Текст книги "Ляльковий дім"

Дія третя

Та сама кімната. Стіл, що стояв перед канапкою, разом зі стільцями пересунений на середину кімнати. На столі горить лампа. Двері до передпокою відчинені. З горішнього поверху чути танцювальну музику. Фру Лінне сидить біля столу й машинально гортає книжку, пробує читати, але, видно, не може зосередитися. Часом напружено прислухається, чи хтось не йде знадвору.

Фру Лінне (дивиться на годинника). І досі немає. А вже найвища пора. Аби він тільки не… (Знов прислухається.) О, йде! (Виходить до передпокою і обережно відмикає зовнішні двері. На сходах чути тиху ходу. Вона шепоче.) Заходьте, тут немає нікого.

Кроґстад (у дверях). Я знайшов вашу записку. Що це означає?

Фру Лінне. Мені треба поговорити з вами.

Кроґстад. Так? І неодмінно тут, у цьому домі?

Фру Лінне. Там, де я мешкаю, неможливо. Моя кімната не має окремого входу. Заходьте. Ми зовсім самі. Служниця спить, а Гельмери вгорі на балу.

Кроґстад (заходить до кімнати). Он як, Гельмери сьогодні бенкетують? Справді?

Фру Лінне. А чому ж би й ні?

Кроґстад. Ну так, чому ж би й ні?

Фру Лінне. Отже, Кроґстаде, давайте поговорімо.

Кроґстад. Хіба в нас є про що говорити?

Фру Лінне. Є, багато про що.

Кроґстад. Не вірю.

Фру Лінне. Не вірите, бо ніколи по-справжньому не розуміли мене.

Кроґстад. Що ж там було розуміти? Все як на долоні. Бездушна жінка спроваджує чоловіка, коли їй трапляється вигідніша партія.

Фру Лінне. Ви вважаєте, що я таки цілком бездушна? І що я зробила це з легким серцем?

Кроґстад. А хіба ні?

Фру Лінне. Кроґстаде, невже ви справді так вважаєте?

Кроґстад. Якщо це неправда, то навіщо ви написали мені такого листа?

Фру Лінне. Я не могла інакше. Коли мені довелося порвати з вами, то моїм обов'язком було вирвати з вашого серця всі почуття до мене.

Кроґстад (стискає руки). Он воно що. І все це через гроші!

Фру Лінне. Не забувайте, що в мене на руках були тяжко хвора мати й двоє малих братів. Ми не могли чекати на вас так довго, Кроґстаде, ви тоді ще не мали надій на майбутнє.

Кроґстад. Нехай і так, але ви не мали права відштовхувати мене задля іншого.

Фру Лінне. Ну, не знаю. Я не раз питала себе, чи я мала таке право.

Кроґстад (тихіше). Коли я втратив вас, у мене ніби вислизнула земля з-під ніг. Гляньте на мене: я тепер схожий на людину з розтрощеного корабля, що врятувалася на уламку.

Фру Лінне. Порятунок, здається, був близько?

Кроґстад. Близько, але ви приїхали і стали на дорозі.

Фру Лінне. Несамохіть, Кроґстад є, я щойно сьогодні довідалася, що мене беруть на ваше місце в банку.

Кроґстад. Як ви так кажете, то я вірю. Та коли ви вже знаєте про це, то, може, відмовитеся?

Фру Лінне. Ні. Вам із цього не було б ніякої користі.

Кроґстад. Користь чи не користь, а я, бувши вами, однаково відмовився б.

Фру Лінне. Я навчилася діяти розважно. Цього мене навчило життя та тяжкі, жорстокі нестатки.

Кроґстад. А мене життя навчило не вірити словам.

Фру Лінне. То життя навчило вас дуже розумної речі. Ну, а вчинкам ви все-таки вірите?

Кроґстад. Що ви маєте на думці?

Фру Лінне. Ви сказали, що схожі на людину з розтрощеного корабля, яка врятувалася на уламку.

Кроґстад. І, вважаю, мав підставу так сказати.

Фру Лінне. І я теж схожа на жінку, що сидить на уламку з розтрощеного корабля. Нема кого жаліти і про кого дбати.

Кроґстад. Ви самі вибрали таку долю.

Фру Лінне. Тоді іншого вибору в мене не було.

Кроґстад. Ну, і що далі?

Фру Лінне. Кроґстаде, а що якби ми, двоє людей із розтрощеного корабля, подали одне одному руки?

Кроґстад. Що ви кажете?

Фру Лінне. Удвох на одному уламку судна стояти певніше, ніж кожному на своєму.

Кроґстад. Кристино!

Фру Лінне. Як ви гадаєте, чого я приїхала сюди?

Кроґстад. Невже згадали про мене?

Фру Лінне. Мені треба працювати, щоб якось прожити. Ціле своє життя, відколи пам'ятаю себе, я працювала, і це була моя найкраща і єдина втіха. А тепер я лишилася сама як палець. Така порожнеча і самота. А працювати на саму себе – невелика втіха. Кроґстаде, зробіть так, щоб я мала для чого і для кого працювати.

Кроґстад. Я не вірю цьому. Це просто жіноча екзальтованість, великодушна потреба офірувати себе.

Фру Лінне. Ви колись помічали в мене схильність до екзальтованості?

Кроґстад. То ви справді могли б… Скажіть мені… Ви все знаєте про моє минуле?

Фру Лінне. Так.

Кроґстад. І знаєте, за кого мене мають?

Фру Лінне. Я зрозуміла з ваших слів, що, по-вашому, зі мною ви могли б бути іншою людиною.

Кроґстад. Я певний цього.

Фру Лінне. А не могло б це ще статися?

Кроґстад. Кристино, ви все добре зважили? Так, зважили. Я бачу з вашого виду. То у вас справді вистачить сміливості?

Фру Лінне. Мені треба бути комусь за матір, а вашим дітям потрібна мати. Ми з вами потрібні одне одному. Кроґстаде, я вірю, що у вас добра основа, і з вами я готова на все.

Кроґстад (хапає її за руки). Дякую, дякую, Кристино… Тепер я знаю, як піднятися в очах інших… Ох, я ж забув…

Фру Лінне (дослухається). Цитьте! Тарантела! Ідіть, ідіть!

Кроґстад. Чому? Що сталося?

Фру Лінне. Чуєте той танок нагорі? Коли він закінчиться, вони прийдуть сюди.

Кроґстад. Добре, то я піду. Однаково все дарма. Ви, звичайно, не знаєте, що я затіяв проти Гельмерів.

Фру Лінне. Знаю, Кроґстаде.

Кроґстад. І попри все ви зважилися б…

Фру Лінне. Я добре розумію, на що може піти з розпачу така людина, як ви.

Кроґстад. Ох, якби я міг вернути назад те, що зробив.

Фру Лінне. Ви могли б його вернути, бо ваш лист іще лежить у поштовій скриньці.

Кроґстад. Ви певні?

Фру Лінне. Цілком певна. Але…

Кроґстад (допитливо дивиться на неї). Чи я маю вас так розуміти? Ви хочете за всяку ціну врятувати свою товаришку. Скажіть відверто. Правда?

Фру Лінне. Кроґстаде, хто вже раз продавав себе задля інших, не зробить цього вдруге.

Кроґстад. Я скажу, щоб мені віддали мого листа назад.

Фру Лінне. Ні, ні.

Кроґстад. Саме так. Залишуся тут, поки Гельмер прийде згори, і скажу, щоб він віддав мені листа, що в ньому йдеться тільки про моє звільнення… і що йому не треба читати його…

Фру Лінне. Ні, Кроґстаде, не забирайте назад листа.

Кроґстад. Але скажіть мені, хіба ви не тому покликали мене сюди?

Фру Лінне. Так, першої хвилини тому, з переляку. Але відтоді минула доба, і тепер мені аж не віриться, скільки я всього надивилася в цьому домі. Нехай Гельмер про все довідається. Нехай та злощасна таємниця вийде на яв. Треба, щоб вони нарешті порозумілися. Неможливо так жити далі, приховувати правду, викручуватися…

Кроґстад. Але принаймні одне я можу зробити, і це треба зробити зараз-таки…

Фру Лінне (дослухається). Покваптеся! Ідіть, ідіть! Танок скінчився. Нам не можна тут бути ні хвилини разом.

Кроґстад. Я почекаю на вас унизу.

Фру Лінне. Гаразд. Тоді проведете мене додому.

Кроґстад. Я зроду ще не був таким неймовірно щасливим. (Виходить.)

Двері до передпокою лишаються відчинені.

Фру Лінне (трохи прибирає на столі і бере свій верхній одяг). Яка зміна в житті. Ох, яка зміна! Буде для кого працювати… і для кого жити, буде дім, якому треба надати затишку й тепла. Ну, доведеться натужуватися… Аби вони швидше прийшли. (Дослухається.) Ага, вже йдуть. Буду одягатися. (Надягає капелюха й пальто.)

За лаштунками чути Гельмерів і Норин голоси, чути, як обертається в замку ключ, і Гельмер майже силоміць заводить Нору до передпокою. Вона вбрана в італійський костюм, а зверху загорнута в довгу чорну шаль. Гельмер у фракові і в накинутому зверху чорному розстебнутому доміно.

Нора (ще у дверях, пручається). Ні, ні, не заходьмо! Я хочу нагору. Не хочу йти так рано.

Гельмер. Але ж, люба Норо…

Hора. Я прошу тебе, благаю, Торвальде. Уклінно прошу… ще хоч на годину!

Гельмер. Ані хвилини довше, люба. Ти знаєш нашу домовленість. Отак. Сюди, до кімнати. А то ще застудишся. (Лагідно веде її, хоч вона пручається.)

Фру Лінне. Добрий вечір.

Нора. Кристина!

Гельмер. Що? Фру Лінне, ви тут, так пізно?

Фру Лінне. Даруйте. Я дуже хотіла побачити Нору перебраною.

Нора. То ти сиділа й чекала на мене?

Фру Лінне. Так, я, на жаль, спізнилася, ти вже була нагорі, і мені не хотілося йти, не побачивши тебе.

Гельмер (здіймає з Нори шаль). Ось роздивіться на неї добре. Гарна, правда, фру Лінне?

Фру Лінне. Так, гарна, визнаю…

Гельмер. Напрочуд гарна, хіба ні? Тамтешнє товариство теж одноголосно визнало це. Але ж і вперта моя мала щебетуха! І що вдієш? Уявіть собі, мені довелося майже силоміць забирати її звідти.

Нора. Ох, Торвальде, ти ще пожалієш, що не дозволив мені побути ще хоч півгодини.

Гельмер. Послухайте, фру Лінне. Вона танцює тарантелу, має величезний успіх… цілком заслужений… хоч, мені здається, її танець був надто природний, тобто… в ньому було більше запалу, ніж того дозволяли, суворо кажучи, закони мистецтва. Та нехай! Головне, що вона мала успіх, величезний успіх. То чи ж міг я дозволити їй після цього залишитися? Згладити враження? Ні, дякую. Я схопив свою чарівну капріянку… сказав би, примхливу капріяночку, під руку, швидко пробіг навколо зали, кланяючись на всі боки, і, як кажуть у романах, прекрасне видиво зникло. Закінчення завжди має бути ефектним, фру Лінне. Але я ніяк не зміг утовкмачити це Норі. Ох, як тут гаряче. (Скидає доміно, шпурляє його на стілець і відчиняє двері до свого кабінету.) Що? Там темно? Ну так, звичайно. Вибачте… (Заходить до кабінету й засвічує там лампи.)

Нора (пошепки, швидко, аж задихається). Ну?

Фру Лінне (тихо). Я говорила з ним.

Нора. І що?

Фру Лінне. Норо… ти повинна все розповісти чоловікові.

Нора (глухо). Я так і знала.

Фру Лінне. Тобі нема чого боятися Кроґстада. Але ти повинна все сказати Торвальдові.

Hора. Я не скажу.

Фру Лінне. То скаже лист.

Нора. Дякую, Кристино, тепер я знаю, що мені робити. Тсс!..

Гельмер (знов заходить). Ну, фру Лінне, намилувалися нею?

Фру Лінне. Так, і тепер попрощаюся з вами.

Гельмер. Що, вже? А це ваше плетиво?

Фру Лінне (бере плетиво). Так, дякую, я була б забула.

Гельмер. То ви й плести вмієте?

Фру Лінне. Та вмію.

Гельмер. Знаєте, ви б краще вишивали.

Фру Лінне. Он як? Чому?

Гельмер. Бо вишивання набагато красивіше. Бачите, вишиваючи, ви тримаєте шитво лівою рукою, а правою водите голкою… отак… легенько зігнувши руку, правда?

Фру Лінне. Може, й так…

Гельмер. А коли людина плете, то навпаки… постава не може бути гарна. Дивіться: руки складені докупи… дротики рухаються то вгору, то вниз… щось у цьому є від китайців… Ох, а яке чудове шампанське там подавали!

Фру Лінне. На добраніч, Норо, і не впирайся більше.

Гельмер. Золоті слова, фру Лінне!

Фру Лінне. На добраніч, пане директоре.

Гельмер (проводжає її до дверей). На добраніч. Сподіваюся, ви щасливо доберетеся додому? Я б залюбки… але вам недалеко йти. На добраніч.

Фру Лінне виходить, він зачиняє за нею двері і вертається.

Ну от, нарешті ми самі. Яка вона нудна людина.

Нора. Ти не дуже втомився, Торвальде?

Гельмер. Ні, нітрохи.

Нора. І не хочеш спати?

Гельмер. Зовсім не хочу. Навпаки, почуваюся дуже бадьорим. А ти? Видно, що справді і втомлена, і хочеш спати.

Нора. Дуже втомлена. І скоро піду спати.

Гельмер. А бачиш, бачиш. Добре, що ми не залишилися надовше.

Нора. Ох, ти все добре робиш.

Гельмер (цілує її в чоло). Тепер моя ластівка заговорила по-людському. А ти помітила, який Ранк був бадьорий цього вечора?

Нора. Так? Хіба? Я не мала змоги говорити з ним.

Гельмер. І я майже не говорив. Але давно не бачив його в такому доброму гуморі. (Якусь мить дивиться на неї, тоді підходить ближче.) Гм… Але все-таки як гарно знов опинитися в себе вдома… Ох ти ж чарівна молода красуне!

Нора. Не дивись так на мене, Торвальде!

Гельмер. Хіба мені не можна дивитися на свій найдорожчий скарб? На ті розкоші, що належать мені, тільки мені, більше нікому!

Нора (переходить на другий бік столу). Не кажи мені такого сьогодні.

Гельмер (іде за нею). Бачу, що в тебе у крові ще нуртує тарантела. І від того ти ще звабливіша. Чуєш? Гості вже почали розходитися. (Тихіше.) Норо… скоро в будинку все стихне.

Нора. Так, сподіваюся.

Гельмер. Справді, моя кохана? Ох, Норо, знаєш… коли я отак буваю з тобою в товаристві… знаєш, чому я тоді так мало розмовляю з тобою, тримаюся осторонь, тільки часом поглядаю на тебе… знаєш, чому? А тому, що я уявляю собі, ніби ти моє потаємне кохання, ніби ми з тобою таємно заручені і ніхто не здогадується, що між нами щось є.

Нора. О так, так, я знаю, що всі твої думки снуються навколо мене.

Гельмер. А коли ми лаштуємося йти і я накидаю шаль на твої ніжні молоді плечі, на прекрасний вигин шиї… то уявляю собі, що ти моя юна суджена, і ми щойно повертаємося зі шлюбу, і я вперше лишуся наодинці з тобою… тільки з тобою, моє тремтливе серденько! Цілий вечір я прагнув тільки тебе. Коли я бачив, як ти літаєш і вабиш у тарантелі… в мене кров закипіла і я не міг більше стримуватися, тому й забрав тебе додому так швидко.

Нора. Іди, Торвальде! Дай мені спокій. Я не хочу всього цього.

Гельмер. Що це за мова? Ти зі мною дратуєшся, серденько? Не хочеш? Хіба я не твій чоловік?…

Чути стукіт у зовнішні двері.

Нора (здригається). Чуєш?…

Гельмер (обертається). Хто там?

Доктор Ранк (з-за дверей). Це я. Можна зайти на хвилину?

Гельмер (тихо, невдоволено). Що йому треба так пізно? (Голосно.) Зараз. (Іде й відмикає двері.) От добре, що ти не поминув нас.

Ранк. Я наче почув твій голос, і мені закортіло заглянути до вас. (Кидає оком по кімнаті.) Так. Ці милі, знайомі місця. Мені тут у вас гарно й затишно, з вами обома.

Гельмер. Начебто тобі й нагорі було гарно й затишно.

Ранк. Дуже гарно. Чому б ні? Чому не взяти від життя все, що воно дає? Принаймні скільки можна і поки можна. Вино було чудове…

Гельмер. А надто шампанське.

Ранк. І ти помітив? Аж не віриться, що я міг його стільки в себе влити.

Нора. Торвальд теж випив цього вечора багато шампанського.

Ранк. Так?

Нора. Так, а після нього він завжди в доброму гуморі.

Ранк. Ну, чому ж не повеселитися ввечері після добре проведеного дня?

Гельмер. Добре проведеного? На жаль, цим я не можу похвалитися.

Ранк (плескає його по плечі). А я, щоб ти знав, можу!

Нора. Докторе, ви, мабуть, сьогодні зробили обстеження?

Ранк. Саме так.

Гельмер. Ого! Моя Нора заговорила про обстеження!

Нора. І вас можна привітати з результатом?

Ранк. Хай буде й так, можна привітати.

Нора. Отже, він добрий?

Ранк. І для лікаря, і для пацієнта найкращий результат – певність.

Нора (швидко, запитально). Певність?

Ранк. Цілковита певність. І як після цього не повеселитися?

Нора. Так, ви добре зробили, докторе.

Гельмер. Ія так гадаю. Аби тільки воно не відбилося на тобі вранці.

Ранк. Ну, в житті нічого не дається задарма.

Нора. Докторе Ранк… ви, певне, дуже любите маскаради?

Ранк. Так, коли є багато смішних костюмів…

Нора. То слухайте, ким ми з вами будемо на ньому другого разу?

Гельмер. Ох ти, пустунко… вже думаєш про другий бал!

Ранк. Ми з вами? Скажу. Ви будете пестункою долі…

Гельмер. Так, але спробуй придумати для такого образу костюм…

Ранк. Нехай твоя дружина з'явиться такою, якою завжди буває в житті.

Гельмер. Добра думка. А ти знаєш, ким би сам хотів бути?

Ранк. Знаю, друже, це вже твердо визначено.

Гельмер. Ну?

Ранк. На другому маскараді я буду невидимкою.

Гельмер. Дивна вигадка.

Ранк. Є така велика чорна шапка… хіба ти не чув про шапку-невидимку? Надінеш її, і тебе нікому не видно.

Гельмер (стримує усмішку). Ну й придумав!

Ранк. Але я цілком забув, чого зайшов до вас. Гельмере, дай мені сигару, із тих темних гаванських.

Гельмер. З великим задоволенням. (Простягає сигарницю.)

Ранк (бере сигару і відрізує кінчик). Дякую.

Нора (запалює сірника). Дозвольте мені прислужитися вам.

Ранк. Дякую.

Нора тримає перед ним сірника, і він запалює сигару.

І до побачення!

Гельмер. До побачення, до побачення, друже!

Нора. Гарного вам сну, докторе.

Ранк. Дякую за побажання.

Нора. Побажайте й мені того самого.

Ранк. Вам? Ну добре, якщо ви бажаєте… Гарного вам сну. І дякую за послугу. (Він кланяється їм обом і виходить.)

Гельмер (стиха). Він таки добре хильнув.

Нора (неуважно). Мабуть.

Гельмер витягає з кишені ключі і йде до передпокою.

Торвальде… ти куди?

Гельмер. Треба спорожнити поштову скриньку. Вона вже повна, вранці не буде куди вкинути газет…

Нора. Ти хочеш працювати вночі?

Гельмер. Ти ж знаєш, що не хочу… Що це? Щось сталося із замком.

Нора. Із замком?…

Гельмер. Так. Що б там могло бути? Може, служниця щось зробила?… Навряд. Там застрягла зламана шпилька. Це твоя, Норо…

Нора (швидко). То, мабуть, діти…

Гельмер. Треба їх відучити від цього. Гм, гм… Ну, нарешті відімкнув. (Вибирає зі скриньки пошту і гукає до кухні.) Гелено! Гелено, погаси в передпокої світло!

Заходить до кімнати, замикає двері до передпокою і показує Норі паку листів.

Ого, бачиш, скільки набралося. (Перебирає пошту.) А це що?

Нора (біля вікна). Лист! Не треба, ні, Торвальде!

Гельмер. Дві візитівки… від Ранка.

Нора. Від доктора Ранка?

Гельмер (дивиться на них). «Доктор медицини Ранк». Вони лежали зверху, мабуть, він укинув їх, коли йшов від нас.

Нора. Там є якийсь знак?

Гельмер. Зверху над прізвищем є чорний хрест. Дивись. Моторошна вигадка. Наче він повідомляє про свою смерть.

Нора. Так воно і є.

Гельмер. Що? Ти щось знаєш? Він тобі щось казав?

Нора. Так. Коли ці картки прийшли, то це означає, що він попрощався з нами. Він замкнеться в себе й умре.

Гельмер. Мій бідолашний приятель! Я знав, що він недовго буде зі мною. Але щоб так швидко… І ховається від усіх, мов поранений звір.

Нора. Коли це має статися, то краще мовчки, без зайвих слів. Хіба ні, Торвальде?

Гельмер (ходить по кімнаті). Ми так із ним зжилися. Я навіть не можу собі уявити, що його не буде. Його страждання, його самота утворювали немов якесь трохи похмуре тло нашому сонячному щастю… А може, це й краще. Принаймні для нього. (Зупиняється.) Та, мабуть, і для нас, Норо. Тепер ми будемо цілком належати одне одному. (Обіймає її.) Моя кохана дружино… Мені здається, що я не можу тебе міцно тримати. Знаєш, Норо… я не раз хотів, щоб тобі загрожувала якась страшна небезпека, аби я міг задля тебе важити своїм життям, своєю кров'ю, усім.

Нора (випручується від нього і твердо, рішуче камеє). А тепер читай листи, Торвальде.

Гельмер. Ні, ні, не тепер. Я хочу бути з тобою, моя кохана, у тебе.

Нора. Коли твій товариш умирає?

Гельмер. Правду кажеш. Це приголомшило нас обох. Між нами стало щось неестетичне, думка про смерть і тління. Треба спершу звільнитися від цього… Тож поки що розійдімося кожне до себе.

Нора (обіймає його за шию). Торвальде… на добраніч! На добраніч!

Гельмер (цілує її в чоло). На добраніч, моя ластівко! Спи спокійно, а я тим часом перегляну листи. (Іде до свого кабінету з пакою листів і зачиняє за собою двері.)

Нора (з невидющим поглядом ходить по кімнаті, хапає Гельмерове доміно, накидає собі на плечі й шепоче швидко, хрипко, уривано). Ніколи більше не бачити його. Ніколи. Ніколи. (Напинає на голову шаль.) І дітей ніколи не бачити, і їх. Ніколи, ніколи… Ох, у крижану чорну воду… в бездонну глибину… ох, аби швидше було по всьому… Тепер він бере, читає. О, ні, ні, ще ні. Прощавай, Торвальде, і ти, і діти… (Кидається до передпокою.)

Тієї миті Гельмер рвучко відчиняє свої двері і стає на порозі з розпечатаним листом у руці.

Гельмер. Норо!

Нора (голосно зойкає). Ох!..

Гельмер. Що це? Ти знаєш, що в цьому листі?

Нора. Знаю. Пусти мене! Дай мені вийти!

Гельмер (не пускає її). Куди ти?

Нора (намагається випручатись). Не треба рятувати мене, Торвальде!

Гельмер (відсахується). Це правда! Правда, що тут написано? Страхіття! Ні, ні, це не може бути правдою.

Нора. Це правда. Я кохала тебе понад усе на світі.

Гельмер. Не починай безглуздо викручуватися.

Нора (ступає крок до нього). Торвальде!..

Гельмер. Нещасна… Що ти наробила!

Нора. Пусти мене. Не треба, щоб ти терпів через мене. Не бери цього на себе.

Гельмер. Не влаштовуй комедії. (Замикає двері до передпокою на ключ.) Ти стоятимеш тут, поки не даси мені звіту. Ти розумієш, що ти зробила? Кажи, розумієш?

Нора (не зводить із нього очей і мовить із закам'янілим обличчям). Так, тепер починаю розуміти, цілком.

Гельмер (ходить по кімнаті). О, яке страшне пробудження. Цілих вісім років… вона, моя радість і гордість… була лицеміркою, брехункою… гірше… злочинницею. Ох, яке це все безмежно гидотне! Тьху, тьху!

Нора мовчить, але й далі не зводить із нього очей.

(Зупиняється перед нею.) Я мав би відчувати, що таке може статися. Мав би передбачити. Знаючи легковажні засади твого батька… Мовчи! Ти успадкувала ті його легковажні засади. Ні побожності, ні моралі, ні почуття відповідальності… О, як мене покарано за те, що я тоді дивився на все крізь пальці. Задля тебе. І ось як ти мені віддячила.

Нора. Отак.

Гельмер. Тепер ти зруйнувала все моє щастя. Поставила хрест на моєму майбутньому. Ох, навіть подумати страшно. Я в руках у людини, що не має совісті. Він може зробити зі мною, що захоче, вимагати від мене що завгодно, наказувати мені, знущатися з мене, як йому забажається, і я не посмію і писнути. Так низько скотитися, впасти в провалля через легковажну жінку!

Нора. Якщо мене не буде на світі, то ти вільний.

Гельмер. Ох, кинь ці коники. Твій батько теж мав напохваті такі слова. Яка мені користь із того, що тебе, як ти кажеш, не буде на світі? Ніякісінької. Він однаково може оприлюднити цю справу, а коли так, то мене, мабуть, запідозрять у тому, що я знав про твій злочин. Можуть навіть подумати, що я стояв за твоєю спиною… що це я підштовхнув тебе! І всім цим я маю завдячувати тобі. А я ж увесь час на руках тебе носив. Розумієш тепер, що ти мені заподіяла?

Нора (з холодним спокоєм). Так.

Гельмер. Це щось таке неймовірне, що воно не вміщається в моїй голові. Але нам треба вилізти з цього. Скинь шаль. Скинь, кажу! Доведеться якось задобрити його. Треба за всяку ціну зам'яти цю справу. А щодо нас із тобою, то ми повинні вдавати, немов нічого не сталося. Але, звичайно, це тільки про людське око. Отже, ти лишишся тут, це зрозуміло. Але не матимеш права виховувати дітей, я тобі їх не можу довірити… Ох, і мені доводиться казати це тій, яку я так палко любив і яку ще… Але цьому кінець. Відтепер уже не йдеться про щастя, а тільки про порятунок залишків, уламків, декорації.

Знизу чути дзвінок.

(Здригається.) Хто це? Так пізно. Невже найгірше?… Сховайся, Норо. Удай, що ти хвора.

Нора не рушає з місця. Гельмер відмикає двері до передпокою.

Служниця (у передпокої, напівроздягнена). Тут лист для пані.

Гельмер. Давай сюди. (Хапає листа й зачиняє двері.) Так, це від нього. Я тобі не дам, сам прочитаю.

Нора. Читай.

Гельмер (біля лампи.) Мені страшно читати. Може, ми вже пропали, і ти, і я. Ні, треба дізнатися, що в ньому. (Хапливо відкриває конверта, перебігає очима кілька рядків, дивиться на вкладений у листа папір і радісно вигукує.) Норо!

Нора запитально дивиться на нього.

Норо! Ні, хай я прочитаю ще раз. Так, так, правда. Я врятований! Норо, я врятований!

Нора. А я?

Гельмер. І ти, звичайно. Ми обоє врятовані, і ти, і я. Дивися. Він повертає тобі боргове зобов'язання. Пише, що він шкодує і кається… що щаслива зміна в його житті… Ну, та байдуже, що він пише. Ми врятовані, Норо! Ніхто вже нічого не зможе тобі зробити. Ох, Норо, Норо… Ні, спершу знищити всю цю гидоту. Ану, гляну… (Кидає погляд на зобов'язання.) Ні, не хочу й дивитися, нехай усе це буде для мене тільки сном. (Рве на клапті зобов'язання й обидва листи, кидає їх у грубу й дивиться, як вони горять.) Отак. Нічого не залишилося… Він писав, що ти від Святвечора… Ох, то, мабуть, були страхітливі дні для тебе, Норо.

Нора. Я тяжко боролася ці три дні.

Гельмер. І мучилась, не бачила іншої ради, як… Ні, не згадуймо про те страхіття. Тільки радіймо і повторюймо, що все минуло, минуло. Слухай же, Норо, ти ще наче не збагнула, що все минуло. Що таке?… Ти ніби закам'яніла. Ох, бідолашна моя, я добре розумію: ти, мабуть, не можеш повірити, що я все тобі простив. Адже я знаю: все, що ти зробила, зроблено з кохання до мене.

Нора. Це правда.

Гельмер. Ти любила мене, як дружина повинна любити свого чоловіка. Тільки засоби вибрала не такі, як слід. Та невже ти думала, що менше подобатимешся мені через те, що не здатна діяти самостійно? Ні, ні, зіприся на мене, я буду твоїм порадником і керівником. Я не був би чоловіком, якби саме ця жіноча безпорадність не робила тебе вдвічі принадливішою в моїх очах. Не думай більше про ті гострі слова, що вихопилися в мене у перші хвилини переляку, коли мені здавалося, що все навколо валиться. Я простив тобі, Норо, присягаюся, що простив тобі.

Нора. Дякую тобі за твоє прощення. (Виходить у двері праворуч.)

Гельмер. Ні, стривай… (Заглядає у двері.) Що ти робиш у комірчині?

Нора (з другої кімнати). Скидаю маскарадний костюм.

Гельмер (біля відчинених дверей). Добре, скидай. І спробуй заспокоїтися, опанувати себе, моя ластівко. Відпочинь спокійно, я розгорну свої крила і прикрию ними тебе. (Походжає біля дверей.) Ох, як у нас тут, Норо, гарно, затишно. Тут твій прихисток, тут я леліятиму тебе, як загнану голубку, яку врятував із кігтів яструба. Я втишу твоє бідне розтривожене серце. Помалу все стане на місце, Норо, повір мені. Завтра все це здаватиметься тобі цілком інакшим, і скоро все стане таким, як раніше, мені не доведеться довго повторювати, що я простив тобі. Ти сама відчуєш, що так воно і є. Як ти можеш подумати, що мені спало б на думку відштовхнути тебе чи просто сказати докірливе слово? Ох, ти не знаєш, Норо, на що здатне серце справжнього чоловіка. Йому невимовно солодко і приємно усвідомлювати, що він простив своїй дружині… простив від щирого серця. Це ніби вдвічі збільшує його усвідомлення, що вона його власність. Він ніби повертає її наново у світ. Вона стає, так би мовити, одночасно його дружиною і його дитям. І ти тепер станеш для мене такою, моє безпорадне, розгублене пташенятко. Не бійся нічого, Норо, будь лише відверта зі мною, і я стану твоєю долею і твоїм сумлінням… Що це? Ти не йдеш спати? Чого ти одяглася?

Нора (у своєму буденному вбранні). Так, Торвальде, я одяглася.

Гельмер. Але навіщо такої пізньої години?…

Hора. Я не спатиму цієї ночі.

Гельмер. Але ж, люба Норо…

Нора (дивиться на годинника). Ще не так пізно. Сядь, Торвальде, нам є про що поговорити. (Сідає до столу.)

Гельмер. Норо… що це означає? Це твоє закам'яніле обличчя…

Нора. Сідай. Розмова буде довга. Мені багато чого треба сказати тобі.

Гельмер (сідає до столу навпроти неї). Ти мене лякаєш, Норо. І я не розумію тебе.

Нора. Отож-бо. Ти не розумієш мене. І я тебе не розуміла… до сьогоднішнього вечора. Ні, не перебивай мене. Вислухай, що я тобі скажу… З'ясуємо наші стосунки, Торвальде.

Гельмер. Що це ти говориш?

Нора (після короткої мовчанки). Тобі не здається дивною одна річ, коли ми отак сидимо разом?

Гельмер. Яка саме?

Нора. Ми вже одружені вісім років. Тобі не спадає на думку, що ми, ти і я, чоловік і жінка, вперше розмовляємо поважно?

Гельмер. Поважно… в якому розумінні?

Нора. Цілих вісім років… Ні, довше… з першого дня нашого знайомства ми не обмінялися жодним поважним словом про поважні речі.

Гельмер. Невже я мав звірятися тобі зі своїх турбот, які ти однаково не могла б мені полегшити?

Hора. Я не кажу про турботи. Я кажу, що ми ніколи не заводили поважної розмови, не пробували разом обміркувати якісь важливі справи, заглибитися в них.

Гельмер. Але ж, кохана, хіба це твоє діло?

Нора. Отож-бо й є. Ти ніколи не розумів мене… Зі мною поводилися дуже несправедливо, Торвальде. Спершу тато, а тоді ти.

Гельмер. Що? Ми обидва? Ми ж любили тебе більше, ніж будь-хто у світі!

Нора (хитає головою). Ви ніколи не любили мене. Вам тільки подобалося бути закоханими в мене.

Гельмер. Норо, що це за слова?

Нора. Такі, як чуєш, Торвальде. Коли я жила вдома, з татом, він висловлював мені свої погляди, тож я мала ті самі погляди. А коли в мене з'являлися інші, я їх приховувала, бо вони йому не сподобалися б. Він називав мене дитиною-лялькою і грався мною так, як я гралася своїми ляльками. Потім я опинилася у твоєму домі…

Гельмер. Як ти висловлюєшся про наш шлюб!

Нора (незворушно). Я хочу сказати, що я з татових рук перейшла у твої. Ти все влаштовував на свій смак, і в мене ставав такий самий смак, чи я тільки вважала, що він такий, важко сказати… Думаю, і те, й те. Раз так, а раз інакше. Тепер, коли я оглядаюся назад, мені здається, що я жила тут жалюгідним життям, сяк-так перебивалася. Жила тільки, щоб розважати тебе, Торвальде. Але ти цього хотів. Ти і тато вчинили мені велику кривду. Ви винні, що з мене нічого не вийшло.

Гельмер. Норо! Яке безглуздя! Яка невдячність! Хіба ти не була тут щаслива?

Нора. Ні, ніколи не була. Думала, що щаслива, а насправді не була такою.

Гельмер. Не була… не була щаслива!

Нора. Ні, тільки весела. І ти завжди був ласкавий до мене. Але наш дім був тільки кімнатою для дитячих ігор. Тут я була дружиною-лялькою, як удома дитиною-ляль-кою. А діти, знову ж таки, були моїми ляльками. Мені подобалося, коли ти грався зі мною, а їм подобалося, коли я гралася з ними. Ось яким було наше подружжя, Торвальде.

Гельмер. У твоїх словах є трохи правди… хоч яке це перебільшення і екзальтація. Але тепер усе буде інакше. Грання скінчилося, починається виховання.

Нора. Виховання кого? Мене чи дітей?

Гельмер. І тебе, і дітей, люба Норо.

Нора. Ох, Торвальде, не такий ти чоловік, щоб виховати з мене справжню дружину для себе.

Гельмер. І це кажеш ти?

Нора. А я… хіба я підготована виховувати дітей?

Гельмер. Норо!

Нора. Хіба ти оце не казав сам, що мені не можна довірити виховання дітей?

Гельмер. У хвилину роздратування! Хто звертає на таке увагу!

Нора. Ні, ти добре казав. Із цим завданням я не впораюся. Спершу треба виконати інше завдання. Подбати про своє виховання, а ти не такий чоловік, щоб допомогти мені. Мені самій треба взятися за це. Тому я залишаю тебе.

Гельмер (схоплюється). Що ти сказала?

Нора. Я мушу бути сама, щоб зрозуміти себе і все навколо. Тому я не можу більше залишатися в тебе.

Гельмер. Норо! Норо!

Нора. І я піду зараз же. Кристина напевне пустить мене переночувати…

Гельмер. Ти збожеволіла! Хто тобі дозволить! Я забороняю!

Нора. Відтепер дарма щось забороняти мені. Я беру тільки свої речі. Від тебе я нічого не візьму, ні зараз, ні потім.

Гельмер. Що за божевілля!

Нора. Завтра вранці я поїду додому… тобто туди, де я народилася. Там мені буде легше влаштуватися.

Гельмер. Ох ти, засліплена, недосвідчена бідолахо!

Нора. Треба ж мені набути досвіду, Торвальде.

Гельмер. Залишити дім, чоловіка й дітей! Ти не подумала про те, що скажуть люди?

Нора. Хай кажуть, я не буду на них зважати. Я тільки знаю, що мені необхідно це зробити.

Гельмер. Ні, це неподобство. Ти нехтуєш своїми найсвятішими обов'язками.