Текст книги "Вавилонська царівна"

X

З провінції до провінції, скрізь відкидаючи найрізноманітніші спокуси, вірний вавилонській царівні, розгніваний на єгипетського фараона, Амазан, цей зразок вірності, прибув до новітньої столиці галлів. Як і всі інші, це місто перейшло всі щаблі дикунства, неуцтва, глупоти і злиднів; його перше ім'я означало «бруд і гній». Згодом воно прибрало ймення Ізіди,[79]79
  Давня назва Парижа – Лютеція походить від латинського слова lutum – болото Вольтер, як і деякі історики, пов'язував латинську назву Парижа (Pansu) з іменем богині Ізіди (Isis)


[Закрыть] бо Ізідин культ дійшов до нього. Перший сенат цього міста складався з перевізників через річку. Воно довго було в рабстві у героїв-грабіжників із семи горбів, а по кількох століттях інші герої-розбишаки, прийшовши з протилежного берега Рейну, захопили його невеличку територію.[80]80
  Маються на увазі римляни, які підкорили Галлію ще в часи Юлія Цезаря, та германські племена, які завоювали Галлію у V ст.


[Закрыть]

Час, що змінює все, зробив із неї місто, половина якого була дуже пишна й приємна, а друга – брутальна й незграбна; це було характерною рисою і його жителів. За його мурами було близько ста тисяч осіб, що не мали іншої роботи, як грати й розважатися. Ці нероби судили про мистецтво, яке творили інші. Хоч двір був за чотири милі від них, вони не знали нічого, що робиться там, і здавалося, неначе вони живуть щонайменше за шістсот миль од двору. Єдиною важливою справою у них були легковажні, веселі, світські втіхи, і ними правили, як дітьми, що їм дають забавки, аби вони не кричали. Коли заговорити з ними про ті жахливі речі, що два століття тому руйнували їхню батьківщину, про ті страшні часи, коли одна половина нації винищувала другу в ім'я дурниць,[81]81
  Йдеться про релігійні війни XVI ст. між католиками і протестантами.


[Закрыть] вони скажуть, що це справді було недобре, і потім почнуть сміятися та співати веселих пісень.

Що чемніші, веселіші й привітніші були ці нероби, то більше впадав в око контраст між ними й зайнятими людьми.

Поміж цих зайнятих людей або тих, що претендували бути такими, була група темних фанатиків,[82]82
  Тут: священики і ченці.


[Закрыть] почасти недоумків, почасти шахраїв, один вигляд яких смутив землю і які були б перевернули її, коли б змогли, аби лиш мати деякий вплив. Але нероби, співаючи й танцюючи, змушували їх ховатися по своїх печерах, як птахи змушують кажанів ховатися по закутках руїн.

Інші зайняті люди, яких було менше, додержувалися давніх дикунських звичаїв,[83]83
  Представники суддівського стану.


[Закрыть] проти яких голосно заперечувала людська природа, – вони спиралися тільки на свої зотлілі літописи. Коли вони знаходили там безглуздий або жахливий звичай, то вважали його за святий закон. Через цю гидку звичку не наважуватися думати самим, а черпати думки в стародавніх часах, коли не міркували, у цьому місті розваг збереглися ще жорстокі звичаї. З цієї ж причини кара аж ніяк не відповідала провині. Часто безневинного змушували тяжкими тортурами зізнаватися в злочині, якого він не робив. За легку провину юнака карали[84]84
  Вольтер має на увазі вільнодумця Шевальє де ля Барра (1747–1766), якого скарали на смерть, звинувативши в тому, що він навмисне зламав розп'яття. Ця подія дістала великий розголос у Європі…


[Закрыть] так само, як отруйника чи батьковбивцю. Нероби голосно кричали про це, а завтра вже забували й говорили тільки про останні моди.

Цей народ був свідком того, як протягом цілого століття мистецтво досягло такої висоти, про яку не можна було й мріяти. Тоді чужинці приїздили до того міста, як до Вавилона, милуватися величними пам'ятниками архітектури, чарівними садами, чудовими здобутками скульптури й малярства, їх чарувала музика, що зворушувала душу, не стомлюючи вух.

Тільки в цьому віці народові стала доступна справжня поезія, тобто поезія природна й гармонійна, що однаково промовляє й серцеві, й розумові. Нові зразки красномовства з'явились у всій своїй високій красі. Особливо в театрах гриміли тоді шедеври, до яких не підносився ніколи жоден народ; одне слово, добрі смаки досягли такої довершеності, що навіть поміж друїдів[85]85
  Вольтер називає друїдами єзуїтів.


[Закрыть] були там добрі письменники.

Та всі ці лаврові дерева, що верховіттям своїм сягали попід хмари, почали сохнути, щойно виснажився ґрунт. Небагато лишилося їх там, і їхнє листя стає бліде та зів'яле. Занепад у мистецтві стався через те, що надто вже легко робили й ліньки було робити добре, через те, що переситилися красою і з'явилися зіпсуті смаки. Пиха була притаманна артистам, що відновили варварські часи, і ця сама пиха, переслідуючи справжні таланти, приневолювала їх покидати батьківщину; трутні виганяли бджіл.

Майже немає вже справжнього мистецтва, майже зникли генії. Заслуга полягає в тому, щоб без ладу й пуття розмовляти про заслуги минулого століття; розписувач стін у якомусь шинку з виглядом знавця критикує картини великих художників; якийсь письмак перекручує твори великих письменників. Неуцтво і зіпсуті смаки мають своїх найманих писак. У сотнях томів під різними назвами повторюється одне й те саме. Все має вигляд або словника, або брошури. Один друїдський газетяр[86]86
  Мається на увазі Фрерон – критик XVIII ст., Вольтерів сучасник.


[Закрыть] двічі на тиждень пише про якихось невідомих народові кількох навіжених і про божественні чудеса, що відбуваються на горищах у маленьких старців і старчих.[87]87
  Вольтер має на увазі секту конвульсюнерів.


[Закрыть] Інші ж друїди, одягнені в чорне,[88]88
  Йдеться про єзуїтський орден, який у Франції заборонили 1764 р.


[Закрыть] трохи не вмираючи з голоду й люті, в сотнях писань скаржаться на те, що їм більше не вільно дурити народ, бо це право залишили дармоїдам у сірій одежі, кілька архідруїдів друкують наклепницькі пасквілі.[89]89
  У сірому одязі ходили ченці-ораторіанці, до яких перейшли колишні навчальні заклади єзуїтів Вольтер має, певно, на увазі виступи на захист єзуїтів французького архієпископа Крістофа де Бомона та єпископа Ле Фран де Помпіньяна.


[Закрыть]

Амазан про це нічого не знав, та коли б і знав, то це не дуже б його й обходило, бо в голові йому була сама тільки вавилонська царівна та єгипетський фараон і власна непорушна клятва не зважати на всякі спокуси жінок, хоч би до якої країни завела була його журба.

Легковажна й темна чернь, що має надмірну цікавість, як це властиво людському родові, довго тиснулася біля однорогів, а жінки, бувши розумніші, вдерлися в двері готелю, де спинився Амазан, щоб подивитися на нього самого.

Спочатку він висловив своєму господареві бажання з'явитися до королівського двору, але компанія гультяїв з вищого світу, що випадково була там, сказала йому, що це вже не модно, що часи дуже змінилися і що розваги тепер є тільки в місті. Того самого вечора його запросила на вечерю одна дама,[90]90
  Мається на увазі Марі-Тереза Жоффрен (1699–1777), у паризькому салоні якої часто бували енциклопедисти.


[Закрыть] розум і таланти якої відомі були далеко за межами країни і яка бувала в деяких із тих країн, якими мандрував Амазан.[91]91
  Йдеться, зокрема, про Польщу, куди пані Жоффрен їздила на запрошення Станіслава Понятовського.


[Закрыть] Йому дуже сподобалася ця дама й товариство, що зібралося в неї. Вільність була там пристойна, веселість була негаласлива, в ученості не було нічого огидного, а в дотепах – нічого вимушеного. Він бачив, що слова «приємне товариство» були не порожніми словами, хоч їх вживали занадто часто. Другого дня він обідав у не менш приємному товаристві, але менш поважному. Що більше був він задоволений з присутніх, то більше й він подобався їм. Він почував, що серце йому м'якшає й тане, неначе пахощі його країни, що легко тануть на легкому вогні й так ніжно пахнуть.

По обіді його повели на чудесну виставу, яку друїди засудили, бо вона відтягла до себе їхніх слухачів, а на це вони найбільше зважали. Вистава та складалася з гарних віршів, ніжних співів, з танків, що відбивали душевні зворушення, і декорацій, що, даючи цілковиту ілюзію, чарували їх. Такий спосіб розваги, що вбирав у себе всі інші, відомий був під чужим ім'ям: він звався «опера». Давно колись мовою семи горбів це означало: праця, турбота, заняття, промисел, підприємство, потреба, діло. Це діло зачарувало Амазана. Особливо причарувала його одна дівчина своїм мелодійним голосом і грацією. Його нові друзі після вистави познайомили його з цією «лицедійкою». Він подарував їй жменю діамантів. Вона була така вдячна, що решту дня не хотіла кидати його. Він вечеряв із нею і, споживаючи страву, забув про свою обережність, а повечерявши, забув про свою клятву бути завжди нечутливим до краси і не піддаватися ніжним залицянням. Який приклад людського безсилля!

Саме тоді приїхала прекрасна вавилонська царівна з феніксом, покоївкою Ірлею і двомастами ґанґаридських вершників, що сиділи на однорогах. Їм довго довелося чекати, аж поки відчинили браму. Насамперед царівна спитала, чи перебуває ще в місті найкращий, найодважніший, найрозумніший і найвірніший з-поміж чоловіків. Міські начальники ясно побачили, що вона має на увазі Амазана. Вона наказала відвести себе до його готелю, увійшла туди, і серце в неї тремтіло від кохання. Душу її охопила невимовна радість, що нарешті побачить вона свого коханого, взірець вірності. Ніщо не завадило їй увійти до світлиці… Заслона над ліжком була спущена, і вона побачила прекрасного Амазана, що спав в обіймах гарненької чорнявої жінки, – обоє вони дуже потребували відпочинку.

У Формозанти вихопився тужливий зойк, що розітнувся по всьому домі, але не міг розбудити ні її двоюрідного брата, ні «лицедійки». Царівна впала непритомна в обійми Ірлі. Щойно вона опритомніла, вона вийшла з цієї фатальної світлиці, відчуваючи разом і сум, і обурення. Ірля розпиталася, хто така ця молода особа, що проводить такі солодкі часи з прекрасним Амазаном. Їй сказали, що це дуже поблажлива «лицедійка», яка, окрім інших своїх талантів, має хист досить мило співати.

– О праведне небо! О могутній Ормузде! – вигукнула, плачучи, прекрасна вавилонська царівна, – він зрадив мене, і ради кого!.. Так он як той, хто заради мене відмовився від стількох принцес, покинув мене ради галльської комедіантки. Ні, я не зможу пережити такого сорому.

– Ваша світлість, – сказала їй Ірля, – такі всі юнаки на всій земній кулі. Коли б вони були закохані в красуню, що зійшла до них із неба, і то в певні хвилини вони можуть зрадити її зі служницею в шинку.

– Всьому кінець! – сказала царівна. – Я більше не побачу його все своє життя. Нехай запрягають однорогів, і цієї ж хвилини їдьмо.

Фенікс благав її зачекати, принаймні поки прокинеться Амазан, щоб він зміг поговорити з ним.

– Він не вартий того, – сказала царівна, – ви страшенно образили б мене, бо він був би гадав, що то я просила вас докоряти йому і що я хочу помиритися з ним. Якщо ви любите мене, не додавайте ще й цієї кривди до тієї, яку він заподіяв мені.

Фенікс, що за своє життя вдячний був, кінець кінцем, вавилонській царівні, не міг не послухатися її. Вона виїхала з усіма своїми людьми.

– Куди ми їдемо? – спитала в неї Ірля.

– Сама не знаю, – відповіла царівна, – рушаймо першим шляхом, який нам трапиться, аби лише мені ніколи в світі не бачити Амазана, і я буду задоволена.

Фенікс, що був розсудливіший за Формозанту, бо не знав пристрасті, заспокоював її дорогою. Він ласкаво доводив їй, що дуже недобре карати себе за чужі помилки; що Амазан дав їй такі виразні й такі численні докази своєї вірності, що вона могла б простити йому хвилину забуття; що він був праведник, якого Ормузд покинув своєю ласкою, і що відтепер він буде ще стійкіший у коханні і в чесноті; що, бажаючи виправити свою помилку, він перевершить сам себе; що вона від того буде тільки щасливіша; що перед нею багато великих принцес прощали подібні гріхи і добре себе почували. Він наводив їй приклади і з таким хистом розповідав усе це, що серце у Формозанти почало втихомирюватися й заспокоюватися. Їй уже здавалося, що однороги мчать надто швидко, але вона не наважувалася поїхати назад. Змагаючись між бажанням простити все і бажанням виявити свій гнів, між коханням і пихою, вона не спиняла однорогів і мандрувала далі світами, як то провістив оракул її батька.

Прокинувшись, Амазан довідався про приїзд і від'їзд Формозанти й фенікса, дізнався про розпач і гнів царівни і про те, що вона заприсяглася ніколи йому не простити.

– Мені лишається тільки їхати за нею, – вигукнув він, – і вбити себе біля її ніг!

На шум від цієї пригоди позбігалися всі його друзі з приємного товариства нероб. Вони доводили йому, що куди краще буде залишитися з ними, що ніщо не може зрівнятися з солодким життям серед мистецтв та спокійного, вишуканого безділля; що багато чужинців і навіть королів віддавали перевагу цьому приємному й чарівному відпочинкові перед батьківщиною та троном і що, до всього, його карета розбита і каретник зробить йому іншу за новою модою, що кращий на все місто кравець уже закроїв йому дюжину костюмів за найновішим смаком, що найрозумніші й найприємніші дами, у домах яких дуже добре грають комедії, призначили кожна свій день, щоб улаштувати свято на честь йому. Тим часом «лицедійка» випила свій шоколад і взялася до туалету, сміючись, співаючи й залицяючись до Амазана, який побачив нарешті, що вона дурніша за гусеня.

Вдачі Амазана були властиві: щирість, сердечність, одвертість разом з великодушністю й мужністю, тому він і розповів друзям про свої мандрівки й лихо. Вони дізналися, що він двоюрідний брат царівни, довідалися про нещасливий поцілунок, який вона дала єгипетському фараонові.

– Родичам треба вибачати такі невеличкі пустощі, бо інакше життя було б вічною сваркою.

Ніщо не похитнуло його наміру їхати за Формозантою, але карета його була розбита, і йому довелося прожити з неробами ще три дні поміж розваг і свят. Нарешті він попрощався з ними, обіймаючи їх, змусивши їх узяти найдорожчі діаманти його країни і радячи їм бути завжди легковажними та веселими, бо від того вони будуть тільки щасливіші й приємніші.

– Німці, – казав він, – це діди Європи, народ Альбіону – дорослі мужі, а жителі Галлії – діти, і мені подобається гратися з ними.

XI

Його проводирям не важко було їхати назирці за царівною, усі говорили тільки про неї та її великого птаха. Усі були ще в захваті, в захопленні. Народи Далмації й Анкони[92]92
  Анкона – італійське місто в Адріатичному морі.


[Закрыть] були не так приємно вражені потім, побачивши будинок, що летів повітрям;[93]93
  За церковною легендою, церква Святої Діви в Назареті у XIII ст. перелетіла спочатку до Далмати, а потім до Італії Цю подію датують 1291 і 1295 рр.


[Закрыть] на берегах Луари, Дордони, Гаронни й Жіронди ще лунали вигуки подиву.

Коли Амазан був біля підніжжя Піренеїв, чиновники і друїди тієї країни змусили його милуватися танцями під звуки тамбурина, але щойно він перейшов Піренеї, він не бачив більше ні веселощів, ні забав. Інколи він чув здаля кілька пісень, але всі вони були сумні. Жителі виступали поважно, маючи на поясах чотки й кинджали. Одягнений у чорне, народ перебував, здавалося, в жалобі. Коли Амазанова челядь розпитувала перехожих, вони відповідали на митах. Коли вони заходили до корчми, господар її трьома словами оповіщав людей, що в нього нічого нема і що треба посилати за кілька миль, щоб знайти речі першої потреби.

Коли в цих мовчазників запитували, чи не бачили вони, як проїздила прекрасна вавилонська царівна, вони відповідали не так коротко:

– Ми бачили її, але вона зовсім не така прекрасна; гарним може бути тільки смагляве обличчя, вона ж виставляє білу, як алебастр, шию, що є найгидкіша в світі річ і чого майже не буває в нашій країні.

Амазан наближався до провінції, яку зрошує Бетіс.[94]94
  Бетіс – давня назва ріки Гвадалквівір.


[Закрыть] Минуло не більше дванадцяти тисяч років, як ці країни відкрили жителі Тіра,[95]95
  Жителі Тіра – фінікійці.


[Закрыть] мало не тоді ж таки, коли вони відкрили великий острів Атлантиду, який через кілька століть затопило море. Жителі Тіра обробляли землю Бетіки,[96]96
  Бетіка – давня назва іспанської провінції Андалузія.


[Закрыть] яку марно не обробляли тубільці, вважаючи, що вони не повинні до цього втручатися і що галли, їхні сусіди, мають прийти й обробляти їм землі. Жителі Тіра привезли із собою палестинців, які з того часу розійшлися по всіх країнах, аби лише там можна було заробити гроші. Ці палестинці, даючи гроші за п'ятдесят процентів, забрали мало не всі скарби країни. Тоді бетійці повірили, що палестинці є чаклуни, і всіх, кого обвинувачували в магії, палила без милосердя юрба друїдів, яких звали «пошукувачами»[97]97
  Пошукувачі – дослівний переклад французькою мовою латинського mquisitores – інквізитори.


[Закрыть] або «антропокаями».[98]98
  Антропокаї – слово «спалювачі людей» утворене із грецьких коренів anthropos – людина і kaiŏ – палити.


[Закрыть] Ці священики спочатку одягали на них машкару, потім забирали майно і побожно показували молитви палестинців, тимчасом як тих смажили на повільному вогні «por l'amor de Dios».[99]99
  «Por l'amor de Dios» (icn) – «В ім'я любові до Бога».


[Закрыть]

Вавилонська царівна спинилася в місті, яке потім звалося Севілья. Вона мала намір сісти на корабель на річці Бетіс, повернутися Тіром до Вавилона, побачитися знову з батьком своїм Белом і забути, коли зможе, свого невірного коханця або ж стати його дружиною. Вона запросила до себе двох палестинців, що заправляли всіма двірськими справами. Вони мусили спорядити їй три кораблі. Фенікс обговорив з ними всі умови і, трохи посперечавшись, умовився про ціну.

Господиня готелю була дуже побожна, а господар не менш побожний, до того ж він був «своєю людиною», тобто шпигуном друїдів пошукувачів-антропокаїв. Він не проминув нагоди повідомити їх, що в нього в домі перебуває чаклунка й двоє палестинців, які роблять угоди з дияволом, переверненим у золотистого птаха. Друїди, дізнавшися, що в дами є багато діамантів, негайно постановили, що вона чаклунка. Бувши боягузами, вони зачекали ночі й тоді замкнули однорогів і двісті вершників у просторій стайні, де ті спали.

Добре забарикадувавши двері, вони схопили царівну й Ірлю. Але вони не змогли взяти фенікса, який устиг вилетіти: він сподівався, що натрапить на Амазана десь на шляху з Галлії до Севільї.

Він зустрів його на кордоні Бетіки й розповів про лихо, що спіткало царівну. Амазан не міг говорити: він був надто схвильований і розгніваний. Він надяг лати із золотою насічкою, взяв списа на дванадцять стіп завдовжки, два списи і гострий меч, прозваний «Грізним», що з одного удару міг розрубати дерева, скелі й друїдів. На свою прекрасну голову він надів золотий шолом з чаплиним і страусовим пір'ям. То був старовинний збройний пристрій Магога, який подарувала Амазанові сестра Альдея, коли він проїздив Скіфією. Невеличка група людей, що їхали з Амазаном, сіли, як і він, кожен на свого однорога.

Обіймаючи свого улюбленого фенікса, Амазан сказав йому з великим жалем:

– Я винен. Коли б я не спав з «лицедійкою» в місті нероб, прекрасна вавилонська царівна не опинилася б у такому страшному становищі. Їдьмо на антропокаїв.

Незабаром він приїхав до Севільї. П'ятнадцять сотень альгвазілів[100]100
  Альгвазіл – іспанський поліцейський.


[Закрыть] стерегли браму, за якою замкнені були двісті ґанґаридів і однорогів, що не мали чого їсти. Усе готове було вже для священної жертви, для якої мали взяти вавилонську царівну, покоївку Ірлю і двох палестинців.

Великий антропокай, оточений меншими антропокаями, засідав уже зі своїм святим трибуналом.[101]101
  Тут: суддівське крісло.


[Закрыть] Юрба севільців з чотками на поясі, схрестивши руки, стояла безмовна. І от уже вивели прекрасну царівну, Ірлю й двох палестинців у машкарах зі зв'язаними позаду руками.

Тим часом фенікс проскочив поміж ґрат у в'язницю, де ґанґариди почали вже вибивати внутрішні двері. Непереможний Амазан вибив двері зовні, і озброєні ґанґариди виїхали на своїх однорогах. Амазан став на чолі їх. Не важко було їм розігнати альгвазілів, шпигунів, попів-антропокаїв; кожен одноріг проколював їх по дванадцятеро разом. Амазанів грізний меч рубав навпіл кожного, кого він зустрічав. Люди в чорних плащах і брудних брижах тікали, не випускаючи з рук чоток, освячених «por l'amor de Dios».

Амазан схопив на руки «головного пошукувача» й кинув його на вогонь, що був наготований за сорок кроків. Туди повкидав він один по одному й малих пошукувачів. Потім він упав до ніг Формозанти.

– Ах, які ви ласкаві, – сказала вона, – і як ревно кохала б я вас, коли б ви не зрадили мене з «лицедійкою»!

Поки Амазан мирився з царівною, поки ґанґариди скидали у вогнища тіла всіх антропокаїв і полум'я здіймалось аж під хмари, Амазан побачив, як здалеку наближається до нього неначе ціле військо. На колісниці, запряженій вісьмома мулами, їхав старий державець з короною на голові,[102]102
  Іспанський король Карл III (1759–1788), який прогнав єзуїтів і боровся з інквізицією.


[Закрыть] за ним їхали поважні особи в чорних плащах і брижах, сидячи на чудових конях, за ними мовчки йшло багато людей з масним волоссям.

Спочатку Амазан зібрав був навколо себе ґанґаридів і підніс списа до бою. Та тільки-но король помітив його, враз скинув корону, зійшов з колісниці, обійняв його стремена й сказав:

– Чоловіче, посланий від Бога, ви месник за людський рід, визволитель моєї батьківщини, мій оборонець! Оці священні потвори, од яких ви очистили землю, панували наді мною іменем «Старця із семи горбів». Я мусив терпіти їхні страшні злочини; народ покинув би мене, коли б я захотів обмежити їхню злочинну жорстокість. Віднині я дихаю, я живу, я царствую і цим завдячую вам.

Потім він шанобливо поцілував Формозанті руку й попросив її з Амазаном, Ірлею й феніксом сісти в його колісницю, запряжену вісьмома мулами. Двоє палестинців, двірських банкірів, що ще лежали ниць від страху й вдячності, звелися на ноги, і воїни на однорогах рушили за бетійським королем до його палацу.

Гідність короля такого поважного народу вимагала, щоб мули везли колісницю повільно, тому Амазан і Формозанта мали час розповісти одне одному свої пригоди. Король розмовляв з феніксом, захоплювався ним і сто разів цілував. Він зрозумів, які неуки, брутальні й дикі є народи Заходу, що їдять тварин і не розуміють їхньої мови, дізнався, що тільки ґанґариди зберегли первісну людську природу й гідність. Але насамперед він погодився, що найдикішими з-поміж смертних були пошукувачі-антропокаї, від яких Амазан очистив землю. Король не переставав дякувати йому. Прекрасна Формозанта забула вже пригоди з «лицедійкою», і душа її пам'ятала тільки мужність того, хто врятував їй життя. Дізнавшись про те, який невинний був поцілунок, даний єгипетському фараонові, і як було воскрешено фенікса, Амазан відчував у душі чисту радість і палав найпалкішим коханням.

Обідали в палаці, та їли абияк, бо бетійські кухарі найгірші в Європі. Амазан порадив закликати кухарів з Галлії. Під час обіду королівські музики награвали ту славетну арію, яка протягом віків звалася потім «Іспанське капричіо».[103]103
  «Іспанське капричіо» – популярний іспанський танок.


[Закрыть] По обіді говорили про справи.

Король спитав в Амазана, прекрасної Формозанти й фенікса, що мають вони робити далі.

– Щодо мене, – сказав Амазан, – то я хочу повернутися до Вавилона, як спадкоємець престолу, і просити в дядька Бела мою двоюрідну сестру, незрівнянну Формозанту, коли вона не захоче жити зі мною в ґанґаридів.

– А я, – сказала царівна, – твердо вирішила ніколи не розлучатися з моїм двоюрідним братом; але гадаю, він погодиться на те, щоб я повернулась до батька, тим більше що батько дозволив мені виїхати тільки на прошу до Бассори, а я поїхала мандрувати світами.

– Щодо мене, – сказав фенікс, – то я піду скрізь за цими ніжними й великодушними коханцями.

– Маєте рацію, – сказав король Бетіки, – але до Вавилона не так легко повернутися, як ви гадаєте. Я весь час маю звістки про цей край від тірійських кораблів і палестинських банкірів, що мають зносини з усіма народами на землі. Над берегами Нілу й Євфрату всі взялися до зброї. Скіфський цар на чолі трьохсот тисяч верхівців вимагає спадщини своєї жінки; володарі єгипетський і індійський, кожен на чолі трьохсоттисячного війська, і собі руйнують землі на берегах Тігру і Євфрату з помсти за те, що з них насміялися. Поки фараон єгипетський був за межами своєї країни, його ворог, цар ефіопський, пограбував Єгипет з трьомастами тисячами війська. Цар же вавилонський має тепер для своєї оборони тільки шістсот тисяч людей. Признатися вам, – казав король далі, – коли я почув про величезні армії, які Схід викинув із свого нутра, і про багатство тих армій, коли порахував наші невеличкі корпуси на двадцять – тридцять тисяч вояків, яких так важко одягти й прогодувати, – я ладен думати, що Схід утворений набагато раніше, ніж Захід. Здається, що ми тільки позавчора вийшли з хаосу, а вчора – з варварства.

– Ваша величність, – сказав Амазан, – інколи ті, що йдуть останніми, переганяють тих, що перші вийшли на життєвий шлях. У моїй країні гадають, що людина походить з Індії, але я зовсім того не певен.

– А ви? – звернувся бетійський король до фенікса. – Що ви про це думаєте?

– Я ще надто молодий, владарю, – відповів фенікс, – щоб знати про таку старовину. Я живу тільки близько двадцяти семи тисяч років, але батько, що жив уп'ятеро довше, казав мені, що чув від свого батька, ніби країни Сходу були завжди багатші й заселеніші за інші. Від пращурів йому переказували думку, що рід усіх тварин розпочався на берегах Ґанґу. Щодо мене, то я не такий чваньковитий, щоб триматися цієї думки. Я не можу думати, щоб альбіонські лисиці, альпійські бабаки чи галльські вовки походили з моєї крани, так само як не вірю, щоб сосни й дуби у ваших країнах походили від кокосових та фінікових пальм Індії.

– Але звідкіля ж походимо ми? – сказав король.

– Не знаю, – відповів фенікс, – я хочу знати тільки те, куди можуть поїхати прекрасна вавилонська царівна і мій любий Амазан.

– Не думаю, – сказав король, – щоб зі своїми двомастами однорогів він міг би пробратися крізь армії по триста тисяч чоловік кожна.

– Чому ні? – сказав Амазан.

Король бетійський відчув усю велич цього «чому ні», але гадав, що одної величі не досить проти незчисленних армій.

– Я радив би вам, – сказав він, – поїхати до ефіопського царя. Через своїх палестинців я маю зносини з цим чорним царем і дам вам листа до нього. Він воює з єгипетським фараоном і буде радий збільшити свої сили через союз із вами. Я можу допомогти вам двома тисячами дуже витривалих і відважних людей, та ще треба вам звернутися до людей, які живуть або, швидше, чіпляються за підніжжя Піренеїв і звуться басками або гасконцями.[104]104
  Вольтер одночасно мав на увазі і басків, і гасконців.


[Закрыть] Пошліть до них одного з ваших бійців на однорозі та кілька діамантів, і не знайдеться жодного гасконця, який не покине свого замку, власне халупи своїх батьків, і не піде служити вам. Ви будете задоволені з них, бо вони невтомні, відважні й веселі. А чекаючи, поки вони з'являться, ми влаштуємо на вашу честь свято і приготуємо для вас кораблі. Я не можу належним чином віддячити вам за послугу, яку ви мені зробили.

Амазан радів од щастя, що знайшов Формозанту, і спокійно смакував у розмовах з нею всі чари примиреного кохання, що замалим не дорівнюють чарам кохання, яке тільки народжується.

Незабаром прийшов, танцюючи під звуки тамбурина, загін гордих і веселих гасконців; другий загін гордих і поважних бетійців був уже готовий. Старий смаглявий король ніжно обійняв обох коханців. Він наказав навантажити на їхні кораблі зброю, постелі, шахи, чорні вбрання, білі брижі, цибулю, баранів, курей, борошна й великий запас часнику, бажаючи їм щасливої дороги, вічного кохання й перемог.

Флот підплив до берегів, де, як кажуть, через кілька століть фінікіянка Дідона, сестра Пігмаліона, дружина Сіхея,[105]105
  Дідона переселилася до Північної Африки і заснувала місто Карфаген, коли її брат, тірський цар Пігмаліон, убив її чоловіка.


[Закрыть] покинувши місто Tip, заснувала чудесне місто Карфаген, покраявши волову шкіру на ремінці. Про це свідчать найповажніші автори старих часів,[106]106
  Мається на увазі поет Вергілій, який у своїй поемі «Енеіда» розповідає про фінікійську царицю Дідону, засновницю міста Карфаген.


[Закрыть] які ніколи не оповідають вигадок, і вчителі, що пишуть для маленьких дітей, хоч, кінець кінцем, у Тірі ніколи не було нікого, хто звався б Дідоною, Пігмаліоном чи Сіхеєм, бо все це цілком грецькі імена. У Тірі за тих часів не було ще навіть царя.

Чудесний Карфаген ще не був тоді морським портом, там жило лиш кілька нумідіиців, що сушили на сонці рибу. Потім пропливли плодючі береги Бізацени[107]107
  Бізацена – римська провінція в північній Африці


[Закрыть] й Сірти,[108]108
  Сірта – затоки Великий Сірт (біля Триполітани) і Малий Сірт (біля берегів Тунісу)


[Закрыть] де потім були Кіренея[109]109
  Кіренея – давньогрецька колонія на заході Єгипту.


[Закрыть] і великий Херсонес.[110]110
  Великий Херсонес – так стародавні греки називали Крим.


[Закрыть]

Нарешті припливли до першого гирла священної річки Нілу. В кінці цієї плодючої країни до Канопського порту приставали вже тоді кораблі всього торговельного світу, хоч ніхто не знав, чи то бог Каноп утворив порт, чи жителі сфабрикували бога, чи то зірка Канопа дала місту свою назву, чи то місто дало назву зірці. Знали тільки те, що і місто, і зірка дуже давні – і це все, що можна знати про походження речей.

Саме там ефіопський цар, спустошивши весь Єгипет, побачив, як сходили з корабля непереможний Амазан і чарівна Формозанта. Він вважав, що перший був богом війни, а друга – богинею вроди. Амазан передав йому грамоти від іспанського короля. Дотримуючись звичаїв тих героїчних часів, ефіопський цар насамперед улаштував пишне свято, а потім почали обмірковувати, як знищити триста тисяч війська єгипетського фараона, триста тисяч війська індійського імператора і триста тисяч війська великого скіфського хана, які обложили величезне, горде, принадне місто Вавилон.

Дві тисячі іспанців, яких Амазан привів із собою, заявили, що їм не потрібен ефіопський цар, щоб допомогти Вавилонові. Досить, що їхній король наказав їм його визволити, і для того вистачить їх самих.

Гасконці й собі заявили, що вони це прекрасно зроблять, що вони самі битимуться з єгиптянами, індусами й скіфами і що вони згоджуються йти разом з іспанцями тільки тоді, коли ті йтимуть позаду.

Двісті ґанґаридів, почувши претензії своїх спільників, почали сміятися й заявили, що з однією сотнею однорогів вони проженуть усіх володарів на світі. Їх заспокоїла прекрасна Формозанта своєю розумною й чарівною мовою. Амазан показав чорному монархові своїх ґанґаридів, однорогів, іспанців, гасконців і прекрасного птаха.

Незабаром усе готове було виступити на Мемфіс, Геліополіс,[111]111
  Геліополіс – місто у Стародавньому Єгипті, розташоване недалеко від теперішнього Каїра.


[Закрыть] Арсіною,[112]112
  Іменем єгипетської цариці Арсіної називали багато міст Стародавнього Єгипту.


[Закрыть] Петру,[113]113
  Петра – давнє місто в Аравії


[Закрыть] Артеміту,[114]114
  Артеміта – назва давнього міста у Вірмени, а також одного з островів в Іонійському морі


[Закрыть] Copy,[115]115
  Сора – місто в Італії


[Закрыть] Апамею,[116]116
  Апамея – назва багатьох міст Азії.


[Закрыть] напасти на трьох царів і почати цю славетну війну, перед якою всі війни, що їх потім вели між собою люди, були тільки бійкою між півнями або перепелами.

Всі знають, як ефіопський цар закохався у Формозанту і як він захопив її в ліжку, коли солодкий сон стулив їй довгі вії. Всі пригадують, як Амазанові, що був свідком цього, здалося, нібито вони спочивають день і ніч. Та невідомо тільки, як, нетямлячись від цієї кривди, Амазан враз вихопив свій грізний меч, одрубав зухвалому негрові розпусну голову і як повигонив з Єгипту всіх ефіопів. Хіба ж ці дива не записано в єгипетських хроніках? Стоголоса чутка поширила звістку про те, як він з іспанцями, гасконцями й однорогами переміг трьох царів. Він повернув прекрасну Формозанту її батькові й визволив почет своєї коханої, якого був поневолив єгипетський фараон. Великий хан Скіфії оголосив себе його васалом, і його шлюб з Альдеєю був узаконений. Непереможний і великодушний Амазан, одержавши в спадщину Вавилонське царство, з тріумфом увійшов у місто з феніксом у супроводі ста володарів, що повинні були платити йому данину. Бенкет на його весіллі перевищив усі свята, які давав цар Бел. До столу подали засмаженого бика Апіса. Фараон єгипетський і цар індійський подавали молодим вино, і весілля це вихваляли п'ятсот великих вавилонських поетів.

О музи! До вас завжди звертаються на початку твору, я ж удаюся до вас тільки наприкінці. Дарма, як мені докорятимуть, що я читаю молитву по обіді, не сказавши передобідньої.[117]117
  Передобідня – benedicite (лат) – католицька молитва перед їжею.


[Закрыть] Та через це, о музи, ви не менше будете захищати мене. Пильнуйте, щоб зухвалі продовжувачі не спотворили своїми байками ті істини, яких я навчаю смертних у цьому правдивому оповіданні, адже вони наважилися вже сфальсифікувати «Кандіда», «Простака» і «Цнотливі пригоди цнотливої Жанни», що їх один колишній капуцин спотворив у батавському виданні віршами, вартими капуцина.[118]118
  Йдеться про видання в Голландії 1756 р поеми Вольтера «Орлеанська діва», яке здійснив чернець-розстрига Мобер де Гувест із власним продовженням.


[Закрыть] Пильнуйте, щоб вони не завдавали цим збитків моєму обтяженому великою родиною друкареві, у якого ледве вистачає грошей на шрифт, папір і чорнило.

О музи, примусьте мовчати огидного Коже,[119]119
  Коже – Франсуа-Марі Коже (1723–1780) – французький літератор, який 1767 р виступив із памфлетом, спрямованим проти роману Мармонтеля «Велізарій».


[Закрыть] професора теревенів у колежі Мазаріні, якого не задовольнили моральні повчання Велізарія й імператора Юстиніана, і він написав дикі обмовницькі пасквілі на цих великих людей.

Заткніть рота педантові Лярше,[120]120
  Лярше – П'єр-Анрі Лярше (1726–1812) – французький літератор і еллініст, автор праці «Додатки до філософи історії» (1767), в якій виступив проти Вольтера.


[Закрыть] що, не знаючи й одного стародавнього вавилонського слова, не відвідавши, як я, берегів Тігру й Євфрату, мав безсоромність твердити, ніби прекрасна Формозанта, дочка найбільшого в світі царя, Альдея і всі жінки цього шановного двору, за приписами їх релігії, спали у великому вавилонському храмі з усіма конюхами Азії ради грошей. Цей учений розпусник, о музи, ворог ваш і ворог цнотливості, обвинувачував прекрасних єгиптянок Мендеса,[121]121
  Мендес – місто Стародавнього Єгипту.


[Закрыть] що вони кохаються тільки з цапами, потай сподіваючись помандрувати з Єгипет, щоб там зазнати любовних пригод.