Текст книги "Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861"

20 січня 1858. Нижній Новгород

21 генваря.

Мій милий друже!

Рекомендую тобі одного из нижегородских друзей моих Константина Антоновича Шрейдерса. Привітай його во имя дружбы нашей! Чи був у тебе Овсянников? Возьми у Куліша та прочитай мої «Неофіти». Вони ще не викончені. Шрейдерс швидко вернеться в Нижній, то щоб Куліш переписав «Неофіти» і дав йому для передачі Щепкіну. А ти, мій друже єдиний, купи мені Шекспіра, перевод Кетчера, і «Песни Беранже» Курочкіна. Та як успієш, то оддай і переплести Шекспіра. Оставайся здоров, нехай тобі Бог помагає на все добре, не забувай щирого твого

Т. Шевченка.

На звороті:

Высокоблагородному

Михайлу Матвеевичу

Лазаревскому.

В Большой Морской, в доме

графа Уварова.

20 січня 1858. С.-Петербург

Твої «Неофіти», брате Тарасе, гарна штука, да не для друку! Не годиться напоминать доброму синові про ледачого батька, ждучи від сина якого б ні було добра. Він же в нас тепер первий чоловік: якби не він, то й дихнуть нам не дали б. А воля кріпаків – то ж його діло. Найближчі тепер до його люде по душі – ми, писателі, а не пузатії чини. Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його. Так не тільки друковати сю вещ рано, да позволь мені, брате, не посилать і Щепкіну, бо він з нею всюди носитиметься, і піде про тебе така чутка, що притьмом не слід пускать тебе у столицю. Тут же саме се діло наклюнулось. Так-то, брате! – Інша була б річ, якби ти докінчив Гуса. Там би тобі було де розгуляться; а папство – така ледарь, що її зневажай скілько хочеш – усяке скаже спасибі. Тут же й лицарство у тебе під боком, і васали, і слов’яни з німцями, і жидова грошовита; широка вийде поема!

Пісні твої дуже гарні. Невже обидві ти сам скомпонував? «Дуда» наче мені знакома.

Не хапайся, братику, друкувати московських пóвістей. Ні грошей, ні слави за них не добудеш. Адже ж і Данте і Петрарка думали, що прославляться латинськими своїми книгами. Отак тебе морочить ся москальщина. Цур їй! Лучче нічого не роби, так собі сиди да читай, а ми тебе хлібом прогодуємо, аби твоє здоров’є!

Ось, може, перепечатаемо твої перші стихи, то за те буде й слава й гроші. Я поспитаюсь у Крузе, нашого щирого поспішника, чи не пропустив би він другим изданием «Кобзаря» і «Гайдамак»? А до того ще можна дещо прибавить.

Вовчка тобі давно послано. Яке твоє буде про його слово?

Твій душею

П. Куліш.

1858, янв[аря] 20.

С.-Петерб[ург].

Напиши мені реєстрик, од кого і скілько ти получив грошей, зробившись вольним козаком, почавши од Новопетровська. Тут збирали для тебе, і земляки з України трохи прислали. По твоєму реєстрику я б знав, у кого питать, а в кого ні, і заставив би інших одіслать тобі, бо мені здається, що вони придержують гроші про чорний твій день, думаючи, що хоть повну кишеню тобі насип, то зараз і проциндриш. Чи правда, бак, сьому, що ти такий запорожець?

23 січня 1858. Саратов

Генв[аря] 23. 1858. Саратов.

Чого єси так замовк, коханий друже і приятелю? Я писав до тебе, а ти мені не одвітовав; думав я, що тебе вже нема в Нижньому, коли од Куліша одібрав звістку, що ти й досі сидиш там. Чому досі нічого не подарував із свого компоновання? Кажуть, що ти багато псалмів переклав. Я тільки й читав те, що Куліш у «Граматці» надруковав. Мене порадовала ся «Граматка», не так сама, як та думка, щоб писати для народа. Уже бо тепер прийшла пора писати не з народу, а для народа. Приходить час проснутись простому люду і розумом працьовати. Оце, коли в царськім рескрипті сказано, щоб подумать об заводі шкіл і об вихованню народа, то мусять щирі южноруси ужити тую царську милость для користі в ужитку, і подносу своєї мови і людського стану. Треба, щоб по селам учили дітвору по-нашому. А для того не досить хотіння; треба ще того, по чім учитись. А то тепер і щирий чоловік насміється з нас; от, скаже, писали, писали і повісті, і комедії, і романи, а саме головне забули. Правда, і вірші, і драми, і романи установляли мову і розвивали її, тільки тепер прийшла пора подумати про інше. Мені здається, що погляд Кулешів, хоч і добре написаний, не годиться до букваря. Єсть то більше щось поетицькеє, а народу треба тепер не лагоминков, а твердої, тривкої страви. Поезії нашої він не прийме, бо має своєї стільки, що й нам уділить на довгі віки. Тепер нам треба граматики своєї мови, короткої естественної історії, короткої географії та космографії, та короткої книги про закон, наскільки те потребно для народу. От що нам треба. Як тобі здається? А то аж смутно дивиться на ті шпаргали, що понаписували в останні роки різні співаки, такі, що одно другого дурніші. Тільки тобі – писати вірші, а другі нехай працюють, а не співають.

Прийми од мене поклон щирий, низький… не забувай мене

Н. Костомаров.

Мати моя кланяється тобі низенько.

26 січня 1858. Нижній Новгород

26 января 1858.

Який там тобі нечистий казав, що я приготовив свої «Неофіти» для друку? І гадки, і думки не було. Я послав їх тобі тілько прочитать, щоб ти бачив, що я тут не склавши руки сижу. І старий Щепкін не такий, щоб він там возився по Москві з ними, як з писаною торбою. І ти оддай гарненько переписать їх і пошли старому, бо він уже знає, що «Неофіти» в твоїх руках. Овсянникова не дожидай; незабаром поїде із Пітера в Нижній приятель мій Шрейдерс, то ти і передай йому, а він передасть моєму старому друзяці. Отак зроби.

Для друку єсть у мене наготовлено на добрих дві книги: тільки перепиши та і в друкарню; але я і з цим добром не спішу, не тілько з «Неофітами». «Ян Гус» повинен буть у Василя Вас[ильовича] Тарновського, що жив колись в Потоках Київської губернії. Перероблять його або знову робить у мене щось руки не підіймаються.

 
Заграй мені, дуднику,
На дуду:
Нехай своє лишенько
Забуду.
 

Оце тілько не моє, а то вся пісня моя.

Про які там ти мені пишеш гроші? Не знаю, з яких грошей прислав мені М. Лазаревський в Новопетровское укрепление, перед виїздом, 75 карбованців. Та 150 карбованців Залеський прислав у Нижній за рисунки через Лазаревського. Та ти, спасибі тобі, 250 карбованців. От і всі гроші. І я їх не циндрю, бо думаю одружиться, обісіло вже молодикувать. Цур йому: і якщо єсть там у вас які мої гроші, то шліть їх сюди. Я возьму на їх акції Меркурьевского общества, то вони принесуть мені 10 процентів в год. Бачиш, який я господар. А тобі якийсь дурень збрехав, що я ще й досі запорожець. Брехня! Не потурай.

Вовчка твого і в очі не бачив. На кого ти його адресував? Пиши мій адрес так: в Нижний Новгород, имярек, в контору пароходства «Меркурий».

Не забувай же свого щирого Т. Шевченка.

Навчи ти мене, будь ласкав, що мені робить з руськими повістями? У мене їх десятків коло двох набереться. Затопить грубу – шкода: багато праці пропаде. Та й грошей би хотілося, бо тепер вони мені дуже потрібні. Порадь, будь ласкав, що мені робить?

Т. Шевченко.

30 січня 1858. Нижній Новгород

Любимая и многоуважаемая Катерина Борисовна!

Я сам принес вам книги и принес их с тем, чтобы вы их прочитали. Но вы, не прочитавши их, прислали мне назад. Как объяснить мне ваш поступок? Он ставит меня решительно в тупик, особенно, если принять в соображение наш сегодняшний разговор. Уж не ответ ли это на мое предложение? Если это так, то я прошу вас высказать мне его яснее. Дело слишком для меня важно. Я вас люблю и говорю это вам прямо, без всяких возгласов и восторгов. Вы слишком умны для того, чтобы требовать от меня пылких изъяснений в любви, я слишком люблю и уважаю вас, чтобы употреблять в дело пошлости, так принятые в свете. Сделаться вашим мужем для меня величайшее счастье, и отказаться от этой мысли будет трудно. Но если судьба решила иначе, если я имел несчастие не понравиться вам и если возвращенные мне вами книги выражают отказ, то, нечего делать, я должен покориться обстоятельствам. Но во всяком случае ни чувства мои, ни уважение к вам не изменятся, и если вы не можете или не хотите быть моей женою, то позвольте мне оставить себе хоть одно утешение – остаться вашим другом и постоянною преданностью и почтительностью заслужить ваше доброе расположение и уважение.

В ожидании ответа, который должен решить мою участь, остаюсь преданный вам и глубоколюбящий

Тарас Шевченко.

1 лютого 1858. С.-Петербург

1858, февр[аля] 1. С.-Петерб[ург].

Посилаю тобі, брате Тарасе, удруге Вовчка. Як прочитаєш, то далебі помолодшаєш. А все-таки до мене зараз пиши твоє щире про його слово.

«Неофіти» пошлемо по словесі твоєму, аби тільки той Шрейдерс завітав до нас у друкарню. Перешлемо й тобі екземпляр, щоб ти бачив, що воно таке – добра редакція. Так і всяке твоє писання треба процідить на решето, щоб не осталось шкаралющі або що; а розхриставшись, далебі не годиться виходить між люде. Сього ж більш тобі ніхто не зробить, хоть до ста баб іди. У мене єсть переписані «Кобзар» і «Гайдамаки». Коли б хто провів їх через главне правлєніє цензурне, тоді б уже цензор добавку яку хочеш без правлєнія прочитав би, да й видать би гарненько книжку: «Думи, пісні і поеми Шевченка». Друковати ж нігде не квапся, опріч мене, бо в мене й оксії всі зроблені, і наборщики привичні, і коректор земляк. Друкуємо й тепер «Повісті Квітки», то вже всяке наломилось, як, що й до чого. А Гуса нема в Тарновського: я сього пана добре знаю, і нігде-таки нема й не чутно по Вкраїні: се певна!

Грошей тобі наскидали цілкових із 200 на дорогу, як прочули, що ти їхатимеш із неволі, і сі гроші у одного панича лежали, да треба розпитати, де вони тепер. Ізнов же давали у графа Т[олстого] домашній спектакль якийся, – і там назбирали грошей доволі, да й держать, боячись, щоб ти не проциндрив, і все піджидаючи тебе в столицю, щоб тоді було тобі за що руки зачепити. Коли б іще самі не попроциндрювали, бо й таке на світі буває. Шкода, що я не дуже між людьми вештаюсь, то гаразд нічого й не знаю. А ти пиши Лазаревському, що отак і так, і щоб він хоть у графа Т[олстого] забрав гроші, а ті, що в панича, не пропадуть, і я їх знайду, де вони тепер, бо панич повіявсь у Німещину, то комусь, певно, оддав на руки. А наздавали тих грошенят із України, радіючи славному невольникові і не боячись уже за се халепи.

Засмутив ти мене, брате, сказавши, що хочеш одружитись. Не гарну ти пору вибрав; не вибивсь ти з своєї нужди, не вийшов на простий шлях. Треба б тобі з сим ділом підождать. Інше б ти навпослі його розмізковав. А в мене була така думка, щоб тебе за гряницю спровадити, і щоб ти ширше по світу поглянув. Ся думка була в мене і в 1847 годі, коли ти не забув, – так тоді Микола не дав доброго діла вчинити, а тепер, мабуть, якась Маруся, чи Одарка, чи Ганна стане на твоїй дорозі. А небагато б тобі й треба, щоб дойти свого розуму і вчинитись великим поетом на всі вічні роки! Коли б на тебе напустить батька Пугача, то, далебі, що він би тебе отверезив, не випивши й півконовки оковитої!

Про московські ж повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, да й більш нічого. Щоб писать тобі по-московськи, треба жити між московськими писателями і багато дечого набраться. Поглянь на Квітку: він себе в таке багно втеребив московщиною, що й послі смерті його ми ніяк його не витягнем і не поставим так високо, як він достоїн по українським повістям. Москалі тичуть нам у вічі Халявським, Столбиковими і всякою гидотою, на котору самі ж його, необачного, підбили. Так і тобі, друже, брате! Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усі разом да й спалив. Читав я твою «Княгиню» і «Матроса». Може, ти мені віри не піймеш, може, скажеш, що я московщини не люблю, тим і ганю. Так от же тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друковати. Тут не одного таланту треба. Але ж у тебе був талант, як ти мальовав картину «Катерину». Над поемою «Катериною» і досі плачуть, а на картину «Катерину» кивають головою. Так кивають земляки, прочитуючи й твої московські повісті, а москалі одкидають геть; а вірші твої рідні і москалі шанують, а земляки наче псалтир промовляють. Так-то брате! До всякого діла особая кебета й особая наука. Що за добро було б, якби нас Господь докупи звів, да якби ми пожили по-сусідськи хоть один рік, да й Костомару до себе приманили. Порозумнійшали б усі троє! Що ж, коли йдемо різно трьома шляхами! Ось і я не всижу на одному місці, і мене тягне то сюди, то туди. Оце надумавсь навідаться хоть на часину до німців, як вони там живуть і як розуму доходять. Ти ж пиши до мене, не вважаючи, що од’їжджаю, бо мені всяку потрібну річ перекидатимуть, і всяке діло без мене буде тут робитись так, наче я й не одлучавсь із дому: що друковатиметься, що готовитиметься до друку; а я, вернувшись, піддам сили, де треба, порядок дам, да і знов махну набиратись чужого розуму, бо вже пора й нам порозумнійшать. Прощай же, мій голубе сизий! Пиши до мене коли хоч і просто за гряницю – отак: Belge, Bruxelles, poste restante. A Monsieur Panteleimon Kouliche. А я тобі одповідатиму на всяке твоє слово – не то що! Прощай! Пані моя нездужає в Борзні, так оце махну за нею, а потім простоватимем через Варшаву, і прямісінько в Брюссель. Так треба по нашим ділам. Там проживемо до весни, а далі побачимо, що чинити.

Твій П. Куліш.

Іноді, може, тобі припаде нужда, і під такий поганий час готов ти будеш або запродать, або не знать як надруковать свої вірші. То лучче от як нехай буде: пиши до мене, що пробі грошей треба – і пиши таки сюди, а не в Брюссель, хоть мене тут і нема. Листи получатиме тут мій секретар, він же й хазяїн, і коректор, і іздатель Каменецький з Києва. То він, прочитавши всякий лист, так зробить, як і я, і грошенят тобі про нужду вишле; а навпослі, як дасть Бог твої вірші огласити, брязнемо на щотах і зробимось квити. Чого тобі треба од Каменецького, чи книжку яку, чи справку, то все пиши до мене в Петерб[ург], а він за мене все тобі зробить ще краще од мене.

3 лютого 1858. Нижній Новгород

Февраля 3, 1858 г.

Спасибі тобі, мій друже єдиний, за письмо твоє і 200 р. грішми. Все це добро получив я од нашого доброго друга Н. Бр[илкі]на, которий тебе щиро цілує і посилає тобі з Олейниковим кожушок. Зноси на добре здоров’я.

Не знаю, коли ми з тобою побачимось. Бо не знаю, чи швидко Овсянников вернеться додому: я тепер у його хазяїную, то мені конечно треба його дожидаться. А якщо він там довго забариться, то я не втерплю: передам його господу Бр[илкі]ну, а сам чкурну в Нікольське, а за день перед тим гарненько напишу тобі.

Обнімає і цілує тебе тричі твоя і моя любая Тетяся. Вона, порадившись з своїм батьком, посилає тобі свій репертуар і условия такого содержания: 1500 р. в год без бенефиса, а з бенефісом 1200 р. і на переїзд до Харкова 200 р. А поїде воно в Харков з батьком або з матір’ю. А тим часом – воно согласиться на твое условие, яке ти скажеш.

Во имя святого Бога и святого искусства, поможи їй, друже мій великий, вирваться із сього гнилого Нижнього. Мені тут аж жаль дивиться на неї. По поводу її бенефіса написав я невеличку статейку в газету, котору посилаю тобі: прочитай та прикинь своє до неї яке мудре слово, та оддай перепечатать в «Московских ведомостях». Для нашої любої Тетясі се було б незгірше.

27 генваря поховали славного старого Улибишева, і не найдеться нікого в Нижньому некролог йому написать! Ще раз гнилий Нижній Новгород.

Поцілуй за мене благородного Сергея Тимофеевича Аксакова і молодика Максимовича. Р[єпні]ну як побачиш, то й її привітай. А тебе цілує М. А. Д[орохо]ва з своєю чужою дитиною. Цілує Голы[н]ская і тричі цілує Піунова, а я і лік теряю.

До свидания, моє серце, мій друже єдиний.

Щирий твій Т. Шевченко.

Чи робить там що Катков з моєю повістю? Я вже другу часть кінчаю.

Чи прислав Куліш тобі мої «Неофіти»?

Чом ти мені не написав адреса Сергея Тимофеевича?

5 лютого 1858. Владимир

Владимир, 5 февр[аля] [18]58 г.

Позволь, пожалуйста, любезнейший друг Тарас Григорьевич, обращаться с тобою запросто, без китайских церемоний, – называя ты, а не вы, что, впрочем, и неграмматично.

В Москве я пробыл неделю, но по болезни не мог выезжать и уже решил я записку твою отправить к М. С. Щепкину с сыном моим. Но достопочтенный и заслуженный старец-артист сам приехал ко мне и порадовал меня и всю мою семью добрым вниманием его, лестным знакомством и чрезвычайно приятным чтением одной новой басни и твоей «Пустки». – Кажется, так называл. Старик, с теплотою вечно юной души и несостарившегося сердца его, с особенным умилением прочел эту «Пустку». Он прослезился, и мы все прослезились. В то время были у нас и гости. Особенно дочь моя Вера была в восторге от Щепкина и чтения «Пустки». В то же время был у нас итальянец Феста, учитель пения в Московских девичьих институтах, который пробовал голос знакомой нам девицы. И М. С. Щепкин благословил эту девицу на артистическое поприще.

М[ихайло] С[еменович] спрашивает, когда ты именно можешь к нему приехать в Подмосковную? – А потому и прошу тебя, любезнейший друг Тарас Григорьевич, известить меня письмом в г. Владимир (Василию Николаевичу Погожеву, в квартире инжен[ера]-поручика Александрова), а я сообщу Щепкину, – дабы к тому времени приготовили, т. е. отопить дом. Но, может быть, я и сам приеду в Нижний, хотя хворость и удерживает сидеть в теплой хате.

Статью о милой Пиуновой я отправил в редакцию «Московс[ких] университ[етских] ведомостей» чрез Евг[ения] Фед[оровича] Корша. Не знаю, будет ли напечатано? Впоследствии я напишу подробнее.

Милостивой государыне Аделаиде Алексеевне, ее превосходительной и во всех отношениях превосходной маменьке Наталье Карловне, а также и Николаю Александровичу Брылкину прошу передать мое душевное почтение. Скажите Наталье Карловне, что я по причине болезни не мог быть в Москве у г-жи Плохово.

За тем – до свиданья, не говорю прощай, потому что кого люблю, с тем расстаюсь – до свидания.

Душевно уважающий Тараса Шевченко

Василий Погожев.

г. Владим[ир],

5 февр[аля]

[18]58.

6 лютого 1858. Москва

От 6-го февра[ля] 1858 году.

Вчерашнего числа чрез г-на Олейниного получил твое письмо, на которое и спешу отвечать; и, по праву дружбы, буду говорить просто: ваша милость вся такая поэтическая, огненная натура, как и была; ты, по доброте своего пылкого сердца жела[ешь] Пиуновой более жизненного простора, говоришь, что ее нужно вырвать из этого болота. Но вспомни, что в этом болоте существует г-жа Дорохова, Голынская и семейство Брылкиных, что они все дали слово принимать в ней участие и помогать к развитию ее таланта, а это не безделица, а с практикой окрепнут ее маленькие средства, и, при содействии этих добрых людей, из нее выйдет много хорошего, и, вероятно, голоса этих добрых женщин убедят г-на Варенцова к улучшению ее жизненных средств. В Харькове ее роли теперь занимает жена комического актера Васильева, который для них необходим, а и она получает 850 р. жалованья и бенефис, а ты хочешь, что Пиуновой надо дать 1500. И кому же? Существу, которого совершенно не знает дирекция. Ты полагаешь, что она доверяет моей рекомендации. Но ведь моя рекомендация не подвинула же г-на Варенцова. Никакая дирекция за глаза не сделает контракта заочно, разве сама пошлет доверенного человека для выбора труппы; ехать же по письменному соглашению неудобно. Представь, что если по приезде в Харьков она сделает дебют и дирекция, или из рассчетов, или по близорукости, не найдет того, что мы находим, тогда она просто скажет, что не может дать ей того жалованья, а не угодно ли ей остаться на таком жаловании, которое они ей предложат, – то каково будет ее положение? Конечно, твоей восторженной поэзии и не приходит это в голову, а в действительности это очень, очень может быть. Ради Бога, извести поскорее о сем, как мне поступить? – Но и тогда я могу написать только, что Пиунову, о которой ты к нам писал, я знаю, что она с талантом, с грацией, приложу ее репертуар и спрошу, желают ли они ее иметь и что могут предложить; а самому мне потребовать означенную сумму будет смешно; да оне может быть скажут, что им не нужна. Обсудите это хорошенько.

Твой М. Щепкин.

Дописано на полях – на першій сторінці:

Если бы знал, как мне старику тяжело писать.

На другій сторінці:

Был у меня твой товарищ по Новопетровской крепости Феликс Фиалковский и спрашивал о тебе, и как жалел, узнав, что ты в Нижнем и он чрез него ехал.

На третій сторінці:

Если будешь ехать в Москву, то напиши не за день, дня за три, нужно дня два протопить комнаты. Еще прощай.

На третій сторінці вгорі:

Брошюрку завтра понесу Коршу, а что будет, – не знаю.

На четвертій сторінці:

Адрес Аксакова: на Тверском бульваре в доме Юсуповой близ дома оберполицмейстера.

P. S. Еще несколько слов. Не думай, что я только отнекиваюсь быть полезным моей любой Тетясе. Нет, это осторожность – от излишней любви к ней, – чтобы вместо добра не сделать ей зла, и которое трудно поправить будет. А она мне по своему занятию ближе, чем тебе. В Харькове по случаю соперничества она найдет тьму неприятностей и ни одного существа, которое бы поддержало ее; ты пишешь, что она может ехать с отцом, но отцу нужно будет бросить службу и потом жить на два семейства, да и какую пользу на сцене может принесть ей отец или мать? Нет, гораздо лучше соразмерять жизнь свою по средствам и учиться, учиться, и время все сделает: я все знаю это по опыту. Я в Полтаве получал две тысячи ассигнациями, без бенефиса, а у меня было 16-ть человек семейства. Конечно, я ел только борщ да кашу, и чай пили в прикуску, а право мне было хорошо… Не вытерплю! Скажу! Ти, кажуть, друже, кутнув трохи, никакая пощечина меня бы так не оскорбила. Бог тебе судья! Не щадишь ты и себя, и друзей твоих. Погано, дуже погано. Не набрасывай этого на свою натуру и характер. Я этого не допущаю, человек этим и отличается от животных, у него есть воля: Пантелей Иванович до 60-ти лет кутил, а потом воля взяла верх, и он во всю жизнь не поддавался этой кутне. Не взыщи за мои грубые слова. Дружба строга, а ты сам произвел меня в друзья, и потому пеняй на себя. Статью в газету передам Коршу. А все-таки целую тебя без счету и твою бороду. Пожалуйста, извести пораньше о своем приезде, а то в Никольском нужно будет приготовить. Да, записку твою от г-на Погожина получил и был у него.

Ну, прощай, рука устала писать. Видишь, скильки надряпав. А ще-таки – Бог тебе судья; передай мой поцелуй твоей Тетясе. Але ні, не треба, а то я боюсь, чтобы от твого чолом не зробилось ей дуже душно.