Текст книги "Рівно/Ровно (Стіна): нібито роман"
Автор книги: Олександр Ірванець
Жанр: Современная зарубежная литература, Современная проза
сообщить о неприемлемом содержимом
Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 3 страниц]
Більшість присутніх дружно повернула голови у глиб зали.
– Нехай вам читає той, хто у вас квартіри получає! – раптом різко й гостро відповів Юхим Поліщук, не підводячись з місця.
– Ну, як не хочете, Юхиме Яковичу, то ми когось іншого попросимо, – роздратовано-примирливо промимрив Зубчук. – А на ваш закид я вже раніше пояснював вам усім, що через наявність певних тимчасових проблем у житловому будівництві обком партії видав розпорядження, згідно з яким до особливого розпорядження про скасування цього розпорядження квартири членам нашої спілки будуть надаватися лише посмертно і… і в інших надзвичайних ситуаціях. Але хто ж прочитає нам свої роздуми про перебування Тараса Григоровича Шевченка у нашому краї? Хоче… хоче це зробити… Гімнюк Микола хоче!.. – майже полегшено оголосив Трохим Зубчук.
Микола Гімнюк взяв з далекої парти зошита з обвислими краями і, повернувшись обличчям до аудиторії, гугнявим одноманітним голосом зачитав: «Дорогою з Корця у Межиріч Тарасові Григоровичу довелося заночувати в селі Синів, тепер Гощанського району. Швидко опускалися на землю сутінки. Яскраво освітлені стояли хати місцевих попів, куркулів і багатіїв. „Ні, не піду я до них проситися на ніч, – вирішив Тарас Григорович, – піду до простих людей“. Він постукав у вікно бідної хатинки на краю села, понад дорогою. Двері відчинилися, й на порозі з’явився Омелько Стецюк, господар цієї бідної хатинки. Тарас Григорович назвався й попросився переночувати. Омелько Стецюк з радістю впустив такого дорогого гостя. („Го-го-го“, – подумки відзначив для себе Шлойма збіг трьох однакових складів.) Хоча діти вже й спали, Омелько Стецюк звелів жінці накривати вечерю на стіл. Жінка Омелькова, Параска Стецюк, з радістю накрила на стіл, що вже мала до вечері – молока, хліба та вареної картоплі…»
– Ану стоп! Ви це молоко викресліть! – сердито втрутився у його читання Зубчук. – Звідки в тих нещасних трударів молоко, якщо перші тваринницькі ферми в нашій області з’явилися тільки з приходом Радянської влади!
– Як ви до мене таким тоном говорите, то я взагалі не буду далі читати. Я вам не наймався!.. – плаксиво продудонів у ніс Микола Гімнюк і сів на місце, уткнувшися обличчям у розгорнутого зошита.
– Ну що ви справді! Що за колектив!!! – Зубчук, зауваживши, що припустився помилки, намагався виправити ситуацію. – Добре, тут у нас іще поети єсть. Он там, у самому кінці сидить, виходь-виходь, не ховайся, оце у нас Олесь Фіалко, це псевдонім, його справжнє прізвище – Баранюк, студент педучилища, дуже перспективний молодий поет, учасник республіканської наради, давай-но, прочитай щось для гостей, отого свого віршика… того вірша, ну, про юрбу!
Веснянкуватий худорлявий юнак з відстовбурченими вухами й крупними передніми зубами, що робили його схожим на виснаженого ховраха зі шкільного зоокуточка, не примусив себе довго впрошувати й, виступивши убік від парти, задекламував:
Невже це так довіку буде?
В наш час утвердження добра
Є люди.
Є чудові люди!
А є юрба!..
Багаторука і столика, —
Хіба від неї є пуття?
Бо ж скільки геніїв великих
Вона цькувала за життя!
Зате нездар, цей людський пил вона
Понад собою вознесла,
Натішилась, награлась – кинула,
В своїй байдужості страшна…
«Як би оце звідси вийти непомітно… – майнула у Шлойми думка, яку він квапливо від себе відігнав, проте вона негайно повернулась. – Бо скільки тут літературою катуватимуть? Годин зо три, не менше…»
Олесь Фіалко-Баранюк у цей час саме дочитував свої віршовані мініатюри про весну, яка в молодого поета символізувала відродження й пробудження всього нового, свіжого, чистого і прогресивного:
І незабаром вже проллються
Дощі великі і малі.
Неначе вічна революція,
Весна крокує по землі!..
– Добре, Олесю! – благословив його відповідальний секретар і голова Ровенського відділення в одній особі. – Ростеш. Скоро будемо вже думати про якісь публікації в місцевій періодиці. Рівень твій вже дозволяє.
– А ще я хотів би закінчити свій виступ… – перебив його зненацька юний поет своїм високим надтріснутим голосом, – зверненням до нашого шановного гостя!
Вся письменницька аудиторія, ніби не вірячи вухам своїм, приголомшено підвела голови і спрямувала погляди хто на Шлойму, хто на Фіалка.
– Шлоймо Васильовичу! У старих ровенських газетах, в обласному архіві я розшукав ваші перші поетичні публікації! Повертайтеся в поезію, Шлоймо Васильовичу! Ви ж так прекрасно починали. Я читав ваші ранні вірші своїм однокурсницям… і однокурсникам. Їм усім дуже подобалося. Ваша інтимна лірика, ваш «Вальс для Наталки» – я його напам’ять знаю:
Я не спеціаліст в словеснім камуфляжі.
Любов за ґрати слів сховати я не зміг.
В запльованім піску на басівкутськім пляжі
Я поцілую слід твоїх, Наталко, ніг.
Так, як цілують сніг, так, як цілують сміх,
Я поцілую слід твоїх, Наталко, ніг!..
«От мерзотник малий, моїми давніми віршами дівок у кущі заманює!» – незлостиво констатував Шлойма подумки. А молодий поет, видно забувши останню строфу, знову заговорив прозою, близькою до публіцистики:
* * *
– У мене його, цього вірша, навіть дівчата наші просили переписати у днєвнік пожеланій, тобто у щоденник побажань. Бачите, як ви раніше писали! А те, чим ви займаєтеся зараз, Шлоймо Васильовичу, воно ж зовсім не те, воно ж незрозуміле широким читацьким масам. Оті всі бубабісти, лугосади, нові дегенерації – це ж усе таке, вибачте, непотрібне. Вони ж усі у своїх творах вживають нецензурні вислови, пишуть незрозумілою простим трудящим мовою, вони… вони… – Молодий поет раптово вмовк, зніяковів і, сівши на своє місце, виснажено зітхнув.
– Що то воно молоде! – чи то з осудом, чи то схвально підсумував його виступ Зубчук. – А ми тим часом продовжимо нашу роботу. Якщо ніхто більше не хоче прочитати нам свої розділи з нашої спільної праці… нема бажаючих?.. – Зубчук обвів поглядом присутніх зі Шлоймою включно. – …тоді я хотів би зараз надати слово!.. (Шлойма внутрішньо напружився: ще тільки виступати тут зараз бракувало! що казати? про що розповідати? про що тут можна говорити, а про що – ні? Ой, як би гарно було б зараз чкурнути звідси якнайдалі!..)
Та його страх був цілком даремним. Бо Зубчук, витримавши досить тривалу паузу, переможно оголосив, що тепер він хотів би надати слово іншому гостеві, гостеві столичному, вченому і знаному, а саме – професорові, завідувачеві кафедри літературознавства Київського державного університету Юрієві Павловичу Чмоневі.
З-за останньої парти підвелась невисока кремезна постать у яскравому синьому светрі з малиновими рукавами, взяла під пахву шкіряну течку і поважно попрямувала до дерев’яної кафедри-трибуни у кутку. Зустрівшися із Шлоймою очима, професор Чмонь ледь помітно кивнув своєю масивною головою, наче привітався, а може, й ні. Зубчук делікатно узяв Шлойму за лікоть і легенько потягнув до передньої парти, яка залишалася порожньою, в той час коли всі інші парти пообсідали письменники. Уся аудиторія, притамувавши подих, звернула погляди до Чмоня, який, схилившися грудьми на кафедру, попідтягав рукава светра і розщіпнув на комірі сорочки верхнього ґудзика.
– Про Шевченка говорити нелегко! А нелегко про Шевченка говорити тому, що важко!.. – Чмонь вочевидь шукав точку опори, відштовхнувшися від якої, він міг би пожбурити свою промову слухачам, немов античний дискобол. – І водночас про Шевченка говорити можна безкінечно! Бо він – це той моноліт! На якому! Стоїть і стоятиме! Українська! Література!
Шлойма вже нарешті потрохи починав усвідомлювати, чому він ніколи не розумів творів Чмоня, як вони потрапляли йому до рук у нечасто читаних київських часописах – «Вітчизні», «Києві» й нещодавно знову відродженому «Радянському літературознавстві», тепер під назвою «Українське соціалістичне літературознавство». Тим часом професор Чмонь дедалі ширше розкручував над головами присутніх письменників обласного центру спіраль порожнечі свого виступу.
– Шевченко – він же всеосяжний! Він охопив усе!.. І саме тому! Саме тому наші ідеологічні супротивники… —
Чмонь кинув погляд на Шлойму, погляд гострий й короткий, ніби давньоримський дротик-фашіо. – …всілякі там Грабовичі, а також їхні доморощені підспівувачі, на кшталт Оксани Забужко… дозволяють собі інтерпретувати творчість Великого Кобзаря, як їм заманеться. Доходять до… Самі знаєте, до чого доходять ці так звані дослідники!.. Я вам з усією відповідальністю заявляю, усім тут присутнім, що якби… якби Тарас Григорович зараз встав з могили на Чернечій у Каневі… – Чмонь молитовно звів очі д’горі й завмер.
Шлойма скосив очі на Зубчука, що сидів праворуч. Той благоговійно і заворожено намагався відшукати на стелі ту саму точку, в яку дивився зараз київський професор.
– …він одразу ж добряче нам’яв би вуха цим самозваним дослідникам! – Голос Чмоня твердів і вищав (з наголосом у слові «вищав» на обох складах). – А декому він стягнув би штани й добряче відходив би його паском, паском, ременем, кропивою!!! – Чмонь аж тіпався над кафедрою, щосили показуючи, як немилосердно шмагав би Т. Г. Шевченко самозваних дослідників своєї творчості.
«Якої біди я тут сиджу? – майже з розпачем, різко й зненацька подумав Шлойма. – Надворі такий чудовий осінній день, може, один з останніх погожих днів у році. Міг би пройтися містом, парком, у якому не був уже стільки літ». Бажання було настільки непереборним, що він аж смикнувся звестися з-за столу, і лише спійманий гострий погляд Зубчука пришпилив його назад, до незручного дерев’яного стільчика з надламаною спинкою.
Тим часом професор Чмонь, зробивши чергову паузу, підвів голову, наче хотів ухопити якнайбільше повітря у свої широкі груди, – й раптом, коротко кашлянувши, захрипів і почав сповзати з кафедри, благально простягнувши руки до письменницької аудиторії. Зубчук і ще хтось із письменників після миті-паузи кинулись до професора. Зчинилася загальна метушня, залунали заклики: «Води!», «Води!» – а води, як на зло, ніде не знаходилося, хтось вибіг у коридор, хтось іще підставляв стільця під обважніле професорове тіло, – і тут Шлойма цілком несподівано для себе самого підвівся й, не особливо навіть криючись, вийшов за межі холу, не до вхідних дверей, а в протилежний бік, у глибину будівлі. Широкий коридор з вікнами праворуч і дверима по лівому боці тягнувся у глибину Дому ідейної роботи. Останні двері в кінці коридору мали на собі літеру «М», набиту під трафарет. Шлойма прослизнув досередини і роззирнувся. Вікно було одне, на протилежній від дверей стіні, височенько над двома пісуарами. Аби лиш ніхто сюди не зайшов – і можна спробувати…
Раптом в одній з кабінок чмихнув двічі чи тричі зливний бачок, дзеленькнула пряжка на паскові, й за мить з кабінки виринула квадратноплеча постать Самчука. Підійшовши до крана, він тицьнув долоні під тоненьку цівку води й, зиркнувши через плече на письменника Ецірвана, котрий укляк над пісуаром, запитав з усмішкою в голосі:
– Що, Шлоймо Васильович? Підсадити?
І рвійно обтріпуючи долоні, швидко вийшов з туалету, притримавши двері, щоб не хряпнули.
І що ви цим хотіли сказати? Що за підколки такі? До чого вони? Шлойма відпровадив його поглядом, для виду посовав туди-сюди зіпера на штанях (хоч би не забути, що ривків «туди-сюди» має бути парна кількість, бо ходитимеш потім з душею, відкритою всім незгодам світу), прислухався. У коридорі панувала цілковита тиша. Ось цього вони від мене зараз точно не чекають!..
Обтічні боки порцелянової туалетної посудини були слизькими, та все ж якось вдалося спертися на них ногою, другою відштовхнутися від підлоги, вікно виявилось навіть на шпінгалет не зачиненим – легко відійшла убік квадратна рама зі склом, заляпаним вапном у час останнього ремонту, – й ось ти вже по той бік, зістрибуєш у траву на схилі, сорокалітній мудацюго, знаний рівненський письменнику, що ти собі думаєш, ніби хлопчак з уроків, утікаєш з такого важливого заходу, який тут неодмінно назвали б міроприємством. Та нехай собі, нехай вже якось там без мене, відвик уже від таких посиденьок. Треба трохи прогулятись, ноги розім’яти.
За спиною Дому ідейної роботи круто здіймався угору пагорб з тополями потойбіч вершини. Коли ця споруда лише будувалася, бульдозерами зрили частину узвишшя, на якому лежав старий єврейський цвинтар. Навіть у протилежному кутку міста, на Московській (тепер Степана Бандери, хоча ні, зараз тут, по цей бік Стіни, знову на Московській), де минало твоє дитинство, між однолітків переказувалось, ніби пацани з п’ятої школи у футбол черепами грають на цьому будівельному майданчику.
Але щоб зостатись непоміченим, зараз найкраще буде піти саме тут, угору, по схилу.
Видряпавшись на пласку вершину пагорба, він обтріпав штанину, до якої причепилось кілька сухих реп’яшків. Англійські лаковані мешти запилюжились і вже не відбивали сонячного сяйва своїми тупими носаками. Ну й нехай – на жодне прийняття тебе тут сьогодні не запрошено. Відщипнувши двома пальцями останнього реп’яха від вельвету, Шлойма побрів схилом праворуч, до сіро-червоних стін п’ятої школи, які просвічували неподалік, за тополями. Школу цю, пам’ятається, збудовано у формі не зовсім симетричної літери «Н», за однаковим проектом із твоєю рідною вісімнадцятою. Вниз, до загостреного викруту стіни вели широкі бетонні сходи, обсаджені невисокими вербами, які вже трохи покоричневіли під вересневим сонячним промінням. Самотня жіноча постать підіймалася сходами угору. Коли вони порівнялися й зустрілися поглядами, обличчям жінки перебіг подив, змішаний з переляком, який за мить змінився розгублено радісною посмішкою:
– Шлоймику!
Сестра Уляна широко розвела руки в зеленкуватих бананових рукавах демісезонної куртки й застигла, все ще трохи вагаючись. Та це таки був він. Уляна лизнула брата у щоку й знову повторила: «Шлоймику!..»
– А мати сказала, що ти на роботі.
– Я… Я й була на роботі. Звідки ти? Надовго?
– Дозвіл на відвідання маю, на один день. Сьогодні, до вечора. Я там, у мами подарунки лишив, і тобі, й Миколі, й Ількові.
– А Ілько у школі, друга зміна. Вже шостий клас. Він так виріс… – Уляна показала долонею десь на рівні своїх очей. – Слухай, Шлоймику, вас так там лають, у підручнику з укрлітератури за 10-й клас, там у самому кінці є розділ коротенький про сучасну літературу. – Сестрі явно кортіло поговорити про все одразу. – Так там і тебе, і Андруховича згадують, і того, Неборака… Шлоймику, може, ходімо до нас? Ми ж тут, поряд, ти не забув, я сподіваюся…
Шлойма озирнувся. З-за сірого куба Дому ідейної роботи по схилу пагорба невпевнено дряпалися дві квадратноплечі постаті, метушливо роззираючись навсібіч і притримуючись руками за хвости вже підсохлого бур’яну.
– А ходімо! – не роздумуючи, вхопив сестру під руку. Йому прийшла до голови ідея, що здавалась майже рятівною. – Від вас таксі викликати можна?
– Можна, звісно, можна, – зраділа Уляна. – Ми тобі й талона дамо.
– Якого талона? – сторопів Шлойма.
– Ой, та ти ж не знаєш. На таксі талона. У нас же воно по талонах. Але ми ними ніколи не користуємось. А Миколі на роботі, в його бюрі талони видають. То у нас їх ціла купа.
Уляна теж зауважила тих двох на далекому схилі й, прикриваючи Шлойму собою (а бахмата зелено-бананова куртка добре надавалася для цього), швидко повела брата попід облупленими стінами школи. До під’їзду її дому вони майже вбігли, відсапуючись, натисли обгорілу пластмасову кнопку ліфта й остаточно отямилися вже у помешканні на сьомому поверсі. Уляна гримнула на плиту чайника й заходилася викликати таксі по телефону. Шлойма підійшов до вікна у вітальні і, не відхиляючи тюлевої запони, просто крізь неї подивився вниз, у двір. Ззаду підійшла Уляна, також визирнула вниз. Двоє квадратноплечих метушилися двором туди-сюди, а потім, присівши на зелену лавку просто перед входом у під’їзд, почали про щось радитися.
– Я викликала таксі до першого під’їзду, – зловтішно прошепотіла сестра, – а це в нас третій. Перейдеш через дах і в першому під’їзді спустишся. Ходімо, іще чаю нап’ємося, таксі буде хвилин за двадцять.
Після чаю Уляна, ще раз визирнувши у вікно, потиху піднялася з братом сходами зі свого сьомого на дев’ятий поверх і вже звідти – на дах. Шлойма роззирнувся: праворуч ген далеко внизу розкинулися дахи Західного сектора, всіяні сателітними антенами-тарілками, понад ними де-не-де випиналися вежі готелів: «Хілтон», «Маріотт», «Європейський-Гоф».
Уляна перехопила його погляд.
– Ми з Миколою й Ільком часом виходимо сюди, подивитися у ваш бік. – Уляна сумно всміхнулася. – А квартири з вікнами на захід у нашому будинку отримують тільки співробітники обкому. І ще – дехто з органів. У них ваше телебачення береться. В кого три програми, в кого й чотири. А не тільки «Радіо-еф-ем». До речі, ми тебе по радіо чули, коли ти виступав, про ваш театр, про свою п’єсу розказував. У тебе ж десь прем’єра незабаром…
Та слід було поспішати. Вони пірнули з даху в люк першого під’їзду, збігли до ліфта металевими сходами, фарбованими салатовою фарбою. На щастя, ліфт, який саме стояв на дев’ятому поверсі, виявився у робочому стані. З’їхавши донизу, Шлойма залишився в під’їзді, а Уляна визирнула з вхідних дверей.
– Давай швиденько, таксі оно стоїть. – Вона всунула братові в руку якогось папірця і поцілувала у щоку.
Шлойма виступив на півкроку, прикриваючись дверима. Просто перед сходами в під’їзд стояв червоненький 412-й «Москвич» з гострими закрилками й лампочкою на даху кабіни. По лампочці були помальовані шашечки, певно, гуашшю – не олійною ж фарбою вони могли бути помальовані. Хоча, якщо лампочку ніколи не вмикати…
Він швиденько гепнувся на продавлене сидіння поруч з водієм і видихнув «Поїхали». «Куди „поїхали“? – перепитав водій, носатий і лисуватий дядько в сонцезахисних окулярах і картатій тенісці. – І ви ще свого талона не пред’явили».
Шлойма зиркнув ліворуч. Крутоплечі постаті на лавці біля третього під’їзду, щось запідозривши, позирали в їхній бік.
– Поїхали-поїхали, – вже майже благально зашепотів Шлойма до водія, простягаючи йому папірця, отриманого від сестри. – Виїдемо з двору, а там я скажу, куди їхати. Їдемо… Їдемо… – Вся рідна географія разом з топонімікою вмить вискочила кудись із голови. – Їдемо… на Кузнєцова! – сяйнула нарешті назва бодай однієї з вулиць у рідному місті, по сей бік Стіни. Крутоплечі постаті коло третього під’їзду вже потрохи рушили в їхній бік, про щось між собою перемовляючись.
Водій нарешті увімкнув запалення, подивився у дзеркальце, й «Москвич» кількома ривками, з чахканням виїхав з двору.
Випірнувши між будинків поза магазином «Електроніка», вони звернули на Млинівську і, лишивши ліворуч Грабник, хвилини за три досягли перехрестя Ленінської й Кузнєцова, яке сьогодні вранці Шлойма вже проїздив, хоча і в іншому керунку, перпендикулярно теперішньому. «Москвич» переповз перехрестя й, з’їхавши ще метрів сто донизу, спинився. Шлойма поліз до кишені. Раптова думка про те, що він не має тутешніх грошей, полоснула по свідомості, але за секунду змінилася згадкою про банкноту в сто карбованців, отриману вранці від митника в обмін на стоєврову.
– Е нє, в мене з таких дєнєг здачі не буде, – роздратовано протягнув водій, та потім, перевіривши купюру на світло, все ж відрахував цілих вісімдесят карбованців здачі, хоча на лічильнику світилася цифра 05.00. – Все, шо в кошельку було, ви в мене вибрали.
Шлойма не хотів сперечатися. Вийшовши з авта, він найперш глибоко зітхнув, намагаючись ввібрати до легень якнайбільше повітря, та відчувши замість свіжості лише пилюгу з присмаком асфальту, прокашлявся й збіг сходами у парк.
Ці каштани, ці тополі, ці верби й липи пам’ятають тебе років так із тридцять п’ять. Ну так, до Рівного ви переїхали у шістдесят шостому. Чи у шістдесят сьомому? Тоді, до п’ятдесятиліття Жовтневої революції, міські власті кардинально змінили центр міста. Зруйнувавши кілька двоповерхових кварталів старої, ще польської забудови, заклали площу Леніна з пам’ятником Ленінові ж посередині. За спиною вождя звели кінотеатр «Жовтень», кінотеатр широкоформатний, чим страшенно пишалися й тільки так іменували його в пресі й службовій документації. Зараз це все – потойбіч, за Cтіною. Десь у середині дев’яностих місце вождя зайняв Тарас Григорович, а кінотеатр переназвали «Україною». Але тоді, ще за часів єдиного міста, безпосереднє й близьке сусідство двох великих площ – Театральної та майдану Леніна-Незалежності – змалку дивувало і дратувало тебе, як щось погано задумане і ще гірше втілене.
А парк все той самий – великий, загадковий, притишений. Він вже давно пребуває таким. У сімдесяті-вісімдесяті парк був для тебе багато чим, майже усім: домом – не домом, але – приватним світом. Тебе не можна було назвати «неблагополучною дитиною», з дому ти не втікав, та все ж кожну вільну мить намагався провести тут, у парку. Нормальна реакція дитини лісового краю на відсутність лісу в безпосередній близькості. Парк розпочинався за кілька кварталів від п’ятиповерхової хрущовки, в якій тоді мешкала ваша родина. Шлях до центру міста – якщо не користуватися транспортом – лежав через парк. У парку знаходився каскад фонтанів, танцмайданчик, кінотеатр, атракціони – всілякі гойдалки з каруселями й чортовим колесом. Та перш за все парк був живим організмом, велетенським, зеленим, рухомим. Він дихав на пагорбах понад старим центром, вбираючи в себе щоденну втому міста, він огортав кожного, хто вступав під гіллясте склепіння. Перша сигарета, перша пляшка портвейну, перша серйозна бійка, перший дівочий поцілунок – скільки тих ініціацій пройшло в більшості мешканців міста (і в тебе особисто) у затінку цих кущів, на цих нерівно асфальтованих алейках. Повільно крокуючи однією з таких алейок паралельно гранітному парапетові, Шлойма пригадав свої нічні повернення парком додому, на Московську, десь у першій половині сімдесятих. Він тоді ще не писав віршів, але вже декламував, і перемігши на шкільному конкурсі читців, потрапив до «сімки». Четверо хлопців і троє дівчат у традиційних тоді строях «білий верх, чорний низ» були неодмінною складовою всіх загальноміських урочистих вечорів: 8 Березня, 1 та 9 Травня, 7 Листопада і 2 лютого, локальне свято, день визволення Ровно від німецько-фашистських загарбників. Час виходу «сімки» на сцену завжди припадав аж на кінець урочистих засідань, після довжелезної доповіді першого секретаря обкому з переліком досягнень трудящих міста й області, вже аж перед самим початком урочистого концерту. Піонери своїми дзвінкими голосами тарабанили холерично-хореїчні рядки величальних віршиків, попередньо накурившись у туалеті. Тексти віршиків створювались здебільшого місцевим автором з дивним прізвищем Можаєнко, до якого він сам чи хтось із його предків приточив у кінці літерку «в». Товариш Можаєнков і сам часом впадав за лаштунки, аби проконтролювати, чи випадково не перекрутив хтось із декламаторів його рядків, не змістив наголоса, не спотворив змісту. Масними й ніжними очима позирав він на молодих актрис, котрі обсмикували спіднички перед виходом на сцену, а також і на молодих акторів, особливо – на танцюристів, у яких трико щільно обтягали всі принадні вигини та опуклості їхніх мускулястих тіл. Як усякий справжній поет, товариш Можаєнков повнився любов’ю до усього світу, а в тім, що ця любов була надміру плотською, тілесною, його вини не було, бо все це були вже прошуки науки фізіології, яку лише помилково, через недогляд не внесли свого часу до реєстру лженаук. «Дивно, чому це Можаєнкова не було сьогодні на письменницькому зібранні? – майнула думка. – Померти він іще б не мусив, зараз йому десь коло сімдесятки… Чи, може, його до Спілки не прийняли?..»
Переважна більшість «урочистих засідань» відбувалася в театрі. Так, саме в театрі, там, де сьогодні увечері накручені Маульвюрфом актори проговорюватимуть твій вар’ятський текст, твій геніальний текст, твій вистражданий, виболений, твій постмодерний, приховано стьобний, твій сякий-перетакий і ще якийсь там текст. Споруда театру сьогодні не зовсім та сама, бо він, театр, горів десь у другій половині сімдесятих, а потім довго відбудовувався. Та все ж – це театр, і тоді він час від часу робився вмістилищем кращих представників народу, який населяє місто та околиці. Кілька разів на рік «ровенчани», вони ж «рівняни», вбиралися у святковий одяг, видобувши його у надрах шаф, відчистивши й відпрасувавши. В інтервалах між урочистими зборами театр досить регулярно повнив свої безпосередні функції, ставлячи п’єси й граючи їх перед повним залом петеушників або ткаль з льонокомбінату, яким квитки задурно забезпечувала профспілка. Після завершення їхнього виступу «сімку» заводили в котрусь із кімнат чи гримерних за сценою і вручали кожному по коробці дорогих цукерок виробництва місцевої кондфабрики «Червона зірка» – «Червоний мак», «Каракум» або навіть «З лікером». Автобус № 22 від театру в бік Московської у вечірній час ходив погано, і тому худенька постать тонкошийого вухатого підлітка з коробкою цукерок, затиснутою під пахвою, здебільшого чимчикувала швидким кроком пізньовечірнім парком, майже підбігаючи від одного ліхтаря до іншого. Уляна, яка мала тоді рочків 3—4, вже просікла, що з таких пізніх відсутностей брат зазвичай повертається з гарною здобиччю, і всіляко намагалася не заснути, дочекатися Шлоймика, всупереч наполегливим спробам батьків приспати молодшу дочку.
За чахлими, приземкуватими каштанами у видолинку розпласталися понад землею розкарячені верби – по них було так зручно лазити, граючися в індіанців після перегляду чергового дедеерівсько-югославського вестерну з Гойко Мітичем, замінником чи, швидше, – предтечею Арнольда Шварценеґґера для радянських дітей сімдесятих років. Ці захоплюючі забави тривали, аж поки товстий Ігор Юрковський не зламав собі руку, перестрибуючи з дерева на дерево. «Не долетів, бідака», – підсумувала Шлоймина мати, довідавшись цю новину.
Але не щоразу Шлойма повертався нічним парком в самотині. Інколи поруч із ним ішла Обля.
Обля, Олена Бляшана, вчилась у «російській» одинадцятій школі й була на рік старшою від Шлойми. Вона мала дзвінкий, чистий голос і також входила до «сімки». Невисока, проте рано й гарно розвинута дівчина, виходячи на сцену, не без певного задоволення ловила на собі захоплені погляди молодших членів президії. Її трішки приземкувата постать на міцних повнуватих ногах, увінчана русявою голівкою з кирпатим носиком, вочевидь, будила в партійцях якісь приємні асоціації, навівала їм спогади з буремної комсомольської юності.
Батьки в Облі розлучилися, коли дівчинка йшла до першого класу. Мати, вчителька початкових класів, іще рік-два попрацювала за інерцією в школі, а потім, втомившись існувати з підростаючою дочкою на 120 карбованців у місяць, влаштувалась провідницею на поїзд Ковель – Москва. Батько, перспективний лікар-нейрохірург і фанатичний бітломан, віддавши щедру данину зеленому змієві, врешті знайшов душевний спокій на посаді патологоанатома Ровенського міського моргу. Роз’їхавшися з дружиною, Ігор Бляшаний виписав із села стареньку матір і замешкав з нею в двокімнатній хрущовці на другому поверсі, просто над аптекою, поряд з магазином «Білий лебідь». Тож коли Оленчина мати від’їздила у більш як сорокавосьмигодинний рейс, дівчина ночувала в батька й бабусі. Таке траплялося практично щотижня, й саме тому час від часу Шлойма перетинав парк пізнього вечора удвох з Оленою, несучи під пахвою не одну, а дві коробки цукерок. Якоїсь весни, після урочистих зборів до 1-го, а за тиждень – і до 9 травня ці вечірні прогулянки раптом набули нового, незнаного доти для Шлойми забарвлення. Він тоді закінчував сьомий, а Олена відповідно – восьмий клас. Тридцятого квітня збори таки добряче затягнулися, а вже після їхнього закінчення «сімку» ще добряче помаринували в передбаннику банкетного залу, доки вручили традиційні коробки «Червоного маку». Шлойма з кількома приятелями встиг покурити, замкнувшись у кабінці чоловічого туалету, а до Облі у цей час не без успіху залицявся другий секретар міськкому комсомолу – слизький на вигляд чорнявий парубок, який саме перебував у «критичному» для комсомольця віці двадцяти восьми років. Йому без особливих труднощів вдалося затягнути товстоногу піонерку-комсомолку до театрального буфету й там почастувати її пивом і сухим вином з шоколадкою. І за годину по тому, вже йдучи парком, Шлойма здивовано позирав на розпашіле Облине обличчя, слухав її хихотіння з його простеньких дотепів, яке поступово переросло у хихотіння й зовсім без причини. Вже дійшовши до свого будинку, Обля затягла Шлойму в під’їзд і там, одразу за вхідними дверима, на сходах, вхопивши за голову, раптом смачно поцілувала губи в губи, потім відсторонившись, кілька секунд задоволено вдивлялась у його ошелешене обличчя, після чого, вихопивши у Шлойми з-під пахви належну їй коробку цукерок, зі словами «Хороший мальчік» швидко вознеслася сходами на свій другий поверх, залишивши майбутнього письменника у вирі розбурханих почуттів.
Після того, повільно бредучи останні два квартали до свого будинку, Шлойма аналізував пережиті почуття: ну проникла вона тобі язиком у рота (словосполучення «ротова порожнина» він тоді ще не вживав), ну щось там покопирсалась. Зуби волого цокнулись об зуби. Але від чого тут кайф і до чого тут кайф?.. Та й чи відчув ти кайф хоч якийсь? Слід зізнатися – таки відчув. Хоча у чому саме він полягав, пояснити собі ти не міг. Явно – не у контакті слизових оболонок, – цього, останнього терміна він ще теж тоді не відав.
Спинившись посеред алейки, Шлойма дістав з кишені пачку «Ґалуазу» й зазирнув досередини – іще з десяток сигарет стриміло звідти жовтими фільтрами догори. Взявши одну до вуст, Шлойма почав шукати по кишенях запальничку, а поглядом – місця, де можна було би присісти.
Онде, метрів за тридцять, край алейки вкопана лавочка, ще й дошки не всі у ній повиламувані. Тільки спершу слід її помацати, обдивитися, бо паркова мебля, схоже, нещодавно пофарбована. Он і ціла шпальта газетна прилипла, постелена зверху на фарбу, вже порядно вижовкла на сонці – «Україна оновлена», київська газетка, в Західному Рівному її ще попошукати по кіосках. Заголовки стріляли в очі своєю переконливою недоречністю – «Піднімемо престиж вітчизняного виробника», «Переговори в Криму – ще один крок до зміцнення українсько-російських взаємовідносин», «Хроніка жнив», а у правому нижньому куті – ти бач! – оголошення, чи й не рекламне: «Мимська фабрика молочних і кондитерських кремів проводить конкурс романів і п’єс „Кремація слова“. Конкурс проходить під патронатом ЦК КП СРУ. До розгляду приймаються рукописи художніх творів, що раніше не друкувались і не ставилися. Переможці отримають достойні грошові винагороди (500– 1000 крб.), а їхні твори будуть опубліковані великими тиражами й поставлені у провідних театрах СРУ. До участі в конкурсі запрошуються домогосподарки, учні шкіл та ПТУ, особи, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Професійні письменники та особи з вищою освітою до участі в конкурсі не допускаються…» Далі текст оголошення уривався – між дошками лави зяяла тріщина. «Бувають же ж, блін, моменти у житті. От їй-бо, взяв би участь у цьому конкурсі, хоч би й під псевдонімом, від імені якоїсь домогосподарки…»
Внимание! Это не конец книги.
Если начало книги вам понравилось, то полную версию можно приобрести у нашего партнёра - распространителя легального контента. Поддержите автора!Правообладателям!
Данное произведение размещено по согласованию с ООО "ЛитРес" (20% исходного текста). Если размещение книги нарушает чьи-либо права, то сообщите об этом.Читателям!
Оплатили, но не знаете что делать дальше?