Текст книги "Ляльковий дім"

Гельмер. Можливо. Ви, здається, вдова?

Фру Лінне. Так.

Гельмер. І маєте досвід праці в канцелярії?

Фру Лінне. Так, чималий.

Гельмер. То, мабуть, я зможу дати вам місце…

Нора (плеще в долоні). А бачиш, а бачиш!

Гельмер. Ви з'явилися саме вчасно, пані…

Фру Лінне. Ох, як мені дякувати вам?…

Гельмер. Нема за що. (Надягає пальто.) Але сьогодні ви вже вибачте мені…

Ранк. Стривай, я також іду. (Приносить із передпокою своє хутро і гріє його біля груби.)

Нора. Не барися, любий.

Гельмер. Я повернуся десь за годину, не пізніше.

Нора. І ти йдеш, Кристино?

Фру Лінне (надягає пальто). Так, тепер я мушу знайти собі кімнату.

Гельмер. То, може, вийдемо разом.

Нора (допомагає фру Лінне). Шкода, що в нас так тісно і ми не можемо…

Фру Лінне. Що ти! Хто ж би подумав про таке! До побачення, люба, і дякую за все.

Нора. Поки що до побачення. Ти ж увечері прийдеш до нас. І ви також, докторе. Що?… Як будете добре почуватися? Будете, тільки тепло вдягніться.

Розмовляючи, всі йдуть до передпокою. Зі сходів чути дитячі голоси.

Нора. Це вони! Це вони!

Біжить і відчиняє вхідні двері.

Заходять нянька Анна-Марія з дітьми.

Заходьте, заходьте! (Нагинається і цілує дітей.) Ох, мої милі сонечка… Глянь на них, Кристино. Правда ж, вони чарівні?

Ранк. Не розводьте балачок на протязі!

Гельмер. Ходімо, фру Лінне, тепер тут нікого не треба, крім матері.

Доктор Ранк, Гельмер і фру Лінне сходять униз.

Нянька з дітьми заходять до кімнати. Нора також заходить і зачиняє за собою двері до передпокою.

Нора. Які ви бадьорі й веселі. І які у вас рум'яні щічки, наче яблука і троянди.

Діти одне поперед одного розповідають, як їм було надворі.

Вам було так весело? Це ж чудово. Он як, ти возив на санках Емі і Боба? Ти глянь, обох разом? Який ти гарний хлопчик, Іваре. О, дай мені потримати її. Мою милу лялечку! (Бере від няньки найменшу дівчинку і танцює з нею.) Так, так, мама потанцює і з Бобом. Що? Ви кидалися сніжками? Ох, шкода, що мене з вами не було! Ні, Анно-Маріє, дайте, хай я сама їх роздягну. Чуєте, дайте, це для мене втіха. А ви йдіть до кухні, бо закоцюбли, я ж бачу. Там на плиті стоїть для вас тепла кава.

Нянька виходить у двері ліворуч. Нора роздягає дітей, кидаючи їхні речі навсібіч, і слухає, що вони розповідають.

Он що? За вами біг великий пес? І не покусав вас? Ні, пси не кусають таких гарних дітей. Не заглядай у пакунки, Іваре! Що там таке? Ох, вам кортить дізнатися? Ні, ні, там бека. Що? Хочете гратися? У піжмурки? Добре, граймося в піжмурки. Першим ховається Боб. Я? Добре, нехай першою буду я.

Нора й діти, сміючись і весело галасуючи, граються у вітальні і в кімнаті праворуч. Нарешті Нора ховається під стіл; діти гуртом забігають до вітальні й починають шукати матір, але не знаходять, чують її здавлений сміх, кидаються до столу, підіймають обрус і бачать її. Бурхлива радість. Нора вилазить з-під столу, вдає, що хоче їх злякати. Знову радість.

Тим часом у вхідні двері хтось стукає, але ніхто з них того стукоту не чує. Тоді ледь відчиняються двері з передпокою, і в них з'являється приватний повірений Кроґстад. Він вичікує. Нора з дітьми граються далі.

Кроґстад. Вибачте, фру Гельмер…

Нора (глухо скрикує, обертається і ледь підводиться). Ох! Чого ви хочете?

Кроґстад. Вибачте, вхідні двері були прочинені, хтось, мабуть, забув їх замкнути…

Нора (випростується). Мого чоловіка немає вдома, пане Кроґстаде.

Кроґстад. Я знаю.

Нора. Знаєте? То чого ж ви хочете?

Кроґстад. Перекинутися словом із вами.

Нора. Із… (Тихо до дітей.) Ідіть до Анни-Марії. Що? Ні, чужий дядько не зробить мені нічого поганого. Коли він піде, ми знов будемо гратися. (Відводить дітей до кімнати ліворуч і зачиняє за ними двері. Стурбованим голосом.) Ви хочете поговорити зі мною?

Кроґстад. Так.

Нора. Сьогодні?… Але ж це ще не перше число…

Кроґстад. Ні, сьогодні Святвечір. І від вас самих залежить, чи він буде радісний, чи ні.

Нора. Чого ви хочете? Я зовсім не можу сьогодні…

Кроґстад. Поки що не говорімо про це. Є ще й інша справа. У вас знайдеться вільна хвилина?

Нора. Знайдеться, хоч…

Кроґстад. Добре. Я сидів у ресторані Ульсена і бачив, як ваш чоловік ішов вулицею…

Нора. Так.

Кроґстад. З дамою.

Нора. Ну, то й що?

Кроґстад. Дозвольте вас запитати, то була не фру Лінне?

Нора. Так, вона.

Кроґстад. Щойно приїхала до міста?

Нора. Так, сьогодні.

Кроґстад. Вона ваша близька товаришка?

Нора. Так. Але я не бачу…

Кроґстад. Я також колись був знайомий із нею.

Нора. Я знаю.

Кроґстад. Невже? То вам про все відомо. Я так і думав. Отож не буду розводитись, а запитаю вас навпростець: фру Лінне матиме посаду в Акціонерному банку?

Нора. Як ви смієте випитувати мене, Кроґстаде, ви, підлеглий мого чоловіка? Але якщо ви вже запитали, то знайте: так, фру Лінне матиме посаду. І посприяла цьому я, пане Кроґстад. Так і знайте.

Кроґстад. Отже, я не помилився у своїх розрахунках.

Нора (ходить по кімнаті). Я гадаю, що нам усе-таки можна мати якийсь вплив. Те, що хтось народився жінкою, зовсім не означає… І людині в становищі підлеглого, пане Кроґстад, чіпати того, хто… гм…

Кроґстад. Хто має вплив?

Нора. Саме так.

Кроґстад (міняючи тон). Фру Гельмер, може, ви були б такі ласкаві й застосували свій вплив на мою користь?

Нора. Як це? Що ви маєте на думці?

Кроґстад. Може, ви були б такі ласкаві й потурбувалися, щоб я зберіг у банку своє скромне місце?

Нора. Що ви кажете? Хто ж його буде відбирати у вас?

Кроґстад. О, вам нема чого прикидатися переді мною, що ви нічого не розумієте. Я добре знаю, що вашій товаришці буде неприємно наражатися на зустріч зі мною, і знаю також, кому маю завдячувати, що мене виженуть.

Нора. Але я запевняю вас…

Кроґстад. Так, так, так, одне слово, ще не пізно, і я раджу вам використати свій вплив, щоб запобігти цьому.

Нора. Але ж, пане Кроґстад, я не маю ніякого впливу.

Кроґстад. Не маєте? Мені здається, ви щойно самі казали…

Нора. Звичайно, ви не так мене зрозуміли. Я! Як ви могли подумати, що я маю вплив на свого чоловіка?

Кроґстад. О, я знаю вашого чоловіка ще зі студентських років. І думаю, що пан директор банку не стійкіший за інших одружених чоловіків.

Нора. Якщо ви говоритимете зневажливо про мого чоловіка, я покажу вам на двері.

Кроґстад. Ви дуже відважні, фру Гельмер.

Hора. Я вже вас не боюся. Після Нового року я швидко від цього звільнюся.

Кроґстад (трохи стриманіше). Послухайте, фру Гельмер. Як буде треба, я боротимуся за своє скромне місце в банку не на життя, а на смерть.

Нора. Справді схоже на те.

Кроґстад. Не тільки через платню, вона найменше важить. Але є ще й інше… Ну, та що там, кажу, як є! Річ, бачите, ось у чому. Ви, як усі, звичайно, добре знаєте, що колись давно я нерозважно зробив те, чого не можна було робити.

Нора. Здається, я чула щось таке.

Кроґстад. До суду не дійшло, та однаково всі шляхи для мене відтоді закрилися. Отож я й узявся до тих справ, про які ви знаєте. За щось же треба було вхопитися. І насмілюся сказати, що я був не з найгірших. Але тепер мені треба виплутатися з усього цього. У мене підростають сини, і задля них я мушу відновити, наскільки можна, своє колишнє становище в суспільстві. Посада в банку була для мене ніби перший східець. А тепер ваш чоловік хоче мене зіпхнути з цього східця, щоб я знову впав у яму.

Нора. Але ж, боже мій, я не маю ніякої змоги допомогти вам, пане Кроґстад.

Кроґстад. Тому, що не хочете, але в мене є спосіб примусити вас.

Нора. Не думаєте ж ви сказати моєму чоловікові, що я винна вам гроші?

Кроґстад. Гм, а якби й сказав?

Hора. То ви повелися б ганебно. (Ковтає сльози.) Щоб про мою таємницю, якою я так тішилася, так пишалася, він довідався у такий негарний, брутальний спосіб… Довідався від вас. Ви хочете, щоб у мене були жахливі неприємності…

Кроґстад. Тільки неприємності?

Нора (палко). Але якщо ви це зробите, то вам же буде гірше. Мій чоловік тоді справді побачить, яка ви погана людина, і нізащо не залишить вас у банку.

Кроґстад. Я питаю вас, чи ви боїтеся тільки хатніх неприємностей?

Нора. Якщо мій чоловік довідається про цей борг, то відразу оплатить решту, і ми не будемо більше з вами знатися.

Кроґстад (підступає на крок ближнє до неї). Слухайте, фру Гельмер… або у вас дуже коротка пам'ять, або ви зовсім не розумієтесь у цих справах. Доведеться мені докладніше розтлумачити, що ви вчинили.

Нора. Як це?

Кроґстад. Коли ваш чоловік захворів, ви прийшли до мене позичити тисячу двісті спецій.

Нора. Я більше нікого не знала.

Кроґстад. Я пообіцяв вам роздобути таку суму…

Нора. І ви роздобули її.

Кроґстад. Я пообіцяв роздобути вам гроші на певних умовах. Ви тоді були такі заклопотані чоловіковою хворобою і хотіли так швидко отримати гроші на подорож, що, мабуть, зовсім не думали про всі подробиці. Тому варто нагадати їх вам. Отже, я пообіцяв роздобути вам гроші під боргове забов'язання, яке склав для вас.

Нора. Так, і я його підписала.

Кроґстад. Гаразд. Але внизу було ще додано кілька рядків – порука вашого батька за вас. Ті рядки мав підписати ваш батько.

Нора. Мав?… Він же підписав їх.

Кроґстад. Я залишив місце на дату. Тобто ваш батько мав поставити її тоді, коли підписуватиме документ. Пам'ятаєте?

Нора. Начебто пам'ятаю…

Кроґстад. Я передав вам, щоб ви поштою послали його своєму батькові. Було таке?

Нора. Було.

Кроґстад. І, звичайно, ви його зразу й послали, бо вже через п'ять чи шість днів принесли мені зобов'язання з батьковим підписом. І вам тоді було виплачено позику.

Нора. Ну так, а хіба я не виплачую її вчасно?

Кроґстад. Так, більш-менш вчасно. Але… повернімося до того, про що ми говорили… вам було тоді дуже тяжко, пані?

Нора. Так, тяжко.

Кроґстад. Здається, ваш батько був уже дуже хворий.

Нора. Лежав на смертній постелі.

Кроґстад. І скоро помер?

Нора. Так.

Кроґстад. Скажіть, фру Гельмер, ви часом не пам'ятаєте дати смерті свого батька? Тобто якого дня і місяця він помер.

Нора. Тато помер двадцять дев'ятого вересня.

Кроґстад. Справді, я довідувався. І тому виходить дивина (витягає документ), яку я ніяк не можу пояснити.

Нора. Дивина? Я не знаю…

Кроґстад. Дивина, пані, що ваш батько підписався на третій день після своєї смерті.

Нора. Як так? Не розумію…

Кроґстад. Ваш батько помер двадцять дев’ятого вересня. Але погляньте сюди. Ось тут батько поставив дату свого підпису – друге жовтня. Хіба не дивно, фру Гельмер?

Нора мовчить.

Ви можете пояснити мені це?

Нора далі мовчить.

Впадає також у вічі, що слова «друге жовтня» і рік написані не батьковою рукою, а письмом, що здається мені знайомим. Ну, це ще можна пояснити: ваш батько, даймо, забув поставити під своїм підписом дату і хтось інший потім написав її навмання, ще не знаючи про його смерть. Це не така важлива річ. Головне – сам підпис. Чи він справжній, фру Гельмер? Чи це таки ваш батько підписався під документом?

Нора (після короткої паузи високо підносить голову і зверхньо дивиться на нього). Ні, не він. Це я за нього підписалася.

Кроґстад. Послухайте, фру Гельмер… Ви знаєте, що це небезпечне зізнання?

Нора. Чому? Ви скоро отримаєте свої гроші.

Кроґстад. Можна запитати вас, чому ви не послали цього документа своєму батькові?

Нора. Бо не могла. Адже тато був хворий. Якби я попросила його підписати зобов'язання, то довелося б пояснювати, навіщо мені ті гроші. А я ж не могла сказати йому, такому хворому, що життя мого чоловіка в небезпеці. Як би я сказала йому таке?

Кроґстад. То вам краще було б відмовитися від подорожі за кордон.

Нора. Ні, не можна було. Та подорож урятувала моєму чоловікові життя. Від неї я теж не могла відмовитися.

Кроґстад. А ви не подумали про те, що таким чином обдурюєте мене?…

Нора. На це я зовсім не зважала. Нітрохи не думала про вас. Я вас терпіти не могла за те, що ви так безжально чіплялися до мене, хоч знали, яка небезпека нависла над моїм чоловіком.

Кроґстад. Слухайте, фру Гельмер, ви, мабуть, не уявляєте собі чітко, в чому, власне, полягає ваша вина. Але скажу вам одне: те, чого я колись допустився і що так заплямувало мене в очах суспільства, було нітрохи не гірше за ваш вчинок.

Нора. Як? Ви хочете переконати мене, що зважилися на таке, аби врятувати життя своїй дружині?

Кроґстад. Закони не питають, які в кого були спонуки.

Нора. То це якісь дуже погані закони.

Кроґстад. Погані чи ні, та коли я подам цей документ до суду, вас засудять згідно з законами.

Нора. Я не вірю. Хіба дочка не має права вберегти свого старого, смертельно хворого батька від тривоги й журби? Хіба дружина не має права врятувати життя своєму чоловікові? Я добре не знаюся на законах, але певна, що в них десь має бути написаний такий дозвіл. А ви як правник цього не знаєте? То ви поганий правник, пане Кроґстад.

Кроґстад. Хоч бийтак. Але ви ж, мабуть, не заперечите, що на таких справах, як оця, що пов'язує мене з вами, я таки розуміюся? Гаразд. Робіть, як хочете. Та скажу вам: якщо мене ще раз викинуть зі служби, ви будете в товаристві зі мною. (Вклоняється і виходить через передпокій.)

Нора (після хвилинної задуми підводить голову). Ет, що там!.. Хотів мене налякати! Не така я дурна. (Починає складати дитячий одяг, та скоро перестає.) Але… Ні, не може такого бути! Я ж зробила це з любові.

Діти (у дверях ліворуч). Мамо, чужий дядько вийшов із брами.

Нора. Так, так, я знаю. Тільки не кажіть нікому про чужого дядька. Чуєте? Навіть татові!

Діти. Добре, мамо, а ви ще пограєтеся з нами?

Нора. Ні, ні, не тепер.

Діти. Ох, мамо, ви ж обіцяли!

Нора. Обіцяла, але тепер не можу. Ідіть до себе, в мене багато роботи. Ідіть, любі мої, ідіть. (Лагідно випроваджує їх з кімнати й зачиняє за ними двері. Потім сідає на канапку, бере шитво, робить кілька стібків і перестає.) Ні! (Кидає шитво, підводиться, йде до передпокою і гукає). Гелено! Занось ялинку. (Підходить до столу ліворуч, відчиняє шухляду і знов зупиняється.) Ні, не може такого бути!

Служниця (з ялинкою). Куди мені її поставити, пані?

Нора. Он туди, посеред кімнати.

Служниця. Може, ще щось принести?

Нора. Ні, дякую, я маю все, що треба.

Служниця ставить ялинку і виходить.

(Починає прикрашати ялинку.) Тут будуть свічки… тут квітки… Огидна людина. Пусте, пусте, пусте! Нічого не станеться. Ялинка вийде чудова. Я робитиму все, що ти любиш, Торвальде… Я співатиму, танцюватиму для тебе…

Гельмер заходить знадвору з пакою паперів.

Ох! Ти вже вернувся?

Гельмер. Так. Тут хтось був?

Нора. Тут? Ні.

Гельмер. Дивно. Я бачив, як із брами виходив Кроґстад.

Нора. Хіба? О так, справді, Кроґстад заходив сюди на хвилину.

Гельмер. Норо, я бачу по тобі, що він заходив сюди просити, аби ти замовила за нього слово.

Нора. Так.

Гельмер. І це мало б виходити від самої тебе? Бо ти промовчала, що він був тут. Він тебе не просив про це?

Нора. Просив, Торвальде, але…

Гельмер. Норо, Норо, як ти могла на таке пристати? Змовлятися з такою людиною і щось їй обіцяти! І ще й до всього казати мені неправду!

Нора. Неправду?…

Гельмер. Хіба ти не сказала, що тут нікого не було? (Свариться на неї пальцем.) Нехай моя щебетуха більше такого не робить. їй для щебету завжди треба мати чисте горлечко, з якого не виходило б жодного фальшивого звуку. (Обіймає її за стан.) Хіба ні? Авжеж, я так і знав. (Відпускає її.) Ну, годі вже про це. (Влаштовується біля груби.) О, як тут тепло й затишно. (Гортає свої папери.)

Нора (якийсь час мовчки прикрашає ялинку). Торвальде!

Гельмер. Що?

Нора. Я дуже рада, що післязавтра у Стенборґів буде костюмований бал.

Гельмер. А мені дуже цікаво, чим ти хочеш мене здивувати.

Нора. Ет, дурний задум.

Гельмер. Ну?

Hора. Я ніяк не можу придумати щось путнє, геть усе виходить таке безглузде, таке нікудишнє.

Гельмер. Невже моя Нора дійшла такого висновку?

Нора (стає позад нього і спирається руками на спинку його стільця). Тобі дуже ніколи, Торвальде?

Гельмер. Ну?

Нора. Що це за папери?

Гельмер. Банківські справи.

Нора. Уже?

Гельмер. Колишнє керівництво дозволило мені зробити необхідні зміни у складі службовців і в плані діяльності. На це я витрачу весь різдвяний тиждень. Хочу, щоб до Нового року в усьому був уже лад.

H о pa. To от чому той бідолашний Кроґстад…

Гельмер. Гм.

Нора (і далі спираючись на спинку стільця, легенько куйовдить йому волосся на потилиці). Якби ти був вільніший, я б попросила тебе зробити мені одну величезну послугу.

Гельмер. Почуємо, що то за послуга. То що саме?

Нора. Та бачиш, ні в кого немає такого витонченого смаку, як у тебе. А мені дуже хотілося б бути гарною на тому балу. Може б, ти заопікувався мною, вирішив, ким би мені бути і як одягтися?

Гельмер. Ага, маленька свавільниця шукає рятівника?

Нора. Так, Торвальде, я не впораюся без твоєї допомоги.

Гельмер. Добре, добре, я подумаю. Може, якось зарадимо твоєму горю.

Нора. О, який ти добрий. (Знов іде до ялинки. Пауза.) Як гарно вирізняються червоні троянди. Але скажи мені, в чому завинив той Кроґстад, то справді щось таке страшне?

Гельмер. Він підробив підпис. Ти уявляєш собі, що це таке?

Нора. А не міг він зробити цього з біди?

Гельмер. Міг, або, як багато хто, з легковажності. Я не такий черствий, щоб беззастережно засудити людину за один такий вчинок.

Нора. Правда ж, Торвальде?

Гельмер. Часом людина може знов піднятися морально, коли відверто визнає свою провину і відбуде за неї кару.

Нора. Кару?…

Гельмер. Але Кроґстад не пішов цим шляхом, він усякими правдами і неправдами виплутувався й цим морально занапастив себе.

Нора. Ти вважаєш, що треба було…

Гельмер. Ти тільки уяви собі, як людині з таким нечистим сумлінням доводиться брехати, викручуватися, прикидатися перед усіма, носити маску навіть перед своїми найближчими, навіть перед дружиною і власними дітьми. А щодо дітей, то це якраз найстрашніше, Норо.

Нора. Чому?

Гельмер. Тому, що отруйний чад брехні заражає і розкладає домашнє життя. Діти в такому домі дихають зараженим повітрям, і в їхніх душах зароджується і проростає зло.

Нора (підходить ближнє до нього ззаду) .Ти певен цього?

Гельмер. Ох, люба моя, я вдосталь надивився на це, коли працював адвокатом. Майже всі, хто рано збився на манівці, мали брехливих матерів.

Нора. Чому саме матерів?

Гельмер. Найчастіше це передається від матерів. Але і батьки, звичайно, діють на дітей так само. А цей Кроґстад удома роками отруював брехнею та облудою своїх дітей, тому я називаю його морально пропащим. (Простягає до неї руки.) Тож, люба моя Норо, пообіцяй мені, що не проситимеш за нього. Дай руку, що обіцяєш. Ну, ну, що це? Давай руку. Отак. Отже, згода. Запевняю тебе, що мені просто неможливо було б працювати разом із ним. Я відчуваю буквально фізичну відразу до таких людей.

Нора (відсмикує руку й переходить на другий бік ялинки). Як тут гаряче. А в мене ще стільки роботи.

Гельмер (підводиться і збирає свої папери). Так, і мені треба до обіду ще попрацювати з цим. Та й подумати про твій костюм. А ще в мене, мабуть, знайдеться що повісити в золотому папері на ялинку. (Кладе їй руки на голову.) Ох ти ж моя незрівнянна ластівко. (Іде до своєї кімнати й зачиняє за собою двері.)

Нора (помовчавши, тихо). Ет! Неправда. Цього не буде. Не може бути.

Нянька (у дверях ліворуч). Діти так жалісливо просяться до мами.

Нора. Ні, ні, ні, не пускайте їх до мене! Нехай побудуть із вами, Анно-Маріє.

Нянька. Ну добре, добре, пані. (Зачиняє двері.)

Нора (блідне від жаху). Зіпсувати свою малечу! Отруїти свій дім! (Після короткої паузи підводить голову.) Так, це неправда. Не може бути правдою, ніколи, ніколи у світі.

Дія друга

Та сама кімната. В кутку біля піаніно стоїть гола, без прикрас ялинка з недогарками свічок. На канапці лежить Норин верхній одяг. Нора сама, неспокійно ходить по кімнаті, нарешті спиняється біля канапки і бере в руки своє пальто.

Нора (відкладає пальто). Хтось іде! (Підходить до дверей і прислухається.) Ні… нема нікого. Певне ж, ніхто сьогодні не прийде, першого дня Різдва… І завтра також… А може… (Відчиняє двері й виглядає.) Ні, нема нікого, поштова скринька зовсім порожня. (Повертається назад.) Ет, дурниці! Звичайно, він такого не зробить. Не може такого статися. Просто не може. У мене ж троє малих дітей.

Нянька (виходить із дверей ліворуч з великою коробкою). Нарешті знайшла коробку з маскарадним вбранням.

Нора. Дякую, поставте на стіл.

Нянька (ставить). Але тут воно лежить усе впереміш.

Hора. Я б його подерла на шматки!

Нянька. Боронь Боже, його ж можна полагодити. Треба тільки трішки терпцю.

Нора. То я піду до фру Лінне й візьму її на допомогу.

Нянька. Знову вийдеш? У таку негоду? Ще застудишся й захворієш.

Нора. Це було б не найгірше… Що роблять діти?

Нянька. Граються, бідолашні, своїми різдвяними подарунками, але…

Нора. Часто питають про мене?

Нянька. Вони ж звикли бути з мамою.

Нора. Та бачите, Анно-Маріє, тепер мені не можна так багато бути з ними, як досі.

Нянька. Що ж, малі діти до всього звикають.

Нора. Ви так гадаєте? Гадаєте, що вони забули б свою матір, якби її не стало?

Нянька. Господи! Не стало?

Нора. Послухайте мене, Анно-Маріє… я часто думала… як ви зважилися віддати свою дитину чужим людям?

Нянька. А як було не віддати, коли я мала стати твоєю мамкою?

Нора. І ви захотіли стати нею?

Нянька. Чому ж ні, коли трапилося таке гарне місце? Бідній дівчині в такому горі, як у мене, треба було тільки радіти. Той поганець нічим мені не допоміг.

Нора. Але ж дочка, мабуть, забула вас.

Нянька. Ні, чого ж. Писала мені, і коли конфірмувалася, і коли виходила заміж.

Нора (обіймає її за шию). Старенька моя, ви були мені доброю матір'ю, коли я була мала.

Hянька. Бо ти, бідолашна, не мала іншої матері, крім мене.

Нора. І якби мої діти не мали іншої, то я знаю, що ви б… Дурниці, що я вигадую! (Відкриває коробку.) Ідіть до них. Мені тепер треба… Побачите, яка я завтра буду гарна.

Нянька. Певне. На тому балу нікого не буде такого гарного, як ти. (Виходить у двері ліворуч.)

Нора (починає витягати з коробки речі, але скоро відсовує її від себе). Ох, якби я зважилася вийти надвір. Якби ніхто не прийшов. Якби тут без мене чогось не сталося. Дурниці, ніхто не прийде. Нащо таке думати… Ось почищу муфту. І ці гарні рукавички, чудові рукавички. Викинути все це з голови! Раз, два, три, чотири, п'ять, шість… (Скрикує.) Ох, ідуть… (Кидається до дверей, але нерішуче зупиняється.)

Із передпокою заходить фру Лінне, уже без пальта.

Hора. А, це ти, Кристино. Там більше нікого немає?… Як добре, що ти прийшла.

Фру Лінне. Мені сказали, що ти заходила й питала про мене.

Нора. Так, я саме проходила мимо. Мені конче потрібна твоя допомога. Сядьмо тут на канапку. Бачиш, завтра ввечері консул Стенборґ, що мешкає над нами, влаштовує костюмований бал, і Торвальд хоче, щоб я була неаполітанською рибалкою і затанцювала тарантелу, якої навчилася на Капрі.

Фру Лінне. Ого, то це буде ціла вистава?

Нора. Так. Торвальд вважає, що я маю танцювати. Дивися, це костюм, який Торвальд замовив для мене ще там. Але тепер він трохи подерся, і я просто не знаю…

Фру Лінне. Ну, ми швидко його полагодимо. Тут тільки оздоба подекуди відпоролася. Де голка й нитки? Ага, тут є все, що треба.

Нора. Ох, яка я тобі вдячна.

Фру Лінне (шиє). То ти завтра будеш неаполітанською рибалкою? Знаєш, що… я на хвильку зайду побачити тебе перебрану. Але я забула подякувати тобі за вчорашній приємний вечір.

Нора (підводиться й ходить по кімнаті). Ну, мені здається, що вчора не було так гарно, як звичайно бувало. Тобі треба було приїхати сюди раніше, Кристино… Так, Торвальд справді вміє влаштовувати все гарно й вишукано.

Фру Лінне. Я думаю, що ти вмієш не гірше за нього, ти ж бо дочка свого батька. Але скажи мені, доктор Ранк завжди такий пригнічений, як був учора?

Нора. Ні, вчора його пригніченість особливо впадала в око. Зрештою, він тяжко хворий. Має, бідолаха, сухоти спинного мозку. В нього батько, скажу тобі, був гидотною людиною, мав коханок і все таке. Тому син був хворобливий від самого малку, розумієш?

Фру Лінне (опускає шитво на коліна). Слухай, Норо, звідки ти все це знаєш?

Нора (походжає по кімнаті). Ну… коли маєш троє дітей, то тебе часом навідують такі жінки, що трохи тямлять у медицині й можуть дещо розповісти.

Фру Лінне знову шиє. Коротка мовчанка.

Фру Лінне. Доктор Ранк щодня приходить до вас?

Нора. Так, день у день. Він Торвальдів найкращий товариш з молодих років і мій добрий приятель. Він у нас як свій.

Фру Лінне. Скажи мені, а він до кінця щирий? Тобто не з тих, що люблять казати всім приємні речі?

Нора. Ні, навпаки. Звідки ти взяла?

Фру Лінне. Вчора, як ти нас знайомила, він запевняв, що в цьому домі часто чув моє ім'я, а потім я помітила, що твій чоловік не мав ніякого уявлення, хто я, властиво, така. То як же міг доктор Ранк…

Нора. Він казав щиру правду, Кристино. Торвальд так безмежно мене кохає, що не хоче ні з ким ділитися мною, як він каже. Спершу він просто ревнував мене, коли я згадувала про когось із близьких мені людей, що лишилися там, удома. То я й перестала їх згадувати. Але з доктором Ранком я говорю про що завгодно. Він, бачиш, любить слухати.

Фру Лінне. Стривай, Норо, ти багато в чому ще як дитина. Я старша за тебе і досвідченіша. Я ось що тобі скажу: ти повинна виплутатися з цієї справи з Ранком.

Нора. З якої це справи я маю виплутуватися?

Фру Лінне. Я вважаю, що з усіх цих справ. Учора ти щось балакала про багатого залицяльника, що має залишити тобі гроші…

Нора. Балакала, але, на жаль, такого немає. Ну й що?

Фру Лінне. Доктор Ранк багатий?

Нора. Так, багатий.

Фру Лінне. І не має про кого дбати?

Нора. Ні, не має, але…

Фру Лінне. І приходить до вас щодня?

Нора. Ну так, ти ж чула.

Фру Лінне. То як же вихована людина може бути така нетактовна?

Нора. Я тебе просто не розумію.

Фру Лінне. Не прикидайся, Норо. Думаєш, я не здогадуюся, хто тобі позичив ті тисячу двісті спецій?

Нора. Ти що, здуріла? Як ти могла таке подумати! Приятель, який приходить до нас щодня! Це ж було б нестерпно гнітюче становище!

Фру Лінне. То це справді не він?

Нора. Та ні ж, запевняю тебе. Мені таке й на думку не спало б… Та й не було в нього тоді грошей на позичання. Спадок він отримав пізніше.

Фру Лінне. Мабуть, добре, що йне було, люба Норо.

Нора. Ні, мені й на думку не спало б просити доктора Ранка… Хоч я цілком певна, що коли б попросила…

Фру Лінне. Але ти, звичайно, не попросиш.

Нора. Звичайно, не попрошу. Та мені здається, що вже й не було б такої потреби. Але я цілком певна, що якби поговорила з доктором Ранком…

Фру Лінне. За спиною свого чоловіка?

Нора. Мені треба скінчити з тим іншим. І також за його спиною. Треба скінчити.

Фру Лінне. Так, так, я теж тобі вчора казала це, але…

Нора (ходить по кімнаті). Чоловікові легше виплутуватися з таких справ, як жінці…

Фру Лінне. Якщо це її чоловік, то легше.

Нора. Дурниці. (Зупиняється.) Адже, коли сплачуєш весь борг, тобі повертають боргове зобов'язання.

Фру Лінне. Звичайно, повертають.

Hора. І той огидний, брудний папірець можна подерти на клаптики і спалити!

Фру Лінне (пильно дивиться на неї, відкладає шитво й поволі підводиться.) Норо, ти щось приховуєш від мене.

Нора. Хіба по мені видно?

Фру Лінне. Від учорашнього дня з тобою щось сталося, Норо. Що саме?

Нора (підходить до неї). Кристино! (Дослухається.) Цить! Торвальд повернувся. Слухай, піди тим часом до дітей. Торвальд не любить, щоб при ньому щось шили. Нехай Анна-Марія тобі допоможе.

Фру Лінне (збирає частину речей). Добре, добре, але я не піду від вас, поки ми не поговоримо по щирості.

Вона виходить у двері ліворуч, і тієї ж хвилини з передпокою заходить Гельмер.

Нора (йде йому назустріч). Ох, як я чекала на тебе, любий Торвальд є.

Торвальд. То була швачка?

Нора. Ні, то Кристина. Вона допомагає мені приготувати костюм. Побачиш, що я добре затанцюю.

Гельмер. Правда ж, я добре придумав?

Нора. Чудово! А я хіба не мудро зробила, що послухала тебе?

Гельмер (бере її за підборіддя). Мудро… що послухала чоловіка? Ну, ну, хитрунко! Я знаю, що ти не те мала на думці. Але не буду тобі заважати. Мабуть, ти зараз мірятимеш костюм.

Нора. А ти, мабуть, працюватимеш?

Гельмер. Так. (Показує на паку паперів.) Бачиш, я був у банку. (Хоче йти до свого кабінету.)

Нора. Торвальде!

Гельмер (зупиняється). Що?

Нора. Якби твоя білочка дуже попросила тебе зробити щось…

Гельмер. Що саме?

Нора. Ти б зробив?

Гельмер. Спершу, звичайно, треба знати, що саме.

Нора. Білочка так вистрибувала б, гралася, розважала тебе, якби ти був такий добрий і послухав її.

Гельмер. То кажи нарешті.

Нора. Ластівка щебетала б тобі у всіх покоях, і голосно, і тихо…

Гельмер. Ну, вона й так не мовчить.

Hора. Я перебралася б на сильфіду і танцювала б для тебе при місячному світлі.

Гельмер. Норо, це не те, про що ти просила вранці?

Нора (підходить ближче до нього). Так, Торвальде, я благаю тебе!

Гельмер. Невже в тебе вистачає відваги знову ворушити це?

Нора. Так, вистачає. Ти повинен послухати мене, повинен залишити Кроґстада на посаді в банку.

Гельмер. Кохана моя Норо, на його місце я беру фру Лінне.

Нора. Це дуже гарно з твого боку, але ти можеш звільнити якогось іншого службовця замість Кроґстада.

Гельмер. Яка неймовірна впертість. І тому, що ти, не подумавши, пообіцяла замовити за нього слово, я повинен…

Нора. Не тому, Торвальде. Задля тебе. Адже той чоловік дописує до найгидотніших газет, ти сам казав. Він може дуже нашкодити тобі. Я смертельно боюся його.

Гельмер. Ага, розумію, тебе так налякали спогади про давнє.

Нора. Що ти маєш на думці?

Гельмер. Ти, звичайно, згадала свого батька.

Нора. Так, справді. Згадай лишень, що лихі люди писали в газеті про тата, як жорстоко оббріхували його. Думаю, вони домоглися б його звільнення, якби міністерство не послало тебе з'ясувати справу і якби ти не поставився до нього так прихильно й не допоміг йому.

Гельмер. Люба моя, між твоїм батьком і мною є велика різниця. Твій батько не був бездоганним службовцем. А я саме такий і, сподіваюся, буду таким, доки обійматиму якусь посаду.

Нора. О, ти не знаєш, на що здатні лихі люди. А ми тепер могли б жити так добре, так весело, щасливо, спокійно, безжурно… ти, і я, і діти, Торвальде! Тому я так прошу тебе…

Гельмер. Саме через те, що ти просиш за нього, я не можу залишити його. В банку вже знають, що я хочу звільнити Кроґстада. То треба, аби тепер почалися розмови, що новий директор банку під впливом дружини міняє свій намір…

Нора. А якби й так?…

Гельмер. Авжеж, аби тільки задовольнити твою впертість… І виставити себе на посміховисько перед усіма працівниками… Дати їм привід думати, що я улягаю всяким стороннім впливам? Знай, що це швидко відбилося б на мені! А крім того… є обставина, через яку Кроґстад ніяк не може працювати в банку, поки я там директор.

Нора. Яка обставина?

Гельмер. На його моральні вади я б іще при біді махнув рукою…