Текст книги "Герострати"

– Ну і дідько з ним! – сказав Ціма. – Ховається худобина, не хоче нести грошей. Ходімте, не стояти ж нам тут до кінця світу. З тією худобиною я ще розрахуюся. Його щастя, що я маю один шинок, мій останній рятунок, де ще дадуть набір. По два кухлі на рило Гарантовані, а там побачимо.

Я почав прощатися.

– Чекайте, чекайте, ви куди? І не подумайте! Ви йдете з нами, і кінець!

– Дуже дякую, нехай колись іншим разом.

– Яким там іншим разом! Тепер, і ніяких інших разів!

Тоді я сказав, що дуже прошу вибачення, однак мені конче треба полагодити деякі антикварні справи, бо, властиво, я й так досить затримався. Зрештою, вони ж і самі без грошей, а я ціню їхню люб’язність запросити мене на чарку, хоч я й непитущий. Я справді глибоко зворушений їхньою увагою, і якби в мене виявилися гроші, з приємністю пішов би з ними, ^виключно, аби їх почастувати. Та грошей у мене немає, а воно й пізно вже; в мене родина, мене дома чекають, і я ще сьогодні мушу, на те справді нема ради, залагодити одну дуже пильну справу.

– Які там справи увечорі, чи то пак уночі! Для цього існує день. Ми вас запрошуємо на кухоль пива і кінець. Забудьте, що ви непитущий. Ваша доля вже вирішена.

Я ще раз подякував, і сказав, що – ні, рішуче ні. Сьогодні це справді не вийде, нехай колись іншим разом, бо я ще тепер, хоч би весь світ завалився, вирішив розшукати одну адресу, а мене чекатиме дружина. Я приобіцяв не приходити пізно. Я дуже принципова людина, і для мене не дотримати слова рівнозначне з …

Я спинився, бо вони всі реготали.

– Дурниці, – заявив Ціма, який перебрав опіку надо мною, – вам у яку частину міста?

Я вийняв адресу, яку мені дав Дом, і, не випускаючи її з рук, щоб не загубити, або щоб не вирвали, назвав вулицю.

– Слухайте, – рішуче виголосив Ціма, – це якраз нам по дорозі. Би просто не можете відмовитися випити з нами кухоль пива за спільне знайомство. Це я вважав би за смертельну образу. Я розумію, що ви поспішаєте, але ось вам моє слово, слово Ціми, я Прилюдно обіцяю: ви вип’єте один кухоль і підете – собі залагоджувати справи. Клянуся, ми вас не затримуватимемо, тільки з – нами ви мусите, якщо не хочете нас гірко покривдити. Отже згода?

– Таж я..

– Кажіть швидше, що згода, аби не тягти вас силоміць, потішався Козютко-Млодютко. – Ціма вас однак не випустить з рук, поки не розповість усіх своїх історій. Людина час від часу потребує висповідатися. Чи не так? З нас ніхто вже тих історій не слухає, а ви такий вдячний мовчазний об’єкт, навіть якщо й нема чого, до вас кортить говорити.

Я подивився на Козютка-Млодютка, та Ціма мене випередив.

– Кинь лірику, – сказав Ціма. Проте Козютко-Млодютко, видно, не мав сили стулити рота, а Ціма вдруге не наполягав.

– Ви від Ціми так легко не відпекаєтеся, – продовжував Козютко-Млодютко, циркулюючи навколо мене, як навколо водяної колонки. – Ідеальний слухач перевівся, а Ціму й хлібом не годуй, дай лише слухача.

– Козютку-Млодютку! – погрозив Ціма.

– А що, може, неправда?

– Ти рознахабнів на моїй доброті.

– Невже? Може, я теж хочу опікуватися нашим новим знайомим?

– Вибачте, я лише.

– Нічого, ви не лякайтеся. Єдиний рятунок це заговорити самому, тоді Ціма перестане вами цікавитися.

– Та я …

– Ви не переживайте, ми хороші хлопці, і не дамо Цімі ухокати вас своїми розповідями. Я вас попередив, аби ви орієнтувалися, що на вас чекає, ну і звичайно, аби ви знали потім, кому дякувати за опіку над вами.

– Козютку-Млодютку! – вже розсердився Ціма; та Козютко-Млодютко не зареаґував і на цей раз.

– Ви нам усім сподобалися, – продовжував він, – і ми вас так за цапову душу не дамо на поталу. Ми вас охоронятимемо, як ангели, як няньки!

Він вийняв з кишені пелюшку і помахав нею у мене під носом, наче збираючися сповивати, тоді, вирішивши раптом, що досить маханини, обмежився вигуком – «пішли!»

– Певно, що пішли! – сказав Ціма, ніби передаючи якийсь довгий предмет Козюткові-Млодюткові, і мене з обох боків взяли під руки.

Тепер довелося б хібащо вириватися, хоч вириватися ніяк не випадало, адже вони запрошували відсвяткувати знайомство. Та й потім – їх було більше. Що я мав робити? Кричати на ґвалт? Очевидно, що ні. Де ж би я собі таке дозволив? На це треба б мати іншу вдачу, крім того, ледве чи це допомогло б. Мене так цупко тримали, аж це мимоволі вирішило напрямок моїх думок: пощо перечити, за таких обставин найрозумніше – відбути якнайшвидше той ритуалгний кухоль пива За знайомство, нехай, який лише недоумок вигадав запивати Знайомства! Адже я не належав до питущих. Мене колись силоміць ще гімназистом напоїли, і з того часу лишилася відраза до хмільного на все життя. Від одного кухля, зрештою, Не вмирають, а тоді я одразу ж позбудуся їхнього товариства і піду на розшуки даної Домом адреси.

Звичайно, такі зупинки, які відтягали від цілі, ніяк не настроювали на приємне. Я й так промарнував цілий вечір, хоч мав обмежений час, бож дома чекала дружина, напевно вже непокоячися, чого я так пізно не повертаюся і чи не трапилося зо мною якогось нещастя, тільки що я мав робити? Доводити їм, що мені з ними ніяк не по дорозі, вийшло б довше, ніж піти з ними, оскільки моїх доказів ніхто з них і так не слухав. Кричати? Безнадійно, адже поблизу не було нікого, хто допоміг би. Знайомство, ну що ж, нехай, запиватиму знайомство. Можливо, як сказав Козютко-Млодютко, вони й справді шукали слухача чи, радше, свідка до чогось, чого вони не бажали зрадити, чи просто їм забаглося потягти мене з собою саме тому, що вони бачили, що мені це не пасує, бо я поспішаю, а це їх мимоволі спонукувало вчинити навпаки, як розбещених дітей, – а дорослі з дитячими поглядами завжди страшні, – нав’язавши мені свою волю.

Побачивши, що я не лаюсь і не боронюся, вони ніби аж повеселішали, сказавши мені, мовляв, я цяця, гідний їх товариства, і щоб таким і лишався надалі, і ще дещо, що мені тепер важко переказати, оскільки воно якось ніби не тримається купи без додаткового тлумачення, для якого у мене бракує проміжного ланцюжка. Бо попри те, що я на власні очі бачив, що відбувалося навколо мене, вся моя розумова і чуттєва енергія, як це пізніше виявилося, була настільки абсорбована моїм відвідувачем, що я, хоч і намагався не пропустити найменшої подробиці з оточення і подій, у які потрапив, проте не цілком певен за послідовність і вірність пам’яті, і тому не виключене, що вся ця історія відбулася дещо інакше, тільки це інакше через цілий збіг обставин, не дійшло до мене, а тепер я його вже ніяк не мав змоги направити.

Мені, звичайно, прикро зізнаватися в подібній недолугості, бо це лише зайвий раз ніби вказує на деякі розбіжності в моєму характері, розбіжності, які мені, як солідній людині, неприємно зраджувати, однак я намагаюся дотримуватися якнайбільшої точности, а ця точність зобов’язує мене припускати майже з цілковитою певністю, що мій тодішній стан викликали такою ж мірою розмови Дома й молодиків, як і сам факт існування мого відвідувача. Тобто, я не хочу сказати, що я цілком вірив у те, ніби мій відвідувач їЗКИ притирався до гурту молодиків, які стояли перед будинком, де жив Дом, і що в дійсності не молодики пробували тягти мене з собою, а я сам напросився піти з ними, сподіваючися у їхньому товаристві легше загнати мого відвідувача в кут і змусити заговорити про себе, – ні, просто, я не міг ніяк встановити, де мої думки і де ті, що я чую. Я перебував у стані, ніби в моїй присутності мою свідомість витягли з тіла гаками через мозок і розвісили озером протоплазми між мною і молодиками, а звідти аж на третій поверх до Дома, так що мої думки я вже думав не самотужки, а їх одноразово співдумали і Дам, і молодики, і всі ті сторонні люди, з якими я зустрічався протягом вечора, і до цього творива з такої поширеної моєї евідомости, власником якої я ще нібито був, сам я не мав доступу, там товклися інші, а мене ніби збоку, аби не заважав, мовляв, це твоє, тільки ліпше тобі до нього не пхатися, – прикололи метровими невидимими англійськими застібками. Я ніколи ще не переживав такого різкого відмежування від самого себе, і це лякало й пригноблювало настільки, що я не зважувався упорядковувати свої почуття чи думки. Я боявся, хоч і знав, що такого нібито не трапляється, що коли почну сортувати, що до чого, раптом виявиться, ніби мене взагалі немає, бо я розтанув у повітрі разом з одягом і черевиками, і ніяке чудо не втілить мене назад у мою первісну подобу. Я усвідомлював тільки одне: в цей стан уманеврував мене відвідувач, і за жодних обставин не треба було погоджуватися писати його біографію, хоч тепер не мало жодного сенсу мучити себе цим. Звичайно, я не мусів піддаватися на його провокації. Легко сказати, коли я не зумів вигадати способу позбутися його! От не зумів, – і все. Ніщо не підготувало його появи, він просто заскочив мене, а тепер пізно, бо я однак неспроможний будь-що направити.

Вулиці поглибшали, ніби з них зняли заслонки, якими ЇХ старанно прикривали вдень, щоб не лякати перехожих, Шсяць стояв у нас за плечима, підсовуючи нам власні тіні під Ноги. На бруку в кілька прошарків лежали плями від ліхтарів і Місяця, але ніші, брами й закутки в будинках відсвічувалися Ускладненим сяйвом з середини, ніби освітлення йшло з глибини землі. Серед циклопічної тиші (вона легко давалася намацати – товсті сині мембрани розставлені на однаковій віддалі між будовами до самого обрію) чулися свистки паротягів і стукіт коліс так лунко, наче вокзал містився не бозна де а одразу ж над нашими головами, хоч удень його тут не виявило б і найтонше вухо. Він лежав майже за містом, і про його існування знали лише ті, що подорожували. Натомість уночі він повертався в центр і до ранку висів парасолею над сонним містом, імітуючи океан, а крізь брязкіт буферів доносилися звуки морських сирен, як при відплитті й поверненні пароплавів, скрежет кранів, що розвантажували трансатлантичні вантажні кораблі, плюскіт води, особливо коли спускали на воду малі човни, що ляпалися плескатими днищами об хвилі, і навіть свіжий морський вітер. Можливо, вночі кожний вокзал імітував море.

Ми зійшли п’ять східців униз, і нам відкрився погребок, поділений плетеними перегородками в сюрреалістичних малюнках на окремі закутки. У такому закутку товариство сиділо ніби й окремо і одночасно мало змогу спостерігати, що діється в глибині погребка. Ми пройшли вузеньким хідником майже в самий кінець, при чому я ледве не завалив перегородку, на якій висіли повґвинчувані в пляшки з-під к’янті свічки, даючи дорогу двом підпитим друзям, які щохвилини губили один одного і перегукувалися на ймення.

Ціма розташував нас за одним столом, зіставленим у нашій присутності з трьох малих, і почав замовляти.

– Ну як, тепер раді, що з нами? – спитав Козютко-Млодютко. Та я зробив вигляд, що не почув.

– Почекай, він зайнятий.

– Лиши його, пощо ти до нього присікуєшся? Звичайне?

– Нехай, – сказав Ціма, – якщо ви згодні.

І всі вони почали перешіптуватися. Це вони про мене, тільки я подумаю про це пізніше, постановив я. Тут усе безмежне, ніяк не встановиш, де кінчається одне і починається інше, а це заважає зосередитися, особливо коли дивитися на деякі перегородки, що підіймаються вгору, як жалюзі.

– Що ви робите? – закричав Козютко-Млодютко, – ця перегородка не підіймається, ви завалите стіну!

– Це стіна?

Винахідливий господар справді досяг перегородками ілюзії, що погребок не мас меж. Невідомо, чи він тягся кілометрами, чи кінчався там, де сидів Ціма, бо за такою перегородкою могло нічого не бути, а могла стояти й нова перегородка, бо погребок оздобили так, що переходи, де кінчалися перегородки і починалися стіни, зникли.

Перегородки вражали різнокольоровістю. Тут, видно, існувала ціла система перегородок, хоч переважали чорні й червоні фарби. Наша, наприклад, була жовта з чітко вимальованими темнорудими стеблами бамбука. Між бамбуком покоїлася фіялкового кольору гола жінка без голови. Замість голови у неї з шиї стримів обрубок артерії, з якої била кров у формі сріблястих вахлярів. Тобто, спочатку йшла кров, щоб видно було, що то кров, а не щось інше, а потім кров поступово перетворювалася на вахлярі. Голова жінки стояла поруч на стільці і з задоволенням дивилася на публіку. Одна рука жінки до ліктя намальована, як рука, від ліктя поступово переходила в триметрових розмірів гусінь, яка здавалася цілим драконом. Другу руку маляр вже біля плеча нетерпляче розщепив і на дві довгі ковбаси і кожну кінцівку в такий спосіб розщепленої руки відвів далі, де лишалося багато порожнього місця, і там уже надав їй форму семафорів. Тут, певно, в нього розбуяла фантазія, і, не заспокоївшись на руках, маляр узявся за ноги свого твору. Замалювавши перший варіянт ніг, обриси яких ще неясно просвічувалися крізь жовте тло, так що жінка виходила чотириногою, він вигнув одну з ніг дишлем і повів її, минаючи семафор, угору, аж туди, де мала б міститися голова. Там, зробивши над жінкою з ноги німб, маляр домалював німбові пальці й заходився біля другої ноги. Кінець другої Ноги кінчався водозбірною вежею, побіч якої два червоні Лицарі верхи на отруйнозелених конях помпували воду. Далі За лицарями на бамбуку сидів риба-птах кольору веселки. На Хвості у птаха, замість пір’я, був намальований кущ з червоними помідорами. Маляреві, очевидно, дуже сподобалися помідори, бо від цього куща, чи радше хвоста, він попроводив гілки з помідорами аж на стелю, намалювавши перед тим по дорозі натюрморт із помідорів. Однак натюрморт ще не задовольнив невтомного художника. Намалювавшись на стелі удосталь помідорів (там були і помідори цілі, і розрізані, і навіть два портрети видатних мужів із помідорів), він підвів гілки помідорів із другого боку до жінки, потоптався трохи на місці (свідком чого лишилося кілька купок помідорів), потім утворив щось на зразок абстрактного триптиха і, вирішивши, що його обов’язок тепер виконаний, подомальовував помідорам на прощання метеликові крильця, випростав гілки, ніби натягнув мотузки, і прямою лінією, вже ніде не спиняючись, одним махом завів їх за перегородку, де вони й звикли, створивши враження, ніби за перегородкою хтось із усієї сили вхопився за гілки з помідорами, бажаючи витягти їх з картини або при їх допомозі перетягти увесь шедевр на другий бік.

Подавальниця в сліпучобілому фартусі з північним сяйвом, нашпиленим на худу сукню, принесла кухлі пива. Гімназист зробив рух, який, як я пізніше зрозумів, мав означати, що він її ущипнув за низьку сідницю, і зажадав «шотландського вина», заявивши, що пиво занадто вульгарний для нього напій, бо він уже вийшов з того віку, коли соромляться признаватися, чи люблять щось, чи ні, і від незручности жлуктять усе, що перед ними поставлять. Пиво наскрізь міщанський напій, далеко більш мішанський, ніж вино. Він міщанство зневажає і тому питиме лише вино, і то шотляндське.

Що він розумів під шотландським вином, для мене назавжди лишилося таємницею, однак подавальниця мовчки вислухала його і глянула на Ціму. Ціма опустив підборіддя, і гімназисту принесли пляшку чогось зеленого.

Мені здавалося, що я теж охоче випив би вина, хоч я не зносив ні того, ні другого, однак вино бодай не споживали метровими кухлями. Вже сам смак пива наганяв на мене депресію, а тут подолати цю кількість, – проте глянувши своєчасно на гімназиста і Ціму, я потішив себе, адже чим швидше я спорожню поставлене передо мною, тим швидше я звільнюся від їхнього товариства.

Прийшов господар і пошептався з Цімою, після чого Јозютко-млодютко спитав, чи не хочу я коньяку до пива, д чемно, але досить рішуче сказав – ні, пожалкувавши ще раз, що не перезамовив пиво на вино. Потім згадав, що напевно після склянки вина послідувало б ще кілька, а так рахуватиметься принаймні, мовляв, порція пива вистачальна, щоб відсвяткувати спільне знайомство.

Шкода лише, що кухоль пива тягнувся цілу вічність, набираючи дедалі неприємнішого смаку. За все життя, крім випадку в гімназії, коли мене змусили пити, що мало наслідки, про які я не люблю згадувати, я пив лише на своєму весіллі, і то виключно, щоб не образити батьків моєї дружини, які чомусь вважали, ніби на власному весіллі конче треба пити, інакше подружжя не буде щасливе, та ще при одній нагоді, яка… Зрештою, це не так уже і важливе. Навіть серед моїх колеґ я був єдиний непитущий. Мені, звичайно, не раз доводилося чути, скільки я гублю насолоди в житті, відмовляючися від чарки. Що пити лише спочатку здається неприємним, а потім, як увійду в смак, мені відкриється новий світ. Бож, мовляв, хіба можна не пити, коли той, хто не п’є, взагалі майже не людина, в усякому разі не мужчина! Один мій колега, який завжди трохи сердився, що я ніколи не запиваю угод, доводив мені не раз, нібито без алькоголю неможливо мати жодної дотепної думки. Та на лихо, він завжди наводив себе, як приклад, і це мене аж ніяк не переконувало. Звичайно, у кожного на ці речі свій погляд. Щождо відкриття нового світу, то мене Цілком задовольняв і старий (це ж було ще до появи мого відвідувача), а стосовно дотепності! – я ніяк не мав враження, щоб мій колеґа, наприклад, чаркуючи, ставав дотепнішим, або Щоб його світ суттєво різнився від мого, хоч він присягався, ніби це саме так. Я вважаю, запевнення, нібито пиття – Райська насолода, треба розуміти не дослівно. Адже варто лише подивитися на страдницькі обличчя тих, що п’ють цю Райську насолоду, аби не повірити в те, що чаркувальники виголошують. Бо чому тоді я ні разу не відчув і натяку на задоволення? Нехай навіть пиття не відповідало моїй вдачі, трапляються ж люди алергічні до чогось, то й тоді ця гірка рідина, яка, на лихо, виявилася ще й занадто міцною, не мусіла 5 смакувати аж так неприємно. Це скидалося радше на зачакловану гру, члени якої, зазнавши колись втаємничення, підпадали перетворенню, як приятелі Одіссея, і з розпуки вербували на оманні вигадки інших, щоб не самим страждати.

Щойно я спорожнив кухоль, а я намагався зробити це якнайшвидше, хоч і пильнував, аби не помітили мого поспіху, я сказав, що мені дуже приємно з їхньому товаристві і я дуже вдячний їм за увагу, однак мій час обмежений і тепер я справді мушу іти шукати адресу мого клієнта.

І тоді на мене обвалився весь погребок.

– Он як! – закричав Козютко-Млодютко, ловлячи мене за бік.

– Ви що, жартуєте?

– Таж я домовлявся лише на один кухоль!

– Такого не буває, – заявив Ціма.

– Так його!

– Тут щойно почали, а він тікає!

– Горілкою його, а не пивом, горілкою!

– Мені дуже прикро залишати ваше товариство. Проте я домовлявся лише на один кухоль. Я маю невідкладні справи. Мене дома чекає…

– Не будьте дрібничкові! Справи пошліть кудись, а про дім забудьте!

– Він каже «дома»! Яке міщанство, – взяв участь і гімназист.

– Ми вас зараз почастуємо! – гамою проспівав віольончеліст, використовуючи ґудзики на моєму піджаку, як клявіші.

– Я ж ішов тільки на один кухоль пива!

– Один кухоль. Леле! Хто коли розумів це аж так дослівно? Один кухоль це те саме, що жодного!

– Нехай. Я не збираюся з вами сперечатися. З вашого боку дуже мило, я справді ціную вашу люб’язність, що ви мене так запрошуєте, але справа в тому, що я не можу. Я не можу, я дійсно не можу. Я не п’ю. Мені прикро повторюватися, однак я не п’ю. У мене хворий шлунок. Мені лікар заборонив пити. У мене невідкладні справи. Я вас благаю.

Та мене вже посадили назад на стілець і говорили, боляче тиснучи ліктями на плечі:

– Хто слухає лікарів!

– Я мушу розшукати свого клієнта!

– Ви ще встигнете його знайти, – гукнув Ціма. – А в нашому товаристві не завжди привалить нагода побувати. Що де за людина, яка не п’є! Це ж ганьба! Ми мусимо вас навчити, цій вам відкриємо блаженство. Плюйте на шлунок і веселіться. Спиртний напій зцілює усе.

– Мені треба ще сьогодні знайти клієнта і розшукати адресу!

– Ми вам допоможемо розшукати. А тепер пийте і веселіться!

– Мене дома чекає..

– Цімо, – молив віольончеліст, – давай чистого наполовину! Від самото пива важке похмілля. Вудь друзякою.

– У нього нема.

– Є.

– Я тобі кажу.

– А я тобі кажу.

Мене утоптали. За перегородкою увімкнули в автоматі колінчасту музику. Ґзи-Бзи замовляв коньяк і, блудливо пооміхаючися, мішав його з пивом. На столі з’явилися нові кухлі, які хутко обросли шерегами прозорих і кольорових пляшок. Ґзи-Бзи цідив із пухлої плящини зелений густий напій, Що пахнув сосновими голками, і від цієї рідини Ґзи-Бзи робився зелений і надутий. Студент медицини після третього кухля пива перейшов на горілку й ретельно вмовляв мене брати з нього приклад. Та в мене й від пива голова йшла обертом, очі боліли, і я, кліпаючи подвоєними повіками, мовчки Дивився в рот студентові медицини, щоб він не поплив.

– Не слухайте його, – донеслося до мене, і я побачив, як Ціма накрив мій кухоль долонею, бо студент медицини, вирішивши напевно, що я не відмовляюся, підніс пляшку, щоб підлити в моє пиво горілки. – Він не тямить, як треба по-справжньому пити, і профанує це високе мистецтво. Він п’є, як верблюд. Не беріть з нього прикладу.

– Віслюк! – досить мирно обізвав Ціму студент медицини. Однак Ціма тільки замахав на нього руками і, затуливши студента медицини грудною кліткою, став говорити до мене з таким натиском, наче він надував повітряний бальон, який ' погано надмухувався.

– Не слухайте його. Не слухайте тут нікого. Слухайте тільки мене, і ви не пошкодуєте. Запам’ятайте, тільки мене.

Я вас навчу пити. Я вас навчу..

– Дякую, я й так уже.

– Дурниці, нічого ви не вже. Я вам зараз злагоджу коктейль, і щойно тоді ви побачите, що таке вже. Дайте сюди жовту пляшку, що стоїть біля вас. Не ту, іншу. З хвостиком. Так, добре. Та давайте ж нарешті! У вас трохи уповільнена реакція. Запам’ятайте, цей коктейль ключ до всіх напоїв. Крім того, це мій власний винахід. Цінуйте. Цінуйте і не пробуйте перечити. Такого ви ще зроду не пили.

Такого я дійсно ще зроду не пив. Я відчув, що мене б’є лихоманка і мені зараз повилазять очі, але я й не пробував заперечувати. Я махнув рукою, бачачи, що безнадійно застряг у цьому товаристві. Я одразу ж сп’янів, і мені ставало дедалі байдужіше, чого від мене вимагали. Зрештою, мене позбавили можливосте піти, а це означало, що я приречений ковтати все, що передо мною поставлять. Я не бачив різниці, чим наливатися, про мене – хоч власними підошвами, якби їх Цімі пощастило перетворити на рідину. Всі напої смакували однаково неприємно. Мене нудило. Мені хотілося тільки одного: щоб мене не турбували. Та Ціма волів почути від мене визнання, чи я захоплений, і домагався: «Ну, як?»

Тоді я вирішив сказати, що мене нудить і я маю досить їхнього товариства. Нехай вони собі гніваються, скільки хочуть, все має свої межі, я йду і кінець, проте мій язик чомусь не повернувся будь-що вимовити, а в роті я відчув порожнечу, наче він взагалі зник. Я раптом засумнівався, чи, вставши, я знайду свої ноги, може, їх також уже нема, і почув, як Ціма відповідав за мене:

– Ні, краще нічого не кажіть. Я вас розумію. Словами тут не висловити. Куди усі слова, коли цей напій знаменує розквіт мого життя. Ви уявляєте, що де означає? Ні, не уявляєте, і не спроможні уявити. Таке буває тільки раз, і то не в кожному житті!

– Цілю, ти мусиш завести картотеку на всі свої незчисленні життя й втілення, – обізвався хтось голосом Гзи-Бзи з рукава віольончеліста. – На допомогу пам’яті, щоб твій незмінний коктейль не фігурував щораз в іншому житті.

Я подивився на Ціму, аби ліпше простежити, що він відповість, однак, замість цього, настала тиша. Усе товариство разом з Цімого зникло. Я знав, що я вже дома, тільки тиша заважала мені бачити предмети і покликати дружину, і я мусів перечекати, поки тиша скінчиться. Проте, чомусь тиша не скінчилася. Вона тривала, наростаючи, і це тяглося так довго, аж я почав помічати, як старію. Я вже не міг стояти струнко і зауважив, що втрачаю зір. Цього не повинно бути, я занадто забігаю наперед, подумав я і одразу ж почув голос Ціми. В погребку стояв галас, і обличчя Ціми сяяло.

– Що я запропонував вам цей коктейль, – говорив Ціма, ніби моя відсутність не протривала й секунди, – вияв найбільшої симпатії, на яку лише здатна людина. Моєї симпатії до вас. Запам’ятайте і належно оцініть. Таке вже в мене серце. Як я розчулився, готуючи цей коктейль! Подумати тільки, цей самісінький коктейль я завжди готував своему найліпшому приятелеві Джіваджопі, магараджі Джайпуру, і аж не віриться, що з того часу минуло тільки два роки. Два роки, а мені так, наче тисячоліття. Що то були за часи! Раювання. Згодом мене фірма посилала і на Цейльон, і до Китаю, та ніде вже я так не розкошував тілом і душею. Якби Джіваджопа в

, хвилину депресії не наклав на себе руки, я ще й зараз жив би в палацах. Джіваджопа озолотив би мене. Отака доля. Фірма послала нас трьох, і все таки лише мені одному Джіваджопа з вдячности подарував цілий слонятник. Згодом. Та про Це ще колись іншим разом. Занадто бо довга історія. Обмежуся зараз короткою згадкою: вдячність Джіваджопи зрозуміла, бо він пропав би, якби не я. Там сталося таке, ет, що казати! Два роки, і таки зміни! Леле моя, яке життя! Які пригоди! Мій улюблений слон називався Чандра, і з ним пов’язана моя героїчна доба. Що то було за сотворіння! Розумне, віддане. Було велю осідлати його, сам верхи, а тут такий ранок! Скрізь пальми, ліяни, леопарди, горилі та кіпариси. Природа щедра, всього вдосталь, не те, що тут. Я під’їжджаю впритул під спальню магараджі – палац магараджі. Цей палац побудував його дід-реформатор наполовину в клясичноевропейсько– му, тобто віктаріянському, наполовину в пізньоіндійському стилі з яванським ухилом (до речі, він Джіваджопі не подобався, і пізніше я наново перебудував цей палац. Зрештою, хто потрапляв до Джайпуру, той посвідчить!).

– Хто посвідчить? Цімо!

– Не заважай! Джіваджопа перед тим, як починалися великі дощі, завжди спав у першому флігелі, що виходив вікнами у джунглі на те місце, де забили його батька.

– Цімо, голубе, чи ти певний, тобто чи взагалі знаєш, у якому місці земної кулі лежить Джайпур?

– Не силкуйся, тепер його однак ніщо в світі не спинить.

– Ех ви! Я під’їжджаю під спальню магараджі. Слон трубить, а я гукаю «Джопа» – так я його скорочено називав. Ми з магараджею одразу ж перейшли на ти, разом плавали, фехтували. Я виконував ролю йото правиці в державних і приватних справах. Джіваджопа так до нестями захоплювавася мною, що навіть їсти не велів приносити, коли я десь відлучався. Так, це вам почуття, а не щось!

– Джопа – було, гукаю я, – вставай, їдьмо полювати на тигрів чи ловити диких слонів!

– А він уже й готовий. О, незабутня, небуденна людина!

– Цімо, – кричить він мені. – їдьмо твоя воля – моя воля!

– Ну ми й їдемо. Але як їдемо! За нами аж земля дуднить від піших індусів, що супроводять нас. Тут і туземні мисливці і просто індуси з калаталами – зчиняти пекельний шум – це завжди, коли цькують тигра, тут і ті, що несуть хворост, аби викурювати дику тварину з лігва. Одним словом – пан! Якби це описати, можливо, я колись це й зроблю, вийшла б епохальна річ! Мені аж моторошно стає, коли подумаю: мене відділяє лише два роки від білої чалми, яку я тоді носив, а на ній полискував у два пальці завтовшки подарунок магараджі – блакитний діямант. Було хто на мене гляне, так гляне й не відірве погляду, просто мліє від захоплення.

– Я вже зімлів від захоплення, – зайшовся Козютко– Млодютко. – Рятуйте мене, люди добрі, я задихаюся!

– А ти не задихайся. Ще встигнеш, – мовив студент медицини. – Відвідуй більше екзотичних фільмів, і в тебе виробиться імунітет проти кожного Джіваджопи.

– Цімо, бійся Бога, змилуйся!

– Ех ви, знавці дірки від бублика, – заявив Ціма. – Бувало, я сам за день напольовував з десяток тигрів, а вони – «фільми».

– Ти певен, що то були тигри, а не крілики?

– Якщо ти гадаєш, що це дотепно, то твій дотеп має триметрову бороду. За нього ще Каїн ухокав Авеля. Мене знає весь Джайпур. Тільки переконати когось, хто вперся і не хоче переконуватися, – марна річ. Нікому із вас не доводилося бувати там, де мені, виконувати те, що я робив; і тому все це звучить для вас дико. Як хробакові зрозуміти ластівку?

– Ліпше метелика, Цімо, метелика!

– Вам не спаде на думку, що я далебі найвідмінніший від вас усіх. Ви лише бачите мене в моєму теперішньому стані і забуваєте, що це виключно мій переходовий стан.

– Твій переходовий стан щось дуже довго триває.

Та Ціма не слухав зауваг. Він говорив з таким піднесенням, аж у мене перед очима з’явилася пізньосередньовічна картина, на якій святий (ім’я святого я забув), схрестивши руки на животі, висить на півметра від підлоги в повітрі, Дивлячися очима, повними сліз, на свій власний німб.

– У ті часи, – чув я крізь ту картину Цімин голос, – Ціма був вершителем доль, а тепер, що не скажеш, тільки й чуєш: Ціма брехун, Ціма нахаба, Ціма нездара, Ціма мерзотник. А тим часом хто мав в Індії на п’ять років контракт будувати мости, університети, електрівні? Хто, я вас питаю! А хіба тільки в Індії? По всьому світу, починаючи з СРСР і кінчаючи Перу, мої твори перед вічністю свідчать про мене. А ви не цінуєте Ціми!

– Ми не цінуємо Ціми? Цімо, золотко, цінуємо. Хто нас краще розважить?

– Цімо, скільки тобі років?

– Він спочатку мусить подумати, бо він не знає.

– Який це має до мене стосунок? Пощо тобі мої роки?

– Як пощо? Цікаво ж мені знати, коли ти встиг оббудувати весь світ!

– Що ти, що ти? – приєднався віольончеліст. – Хіба личить ставити таке дурне питання. Ціма напевно, ще мавши два роки, скінчив університет, чи то пак академію, бож Ціма напевне кінчав одразу академію, а не якийсь там університет. Ну а потім за решту років оббудував усю земну кулю.

– Ех ви, знавці! – мовив Ціма. – По-вашому як, щойно треба прокіптявити сто років, щоб побудувати на містечковому майдані пісуар? Чого ж ви тоді не сумніваєтеся, що Паскаль у дванадцять років відкрив наново Евклідову геометрію?

– То старі справи, хто там розбере. Та й знаєш, що попові можна, то дякові зась!

– Як цікаво. До вашої свідомости ще не дійшло, що великими і надзвичайними можуть бути не лише канонізовані мерці, а й неканонізовані живі? Зрештою, і мертві не народилися мерцями, хоч про це, здається, доводиться нагадувати малощо не через гучномовці, і то на кожному перехресті, бо до великих мерців ставляться так, ніби вони ніколи й не падали до такої ницости, щоб будь-коли існувати живими. Посади серед вас Паскаля, ви б його рознесли на скалочки. Ще заки він устиг би випорожнити кухоль пива, ви його зробили б брехуном і нахабою. Ви ніяк не втямите однієї речі, хоч як я вас виховую, – усі великі люди завжди знають, що вони великі, і це не зарозумілість, а ствердження факту, усвідомлення своїх можливостей. Хіба я винен, що я великий архітект й універсальна людина? Не можу ж я лицемірити і запевняти всіх, що я такий, як усі, коли я знаю, що я не такий? Коли моє єдине нещастя в тому, що я занадто випередив свою епоху.