як зручно, знати ліки від усіх життєвих захворювань! З'явиться проблемка, а ти її хлоп – і готовим рецептом по тім'ячку. Навіть якщо не допомагає, то втішає як факт, що подібні таргани водяться в голові у більшості жителів нашої планети!»

Ліза вміла слухати. І чути. Чимось іншим, крім вух.

Вислуховуючи мої телефонні монологи про особисті катастрофи, яким в юності хочеться додати щонайбільше трагізму, вона терпляче покашлювала в такт риданням, шумно дихала в трубку. І завжди знаходила якесь коротке і часом різке слово, що потрапляє прямо в суть і діє безпосередньо. Немов витягувала його з серця.

Здавалося, що Бог помилково скроїв її з абсолютно несумісних клаптиків: романтичності і прагматизму, уїдливості і вразливості. Як це здатне уживатися в одній людині? Іноді мені здається, що при запуску її бортового комп'ютера просто зрушилася якась програмка. І Ліза вийшла саме така.

Як сумувала я за нею в години болісних жіночих сумнівів, які трапляються з нами так недоречно і вимагають обов'язкового свідка. Як сердилася на скупі рядки її стрімких електронних листів. І як раділа тепер войовничому блиску її очей, який обіцяв нам ейфорію нового спільного моделювання життя.

Слава Богу, Ліза залишилася колишньою! У ту саму мить, не випускаючи з рук дітей і валіз, вона заявила, що знає, чого нам не вистачає для щастя.

Кохання!

Рішуче підтягуючи штанці трирічному синові, вона завзято зізналася, що має намір добути це просто зараз. Ось тільки ванну з дороги прийме!

Здивувала! Начебто це і так не ясно. Теж мені винахідник. Всі невдахи, які ледь покінчили з минулим і димлять від запалу страстей, які обпекли їх райдужні крильця, сповнені рішучості, тут же зрушити планету з котушок і довести, що гідні щастя. Просто зараз!

Ну, і що? Кому з них вдалося зробити це, ледь прийнявши ванну з дороги? Та нікому! Це ж не шишки в лісі збирати.

Ось і у Лізи не вийшло. Виявилося, що спочатку, як мінімум, потрібно вижити і встати на ноги.

Тож вона знайшла виправдання своєму прагматизму. І, намагаючись примирити прозу і поезію свого багатодітного існування, вирішила продавати французький посуд.

Іноді це у неї навіть виходить.

Тепер день її заповнений кваліфікованим супроводом продажів: телефонними дзвінками, зустрічами, переговорами, відправкою факсів та іншою комунікативною нісенітницею. А ввечері її чекають діти.

Думаєте, легко? Але що поробиш? Юра залишився в Саратові, де під крильцем його суворої мами вони з Лізою намагалися побудувати колись сімейне щастя. Він більше не дзвонить і не витягує її з життєвих колотнеч, зрозумівши одного разу, що вона з тих жінок, які вважають за краще вибиратися самостійно.

Тепер їй доводиться дійсно жити самостійно з двома дітлахами.

«Легковажна дурепа», – каже собі подруга в хвилини прозрінь, але повертатися назад не збирається.

– Тільки в єднанні з іншою людською істотою можливо знайти гармонію існування! І якщо ця істота не твоя, то гармонія тхне божевільнею! – гірко і пишномовно іронізує Ліза, коли заходить до мене, щоб відвести душу і заглушити своє безсонне відчуття провини.

Так, незважаючи на свій фемінізм, самостійність і сміливість, вона просто потерпає від почуття провини.

А ще моя подруга любить говорити красиво і отруєна цілком навіженою ідеєю – навчитися так само правильно і красиво жити.

Але з гармонією існування є певні складнощі.

Звісно, вона не збирається вічно ходити серед самотніх та розлучених. І тепер, як ніколи, їй потрібні правильно сформульовані закони існування. Як там вона їх називає? «Інструкції з упорядкування життя». Для цього в перервах між торгівлею і виживанням в умовах суворого побуту без чоловіка вона гарячково шукає рецепти у мудрих книжках і напружує мозки роздумами.

Її сімейство мешкає по сусідству зі мною, двома поверхами нижче, у невеличкій двушці на Позняках. Цей спальний район Києва давно побив усі рекорди за кількістю цегли та бетонних панелей на душу населення, але його продовжують наполегливо забудовувати, ніби змагаються за володіння останніми сантиметрами вільної землі. І вулиці при цьому не соромляться називати красиво і загадково, наприклад, Княжий затон, Срібнокільська. Ось на Княжому затоні ми й живемо.

З наявністю князів тут, ясна річ, складно. А ось найрізноманітніших диваків, які наповнюють собою густо посаджені кам'яні колоси, аж в надлишку.

Ніс у ніс. Але кожен у своїй камері внутрішнього згоряння. І це не сприяє, на жаль, Лізиним пошукам і не вселяє особливого оптимізму з приводу влаштування особистого життя. Але вибирати не доводиться.

У її пріоритетах немає, здається, нічого особливого. Як у всіх. За жіночою звичкою, вона мріє про кохання, нормальну сім'ю і роботу, що приносить задоволення. Звісно, це здається банальним. Тому Ліза нікому й не зізнається у таких посередніх мріях. А сама потихеньку, потайки від усіх, тримає в серці на всяк випадок найголовніше, що повинно там бути.

3

– Привіт, Ліза, – він стояв на пероні, як і очікувалося, з букетиком червоних хризантем і смішно мружився чи то від сонця, чи то від збентеження. А може просто від радості, що виловив, нарешті, втікачку з часу і простору і може на власні очі спостерігати симпатичні ямки на її щоках.

Ці ямки виробляли з Лізиною непоказною зовнішністю щось неймовірне. Варто було їй посміхнутися – і моя блідолиця подруга раптом починала світитися, ніби хтось запалював всередині її голови маленький ліхтарик.

Саме на це зрадницьке світіння недосвідчений програміст і попався колись, як метелик. Замінюючи колегу з сервісного відділу, він прийшов встановлювати в Лізи Інтернет. Вони розговорилися, а потім виявилося, що він знімає квартиру у сусідки. Поки все це з'ясовувалося, Юра вже зрозумів, що пропав. Його раптом накрила безвідповідальна впевненість у тому, що Ліза і є та єдина, про яку мріє кожен поважаючий себе підпільний романтик. Призначена тільки йому, головна жінка всього життя. Буває…

Він, бідолаха, і не припускав, якою підступною може бути доля. Це як гіпноз. Мозки, вуха, очі і інші ділянки тіла бідного комп'ютерника потрапили під владу тотальної омани, яка практично у всіх лікується однаково: поспішним шлюбом і декількома спільно проведеними роками взаємного відкривання таємниць.

Йому здавалося, що він полюбив Лізу. Дивлячись на неї крізь рожеві скельця свого бажання, Юра прийняв цей подарунок долі і почав готувати підґрунтя для спільного щастя. Став заходити під приводом перевірки конекту, напрошувався на чай, познайомився з майбутніми тещею і тестем, увійшов у довіру до кота Тимофія. Коротше, наступав по всіх фронтах.

Ліза, звичайно, здогадувалася про причини такої пильної уваги, особливо коли він, спостерігаючи за метаморфозами її обличчя, дурнів на очах. Натискав не ті клавіші, плутав регістри і клав у чай стільки цукру, що рідина починала переливатися через край.

Ліза воліла всього цього не помічати, щоб не ускладнювати. А сама безсоромно використовувала доброго хлопця то на підсобних роботах, то для походу в кіно або прогулянки в парку. Але в душі…

Ах, що там говорити, Юра був птахом не її польоту. Мріючи про космонавта або підкорювача глибин, Ліза продовжувала шукати журавля у небі.

Знайшла. Серед живописців. Але під час пам'ятного відвідування російської столиці цей журавель так явно змінив оперення, що у відносинах зі звичайним програмістом відбулося помітне зрушення.

«Егоїстка», – скажете ви.

«Егоїстка ти, Ліза!» – сказала я, коли дізналася про вже заплановане весілля і все, що передувало цьому рішенню.

* * *

Він стояв на пероні з букетом маленьких червоних хризантем. Ну, хто міг проти цього встояти?! Тим більше що все так жахливо складалося в мрячній Москві.

Ліза зволікала, втягувала голову в плечі і, немов равлик, повзла по тісному вагону, навмисне пропускаючи пасажирів вперед і намагаючись відстрочити зустріч.

Вона відчула, як всередині зашкрябали мерзенні монстри, подібні лангольєрам, створеним уявою Стівена Кінга. Хтось інтелігентно називає їх внутрішнім голосом або другим «я». У Лізі ворушилися саме лангольєри.

Звичайно, Юра не міг знати, що з нею сталося у Москві. Але їй-то від цього не легше. «Немає жодного сумніву, що Бог створив пустелю для того, щоб ми вміли посміхатися деревам…» – старанно втішала вона себе, перефразовуючи улюбленого автора.

Побачивши у вікно бордові головки хризантем і збентежену посмішку Юри, який нічого не підозрював, замружившись від сяючого по-літньому сонця, прихильниця «Алхіміка» вийшла з вагона і, немов гірку мікстуру, одним ковтком вдихнула принадність київського бабиного літа. А тоді рішуче заткнула рота своїм лангольєрам.

На її обличчя впала з неба сонячна усмішка, і нахаба ткнулася носом в чоловіче плече, щоб заховати там всю правду про своє падіння. Юра обережно обняв її. Немає сумнівів, він саме той, хто був їй потрібен!

Десь глибоко в шлунку ворухнулися муки совісті… Але Лізка ковтнула ще трохи сонячного повітря і подумала: «Він класний».

– У тебе все гаразд? – співчутливо запитав між тим хлопець, дбайливо заглядаючи їй в очі.

* * *

Минуло два місяці, вони одружилися. А потім поїхали в Саратов. І Ліза на якийсь час абсолютно випала з поля мого зору.

Об'явилася подруга тільки через півроку. Вона дихала радісно в трубку, повідомивши, що у неї народилася донька Вікторія.

– Вікторія – це означає перемога! – репетувала вона мені у вухо, ніби я могла цього не знати.

Вона, здавалося, була щаслива від цієї своєї перемоги: тараторила без угаву, шуміла, ковтала слова, немов поспішала на поїзд.

Потім пропала ще на рік, подорожуючи на своєму батискафі заплутаним фарватером життя.

Аж раптом якраз перед Різдвом знову виринула з часу і простору і стримано оголосила про нову свою перемогу: «Я народила хлопчика!»

Цього разу подруга більше мовчала, задавала питання і слухала.

4

Навіщо люди знайомляться? Чоловіки і жінки, я маю на увазі.

Ні, ну, звичайно, зрозуміло для чого… Сексуальний потяг, тяжіння протилежностей, поклик природи, прагнення до продовження роду.

Мені так хочеться вірити, що ми шукаємо в простому знайомстві ще чогось. Наприклад, споріднену душу або загублену половинку, любов.

Дивно влаштована людина. Для повного щастя їй вічно когось бракує.

За статистикою чоловіків на світі менше, і деякі жінки просто приречені на самотність.

Ліза не могла собі уявити, щоб особисте щастя залежало від статистики. Як її душу, яка прагне кохати і бути коханою, переконати в тому, що половинок на всіх не вистачить і що можна залишитися з носом?

Вона хотіла любові! І їй було байдуже на реальне положення справ. «Не хочу вірити і не буду! Це мені жити заважає, розумієш?!!» – репетувала вона на моїй кухні темними ночами, куди, більше не вміючи справлятися зі своєю самотністю, прибігала, щоб поділитися комерційними та особистими таємницями.

Тепер ми помінялися місцями, це я вже шумно дихала в трубку, нервово розгойдувалася в такт її голосінням про гірку жіночу долю. І намагалася знайти для неї якесь просте слово, що діє безпосередньо на джерело болю.

– Я точно знаю, що моя душа прийшла в цей світ, щоб навчитися любити. А якщо у неї є така висока мета, то й засіб передбачено небесами! – Лізка хвилювалася, нервово крокувала між зляканими стільцями і, як вітряк, розмахувала руками і погрожувала щось зруйнувати. Вона недарма переймалася: процес латання душевних дірок непомірно затягнувся.

А я пам'ятаю, їй хотілося виправити все просто зараз!

Я пильно і співчутливо стежу за її рвучкими рухами і намагаюся заспокоїти.

Звичайно, в очікуванні особистого щастя, можна любити свою роботу, Бога, дітей, природу, Батьківщину, людство, нарешті. Але для Лізи цього замало. Їй обов’язково необхідне було особисте щастя. Вона вбила собі в голову, що воно полягає в наявності поруч спорідненої души. Й обов'язково протилежної статі. І Лізі потрібно знайти її!

Може, вона й права. Близька людина – єдине, заради кого можна втратити свою свободу.

Але як її знайти?

Не вийде ж вона на вулицю і не заволає на всю свою котячу горлянку: «Оу, чоловік моєї мрії, ти де? Я тут чекаю тебе, не дочекаюся, де ти, коханий, дорогий, єдиний. Виймай, нарешті, з вух банани, навушники або «чим там тобі їх позакладало». І почуй мене! Я тут!»

Звісно, не вийде і не закричить, це ясно. Хоча для моєї непередбачуваної подруги це цілком можливо. Ось прибігла ж серед ночі. Руками розмахує, про любов репетує. Тобто правда хоче кохати.

Але хто ж їй не дає?

Мені було цікаво дізнатися, якою же вона бачить свою споріднену душу, ту, що врятує її від життєвих негараздів.

Вона спробувала пояснити. Але образ коханого був занадто туманним.

– Як же шукати, коли не знаєш, хто тобі потрібен? – запитую я.

– Та я про це ще й не думала, це не так важливо, спочатку потрібно визначитися концептуально, – знаходить вона відповідь, мов сідає на свого балакучого коника.

А хто їй потрібен, хіба неясно. Порядний недурний чоловік з добрим характером, який подружився б з її дітьми.

Але ж де його знайдеш?

До того ж планка у неї після розлучення чомусь піднялася. Хоч і шансів поменшало, вона не бажала бути навіть стовбовою дворянкою, тільки володаркою морською.

– Слухай, Лізо, тобі не можна покладати таку шалену надію на якогось рятівника. Раптом ти не відшукаєш його. А?

– Тоді я вийду на балкон и стрибну з четвертого поверху. Як гадаєш, виживу? – вона засміялася.

– Іди додому, вранці розберемося.