Текст книги "Казки для дорослих дівчаток"

Оксана Мазур
Казки для дорослих дівчаток

В очікуванні Дракона

Вона народжена, щоб стати офірою, це не обговорювалось, бо, по суті, було єдиним оправданням і метою приходу у світ. Тринадцята донька тринадцятої доньки, принцеса голубої крові, рафінована аристократка від маківки акуратної невеличкої голівки аж до кінчиків округлих блідо-рожевих нігтиків маленьких ступень з високим підйомом вуличної танцівниці, таким непристойним для потомственної спадкоємиці, але цілком логічним для призначеної в жертву. Її викличний еротизм, що вистрілював арбалетною небезпекою, навіть коли несформовану півдитячу фігурку кутали аж під горло важкими фалдами тканої геральдикою парчі, поверх для надійності закриваючи золотавим лисячим хутром, аби вже й натяку на приховану жіночність: бо має вберегти себе до означеного дня, коли Дракон раз на триста років прийде забрати своє. Але очі її, непевні у барві, коли зелені, у тон смарагдовим підвіскам на скронях, коли густо-сірі, як холод у шпарах старої камінної кладки фамільного замку, звідки ні на крок останні, зрештою – єдині, сімнадцять літ, а кладка та, Господи, в’їлась у рисунок долонь, бо що ж робити цілими днями, як от лиш роздивлятись і обмацувати, просто щоб скоротати час, адже про втечу чи хоч би й можливість мати альтернативу визначеної долі навіть не замислювалась.

«Femme Fatale» – часами крутилось в її голівці смаковите у своїй гаркавості, загадкове присмертним хрипом туркотливого чоловічо-голубиного вибульку чужої мови, почуте років зо три тому від іноземного посла, що не зміг втримати захопленого вигуку при погляді на тоді ще дрібне дівча з розбитим всесвітом на денці широких зіниць, прокапаних беладонною. Що побачив досвідченим оком багатолітній ловелас у переляканій дівчинці, котра зростала без батьківської і матірньої ласки, бо доля рокована століттями до того, то ж нащо зайві звиканні і розпачні сльози, як прийде момент істини, краще хай собі пагінцем відірваним у холоді склепу. Очі не бачать – серце не болить.

Відтоді часто думала собі, чи то вона власне фатальна жінка, чи йшлось про відомий фінал її долі, якому не мож суперечити… Дівчинка, народжена для відкуплення, що життя її стає виповненим лиш в останню мить, коли залишиться сам на сам зі страшною потворою, котра гострими пазурами роздере фарфорову білість шкіри, лускатою бридкою пащекою жертиме її пульсуюче серце, поки вона, ще жива і при залишках тями, захлинатиметься власною кров’ю, і все заради цілого королівства і спокою тих людей, яким нема до неї таки направду жодного діла, от лиш би вона прийняла свою рокованість. А чи хоч один-одненький поцікавився, як живеться покинутій перестрашеній дитині, хоч тихцем підсунув під важенні двері замкової брами клаптика листа, перекаракуленого невмілою рукою чи хоч би глянув співчутливо на тонку билинку постави юної принцеси. Ан ніт. Боялися. Гидували. Бо ж найбільше людям властиво ненавидіти тих, кого образили, а чим більш образили – тим ненависть сильніше застує серце. А хіба можна сильше образити, як прирікши на мучеництво? То й ненависть до майбутньої жертви шкалила. Нікчемні людці… Зрештою, вона теж навчилась їх ненавидіти. То був її щит, персональні мури, що втримували на ногах, і в момент найвищої тональності металевого звуку у скронях із силою вганяла довгі хижо-вигнуті нігті у м’якуш долонь, аж цівкою зміїлась темно-червона кров. І пахла та кров чогось дикими ліліями…

Зрештою, мала один спогад. Хто зна, чи був то направду спогад, чи просто кольоровий сон у сірому розтрісканому окаміненню її холодної темниці. Тоді ще зовсім манюня дівчинка, золотаве курчатко в опушші ясно-рудих неслухняних промінчиків хвилястого волосся, жадібно вдивлялася в небо. Звичайне липневе небо, голубе, високе, з білими баранцями мережива хмар. Звичайне для тих, хто жив на волі. Чарівне для приреченої на самотність у глибокому мішку замкової безнадії. Вузька бійниця вікна впускала надто мало літнього свята, та якими цінними були дюйми, хвилини, мрії… Раптом віконний проріз зачорнів силуетом і під ноги маленькій принцесі впала ромашка.

– Я врятую тебе від злого Дракона! Бо я тебе люблю! – замурзане хлопчаче личко засвітило густими веснянками і білющими зубами, а потім видіння щезло легкою різзю у натомлених очах, що вже й не знала, чи таки було, чи привиділось. Але ромашка жовтим серцем гріла сирі плити підлоги, як кавальчик сонця, котрий тепер з нею, як оті веснянки, як єдина таємниця, що ховатиме в душі, аж поки прийде час. І ота скажена надія: а раптом! Раптом її врятують і житиме в ромашковому полі під променями теплого сонця, і вже ніколи не болітиме спина від постійної сирості, а довкола хлюпатиметься море барви, а не лише ясна пляма її розтріпаних кіс, недоречно блискучих і святошних в оточенні домовини шерехатих плит.

А сьогодні щось так важко на серці, наче весь оцей чортів замок навалився грудою збитих плит і поховав ще живою під гидкою сірістю власного зла. І спина нині болить немилосердно, особливо, де лопатки, хочеться роздерти шкіру, щоб довгими нігтями випустити той скажений біль на волю, хай врешті відпустить зі своїх розпечених пазурів, хай згине, хай летить геть, може й вона тоді б полетіла… до сонця… Таке гарне вересневе призахідне сонце, так ласкаво торкає ясними промінцями її розплетену косу, засіваючи бронзяними іскрами, гублячись у пишноті ваги волосся.

Під мурами зачулися п’яні співи і регіт сторожі. Ах, ну так… сьогодні ж у принцеси день народження. Вісімнадцять. Повноліття. Тепер кожен прожитий день – чергова сходинка на олтар, бо почався відлік, а коли мить фіналу – не знає ніхто. Нерви стають натягнутими струнами, що годні обірватися кожніської миті, та що там нерви – вени, артерії. Кожен вдих може стати межевим. Такий немилосердний холод, аж біль у спині зворохобився диким звіром, вив’язуючи тонке тіло морськими вузлами, заповнив собою весь простір доокруж. Нічого, окрім лещат болю і п’яного завивання стражників. Вони не її охороняють, вони її стережуть, аби не вирвалась на волю, бо якби раптом грудьми на важкі двері і вперед до сонця – перепинили б схрещеними списами, скрутили б за спину руки і волоком тягли у темні покої, бо не суть, що принцеса, суть – що чийсь парадний обід, відкупний дар на золотій тарелі, сама по собі тризна.

Нікчемні людці. Ненависні.

Крижаний протяг гучно траснув дверима принцесиної спальні, рвонув штормовою хвилею, змітаючи на шляху книги, порцелянові статуетки, запалені свічки, шпурляючи на камінь підлоги, перетворюючи на друзкате місиво. Вальнув міцним кулаком у велетенське пристінне дзеркало і воно дзвінким суголосним стогоном осипалося з кованої рами, а протяг вив і реготав, штурхаючи бліду принцесу в зболену спину. І коли вже несила втриматись на ногах, то повзла, повзла, повзла, ламаючи нігті, вириваючи з м’ясом, подалі від розмаханих дверей, до стіни, щоб притулитись і вгасити нестерпний біль хоч секундним дотиком. Гострий край люстеркової скалки різонув долоню, аж схилила голову. Вогник ожилої свічки скочив високим стебельцем, освітивши густий морок, біль у лопатках вибухнув вулканічною лавою, розтявши волокна м’язів, вистріливши багряно-золотим фонтаном нереальності. Сльози застили очі, відображення в срібному глянці рябіло і тратило реальні контури, але чогось відчувала, що мусить дивитись…

Принцеси не було. Амальгама всміхалась широким вищиром Дракона. Прекрасного. Золотого. Вільного. Спина уже не боліла, бо народила два ідеальних велетенських крила, міцних, тонколускатих, наче парчевих. От і сповнилось призначене. Дракон зареготав і з пащі вирвався довгий вогненний шлейф.

Нікчемні людці.

Принцеса відплатить за все. Принцеса-Дракон.

Химера розправила крила, важко піднялась у повітря. Перший політ, солодкий, як дикий мед, п’янкий, як очікування поцілунку, гострий, як біль зради. Дракон крикнув і голос цей нагадав пророцтво про кінець світу і всі напасті для грішників, що вже не врятуються жодним каяттям чи колінкуванням. Дракон осідлав вітер.

То було абсолютно неймовірне відчуття – сатисфакція за всі роки несвободи, підконтрольності і сирої холодної півтемряви з короткими вкрапленнями блавату у вузьких бійницях грубезних стін недавньої камінної могили. Чорний шовк нічного неба огортав коштовним плащем, королівською мантією і Дракон сотворився богом, всевладним велителем, небезпечним і справедливим у бажанні помсти, бо врешті настав день сповнення, отой, що раз на триста літ… Веснянки зірок були єдиним ледь стримуючим фактором, але таким павутинно-тонким, що, ніби розуміючи власну неспроможність і недоречність нагадування, тихо гасли, ховаючись в небесних складках.

Два граційних круги територією замку, і вже стрімке піке до обраної цілі. Прекрасна химера. Нікчемні людці. Вища справедливість в дії.

Сторожа далеко не втекла, хоч моментно протверезіли всі вої, ніби й за всеньке життя жодної гальби не те що міцного трунку, а й легкого пива не бачили; їх верески були тонкими і смішили новоявленого бога, а чорний гарячий попіл з характерним запахом спаленої плоті вітер пригорщами сіяв нічними травами, хай ростуть ромашки, ромашки врятують світ, чи хоч це королівство. Колись. Хай означиться ромашкове поле, сніжаним крижмом кутаючи долину смутку, золотими цяпками сонячних серединок освітлюючи дорогу заблуканим подорожнім, отим, котрі здалеку, отим, що непричетні.

Ейфорія льоту і вистражданої свободи так захопила, аж тонкий свист пущеної стріли унісонно злився зі співом молодої крові щойно народженої химери, навіть легкий укол в лівогруддя не насторожив, тільки змусив додати швидкості. І лишень втрачаючи висоту, ламаючи парчеву красу крил, Дракон відчув тривогу, що розповзалась лівою стороною, заливаючи червоною плямою болю ідеальну золотаву луску, яка так нагадувала викличну барву розтріпаного волосся нещасної принцеси… Геральдичний знак древнього роду. Причетність рокованості. Офіра за все.

Дракон лежав на спині, знову сповненій нестерпним болем, важко дихаючи прохромленими грудьми. Крізь багряну пелену, що застилала очі, виокремилось молоде обличчя, густо вкрите золотавими веснянками, таке юне і красиве у юнацькому запалі, аж прокинулись сонні зірки. Аж стислось серце, випускаючи з найпотаємнішого сховку чистий дитячий спогад і надію, що не судилась здійснитись.

– Я врятую принцесу! Я її кохаю! Здохни, потворо! – лезо довгого меча ясно зблисло під кривавим місяцем за мить до того, як по різьблене руків’я ввігнатись в лускату плоть. Для надійності. Щоб уже точно.

З ока вмираючого Дракона потекла сльоза.

Відьма

Вони сиділи в тихій вишуканій кав’ярні, яких багато в цьому бароковому, трішки пихатому, трішки провінційному у своїй застиглій камерності місті, – молодий красивий мужчина, значно молодший, аніж пасувало, зважаючи на паспортний вік його супутниці, і вона – елегантна жінка, яскрава, певна себе, делікатна силуетом і думками. Мужчина просто пожирав закоханим поглядом точені риси обличчя, чарівні легкою неправильністю, щось іспанське проглядалось в широких чорних бровах, глибокій посадці голубих з зеленинкою очей, у повних губах, підведених насиченим бордо. Довге волосся, вигадливо складене в імітацію середньовічної зачіски, теж мало темно-червону барву салонного фарбування. Хижі пурпурові нігті, які могли б смачно краяти беззахисну спину коханця в момент найвищої концентрації на власних почуваннях, злегка постукували порцеляною чашки. Навіть аромат дорогих парфумів ніс у собі щось терпко-багряне, аж криваве. Samsara. Переродження. Коштовне ретро. Жінка любила великі важкі прикраси, мала бездоганний смак і достатній життєвий досвід. А ще – багато смутку, котрий старанно приховувала широкою усмішкою. Їй дуже пасувало усміхатись. Зрештою, всім пасує, але посмішка робила її юною і беззахисною, знімаючи лоск, відстороненість і роки, тоді майже видавалась ровесницею. Майже.

Мужчина зазирав їй до віч, сипав жартами, намагався хоч секундно торкнутись тонких пальців у срібній вазі перстенів, бо подобалась шалено, щоночі засинаючи, уявляв її без нашарувань шовку і мережива, хіба лиш з отим сердечком-кулоном, котрий став першим подарунком третього побачення… Ця дивна жінка поєднала полум’я і кригу, ставши межею мети, хоч мав дивитись на двадцятирічних, але саме вона співала в скронях Пісню Пісень, горіла в крові купальським вогнем і творила ранковий вибух низом живота.

А вона… вона мило усміхалась, підносячи до вуст келих коньяку, не так щоб пити, а хіба залишити слід бордового цілунку на склі. Жінка знала схему, бо все завше ішло за одним сценарієм: чоловік закохується, обожнює, влягається килимком під ноги, не забуваючи, звісно, наголосити, що він вільний, сильний, незалежний, що ніколи ні за ким не бігав і бігати не буде, потім починались безконечні гірлянди смс і дзвінків, доєднування у френди на фейсбуці, лайкання усіх її фото і постів, телячий захват від кожної зроненої фрази з вишневої округлості губ, квіти, подарунки, театри, вікенди, подорожі… Її підносили на п’єдестал, називали принцесою, царицею, Венерою, чарівницею. Потім потроху вона ставала пташкою, курчатком, манюньою, зозулькою, кицунею. Ще згодом – вреднюкою, впертюхою, некерованою атомною бомбою. І вже лише тонка павутинна ниточка відокремлює од фінального етапу закладеної схеми. Ще тиждень… день… година… і бац! Все, що раніше захоплювало і притягувало, – вроджений магнетичний еротизм, аналітичний розум, власна думка, сарказм, незалежність, артистичні завдатки, популярність серед чоловіків, – все махом переходило в ряд непростимих вад, і вже відьма, відьма, відьма, безсердечна згубниця, скількох ти вбила, скільком скалічила життя, я шкодую, що зв’язався з тобою, треба було одразу тікати ще до першої сварки, я вже суцільний шрам опісля тебе, хочу спокою, а не постійного напруження, ці твої кляті віщі сни і передчуття, чортове кокетство, ти виїла мені мозок, жодного доброго спогаду, а скільки часу втратив, виправдовуючи тебе і бзіки… Одним моментом щедрі принци з повними руками дарів і галантні лицарі з набудованими замками мрій на спільне майбутнє ставали жорстокими і невблаганними інквізиторами, мстивими, страшними у своєму дикому бажанні мсти, от лиш за що? За неоправдані надії? За те, що таки не вдалось приручити, вкоськати і загнати в стійло? Що навіть зараз, принижена, зраджена і бита, сидить з прямою спиною і мовчки посміхається на весь список звинувачень, яким плюють в обличчя, щоб хоч востаннє, але врешті в саме серце і ще прокрутити там для надійності. Жоден ще не повівся інакше, хіба лишень варіювалась довжина витриманої дистанції в любовному марафоні: хто місяць, хто кілька років. «Скільки нас в тебе було? Скількох ти ламала?!» О, це чарівне братання при кінці зв’язку, ця враз усвідомлена чоловіча монолітність, котра різко замінила попереднє гордо-маскулинне «я» потенційного кандидата у вожаки зграї, бо ж починалось з класичного «всі попередники були нікчеми, прийшов єдино гідний кандидат». Одного разу навіть почула фразу: «Знайди собі бабу, тобі ж подобається розглядати жінок, не кажи, що це просто естетичний інтерес, знайди бабу і врешті перестанеш мучитись з хлопами». З кожним наступним життєвим сюжетом в неї з’являлось смутне розуміння власної правоти і щезала чергова примарна надія на інакшість сценарію. Не вона змінювалась в процесі стосунків – ланцюг метаморфоз проходив у чоловіків.

Он і зараз… сидить перед нею красивий хлопець, мабуть таки наймолодший і найпривабливіший з усіх, яким «зламала» життя, щасливо світить синіми очима в густому опушші довгих вій, він зараз принц і лицар одноосібно, широкими жестами тратить важко зароблені гроші на ресторани-театри-таксі-подарунки, виціловує з ніг до голови, найменший міліметр її тіла зараз солодший за цукор, але прийде момент, коли кричатиме з ненавистю, аж кожне слово горітиме ляпасом на високих вилицях дивної жінки: «відьма! Я зробив усе, що міг, я зробив навіть більше, а ти, ти! Відсторонилася, відгородилася, хіба був тобі хоч на щось, окрім забави, потрібним? Тобі взагалі хтось потрібен?!»

Так, це станеться. Може за півроку. А, може, навіть подаровані лілії не встигнуть зів’янути, залишаючи густий шлейф аромату пишною епітафією власній марноті і черговому, хто зна якому по рахунку, невдалому роману. Вона ж таки справді відьма. Ота, котра відає. Так часом сумно ніколи не помилятись. Так часом хочеться виявитись неправою. Хоч би раз. Один-єдиний раз на все життя.

– Зіронько, ти мене чуєш? Чарівнице моя, красуне…

– Так, котику, чую.

Зрештою, завжди є момент, який вартує аби просто прожити. Відьма це знала. Та, котра відає.

Коли ми були Горгонами…

Уляна Тарасівна викладала живопис і рисунок в престижному художньому коледжі, де абсолютну більшість студентів становили юні мажори, не стільки обдаровані, як просто втулені сюди батьками для старту у високе мистецтво. Робота, яка за означенням мала б приносити естетичне задоволення і професійне зростання, за даних обставин лише придавлювала емоційно і руйнувала, залишаючи стійке відчуття деградації і розчарування, що межувало з огидою. Молоді «таланти» сильно не заморочувались в науці, тому до семестрового перегляду, аби не сильно вдаритись обличчям в грязюку перед рештою кафедри, Уляні Тарасівні доводилось самостійно витягувати їх роботи до більш-менш прийнятного рівня, навіть не розраховуючи на елементарне «дякую». Мізерна і смішна видимість зарплати викладача в сучасній системі освіти давала можливість оплатити комуналку, а на булку з бринзою і елегантний одяг мусила брати замовлення на портрети різномастевих клієнтів з тугими гаманцями чи на картини, а це, Богу дякувати, вміла і таки любила.

Особливо в радість були якісь містично-міфологічні сюжети з оголеною жіночою натурою. Художниця віртуозно малювала красиві дівочі тіла, любовно прописуючи довгі шиї, тонкі s-подібні заломлення ключиць, високі груди з акуратними рожевими ягідками пипок, вишукано декоруючи шовками середньовічних суконь з розхристаними пазухами і коштовними прикрасами кругом, де лиш можна сотворити мережану плетенку золота і дорогоцінних каменів. Млосні одаліски, принцеси, пишнокосі панни, хижі красуні бестіарію, хтиві сирени повнили колекцію картин, які, коли не встигала розпродувати, тіснились по всьому периметру розкішної чотирикімнатної квартири ще старого польського планування, підпираючи стіни, ховаючись за диванами, стосами розлягаючись по паркету, аж часами мус перестрибувати між ними балериною. Уляна Тарасівна, попри бальзаківський вік, зберегла дівочо-тонку фігурку, а що була високою і довгоногою, то такі стрибки в обтислих джинсах давались легко і граційно. Зрештою, то не міські легенди, а таки щира істина, що в кожному семестрі хтось зі студентів-юнаків закохувався в експресивну викладачку з білявим по плечі волоссям і великими затемненими крилами метелика окулярів на тонкому переніссі блідого обличчя з високими монголоїдними вилицями.

За паспортним означенням Уляна Тарасівна була самотньою. За власним баченням – вільною, точніше, не зв’язаною жодними зобов’язаннями. В її житті чоловіки займали чітко окреслене пентаграмне місце з прописаними у кожній вершині функціями: інтелектуальне спілкування, світський супровід в красиві місця, спільні подорожі, дорогі подарунки при святах і без приводу, і, головне, – збалансований гормональний фон, що і творив прекрасну ауру її доброзичливості і врівноваженості. А це сумарно давало творчий підйом і активне мистецьке життя в позаробочий час. Загалом пані мала усталений спосіб життя, коли всі піки пройдено і здобуто, нічого нового не чекаєш, а осінь оно уже стукає тонкими кленовими гілками в шибу, листя ще багато, воно ще яскравої барви, та тумани сіруватою вуалькою потрохи застують горизонт, а листя тримається не так міцно, а листя знає, що гряде зима і кінець.

Уляна Тарасівна теж знала, бо справедливе дзеркало у ванні не тушувало догідливим фотошопом легкі зморшки в кутиках очей, які через спадкову по жіночій лінії короткозорість ховала за товстими скельцями мінусових діоптрій, та і рисунок контуру обличчя втрачав, хоч і повільно, але неухильно, чистоту грецької скульптури. Тим повніше пила життя, заводячи необтяжливі романи, а що була візуалкою-естеткою, то підбирала якісних чоловіків, яким допіру бути натурниками. Жодних натяків на пивні животики, подвійні підборіддя і тому подібні атрибути сучасної псевдомаскулинності. Але з дивною упертістю продовжувала малювати лише жінок. Молодих, красивих, млосних і оголених.

Сьогодні Уляна Тарасівна з особливою неохотою збиралась на роботу. Не тішив навіть ранковий ритуал кавопиття, хоч заварила пекельне зілля по всіх канонах гедонізму, вкинувши до темної різьбленої джезви з ручкою слонової кості корицю, гвоздику, духмяний перець і, навіть, на кінчику ножа, паприки. Запаморочливий запах розкішною східною шаллю кутав велику кухню, парадним подарунковим бантом зав’язався на барній стійці і спокусливо проповз під двері до сусідської квартири. Там якось аж хвилево перестали тлумити пружини ліжка, видно, кава змістила пріоритети. Уляна Тарасівна криво посміхнулась і пішла одягати звичні вузькі джинси, що універсально добре пасували і до робочих буднів у навчальних майстернях, і до парадних виходів, просто мінялись аксесуари, інтенсивність макіяжу і висота обцасика.

Поки у викладацькій чекала на студентів, котрі традиційно запізнювались, чогось рухнувся в пам’яті ранковий сон. Кришталева таця, повна екзотичних фруктів, таких смаковитих, аж солодка слина наповнила рот при самій згадці, а ніздрі почали чуттєво роздуватись від раптово виниклого аромату. Коли ж у сні простягла руку до тріснутого від власної стиглої насиченості гранату, поміж персиками, грушами і ще чимсь таким же запаморочливим блискавкою метнулась делікатна гадюча голівка, вжаливши тонке зап’ястя. І було щось скажено непристойне в цьому укусі. В цьому тріснутому гранаті. Навіть у самій згадці про сон.

Легенький стук в двері викладацької вивів Уляну Тарасівну з трансу. На порозі стояла висока молода жінка з довжелезним чорним аж до синяви густенним волоссям, що кутало незнайомку глухим лискучим покривалом, ховаючи під своєю розкішною зливою зграбну фігурку.

– Доброго ранку! Я не запізнилась? Трохи важко зранку добиратись – трамваї застрайкували, поки зловила потрібну маршрутку – замастилась, як свинка, бігаючи розритими дорогами. Чергові ремонти. Ето Львів, дєтка, – зареготала білозубо, показуючи затраскані болотом модельні черевички зі зміїної шкіри. Вона взагалі вся була ніби обтягнута лускою: обтислі штанці підкреслювали нереальну довжину абсолютно ідеальних ніг, таких струнких і довгих, як дорога в горизонт, аж Уляні Тарасівні раптом закрутилась голова і чогось тріпнулось у грудях. Округлі плечі, виразні груди – усе мінилося перламутром зміїної розкоші, магнетизм досконалості шкалив зухвалими флюїдами.

– Вибачте, а ви…?

– Натурниця. Працюю у вас відсьогодні. Ви не знали?

Уляна Тарасівна розгублено мотнула головою, чогось ніяк не могла згадати про штатні зміни. Але їй таки направду нині потрібно ставити нову постановку, а малювати багаторічну пані Христю, котру уже знала по пам’яті від і до, бажання не виникало. А тут такий розкішний екземпляр, можна ліпити будь-який образ від просто оголеної з активним боковим підсвіченням для рисунку і аж до Клеопатри з дорогоцінним декоруванням до живописних штук.

Чорнява красуня, ніби прочитавши думки викладачки, розсунула змійку (і тут змійки!) наплічника і витрусила на письмовий стіл купу барвистих лахів, таку велику, аж завалила всю дошку стільниці, як лиш і поміщалося в компактному рюкзачку. То були костюми для тематичних постановок усіх можливих образів від східної танцівниці до вікторіанської леді в хутряному манто. Руки Уляни Тарасівни самі потяглись до цього багатства, вишукуючи найвдаліший варіант. Шовк і хутро ластились тонкими пальчиками, а стрази і пайєтки ніжно дрочились легкими царапками по шкірі, і чогось знову все було так гостро і втаємничено-непристойно, як у гранатовому сні.

– Вам подобаються грецькі міфи? – низькуватий голос, що нагадував звук надтріснутого дзвіночка, проник просто під шкіру і розтікся там гарячим чорним шоколадом з горішками і родзинками. – Мені завжди більше імпонували неоднозначні персонажі, з тих, кого загальнолюдське сприйняття шаблонно вписує до негативних, навіть не вникаючи в причини їх нібито злісної суті. Таке собі прокрустове ложе свідомості. Зрештою, Прокруст лише прагнув досконалості… невизнаний перфекціоніст минувшини.

Натурниця змовницьки нахилилась до обличчя Уляни Тарасівни і широко посміхнулась повними губами, які нагадували гранат.

– До речі, як вас звати?

– Уляна. Тарасівна. Мене звати Уляна Тарасівна. Мені сорок п’ять років, – додала пошепки абсолютно зайве.

– А я Саломея. І мені сім тисяч двісті двадцять вісім.

Чогось викладачка повірила їй.

Позувала Саломея в образі Медузи Горгони: прозорий хітон аж до підлоги, перехоплений попід груди золотавим пояском з виразним лускатим візерунком і абсолютно нереальний у красі головний убір, що імітував кубло змій. Довгими точеними руками вона тримала тацю з восковими муляжами фруктів, що у вдало виставленій підсвітці виглядали такими справжніми, аж наче пульсував солодкий сік під тонкою шкірочкою, яку хижо розтинали загострені, золотого перламутру гнуті нігті перевтіленої натурниці. Постановка була настільки ефектною, що навіть практично безнадійні спудеї перейнялись цією красою, зосереджено затихли і почали ескізувати.

Дві пари злетіли непомітно.

Коли заняття закінчились, прекрасна Саломея пішла перевдягатись у щоденний одяг, хоча луската екіпіровка на її скульптурної краси фігурі аж ніяк не виглядала банально-буденною.

– У вас часом не знайдеться якоїсь заколки? – білозуба усмішка з-серцевинки тріснутого граната сяйнула Уляні Тарасівні в лице. – Я щось дуже розтріпалась, ніяк волоссю лад не дам, лізе в очі, ще гепну в цих «лабутенах» посеред вулиці.

Викладачка відкрила мініатюрну сумочку, де завжди носила, окрім помади і пудрениці, кілька невидимок власне на випадок зашпилювання волосся натурницям при постановках.

– Дякую… Улянко…

Крутий поворот на тонких шпильках і граційна змія щезла, ніби і не було. Чи все ж була?

Дома Уляні Тарасівні все валилось з рук, трохи заспокоїлась лише при необтяжливому побаченні з давнім коханцем, але що відповідала невпопад і постійно демонстративно зиркала на годинник, то пішов ображеним, хоч і сподівався, що в дверях його ловитимуть і припрошуватимуть зостатись до ранкових грінок і кавусі. Фігу.

Наступного дня на роботі вихідний, малювати не хотілось, папуга теж не вимагав надмірної опіки, а що мав період ліньки, то злостився і лише шкробав пір’я, нервово реагуючи на спроби контакту. Жінка вирішила сходити на відкриття виставки в модному мистецькому салоні, там буде місцевий бомонд, гарне вино і якісна графіка.

Відкрила одіжну шафу і витягла довгу шифонову сукню з глибоким декольте і високими розрізами аж по стегнах. Дурня, що не сезон – зверху накине шубку, а послужливе таксі доправить фактично під самі двері.

Сукенка лежала ідеально. Важке кольє і сережки в дусі скіфської етніки додали царственного шарму і ожіночили до весняного образу.

Таксі приїхало вчасно.

В салоні було гамірно, по-літньому тепло, світло і святочно. Знайомі і незнайомі, колишні друзі, теперішні замовники, потенційні коханці, так добре було зануритись в хвилі інтелектуальних розмов, навіть не вступаючи в діалог, а просто м’яко пропливаючи гребінцями фраз, котрі тонкими натяками викликали тінь усмішки в кутиках губ, такий собі вітрильник під сонцем, сама собі сфера, богиня і знак безконечності…

– Привіт, Улянко, а я тобі взяла фужер вина, – надтріснутий дзвіночок джазової мелодії скотився по шиї аж в яремну ямку і там сховався нічним чорним метеликом, гублячи оксамитовий пилок краєм шифонового декольте сукні. Дзенькнули пацьорки, тьохнуло серце.

Уляна Тарасівна мовчки прийняла простягнутий келих з густим рубіновим наповненням, він був таким важким, ніби й направду не вино там, а огранені карати в кордоні кришталю або нечищений гранат, а Саломея в червоній вечірній сукні на неіснуючих бретелях, от зараз сповзе та сукня покривалом з картини, розсипаючи огненні іскри чи легкої тканини, чи напою, чи зернят сонного фрукта…

– Я винна тобі заколку, – прохолодні пальці легко пробігли світлим волоссям, залишивши «борг» між хвильками пасем. – Час мені… втомилась. До завтра.

Саломея знову ачей розчинилась в повітрі, залишивши лиш легкий червонуватий рефлекс на склі порожнього фужеру як нагадування про себе. Про вино. Про метафізику. Про первородний гріх. Про Ліліт і розкріпачену Єву. Про…

– О, пані Уляно, яка у вас цікава прикраса у зачісці! Дозвольте глянути ближче, – до жінки підступив давній знайомий, що займався колекціонуванням антикваріату і добре розумівся на штуці. – Така краса! Мусить бути гіперкоштовною, то дуже стародавня річ… Часом не фамільний спадок?

Жінка не мала уяви, що у неї на голові, тому непевно посміхнувшись, пробурмотіла щось невиразне і швидким кроком пішла до туалету. Там, міцно зачинивши двері, стала перед дзеркалом і глянула в його холодну безпристрасну поверхню.

На волоссі причаїлась золота змійка з довгастою пласкою голівкою і темно-синім вогником ока. Заколка була настільки витонченою, ажурно-розкішною, що мимовільно Уляна Тарасівна торкнулась цієї краси. І миттєво відсмикнула руку, зойкнувши від різкого болю. На пучці вказівного пальця проступила краплинка крові. «Вкололась», – майнула думка. Світло вибухло на мініатюрній грані зміїного ока, творячи ефект живого погляду, аж виступили сльози у жінки від того різкого сяйва. І чогось здалось, що гадючка тріпнула тендітним жалом…

Цієї ночі сни не приходили, лиш відчуття лету. Чи падіння. А з проколотого пальця зародився кущ темно-бордових троянд, і проріс в тіло, пускаючи листочки і пуп’янки, розврунюючи гостряки тонюніх колючок, аж допоки найдовший шпичак дістався серця, і стало так п’яно і радісно, що прокинулась. Настрій був ейфорійним, як колись, ще в юне студентство, на вечірці курнула марихуани і отой кайф свободи, коли ти ліпиш з вогню і глини галактики і пишеш новітні камінні скрижалі.

До кави влила дві столові ложки коньяку, свято так свято, а в голові забута мелодія, якась італійська, як здійснена мрія, що вже й не чекалось. Сонце за вікном яріло золотим дукатом, змістились у танці зима з весною, не розбереш, хто керує світом, пташки здуріли на імпровізованих стихійних концертах у небесній підворітні, агов, пане-господарю, чи ж ти дома, дозволь цвірінькувати; яка ж та кава нині добра, цариця всіх колишніх кав, і день нинішній кращий за всі попередні. Гарячий душ по шкірі збігав змійками, краплини прозорими лусочками висвічувались на животі і стегнах, чогось хотілося сміятись і плакати водночас, а ще танцювати, вишивати бісером, ліпити пасочки в пісочниці…