Электронная библиотека » Артем Чех » » онлайн чтение - страница 1


  • Текст добавлен: 14 января 2014, 00:47


Автор книги: Артем Чех


Жанр: Современная зарубежная литература, Современная проза


сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Шрифт:
- 100% +

Артем Чех

Арнольд, з яким я свого часу жив в одній квартирі

І

– …так от, коли я займався в театральному гуртку, мене викликала завуч моєї школи і спитала, чи зможу я підготувати якийсь театральний номер, невибагливий етюд, ну, я не знаю, щось таке, простеньке. Підготувати і виступити на шкільному вечорі. Звичайно, відповів я. Завуч вважала мене талановитим хлопчиком і ніскільки не сумнівалася в моїх здібностях. Я два дні вигадував етюд, потім ще тиждень його репетирував перед дзеркалом. Тато дивився на мене як на придурка, але я знав, що я роблю, і знав, що в будь-якому випадку маю не підвести завуча і всю школу. Своїм етюдом я намагався показати людину, яка не може зачесати неслухняне волосся, і я, уяви собі, вірив, що мені це вдається. За день до шкільного вечора проходила генеральна репетиція, куди я не з'явився, а тому ніхто не мав змоги спинити мене і вмовити не робити відвертих дурниць. Мені було дев'ять, і я був надто самовпевнений. Уже перед самим виступом я почав трохи нервувати. Коли конферансьє, учениця з п'ятого «А» Зоряна Цимбал, вийшла оголошувати мій номер, я зрозумів, що це не етюд, не пантоміма, а щось набагато глибше, настільки глибше, що було б непогано йому там і залишитися. І коли Зоряна таки оголосила мій номер, пропищала своїм підкованим голосочком «Чєловєк пєрєд зєркалом» (маю визнати, що назву придумав мій старий), я вийшов на сцену шкільної актової зали і довгих, нескінченно довгих п'ять хвилин намагався побороти волосяний вихор, який ніяким чином не хотів вкластися у зачісці. Протягом цих п'яти хвилин я дивився на присутніх у залі, на обличчя мого класного керівника Євдокії Степанівни, на обличчя моїх однокласників, які ніяк не могли второпати, що ж я роблю, а головне – навіщо. Моє обличчя, особливо вуха, набули бурякового кольору, я вже хотів закінчувати цей ганебний виступ, але моя драматургія складалася з канонічних трьох актів, кульмінація була ще попереду, там мав вискочити ще один чуб, але вже на потилиці, я мав гротескно вискубти волосся, та так вискубти, щоб глядач повірив, і я таки вискуб, однак глядач залишився байдужим до мого театрального таланту, більше того, всі присутні були ладні провалитися крізь землю, аби лише не червоніти за мене. Уявляєш, коли закінчив етюд, із залу не пролунало жодного звуку, ніхто не зааплодував, ніхто навіть не кашлянув. А вже вдома, під ніч, мати знайшла у мене симптоми краснухи. Це мене однокласниця Аня Константинова заразила. За два тижні, коли я повернувся до школи, ніхто й словом не обмовився про той випадок, хоча, я певен, пам'ятали його до самісінького випуску. Після цього я покинув акторство і почав грати на контрабасі.

Це він мені розповів перед сном, коли я вже у напівдрімотному стані докурював свій останній на сьогодні кемел.


У дев'яносто п'ятому році багато що змінилося. Змінився ландшафт пересування, змінилися люди, оточення, змінився я сам.

До чого це все?

Життя було схожим на перший варіант гри «Маріо». Смішне, примітивне, але таке захоплююче. Вісім біт моєї свідомості не відпускали ані мене з цього району, ані цей район з мене, проте довелося покинути рідні місця, і я з незглибимим відчуттям душевного сум'яття таки зробив це. Перебрався до столиці, зробив розрахунки, в яких спочатку довго губився – де краще, де гірше, скільки книжок та аудіокасет придбаю за рік, якщо в день отримуватиму п'ять доларів, скільки часу витрачу на заробляння цих п'яти доларів, скільки годин просплю і скільки листів напишу своєму кращому другу, який залишився у рідному місті. Все вимірювалося і підставлялося у нескладні життєві формули, все переверталося з ніг на голову і навпаки.

Я почав навчатися. Спочатку непогано, став членом різноманітних студентських спілок, громад, завів дівчину – онучку нашого ректора, а через рік, коли мені було всього лише вісімнадцять, одружився з нею, проте вже на третьому курсі розлучився. Від неї пахло чужими чоловіками. Мене відрахували і навіть не пояснили причин. Я винайняв недороге житло з гнилою сантехнікою та приємними сусідами, якісь гроші переказували батьки, щось вдавалося підзаробити самому.

А потім у мене з'явився друг. Уперше я його побачив в одному затишному барі. Він любив чорну музику, і в тому барі постійно грали найчорніший свінг. Я ж любив плов, який неперевершено готували у цьому закладі. Зрештою, наші інтереси не співпадали, тим більше що мій друг терпіти не міг рису, до того ж був він вегетаріанцем. Так ми і не познайомилися. Я ще кілька разів зустрічав свого друга в цій кав'ярні, а згодом її взагалі закрили, залишивши мене без найсмачнішого плова, а мого друга без найчорнішого свінгу.

До двохтисячного року я займався неймовірними речами. Впливав на людей, розносив рекламні брошури до офісів, писав рецензії на ветеринарні посібники та телефонні до

...

конец ознакомительного фрагмента

Внимание! Это не конец книги.

Если начало книги вам понравилось, то полную версию можно приобрести у нашего партнёра - распространителя легального контента. Поддержите автора!

Страницы книги >> 1

Правообладателям!

Данное произведение размещено по согласованию с ООО "ЛитРес" (20% исходного текста). Если размещение книги нарушает чьи-либо права, то сообщите об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?


  • 0 Оценок: 0
Популярные книги за неделю

Рекомендации