Текст книги "Герострати"

– Таж ти і так ні в що не віриш! Чого ж ти переживаєш?

– Навіть якби я справді став убивцею, а я невинний, мов ягня..

– А чи ти колись принаймні бачив, як виглядає ягня? Ти певний, що ягня – ягня, а не, скажімо, корова? Чи ти від народження хоч раз виходив за місто?

– Та помовчи, дай йому висловитися, а то він задихнеться.

– Навіть якби я справді виявився убивцею, то й тоді я не зробив би йому цієї ласки: віддати свою вину, щоб вона оповила його авреолею? Мовляв, він перебирає на себе людські провини! Яка самозакоханість! Яке блюзнірство!

– Слухай!..

– Нічого я не хочу слухати! Це ж треба тільки вигадати – перебрати на себе чиюсь вину! Ось де гєроетратизм, і то найчистішої води, а не деінде. Кожному, хто хоч трохи мислить, ясно, як на долоні, чому Дом так уболіває за нашим «хворим на гєроетратизм» століттям. Твій Дом герострат, і, як кожний герострат, бачить світ виключно крізь свою нікчемну, мерзенну особу, а з цього й висновує, ніби всі такі, як він. Тільки всі зовсім не такі, як він, це раз, а подруге, хто йому взагалі дав право просторікувати про інших? Його теорія стосується виключно його самого, і вигадав він її лише тому, що сам не здатний будь-що створити, що лишило б по ньому слід, а йому, судячи з його поведінки, цього смертельно кортить. Ви ж самі бачите, як він ломиться в христосики, а ви зразу так і розвісили вуха, мовляв, чого там, коли вигідно задурно у нього підживлятися, брати без повернення гроші. Ніхто лише не подумав, що за цим стоїть. Твій Дом, наприклад, на моїх очах …

– Чекай, так дуже не пирскай. Розкрив халяву, і нема кінця. Злазь із котурн … – заявив Козютко-Млодютко. – Поперше, і це затям собі раз назавжди, бо інакше я ще ненароком втрачу рівновагу, Дом такий мій, як і твій. Ясно? Я його не збираюся ні захищати, не кажучи вже про вихваляння, ні ганити, хоч і мені багато дечого в ньому не подобається. Однак я справедливий. Усі ми ходимо до Дома підживлятися, грітися, ночувати, позичати, ніколи не віддаючи, гроші й одяг, і треба бути вже найостаннішою худобиною, аби ганити його. Певно, я не заперечую, він мас свої вади, хоч із вас усіх Один я спроможний їх викрити, та я засадничо людина великого маштабу і через це звик бачити в людях лише шляхетне. Дрібноті, яка цього не здатна збагнути, я б радив.

– Браво, бравісимо! Хто насмілюється твердити, ніби Козютко-Млодютко – Левіятан серед верховодів! – вискочив Звідкілясь гімназист.

– Любий мій, ти вчинив смертельний гріх – ти перебив мені, і я ще обміркую, яку покласти за це на тебе кару. А Покищо зваж засадничу пораду: якщо в тебе надмір зайвої енергії, то, замість марнувати час на дурні зауваги, які тільки підкреслюють твою незрілість і неспроможність розуміти, щ0 говорять інші, а життя і так коротке, – скеровуй її ліпше на вивчення словників, на щось корисне, аби радувати нас не тільки геніяльністю, а й вченістю, як, наприклад, учора. Подумай лише, скільки на світі існує ще не вивчених тобою на пам’ять енциклопедій, довідників і яка це скарбниця для повчання других!

– Козютку-Млодютку, не вбивай нашого молодого генія, – з насолодою зареготав Ціма, притримуючи мене, щоб я не вислизнув. – Дай йому відклигати від учорашнього.

– Кретини! – зірвавшися з тону, майже зойкнув гімназист і чомусь замовк, хоч його постать, як гучномовець для глухомих, настільки очевидно без звуку передавала не вимовлені слова, що мене майже не вразило, коли Ціма, наслідуючи голос гімназиста, вигукнув:

– Смійтеся з мене, скільки хочете, кретини і неуки! Лускайтеся зо сміху. Проте і вашим сміхом ви нічого не вдісте проти факту: я справді геніяльиий! Так, на зло вам, геніяльний і найрозумніший від вас усіх разом. Взагалі я такий надзвичайний, якого досі земля не родила! Смійтеся, нікчемні бездари, яким не збагнути мене, та побачимо, хто сміятиметься останній!

– Цімо, ти знехтував професією вертепника!

– А ви що, досі не знали?

– Я, як людина великого маштабу, – повторив Ко– зютко-Млодютко, якому досить важко доводилося витягати свій голос з гурту, бо він замазувався іншими, – я наполягаю на справедливості.

Вусики Козютка-Млодютка аж розцвіли від слова «справедливість», і він, наче відчувши це, поторкав їх пучками і додав:

– Мені рішуче байдуже, хоче цього хто чи ні, проте силою фактів мушу ствердити: Дом велика людина. Справді велика людина. Говорити, що Дом герострат, здатний лише той, хто Дома ніколи в своєму житті не бачив. Який же з Дома герострат, коли він нехтує будь-якою славою? Адже він ніколи нічого про себе не говорить! Ану спробуйте виявити тепер людину не говорить про себе? Вам затягло язик. Так, ця унікальність вразила і мене в ньому ще з першої зустрічі. Бож додумайте, Дом живе стільки років у цьому будинку, скільки,01 до нього заходимо, і нікому не відоме навіть його прізвище. Хіба це не диво? Прозвали його Домом чи Рамзесом та й годі, а хто він, навіть чому ми звемо його так, а не інакше, ніхто не знає. Ба більше, я навіть пробував розпитувати, от просто з цікавости (а не щоб шантажувати, якби нагода трапилася), однак щось довідатися про нього неможливо. Незбагненне дроте, що всі, кого я питав, тільки стверджували мені, мовляв, Дом був перед ними і так його й тоді звали, ніби він від створення світу вже існував у цьому будинку.

– Увага, увага, на Козютка-Млодютка найшла красномовність!

– Козютку-Млодютку, дорогий, я аж розчулився, як Дом нехтує славою. Мій батько теж нехтував славою, бо йому так за все життя і не пощастило щось вигадати, аби прославитися.

– Що можна від Козютка-Млодютка вимагати? Та я не розумію, чи хтось свідомо, чи просто з дурної голови ширить міти про Домове нехтування славою, його доброту, чи навіть його прізвище, – об’явився знову студент медицини. – Адже кожному ясно: Дом своє прізвище приховує. З добра не приховують! Хто зна, що він робив раніше, і Дом напевно не зацікавлений розкривати це перед сторонніми.

– А я вам кажу, Дом не здібний робити щось таке, аби потім приховувати своє прізвище. Запевняю вас, я досить докладно про нього випитував. Я потрапив саме тоді у скруту ^ носився з думкою, ет, що там говорити! Збагніть раз назавжди: Дом настільки не цікавиться собою, що напевно просто забув, як він зветься. Вам це незбагненне, бо вам подібного не трапиться, а це зовсім у стилі Дома. Щождо того, як він справді нехтує славою, то я вам живий доказ, хоч мені з певних причин не хотілося б оповідати історії, свідком якої я став, не зрадивши приватної таємниці. Тільки ж вам, хоч кіл на голові тецщ, Хомища невірні! Зрештою, я сам ніколи не сподівався, наскільки Дом великий, якби не випадок. Ну, гаразд. Доведеться розкрити перед вами таємницю. Сподіваюся, моя кохана, якщо вона мене справді любить, пробачить, що я проговорився. А якщо не пробачить, то значить і не любить, коли боїться неслави, а такій і не варто дотримувати слова. Коротко казавши, я ходжу до тієї молодиці, що мешкає поруч з Домом, – Ти до неї ходиш?

– Так, ходжу.

– Виключена річ!

– Як так, виключена річ?

– Я знаю, вона тобі відмовила так само, як і мені, і ти зі злости зводиш на неї наклепи!

– Тобі відмовила, а мені не відмовила. Жінки люблять ніжних, це раз. А потім не забувай одного: перед моїми чарами жодна не встоїть. Тут я собаку з’їв. Якщо хочеш домогтися в якоїсь успіху, спитай мене, як це робиться. Гонорар за поради тільки готівкою.

– Нахабне стерво! Ти ж тільки хвалишся!

– Не тільки. Ти занадто подібний до її чоловіка, аби так собі одразу полонити її. А потім ти забув найголовніше: зо мною дуже важко конкурувати.

– Козютку-Млодютку, змилуйся, не розпускай колесом хвіст.

– І гадки не маю. Хіба я винен, що на мене чіпляються?

– Та хто вже на тебе чіпляється?

– Ого-го!

– Козютку-Млодютку, мушу скласти тобі зізнання: я починаю вірити в твою уяву, хоч це не міняє моєї думки про твоє дон-жуанство. Досі я припускав, що коли забрати в тебе слухача, ти перестанеш скакати в гречку, а тепер я навіть починаю сумніватися, чи ти взагалі будь-коли в неї скакав. Чи ти, бува, не імпотентний? Бо те, що ти в своїх пригодах брешеш принаймні на половину, поза сумнівом. Мене лише цікавить, який тут відсоток брехні: так би мовити, суто дослідницька цікавість. Адже зваж сам, ще хоч би ти вродився краснем або втіленням темпераменту, ну тоді я ще повірив би. Алеж ти просто негарний, подивись на себе!

. – Чекай, чекай, він тобі зараз скаже, що й Казанова не хибував на вроду.

. – Ні, не те. Ти не жінка, щоб оцінити, чи я негарний.

– Козютку-Млодютку, якби тебе обділили бодай темпераментом, ну тоді я ще погодився б. Алеж його і краплі нема в тобі. Ти холодний, як маринована щука. Для мене, щйро кажучи, взагалі таємниця, поіцо тобі забаглося вибрати саме ролю Дон Жуана. Це досить важка і невдячна професія, ще й на додаток шкодить здоров’ю, яким ти так піклуєшся. Хоча, правда, задля того, аби тобою захоплювалися і аби вічно нагадувати про свою персону бодай у колі друзів, якщо ліпшого чогось не трапляється, ти ладен і жили з себе повитягати. Про мене, нехай. Лише все таки, чому саме професія Дон Жуана? Є ж інші! Чи на неї особливий попит?

– Цімо, перестань пакостити, – з недалекою грозою в голосі гідно промовив Козютко-Млодютко. – Не перебивай мені і не приписуй мені своїх вад, бо якщо почнемо рахувати один в одного пір’я, невідомо, хто з нас опиниться в гіршому становищі. Я ще, дякувати Богові, не впав так низько, як дехто, мій друже, ти забув, поворуши свою пам’ять, щоб нажлукчуватися виключно на те, аби влаштовувати скандали, а ти їх умів влаштовувати, бож вигадував на тверезу голову, а виконував на п’яну, щоб не покарали, і прославлятися бодай перед поліцією. Чи ти вже забув? Гадаєш, вистачить захотіти, нехай інші не бачать того, що тобі не пасує, щоб бачили, і воно – унедійснене? Ти не спроможний, повторюю, оцінити мого чару і темпераменту. Тож і не забирай слова там, де не тямиш. Я справжній мужчина. Я мужчина в соку, і моя конституція вимагає донжуанства.

– Яке карколомне нахабство! Таж…

– Цімо, я тебе попереджаю!.

Та Ціма вже реготав, захлинаючись, і Козютко-Мло– ДЮтхо, махнувши на нього полою піджака, швидко заговорив:

– Те, що я довідався про Дома, я завдячую прикрій обставині. Чоловік моєї коханої, цей кострубатий ревнивий Чорт, пронюхавши, очевидно, про наші стосунки, а то й просто На Дурну голову, повернувся раніше, ніж ми його чекали, аж я ледве встиг схопити в оберемок одяг і вчасно вискочити на балькон, – уже знову розпрасованим голосом повіствував Козютко-Млодютко. – До певної міри врятував мене в історії архітект, який щедро обвішав будинки суцільними бальконами. Звичайно, я для більшої безпеки (безпека – річ якої ніколи не забагато) переліз із балькону моєї коханої на сусідній, що належить двом старим дівам, які вічно десь подорожують, просвіщаються, тобто шукають женихів, на балькон Дома, не воліючи наражатися на несподіванки. Не тому, ніби я страхополох. Просто в мене надто тендітна душевна структура, і я завжди прагну уникати зайвих потрясень – а чоловік моєї коханої славився ще й досить неврівноваже– ною вдачею. У таких випадках найкраще послуговуватися словом, крім того, я не виявляв жодної охоти відкривати бійку, саме тієї миті я не чувся у відповідному ключі, зрештою, я все люблю полагоджувати мирним шляхом, пощо одразу ламати кістки? Тому з ношею, – як вискочив, за потрісканими ночвами (тими самими, що їх мешканець з нижнього поверху, вибираючись, ще взимку приніс Домові чи то на збереження, чи то в подарунок за якесь Домове благодійство), за матрацами, дошками, старими ковдрами, ширмами, ніжками від фотоапаратів того ж походження, що й ночви, я сяк-так разташувався, аби лише не понабивати ґуль, і поспішив одягнутися, боячись погубити в тому мотлосі черевики й одяг. Справді, де він тільки назбирав такі гори мотлоху? Черевики я надів на босу ногу, запхавши шкарпетки разом із сорочкою до кишені штанів, а піджак на голе тіло, чекаючи, що мене й так зараз покличуть, тож нема чого дуже одягатися. Зрештою, мені не лишалося нічого іншого, бо щоб потрапити надвір, я мав ще раз вертатися повз вікна й двері моєї коханої: з Домового боку якийсь людоненависник законопатив свій балькон дошками з шипами до самого верху, напевно, щоб не лазили, та мені однаково не хотілося рано залишати своєї любки, оскільки я вирішив у неї перебути Д° ранку. Я не люблю міняти рішення, особливо коли я відмовив заради неї на ту ніч всі інші побачення. Ну, примостився я серед мотлоху якмога зручніше і почав чекати, заки її чолосвік піде й вона дасть мені знак. Чоловік її тоді працював на цій службі, отже непорозуміння, яке його принесло додому, мусіло його швидко й винести. Подібне сидіння на бальконі, признаюся, на диво сприяє роздумам, особливо коли сидиш наполовину голий, чекаючи, як тебе зараз покличуть, а тебе чомусь не кличуть. Я вже й розтирав себе, щоб не задубіти, і смикав, бо мене дратувала надто тривала затримка, та моя кохана ніби забула про моє існування. Уявіть собі лише мій стан! І трапиться така капость! Якби наперед знаття! Ну, гаразд. Скільки я так сидів, вагаюся сказати, не виключене, що не надто й довго, бо щойно я перестав хвилюватися, оскільки де не допомагало, – а лише шкодило здоров’ю, а про здоров’я варто й подумати, мене опала нудьга, а нудьга, як відомо, спричинник багатьох відкрить, – отож вона піддала мені думку подивитися крізь напівзаставлені дошками й злинялими картинами скляні бальконні двері: що Дом робить насамоті. Припускаю, ця думка й виникла тому, що з-за дверей чулося чи шамотіння, чи розмова, у яку впліталися якісь досить дивні запевнення, а я не подибував нічого іншого, на що звернути б увагу, аби вкоротити чекання. Властиво, я міг би до Дома й зайти. Знаючи Дома, я не сумнівався ні секунди, що він напевно навіть не спитав би, чому я потрапив до нього через балькон, та ще й у такому майже античному вигляді, тільки з Домового помешкання я не почув би зову моєї коханої, яка з огляду на сусідів не зважилася б гукати мене надто голосно; та й потім, признаюся щиро, і кожний на моєму місці вчинив би так само, мене раптом Дуже зацікавило, з ким Дом розмовляє насамоті. Така нагода! Що коли він приголублював кохану чи коханого? Або влаштовував із кимось змову, я знаю? Може, тут відбувалося саме, таке, що ой! – а нагоду ніколи не варто марнувати. Бо я так само, як і кожен з нас, не уявляв собі, ні з чого він живе, ні Чим він взагалі займається. Мос ложе, або радше сідало, імпровізоване на швидку руч з матраців, патиків, решток коців, видобутих з мотлоху, досить добре надавалося до спостереження, хоч я від матраців, з яких сипалася потерть, негайно Вкрився грубим шаром пилу і ледве стримався, аби не чхнути На весь голос. Я лише відсунув на кілька пальців одну, а тоді Н(е одну з дощок, що затуляли двері, і вся кімната припасувалася до мого зору. Дошки, правда, заважали, бо їх дОІ!0. дилося підтримувати ліктем, аби вони не валилися на голову а це вимагало додаткової обережности й значного зусилля' аж я дещо розтяг м’язи, як виявилося згодом, хоч т0^’ признаюся щиро, я навіть не дуже помічав незручність своєї пози, так мене заполонило несподіване відкриття Перше, що я побачив у кімнаті, настільки мене ошелешило, хоч я й звик до дивацтв Дома, зрештою, як і всі ми звикли, що я забув, чому я первісно потрапив на балькон. Дом стояв біля печі з відкритим кружалом, з якого виривалося полум’я; у руках він тримав грубий зшиток, з якого видирав списаний аркуш за аркушем й кидав у вогонь, примовляючи до своїх тварин. Те, що він промовляв, до тварин, мене не здивувало, я не раз був свідком, як він говорив до них, він взагалі хибує на звичку звертатися однаково до людей і звірів, і мені вже траплялося бачити його тварин непорушними, коли він їх угрущав або хвалив. Однак тепер вони сиділи по-інакшому непорушні, як зборище ідолів, рівних серед рівних, не кліпаючи очима, навіть, здавалося, не дихаючи. І попри цю підкреслену непорушність, мене пройняло неприємне враження, можливо, це й виявилося те найперше, що різонуло мене раптовим усвідомленням: якби Дом хоч трохи підвищив тон, вони гнулися б і йшли за його голосом, як за вітром, бо Дом одним словом спроможний перелити їх в іншу подобу, згідно з невисловленою угодою, яка між ними прискорено наростала, і, здавалося, вони тільки цього чекали, і я зараз мав побачити страшну кухню, забризкану кров’ю й тельбухами, де здійснюватиметься це перевтілення. Слів мені не пощастило зловити. Дом говорив тихо, і вони лишалися по той бік дверей. Я спробував відхилити одну половину бальконних дверей, та з перших же несміливих спроб, хоч двері, виявилося, й були не замкнені, переконався: без великого шуму їх не зрушити ні на палець. Я зняв черевик, аби підважити горішню дошку, тільки й це не допомогло; і я, трохи пововтузившися, бо мені не дуже кортіло відкидати мотлох, що завалював низ, заходився обстежувати другу половину і дуже втішився. На другій половині нижнє скло хтось вибив, і його затулили подушкою. Я обережно витяг її, роблячи віддих, аби не наковтатися пір’я, і на мить завагався я, випадково, не хворий, бо те, що я почув, не скидалося дійсність. Я знав Дома не один рік, я надто часто ходив «0 нього, як і багато хто з нас, щоб повірити, ніби Дом здатний 0гак читати вірші, і то, що вже зовсім межувало з неймовірним, – свої вірші. Це вже належало просто до немисленного! Адже більш далекої від літератури людини, ніж він, юді собі взагалі уявити. Та що тут казати, хто знає Дома, *0Й не сумнівається: Дом і вірші – непоєднальні річі. І це я так само певно знав, як і кожен з нас, і тепер маєш – Дом читав вірші, і то свої вірші! Але найразючіше: які! Це мене остаточно приголомшило. Вірші, в які він повплітав прізвища Козютка-Млодютка, Ціми, ба більше – події, які я особисто Дому колись розповів і про які, крім нього, не знала ні одна душа, і все це якось у нього обернулося таким об’явленням, що мені аж серце зупинилося, бо такого ще не створювала жодна людина. І ці вірші Дом нищив! Признаюся, я вагаюся відповісти, що мене більше потрясло, те, що Дом нищив ці вірші, чи те, що він взагалі спромігся їх написати. Що таких віршів не існувало від створення світу, я збагнув після кількох рядків. І в наближенні чогось подібного я ніколи ніде не чув. А я, хоч, і не літератор, досить – досить, очевидно, заради скромности, – ґрунтовно обізнаний з світовою літературою і розуміюся на ній, як рідко хто з найвибагливіших критиків. Нема ради, так воно є, і це не на те, аби хизуватися перед жіноцтвом, яке зовсім безпомічне перед красними словами (треба ж у моєму фаху розумітися на жіночій душі), а й задля власного збагачення. Я вловлюю кожний нюанс, кожний образ, кожне поетичне недомовлення, те, що між, рядками; колись, зрештою, і сам писав, і то не тільки тоді, коли закохувався. Та що тут казати, я вам свідок: таких віршів жодна література ще не знала! Такого ще не створював ніхто. Кілька з цих віршів вистачило б, щоб здобути собі вічну славу, а ця людина нищила такий скарб! Нищила, свідомо відмовляючись від вічности, бож Дом тямив ціну найменшого безсмертя, він не потребував вияснень, що таке вічність. Вірте мені, це настільки нестерпно бачити, як людина розкидається вічністю, що я його на мить зненавидів, хоч я не злісної породи людина. Я вам навіть не спроможний передати, що зі мною діялося, коли я усвідомив, що він робить. Мені майнула навіть думка, що коли Домові подобається викидати славу на вітер, то я маю право з чистим сумлінням використати її для себе. Адже я був єдиним свідком на світі, який знав, що це вірші Дома. Якби я не опинився на бальконі, ніхто ніколи і не догадувся б про їхнє існування. Та я не прихопив з собою ні уламка олівця, ні клаптика паперу, щоб записати хоч один вірш. Я пробував запам’ятовувати бодай уривки, щоб потім реставрувати їх з пам’яті, проте вірші виявилися, настільки, як я уже сказав, незвичайні, настільки не походили на інші, будь-коли мною чуті або читані зразки, що я, як уві сні, дослівно кишками відчував їх велич, їх неповторність, неспромігшися ні висловити її, ні запам’ятати. Я не певний, можливо навіть, якби з мене і знайшлося б чим записати, і тоді я безпомічно сплохував би, такою мірою те, що говорив Дом, затьмарювало все досі знане. До нового все треба спочатку звикнути, і на це нове ще не виробили ні форми, ні поняття сприймати, і я помацки, почуттям пробував увійти в те, що він говорив, хоч це мені вдавалося так само, якби я бачив за скляним муром садибу, де ходили і навіть чекали на мене, а мені забракло б сили перелізти всередину. Дом говорив, наприклад, щось про слова-ящури, праслоза, які мали підзначення кожного предмета, відзначення настільки відмінне від загально нами прийнятого, що кожного разу, як Дом їх вимовляв, мені йшов мороз під шкірою, бо ці слова наче розвертали перед моїми ногами сліпучі рівнини, відкриваючи мені суть, якої я зараз навіть приблизно не здолаю передати. Я лише відчував: то щось могутнє, значуще, хоч, щиро кажучи, розумом я не охоплював того, що Дом говорив. Передо мною наче спустили вогненну завісу, і вона якимось чином уособлювала й Дома. Згодом я себе люто лаяв, чому я на гарячому не зайшов до Дома і не попросив віддати мені той зшиток з віршами: я їх використав би для себе, коли він нехтує ними. Дом напевно погодився б. Йому не тільки не залежало на славі, він уникав її, як хвороби, крім того, він ніколи ні в чому не відмовляв. Однак тоді я так отетерів від почутого, що коли ця думка з’явилася, Дом знищив усі вірші. Щоправда, мушу тут признатися без прикрас, з цього ви бачите, наскільки я щирий, думка дістати для себе Домові вірші виявилася настільки принадною, вона так гуляла і не давала спокою, що за деякий час, коли я його зустрів, я зважився недвозначно натякнути, чи не написав би він для мене, відмовившися від авторства, кільканадцять віршів на зразок тих, які він колись спалив, або чи нема в цього написаних, які він мені подарував би, оскільки йому однакого не залежить на славі, а я, мовляв, кілька разів пробував відновляти почуті уривки з пам'яті, та, на жаль, нічого не виходило. При цьому, звичайно, я не замовчав, як потрапив до нього на балькон і як його бачив. І що, гадаєте, він відповів? Йому дуже прикро, що він не годен мені ані написати нових, ані подарувати старих з тієї простої причини, що він, Дом, взагалі нічого не пише і ніколи не писав. Він, мовляв, охоче допоміг би, та він справді не має зеленого поняття, як пишуть вірші. Чимось іншим завжди охоче прислужиться, проте вірші? Він до них дійсно не має жодного стосунку, і йому дуже прикро, що сталося таке непорозуміння. Він ладен поклястися, що ніколи нічого не палив, і я справді помиляюся, думаючи, що бачив його, як він нібито нищив вірші. Він, звичайно, не хоче цим сказати, ніби я брешу, він вірить мені, що я переконаний, ніби бачив, як він кидав у полум’я вірші. Проте він запевняє мене: то нищив не він. До нього приходить ночувати найрізнорідніша публіка, якій ніде подітися, і напевно я когось із них переплутав з ним.

– Хотів би я знати, як насправді виглядала ця цукрово-рожева історія з паленням віршів, і де в ній правда, а де брехня, – проголосив студент медицини, – бо те, що вона не відбувалася так, як ти розповідаєш, за це я дам собі стяти голову. Почавши вже хоч і з самото балькону. Для кого ти його так докладно описував? Мені зразу впало в око: ти йото описував, наче затявшися переконати нас, що ти й справді Там відсиджувався. Не думай, ніби всі такі дурні, що не помічають, мовляв, що розповім, те й ковтатимуть. Далі. Якщо Ти і потрапив на Домів балькон, що дуже й дуже малоймовірне, «У але вже нехай, нехай раз вийде по-твоєму, – то зовсім не схоже на тебе, аби ти поводився так, як ти запевняв, чекаючи на свою кохану, якщо вона справді твоя кохана, що не менш сумнівне. Тут щось не все тримається купи. Ти не взяв до уваги, що і я знаю тих, про кого ти розповідаєш. Пощо зайве окозамилювання? Не вдаваймося до дрібничковости? Гаразд. Ти явно крутиш, хоч мені ще не зовсім ясне – чому. Припустімо, що це правда. Припустімо на мить, що правда, ніби Дом палив свої незрівнянні вірші, хоч я і знаю, і то як знаю! – що цей негідник ні на що не здібний. Ну, та нехай. Я ж кажу, припустімо, ніби ти цього не вигадав і воно тобі не приснилося на повний шлунок. Я зараз перейду і до головнішого. Вважай! Звідкіля ти довідався, слухаючи Дома, що ті мітич– но-потрясальні вірші написав саме він? Адже не читав же він: «Вірш такий то, написав Дом?» Погодься сам: посилання на те, ніби серед його читання траплялися наші прізвища (наші імена, звичайно, гідні прославлення, тільки щоб Дом це робив – дозволь сумніватися), що й доводить авторство Дома, – не витримує жодної критики. І хоч як ти переконливо калатав себе в груди, розповідаючи (Дом і вогненна завіса, ах, – ах! І звідки у тебе такі сектярські порівняння?), далеко ймовірніше, що коли тебе й справді занесло на балькон Дома, то напевно з зовсім іншою метою. Ану, зрадь, чи не вичікував ти на бальконі (якщо твої ноги йото бодай торкнулися), поки Дом піде, аби полізти до нього в шухляди пошукати грошей, які погано лежать, і, замість грошей, натрапив на зшитки з віршами, прихопити які з собою тобі щось перешкодило (бо твоє уболівання, що вони тобі вислизнули, виглядає майже на справжнє)? Можливо, поява самого господаря або когось іншого, хоч як я тебе знаю, ти не з тих, яким легко перешкодити в подібних справах, у мене теж добра пам’ять. Чи не напоровся ти на додаткові ускладнення, як тоді, пригадуєш, в афері з Борисом? Для мене ясно одне: якби ти справді хотів узяти ті вірші, ти їх узяв би. Тому я вважаю найправдоподібні– шим припущення, що віршів взагалі не існувало і ти від початку до кінця вигадав усю історію виключно, аби похизуватися перед віольончелістом, ну і, звичайно, рештою, мовляв, ти володієш словом ліпше, ніж він. А найголовніше (таж певно, тепер, коли я це згадав, мені ясно, що саме це головна причина, нарешті, я тебе зловив!), аби нагадати, як ти колись знищив чи заповідав знищити кілька своїх віршів і яка то подиву гідна річ. Ти розраховував, що дехто з нас ще пригадує твої єремі– яди, як ти кинув у полум’я свої неперевершені вірші, а тепер, мовляв, розумійте: я нібито говорю про Дома, а це треба сприймати так, що то я. Не Домом, мовляв, захоплюйтесь, а мною, бо саме я той, хто покликаний втілити міт про велику людину, про яку усім прогудів вуха Дом. А що я розповідав не прямо про себе, а про Дома, – це вияв моєї шляхетности. Вона ж бо зайвий раз свідчитиме, який я хороший.

– Леле, який ти примітив! – велично проронив Козют– ко-Млодютко, ні трохи не ображаючися, а, може, тільки вдаючи, що не ображається. – Опудало нещасне, ти нічого не втямив з того, що говорено. Твоя ненависть до Дома не лише засліплює, а робить тебе й заздрісним. А заздрощі псують життя. Яка ж ти людина, якщо заздриш?

– Так, так, поговори, поговори!

– Та мені що. Я кожної миті доведу: все діялося так, як я розповідав, і ти даремно трудиш собі горлянку красномовністю. Я не погребую хвалити себе в комусь. Повір мені, для цього я обійдуся і без Дома. Заради того, аби сподобатися тобі, я не називатиму правду брехнею. Я розповідав про Дома тільки те, що чув і бачив на власної очі.

– Я теж розповім дещо про Дома, що я чув і бачив на власні очі, – вперше на повний голос озвався сіренький миршавий чоловічок, меценат студента медицини, і я завмер, збентежений зненацька його голосом, який я десь ніби чув, Хоч і не спромігся б пригадати, звідки я його ніби пізнаю. У нього виявився короткий і гострий, як шило, голос, і слова з нього виходили, чи радше викришувалися, довгі, як турецькі огірки, і тяглися, наче кожне слово видовжували обценьками. Певно, я вже десь чув цей тембр голосу, що викликав свербіння по всьому тілу. Тільки де? Один з моїх покупців? Ні. Знайомий? Ні. Де ж я його чув?

– Я зовсім не певний, чи Дом не Бог, – говорив меце– нат. – Мені раз випадково довелося бачити, як Дом серед натовпу, ніким не помічений, творив чудо. Я на власні очі.

– Бог, якимось перверсним способом, напевно з великої доброти, щоб не засліпити смертних своїм вогнем, вибирає найнепоказніших, найнікчемніших людців, щоб вони про Нього говорили, свідчили. Людців, яким найменше вірять, – чи сказав біля мене хтось, чи я сам подумав десь колись прочитане, тільки мені не дали зосередитися, щоб це встановити, бо Ціма крикнув «вистачить!» так голосно, що я все забув.

– Вистачить, – майже сердито крикнув Ціма, – оглухи ви нещасні. Ще й йото слухати! Ні, мій любий, ні, мій голубе. Кожному терпінню приходить кінець. Вистачить з тебе і меценатства, а в розмови не пхайся! Чуда йому захотілося побачити, от чорт! Ви всі подуріли, чи що. Ніхто з вас не знає меж! Дом просто собі божевільний, а ви ставитеся до нього цілком поважно. Уявити лише, вже й до чуда дочалапали. От публіка! Я сам дуже добре ставлюся до Дома, у цьому ви й самі не раз переконувалися. Однак, бійтеся Бога, таж Дом звичайнісінький божевільний, колишній шкільний учитель, якого не відвезли до будинку божевільних лише тому, що він тихий, нікому не чинить зла і суспільству покищо не заважає!

Зараз я вже не цілком певний, настільки моє враження відповідало дійсності, хоч я і намагався віддати все так, як було, не пропустивши найменшої подробиці, бо саме тут Ціма почав опікуватися мною, – тільки навіть і тепер мені все ще здається, що тоді після Ціминих слів усім видимо полегшало, наче мокрою губкою стерли олив’яний пил з облич, і гімназист довго сміявся, сівши на брук і вставивши ноги в ринву. Можливо, це означало жарт, зрозумілий лише для втаємничених, бо й віольончеліст морщився від сміху.

– Звідкіля ти раптом довідався, ніби Дом гімназійний учитель, коли ти сам ще недавно не приховував, що нічого про Дома не знаєш? Не знаєш навіть його прізвища, як зрештою і всі ми, – пробував кволо відстоювати розповідь про чудо меценат студента медицини. Та його зацитькали.

Козютку-Млодютку, – майже наказав Ціма, – гукни Хому востаннє, якщо він негайно на з’явиться, падлюка, ми йдемо без нього, і хай курка по ньому панахиду співає.

Козютко-Млодютко згорнув руки горнятком і гукнув. На третьому поверсі погасло єдине освітлене вікно і одразу яс загорілося знову. Потім у світлі з’явилася розкуйовджена яоноча голова, що подивилася крізь шибу на вулицю і зникла. Козютко-Млодютко гукнув ще раз. Жіноча голова з’явилася знову, прочинила вікно і,плюнула вниз.

– Халамидниця! – підскочив гімназист.

– Хомо, Хомо, не заздрю твоїй долі, похитав головою віольончеліст.