Текст книги "Герострати"

–,Чи ви хочете цим сказати, ніби це якось пов’язане з тим, що я попросив у вас адресу, де буває мій клієнт? – запитав я. – Чи ви незадсшолені моєю поведінкою? Чи ви ображені, що я надто настирливо домагаюся адреси мого відвідувача? Однак зрозумійте і мене, у мене справді нема часу, я антиквар…

Я говорив у порожнечу. Я не існував. Існував тільки Дом.

– Таких випадків тепер так багато, що люди перестали їх помічати, – долітало до мене з Домового існування. – Це нікого не разить, бо кожен прагне для себе того самого. Різносторонність сучасних геростратів годі собі уявити. Герострати за цей час далеко покрокували вперед. Вони навчилися проявляти свою уявну геніяльність, вченість, розум, таланти і навіть серце з безапеляційною майстерністю. «Дивіться, мовляв, хіба ми не гідні вічности, ми і те, і друге, і третє-десяте!» – бож інвазія геростратів у мистецтві, науці, політиці зростає пропорційно з прогресом. Мистецтво, щоправда, покищо веде перед, хоч й інші галузі не занедбуються; герострати носом чують: у мистецтві найбільше пахне (данина традиції) хоч і обмеженою часом, усе таки вічністю, і тримають на нього курс.

Звичайно, свідомо над цим ніхто не думає, бо думання – марнування часу, а хто ж собі дозволить таку розкіш – марнувати час, коли кожне затято трудиться над своїм безсмертям? Ви тільки гляньте навколо себе. Хіба вам не впало в око, чому в нашому столітті немає молочниці, яка не писала б романи чи принаймні спогади, і то обов’язково з психологічним підґрунтям, школяра, який, якщо його доти не поглинула злочинність, з тих же причин, не малював би геніяльних картин (слово талановитий вже майже вийшло з Ужитку. Що таке талановитий? Геніальним усе мусить бути, і тільки геніяльним!) чи не писав би таких же геніальних оповідань і драм, якщо йому не поталанило прорватися в політичні пророки; батьків, які не муштрували б своїх дітей на геніяльність майже з пелюшок, аби хоч через нащадків люди захоплювалися їхньою, батьківською, геніяльністю; дам після сороківки, які, втрачаючи чи втративши молодість і красу й не маючи, крім цього, рішуче нічого, чим нагадувати про себе, не присвятили б себе громадській діяльності (коли не вірите, гляньте на зростаючу статистику діячок) або не накинулися б мертвою хваткою на літературу – добре, що хоч геніяльність запорука вічности, інакше б нею в наше століття ніхто не тільки не цікавився, а її уникали б і боялися гірше чуми; дівчат, які не лізли б зі шкіри, аби прорватися в кінозірки, і безліч різної публіки, яка не полювала б за славою, ладна на все, бож слава – Гарантія вічности.

Я раптом зауважив, як навколо мене сталася зміна, хоч я спочатку й не зорієнтувався, яка саме. Потім я помітив, що Дом дивиться на мене непорушними, – такі мені колись у дитинстві снилися краєвиди, на яких ніколи не заходило сонце, – очима, і у мене по спині йдуть тоненькі струмочки морозу. Людям треба б заборонити такі очі, промайнуло в моєму мозку, і я зауважив, що Дом не говорить.

Я не знаю, чи він уже довго дивився на мене, чи щойно обірвав голос, до якого я встиг звикнути, як до меблів чудернацької форми, напевно ледве чи придатних до вжитку, які однак належали до кімнати, як і сам Дом, і тепер, коли він забрав голос, наче оголилися стіни і помешкання втратило обжитий вигляд.

– Вас разить те, що я сказав? Ви не погоджуєтеся зі мною?

Меблі знову повернулися в кімнату, та очей Дом не відводив, і вони продовжували висіти наді мною.

Господи, яка кара, такі очі належалося б час від часу завішувати фіранками; ну, чому випало саме мені їх витримувати?

– Ви не погоджуєтеся зі мною?

– Я?

– Ви.

– Як вам сказати. Те, що я б хотів сказати, я не годен оформити словами. Я не знаю. Я – не цілком стежив за вами. Я боюся, що ви мене берете за когось іншого. Я антиквар. Я собі звичайна людина. Я запевняю вас, поки не з’явився в мою крамницю мій відвідувач, тобто мій клієнт, і не зажадав, аби я погодився на його вимоги … Досі я жив мирним життям. Ви мусите мене зрозуміти, я не замислювався ніколи над такими питаннями. Якби я щось сказав, це межувало б з нещирістю. Я не знаю. Можливо, в тому є слушність, можливо, ні; тільки я не в стані вам довести, чому щось мас бути так чи інакше; це виходить за межі моєї спроможности. Крім того, я не встигав за вашою розповіддю. Мій мозок наче задерев’янів. Чуттєво мені здається, ніби мені належалося б тут щось заперечити, тільки над цим треба подумати, а я не здолаю зібрати докупи думок. Я далекий від усього, що не стосується мого клієнта …

Потім мені здалося, ніби господар образився, що я його не слухав, зрештою, я сам соромився своєї поведінки і поспішив його запевнити, мовляв, я слухав, тільки нехай він вибачить, якщо не почує такої відповіді, якої йому бажалося, я справді з задоволенням зробив би йому таку приємність, якби мені пощастило його краще збагнути.

І поки я пояснював, щось наче луснуло в мені, і всю мою увагу полонила уявна розмова з ним.

Я не помітив, коли стався цей перехід, але я тепер говорив вільно, наче мене винесло на крилах. Я оповідав йому про мого відвідувача, і все йшло легко й чітко, і це виливалося в найбільшу промову, яку мені досі доводилося виголошувати. Я навіть не потребував слів чи речень, я говорив зразу блискавками. Суцільними блискавками, єдностями з протиріч, злютованих у речення, поняття, почуття. Мій язик послуговувався цілими краєвидами, і все вкладалося так ясно й саме ставало на своє місце, що я з дива не виходив. Ба більше, я навіть Дома змушував відповідати мені таким Же способом, хоча це зовсім не скидалося на те, що чуло моє вухо, бо з цієї уявної розмови я чомусь нічого не запам’ятав, ніби тим відтинком у пам’яті пройшла циклонна пожежа. Вона лишилася тільки трохи в почутті, бо від неї у мене довго нило всередині, наче я виснажився понад силу; можливо, тут я справді виснажився, бо в мені залишилася підозра, я майже певний, що пізніша моя слабість почалася саме з цієї розмови, а не від того, що казав Дом, щоразу випадаючи з уявної розмови, як і не від того, що пізніше сталося. Кожного разу, коли я вже переконувався, ніби ми порозумілися, я вже отримую адресу і йду додому, Дом впадав у монолог, вислизаючи з уявної розмови, і я не мав над ним влади.

– … що поганого в геростратизмі, – ішли слова від господаря, – коли бажання вічности природна річ, так само як процес прийняття їжі чи травлення? Речі, які самі собою не викликають ні догани (спробуй обійтися без них), ні надмірного захоплення, оскільки саме так світ влаштований, а не інакше. Тільки геростратизм це – гіперболізація природної речі чи, якщо хочете, стану. Це не просто собі бажання вічности, а за всяку ціну прагнення вхопити вічність за роги. Різниця, як між дезинтерією і звичайним очищенням шлунку або ненажерливістю і задоволенням голоду. У геростратизмі пригнення вічности переходить у хворобу, оскільки ж усяке прагнення вічности навіть у наймаліших дозах – вияв егоїзму, то подивугідне знайти в цьому важко, хоч егоїзм і видається інколи корисним явищем. Звичайно, хтось скаже, пощо взагалі ганятися за подивугідним, коли вистачить задовольнятися тим, що є. Мовляв, пощо вишукувати вітряки. Не виключене, що так навіть і краще, тільки чомусь серед людей існують міти і про подивугідне. Міти про вітряки, без яких люди не піднялись би вище тварин, міти про велике, гідне найвищого захоплення. І ці мііти цупкі, хоч вони і живуть на периферії напівапокрифічним існуванням. А коли так, то що ж тоді справді подиву гідне, велике? В чому полягає людська велич. Чи вона взагалі не існує і її вигадав біснуватий божевільний з розпачу, що людство, крім забезпечувати себе вічністю, тобто, крім геростратизму, ні на що не здатне? Однак міти про велике існують; значить – людство, від колиски приречене на гонитву за вічністю, колись виломилося з кола смертного й створило міт про велич? Що ж тоді розуміють під величчю? Що це надзвичайне, що це за велич, що живе в мітах, обвішана від нерозуміння людськими тельбухами? Чи це досягнення в різних галузях людського духа й життя, включно з релігією? Проте хіба всі досягнення не є виключно ошляхетнений геростратизм, оскільки всі вони зводяться в кінцевому рахунку ДО одного й того самого – до прагнення вічности, а прагнення вічности це егоїзм, а в егоїзмі шукати величі годі? Бо невелика та велич, яка вміщується в егоїзмі. Отже в егоїзмі її нема, а тоді всі досягнення відпадають. Що ж лишається? Якщо в бажанні вічности не видно величі, то, може, е в бажанні невічности, в небутті? В антивічності, в протилежності? Тобто там, де відмовляються від вічности? Коли людина, отримавши всі шанси на вічність, відмовляється від неї, і то таким способом, що ця відмова на стає лише іншою формою гонитви за безсмертям, і людина не повертається в попереднє людське коло? Так, справжня велич це тільки єдине: успадкувавши чи здобувши всі шанси на вічність, відмовитися від неї. Понад це не існує більшого, бо це вже не людський аспект, а Божий, і щойно тут людина наближається до поняття Бога і людської вічности у Бога.

Тут я мушу зробити відступ. Мені, як я вже згадував, дуже залежить на послідовності і точності всього того, що зі мною трапилося, що я чув, бачив, на точності, часто на перший погляд зовсім побічних речей, які прямо на мене не впливали, однак які, і я це інтуїтивно знаю, хоч і не годен Довести, якимось чином, вирішували подальший перебіг моєї історії, навіть коли я й не в змозі простежити, де саме вони починали брати в ній активну участь. Саме тому я не певен, хоч тільки так пригадую, чи Дом дійсно все це говорив, чи я його лише так розумів, накладаючи на цю розмову іншу, яка мала ще відбутися далеко пізніше, вже без участи Дома, згодом, коли я ходив брати автограф.

Дуже ймовірно, що я дещо поперекручував попри всю засадничу точність, вже хоча б з тієї причини, що за той час моя нервова система від усіх попередніх потрясень і хвилювань, а головне від нетерпіння якнайшвидше отримати адресу, працювала не плинно, як завжди, а трохи стрибками.

З цісї причини, наприклад, хоч як я пізніше сумлінно реставрував минуле, мені ніяк не щастило відновити в пам’яті, що я казав Домові, хоч я ладен клястися: я виголошував щось важливе. Воно без сліду вислизнуло мені з голови, крім кількох фраз чи, властиво, уривків речень, і то, очевидно, лише тому, що мені здалося, нібито Дом відповідав на них, а вони якоюсь мірою, дуже, правда, околишніми шляхами, стосувалися мене й мого відвідувача, хоч пізніше, коли я силкувався пригадати, мені видавалося далеко ймовірнішим, що Дом навіть і не пробував відповідати, а просто його думки набрели на трохи подібну тему, і він продовжував монолог, і тільки те, що він інколи зупинявся переді мною і я бачив, як він усміхається, я сприймав як його відповідь на своє казання.

Можливо також, мене пантеличила його усмішка, якщо те, що відбувалося у нього на лиці взагалі надається окреслити усмішкою. Кожного разу, як він «усміхався», я дивився на нього і ставав свідком, як з його нутра ніби вибухає джерело, розбиваючись об зуби й освітлюючи все обличчя з середини; та коли я переводив погляд на його уста, сподіваючись угледіти їх розтягненими в усмішку, то виявлялося, що вони радше навіть стиснені і Дом взагалі не усміхається. Можливо, на усмішку в нього призначалися кіс, щоки чи перенісся, хоч мені ніколи не доводилося спостерігати, аби самими щоками чи носом хтось усміхався. Не виключене також, що його пильний погляд суґерував усмішку, і це заважало сприймати те, що він говорив.

– Щойно тут вперше з’являється цей аспект вічности, – ішло від Дома, не даючи мені думати про своє, – бож лихо нашого століття не в тому, чи воно вірить у Бога, чи ні. Спосіб, яким людство вірить, належить до того ж геростратизму, що й невіра. Люди не розрізняють, що вірити Б Бога і вірити в людську вічність у Бога – два цілком різні поняття. Люди, які вірять у Бога з розрахунком, мовляв, коли Бог е, то і для них вічне існування забезпечене, – хіба це не такі ж самі герострати, як і ті, що в Бога не вірять і шукають вічности серед людей, в людській пам’яті, по цей бік? Ті, що будували середньовічні собори, спромоглися на це тому, що їм перед очима стояла їх власна егоїстична вічність у Бога. Перестають споруджувати собори не тому, що втрачають віру в Бога, а тому, що втрачають віру в своє місце на безсмертя у Бога. Бог, навіть якби Він тричі існував, у якого нема для людей вічности, людству не потрібний. На такого Бога людство плюс, бо коли у Нього нема вічности для людей, то це те саме, що Його нема. Навіть більше: те, що Його нема, далеко легше стерпіти, ніж те, що Він є, але для людей з Нього жодної користи, коли біля Нього бракує вічности для людини. Людині йдеться не про самого Бога і Його існування, а про вічність своєї особистости в Бога. Віруючих заради самого Бога, як такого, нема. Ті, що вірять у Нього, автоматично вважають, ніби місцина вічности приготована для кожного окремо, кожному за індивідуальністю і заслугою, під крильцем у Всевишнього. А що поняття «раю» і «пекла» відповідно до моди епохи міняється для віруючих, то несуттєве: «рай» і «пекло» можуть бути модерними, чи Традиційними, чи на зразок Нірвани, чи щось на зразок туманного існування з великої літери, «існування», яке «бачиться» лише «нутром», лише «відчуттям», чи щось винахідливіше. Головне, що віруючий після смерти потрапить до цього «існування», «раю» чи навіть психологічного «пекла» (данина епосі); зрештою, хто вже там потрапить до пекла? Пекло досить сумнівна річ, та й дивно припускати, щоб Бог проявляв таку дрібничковість і карав би людей за їх «гріхи», коли кожному ясно, що Бог уже силою своєї божественности покликаний втілювати не справедливість, а доброту, оокільки справедливість – виключно людський, занадто нікчемний, як на Бога, винахід, і то винахід з часів, коли люди ' Ще живцем поїдали своїх ворогів. Людство одного тільки не додивилося або не захотіло додивитися: що ідея людини й ідея Бога – дві паралелі, яким ніколи не стрінутися в жодній площині. Вони суперечать одна одній і взаємно себе виключають. Людині не дано вічности. Саме тому і тільки тому все, що людина робить, часто навіть не усвідомлюючи того, зводиться до єдиного: добування собі вічности. Саме завдяки своїй смертності. Бог же, як абсолютне єство, інакше В,ін не був би Богом, має цю вічність. Поняття Бога, як таке, виключає в собі смертність.

Берімо суто логічну площину поняття. Якщо Бог є, то він усесущий, вічний, завершений, одним словом, втілює все, що до цього поняття належить. Отож, не може Він, бувши вічним, хотіти зробитися ще більш вічним! Звичайно, як абсолют, Він нічого не хоче, адже Він досконалий, всесущий, сам у собі; та припустімо на секунду, лише припустімо, ніби Він чогось захотів би. Припускати, що Він захотів би чогось, що Він посідає, нелогічно: хочуть завжди того, чого не мають. А єдине, чого Бот не має – це небуття. Отже, якби Бог будь-коли чогось зажадав, до чогось виявив волю, це тільки – захотіти неіс– нування. І це саме те, чого люди, засліплені тугою за вічністю, відмовляються чи не здатні бачити, що Бог, як той, хто диспонує вічністю, воліс її лише позбутися. Позбутися того, що людство так рветься отримати, і цього людство ніколи не збагне або не захоче збагнути. Людство не спроможне стерпіти, що існує лише Бог, що існує тільки Він один, і поза Ним ніщо, а людям не вділено вічности, і сама ідея людини протилежна до ідеї Бога. Людство бунтує проти того, що Бог прагне неіснування і приходить на нашу землю не викупити від гріхів (адже те, що люди називають гріхами, це тільки вияв смертности, бо вони перестають існувати пазом із смертю), а вмирати. Бог приходить на нашу землю вмирати, оскільки ж Він вічний, то він не годен вмерти. Він мусить і далі існувати. Сам один, поза яким більше нічого не існує, бо ми не існуємо, ми – омана проминального, з якого не погоджується наше честолюбство. Є тільки божевільний від доброти Бог (людство не хоче приймати ні божевілля, ні безмежної доброти Бога, хоч Бог тільки такий), що час від часу приходить вмирати серед людей то в образі Будди, то в образі Христа, то в образі майбутнього Месії. Бог, який так прагне неіснування. як людство вічности… Кому ж бо заманеться визнати, що, крім Бога, нічого іншого не існує і що весь усесвіт, усе наше людське буття лише периферія, смертна, переходова провінція буття, каламутна відбитка великого існування Бога? Люди звикли розглядати себе в центрі буття, затуляючи очі на всі зміни, засліплені бажанням безсмертя, і їм не спаде на думку, ЩО центр усього буття, – Бог і що весь усесвіт це лише відбитка трагедії його існування. Трагедії не в людському розумінні, людині не дано розуміти Бога, а вірніше дії, на яку у нас нема ні слів окреслити, ні понять збагнути, ні шифрів чи заклять, щоб наблизити, як нема ока на ультрафіялкове проміння, нема вуха на ультракороткі звуки. Ми тільки лаштунки, де це дійство Боже відбувається, хоч людство і вважає себе за дійових осіб. Звичайно, смертній людині важко помиритися, що дійова особа в бутті одна-сдина – Бог, і що між поняттям і прагненням Його і людей нема нічого спільного. Але Бог божевільно добрий. Він такий добрий, що жодне поняття доброго не вміщує Його. Він пожалів небуття. Він пожалів людство, і людству щойно на самий кінець свого існування дано наблизитися до Бога в тій людині, яка покликана втілити міт про людську велич, міт про велику людину, що була б настільки великою, аж, маючи всі здібності і можливості досягнути вічности, знехтувала б нею, відмовившися. Та людина переросла б і лишила за собою все людство, ставши подібною до Бога у виборі неіснування. Щойно цій людині дано знати про Бога в божому аспекті.,Чому їй одній? Бо щоб наблизитися до Бога, треба позбутися будь-якої форми геростратиз– му, а це, виявилося, настільки важке, що людство цю можливість зіпхнуло до нездійсненного, до міту про велику людину, туманного міту, який з давніх-давен непокоїть людську свідомість, міту про людину, створену за образом Божим. Аж дивно, що цей міт такий живучий, хоч його людство і не спромоглося або й відмовилося збагнути, убоявшися його нелюдської величі. Можливо навіть, людству цей міт приснився ще тоді, коли Бог уперше прийшов умирати на землю. Можливо, ті перші, яким вдалося побачити Бога в Його справжній, не людській величі, донесли до людей цей міт, і їх за це каменували. Бо хто зна, чи цей міт не є лише тугою Бога за небуттям або за другим до Нього подібним єством, гідним у компаньйони? Герострати не здібні на міт, що заперечує геростратство, а люди, навіть у найславетніших своїх екземплярах, свідомі чи несвідомі герострати. З геростратського погляду, якщо міт про велику людину – заперечення людськости, він потворний і шкідливий, мовляв, якби всі відбігли б бажання вічности, людство перестало б існувати; замість нього, ледве чи росла б зелена травичка на нашій плянеті. Для людства, яке не терпить небуття, міт про велику людину найнепотрібніший міт, який будь-коли існував, оскільки на великій людині закінчується усе людське буття; тому найкраще – нехай велика людина живе тільки в міті. Людство навіть не припускає, наскільки людина, покликана втілити міт про велику людину, – завершення усього людства, це найвища благодать, яка замкне лінію людського буття. Бо після великої людини починається сам Бог, як і на початку, і більш нічого. Велика людина – зенітна і кінцева точка людського розвитку; так за секунду перед небуттям людству дано справді бути великим.

Дом ще деякий час говорив, це давалося простежити в повітрі, однак чомусь я його перестав чути. Я відчував себе дуже слабим. Мені блимало перед очима, і, хоч це невдовзі й пройшло і мені нібито нічого не бракувало, я не міг позбутися враження, що мене вставили в скриню плинного скла, яке навіть не дуже пригнічує й зв’язує мої рухи, думки, почуття, лише їх страшенно уповільнює, і це уповільнення дратує, як тупий біль, який втирають великим пальцем в усі кістки.

Я не знав, чого від мене домагався Дом. Не виключене, що він нічого не хотів, крім бажання виговоритися, як це часто трапляється з людьми, які або довго самотні, або занадто зайняті самі собою. За своє життя мені довелося досить багато вислухувати різних сповідей і монологів від колег, знайомих і навіть мало знайомих, хоч я цьому ніколи не надавав значення і забував сказане з хвилиною, коли хтось кінчав оповідати. Очевидно, моє терпіння (чого я, зрештою, мав перебивати комусь, коли йому кортіло витворитися?) або мій вигляд, що мене вже тішило, бо це зайвий раз свідчило про мою солідність, викликав довір’я.

Проте я сам не виявляв найменшого нахилу до роздумування, хоч я і не зараховував себе до поверхових людей. Я не вважав себе поверховим, тільки пощо солідній людині роздумувати? Я не любив утруднювати собі існування, не кохався в зайвому. Для мене, як і для багатьох інших, крім звичайних життєвих турбот, пов’язаних чи то з антикваріатом, чи то з родиною, не існувало проблем, в усякому разі ніяких незвичайних проблем, поки не з’явився в мою крамницю відвідувач.

Я дивився на речі просто, і все виходило просто і ясно, включно з різними неприємностями, які час від часу трапляються в житті. Неприємностями, які не залишали довготривалих наслідків, бо я завжди намагався їх або полагодити, або забути. Я не тяжів ні до перечулености, ні до того, аби страждати більше, ніж належало, ані до нахилу копирсатися в собі, як дехто, розглядаючи це як дурне, а часом і шкідливе. І все таки мені трапилася історія з відвідувачем. Мені, а не комусь іншому. Чому?

Адже скільки я перебирав в уяві своє попереднє життя, я не подибував і тіні якогось натяку на стан, в який мене кинула воля мого відвідувача. До цього не знаходилося жодних підстав, жодних переходів. І все таки відвідувач існував, бо інакше я не потрапив би до Дома, не слухав би його безконечного монологу, чекаючи, поки він дасть адресу, де з’являється мій відвідувач, і мені бракувало сили, аби напруженням волі перетворити відвідувача, Дома, все це оточення на витвір ранкового марення, щоб підвестися серед антикваріяту, заварити чай і взятися до кольорування Гравюр або складання інвентаря.

Я не тямив, ні як записував адресу, яку мені нарешті дав Дом, ні що говорив, якщо я взагалі щось говорив, ні як сходив униз.

Від того, як я сидів за столом у Дома, чекаючи на адресу, аж поки я опинився на вулиці, простяглася суцільна біла пляма. Я знаю лише, що коли я побачив молодиків, які все ще стояли перед будинком, хоч їх нібито й поменшало, щоправда, ' Це могло здатися й тому, що повії зникли, – я ствердив, що теж стою, і то стою на бруку.

– Ви дуже легко одягнені, а вечір свіжий, – сказав Дом, і я з зачудуванням зауважив його і тоді ще раз здивувався, чому він все ще зо мною.

Він нахилився, балянсуючи, у тому ж самому халаті, °Днією ногою на порозі вхідних дверей, а другою на бруківці біля мене, і мацав повітря. Імовірно він проводив мене надвір.

– Почекайте хвилиночку, поки я винесу вам літнє пальто і шалик. Ви розігрілися, а в такий час легко застудитися. Літні вечори небезпечні. За речі не хвилюйтеся. Повернете колись принагідно, коли заблукаєте в ці краї.

З гурту кілька молодиків привіталися з Домом.

– Почекайте, я зараз.

– Благаю вас, не треба! – несподівано для самого себе вигукнув я, хапаючи Дома за небесний халат. – Дуже вам дякую, але мені зовсім не холодно. До мене простуда не чіпляється. Початок літа. Крім того …

– Ви простудитеся.

– Благаю вас, не треба! Ні. Запевняю вас, ні. Я не хочу! Мені не потрібно. Мені нічого не потрібно!

Я раптом зауважив, що я кричу, тільки зупинитися я вже не міг.

– Мені нічого не потрібно, – повторював я, чуючи, як я весь горю, і ще мить – і я втрачу панування над тілом і почну підскакувати, як піч-чавунок, в яку всунули, замість поліна, автомобільну шину, від якої розтоплюються рури.

– Я не хочу! Не хочу. Не хочу!

– Заспокойтеся, якщо ні, то ні.

І тоді лише настала тиша. Я навіть не чув його кроків, ніби він згортав їх за собою і забирав до кишені.

Я помацав себе, аби дійти до тями, і спробував заспокоїтися. Адреса справді лежала у мене в кишені, отже з цієї миті виключно від мене залежало, що далі. Однак мій душевний стан ніяк не давався себе уговкати. Я похитався, аби легше зосередитися, тільки де ж там! Думки і почуття мінялися з несамовитою швидкістю: заки я встигав зупинитися на якійсь більш-менш виразній думці чи почутті, як їх вже і тіні не лишалося, а нові на їх місці виявлялися ще більше натривкі, щобільше, вони не зраджували найменшого стосунку з попереднім, наче з кількох осіб протилежної вдачі ви– помпували всі почуття й думки і, перебовтавши в машині для змішування цементу, влили назад у мене. У цю хвилину на моїх плечах перебувала явно не моя голова. Мене унедійснили, і я сам не зчувся – коли. Чи цим способом прийшла запізнена реакція на розмову Дома, чи, може, моє попереднє «я» вирішило остаточно звести зі мною порахунки за те, що я дався втовкти себе писати біографію відвідувача, я не зважував, проте, в одному я не сумнівався: моя свідомість, навіть частково моє тіло, розпалися на жмут волокнин, і кожна така волокнина вела самостійне, не подібне до іншої існування, цілком (відмінне від моїх нахилів, уподобань; я хапався за них, як за рятівну соломину, та за жодною з них не встигав угнатися.

Я звісив руки в кишені і пальцями подумав, що запальничку і цигарки забув у Дома, проте від самої гадки повернутися і забрати їх я зробився одразу від голови до п;ят невагомий, мені здалося, ніби я падаю, як падають уві сні, і я зрозумів: мене вже ніщо не затягне назад. Те все я відрізав за собою. Я не бажав ні чути монологів, ні бачити Домових очей, взагалі нічого і нікого, головне – щоб мене не чіпали.

Я ще раз пересіяв усі кишені. Цього разу з більшим успіхом. Порожні кишені через якусь непередбачену примху природи явили раптом, як Венеру з морської піни, пожмакану цигарку невідомого походження, бо я акуратна людина, навіть з нахилом до педантизму, і ніколи не пхаю до кишень цигарок без коробки, поминаючи вже, що такої марки цигарок я взагалі не палив, хоча тепер усе це належало до несуттєвого. Нехай її хтось інший поклав. Може, навіть Дом.

Я розпрасував цигарку пальцями, скільки давалося, при цьому кінець цигарки луснув, і я його відщипнув, ледве Не порвавши усієї цигарки, і наблизив обличчя до молодиків за вогнем.

Здасться, чай, який я розлив у Дома, проходив десь по – сусідству з цигаркою, бо вона трохи відсиріла, і я аж упрів, розпалюючи її, наче мене примусили викопати траншею. Я раптом усім тілом відчув, як витратив на розпалювання цигарки стільки енергії, що мене зараз втома валила на брук.

Я й справді не годен стояти, ствердив я собі, вже сідаючи на край вузького тротуару просто перед гуртом, аби не повалитися пластом.

Молодики переморгнулися, мовляв, ну ж і хильнув; і котрийсь з них заходився оповідати стару анекдоту про п’яниць і про Ліворно, однак торкнувшися бруку, я зовсім збайдужів до того, що про мене думали й розповідали. У цю хвилину навіть поява моєї дружини чи прилюдне викриття історії з моїм відвідувачем не зворушило б мене.

– Ми в Ліворно були?

– Були.

– Вино пили?

– Пили.

– А де ж він?

– Хто він?

– Ну, ми в Ліворно були?

– Були…

Як добре, що я сидів. Головне – мене ніхто не чіпав, їх голоси висіли на півтора метра над моєю головою десь у зовсім іншій площині, герметично відмежованій від простору, де я перебував. Я сидів у колодязі. Мене не можна було досягти, і перед моїм обличчям здіймалися тільки їхні ноги, крізь які подекуди просочувалося світло вуличного ліхтаря. Цілий ліс ніг. Суцільне цвинтарище з пам’ятниками, колонади за колонадами, худі, куці і довгі, ноги-нахаби і ноги-простокваші в розтоптаних апокаліптичних черевиках. Людям перепало рішуче забагато ніг, переконався я. Угорі їх самих – обмаль, а внизу від ніг – не проглянути.

Я механічно перерахував кущі ніг і зразу ж встановив, що однієї ноги забагато. Вона явно потрапила в гурт помилково. Здається, вона взагалі не мала власника й існувала сама собі. Це виявилося настільки очевидне, що я поспішив перерахувати ще раз. Тільки тепер додалося ще три зайві ноги, і, хоч як я старався, ніяк не виходило парно, попри те, що ніхто серед гурту нібито не належав до калік.

Спочатку я нарахував сімнадцять, потім тринадцять, тоді п’ятнадцять, і на цей раз мені впало в око: багато ніг належать своїм власникам помилково, і, властиво, саме ця невідповідність і збиває мене з рахунку. Бо чого, наприклад, під сімнадцятирічним юнаком опинилися ноги виразно літнього службовця, і то агента страхувального товариства?

Я добре знав цей ґатунок ніг ще зі студентських часів, коли тимчасово жив у підвальному помешканні мого приятеля з вікнами на рівні тротуару навпроти страхувального агентства. Не ноги, а кілки. Мені, звичайно, не шкода йому – ніг, навіть якщо це ноги страхувального аґента, можливо, навіть цікаво ходити – на таких ногах, хоч як же самим ногам, як вони чулися? Коли поруч під плюгавеньким літнім чоловічком, найстаршим з гурту, красувалося справжнє видовище? Під ним похитувалися ноги, наче щойно зняті з п’єдесталю. Таким ногам стояти б під торсом Олександра Македонського, уявного, бо справжній був малий і миршавий, а не під тільцем, яке утрималося б і на двох нитках.

Я навіть відвів очі набік і пошукав з пам’яті поблизу пам’ятника, аби порівняти, оскільки поглядом не давалося відсунути від лиця зборище ніг на іншу вулицю, хоч я і так пригадував, що пам’ятники не в цьому районі.

Цікаво, чи власник відчував неприналежність до нього ніг? Що, коли він… Проте я не встиг продумати до кінця, бо всі ноги перешикувалися, і на перший плян вийшли розхлябані, кривувато-добродушні, широчезні в стопах ножища-черепахи, близнюки тих черепах, на яких тримається всесвіт. З такими стопами напевно світ сприймався – по-інакшому, без сумніву, докладніше, ніж на ногах звичайного об’єму.

Несподівано, імовірно від того, що мені здалося, ніби я закуняв, я кинув недо-палок і спробував підвестися, хоч мене зовсім не спокушало ні йти розшукувати нову адресу, куди навідувався мій відвідувач, ні додому, ні навіть рухатися з місця. Мені годі збагнути, чого я взагалі заворушився, бож мені нічого не хотілося.

– Ви не тутешній, чи не так? Допомогти вам?

– Ні, дякую, я не настільки слабий.

Я зіп’явся на ноги і зразу ж пошкодував, пощо мене Підхопило, адже мене ніхто не гнав у шию, однак сідати назад вже не випадало, бо то ж вийде, ніби я й справді не втримаю Рівноваги.