Текст книги "Синдром зародка"

5

Якось перед сном Ліза занурилася у вивчення захоплюючої книги, ніби випадково купленої нею в переході.

Бестселер називався геніально і просто: «Як знайти чоловіка своєї мрії». Якраз те, що потрібно кожній жінці, навіть якщо вона відкрито про це говорить тільки найближчій подрузі.

Занурившись у читання, Ліза відчула, як простір навколо хвилююче завібрував, окреслюючи перспективи – неясні силуети чоловічих фігур, витканих з невагомих ниток слухняною фантазії…

У цей самий момент пролунав дзвінок у двері. «Хто це так пізно?» – невдоволено подумала полуночниця і обережно глянула в дверне вічко.

У довгому коридорі стояла суцільна темрява. Дзвінок повторився.

– Хто там? – несміливо запитала Ліза.

– Відкрийте, будь ласка. Це ваш сусід з 26 квартири. Я впустив ключа. А тут така темрява. Обнишпорив все навколо. Нічого не можу знайти. Ви не знаєте, хто це стягнув лампочку?

– Це не я! – поспішила виправдатися її внутрішня школярка.

За дверима почувся сміх.

– Зрозуміло, не ви. Відкрийте, будь ласка. Я спробую його знайти, – нетерпляче відгукнулися за дверима.

– Не відкрию. Я боюся. А раптом ви не сусід. Я вас не бачу.

– Звичайно, не бачите, я ж не світляк. Але ви ж мене чуєте. Мене звуть Сергій. Я нещодавно переїхав, живу навпроти, з мамою. Ми кілька разів бачилися, ви повинні пам'ятати. Я знаю, що вас звуть Ліза, – монотонно і старанно, як дитину, спробував він її заспокоїти.

– Мені не цікаві всі ці подробиці. Треба одягнутися. І взагалі. Може, ви мене зараз приріжете і квартиру пограбуєте. Не стану я вам відкривати, – відрізала Ліза. – Ви знаєте, котра година? Пів на першу.

– Ви маєте рацію, звичайно. Але що ж мені робити? Я вже обмацав тут кожен сантиметр. Метро закрилося. Ви не бійтеся. Я вас не затримаю, тільки ключ знайду.

Ну, що тут поробиш. Одяглася. Знайшла лампочку. Взяла в руки найбільший кухонний ніж. Сказала: «Ух!» і різко відчинила двері.

Він стояв на вприсядки біля дверей у свою квартиру і нишпорив руками по підлозі. Простенькі джинси, кросівки, светр з троєщинського ринку. Цілком очевидно, рухомості у нього не спостерігається… Розгублене добродушне обличчя. Замружився від яскравого світла; сусід зовсім не був схожий на злодія, який задумав підступний план пограбування її квартири. Вона простягнула йому лампочку і якомога суворіше мовила:

– Краще знайдіть, де вкручується.

– Спасибі вам величезне. Я такий вам вдячний, – заторохтів він і розуміюче посміхнувся, оцінюючи розміри ножа в її руках. – Ви здорово озброїлися, але це зовсім ні до чого…

– А ще в мене розряд з карате, – поспішила додати Ліза, щоб він не сумнівався в її здатності до самооборони.

Але він, мабуть, і не думав сумніватися і мовчки пішов шукати патрон. Ліза винесла йому табурет.

Коли світло загорілося, вона залишила сусіда наодинці зі своїми пошуками. І пішла спати.

Через кілька хвилин знову пролунав дзвінок. За дверима звучав голос сусіда:

– Ліза, вибачте, а ви не допоможете мені? Розумієте, я залишив свої окуляри у приятеля. Нічого не бачу.

– Послухайте, може, вас ще роздягнути і спати покласти? Зрештою, не можна ж бути таким безпорадним! – спересердя вигукнула моя самостійна подруга і, вже нічого не лякаючись, знову відчинила двері.

Він стояв на порозі в окулярах (яке нахабство!) і з квітковим горщиком в руках. Це були, здається, фіалки.

– Я вас обдурив. Просто хотілося ще раз побачити і подякувати. Ви така сувора. Боявся, що не відкриєте. Візьміть. Це вам. Моя улюблена фіалка. Я назвав її «Єлизавета». Це дивовижний сорт. Він не боїться протягів і стійкий до посухи. Фіалки дуже примхливі… – він посміхнувся і простягнув Лізі горщик.

Ось дивак! Пів на першу ночі, а він фіалки дарує.

– Дякую, – на мить ошелешена, вона, нарешті, здогадалася посміхнутися, але тут же повчальним тоном додала. – Не втрачайте більше ключів в темних коридорах, бо вам доведеться перетворюватися на світляка. Добраніч.

– На добраніч, Ліза. Ви смілива… – згадавши кухонний ніж, додав він і посміхнувся.

«Смілива» сусідка трохи постояла з другої сторони закритої двері і відчула, як у її мозку зовсім трохи, на якихось пару міліметрів, щось зрушилося. Ніби в стрункість міркувань про шуканий чоловічий об'єкт втрутилося мимовільне відчуття нелогічності.

«Все-таки дивні істоти ці чоловіки. У них безумовно щось є!» – подумала вона і пішла спати.

* * *

Наступного дня Ліза прокинулася від дивного відчуття. З самого початку, як тільки відкрила очі.

Їй наснилися вірші. Так ясно і виразно збудовані в катрени римовані рядки. Подруга скочила з ліжка і поспіхом записала їх на телефонному рахунку, що валявся на столику в коридорі. А раптом щось варте?

Вона складала вірші з дитинства. Незліченна кількість маленьких і великих «шедеврів», спішно написаних на клаптиках газет і аркушиках із закрученими краями, губилася серед старих паперів, квитанцій та книг. Згодом ці шедеври здавалися в макулатуру і безслідно зникали разом з далекими рожевими миттєвостями творчості, коли вдавалося літати уві сні і говорити направо і наліво всілякі дурниці. Потім, за звичкою, студентка філфаку пописувала вірші в інституті. Вони були наївними і наслідувальними, не витримували ніякої літературної критики, але приємно гріли її марнославство, відносячи Лізу до неординарних ліричних натур.

Ставши дружиною і матір'ю, подруга закинула подалі поетичні вправи. Так і не знайшовши захоплених шанувальників і переконавшись у своїй бездарності, вона залишила творчість геніям і зайнялася земними турботами про вирощування потомства.

Але, чи то сонечко світило сьогодні інакше, чи то літо, нарешті, вичерпалося, і тіні на стелі намалювали якусь неймовірну картину. Щось таємниче і чарівне разом з поетичними формами золотими нитками звисало зверху і заплутувало її, немов лялечку, в кокон особливих, чарівних емоцій. Як у дитинстві напередодні Дня народження, коли в очікуванні гостей і подарунків ти занурюєшся в передчуття щастя. Переживаєш, щохвилини бігаєш на кухню, щоб перевірити, як там все кипить і піниться, поширюючи по дому багатообіцяючі аромати свята та гарного настрою.

Запах дитинства, ванілі, шоколаду… і таємниці…

Дивно, день народження у неї тільки через два місяці.

На тумбочці біля ліжка стояла фіалка. Гарний знак.

«Доброго ранку, мила квітка…» – радісно подумала Ліза. І заплющила очі від задоволення, згадавши бідного дивака, який загубив у коридорі свої ключі. Їй раптом захотілося прямо зараз подзвонити в сусідську квартиру і запитати, як він спав, самотній любитель фіалок – тюхтій з 26 квартири.

Але він її випередив.

– Ліза, вибачте, що я буджу вас з ранку раніше. Але в мене немає іншого виходу. Я терміново відлітаю у відрядження, тільки що подзвонив шеф. Уявляєте, на цілий місяць. А мама в селі. Не могли б ви поливати іноді мої фіалки. Я залишу вам ключі. Виручайте, мені більше нема до кого звернутися. Я в боргу не залишуся, – додав він і винувато подивився на її халат і капці.

– Припиніть говорити дурниці. Звичайно, я не дам загинути вашим фіалкам, тим більше що сама їх дуже люблю. Краще заходьте до мене через двадцять хвилин, якщо не дуже поспішаєте. Я вдягнуся. Поп'ємо чаю, і ви розповісте мені, як за ними доглядати, – абсолютно несподівано для себе запропонувала Ліза.

Щось неймовірне з нею сьогодні твориться. Не інакше фіалок нанюхалася.

Через двадцять хвилин Сергій приніс печиво, і вони сіли на кухні під її затишним низьким абажуром.

Стоп! Не поспішайте. Ви що подумали? Що ось так починаються любовні історії? Ні, ну ви даєте! А де ж довгі пошуки, сумніви, страждання, нарешті, розчарування, які хрестоматійно супроводжують амурні пригоди? Ні, без них нікуди!

По-перше, сусід був абсолютно не в її смаку. Кремезний блондин з карими очима, в тонких окулярах, абсолютно не підходящих до його широкого робітничо-селянського носу. Якесь безглузде поєднання: атлетичний торс, окуляри і усмішка Джоконди, світле волосся і карі очі – все в ньому було якесь неправильне.

По-друге, вона зовсім не тушується в його присутності. Навіть не намагається йому сподобатися і зовсім не тремтить від бажання побачити його ще раз, як належить за протоколом про шлюбні ігри людства.

Просто вони розмовляють про погоду і незначущі дурниці. І він розповідає Лізі, як правильно поливати квіти.

«Ось він, типовий представник сильної статі. Безпомічний, наївний, короткозорий мічурінець, який схрестив фіалку з дикою грушою і отримав новий сорт пухнастих квіточок під назвою «Єлизавета», – принизливо думала подруга, абстрагуючись від його лекції з ботаніки.

– Скажіть, а ім'я для своєї нової фіалки ви прямо вчора вигадали? – зовсім знахабнівши, запитує вона глузливо.

– Ні, – він, схоже, розгубився від її зухвалості, але швидко отямився, – мою дочку звати Ліза.

– А-а-а… Бо я вже думала, ви в мою честь… – розчаровано протягнула гумористка.

Але Сергій подивився на неї уважно і якимось «іншим» голосом додав:

– Це тоді я назвав її на честь дочки. А тепер розумію, що вона схожа саме на вас, Ліза.

О, Господи! Як все запущено!

Пильні лангольєри, що відчули ледь помітну тінь її симпатії до білявого дивака, тут же заверещали:

«Не відволікайся, Ліза, тебе чекає велике майбутнє! Жінці завжди приємно викликати симпатію! Споглядай на тумбочці його фіалку, згадуй, як він повзав рачки по коридору в пошуках ключа. І все! Смішний чоловічок. Хіба може бути чоловік твоєї мрії смішним? Отямся!»

Ліза вже кілька разів нетерпляче поглядала на годинник, але Сергій, схоже, так захопився розповіддю про різновиди диких груш, що зовсім забув про своє відрядження.

– А куди ви їдете? – перебила вона, щоб змінити тему і направити розмову в русло прощання.

– В Копенгаген, – несподівано просто відповів очкарик, ніби їхав до якихось Кобеляк. – Так, схоже, ми засиділися. З вами так приємно говорити. Ось мій ключ. Можна, я подзвоню вам?

«Навіщо?» – подумала вона.

– Звичайно, – відповіли неслухняні уста. І Ліза простягнула йому свою новеньку візитку, яка ніби випадково опинилася під рукою.

Вона ще тиждень тому навмисне поклала на тумбочці в коридорі кілька новеньких блискучих картонок, що пахнуть друкарською фарбою, і ніби між іншим вручала їх випадковим гостям. Маленька людська слабкість.

Її вічно працюючі мозки на якусь мить зупинилися на слові «Копенгаген». Країні вітряків і велосипедів з найвищим у світі рівнем життя! Там мешкають щасливчики, патологічно схиблені на екології. Але що там буде робити її безглуздий сусід? Яке їй, власне, до цього діло?

6

Не забувши пообіцяти Мічуріну ретельний догляд за фіалками, Ліза спровадила його за двері і поквапилася зі зборами на службу.

Сучасний городянин, щоб не померти від туги і чимось себе зайняти, давно придумав для себе універсальну відмазку від пошуків сенсу життя – РОБОТУ. Обітовану землю для виправдань безглуздості свого існування, куди можна щодня носити своє багатостраждальне тіло, щоб цілісінький день гробити його тотальною зайнятістю.

Це у давнину людина була пов’язана з природою, видобуванням їжі і захистом життя. Наші давні пращури підпорядковувалися обов’язковому сезонному циклу і повністю занурювалися в історію народжень і смертей.

Колись, сім тисяч років тому на території сучасного Києва жили давні землероби. Важко повірити. Але це була високо розвинена цивілізація людей, які точно знали, навіщо прийшли на цю Землю. Вони поклонялися Сонцю і Місяцю, будували двоповерхові будинки із дерева та глини і записували історію свого життя на стінках чудового посуду, який зберігся до наших часів.

Ми не знаємо, як вони себе називали, навіть не можемо уявити, якими вони були, бо в цьому суспільстві існував звичай спалювати своїх померлих. Але археологи назвали їх трипільцями.

Задовго до виникнення шумерської культури і стародавніх єгипетських міст на нашій землі вже жив народ, що вмів обробляти землю і глину, будувати житло і зводити храми. Він підкорив вогонь і навчився існувати по законам Всесвіту.

Знав, як жити в гармонії з собою і світом. В його суспільстві не було нерівності, і він ніколи не працював заради грошей. Кожні п’ятдесят років трипільці повністю спалювали свої міста. Й ішли шукати кращої долі на нових землях. Чому вони це робили? Чи вірили в очищувальну силу вогню, чи знали якійсь секрет відновлення? Якщо ми зможемо розгадати цю таємницю, мабуть нам стане зрозуміле і наше власне життя.

Але ми навіть не знаємо, хто такий Вікентій Хвойка, чиїм ім’ям названа вулиця у Києві. Проте цей непрофесійний археолог, учитель малювання та аграрій, одного разу випадково зробив відкриття світового масштабу. На місці сучасної київської вулиці він знайшов бивень мамонта, а згодом – залишки великої культурної спадщини наших предків.

Воістину, ми Івани-безбатченки, не відаємо, у якому дивовижному місці розташована наша країна, якою потужною енергетичною та інформаційною силою володіє ця земля.

Чому одного дня ціла цивілізація раптом зникла, як і не було її в світі? Від кого чи від чого втекли давні землероби? Може, вони втратили вміння жити в гармонії з природою і розучилися підлаштовуватися до клімату.

Вчені припускають, що трипільці пішли або сховалися глибоко під землею від племен металевих сокир та хвилястих амфор. Та від настання тисячоліть варварства і нерівності, в яких ми змушені жити сьогодні. Достеменно це невідомо. Нам залишилися тільки глиняні черепки, які зберігають давні таємниці тих, хто пізнав сенс людського життя.

Ми пов’язані з ними генетичною пам’яттю. Але…

На жаль, сучасна людина не володіє тим знанням. Вона втратила його у нескінченних війнах за право бути ліпшою за інших. Тому і страждає, вигадуючи для себе безліч втішних казок, які виправдовують безглуздість її існування.

Мій сучасник, який живе у великому місті, часто працює в офісі і здебільшого займається дурницями. Перекладає папірці, малює нікому не потрібні схеми, складає звіти, заповнює простір і вбиває час. Дехто, звичайно, ворушить мозками і тяжко працює фізично: тягає, риє, кладе цеглу, крутить кермо, бреше. Але все це в ім'я слизької ідеї видобування якомога більшої кількості грошей.

Бажання отримати більше і бути на висоті в умовах шаленого розмаїття спокус вимагає нашої зайнятості «серйозними» речами і пожирає кращі години нашого життя.

Але якби хтось раптом взяв і звільнив нас від обов'язку щоденної праці, ми розгубилися б. Ми б не знали, куди себе подіти. Бо ж у звичних перегонах за несуттєвим, в думках про підвищення зарплати та здачу квартального звіту ми рятуємось від самих себе. Від повальної самотності і порожнечі.

Що візьмеш з урбаноїда, який втратив зерно великого сенсу і мріє лише про те, щоб, нарешті, заснути під нічне бурчання бетономішалки за вікном? Йому треба виспатися. Адже завтра належить знову пірнати в щільні обійми людського натовпу і впрягатися в стрімкий віз буття.

Ліза вийшла на платформу метро, коли поїзд хитнув хвостом і зник у тунелі. Вона з тугою подивилась на три ряди натовпу співгромадян, які відчайдушно намагалися втиснутися у вагони.

Ви любите громадський транспорт? Тільки чесно?

Я теж… Скільки нервів і крові ми витрачаємо в години пік на те, щоб утрамбуватися в середину маленького вагончика метро і залишитися при цьому в живих. Агресивні співгромадяни зазвичай не сприяють доброму гумору. Всі напружені і пригнічені. Багатолюдність дратує. Ніби шкребе по серцю безладною людською присутністю.

Мені здається, в божевільню потрапляють просто з метро. Проте ніде не можна так тотально відволіктися. Це дивний стан – перебуваючи в натовпі, бути повністю в ньому відсутнім. Можна мріяти та складати вірші… А чим ще зайнятися, коли ані читати, ані розглядати пейзажі за вікном неможливо. Тільки й залишається, ткнувшись носом в хутряний комір співвітчизника, що стоїть попереду, відпльовуватися від ворсу і міркувати про вічне.

Ліза пропустила вже два потяги! З глузду можна з'їхати! Куди вони всі пруться? Приміряючись, щоб не помилитися з розташуванням двері, вона впритул підійшла до краю платформи.

У самої жовтої риси стояла жінка. Щось знайоме, невловимо давнє було в її обличчі та фігурі. «Я її десь бачила?» – мигцем подумала Ліза і напружила пам'ять.

Здавалося, жінка нічим не виділяється з натовпу. Така ж, як усі, сіра пляма. Тонке розпатлане волосся, спалене дешевою фарбою, бліде обличчя, непоказна напівзігнута фігура, від холоду чи від бажання стати непомітною. Старомодне, строкате плаття з довгими рукавами і широкою пеленою. Старенькі туфлі. У руці чорний пакет з написом «PUMA».

Скільки ж їй було років? Тридцять, сорок, а може п'ятдесят. Зі спини – дівчинка. А обличчя – як у старої. Від втоми чи від неуважності до себе. «Хіба можна так опускатися?» – осудливо подумала Ліза.

Жінка теж пропустила ці два потяги, марно намагаючись втиснутися всередину. Вона була схожа на безвільну ляльку, не спроможну чинити опір руху натовпу, і лише слухняно підкорялася його грубим дотикам. Мов навмисно. Підставлялася під поштовхи і знаходила у цьому дивне задоволення. В її поведінці було щось незвичне. Ніби людина сп'яніла, з даху впала або дуже давно не їздила у метро в годину пік.

У жінки в кишені задзвонив телефон. Вона здригнулася і гарячково почала його шукати, в різні боки розмахуючи своїм пакетом, який, як навмисне, зачепився за рукав. Натовп роздратовано загарчав, не схвалюючи її маніпуляцій.

– Давайте, я потримаю, – сказала Ліза, яка стояла ближче за всіх і боялася, що отримає пумою прямо по фізіономії.

Та підняла на дівчину очі, машинально простягнула їй пакет і витягла, нарешті, телефон зі складок широкої спідниці.

Ліза озирнулася. Зрештою, пора щось зробити. Не стирчати ж весь ранок на пероні, який щосекунди невблаганно заповнюється новою людською масою. Так можна і на роботу спізнитися. Вона глянула на годинник і з нетерпінням подивилася в глибину тунелю. Наближалися вогні нового поїзда. На самому початку платформи він майже не знижує швидкості. Всі мимоволі відсахнулися від краю, пропускаючи його вперед.

Ззаду щось промайнуло, пролунав тупий звук удару, і потужний скрип гальм. Електричка неприродно хитнулася і зупинилася посередині станції. Ніхто нічого не зрозумів. Двері головного вагона відчинилися, і молодий машиніст з білим обличчям спробував вискочити на платформу.

– Що сталося?

– Хтось кинувся під поїзд.

– Ви не бачили?

– Мені здається, жінка…

Ліза з жахом помітила, що дивна пасажирка, яка стояла тільки що поруч з нею, кудись зникла.

7

Дядько Гриша звичним жестом витягнув кукурудзяну затичку з пляшки, і легкий хлопок жбурнув навколо різкий запах самогону, виставленого на честь приїзду куми.

– Вип'ємо, сусідка, за день Конституції, – хрипким голосом сказав він, хлюпнувши рідину у склянку. Підсунув самогон тітці і налив собі. – Бувай!

Стрімко перекинувши в себе вміст, Григорій неквапливо наповнив ємність ще раз.

– Варя, Гриша, віддайте мені дівчину, я її на завод влаштую, в місті все ж, не в селі. Пропаде вона тут у вас, в глушині, – акуратно відсьорбнувши ковток, сказала тітка Даша і подивилася на фіранку біля печі, за якою, чекаючи своєї долі, сиділа її племінниця Маша, в майбутньому Лізина мати.

Сором'язлива небога народилася від заїжджого «гастролера». Її батько, який нагородив дівчину кучерявим світлим волоссям і великими веснянками на носі, потрапив в післявоєнну Сидорівку за комсомольською путівкою. Приїхав з сусіднього району з обміну кадрами. Комсомолець Нечаєв знімав в їхньому будинку кімнату. Але передовим досвідом ділився здебільшого з бабами та дівками. В цьому досяг неабиякого успіху…

Перед від'їздом, стоячи біля Вариної хвіртки, він наостанок злегка засумував обличчям, пообіцяв повернутися через місяць і, ледве приховуючи нетерпіння, жбурнув речі на возка, щоб покинути ці місця назавжди.

Варвара залишилася ні з чим. До останнього вона тримала в таємниці наслідки передачі передового досвіду, сподіваючись, що білявий активіст повернеться за нею, і все вирішиться само собою. Термін був вже не маленьким, а передовика і слід прохолов.

Дівчина в розпачі написала йому до непристойності наївного і довгого листа, в якому як би ненароком повідомляла про дитину. Але так і не відправила. Чи точної адреси не знала, чи не до того було (жнива почалися). А, може, злякалася. Соромно. Що вона, власне, знала про батька своєї майбутньої дитини? Симпатичний. Петром Васильовичем Нечаєвим звуть. І все.

Щемливі спогади про ганебний солодкий біль, що асоціювався з ним, довго переслідували її уві сні. Потім відступили. І в душі зайнялася образа.

Дитину Варка не хотіла. Їй самій було всього шістнадцять. Красива, жвава, самостійна і гостра на язик, по суті, вона ще сама була дитиною. Щоб не збожеволіти від розпачу, дівчина все ж таки з'їздила в сусідній район. «Побачити його, і тільки», – вмовляла вона себе. Але в глибині душі сподівалася, що її поява зворушить майбутнього татуся, і він зробить їй пропозицію. Знайшла будинок. Довго мерзла під вікнами, неабияк потоптавши квіти, але так і не зважилася постукати.

Потім запитала про Нечаєвих в сусідів.

– Петро? А…, так він виїхав на будівництво. Місяць тому, чи що… На Братську ГЕС.

Нічого не домоглася, змерзла та зголодніла, Варка вийшла за село і попрямувала, куди очі дивляться.

Все тьмарилося і пливло в каламутному її погляді. З-під ніг повільно вислизала вдалину дорога, розгойдувалося небо, і дівчина, втрачаючи опору, йшла як провалювалася в нудотно-тягуче болото своєї туги.

Її підібрав, майже силоміць посадив на підводу сусідський хлопець Григорій Мохов, який повертався з райцентру.

Він її не впізнавав. Та, що вічно без угаву базікає, цього разу мовчала: розлад почуттів і вплив раннього токсикозу не сприяють балакучості. Варвара й уваги на Гришу не звертала. А він теж не поспішав з розпитуваннями. Так і їхали мовчки, наче змовилися. А йому і краще.

Гриша побоювався Варвару. Вона хоч і була молодша на два роки, але здавалася йому занадто самостійною, непередбачуваною і небезпечною.

Він тихо йшов собі поряд, розвантажуючи худу кобилку, яка жила на білому світі останню осінь, і крадькома поглядав у бік дівчини.

Варя була красива. Світле волосся вибилося з-під хустки, ніжними пасмами обіймаючи кругле, немов виточене з гладкого каменю бліде обличчя. Воно так і світилося все, сліпуче правильне, як ніби несправжнє. Він дивився на неї і сам не помічав, як посміхається. Тепла хвиля незнайомого почуття накривала хлопця, опускалася в низ живота, і звідти, немов опара на дріжджах, піднімалися все більш певні, глибокі і приємні внутрішні відчуття, що вимагають виходу. Солодке нетерпіння заповнювало його по самі вуха.

Вуха, треба визнати, у Гриця були примітними. Тобто були помітні здалеку. Зрадницьки виповзаючи, немов лопухи, з-під спеціально вирощених для їх приховування кучерів, вони червоніли кожен раз, коли він з'являвся на людях. Саме з цієї причини хлопець надавав перевагу компанії залізяк. Гвинтикам і гайкам була абсолютно байдужа його довготелеса фігура, розмір вух і подробиці біографії. Рясно змазані машинним маслом, великі дорослі іграшки слухняно відгукувалися на вмілі рухи його рук, даруючи своєму господареві насолоду повного взаєморозуміння.

Коли закінчилася війна, Гриші було дев’ять років, його батько не повернувся з фронту, і хлопчик став для матері єдиним помічником.

З боку подивишся: ну немає в ньому ні справжньої чоловічої сили, ні зухвалості. Але всередині міцний стрижень, здатний тримати рівновагу. Правда, простоти у Гриця було забагато. Навіщо в щедрому на несподіванки житті стільки зайвого баласту, хто б знав.

Власне, переживати з цього приводу хлопчина не встигав. Час був важкий. Золоті його руки – затребувані цілодобово. Добрий і безвідмовний, він і на конях працював, і на тракторі, і сіяв, і молотив…

Однолітків Гриша цурався, уникав конфузів. А вже Варвару, гостру на язик, і зовсім обходив десятою дорогою. Не одному хлопцю вона роги обламала та розум вкоротила своїм язичком. Але спостерігати здалеку, хто ж заборонить? Ось він і спостерігав.

Повернувшись додому ні з чим, Варвара зважилася, нарешті, у всьому зізнатися матері. А та й сама давно вже все побачила, не приховаєш. Та що вже поробиш? Не виганяти ж з хати. Потрібно було терміново кудись пристроїти дочку, щоб перед людьми не ганьбитися.

Ось тут якраз і підвернувся Григорій зі своєю мовчазною любов'ю. Чи випадково? Хто знає, за яким небесним розкладом відбуваються всі ці випадкові закономірності нашого життя.

Активна і заповзятлива Варвара була повною протилежністю наївному закоханому телепню і відразу прибрала хлопця до рук.

Весілля справили, але обман приховати не вдалося. Все село дружно і доладно засудило її і шепотілося про сором до самих пологів. Григорій тільки посміхався та відмахувався від сусідських пліток, по вуха щасливий тим, що міг споглядати точені Варварині плечі цілодобово.

А вона у відповідь жила, захоплена жадобою помсти. Немов Гриць був повинний у втраті її дівочої цноти. Саме йому перепадало вдосталь і роздратування, і критики, і тої жіночої отрути, яку Варвара з пристрастю накопичувала в душі і виливала на голову ні в чому не винному чоловікові.

А він, дурень, продовжував посміхатися. «Всі вагітні такі», – виправдовував він дружину. Намагався не помічати поганого, зрозуміти. Догодити. По дому клопотав. І Марійку відразу як свою прийняв.

Все намагався самотужки склеїти щось схоже на сімейне щастя, але не міг. Варвара не тієї породи виявилася, яка довготелесому Грицю впору. Позбувшись, нарешті, ненависного тягаря – дитини, вона пішла чудити. Характер показувати.

Красива картинка, на яку хлопець так любив колись дивитися, спотворилася. І Гриць поступово перестав на неї витріщатися: весь вільний від роботи час тепер витрачав він на розгрібання завалів, які вибудовувала в їхньому житті лайлива дружина.

Образи накопичувалися. У Гриця з'явилися дружки, які знали нехитрі, але радикальні засоби позбавлення від напасті.

Повертаючись додому після рясного прийому терапевтичних доз самогону, він знову впадав у щасливий стан оманливого невідання, посміхався своїм п'яним маренням і не вловлював справжнього сенсу гірких докорів Варвари. А вона ще більше розпалювалася у своєму гніві, маючи тепер справедливий привід допиляти його, нарешті, до тирси.

Марійку він любив, але в знак опору дружині, повів себе, як скривджена дитина, і показово від неї відмовлявся, коли був тверезий. Називати себе велів дядя Гриша і на коліна садив вкрай рідко, особливо коли Варвара була поруч. Цей його жаб'ячий протест не вплинув на дружину, а, навпаки, став предметом їдких жартів на адресу непутящого чоловіка. А дівчинку – ображав.

Між подружжям встановився якійсь глузливо-протекційний стиль спілкування, тон якому завдавала винахідлива чоловіконенависниця. Немов це не вона, а він був винен в її невдалому житті.

І чого їй не вистачало? І будинок, і господарство, і сім'я, і мужик працьовитий під боком. Живи собі та радій. Але, ні, все дивилася вона на нього спідлоба, немов шукала, до чого ще причепитися. Проте тримала біля себе, боялася ще раз стати темою загального осуду.

Через два роки Гриша не витримав, подався на заробітки.

Не від гарного життя шість років мотало його по світу. Справна посилав він гроші дружині і дочці, писав листи і вірив, що на відстані примириться Варвара з долею і стане м'якше. Чекав, коли покличе.

Але вона не поспішала.

Він приїхав, коли Марійці виповнилося вісім. Папу дядька Гришу дівчинка не впізнала.

Він змужнів, став якоюсь зовсім іншою людиною, героєм соціалістичної праці. У першу хвилину кинувся до дружини, не в змозі стриматися, так скучив по теплу. Марійку зацілував, налякав, подарунків надарував.

Варвара спочатку ніби зраділа. З цікавістю за ним спостерігала, вивчала. А потім знову за своє. Немов була чимось незадоволена.

– Ти чого, Варя? Або не дружина мені більше? – запитав, побачивши, як вона відвертається від нього.

Що вона могла відповісти? Що давно вже не дружина, бо живе з головою колгоспу на очах у всього села. Та він і сам дізнається. Навіщо хвалитися.

Григорій спохмурнів. Пробував було гримнути. Але руку підняти не посмів. Чого тепер вимагати? Його не було шість років.

І тоді він запив по-справжньому. З якоюсь відчайдушною дикою люттю. Не звертаючи уваги ані на дружину, ані на дичкою зростаючу падчерку. Він і сам розперезався зовсім. Навчився грубо огризатися і демонстративно не підкорятися розпорядженням.

Між членами сім'ї пролягла широка, повна річка взаємних образ, які не забуваються і нічим не виводяться з серця. Але нікому і в голову не приходило покінчити з цим раз і назавжди. Не навчившись жити по-іншому, вони непомітно приросли до дивного сценарію свого безпутного життя, знаходячи в ньому хибне задоволення душевного страждання, яке не хочеться міняти на новий невідомий біль. Навіщо міняти? Всі так живуть. Кожен у своєму.

Марійка росла сама по собі. Велику частину часу вона проводила за сусіднім парканом, у бездітної і самотньою тітки Даші. Тут її і нагодують, і напоять, і спати вкладуть, поки мамка з вітчимом колобродять в різних кінцях села.

З часом мати стала розсудливою. Голову перевели в інший район на освоєння земель. А новому начальству подобалися активістки молодші. Річка образ потекла в звичному руслі небагатого на враження сільського побуту.

Після роботи у колгоспі, Варвара стирчала на городі, не розгинаючи спини. А потім тягла свою злість і втому в хату і кидала по кутах, в одному з яких хропів п'яний дядько Гриша, в іншому – робила уроки Марійка. Вони давно звикли до лайки і безрадісного існування, як звикають до шуму вітру в тужливі осінні вечори.

* * *

Якось на третьому курсі, після літньої сесії ми приїхали в гості до Лізиної бабусі Варвари. Молоді, відчайдушні, з мильними бульбашками в голові і невгамовним максималізмом світосприйняття, ми дивилися на дивні відносини стареньких, як на щось абсолютно неймовірне. Прожити сорок років з чужою людиною?

Гуляючи півночі з ровесниками, наповненими такими ж мильними бульбашками, ми дружно засудили модель їхнього життя, будучи абсолютно впевнені в тому, що розумніші за всіх на світі.

Тоді ми ще не знали, як буває непослідовна доля.

Ми обидві тепер матері-одиначки, які так і не зуміли зберегти сім'ю… А бабуся Варвара зі своїм чоловіком Григорієм досі живуть у Сидорівці. Разом.

Здається, вони зовсім примирилися одне з одним.

Кажуть, час, схожий на хвилі морські, здатні із самого гострого каменю витесати гладкий валун.

Коли ми з Лізою приїжджаємо до них влітку в гості з купою дорослих дітей і ананасами, що стирчать з сумок, дід Гриша радіє, як дитина, поглядає на дружину, і натхненно розповідає нам про свою юність.