Электронная библиотека » Евгения Кужавская » » онлайн чтение - страница 3


  • Текст добавлен: 27 мая 2022, 02:52


Автор книги: Евгения Кужавская


Жанр: Современная зарубежная литература, Современная проза


Возрастные ограничения: +16

сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 3 страниц]

Шрифт:
- 100% +

– Соля, – не надто інформативно відрекомендувалась вона. Її співрозмовники в очікуванні детальніших роз’яснень зберігали мовчання.

– Соломія, – видала вона максимум відомостей, які справді могла розголошувати.

– Дуже приємно, – усміхнувся демон Павло Тичина, помічник хормейстера.

– Надзвичайно приємно, – скопіював його усмішку пан професор Микола Зеров, чужий Перехресник.

Війнуло трояндовим ароматом – до них підпливла пані Вікторія з історією про малювання грошей. У цій історії чомусь фігурувало ім’я Віриного чоловіка. Хтозна, можливо, тут прийнято обговорювати подвиги фальшивомонетників? Дивне місто. Пан професор і помічник хормейстера жваво обговорювали розказане, далі розмова різко пере– йшла на книги. Соля похитала головою – божевільні люди, як вони звели все в один логічний ланцюжок?

Чужий Перехресник пожвавішав, змінив навіть тембр голосу, зблиснув скельцями окулярів. Говорив палко. Соля подумки відзначила, що на лекціях його, напевно, слухають. Він навіть спровокував її перепитати незрозуміле:

– Семпер легендум?

– Semper legendum[2]2
  Semper legendum (лат.) – завжди перечитуване.


[Закрыть]
, – усміхнеться він, – удома варто тримати тільки ті книги, які завжди перечитуються.

– Сумніваюсь, що в тебе лиш такі. Певно, загородив книгами всю квартиру.

– Загородив, але кожну хочу розгорнути. Бракне часу.

Соля знизала плечима.

– Я люблю казки.

Професор зауважив:

– Майже всі книги глибоко всередині – казки. Ми лиш переповідаємо одне одному забуті сюжети.

Помічник хормейстера усміхнувся.

– Як щодо поезії?

– Поезія звертається до давніх переказів і образів у першу чергу. Врешті, поезія має у своєму розпорядженні обмежений розмір. Прозовий твір може дозволити собі розлогість мовлення, для поезії – це страшенне марнотратство. Хіба ж ви обираєте звичайні, ненасичені тисячами змістів слова? Ні, ви шукаєте слово чи образ, який однією своєю появою в рядку змусить читача згадати найстрашніші нічні жахи, найсолодші миті життя, тисячу відчуттів, відтінків кольору, дозволить торкнутися неба і впасти в безодню Тартару.

– Ви говорите як поет, – сказала Соля.

– О ні, власні поезії мені видаються сухариками. Я тільки скромний перекладач.

– Занадто скромний, – зауважив Тичина.

У пам’яті Солі вони лишаться такими, якими були того вечора: Микола Зеров, пан професор, скромний перекладач, що говорив про казки і поезію, чужий Перехресник, і Павло Тичина, гарний, як демон, поет і музикант, помічник хормейстера.

V. Трунок і лезо

Зима 1918 року була страшною. Певно, усі погані знаки, що ними пані Вікторія не стомлювалась лякати Солю, стали передвісниками цієї зими. Соля залишилась у Києві. Щодня, заварюючи каву, не могла зрозуміти, сердиться пані Вікторія через її присутність чи радіє їй.

Вони майже не виходили з дому, а клієнтки та учениці її Наставниці перестали з’являтись у майстерні. Однак ранок Соля починала незмінно – з кави, протирання вивіски вологою ганчіркою і поливання трояндового куща в горщику, що тепер переїхав з вулиці у передпокій. Ні цукор, ні кава, ні вершки не зникли з їхнього столу, Соля подбала і про інші продукти. Пані Вікторія лиш уважно придивлялась до рук Солі, коли та накривала на стіл чи подавала страви. Щось підозрювала? Про щось хотіла запитати? Не запитувала.

Іноді вона виходила в місто, хоч пані Вікторія не схвалювала ці її походи.

– Якщо ті червоні варвари зіпсують твоє миле личко, тобі вкрай важко буде увійти в довіру до свого Перехресника, – буркотіла під носа.

– Тоді вже хай нарікає на себе, – відповідала Соля, – міг би з’явитися раніше.

На вулицях було малолюдно, якщо не рахувати тих, що вже не могли піти, лишались лежати купами на площах. Хто їх судив і за що – Соля не надто розуміла. Знала тільки, що в місто прийшло щось лихе. Те, що примусило жінок перестати шити сукні для театру, а квіткарок продавати квіти серед зими. Те, що зробило всі розмови про поезію дивними і недоречними, а хорошу каву і свіжі вершки – дорогоцінними. Капелюшки пані Вікторії раптом змарніли, зблякли кольорами.

– Чого вони прийшли в місто? – питала Соля, маючи на увазі солдатів Муравйова.

– Аби допомогти робітникам скинути пута поневолення.

– Хіба в нас так багато робітників? Ще й у путах?

– Тоді зубожілим селянам.

Якщо селяни й були такими, в очі це не кидалось. Принаймні не Солі, яка зараз думала про повновиду жінку, що продавала їй вершки і молоко.

Вікторія сумно всміхалась. Урешті відповідала вже без гіркої іронії:

– Їм потрібен хліб.

Це пояснення звучало логічніше, особливо в контексті постійного грабунку місцевого населення новоприбулими. Певно, аби почати рятувати селян, їх спершу потрібно було зробити такими, що прагнуть рятунку.

Соля гортала сторінки зошита, списаного акуратним почерком. Зошит їй вручив Павло Тичина під їдкий коментар Миколи Зерова:

– Нагутенбержив?

У зошиті було надто багато сонця для цієї холодної зими. Солю це неабияк дивувало, вона чомусь думала, що в рядках демона-поета віднайде містичну темряву передапокаліптики, яка пасувала б зимовому місту.

Містика була, темряви – ні. Зошит сліпив променями, примушував перечитувати сторінки знов і знов. Стурбована ще звечора пані Вікторія вихопила його із Солиних рук і безапеляційно сказала:

– Їду за місто. Вірині діти захворіли.

Вірин чоловік-фальшивомонетник, якого Соля більше так і не бачила зі самої зустрічі в театрі, виявився ексцентричною особою. Пані Вікторія не стомлювалась стверджувати, що Георгій Нарбут – геніальний художник, графік і взагалі професор Академії мистецтв. Однак Соля часто іронізувала про його «темне минуле».

– Він мріє створити ескізи перших українських грошових знаків, а не підробки! – шипіла пані Вікторія.

– Чого ж дружина забрала дітей і поїхала за місто? – запитувала Соля, переповідаючи міські плітки.

З якого дива пані Вікторія так переймалась Віриними дітьми, для Солі було загадкою. Урешті – зима, напевне, застудились.

– Кашлюк, – відрізала пані Вікторія, збираючи речі.

Соля знала, що таке кашлюк. Отже, не просто застудились. Згадала дівчинку в сірому пальтечку, її упевнене:

– Солов’ї швидко літають.

Відчула тривогу, що стелилась шлейфом за її Наставницею. Зітхнула. Що їй було до малої? І чому зараз вона думала про холодний серпанок роздратування її матері?

– Боляче? – запитувала Солю дівчинка десь на споді свідомості.

– Боляче, – подумки відповідала їй Соля, думаючи про сто днів кашлю, що примушує задихатися.

Пані Вікторія озирнулась на порозі.

– Я можу допомогти, – тихо сказала вона Наставниці.

– Звичайно. Наглянеш за майстернею.

Витримала паузу, примусивши господиню зустрітись із нею очима.

– Я можу допомогти, – сказала впевнено, намагаючись прибрати будь-який натяк на питальну інтонацію.

Стверджувала, а не питала дозволу. Бо й справді могла.

Пані Вікторія зміряла її поглядом.

– Он воно що, – розуміюче усміхнулась. – Свого часу мені варто було б вислухати тебе до кінця.

– То вислухайте зараз, – спокійно сказала Соля.

Вони стояли не на Перехресті, це була не перша їхня зустріч, яку слід було б ознаменувати цими словами, однак в маленькій майстерні у будинку на Паньківській серед зимового страшного міста залунали слова Зустрічі:

– На Перехресті зустрілись ми.

– І Перехрестя вкаже нам шлях і судитиме нас. Моя зброя – лезо.

– Моя зброя – трунок, – вимовила завершальну репліку Соля.

Пані Вікторія повернулась від дверей до канапи.

– Клопоту з тобою з кожним днем більше.

Сіла. Подивилась на Солю, ніби прикидала, скільки тканини піде їй на нове вбрання. Соля мовчала.

– Ти знаєш, що таких, як ти, майже не лишилось?

Дурне питання, нащо відповідати.

– Якби я…

«Якби ти знала відразу, ти відправила б мене з міста ще минулої осені. Хто б сумнівався?».

– Як…

«Як взагалі Геста відпустила мене? Скажімо, вона не була в захваті від ідеї».

– Як…

«Як ти могла не знати? Можливо, просто не хотіла».

Вікторія капітулювала. Є ситуації, від яких краще не ховатися за парканами з газети. За будь-якими парканами.

– Я можу допомогти? – запитала вона, маскуючи в запитання напівофіційну згоду.

– Заспокойтеся і випийте кави, я зготую, – відповіла Соля, – я все зроблю.

Вікторія майже впала на канапу і завмерла. Сиділа на ній, зі своєю ідеально рівною спиною і тендітними руками, дивилась просто перед собою. Тонкими пальцями торкалась філіжанки, яку простягла їй Соля, мовчала. Чекала. Про щось думала, нічого не коментувала.

Соля зникла у кухні на півтори години, а коли повернулась у вітальню, побачила пані Вікторію в тій самій позі на канапі. Лиш кава була вже випита і дивні темні візерунки вкривали денце і стінки маленької філіжанки.

– Знаєш, – сказала їй пані Вікторія, – мені ніколи і ніхто такого не говорив.

Соля знала. Перехресницям такого не говорять.

«Заспокойтеся і випийте кави. Я зготую. Я все зроблю. Я вирішу твої проблеми».

Простягла горнятко. Тендітні руки пані Вікторії обхопили його як найцінніший скарб. Уже на порозі, озирнувшись, Наставниця мовила:

– Навесні вони підуть з міста. Ти маєш теж піти, тоді буде безпечно. Твій Перехресник не в Києві, інакше б ти його вже зустріла. Довше тобі не можна лишатись.

Соля ледь помітно кивнула. Усе ніби стало на свої місця. Пані Вікторія вийшла, загорнувшись у каптур із лютневої хуртовини, розтанула в танці колючих сніжинок за вікном. Повернулась за кілька днів і привезла Солі тоненький аркушик із дитячим малюнком. Малюнок трохи лякав сюжетом, але Соля зрозуміла, що великий і червоний стіл – то імератор на ліжку (напевне, у ковдрі), а скелет у короні, який сидів на животі в імператора, – Смерть. Другу частину аркуша займав кущ, усередині якого стирчало дзьобате страховисько. Поряд з ним Смерть виглядала досить симпатично.

– Соловей? – запитала пані Вікторія.

– Хто ж як не він, – усміхнулась Соля.

А вже за місяць вона склала учетверо аркушик і поклала його на дно потертої валізки, з якою прибула в Київ більше ніж рік тому. Німці акуратно прибрали з вулиць міста недобитки армії Муравйова, Соля зрозуміла, що їй час їхати.

Пані Вікторія не проводжала її до вокзалу. Мовчки всунула в руку згорток із чимсь їстівним, обійняла. Обшарпаний фаетон уже стояв на вулиці. Соля піднялась хиткими сходинками, сіла, кинула погляд на вивіску. Хтозна, чи дивилась зараз на неї пані Вікторія з вікна вітальні. Фаетон рушив.

На вокзалі було багато людей і бруду. Здивована Соля роззиралась навсебіч, намагалась зрозуміти, що відбувається. Вона вже ладна була повернутись до фаетона, з якого вилізла хвилину тому і розпитати про все у візника. Навіть зробила кілька кроків у його бік, як чиясь рука вихопила її валізку. Соля різко розвернулась, відкинувши косу на спину, різонула поглядом струнку постать поруч.

– Наступного разу попереджай, – сердито мовила, упізнавши знайомого.

Іронічний розслабленний настрій покинув її з початком зими. Усе частіше вона відчувала роздратування і злість, усе рідше могла дозволити собі розсміятися з наївно-дружньої витівки. Демон-поет теж не виглядав життєрадісним. Сумна усмішка, занадто блискучі очі.

– Інакше спопелиш мене поглядом? – серйозно перепитав він.

– Спопелю, – байдуже відказала Соля.

Повз них пропливли дві труни на підводі, заголосили жінки.

– Що відбувається? – запитала Соля.

– Не бачиш? – катував її питаннями замість відповідей Тичина.

Щоб там не говорив пан професор Микола Зеров про лагідну вдачу і сонячний характер цього типа, Соля звикла вважати його нестерпним. Навіть собі не могла дати відповідь, за що так любить його вірші і ненавидить його самого. Бо не засяяв?

Він повільно розглядав валізку, яку тримав у руці.

– Їдеш? Куди?

– Не можу сказати.

– Це ж чому?

– Ще не знаю.

– Тоді як же ти їдеш? – здивовано запитав.

– Я їду звідкись, а не кудись. Їду з міста.

– Це місто не з тих, які так просто відпускають.

Соля звела руку, вихопила валізку.

– Мене відпустить.

Він усміхнувся.

– Сподіваюсь, мене теж. Колись.

Простягнув їй аркуш без коментарів. Узяла, не читаючи, сховала в кишеню. Покинула його під брудним небом ловити обличчям скупі промені напіввесняного сонця. Йшла і сама не знала куди. Мала б у бік колій, ішла від них. Іти було важко, чобітки грузли в багні, валізка тягла руку вниз. Сумна процесія, частиною якої вона стала, несла її геть від вокзалу.

Люди вважають, що пливти за течією – погано. Перехресниці знають, іноді пливти за течією – вкрай необхідно. Соля попливла. Іти стало легше, вона майже не відволікалась на валізку, що іноді чіплялась за пальто, роздивлялась людей. Намагалась зрозуміти, кого ховають, чому такий великий натовп. Кількості домовин не дивувалась – урешті, Соля бачила вдосталь трупів на вулицях цієї зими. Певне, якесь перепоховання. Ішла майже у трансі, не помічаючи, як минули будинок Центральної Ради. Натовп зменшився. «Певно, вийшли на фінішну пряму», – подумала Соля.

Кладовище здалось їй якимось занадто рівним і акуратним. Без похилих хрестів, заплутаних стежок, розкиданих, ніби посіяних у землю, могил. Складалось враження, ніби німці, які хазяйнували в місті останнім часом, доклали рук до впорядкування цього кладовища.

Соля зупинилась разом із поріділим натовпом, опустила валізку на землю, відчула, як змерзли руки. Ховаючи їх у кишені, намацала аркуш паперу, затисла в руці.

Голосіння змовкли, хтось говорив, напевне, виголошував промову. Соля нахилилась за тричі проклятою валізкою, узяла її, зробила кілька кроків крізь натовп, аби продертися ближче до промовця, – хтозна чого. Вона ще не бачила обличчя, однак уже знала, хто говорить. Вона чула цей голос і цей особливий тембр. Виявляється, пан професор Микола Зеров умів палко говорити не лише про книги. З промови зрозуміла, що говорить він про своїх учнів. Здригнулась, згадавши свіже обличчя його Перехресника. Отже, ховають вони зараз зовсім хлопчаків.

Той, чиє обличчя вона щойно згадала, виринув з-за плеча промовця. Теж тут. Чи не надто близько до Зерова? Геста радила їм, за можливості, не наближатись до тих, кого охороняють. Але ж Геста – стара як світ ортодоксальна карга, чого ще від неї чекати? Інші промовці теж щось говорили, священик хрестив натовп, Соля байдуже розгорнула аркуш. Акуратний почерк, рівні рядки. Вірш. Прочитала початок: “На Аскольдовій могилі поховали їх”. Мине багато років, а вона не стомлюватиметься іронізувати з цього приводу в розмовах із Тичиною про місце поховання крутян. І ставитиме питання, на яке так і не отримає відповіді:

– Чому не вказав правильне місце поховання?

Як сновида йшла з кладовища, уже не роздивляючись людей. Ловила поглядом дві фігури попереду, опускала очі, боялась, що відчують її погляд спинами. Знов підіймала очі від землі за кілька десятків кроків: не зникли, не загубились у натовпі? Ні. Крокували повільно, певно, про щось говорили. Соля йшла назирці і не розуміла, чому переслідує цих двох. Про що хоче дізнатися? Коли наступного разу звела очі, побачила тільки одну з двох спин, за якими стежила. Професорське сіре пальто, гімназиста поряд не було. Чомусь злякалась, почала шукати його в натовпі, майже панічно роззиралась навсебіч, раптово кинуло в жар – відчула, як палає обличчя. Валізка випала з рук і шубовстнула в багнюку. Соля опустилась за нею, рвучко піднялась і мало не впритул побачила обличчя гімназиста. Завмерла, набравши повітря у груди для зойку. Не зойкнкула. Він здивовано-байдуже ковзнув по ній поглядом, рушив далі. Отже, повернувся не через неї. Не тому, що запідозрив переслідування. Тоді чому ж?

Настільки повільно, наскільки могла, послала погляд у бік, куди він пішов. Видихнула. Почекала, поки відійде на кілька метрів, продовжила переслідування. Тільки зараз зрозуміла, що стежила не за Зеровим. Спокійно покинула серед натовпу сіру професорську спину, майже кинулась услід за його Перехресником. Стежила несамовито, наче всі ті марудні дні в Гести – то була теорія, а тут давнє місто пропонувало їй практику. Назирці за юнаком пройшла кілька перехресть – давно звикла зміряти відстань не кілометрами, кроками чи кварталами. Зупинилась, бо й він зупинився, людей тут майже не було, підійшла ближче.

Величезна калюжа розділяла гімназиста і струнку темноволосу панночку в чобітках на підборах. Соля згадала про багнюку, в якій знищила свої чобітки, і їй на мить стало шкода ті підбори. Підійшла ще ближче, вже майже не ховаючись. Чомусь була певна, що мусить почути їхню розмову. Почула останню репліку:

– Ви ще встигнете їх наздогнати!

Кого «їх»?

Панночка почервоніла і холодно відповіла:

– Ви з кимось сплутали мене.

Рвучко розвернулась і рушила геть. Соля глянула на вдоволене обличчя хлопця і чомусь відчула злість. Пізніше вона відчуватиме величезну палітру почуттів від гніву до страху лиш від одного натяку на його радість. Того дня – тільки злість, трохи притуплену втомою і нерозумінням того, що відбувається.

Уже в потязі, зігріта теплом і поглядами якогось військового – Соля так і не навчилась розрізняти їхню форму, – обіймаючи склянку з чаєм, вона матиме час для роздумів. Подумає про те, що малий шмаркач (так з того часу вона почне називати гімназиста), напевно, сказав тій панночці щось образливе. Змусив піти геть. Прибрав з дороги? Брудний вокзал попливе за вікном, місто відпустить Солю, змахнувши на прощання крилами зграйки голубів, що зірветься з перону в небо.

Промова друга. На Байковому цвинтарі

«Де тонко – там і рветься. Відповідне місце знайшла собі коса смерті! Ні! Не вмерла Леся Українка! Повік, наша мати, житимеш в серцях молодих синів твоїх!..»

Слова прощання від українського юнацтва Києва, газета «Рада».

І. Смерть кошового

Востаннє Микола бачив Георгія Нарбута за столом у його домі, коли той оповідав про вершину своїх мрій – особливий шрифт, український, бароковий. Творець обкладинки зеровської «Антології римської поезії» узагалі любив усе українське, часто розповідав про Глухів, згадки про який, певно, гріли його в холодному Петербурзі, а потім – у буремному Києві. Нарбут був веселим життєлюбом, який поселив тризуб князя Володимира на герб молодої Української держави. Хто б міг подумати, що смерть зітре з його обличчя отой несамовитий шал сміливої енергії, до якого звик Микола. У труні лежав зовсім інший Георгій Нарбут, змучений, із напіврозтуленим ротом, жовтий. Чомусь, зовсім недоречно, згадались веселі розмови зі змієкосою власницею музичного імені. Подумки він називав її Саломеєю, хоч і не любив класичний образ розпутної танцівниці.

– Він малював гроші?

– Ескізи перших українських банкнот, – відповідав Микола.

– Тобто він художник?

– А ви думали?

– Якийсь махінатор…

– Швидше – містифікатор.

Містифікації Нарбута не обмежувались театралізованими вечірками в його домі-музеї. Микола згадував, як вони пили вино і горілку не зі звичайних чарок, зі справжніх, гетьманських, срібних. На стіл ставились не карафки – давні українські штофи і медведики. Підлога – у килимах, стіни – у картинах і рушниках. Георгій Іванович ніколи не розвішував у помешканні власних робіт, не любив. Особливо вражала велика кімната в домі Нарбута. Уздовж стін стояли м’які меблі, яким по-доброму заздрили всі гості. Миколу найбільше захоплював великий диван, його він іменував не інакше як «стильний», то був справжній король усіх диванів. Хтозна, де Нарбут та його сусід по помешканню Модзалевський, найскурпульозніший копач архівів, знаходили всі ті дивовижні речі. Кажуть – регулярно їздили на Поділ і вишукували все те на ринку.

– Не можу пити вино, якщо воно не налите в розмальовану пляшку, – жартував-жалівся художник.

Полиці гнулися під тягарем вишуканої порцеляни і книг, меблеві гарнітури вражали обрисами і повним складом – а в хиткій ситуації тих років часто-густо в київських квартирах в один гарнітур об’єднували зовсім різні стільці та столи. У короля всіх диванів була своя свита – два великі м’які крісла і шість елегантних стільців. Одне з крісел особливо любив театральний режисер Лесь Курбас, що був частим гостем у домі. Якогось разу прибув зі своєю повітряно-тендітною дружиною, що граційно завмерла на стільці поряд із кріслом. Балерина. Здавалось, що і ніжки стільця під нею стали на пуанти.

В іншому кріслі нерідко пускав кільця диму Михайль Семенко. Хуліган від літератури, примудрився видати збірку футуристичних поезій із гаслом «Палю свій Кобзар» напередодні сотого ювілею Шевченка, який царський уряд усіма силами намагався заборонити. У збірку не плюнув хіба ледачий український критик, однак Микола лишався тонким поціновувачем особливого вміння Семенка – його неперевершеної словотворчості.

Гурток Нарбута обростав міфами і легендами і вже починав нагадувати справжню масонську ложу, бо ж учасники його мали нагрудні знаки з емблемою, а засновник не стомлювався вигадувати усілякі обрядові церемонії. На хвилі таких церемоній і веселощів у товариському гурті був придуманий образ Лупи Грабуздова, під іменем якого в періодиці друкувались статті, про нього вигадувались історії, піднімались келихи за столом – ложа Нарбута розважалась.

– Ти де будеш спати, Жорж, у домі чи в межоніні? – повторював Нарбут фразу свого гімназійного учителя, у якого деякий час жив, оповідаючи гостям про Глухів. Товариство сміялось, він продовжував:

– Хтозна, чого він називав мезоніном альтанку, в якій я час від часу ночував, – знизував плечима.

Гості нерідко лишались до ранку в домі Георгія Івановича. Він вибачався, що не міг запропонувати їм ночівлю в «межоніні». У відповідь – сміх, жарти.

Однак наміри в жартівників були серйозними: шляхом синтезу різних видів мистецтв мріяли створити «метамову», поєднавши зображальні можливості музики, живопису, літератури, театру і кіно. Тичина з успіхом вінчав музику з поезією, Нарбут – ілюстрував написане футуристами, Лесь Курбас вражав симбіозом пластики, ритму, слова – на сцені.

Тепер же Георгій Іванович не єднав – ділив їхні життя на «до» і «після», бо від сьогодні вони завжди уточнюватимуть у дружньому колі: «Це було ще, як Нарбут був живий». Микола знав із розповідей, як в іншому гостинному домі, на Татарці, зібрались друзі. На столі – вареники з величезними соковитими вишнями, кухлі сметани, посуд, різнобарв’я страв – бальзам на душу імпресіоніста. От тільки самого імпресіоніста вже не було серед них: нещодавно забили просто на вулиці, на Лук’янівці, колегу Нарбута – Олександра Мурашка. Куля в потилицю, убивця – невідомий, офіційний мотив – пограбування. Дружина вбитого, пронизуючи сухим болючим поглядом слідчого, сміялась йому в очі: злочинці дозволили їй піти, а йому – лишити їй цінні речі перед «затриманням». Палила поглядом служителів закону, тримаючи в руках золоту шпильку, яку покійний чоловік кріпив до шовкової краватки.

Справжній київський денді, учень Рєпіна, невиправний курець, один із засновників Київської академії мистецтв, ловець вражень, Олександр Мурашко залишив по собі незавершене полотно і тривогу в серцях друзів. Тому того вечора сиділи недовго, усі поспішали додому. Хтось говорить, Нарбут пив із колодязя, інші – що набрав чашку просто з ванної: тоді кияни часто тримали вдома запас води, надто непевні були часи. А у воді була смерть. Тиф.

Після цієї згадки Микола здригнувся. Той самий тиф міг забрати і Соню. У кімнату зайшов Марко, до раптових зустрічей з яким Микола вже звик. Блідий, похмурий. Однак навіть йому був радий: відволікав від страшних думок. Коротко привітався, Микола ледь чутно відповів. Слова застрягали десь у стравоході, примушуючи відчувати тупий і трохи терпкуватий на смак біль.

Марко пройшов повз диван. Не сів, лиш згорбився і, не дивлячись на Миколу, сказав:

– Волів так і не знайшли.

– Шкода.

Ховати Нарбута хотіли за давньою українською традицією – у блакитному жупані зі срібними ґудзиками, у труні, вкритій килимами і червоною китайкою. Мали б роздобути десь сірих волів, які б і везли труну, – не знайшли.

– Найняли візника, – мовив колишній учень.

Уже на вулиці, крокуючи за труною Григорія Івановича, він невдоволено говорив щось про волів, гетьмана, нездар, які кинулися зараз писати поезію. Микола не прислухався. Думав про Соню.

Що якби не одужала? І вкривався холодним потом від самої думки про те. Соня хворіла довго. Він провідував її у лікарні щодня, хоч не був певен, радіє вона його візитам чи, навпаки, – терпить їх. Хворіти в голодному осінньому Києві 1919 року – сумнівне задоволення. Щодня Соня ставала блідішою й блідішою, майже танула. Микола зішкрібав останні копійки зі своєї викладацької зарплатні, купував котлети і ніс їх до Соні в лікарню. Хтозна – можливо, то котлети зробили свою справу і повернули дівчину до життя. Чи вона й справді втомилась терпіти його скорбний вираз обличчя. Боявся, аби тиф не дав ускладнення, не повернувся, бо з Георгієм Нарбутом сталось саме так – хвороба повернулась.

Зловив себе на думці, що надто часто ходить за чиєюсь труною. Помітив, що втратив сусідство Марка, пошукав його очима у невеликому натовпі. Зупинився поглядом на посірілому від горя Модзалевському. А колись же бачив його усміхненого, натхненного розмовою про козацьких літописців.

– Ви не повірите, але я нечасто зустрічаю людей, які сходяться зі мною в симпатії до цього несправедливо принижуваного автора, – говорив він про гадяцького полковника і літописця Граб’янку.

– Більш того – я буду надзвичайно радий поділитися з вами новими відомостями про смерть цього славного мужа української землі.

Микола слухав і жалкував, що не зустрів Модзалевського в роки написання дипломної роботи в університеті, коли по крихтах збирав відомості про козацьких літописців. Тепер від колишнього Модзалевского, невтомного учасника Нарбутівських вечорів, залишився майже прозорий привид, який слухняно брів за труною, тріпотів від найлегшого подиху весняного вітру.

Процесія минала Думську площу, привид смутнів із кожним кроком.

– Під Києвом бої, – констатував знайомий голос.

Уже не гімназист – студент, знов був поряд. Виник нізвідки.

Після кинутої репліки Микола згадав, як Нарбут із нетерпінням чекав на прихід «наших» до міста. Стало сумно.

– Гарні декорації, – мовив Марко, – яскравіше, ніж минулого разу.

Микола не міг не погодитися. Яскравіше. Але й моторошніше. Намагався не думати про те, що ось таке поховання – на возі з килимами і червоною китайкою на труні, – намалював колись і Олександр Мурашко. Сюжет картини «Смерть кошового» був відтворений на його власному похороні, а тепер – на похороні його колеги. Хтозна, скільки разів ще відтвориться: під Києвом бої. Про смерть неприродно було думати, п’ючи запаморочливий травневий кисень. Тепло, хотілось додому, до Соні. Звісно, їхня квартира не нагадувала музей, як нарбутівська. Після одруження з меблів вони могли похвалитися хіба столом, але Микола не зважав. Головне – Соня дала згоду, хоч один із друзів, коли почув від Миколи прохання стати свідком на весіллі, вигукнув:

– Миколо Костьовичу! Та вона така розбещена, що покине вас за рік!

Однак бути свідком погодився. Микола за два дні до весілля дізнався, що під час масниці не вінчають, ризикнув і домовився зі священиком обвінчати їх із Сонею того ж дня, аби встигнути до посту. Біг до Сониного дому, а у скронях стукало: «Та вона така розбещена, що нізащо не погодиться одружитися сьогодні!». Погодилась.

На похороні Соні не було. Зате були обидві дружини Нарбута – перша, Віра, холодна й тендітна, друга – Наталя, зухвало-яскрава, колишня дружина Вадима Модзалевського, поціновувача козацьких літописів.

Коли процесія проходила повз будинок дворянського зібрання, де мала б бути Академія мистецтв, натовп був великим, на Хрещатику він помітно зменшився. На Байковому кладовищі біля могили Нарбута зупинився лиш найближчий гурт друзів та учнів. Микола не міг позбутися думки, що похорони ці якісь непевні, не такі, які б личили Георгію Нарбуту, шаленому імпровізатору, любителю вечірок і терпкого смаку алкоголю в чарці.

Кладовище дихало тривогою. Чи це лиш здавалось Миколі? Обводив поглядом поріділий натовп. Поруч із Марком, що так і не відмовився від ролі його супроводжувача, виринув Тичина. Шурхіт землі, короткі репліки.

– Знаєш, – сказав поет, колишній помічник хормейстера, – учні Георгія Івановича малювали обкладинку до моєї збірки.

– Сподіваюсь, завершать роботу, – мовив Микола у відповідь.

– Лихі часи, – ні до кого не звертаючись, знов заговорив Тичина, – лихі. З могили Лесі Українки зняли хрест.

Микола мовчав. Не дивувався – надто багато побачив за ці кілька місяців після повалення гетьманської влади. Могила Лесі Українки була тут же, на Байковому. Однак перевіряти, чи справді на ній тепер немає хреста, нікому не хотілось. Було моторошно і тоскно водночас.

Над свіжою могилою Микола говорив другим, одразу після колеги Георгія Івановича. Говорив мало, бо розумів усю недосконалість слів. Що можна сказати про смерть зірки, навколо якої обертаються планети і супутники? Особливо, якщо ти сам – планета чи супутник? Шкода? Сумно? Боляче? Прикро? Несправедливо? Обрав найменш недолуге слово, закінчив промову. Знов згадав розмову з Модзалевським. Коли вони говорили про побут XVIII століття, до їхньої розмови приєднався Георгій Іванович. Враз вона набула виразніших рис, Микола майже навпомацки відчув кожну деталь, кожне обличчя, річ, сорочку, шаблю, про які вони згадували. Розумів – Нарбут схоплював суть обговорюваного оком художника і відразу допомагав своїм співрозмовникам не просто відчути – побачити історію, яку обговорювали у кольорі, в барвах. Микола, знаючи, що між ним і художником зовсім невелика різниця у віці, відчував себе учнем на лекції талановитого педагога.

Уже коли йшли з кладовища, Марко сказав:

– Гарна метафора.

– Про згаслу зорю?

– Мені більше сподобалось про світло від неї. У найвіддаленіших куточках всесвіту його можна буде бачити через сотні років після того, як вона згасне.

Микола невесело усміхнувся. На зворотному шляху зайшли до Тичини, на Кузнечну вулицю. Сиділи тихо, говорили про те, скільки ще талановитих людей забере їхня доба.

– Дивовижно плідна доба, – сказав Марко.

– Сувора доба, – заперечив Микола, згадуючи, як Соня жалілась йому:

– У місті одна влада змінюється іншою, і з кожною знайомих стає все менше.

Марко попрощається з ним на вулиці. Микола не стомлюватиметься запитувати себе: чому цей дивний хлопець постійно з’являється поруч? Іноді дратувався через його появи, іноді – радів їм. На лекціях в училищі Марко не виявляв себе надто активним слухачем. Якщо й обговорював почуте – то завжди віч-на-віч із професором, нерідко дивував запитаннями. От і зараз – махнув їм на прощання рукою, рушив вулицею, а вони з Тичиною стояли й дивились йому вслід. Стояли і дивились.

Наступного ранку місто зустріло нові прапори – у Київ прийшли поляки.

Внимание! Это не конец книги.

Если начало книги вам понравилось, то полную версию можно приобрести у нашего партнёра - распространителя легального контента. Поддержите автора!
Купить легальную копию

Страницы книги >> Предыдущая | 1 2 3
  • 0 Оценок: 0

Правообладателям!

Данное произведение размещено по согласованию с ООО "ЛитРес" (20% исходного текста). Если размещение книги нарушает чьи-либо права, то сообщите об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?


Популярные книги за неделю


Рекомендации