Текст книги "Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861"

1 жовтня 1858. С.-Петербург

Сегодня от 6 до 8 часов вечера хотел быть Плетенев. Если желаете с ним переговорить лично, то приходите. Пишу к Вам, Тарас Григорьевич, с утра, с тем, чтобы Вы знали и чтобы застать Вас дома.

Толстая.

Середа, 1 октября.

9 жовтня 1858. С.-Петербург

Чтимая и глубокоуважаемая

Афанасия Алексеевна!

Ради самого Бога и всех святых его, простите мне непростительную мою вину перед вами. Уже прошел месяц, как я получил от сына вашего Ивана ваше дорогое для меня письмо и, я просто одичал меж киргизами и только по этому случаю простите мне, что я сегодня только отвечаю вам. Другой причины я не знаю.

После долгого и тяжкого испытания (нехай воно і ворогам нашим не сниться) я не освоился еще с радостию свободы, не вошел еще в нормальную колію жизни, мне все еще кажется, что я в гостях, и на этом основании ничего не делаю, и даже не отвечаю друзьям моим. Это другая и столько же уважительная причина моего запоздалого ответа. Простите мне великодушно, глубокоуважаемая Афанасия Алексеевна.

Благородных сыновей ваших я привык называть моими родными братьями, позвольте же вас называть моею родною, невиданною и искренне любимою матерью и примите сердечный сыновний поцелуй от глубоко любящего вас

Т. Шевченка.

Поздравляю вас с днем вашего святого ангела.

9 октября

1858

С.-Петербург

На звороті:

Высокоблагородной

Афанасии Алексеевне

Лазаревской.

27 жовтня 1858. С.-Петербург

Милостивый государь,

князь Василий Андреевич!

Вашему сиятельству известно, что в 1847 году я был присужден к продолжительному наказанию за неосторожные стихи, написанные мною в минуты душевного огорчения такими явлениями, о которых я не имел права судить публично, по существующим постановлениям, и не имел возможности судить основательно, по удалению моему от центра правительствующей власти. Вполне сознаю свои заблуждения и желал бы, чтобы преступные стихи мои покрылись вечным забвением. Десять лет прошло с того времени. В такой продолжительный период и дети становятся людьми, мыслящими основательно. Поэтому надобно предположить, что и в моей бедной голове больше установилось порядка, если не прибавилось ума. На основании этого естественного предположения покорно прошу ваше сиятельство как представителя верховной власти в известной сфере дел смотреть на меня как на человека нового и не смешивать меня с тем Шевченком, который имел несчастие навлечь на себя своими рукописями праведный гнев в Бозе почившего государя императора.

Возвращенный в столицу великодушием августейшего его сына, я увидел во многом перемены необыкновенные, истинно благодетельные для отечества и, между прочим (что лично для меня особенно важно), нашел людей, которые подверглись гневу правительства в одно время со мною, действующими ныне на литературном поприще для общей пользы. Таковы Н. И. Костомаров и П. А. Кулиш, которым в 1847 году было запрещено печатать свои сочинения. Мало того: даже сочинения эмигранта Мицкевича, по высочайшей благодетельной воле, позволено печатать в пределах империи. Согласитесь, ваше сиятельство, что эти отрадные явления должны внушить и мне надежду на милость нашего великого монарха. Я потерпел наказание собственно за мои рукописи, которых никогда не пожелаю видеть в печати. Что же касается до печатных моих сочинений, то они и во время моей солдатской службы продолжали ходить по рукам и продаваться тайком букинистами, а запрещение наложено было на них, так сказать, зауряд, для усиления моего наказания. Возвратясь теперь в Академию художеств, я подвергаюсь естественному следствию десятилетнего моего отсутствия – бедности, из которой не могут извлечь меня отсталые труды мои по части живописи, – тем более, что мне уже 48 лет и что мое зрение с каждым месяцем ослабевает. Если вашему сиятельству угодно будет обратить благосклонное внимание на все мною изложенное, то вы согласитесь, что, прося вас снять с моих книг запрещение, я прошу только дозволить мне пользоваться литературными правами предшествовавшего царствования и постановлениями тогдашней цензуры, которая, как известно, была гораздо строже нынешней, – я прошу дозволить мне на старости иметь кусок насущного хлеба от моих молодых трудов, признанных цензурой безвредными даже и до благодетельного воцарения нашего великого монарха. Осмеливаюсь прибавить, что просьба моя кажется мне уважительною по одному тому уже, что ее исполнение будет соответствовать характеру всех милостей царских, которые изливаются на его подданных от полноты его благодушия, в смысле божественных слов: прощу и не помяну, и что в моем положении не будет противоречия с понятием о великодушии монаршем.

С глубоким почтением имею честь быть

вашего сиятельства покорнейший слуга Т. Шевченко.

27-го октября 1858 года

Его сиятельству

князю В. А. Долгорукову.

Жительство мое – в Академии художеств.

13 листопада 1858. С.-Петербург

Ноября 13. 1858 г.

Друже мій єдиний!

Як той щирий віл, запрягся я в роботу, – сплю на етюдах: з натурного класа і не вихожу, так ніколи! так ніколи! що якби не оце безгрішшя прокляте, то ніколи б було написать і тобі, мій друже єдиний, оцієї невеличкої цидули. Будь ласкав, вирви ти у того К[окор]єва як-небудь оті 100 карбованців та пришли мені. «Гугеноти» ні на що послухать, – таке лихо! Запродав я був свої сочинения книгопродавцу Кожанчикову за 2000 карбованців (та вже така моя вдача), що я замість грошей тілько облизався. Такий-то облизень і заставив мене потурбувать тебе оцією цидулою.

Посилаю тобі через художника Раєва один екземпляр моєї послідньої гравюри: не здивуй – яка вдалась. Чи не будеш ти часом у графа Алексея Сергеевича Уварова, або умисне побувай у його та подякуй йому за мене: гравюра ся напечатана на його гроші, спасибі йому! Поклонись В. Н. Р[епни]– ной і привітай М. О. Максимовича. Сергея Тимофеевича тож. Стару свою, дітей і внучат тож. Бабста і Кетчера тож, і всіх, кого побачиш мною знаємих, тож.

Оставайся здоров, мій друже єдиний! Згадуй інколи тугого мовчана і іскреннього твого

Т. Шевченка.

Адресуй: В С.-Петербург, в Большой Морской, дом графа Уварова. Его в[ысоко]благородию Михаилу Матвеевичу Лазаревскому.

Кланяются тебе граф и графиня Т[олст]ые.

Близько 13 листопада 1858. С.-Петербург

Милостивый государь граф Алексей Сергеевич!

Переданное мне господином Лазаревским пособие вашего сиятельства дало мне возможность окончить и прилично напечатать мой эстамп, в чем я сильно затруднялся.

В глубокой благодарности моей ваше сиятельство не можете сомневаться; Ваше внимание к человеку Вам незнакомому убеждает еще более меня в Вашей готовности помогать всему прекрасному и благородному.

Позвольте же мне поднести вашему сиятельству первый опыт этого рода гравирования, который со временем надеюсь довести до удовлетворительного изящества.

С совершенным уважением и полной благодарностью имею честь быть вашего сиятельства покорнейший слуга

Т. Шевченко.

15 листопада 1858. Москва

15 ноября 1858 р. Москва.

Здоров був, коханий земляче!

Я в октябрі вернувся з України, де погуляв добре, зложивши з себе, іще в маї, тяжке беремя редакції журнальної; і тепер тут зостаюсь вольним козаком, неначе на Запорожжі, бо жінка зосталась там на Михайловій Горі на хазяйстві. Вона тобі кланяється сердечне, і я з нею кланяюсь тобі, як і всі, кого довелось бачити в Києві.

На Михайлів день був я у старого Щепкіна і чув од його, що ти пробуваєш в Академії і що якийсь книжник друкує вже твої стихотворенія. Щасти їм Боже, – а ти звісти мене Бога ради, чи правда тому. Коли правда, то як раді всі будемо тому!.. А кром того, треба знати мені-те, чи вийдуть вони до Нового року? Бо Іван Аксаков притьмом просить, щоб йому друкувати в газеті його «Парусі» тії вірші твої («Вечір», «Пустку»…), що ти зоставив мені задля «Беседы». А коли твоя книжка вийде, може, до Нового року, то чи не можна інших твоїх віршей йому наділити для первого нумеру в «Парус»?.. Будь ласкав, звісти і напиши про сеє, і про те, як ся себе маєш, і що нового витворяєш – пером твоїм лебединим і помазком соболиним… Чи виспівується і вигукується тобі на тім Севере Невському?.. Старий Аксаков усе лежить, сердега, і під час так стогне і кричить, що лихо, да й тілько… а все диктує, і дух бодрійшає з упадком плоті! Дивна оказія.

От душі обнімаю тебе, любий Тарасе!

І зостаюсь твоїм вірним

Максимовичем.

Пиши до мене: на Тверском бульваре, в доме Юсуповой, у фотографа Мебиуса.

22 листопада 1858. С.-Петербург

22 ноября 1858. С. Петер[бург].

Спасибі вам, мій щирий, мій єдиний земляче, за ваш шанобний лист, которий я читаю, дивуюсь і не надивуюсь: чого б то мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, яко по морю під тим парусом! Хіба я Олег, нехай Бог криє, або що? «Парус» у своєму універсалі перелічив всю слав’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів. Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші. Може, воно так і треба московській натурі. Та намто се дуже не вподобалося.

Отак-то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я вашої волі, діло се не жарти; самі маєте розум.

Книжник Кожанчиков заходився був печатать мою поезію, так шеф жандармов запретив. Возмутительна, каже. Отаке-то лихо. Добре, що я ще грошей од книжника не взяв. Попокліпав би очима, проциндривши чужі гроші.

Спасибі вашій любій Мар’ї Васильєвні за її ласкаве привітання. Перешліть їй, будьте ласкаві, оцей мій листочок з невеличкими віршами. Та й оставайтеся здорові, нехай вам Бог помагає на все добре. Як побачите С. Т. Аксакова і М. С. Щепкіна, то поцілуйте сих старих дітей за мене тричі.

Згадуйте інколи щирого вашого

Тараса Шевченка.

22 листопада 1858. С.-Петербург

Вельми і вельми шанобная

і любая моя пані Мар’є

Васильєвно!

Спасибі вам, моє серце єдинеє, за ваше щиро ласкаве привітання. Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер по Михайловій горі похожаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте, та й мене, сірому одинокого, на чужині не забуваєте. Спасибі ж вам ще раз, моє серце єдинеє.

Якби ще ви згадали про те, що я просив вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего святого [діла], то це було б так. А ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! а то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як Бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й поберемось. Бачите, як просто і гарно. Зробіть же так, моє серце єдинеє, а я вам тепер шлю замість парчового очіпка мій невеличкий «Сон», а літом привезу величенну поему, як зробите по моєму прошенію, а як же ні, то й ні.

СОН

 
На панщині пшеницю жала,
Втомилася, не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом.
Розповила, нагодувала,
Попестила і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй той син Іван,
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий,
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі
Свою-таки пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть
Та йдучи колоски збирають,
Як тая доленька чужая…
І усміхнулася небога.
Прокинулась; нема нічого,
На сина глянула, взяла
Його тихенько сповила,
Та, щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пішла.
 

Не здивуйте, який удався. Не забудьте ж, моя голубко сизая, моєї великої просьби і мене, искреннего вашого

Т. Шевченка.

С.-Петербург.

22 ноября

1858 года.

Близько 22 листопада 1858. С.-Петербург

Дивуюсь я, читаючи Ваш лист, та й не надивуюсь: чого б то мені плисти з своїми віршами по суші під парусом! Хіба я Олег, нехай Бог криє, або що? Парус у своєму універсалі перелічив усі народності, тільки забув про нашу, бо ми, бач, дуже одинакові, близькії родичі: як наш батько горів, так їх грівся!

Не годиться мені давать свої вірші під парус І того ради, що його надуває чоловік, которий вступивсь за князя, любителя хлости. Може, воно й до ладу по московській натурі, тілько ми сього не вподобали для свого люду, а вже коли в Москві даватимуть хлосту, то даватимуть і на Вкраїні. От що!

Іще блаженної пам’яті цар Микола постановив у військових артикулах, щоб москалів з українців більш карати соромом і картати словами або розумно вмовляти, аніж сікти різками. І той знав, що наш народ вийшов уже з того зросту, що їсти березову кашу, а хазяїн «Паруса», маючи нашу народність нізащо, думає, що для Хахлов усякий закон гряде!

Оттак-то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я Вашої волі, ба діло се не мале; самі маєте розум.

Як будете писати, то поклонітесь од мене Вашому любому подружжю.

А се вже до Вас:

Учора я сказав Вам дещо про стихи, да й злякавсь, щоб Ви не прийняли того за вхибу своєму достоїнству поетичньому. Коли б хто інший написав Ваше слово до ляхів, то, може, високо я поставив би його – так, як Ви «Казаночок». Но Ви самі собі поставили таку високу міру в печатаних і ненапечатаних Ваших віршах, що й найплохший критик зуміє вказати, що нижче її, тої міри. Може, я помиляюсь, як дитина, судячи про Ваші вірші, да лучче ж Вам знать, що дітська моя думка од Вас не замкнута, ніж не знать, що справді в чоловіка на думці! У нашому малому товаристві повинна царствовати щира воля суда. Не всюди я те скажу про Марка Вовчка або про Вас, розбираючи Ваші писання, що скажу в своїй громаді, і з того щирого суду, мені здається, повинна вийти для нашої молодої словесності велика користь.

Листопад 1858. С.-Петербург

В № 21 вашего журнала вы представили первый пример общественного протеста русских литераторов против недостойного поступка «Иллюстрации». Много веков уже христианские нации, составляющие ныне Русскую империю, клеймят скитающееся по всему миру племя евреев именами злодеев, предателей, обманщиков, врагов Божиих и человеческих. И не на словах только высказывалось против евреев негодование обществ и правительств, которые не умели увлечь их человеческими средствами на путь истины и добра. Их изгоняли, топили, жгли и резали, как хищных зверей. Было бы неестественно этим жертвам слепого озлобления фанатиков оставить обычаи, за которые их ненавидели, и усвоить себе характер своих гонителей. Не говорю уже о самом вероисповедании, которое чем ожесточеннее было поносимо христианами, тем казалось выше и святее в глазах евреев, тем теснее связывало их в один корпоративный союз, во имя не до конца прогневанного ими Еговы. Таким образом христиане, ревнуя по вере и от всего сердца желая обратить на путь истины скитающихся по свету потомков Израиля, этим самым отдаляли их от пути истины и делали глухими к евангельскому слову. Евреи видели и должны были видеть своих врагов в проповедниках человеколюбивого учения, прибегавших к брани, угрозам, гонениям и убийствам. Евреи сделались и должны были сделаться заклятыми врагами иноверцев, возвергающих хулы на их веру, на их учителей, на их храмы-школы и на священные для них обычаи. Евреи, стесняемые повсеместно даже самими законами, поневоле обратились к хитростям и плутовству, поневоле освятили вероучением своим всякий вред, который они могут сделать безнаказанно христианину. Евреи дошли до изуверства в ненависти своей к христианам. Как ни возмутительно для нас многое из того, что мы знаем о евреях по достоверным, письменным и печатным, свидетельствам, но это должно служить для нас только мерою зол, которым так долго и так повсеместно подвергалось несчастное потомство Израиля. С другой стороны, современный практический разум доказывает нам очень убедительно, что ни к чему доброму не привела евреев всеобщая вражда к ним христианских народов и что одно свободное просвещение да равенство гражданских прав способны очистить еврейскую национальность от всего, что в ней есть неприязненного к иноверцам. Русские литераторы, стоящие во главе нового русского движения к человечности, глубоко сознали эту истину. Журнал ваш, м[илостивый] г[осударь], первый сделался органом просвещенных представителей еврейского племени, во имя независимости всякой сознающей себя народности, и первый представил торжественную манифестацию русских и польских писателей против «Иллюстрации», которая, нося европейское имя, дышит временем Иоанна IV Грозного в своих суждениях о евреях. В сорока осьми именах, подписавших протест, напечатанный в 21 № «Русского вестника», я уверен, есть и имена малороссиян, которые вообще никогда не оставались позади представителей Великороссии во всяком истинно человеческом движении. Но между этими именами я не вижу ни одного, с которым связана идея собственно малороссийской, украинской или южнорусской народности, проявившаяся в последнее время в литературных произведениях разного рода. Много или мало известно покамест таких имен, но голоса их имеют в этом деле особенно важное значение, выражая мнение о еврейском вопросе того народа, который больше великороссиян и поляков терпел от евреев и выразил свою ненависть к евреям, во времена оны, многими тысячами кровавых жертв. Этот народ не мог входить в причину зла, заключавшуюся не в евреях, а в религиозно-гражданском устройстве Польши. Он мстил евреям с таким простодушным сознанием праведности кровопролитий, что даже воспел свои страшные подвиги в своих истинно поэтических песнях. И несмотря на то, современные литературные представители этого народа, дыша иным духом, сочувствуя иным стремлениям, прикладывают свои руки к протесту «Русского вестника» против статей «Иллюстрации».

Марко Вовчок, Н. Костомаров, П. Кулиш, М. Номис, Т. Шевченко.

Кінець листопада 1858. Москва

Милостивый государь Тарас Григорьевич!

По письму твоему был несколько раз у В. А. Кокорева, но не заставал дома, наконец, застал, но у него было так много всякого люду, что мне неловко было говорить ему, а я передал все правителю дел его и просил, чтобы он напомнил ему. А прощаясь с Кокоревым, я сказал, что у меня была к нему просьба и что я все это передал его управляющему. Прошло несколько дней, я все ожидал какого-нибудь известия и, наконец, узнаю, что он уехал в Питер и что он сделал по моей просьбе – не знаю, потому что и управляющего здесь нет. Очень жаль, что не мог выполнить успешно твоего поручения. Я бы своих тебе послал, но я теперь сам без денег и потому изворотись как-нибудь: в первых числах февраля мой бенефис, и я могу тогда свои деньги отдать, а с него я получу после. В настоящее время мои домашние дела нехороши. Жена моя все нездорова, сам я болен морально, потому что подал в отставку: все это меня, старика, волнует. Хотя я и получил от директора письмо, исполненное деликатных фраз и надежды остаться при театре, но это все разрешится при его приезде. А до того я все в страдательном положении. Прощай, обнимаю тебя од души, твой старый друг

Михайло Щепкин.

Передай мой душевный поклон их сиятельствам. Моя семья все тебе кланяются.

1 грудня 1858. Москва

1 декабря 1858 г. Москва.

Спасибі тобі, мій любий і дорогий земляченьку, за твої прегарнії листи до мене і до моєї Марусі, котрая, може, сьогодні там, поглядаючи на Дніпро-Славуту і читаючи твій дивнесенький «Сон», дякує тобі за його. Скучно мені дуже тут без неї, і я вже виспівую собі:

 
Лучче було б не різниться,
Коли дав Бог подружиться…
 

От на такі-то часи, може, й лучче жити собі єдиному, хоча на все життя наше і недобре бути чоловіку єдиному, по слову Господню. А що, якби й справді Бог поміг нам одружити тебе, бурлаку, на Михайловій Горі!.. То-то б удрали весілля – таке, що аж сині гори Дніпровії здвигнулись би на радощах; розпочав би я тоді з тобою і ту пляшечку вистоялки, що налита ще 1808 року, як мій дядько, блаженної пам’яті Ілія Хведорович Тимковський, оженився на Софії Іванівні Халанській у Турановці, на р. Шостці.

А що ти тепер мені написав, то, здається, і дивуватися нічого, що я передав тобі просьбу Аксакова Івана об твоїх вір– шах задля його «Паруса»: дурний би лоцман був, коли б не забажав і не запрохав такого пловця, як ти, споряжаючи собі нового дуба чи паруса! А що він недогадлив був, задумавши упоруч себе посадити і нас всіх, тоді як треба було спорядити особиту лаву, то не зовсім гарно, да ще ж і не так погано, щоб уже і зовсім цуратися доброго чоловіка. Недоладня дуже була і його оборона того вельможного, що збрехнув погане слівце про березову кашу – і то правда! Мені, так же як і тобі, прийшлось воно дуже не по нутру; а коли б ти бачив, як розходивсь був тут старий Михайло наш – і Господи як!.. Да знаєш що: те вельможне княжа само зроду нікому не дало і одної ложки березової каші і, мабуть, не бачило зроду, як і годують єю, хоч і наварило такого кулешу, що, як кажуть у нас, – крупина за крупиною ганяється з дубиною… Бачить, сердечний, що накоїв тривоги, да вже й кається тепер на ввесь світ і цурається од тої несмачної страви, да ще й дякує добрим і всім людям, що так проплювали на його мисочку… Поглянь же незлим своїм оком на тую добру людину і посмійся тій кумедії, як баранча між вовками і само було здумало завити по-вовчому, а далі схаменулось, що неподоба. Така поворотка на добру стать стоїть того, щоб пересердіє змінити на милосердіє. Із ким на віку не траплялось помилиться то в слові, то в ділі. От хоть би і наш гарячий… Ну, да Господь і з ним, і з тим вельможним, і з лоцманом: щасти їм, Боже, на все добре, бо всі вони хочуть добра, і рвуться на добре, кожний по-своєму його розуміючи!..

Скажи, лишень, мені, брате милий, про себе, про твої думки і пісні: чи вже ж таки справді не дозволяють їх видавати і друковати?.. Чув я, що якийсь паливода навіжений там за гряницею тобі підпакостив… Ну, да твоя ж збірка вийшла би із-під тутешньої цензури. Нехай би хоть сам ясновельможний шеф жандармів процензурував із своїми многоочитими архіянголами… Не все ж у тебе таке, що не можна пропускати; половина більша такого, що і ваш гасило Мацкевич, і московський Безсомикін підпишуть: «Печатать позволяється!». Ну, з таких невинних баранчат і нехай буде твоя збірка тепер; а що таке є в тебе, що скаче, як кізки, те нехай з Богом вилежується собі, як льон добрий! – Ой як рада б була вся Україна, да й Московщина, побачити твою ватагу; я б і в епіграф поставив над нею вівчарську пісню:

 
Тереш, тереш, овечечки,
Тереш, баранчата!
 

За сим прощай, мій голубе сизий! Сердечне обнімаю тебе!

Твій Максимович.

Озовись до мене хоч інколи! Був я неділі з дві нездоров.

P. S. А тії три пісні твої, що ти дав для «Русской беседы» («Вечір», «Пустка», «Муза») – чи дозволиш там печатать по прежньому твому слову? – Чув іще я, що Куліш буде видавать «Хату»: чи вже дозволеніє вийшло?.. Чи вже він і досі на мене сердиться, і не прочахнув? – А я, єй-богу, вже пересердився на його, і хоч зараз рад би подать руку йому, руку мирову, по-прежньому, од щирого серця: бо чи вже ж таки він і довіку буде дуться на мене, як легке під покришкою, бувши більш двадцяти годів мені до любові!

Да й годі!