Текст книги "Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861"

29 листопада 1857. Нижній Новгород

Милий мій друже! Позавчора чортові не було чого робить, то він носив мене в Балахну, трохи не за тридцять верст од Нижнього, а Федор якраз в той день і переїхав через Нижній. І що б йому було підождать до завтра. Недобрий він, поцілуй його за мене.

Письмо твоє, нашвидку писане, я получив і дякую тобі за його, а то вже я думав, що ти, крий Боже, занедужав. Ти пишеш, чи получив я отставку із Оренбурга. Получив. Чисту получив. А ще до [по]лучения ції поганої отставки писав я графині Н[астасії] І[ванівні] і графу Ф[едору] П[етровичу] письма. Не знаю, чи получили вони їх, чи ні. Довідайся, будь ласкав, та й напиши мені. І напиши мені, чи до ладу я написав письмо графу Ф[едору] П[етровичу], бо я на такі химерні письма не великий майстер. Та не забудь спитать у графині Н[астасії] І[ванівни], чи був у неї з моїм поклоном Сапожников.

Подякуй доброго і розумного Куліша за його «Чорну раду» і за «Записки о Ю[жной] Р[уси]». Я вже в другий раз читаю «Чорну раду» і як прочитаю, то напишу йому прездоровенний мадригал. А поки що буде, послав я йому з Варенцовим «Москалеву криницю» і «Ченця». Та якби був знав, що він має од Щепкіна, то послав би що-небудь друге, у мене єсть багато дечого, тілько все-то те понедороблюване. Як заста[не] оце письмо Варенцова в Петербурге, то перешли мені з ним наші народные думы, изданные Метлинским. Або хоч почтою перешли, бо я ще і не бачив ції хваленої книги.

Нарисовав я карандашем для тебе своє поличіє, та нема з ким переслать його, а по почті боюся зотреться. Думав переслать з Федором, так чорт, враг добрых наших помышлений, бачиш, що зробив.

Пише мені старий Щепкін і просить, щоб я приїхав до його на праздники в гости. В саму Москву мені їхать не можна; то він просить мене до свого сина на хутір, десь недалеко коло Москви. Я жду од [його] на днях письма, він мені напише, де той хутір і коли туда можна приїхать. А що якби і ти, взявши Куліша та й Семена з собою, та й ви приїхали на той благодатний хутір. А дуже б добре було. Я тобі напишу, як получу од старого письмо. А поки що прощай, не забувай великої просьби твого искреннего

Т. Шевченка.

18 ноября.

Нижний.

4–5 грудня 1857. Нижній Новгород

5 декабря 1857 г.

Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки, і особливе, спасибі тобі за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрюкував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в «Руській беседі», і там вона добра, але по-нашому лучче. Розумний, дуже розумний і сердечний эпилог вийшов; тілько ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів.

Не знав я, що в тебе єсть «Москалева криниця» і «Чернець» од Щепкіна, а то б я тобі послав що-небудь інше. У мене багато дечого зібралось через десять літ, та не знаю, що мені робить з моїм добром, – як його пустить в люде.

Спасибі тобі за «Наймичку». Чи не найдеш там у панночки-хуторяночки в альбомі мого «Івана Гуса»? Добре було б, якби найшов, а то шкода буде, як пропаде.

Що се за дивний, чудний чолов’яга Л. Жемчужников! Поцілуй його за мене, як побачиш. Ще ось що. Чи багато в тебе преномерантів на «Записки о Южной Руси»? Боже мій, як би мені хотілося, щоб ти зробив свої «Записки о Южной Руси» постоянным периодическим изданием на шталт журнала. Нам з тобою треба б добре поговорить о сім святім ділі. Зроби ти ось що. Старий Щепкін на тім тижні хоче до мене приїхать в гості; а що, якби і ти, молодий, забіг за ним в Москву та вкупочці і прилетіли б до мене. Дуже б, дуже б добре ви зробили, други мои искреннии! Тут би ми порадились з старим майстром і насчет твоїх «Записок», і насчет мого нікчемного добра. Прилітай, мій голубе сизий, хоч на тиждень, хоч на один день. Може, Варенцов не виїхав ще з Петербурга: то от би з ним разом і приїхав. Я жду тебе, а ти стань мені за рідного брата: поцілуй свою любу жіночку за мене і за себе, та й гайда на залізний шлях.

Поцілуй Маркевича за мене за його ноти; добре, дуже добре, а особливо «Морозенко»: він мені живісінько нагадав нашу милую безталанную Україну. Цілую Михайла, Федора і Семена. Федорові скажи, що я вчора бачився з Кебером, і він його цілує.

Остаюся, ждучи тебе, мій друже єдиний! Остаюся твій искренний Т. Шевченко.

Чи не трапиться в тебе «Літопись» Величка? Як поїдеш, то возьми з собою, а як не поїдеш, то передай Варенцову.

4–5 грудня 1857. Нижній Новгород

5 декабря 1857 г.

Спасибі тобі, Богу милий мій друже, за твої сердечнії, ласкавії письма. Спасибі тобі за приглашение в село Никольское, а тричі разом спасибі тобі за те, що ти хочеш сам приїхать в Нижній. О, як би ти добре зробив, якби приїхав! Тут би тебе, преславного, на руках понесли твої безчисленнії поклонники. Щасливий ти, дуже щасливий, мій славний, мій великий друже! Всі тебе бачили, всі до єдиного руського чоловіка, всі тебе знають і з любов’ю повторяють «твое обаятельное прославленное имя».

Сьогодні був у мене Вл[адимир] Ив[анович] Даль; я показав йому письмо твоє. Зрадів старий, як прочитав, що ти хочеш приїхать в Нижній. Низенько кланяється тобі Вл[адимир] Иванович] і сердечно просить не перемінять доброго наміренія. На тім тижні почнуться тут дворянські вибори, уже почали збираться повітові пани, то може б ти здумав показать себе їм на тутешній сцені. Ото б порадував ти їх хуторянські душі, а мою щиру, любящую тебе душу переніс би на саме небо. На сей конець я бачився з директором Нижнегородського театра, з г. Варенцовим, питав його насчет условий, і він сказав мені, що «согласится на условие, какое ты ему предложишь». Чудний би був, якби і не согласився.

Добрий мій друже! Питаєш ти, чи багато у мене грошей? Дуже, дуже небагато, мій друже єдиний: нема де взять. Заходився рисовать карандашем портрети, так що ж? Нарисовав три портрети, та й сижу склавши руки. Без столиці художник – риба без води. Погано, дуже мені погано у цім Нижнім. Граф Федор Петрович обіщає мені «выхлопотать позволение жить в столице». О, якби-то йому Бог поміг! «Ожила б тогда моя душа одинокая при виде великих произведений божественных искусств!» А тим часом, а тим часом… як ти приїдеш сюди та я подивлюся на тебе, подивлюся, неначе на всесвітнюю галерею, неначе на всесвітній театр, і забуду хоть на годину своє невсипуще горе.

Грошей у мене б стало, щоб доїхать до Никольского і назад вернуться, та не в тім річ. Не я один прошу тебе приїхать сюди, а всі добрі і розумні люди просять тебе, а їх тут таки чимало. Старий Улыбышев, той самий, що написав біографію Бетговена, не пропускає ні одного спектакля: так щиро любить театр; а як тебе побачить, то він, старий, як мала дитина, заридає, та чи він один?

Рішися, друже мій великий, на мою просьбу і, рішившись, напиши мені гарненько, коли б тебе ждать до себе. Я сьогодні ж пишу і Кулішеві: може і він заїде за тобою, та разом і приїдете, мої гості дорогії. А як побачиш мого давнього друга, В[арвару] Н[иколаевну] Р[епни]ну, то привітай її од мене, мій друже єдиний, та в письмі своїм напиши її адрес. Прощай, моє серце! Нехай тебе Бог милує і стереже на славу великого святого искусства. Не отринь же просьби любящого тебе друга

Т. Шевченка.

Куліша не треба ждать: може, він і не поїде, а мені б з ним дуже-дуже треба було б побачиться. Напиши, будь ласкав, і ти йому: може, він тебе, батька нашого, лучче послухає. Посоромиться не послухать.

Ще, як приїдеш, то зараз пришли почталіона на квартиру Овсянникова, щоб тобі не турбуваться насчет поміщенія.

Чи не взяв би ти з собою рукопись «Москаля-чарівника»? Тут єсть прехороша дівчина і талантлива артистка, Піунова. То може б, ви чи не вшкварили б сього «Чарівника» навдивовижу нижегородським людям?

Поцілуй старого Максимовича за мене, та чому він не шле мені своє «Слово о полку Игореве»?

Ще одно P. S. Поніс був уже я оце письмо на почту, та зострівся мені старий Улыбышев і просив написать од себе глубочайший поклон і просить тебе, щоб ти приїхав просто до його на квартиру.

«Москаль-чарівник» єсть тут печатний. І П[іуно]ва сьогодні вчиться по-нашому говорить заходилась. Зраділо дівча – аж заплакало.

8 грудня 1857. С.-Петербург

8 декабря. С.-Петербург.

Жаль, жаль, жаль, милий мій друже, що тебе понесло в Балахну именно в тот день, как мне приехать в Нижний. Но если ты проживешь в Нижнем еще с месяц, то я не теряю надежды видеться там с тобою. Тогда уже надивимося один на другого і наговоримся. Теперь, на днях, я поеду в Малороссию навестить сироту мать, а оттуда мабуть що через Нижний поеду кое-куда по службе. Скажи об этом Кеберу, коли ти з ним познакомився. Поклонись низенько Владимиру Ивановичу і скажи, що буду писать йому незабаром, а коли скоро прийдеться їхать через Нижній, то писать не буду, а самолично переговорю, о чем треба.

Обнімаю і цілую тебе од всей щирой душі.

Твій всегда Ф. Лазаревський.

Михайло хлопочеться о чім треба.

9 грудня 1857. С.-Петербург

9 декабря. С.-Петербург

Дорогой Тарасе! И Федор сильно, сильно жалеет, что не мог тебя отыскать в Нижнем (он не знал о твоем выезде в Балахну), но дожидаться никак не мог: он сильно спешил сюда.

Слава ж Богу, что ты получил уже отставку: все мы дуже, дуже рады этому. Вчера я был у графа: добрая графиня обещала сама писать к тебе скоро и тоже рада за твою отставку; они говорят, что с твоим письмом ничего не делали, до получения сведений об отставке; а теперь при первом удобном случае граф будет просить Президента о дозволении тебе продолжать занятия при Академии. Как только будет что-либо похожее на милость, то я сейчас извещу тебя. Графиня показывала мне твоего киргиза с твоим поличьем и хвастала, что показывала многим и все хвалят. Сапожников у них не был, и они ничего не слышали об нем. Письмо твое к графу, как он говорит, написано хорошо. – И Кулиш, и Белозерский читали твое письмо; и последний виделся где-то с Варенцовым, но я не знаю, что это за человек, а слышал вчера, что он живет где-то на Васильевском.

Песни Метлинского посылаю тебе теперь же по почте.

Уложи-ка хорошенько свой портрет, чтобы не потерся, да пришли через почту; а то долго придется ждать удобного случая; а мне хочется скорее подивиться на тебя хоть на бумаге. Да чи похож?

У меня дела оч[ень] и оч[ень] много, но праздниками может быть и вырвал бы дня два, три, чтоб съездить в Москву и благодатный хутор, если он близко от Москвы. Да, я думаю, что тебе можно бы приехать в Царское С[ело] и тут жить; тогда бы с тобою много кто бы виделся и часто. Семёна в это время не видел.

У меня было твоих грошей 36 р[уб.], да недавно прислал 175 р[уб.] Алексей Мих[айлович] Жемчужников от брата своего Льва и просил не говорить тебе, от кого они. Если тебе нужны деньги, то пиши; я сейчас же вышлю, сколько скажешь; только не забувай и черного дня.

Я встретился здесь с Кишкиным, который ехал с тобою из Астрахани и много с ним говорил о тебе; он оч[ень] хвалит тебя.

Прощай; мій любый, мій дорогий друже. Крепко, крепко обнимаю тебя. Твой весь

М. Лазаревский.

Все здоровы; Федор скоро едет в Малороссию.

Узнай и скажи, откуда Павел Абрамович? Ведь я сам конотопский, но его фамилии не знаю там.

На полях першої сторінки дописано:

11 ч[асов] вечера. Сейчас принесли твое письмо к Кулишу, которое отправлю завтра.

11 грудня 1857. Москва

От 11-го декабря.

Спешу отвечать на твое письмо; если не помешает, что, то я к празднику приеду в Нижний и поколядуєм вкупе. Что же касается до игры на театре, то это будет зависеть от тамошнего начальства, а мне, старику, напрашиваться на это – уже трохи не под лета. Да ежели и пожелают они, то я могу сыграть спектакля два-три, не более: потому что к 1-му генварю должен быть в Москве, потому что бенефисы товарищей, да и свой в генваре. Да и что играть? Ну, пожалуй, «Москаля», «Матроса», «Горе от ума», «Ревизора», «Свадьбу Кречинского», и еще есть маленькая комедия «Женихи, или седина в бороду, а бес в ребро». Из этого, если пожелают, пусть выбирают сами, но чтобы было слажено, а коли що не так, то ми і без театра обійдемось! Поклонитесь от меня Далю і поблагодарите генерала Улыбашева за его радушное предложение. Не знаю только, будет ли деликатно с моей стороны воспользоваться им. По приезде помиркуем. Я думаю выехать или 20-го или 21-го, как случится удобнее.

Дивись, як со спіху перепутав листи, уже розбирай, як тямиш. Когда именно выеду я – еще извещу. Завтра пойду и к Репниной, и к Максимовичу и выполню поручение.

Адрес К[няжны]: на Спиридоньевской улице в приходе Спиридония в доме Аксакова.

Прощай! Роботы ще много – все учити та учити, а на 70-м году уже пам’ять не теє… Обнимаю тебя от души. Твой

Михайло Щепкин.

13 грудня 1857. С.-Петербург

С.-Петербург, 13 декаб[ря].

Дорогое письмо Ваше я получила, как и граф; но не отвечала Вам тотчас, ждала чего-нибудь положительного Вам сказать насчет письма Вашего к графу. Федор Петрович находит лучшим просить В[еликую] К[нягиню] в День праздника Христова, т. е. в день рождества нашего Спасителя, Христа.

Пусть будет так, как муж хочет. На днях был у меня М. М. Лазаревский и сообщил, что Вы, может быть, будете на праздниках около Москвы, куда и он собирается. Я позавидовала ему, позавидовала свободе мужчин! – Да, нельзя ли как-нибудь приехать до Царского Села, или до Павловского? Право, можно. Я сама приехала бы в Москву, да дети не так здоровы.

Как только получим добрый ответ от М[арии] Н[иколаевны], тотчас уведомим Вас, только бы знать Ваш адрес.

Напишите несколько строк Н[иколаю] Осип[овичу] Осипову. Вот его адрес: в город Орел, чиновнику или депутату при конторе Министерства уделов. Он нетерпеливо ждет от Вас вести и не дождется. Это благородный юноша, принимавший в Вас всегда самое живое, теплое участие. Одна строка Ваша доставит ему много отрады, я это знаю.

Многое хотелось бы Вам сказать, а желание видеть Вас сильнее, да и может ли мертвая буква заменить живое слово, – хочу слышать, обменяться живым словом. А до тех пор бросаю перо ничтожное, оно по слабости осуждено на мертвое молчание.

Ваша преданная сестра

гр. А. Толстая.

Середина грудня 1857. С.-Петербург

Не подобає мені, друже мій Тарасе, їздить на розмову з тобою, бо про тебе побиваються, як би тебе залучить до столиці; як же пійде слава, що вже й тепер до тебе збираються земляки, як жиди до рабина, то гляди – й попсується твоє діло в великих панів! Я ж, собі на лихо, чоловік у громаді замітний, то зараз усі й дознаються, що поїхав за сім миль киселю їсти. Коли б же то люде толковали діло по правді! А то таке вигадають, що й не снилось нашому брату. Так не жди мене й не пеняй на мене. Мені сей з’їзд не зашкодив би, а тобі певно зашкодить.

Пишеш ти про свої вірші. Добре б ти вчинив, якби довів їх до ладу да й поприсилав мені любенько. Друковати ж тобі на первих порах нічого не раджу, – хіба вже втеряєш зовсім надію на столицю. А як дасть Бог привітать тебе отут на багнах, тоді порадимось, що з ними чинити.

Нема твого «Гуса» ні в кого, пане-брате. А згадай сам, що здужаєш, а що забув, те скомпонуй наново. Сим ти нам догодиш краще од короваю, далебі!

Про журнал я й не помишляю. Не наше се діло, Тарасе. Утонеш у журналі без слави й без пам’яті. Нехай хто інший веде журнал, а ми помагатимем; то се так! Нам треба писать у тому роді, которий єсть наше праведне достояніє, і що вже нехай хто інший хоть як потіє, а ні чого такого не втне. Журнальна ж премудрость не велике диво, і багато знайдеться до сього діла мистеців. Нехай собі мізкують на здоров’є! Я оце копавсь у старосвітських шпаргалах, доводив до ладу всяку всячину для «Записок», а далі печатав Гоголя, то знікчемнів був нінащо; а тепер, як покинув таку роботу, що всяке подужало б, то й світ мені одкрився, і почав я писать таке, чого опріч мене – чи гарне воно, чи й не так то – ніхто не напише. Якби ти був тут коло мене, прочитав би я тобі в смак, і ти б мене запоміг розумною радою, як довести діло до кінця. Тепер же мені[3]3
  Було: мене.


[Закрыть]ні з ким і порадитись. Усе то, бач, народ або судовий, або воєнний, або дуже розумний, з книжної науки, а такого, щоб розум брав од самого Бога, як ти, мій брате, і нема коло мене. Да вже ж колись побачимось, і наговоримось, і начитаємось! А коли ні, то так перекинем один одному, що в кого є – на пораду. Коли б тілько дав Бог довести до конця, бо кінець – ділу вінець. А робота велика!

Книжки мої на Вкраїні. Була така думка, щоб там ізвіковать у зимовнику, а тепер бачу, що тілько й життя нашому брату на столиці. Коли що треба, то сам іду в Публічну бібліотеку; а треба мало не щодня по новій книжці, то не накупишся.

Адресуй так: «Имярек, в собственной типографии, на углу Вознесенского и Екатерингофского проспектов, в доме Лея, бывшем Бушина».

Твой душею П. Куліш.

Збоку приписка:

Пані моя на Вкраїні, то й не вітає тебе, а дуже шанує й поважає, як і всі добрі й розумні люде.

17 грудня 1857. Москва

От 17 декабря.

Писать много некогда, и потому скажу несколько слов. Я еду 21-го числа в Нижний Новгород, то есть в субботу. Ежели приеду днем, то прямо к тебе; а ежели ночью, то где-нибудь остановлюсь в гостинице, а там уже разберем, як чому буть. Прощай! До свидания. Бог дасть, колядовать будем вкупи. Обнимаю тебя от души.

Твой, щирий друже, Михайло Щепкин.

20 грудня 1857. Москва

1857 г., 20 дек[абря], Москва.

Привіт і поклін тобі, наш любий, наш славний Тарасе, од щирого серця і повності душевной! Радів і тужив я, чуючи про тебе, читаючи твої вірші красномовнії і кріпкодумнії, і на останку – і твої листи до Щепкіна, сього дивно-милого чоловіка, що і надзаходи віку світить і гріє душею своєю, як вранці світить і гріє яснеє сонце. Полетів би і я оце із ним до Нижнього – да ба! Нужда не пуска з Москви… живи, небоже, роби небоже, то й Бог поможе! Як кажуть на нашій Україні. Так хоч словцем сказаться, коли не в волі повидаться!

Прийми оці книжиці моєй праці! Бач, і я на старості став віршовник, і з письменного книжного Ігоря зробив співаку-українця. Наполовину, здається, таки гарненький; дещо вже й сам полагодив; а що тобі не сподобається, будь ласков, напиши мені, коли буде досужно! Да ще от яка просьба до тебе, наш віщий Бояне! Ми тут дуже бажаєм твоїх пісень і віршей, не тільки про себе, да щоб і в світ їх пустить через «Молву» да «Руську бесіду»: так чи не можна одолжить їми і мене, і видавцев помянених журналов, і всіх земляков… як то раді будуть, побачивши їх друкованими! Знаю те по слічній «Наймичці»! Бувай же здоровенький і ясненький, любий земляче! милий соловейку!.. Помагай Бог тобі, щоб-таки справді побачила тебе Україна на своїм розкошном лоні… бо вже вона все жде не дожде тебе із дальної чужини, і як в тій пісні співається:

 
Лети, лети, соколу,
Я жду тебе з тоскою,
Личко з пилу умию,
І обійму за шию!
 

Обнімаю ж і я тебе, коханий земляче, мислями моїми і серцем.

М. Максимович.

Кланяється тобі і моя жінка Маруся!

Поклонися от мене Вл[адимиру] Ів[ановичу] Далеві, коли вбачишся з ним. То ще добра людина на світі!

22 грудня 1857. С.-Петербург

Посилаю тобі, брате Тарасе, з сею почтою «Оповідання» Вовчка. Як то ти їх уподобаєш! Пиши щиро, як думаєш, бо ти в нас голова на всю Україну.

Пишуть до мене з Москви, щоб у московському журналі що-небудь твоє напечатать. Не квапся на се, мій голубе, до якого часу. Одно – що тобі треба спростовати дорогу до столиці, а друге – з великою увагою треба тепер роздивлюватись, що печатать, а що й придержать. Слава твоя писательська тепер у зеніті, то вже треба оглашати себе голосним ділом, а не абияким. Послі 1847 году ждуть од тебе земляки річей великих. А послі вже й малими до їх обізвешся. От якби Гуса ти згадав або наново скомпоновав! Ми знаємо тільки початок:

 
Кругом тіснота і неволя,
Народ закований мовчить,
І на апостольськім престолі
Чернець годований сидить.
Людською кровію шинкує
І рай у найми оддає…
Царю небесний, суд Твій всує
І всує царствіє Твоє!
 

У 4-й книзі «Руської бесіди» єсть дещо про Гуса. Прочитай да й виведи свою красну мову про його. Коли ж у тебе є гарні вірші і без Гуса, то пришли перше мені їх на прогляд, щоб пішло воно з моєї руки, як «Наймичка», которої – сам бачиш – я не зопсовав. Щиро кохаю твою музу і не пожалую часу переписать, що вона тобі внушила, – нехай не виходить між люде розхристана й простоволоса, циганкою; нехай явиться мирові гарною дівчиною, отецькою дочкою, щоб знати було по дочці й батька. Оце ж будуть тебе підбивать москалі, то ти не дуже подавайся і моєї ради не занехай. Почали ми з тобою велике діло, – треба ж його так і вести, щоб була нашому народу з наших річей шаноба.

Прощай! Пиши до мене. Лист твій читав я… да, правда, про сеє вже написав до тебе.

Твій П. Куліш.

1857, дек[абря] 22

С.-Петерб[ург].