Текст книги "Синдром зародка"

Так важко уявити їх молодими. Але дідусь, як в юності, знову крадькома милується обличчям своєї пристарілої подруги, не помічаючи на ньому слідів часу. А бабуся вже майже не бурчить.

Він по старечій неуважності виходить в домашніх капцях на город і упускає у відро з питною водою тріски для розпалювання печі. Бабуся намагається пояснити нам, що дід зовсім вижив з розуму. А потім акуратно ставить на порозі широкі гумові калоші, з м'якими устілками, щоб чоловік не замерзав і не забував перевзуватися. Вона до нього звикла. А, може, все ж таки любить його по-своєму.

Чи можемо ми про це судити, бранці великого міста, які не встигають вдаватися в подробиці тонких душевних рухів.

Перебуваючи серед незліченної кількості людей, стикаючись з ними майже впритул, ми болісно страждаємо від нестачі людської близькості. Парадокс. Ти чуєш дихання людини, яка стоїть поряд, відчуваєш тепло її тіла і все ж безнадійно далекий від неї, замкнутої в глухий простір своєї самотності, до якої нікому в світі немає діла.

– Вар, відпусти Марійку зі мною, там місто, культура, люди, – канючила тітка Даша щороку, коли приїжджала на свята погостювати і зупинялася в сестриному будинку. – Ну, що вона тут бачить? Глушину. Ліс та поле. Город. Твоє безумство. Скільки банок цього річ закатала, господиня, до смерті не з'їси всього. І навіщо тобі це, Варя? Ти б краще мужика свого полікувала.

Варвара й слухати не хотіла про те, щоб Марійку в місто відпустити. І чоловіка лікувати не збиралася. Не позбавляти ж себе задоволення вічно його картати. Глибоко всередині в неї все ніяк не виводився біль. Ніби тоді, в юності, неправильно зрослося нутро і ниє, гниє, як в яблуці червоточина.

– Ага, відпусти її в люди, а вона в пелені принесе. Тихоня. Ні, – сказала, як відрізала Варвара.

Свій будинок тітка Даша, коли приїжджала в гості, і не відкривала. Не хотіла: важно тягнуло з нього лютою самотністю. Страшно заходити.

Закінчувалися свята, з'їдалися буханки круглого міського хліба з хрусткою скоринкою, дорогі цукерки в яскравих обгортках, яких у селі і не бачили, закінчувалися всі міські байки про культурне та багатолюдне життя, і тітка Даша відбувала у місто.

Немов двома сторонами дзеркала здавалися рідні сестри. Одна – чорна, з подряпинами, інша – блискуча і світла.

Старша сестра, скромна і ладна, тільки така ж невезуча, як і Варвара. Її жіноче щастя теж не склалося. У молодості намагалася лікуватися від безпліддя, їздила в район. Але лікарка після обстеження скрушно зітхнула і винесла вирок: «Атрофія матки, нічого вже не виправиш. Війна, голод, холод. Ось і результат». Медичний вердикт поставив хрест на жіночому щасті.

Чоловік тітки Даші, Єгор, якого вона, чи не єдина щасливиця, дочекалася з фронту, пристрасно любив її в молодості. На руках носив. Але нудився без дітей. А потім не витримав і пішов. «Туди йому й дорога!» – зі злістю думала спочатку вона, не в силах стримати гарячої хвилі жалості до себе. Потім відлягло. «Нехай іде! Може попадеться хороша жінка, народить йому малюка. А я і з сестриними побавлюся…» – втішала вона себе, і неслухняні сльози котилися по щоках, коли вона спостерігала через паркан за племінницею, яка возилася у піску. Тітка Даша няньчила Марійку, як свою власну дочку. Всі події маленького життя пройшли на її очах та з її участю.

Так і жили б вони між хлівом і городом, на незгасаючому вулкані Варвариних емоцій, якби в один прекрасний день не з'явився б у селі колишній чоловік Даші, Єгор. Він давно працював інженером на взуттєвій фабриці. Після від'їзду пару разів гостював у рідному селі, весело, як з родичкою, вітався з Варварою. Обережно розпитував Дашу про життя-буття.

Яке вже тут життя? Одна… У Єгора була нова сім'я, діти. І в розмові з колишньою дружиною він щосили намагався приховати гордість за свій новий вдалий шлюб.

Даша давно його пробачила. І давним-давно зрозуміла, що долю не обдуриш. Вона змирилася з «життям по сусідству».

Але Єгор не просто приїхав, він запропонував їй перебратися у місто. Влаштуватися на завод. Обіцяв з гуртожитком допомогти. Що їй було втрачати?

Поїхала, влаштувалася. Тепер тільки у вихідні та на свята приїжджала.

Кожен раз, проводжаючи тітку Дашу, Марійка сумно дивилася вслід забризканому до даху рейсовому автобусу і думала про свою недолугу долю і про те, що в місті їй ніколи б не було так самотньо.

Потім, коли автобус перетворювався на маленьку, ледь помітну цяточку, зливався з небом, вона поверталася до нього спиною і повільно йшла до ганку. І в ту ж мить починала сумувати за тіткою і невідомим міським життям.

В господарстві потрібні були робочі руки. Корова, теличка, п'ятеро крихітних поросят, яких поки виростиш, стомишся. Та й так, в хаті та на городі справ безліч. У селі не посидиш.

А дядя Гриша пив. Помічник був ще той. Рідкісні моменти його тверезого стану Варвара використовувала на побутові потреби. Господар він був від Бога. І столяр, і муляр. Але здоров'я швидко закінчувалося. І він знову зривався. І тоді користі від нього було не багато. Одна морока.

Працював Григорій тепер у колгоспі водієм вантажівки. Часто попадався на очі голові в нетверезому стані, але його терпіли за колишні заслуги. Він був зручним колгоспником, який працював практично без відпочинку і почував себе за кермом, як риба в воді.

Іноді Маша дивувалася: вийде дядько Гриша з машини, ледве живий, хитається від вітру, ось-ось звалиться десь під парканом і затихне до ранку. Але він сідав за кермо і їхав, немов ні в одному оці. Чи таємницю якусь знав. Пішоходів у їх глухому селі мало. А дороги прості. Все прямо і прямо. Два перехрестя, три повороти. Не заблукаєш. Можна і з заплющеними очима. Тільки до керма добратися, а там. «Поїхали! Не бійсь, Марійка!»

Після школи дівчина пішла працювати в колгосп. Але її приваблювало інше життя. Вивчитися б їй, в люди вибитися, та мати біля спідниці тримає. Із запізненням, але прокинулася в Варварі ревна материнська любов, яка заступає очі і змушує забувати про здоровий глузд.

– Ма, відпусти мене з тіткою Дашею, – якось твердо сказала Марійка, вибравшись, нарешті, з-за печі і вперше приймаючи участь у вирішенні своєї долі. – Я хочу в місто! Там люди!

– І, правда, Варю, відпусти, – додав Гриша. – Нащо нам таке величезне господарство? Що у нас п'ятеро дітей. Нам на двох хіба не вистачить? Теличку здамо, копійка буде, Марійці в дорогу.

Варвара зітхнула. Встала, нервово пройшлася по кімнаті, витираючи об халата спітнілі від хвилювання руки. І сказала:

– А і, правда, доню, пора тобі своїм життям жити… Серед людей…

8

Жінку витягли на платформу. Натовп розступився, з жахом констатуючи страшну подію. На якусь мить Ліза побачила шматочок строкатої сукні і справжніх людей навколо. Вони скинули свої маски і визирнули з-під них на хвилинку, щоб подивитися на чуже горе, позітхати, зажурено поспівчувати – і знову захлопнутися, побігти кудись, як щитами, прикриваючись своєю стурбованістю.

Рух поїздів зупинився. На гальорці пронеслося щось схоже на роздратування. Нетерпіння наростало, натовп вже нарікав на затримку і знову поверталася в свою сірість. У цьому кольорі так зручно перебувати всередині себе, як в скафандрі, не проявляючи співчуття і людяності, ніби й немає болю за межами власної оболонки. З'явилася міліція, лікарі, як з неба звалилися журналісти. Ліза бачила тільки спини, голови і спалахи фотоапаратів.

Через дві години останні враження людського життя, яке так безглуздо обірвалося у всіх на очах, заїздили нові електрички, човгаючи по темній, вимитій техперсоналом плямі, немовби стираючи з лиця землі яскравий спалах відчаю і мимоволі оприлюдненого болю.

Невдовзі натовп, який все це спостерігав, зміниться новою людською хвилею, яка нічого не відає про цю подію. Ліза внутрішньо здригнулась: всього кілька хвилин тому вона відсторонено міркувала про зовнішність цієї жінки, намагалася згадати, де її бачила і навіть спробувала засудити. А зараз… Це якась помилка… З надією вдивляючись в людей, Ліза все ще хотіла знайти серед них дивну пасажирку. Сірі плями облич миготіли перед очима, як недбалі мазки дальтоніка-експресіоніста.

Ліза вийшла на вулицю. Тут знову кінець літа. Тисне на свідомість невизначеність міжсезоння… Сьогодні похмуро. Як ні в чому не бувало снують перехожі. Вони розосередилися і, здається, струсили з себе наліт однаковості, знайшли свої особисті яскраві риси. Думають, що унікальні.

Насправді, у всіх одне і те саме. Однаковий ранок, зубна щітка, горнятко кави, ранкова газета чи сторінка у соцмережі, транспорт, робота, безглуздий начальник, зарплатня у конверті, ниючий біль у шлунку в обідню перерву і швидкісний перекус в забігайлівці за рогом – все те ж саме з незначними варіаціями.

Вони навіть думають однаково, тими ж словами клянуть дорожні затори і штовханину в громадському транспорті.

І тільки одного разу хтось раптом насмілюється кинути виклик одноманітності, стрибнувши під колеса потяга.

Дивак, він думає, його, врешті, помітять… Тільки навіщо тепер? Тепер все одно…

Ліза в задумі рухалась до зупинки автобуса і тільки зараз відчула, що тримає в руках пакет. Вона похолола від жаху. Різко розвернулася, щоб віддати. Кому? З кожного виходу підземки вже вислизала на поверхню, роздратована незрозумілою затримкою руху і заклопотана своїми думками сіра гусінь, яка стирає в людині будь-які ознаки особистості.

Ліза обережно зазирнула всередину пакета.

Кілька старих загальних зошитів, перев'язаних мотузкою. Газети. Потерта папка з паперами. Дурниця.

Вона ще повагалася кілька хвилин. Викинути чи залишити? «Потім розберуся, що з цим робити», – вирішила вона і пірнула в рятівну нішу щоденної метушні. Час до роботи.

З'явилася в офіс, природно, із запізненням, розбовтана, як «п’яний солдат» М. Шагала.

Але день наповнювався цілющою поточною безглуздістю. Застиглі подоби життєвої суті, що претендують на суттєвість: вантажна компанія виставила претензію за несплату послуг, супермаркет «Білла» надіслав новий контракт, «Фуршет» скинув зворотні накладні. Телефонні дзвінки, розбирання, розмови. Здебільшого, порожні. По суті, проста мишача метушня, в яку як менеджер оптових продажів Ліза змушена була поринути з головою. Але їй стало значно легше…

А ввечері, наприкінці робочого дня, в «аську» хтось тихо постукав.

– Тук-Тук. Це я. Як ти?

– А ти хто?

– Твій друг.

– Друг?

– Ну, звичайно, а що хіба не схоже?

– Не знаю. А я вже йду додому. Нас зараз відключать.

– Шкода. Ну, мала, до завтра.

9

Інтернет. Колись Ліза вже «жила» в мережі.

Десять років тому, ще до заміжжя, втративши надію вибитися в люди в межах дев'яносто п'ятої школи міста Києва, де ми після інституту працювали вчителями, вона освоїла комп’ютер.

Тоді моя подруга несподівано змінила професію і пішла в комерційні сфери. Їй хотілося розмаїття і кар’єрного росту. А вузькі шкільні коридори не давали розігнатися. Усталена освітня система сковувала її фантазію, змушуючи весь час обривати себе на півслові. Лізі страшенно не подобалося слідувати шкільній програмі і обов'язковим методичним рекомендаціям з питань навчання і виховання. До того ж вона ненавиділа перевіряти зошити.

Їй конче потрібно було все зробити по-своєму, неприпустимими у педагогічній практиці засобами: чомусь для цього слід було обов’язково на рівних спілкуватися з дітьми, директором та батьками і вигадувати замість уроків якісь веселі пустощі.

За відсутність субординації і самодіяльність Лізі дуже швидко надавали стусанів. А зрештою наділи гамівну сорочку суворої догани, щоб змусити не відхилятися від календарно-тематичного плану і дотримуватися педагогічного режиму. Для Лізи це було смерті подібно. Вона ще за інерцією борсалася у навчальному процесі, в надії спіймати натхнення чіплялася за улюблений предмет. Але літературою у школі й не пахло. Діти не бажали ані читати, ані охайно писати, ані слухати її старанно приготовлені уроки.

Рутинна робота у звичайній школі мало схожа на романтичні мрії про повне єднання педагога зі своїми учнями. Частіше це важка і невдячна праця, яка вимагає колосальної напруги, терпіння й наполегливості. Мабуть Ліза була не створена для неї. Поривчаста і нетерпляча, вона не бажала стримуватися і чекати, коли учні з двадцять п’ятого разу вірно напишуть слово «будь ласка».

Незабаром вона знов вплуталася в довготривалий конфлікт з адміністрацією, батьками і деякими хуліганами, що не бажали засвоювати правила граматики і писали матерні слова на партах. Тож заробила другу догану. Але не здавалася і все ж таки доволі довго (років вісім) боролася із собою і своїми очікуваннями щодо свого педагогічного поклику.

А потім раптом влаштувалася помічником менеджера в невеличку компанію, де можна було б позбутися комплексу меншовартості і реабілітуватися після невдалої спроби стати відмінником народної освіти.

На новому місці Ліза швидко опанувала абсолютно незнайомий предмет, яким був для неї комп'ютер. І стала на «ти» з офісною технікою.

Це зараз в кожного є мобільні телефони, планшети з аською, скайпом і вайбером. Нікого цим не здивуєш. А тоді, на світанку електронної революції і суцільної комп'ютеризації населення, все тільки починалося.

Лізі за те, що вона якимось дивом підписала контракт з вітчизняною мережею супермаркетів, одній із перших видали мобільний телефон корпоративного користування.

У торгової мережі була красива назва на французький лад: «Ля фуршет». Це вам не кіт начхав! Колишня вчителька раптом стала менеджером мережевих продажів! Її спочатку так і розпирало від гордощів.

Але згодом виявилося, що французького в цій мережі було тільки це горезвісне «ля». За непотрібністю воно незабаром відвалилося. І «Ля Фуршет» став простим «Фуршетом» з пострадянським рівнем обслуговування і похмурим, млявим менеджментом.

Коли на теренах нашої країни з'явилися перші великі супермаркети західного формату, ми з незвички ніяковіли перед їх масовим маркетинговим наступом. Яскраві етикетки, чарівні хрусткі упаковки, довгі ряди щільно заставлених стелажів. Шик, блиск, красота! І страх, що, коли під’їдеш до каси і виставиш на транспортер скромний вміст свого кошика, не в змозі будеш заплатити за рахунком. А раптом грошей не вистачить?

Для непрофесіонала, начебто Лізи, робота з великим вітчизняним оператором роздрібної торгівлі здавалася тоді неймовірно престижною. Бог мій, слова-то які. Колись ми і поняття про них не мали. Магазин називався просто крамницею, гастрономом або універмагом. І жодним боком не зараховував себе до іноземців з чужими іменами «супермаркет» або «кеш енд керрі». Але все змінюється…

Перевага її нового положення полягала тепер не тільки в зарплатні, яку Ліза стала отримувати в конвертику і яка в кілька разів перевищувала скромний учительський оклад. Але і в тому, що у Лізи тепер був вільний доступ до Інтернету, мобільного зв'язку і цілий вагон задоволеного марнославства, яким можна було замазати її чорну мітку про невезіння зеленою фарбою з американської купюри.

Тоді вона впритул зайнялася своїм особистим життям за допомогою всесвітньої павутини. Чому б ні?

Бо їй було вже двадцять п'ять, і вона соромилася свого незамужнього статусу, так соромляться веснянок або великих вух.

Чому Ліза так ревно прислухалася до незаперечної громадської думки про свій похилий вік і таємно прагнула заміжжя? Ймовірно, обов'язкова наявність чоловіка для їх не надто везучої сімейки була важливим критерієм жіночого благополуччя.

Про те, що можна познайомитися через Інтернет, вона дізналася тоді, коли ще поняття не мала, як ним користуватися. Тоді ця фішка з сайтами знайомств тільки входила в обіг і викликала незламну віру самотньої людини в чудодійну силу віртуального посередництва.

Електронній свасі можна було довірити найпотаємніше, нічим не ризикуючи. Щось набрехати, зашифруватися по повній і насолоджуватися грою випадку.

В цій унікальній галереї наречених всі безсоромно виставляли себе напоказ. На тому кінці мережі знаходився такий же, як і ти, кіт у мішку, якій безкарно приписував собі неіснуючі достоїнства і рясно вішав локшину на вуха тим, хто прагнув бути ошуканим.

Одного разу шмаркаті страждання, якими була сповнена Лізина душа, досягли критичного стану і погрожували вилитися на оточуючих неконтрольованими потоками великої і чистої любові. Тож, щоб ніхто не постраждав, вона завбачливо направила їх у бік ілюзорної багатолюдності Інтернету.

Коли на волю випускають самотню поганулю, яка засиділися в дівках, бережіться здоровий глузд та незаперечні доводи розуму.

Їй було цікаво. Хто вони? Мешканці Інтернету, шукачі і мисливці, дилетанти і професіонали, чиї сумні і радісні обличчя дивляться на неї з монітора в надії на…

Втім, у кожного свої надії. А потім незліченні і стабільні розчарування, від яких можна було втомитися і впасти в депресію.

Але Ліза і не думала цього робити. Схоже, їй припало до смаку знайомитися, звикаючи до людської різноманітності. Інтернет позбавив її боязкості, невпевненості в собі і сором'язливості в спілкуванні з чоловіками. Ліза зрозуміла, що вони беззахисні і ранимі ще більше, ніж жінки і, як діти, не розуміють, що творять.

Вона закохалася в них. А вони почали закохуватися в неї. Навипередки шукали зустрічей, а вона не поспішала на побачення. Її закидали листами, а вона кокетувала і все більше переконувалася в своїй неперевершеності. Це було якесь буйне сп'яніння від самої себе. Немов вона довго голодувала і тепер впивалася увагою до своєї персони.

У якійсь мірі, Ліза стала занадто самовпевненою і гордою. Тоді я дуже хвилювалася за неї, бо вважала, що небо завжди наказує за пихатість та гординю.

Через рік її важко було впізнати. З учительки ідеалістки з двома доганами виросла жінка, яка знала собі ціну і здатна була говорити «ні». Мені здається, якби в неї не було такого вибору, вона вже давно б вийшла заміж.

Але сім років поспіль я лише спостерігала за безліччю її любовних походеньок. Дивилася на неї, уважно слухала безліч байок про чоловічі типи, характери і втілення. І думала, що ніколи б не погодилася шукати своє кохання подібним чином.

Нарешті в її житті з'явився Юра. Вони познайомилися не через Інтернет, але завдяки йому. Юра був системним адміністратором «Волі-кабель». А Ліза підключилася до цього оператора. Зовні все йшло до щасливого фіналу, аж раптом в електронну пошту моєї подруги потрапив один запізнілий доленосний лист.

Це був він. Художник з Москви. Майже космонавт. Недосяжний і дивовижний, як далека зірка. Ліза захопилася їм не на жарт.

А Юра потрапив на лаву запасних. Хіба міг звичайний програміст змагатися з московським митцем.

– Уявляєш? В нього своя майстерня і про нього пишуть у книгах! – хвалилася вона мені.

Художник був зрілий, розумний, розлучений і спілкувався з дівчиною на межі яскравої і хтивої інтелектуальної напруги, абсолютно підкоривши її незвичністю світосприйняття, пристрасністю натури і своїми картинами, які посилав їй в електронному вигляді.

Ліза погано розбиралася в живопису, але дуже добре вміла фантазувати і домальовувати деталі. Латаючи дірки і нестиковки, які іноді виникали в ході довгого віртуального спілкування, любителька неординарних особистостей із завмиранням серця чекала, чим все закінчиться. Вона втомилася від пошуків і всіма силами прагнула надати, нарешті, цьому віртуальному роману риси останнього і вирішального.

А втім, роман цей, дійсно, закінчився весіллям.

Після тієї поїздки до Москви, коли в заставленій картинами курній майстерні вона позбулася, нарешті, своєї тривалої цноти, з Лізою щось трапилося. Здавалося, програмка, яка вічно вибивала її з потоку життя і змушувала здійснювати безглузді вчинки, раптом деінсталювалася. Насправді, все пояснювалося ще простіше. Вона залетіла…

Вже через сім днів після незапланованого запліднення, яке випадково сталося на околиці Москви, крихітна людинка, зародок, який необережно вибрав її за матір, навіть не питаючи згоди, почав управляти Лізою на свій розсуд. Тепер він встановлював закони по старшинству життєвих пріоритетів. І противитися марно! Її утроба – це його будинок на наступні двісті сімдесят днів, і, для того, щоб зробити його затишним, він сам створював для себе плаценту і захисну оболонку. Він ще тільки зародок, але без сторонньої допомоги вже вирішував проблему алотрансплантації і встановлював парабіоз з матір'ю. Повільно і наполегливо підпорядковуючи собі середовище, в якому опинився, він вростав у губчастий шар матки і рішуче придушував її менструальний цикл. Він розташовувався так, як йому зручно, реагуючи на біль, дотик, холод, шум і світло. Тепер він гикає і посмоктує свій великий пальчик. Він засинає і прокидається. Нарешті, він сам призначає день свого народження.

А Ліза… А що Ліза? Хіба з цього часу вона існує окремо від нього? Підкорившись його ритмам, вона стала зразковою дівчинкою. Мудрою і зрілою. Розуміючою куди, навіщо і як їй треба рухатися далі.

Вона вийшла заміж за хорошу людину, народила дитину. Одну, другу. Стала, як усі. І я заспокоїлася, думаючи, що, нарешті, їй пощастило.

Рано раділа. Вірус, що отруює їй життя і впливає на функції її бортового комп'ютера, виявляється, просто дрімав. Прийшов час, і він активізувався на рівному місці. І за допомогою несподіваного розлучення, ознаменував раптове Лізино повернення в статус самотніх жінок, яким ніколи не пізно завести новий віртуальний роман.

Правда, тепер все змінилося. Тепер, у Лізи є своя сумна історія про нещасливе кохання. І двоє дітей. І це частково міняє справу. У бік зменшення шансів і збільшення сумнівів. Але в глибині душі вона, самотня і розведена, все-таки задоволена тим, що вільна. Принаймні, тепер у неї є майбутнє. Туманне, але цілком райдужне.

Маячить десь за обрієм в рожевому мерехтінні новоспечених очікувань. У її «аську» знову впала примарна надія. І вона схильна надати їй значення. Куди її несе? Чужа душа – темний ліс. Навіть якщо це душа твоєї кращої подруги, всі таємниці якої ти знаєш від найперших пелюшок.