Электронная библиотека » Марко Вовчок » » онлайн чтение - страница 3

Текст книги "Твори"


  • Текст добавлен: 26 января 2014, 01:31


Автор книги: Марко Вовчок


Жанр: Литература 19 века, Классика


Возрастные ограничения: +12

сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Шрифт:
- 100% +

XXXI

Минає день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Здається, що в хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленiє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода панi, усiм роботу тяжку, усiм лихо пекуче iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка, й тi в неї не гуляли. Дiти сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли, горобцiв, птаство полошили, да все ж то те якось умiла панi приправляти дорiканням та гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящiрка, по хутору звивалась, i бог її знає, що їй таке було: тiльки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.

А пани-сусiди нашу панїю похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото розумна! Дарма що молоденька, – добре б нам усiм у неї вчитись!

Спершу люди на пана вповалн, та незабаром зреклися надiї й думки. Вiн був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсiм, – нiщо з його. Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i наменути на сю рiч боявся, – мов не бачить нiчого, не чує. Не було в його нi духу, вi сили. Сказано: добрий пан – не б'є, не лає, та нiчим i не дбає. Як почне панi обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки й ноги її вицiлує, i плаче, i сам людей лає: "А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять менi друга!"

– Не буде з його нiчого, – каже Назар. – Я одразу побачив, що квач, ще тодi, як вiн Устину обiдом нагодував… Якби таку жiнку та менi – я б її у комашню втручив, – нехай би пихкала!

Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме.

А що Катря слiз вилила, то де вже тiї й сльози брались. Вiзьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далi й заридає уголос.

I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi думає i зо мною вже не пожартує.

– Оце ж бо якi ви смутнi! – кажу йому одного разу (се було ввечерi, присмерком). – Чого ви такi смутнiї?

А вiн мене за руку, – пригорнув i поцiлував. Заки я схаменулась, його вже й немає.

XXXII

Усi люди пов'яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як i була. Як не лає, як не кричить на неї панi, – бабуся не лякається, не метушиться: iде тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно своїми очима ясними. I незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, – от як дитина до матерi своєї рiдної горнеться.

– Не плач, моя дитино, не плач! – промовить бабуся стиха, ласкаво. – Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай ї усе, витерпи бiдочку!.. Хiба ж таки й перетерпiти не можна?

Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху, не чути гласу людського. У двiр душа жива не навiдається, – хiба за дiлом, – та так боязко оглядується, так поспiшається вже, наче йому з пущi вихопитись од звiра лютого йдеться.

Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. "I чому хоч Прокiп не прийшов вечеряти!" – думаю. Коли вiн так i вродивсь перед очима моїми! Переймає мене i оббiгти не пускає.

– Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю… Вiн тодi мене за руку!.. Обiймає, пригортає, та все питає: "Чи люби ш?" Такий чудний!..

Посiдали, поговорили, покохались, – усе лихо забулось. Весела душа моя, i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й панi постерегла: "Що це тобi? – каже. – Чого ее так розчервонiлась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!"

XXXIII

Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!.. Звелить панi на вечерю йти – Прокiп мене дожидає. Перейме та постоїмо удвiйзi, погорюємо обойко… Бо денної пори, хоч i стрiнемось, – тiльки зглянемось, словечка не перемовимо, розiйдемось.

– На лихо ви покохались! – каже було Катря.

– З бiса розумна ти, моя люба! – кепкує з неї Назар. – Коли б тепер ти вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала єси!

– Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце сушать, як подумаю-погадаю…

– Чого се ви дiвчину сушите та лякаєте? – озветься бабуся. – Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.

XXXIV

А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи спiзнилась, забарилась: "Де була?", та й стрiне мене на панському порозi лиха година.

Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає, коренить – несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, – така собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена дрiбненько, i сорочка на менi бiла, – нiкому, було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки своє лихо тяжке згадають!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже тодi нi до їдла, нi питва, нi до розмови.

Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, – не знать, що й робити, що починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам звари, вечерю звари та город скопай, обсiй, – та ще панi гримає: "Нiчого не робиш, ледащо! Дурно хлiб мiй їси! Ось я тебе навчу робити!"

Цiлу нiч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, – до роботи. Бабуся тодi пильнує малої, розважає Катрю; то дитинку до неї винесе, то сама вийде та розкаже: "стихла мала!" або "спить мала!" I такеньки, наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.

– Чого се ви, Катре, так наддаєтесь, без спочинку? – кажу їй.

– Робитиму, робитиму, поки сили. (А очi в неї так i горять позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!

Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться, – до дитини, а дитинка вже на божiй дорозi. Тiльки глянула на його бiдолашна мати, тiльки вхопила його до серця, – воно й переставилось.

I побивалася ж Катря, i мучилась, i радiла:

– Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янго лятком божим, – лиха не знатиме моє рiднесеньке! – А далi й заголосить: – А хто ж до мене рученята простягне? Хто мене звеселить у свiтi?.. Дитино моя! Покинула мене, моя донечко!

Назар – нiби й нiчого, розважає свою Катрю, молодим її вiком заспокоює, а в самого вже пом'якшав гучний голос, – потай усiх сумує.

По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й по свiту ходить не здужає. А панi все-таки:

– Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге!

– Тепер я вже не боюсь вас! – одказала Катря. – Хоч мене живцем iз'їжте тепер! Дала ж їй себе знати панi!..

– Прокопе! – кажу я. – Що оце з нами буде!

– Устино-серце! Зв'язала єси менi руки!..

XXXV

Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловiка-вiзнику.

Пан, нишком од панiї, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; вiн положив їй на плече, – скинула з себе, наче жабу, тi грошi. Як упав же той карбованець на мурiг, – i залiг там, аж зчорнiв; нiхто не доторкнувся. Та вже сама панi, походжаючи по двору, вздрiла i зняла.

– Се, певно, ти грошi сiєш? – каже на пана. – Ой, боже мiй, боже мiй!

Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.

А Катря не схотiла на свiтi жити. Щось їй приключилось пiсля тої наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далi якось i втопилась бiдолашна.

Пан дуже зажурився; а панi:

– Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не помiтив по нiй, що вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то все не путнє…

– I справдi, – вхопився пан за те слово, – не повно в неї ума було!

Навiжена та й навiжена… Нащо й краще! Порадились помiж собою такеньки та й спокiйненькi собi…

XXXVI

Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пообiдає, то ляже на лавi та все свище, та свище, та свище, та раптом як спiвоне! – дзвiнко-тоненько, помiсь пiвень кукурiкає. Сьому байдуже було наше лихо; тiльки, було, спитає: "Сьогоднi бито? – та й додасть: – Iначий i не можна: на те служба!"

Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жартує:

– Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував!

Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловiк вiн хороший, так мене поважає! А вiн, було, як стоїть перед панiєю, то мов стрiла вистромиться, руки спустить, очi второпигь на неї: "Ловив я рябе порося; втекло рябе порося у бур'яни; то я до чорного поросяти; вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне порося…" Такеньки усе чисто одбубонiв i дожидає, що панi йому одкаже; сам тiльки очима луп-луп!..

А панi йому раз по раз:

– Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене, – не розледащiй мiж моїми вовкодухами.

– Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiе! Вклониться їй низько, вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву – i знов свище.

– Бодай вас! – кажу йому якось. – Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живiї, а ви…

– Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона служба називається. Он бач, скiльки в мене зубiв зосталось… На службi втеряв!.. Був у нас копитан… ух!

Та тiльки ухнув.

– А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стiй, не моргни!.. I! Крий, боже!

Зговоривши теє, знов свистiти! А Прокiп з серця аж люльку об землю гепнув.

– Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озвалась! – гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота. – Не така в мене вдача! – каже Прокiп. – Я так: або вирятуйся, або пропади!

– А в мене така знов удача: утечи! – зареготав Назар. – Мандрiвочка-рiдна тiточка.

– Пiймають! – скрикнув москаль, схопившись. – Пiймають – пропав!

Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись.

– Нe кожний копитан швидкий удасться, – каже Назар, – iнший побiжить, та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?.. Од якої втiк, таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку…

Та все пани, та все дуки… – заспiвав, як у дзвiн ударив.

XXXVII

У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебнi правила; свiчки перед богами невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильнувала, та погасла свiчечка, – велiла дiвчинку ту висiкти: "Ти, грiшнице, i моєму спасiнню шкодиш!"

XXXVIII

Наша панi журилась i плакала за старою дуже.

– Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, – каже пановi, – яка менi надiя? Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч – не псуй менi людей.

– Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усiм турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє її. Одного разу хотiв вiн її розважити та й каже:

– Годi тобi, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобi скажу: я вже кума пригласив.

– Кого ж ти просив? – перехопила його панi.

– Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.

– Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!

А сама у плач ревний.

– Серденько, не плач! – благає пан, – серденько, занедужаєш!. Не буде того кума; я його перепрошу, та й кiнець. Скажи тiльки менi, кого ти хочеш, того й завiтаю.

– Полковника треба прохати, – от кого!

– Полковника, то й полковника. Завтра й поїду до його. Ну, iзбач менi, любонько, що я тебе засмутив!

– Ото-то й єсть, що ти мене зовсiм не жалуєш: усе меiiе журиш!

– Голубко моя! – промовив пан стиха, – пожалуй i ти мене. Ти, знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я сподiвався…

Та як заридає!

Панi до його:

– Чого се ти, чого?

За руки його хоче брати; а вiн затуливсь обома та ридає-ридає!.. Ледве вже його розговорила, i цiлувала вже, i обнiмала, насилу стишився.

– Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! – просить його.

– I сам не знаю, моя любо, – одказує пан, нiби всмiхаючись, – так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмiйсь менi, що я, наче маленький, розплакався.

А сам зiтхнув.

– Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? – говорить панi.

– Нi, любиш.

– Люблю та ще й як!.. А вкупцi не можна раз у раз сидiти: треба господарювати, моє серце!

Та й поцiлувала його.

Уранцi поїхав пан i полковника завiтав у куми.

XXXIX

Народився син у панiї. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обiд справили бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими кiньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лiвою шаблю придержує та плечима все напинається вгору.

Я рада, що менi трошки вiльнiше, – вибiгла до Прокопа, – стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, – веселий такий, як ще був за свого женихання з панiєю.

– Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? – смiється.

А Прокiп йому:

– Пане, оддайте за мене дiвчину!

– Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь, та й живiть собi любенько.

– А панi? – каже Прокiп.

Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже:

– Iдiть за мною! Вiзьми її за руку, Прокопе!

Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стпскаючи мою руку.

– Любо! – сказав пан, – я оце до тебе молодих привiв. Чи вподобаєш?

А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник помiж усiма, неначе той iндик переяславський, походжає та все потроху пирхає.

Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i одвернулась. Усмiх веселий простиг, гнiвно на пана згляне й питає:

– Що се таке?

Прокiп кланяється, просить.

– Я вже позволив, – каже пан, – не борони й ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, – нехай i вони щасливi будуть!

Панi все мовчить та уста гризе. А полковник i вирветься, й загуде, як на трубi:

– До пари, бiсовi дiти, до пари! Обоє хорошi! Треба їх звiнчати, кумо моя мила. Хочеш замiж, дiвко? – питає мене, та що хоче моргнути, то й очi заплющить: не моргне, вже несила – випив повно.

Усi пани за ним пiдхопили:

– Одружiть їх, одружiть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари…

Тодi вже й панi:

– Та нехай собi!

Ми й незчулися, як за порiг переступили. Кинулись духом i, не справивши нiчогiсiнько, похапцем звiнчалися, щоб ще не розлучила нас панi.

Дуже вона гнiвалась на пана:

– Як ти мене пiдвiв! – дорiкає. – Я сього не можу тобi подарувати, як ти мене пiдвiв!

– А тобi, – свариться на мене, – тобi буде!

"Нехай уже буде що буде, – думаю, – та вже ми побралися!" Велико тiшить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже – мiй!

XL

Я зосталась при панiї, як i була. Ще гiрш надо мною коверзує вона, ще гiрш варить з мене воду та все примовляє:

– А що? Яково тобi у замужжi? Покращало?

Як не заговорить чоловiк, як не пожалує, то часом так прийде, що примiг би – крiзь землю пiшов. А зiйдуся з ним, – весело й любо; усе лихо забуду. Тiльки чоловiк мiй куди далi, то все хмурнiший ходить, аж менi серце болить.

– Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?

Вiн пригорне мене та подивиться в вiчi так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.

– А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупцi навiки.

– О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче… Яково-то сподiватись щогодинки в бога – догани тобi та муки!.. А боронити – несила… Важко, Усте!

– Як-небудь i зо мною бiду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвiйзi легш.

– А може, й справдi так, рибонько!

Та й усмiхнеться i пожалує мене.

Так-то вже я радiю, як розговорю його, розважу!

XLI

Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчинилось…

Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй струшує та все з яблунi на мене поглядає то з-за тiї гiлки, то з-за тiї. Трохи вже й притомилась бабуся, – сiла одпочити.

– От уже й лiтечко красне минулося! – промовила, – сонечко ще свiтить, та вже не грiє.

Сеє кажучи, роздивляється навкруги.

– Устино-голубко! Адже ото неначе дiтвора з-за лiси визирає? – питає мене.

Я гляну – аж справдi коло тину купка дiток.

– А що, дiтки? – питає бабуся, – Чого прийшли, мої соколята?

Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблуками.

– Ходiть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! – каже на їх бабуся.

Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як горобцi горобину, а стара обдiля їх, а стара обдiля… Загуготiло, загомонiло коло нас: звiсно, дiти. Коли се зненацька як гримне панi:

– А то що?

Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, – тiльки залопотiло. I в мене серце заколотилось. Бабуся спокiйненько одповiщає:

– Се, – каже, – я по яблучку дiткам дала.

– Ти дала? Ти смiла? – заверещить панi(сама аж труситься). – Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодiйко!

– Я – злодiйка!? – вимовила стара… Зблiдла, як хустка, i очi їй засяли, i сльози покотились.

– Бiльш красти не будеш! – кричить панi. – Я тебе давненько пристерiгаю, – аж от коли пiймалась… Панськi яблука роздавати!

– Не крала я зроду-вiку мого, панi, – одмовляе стара вже спокiйно, тiльки голос її дзвенить. – Пан нiколи не боронив, сам дiтей обдiляв. Бог для всiх родить. Подивiться, чи для вашої ж душi мало?

– Мовчи! – писнула панi, наскакуючи.

Хруснули вiти. З-за зеленого листя визирає мiй чоловiк, та такий у його погляд страшний! Я тiльки очима його благаю.

– Злодiйка! Злодiйка! – картає панi бабусю, вкогтившись їй у плече, i соває стару, i штовхає.

– Не по правдi мене обмовляєте! Я не злодiйка, панi! Я вiк iзвiкувала чесно, панi!

– Ти ще зо мною заходиш?

Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!

Захиталась стара: я кинулась до неї; панi – до мене; мiй чоловiк – до панiї.

– Спасибi, моя дитино, – промовляє до мене бабуся, – Не турбуйся, не гнiви панiї.

А панi вже вчепилась у мої коси.

– Годi, панi, годi! – гримнув чоловiк, схопивши її за обидвi руки. – Цього вже не буде! Годi!

А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрикує:

– Що? Як? Га?

Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:

– Нi, годi!

Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався.

– Що се?

Мiй чоловiк випустив тодi панiю з рук.

– От твої щирiї душi! – ледве промовила панi. – Дякую тобi!.. Та чого ж ти мовчиш? – скрикнула ще голоснiш. – Менi мало рук не вломили, а ти мовчиш!

– Що се поробилось? – питає пан на всi сторони у великiй тривозi.

Панi й почала: i обiкрала її стара, i всi хотiли її душi, – такого вже наковчила! Сама i хлипає, i кричить, i клене, що вже i пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловiка.

– Розбишака!

– Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! – озвався мiй понуро.

– Е, бачу, – каже пан, – тобi тут мiсця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях – скiльки хотя!

Панi аж верещить – У москалi його, у москалi!.. Тепер i прийом у городi; зараз i вези його!

– Вiзьмiть його! – крикнув пан на людей. – Зв'яжiть йому руки!

Прокiп не пручався, сам руки простиг, ще й всмiхнувся. А Назар пiд той гук до мене:

– Чого злякалась? Чого плачеш? Гiрше не буде!.. От чи буде краще, – не знаю…

XLII

Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворi вiзок запрягають, Назар запрягає конi пiд пана. Довго думав мiй чоловiк, – далi каже:

– Устино! Сядь коло мене!

– Що ти починив, мiй голубе! Що ти сподiяв! – говорю йому.

– А що я сподiяв? Будеш вiльна, – от що! Будеш вiльна, Устино!

– Воля, – кажу, – та без тебе! Так менi гiрко стало!..

– Воля! – покрикне вiн, – воля!.. Та на волi i лихо i напасть – нiщо не страшне. На волi я гори потоплю! Акрiпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане.

Аж ось заторохтiв на дворi вiзок. Повели Прокопа. Я, в чiм була, схопилась до його на вiзок. Стара мене благословляє i його:

– Нехай вам мати божа допомагає, дiти! – А сльози тихi так i бiжать з очей ласкавих.

Помчали нас. Як то ще панi не схаменулась про мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила б!

Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тiльки серце моє колотиться, серце моє трепечеться…

Пiд'їжджаємо до мiста. Пан закурiв коло нас i випередив. В'їхали в мiсто. Хутко проторохтiли улицями. Коло високого будинку стали.

Випустив Прокiп мою руку:

– Усте, не журися.

Повели його до прийому. Я на рундуцi сiла, як на гробовищi.

– Не вдавайсь у тугу, – каже Назар. – Бiс бiду перебуде: одна мине – десять буде.

А сам почав уже сивим волосом, як снiжком, присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що нiхто не розважить.

Коли виводять мого чоловiка… Боже мiй, свiте мiй! Серце в мене замерло; а вiн веселий, як на Великдень…

XLIII

Зосталась я з чоловiком у мiстi. Перебiгла година тая швидко, як свята iскра спахнула, та довiку не забуду!

Зараз мого чоловiка приручили дядьковi, москалевi iстньому, iзучатись вiйськової науки. Дядько був станом високий, очi чорнi; волосся i вус, як щетина, пужаться; ходить прямо; говорить гучно; поводиться гордо.

От ми йому кланяємось, а вiн нiчого; тiльки понуро оглядає Прокопа. Дає йому Прокiп грошi:

– Вибачайте, дядьку, що мало: крiпак не багацько розгорює.

Дядько кашлянув, плюнув:

– Ходiм!

– Ходiм на мiсто, дружино моя, погуляймо! – каже менi Прокiп. Та й пiшли. Ходимо улицями i заулками, гуляємо собi, а вiн питає:

– А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вiльна душа?

Та й смiється, заглядаючи менi в вiчi.

Хоч як було менi невпокiйно, хоч як тужило моє серденько, а й я всмiхнулась i нiби чогось радiла.

Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути звiдки? Продати нiчого. Я поїхала – нiчого не взяла. Та й не великi скарби були там у мене: кiлька сорочок, та спiдниць двi, та ще там якась юпочка та кожушаночка. Не до того менi було тодi, щоб те забирати, а послi вже панi не оддала. От я й надумала собi: "Пiду я поденно робити!" Порадились iз Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо оповiстили, питаємо, чи буде її рада на те, щоб ми поденно за хату їй сплачували.

– Добре, – каже, – будуть грошi, оддаватимете поденно, а не будуть, то я й пiдожду вам.

Ми й перебрались до неї в хату.


Страницы книги >> Предыдущая | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 | Следующая

Правообладателям!

Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.


  • 4 Оценок: 1
Популярные книги за неделю


Рекомендации