Текст книги "Книга Застою. 1965–1976"

Вул. Петропавлівська, Київ, 7 листопада 1967 року

– Синку, синку… І нащо ото було друкувати оці твої спогади? – зітхнула Марія Федорівна.

– Так, мабуть, нелегка це справа – бути матір’ю письменника, – в тон їй мовив Анатолій.

– Ти не відповів, – тоном справдешньої вчительки, загартованої багатьма роками суворої педагогічної практики, нагадала матір.

– Я оприлюднив мій роман-документ, мамо… Бо… Бо як сказано в «Тілі Уленшпігелі», попіл Клааса стукає в моє серце.

– Так-так, я читала це і в «Юності»[39]39
  «Юність» – спочатку всесоюзний, а згодом всеросійський «товстий» літературний журнал. Виходити друком у Москві почав у 1955 році, до 1991 року був органом Спілки письменників СРСР.


[Закрыть], і тепер вже у книжці твоїй.

– Тоді до чого твоє запитання?

– Бо я не розумію.

– Мамо, ну хіба ж це настільки важко – зрозуміти мене?.. Я просто був змушений розповісти, як воно все відбувалося і що бачив на власні очі не тільки я сам, але й ти, між іншим.

– А тепер?

– Що – «тепер»?

– Тепер… будемо жити далі.

– Я, Толю, побоююсь, що через ці публікації у тебе будуть неприємності.

– Мамо, ну навіщо говорити про це?!

– Бо я твоя мати, тому не можу не говорити.

– Якась напрочуд беззмістовна бесіда у нас виходить! – від надлишку емоцій Анатолій сплеснув руками. При цьому окуляри у товстій масивній оправі почали сповзати по спітнілому переніссю, отож довелось їх поправити. – Про які неприємності йдеться, якщо я давно вже не маленьке хлопчисько з київської Куренівки, а цілий відповідальний секретар Тульського відділення Спілки письменників СРСР?!

– Толю!.. Але ж ти чудово розумієш, що в наших умовах з плечей злітали голови набагато вищих посадовців, ніж письменницький відповідальний секретар обласного рівня. Звісно, не про тебе нехай буде сказано…

– Я знаю, мамо, – знизав плечима Анатолій і знов поправив окуляри, – і тим не менш… Мене завжди дратувало, що обличчя кожного чергового репресованого товариша треба акуратно, без жодного залишку вирізати з фотографій. Що треба знищувати зошити, якщо комусь там здалося, нібито в малюнку на обкладинці зашифрований портрет ворога народу. Я не міг цього прийняти, мамо, хоча і був змушений мовчати.

– І всі ці моменти ти акуратно вивів у своєму «Бабиному Яру», – зітхнула Марія Федорівна.

– Усе це я вивів у своєму романі-документі, бо попіл Клааса стукає в моє серце, – підхопив син.

Вони замовкли. Дивна виходила ситуація, дуже дивна!.. Скориставшись грандіозним всесоюзним святом – піввіковим ювілеєм Великої Жовтневої соціалістичної революції, – відповідальний секретар Тульського відділення СП СРСР Анатолій Кузнєцов вирішив злітати на пару днів до рідного Києва, щоб відвідати пристаркувату матір Марію Федорівну. Він думав, що проведе ці дні в розслабленому стані, насолоджуючись спогадами про далеке дитинство. Натомість мама раз у раз заводила одну і ту саму розмову: навіщо було публікувати «Бабин Яр»?.. навіщо було видавати ще й книжку – хіба ж журнальної публікації було замало?.. чому неодмінно «роман-документ», а не просто «роман» без всяких «документів»?.. чи не забагато взяв на себе він – її маленький і явно не надто розумний Толя, взявшись писати «документ» і при цьому не маючи на руках нічого, окрім власних спогадів?.. І що це за «документ» такий, з дозволу сказати?!

Не відпочинок удвох із мамою був, а суцільна колотнеча і тріпання нервів.

– Толю?..

Він здригнувся, відчувши мамину руку на своєму плечі.

– Що?..

– Толю, а-а-а… чи можу я тобі допомогти?..

– Яким чином?! – щиро здивувався він.

– Ну-у-у… Наприклад, я можу зберігати твої матеріали… чернетки там чи що… Архіви, коротше кажучи. У письменників же мають бути якісь архіви, хіба ж не так? Якщо тобі небезпечно чи неручно їх тримати, то це могла б зробити я. Як твоя матір.

Озирнувши Марію Федорівну здивованим поглядом, Анатолій спробував уявити, як мама переховує його архіви й рукописи. Якщо з ними станеться те саме, що з фотографіями, з яких треба було щоразу вирізати все нові й нові обличчя, аж доки все не перетворювалося на труху остаточно… Ні, краще не треба! Краще він вже сам якось. Без маминої допомоги.

– Чернеток, мамо, я не зберігаю. Що ж до рукописів, то я зафільмував їх на фотоплівки, які склав у скляні банки, міцно закупорив і закопав у лісі.

– Де це закопав?! – аж опішила Марія Федорівна.

– Це не тут, не переживайте. Це у мене там, під Тулою. І цієї моєї схованки не знайде ніхто сторонній, тільки я один. Тільки я.

– Ну що ж, як знаєш, – зітхнула мати. І він не зміг зрозуміти, що означало це її зітхання: чи то недостатні підстави для заспокоєння, чи то розчарування недовірливістю сина, чи щось інше.

Вул. Карла Маркса, Київ, 4 грудня 1967 року

Приблизно півгодини тому почало сніжити, тому ретельно розчищений тротуар швидко вкривався пухким білим покровом, що рипів під ногами пішоходів при кожному кроці.

Недарма кажуть, що понеділок – день важкий. А якщо на понеділок призначається кінопрем’єра – що тут скажеш?! Що прем’єра пройде важко?.. Що доля фільму не складеться?.. Мабуть, так.

– А все ж таки, Колю, якої ти думки про те, як все пройшло?

– Здається, я висловився доволі зрозуміло.

– Ні, ти сказав лише, що стрічку ми відпрацювали гідно.

– Саме так і сказав.

– Але ж я не про те запитую! Мене цікавить твоя…

Шерстобитов раптом зупинився, уважно поглянув у той бік, де сяяли нічними вогнями Хрещатик та площа Калініна[40]40
  Назва столичного Майдану Незалежності в періоди 1935–1941 та 1944–1977 років.


[Закрыть], потім мовив замислено:

– А давай-но в інший бік підемо…

– Навіщо?

– Не хочу туди, де надто світло й людей забагато.

Відчуваючи, що режисер явно не в гуморі, Журавльов лише зітхнув:

– Ну гаразд, якщо хочеш, підемо до метро.

– Ні-ні, давай…

– Куди?

Шерстобитов мотнув головою ліворуч, тоді вони перейшли через проїжджу частину на протилежний від кінотеатру «Україна» бік вулиці, оминули невеличкий скверик і завернули на вулицю Заньковецької. Лише тоді оператор запитав:

– То про що ж ти хотів дізнатися?

– Про те, як пройшла прем’єра. Не як добре вся наша знімальна група відпрацювала на картині, а як її глядачі сприйняли. Оці конкретні глядачі.

– Чесно?

– Авжеж чесно.

– Якщо чесно, Женю… то дарма ти за фантастику вхопився. Кіно для дітей та юнацтва – от що тобі найкраще вдається! Натомість фантастика… Та ще й Єфремов з усіма його зарозумілими ідеями… Дарма, от і все.

– Колю, ти прекрасно знаєш, що фантастичні твори покликані донести до покоління радянської молоді в доступній формі передові досягнення вітчизняної науки і техніки…

– Серйозно? Це ти про «Туманність Андромеди» чи про щось інше?

– Але ж уривки з роману публікувалися і в «Піонерській правді», і в «Комсомольській правді» також! Отже, не тільки молодь, але навіть піонери мусять зрозуміти наш фільм. Тим паче, картина відкривається сценою вибору юнаками наставників для здійснення «подвигів Геркулеса»… Та і знімалися ці сцени в «Артеку», а яка ж там краса!..

– Не треба, Женю, облиш. Ти сам прекрасно розумієш, що це відмовка. На сьогоднішній прем’єрі була повна зала дорослих, а не дітей. Отже, хотів ти того чи не хотів, однак за рамки підліткового кіно вийшов. І це може бути небезпечним, причому не тільки для тебе, але також і для всіх нас.

– Колю, ти ж погодився працювати на цій картині разом з усіма!..

– Так, погодився і працював. І що з того?

– Та, власне…

Не договоривши, Шерстобитов замовк, оскільки його заперечення могли скидатися на докір: мовляв, ти зголосився бути оператором на картині, ти сам щойно казав, що ми всі постаралися, як могли – а тепер раптом заговорив про вихід за рамки, бачте!..

Авжеж, це надто скидається на докір. Але з якого дива режисер стане дорікати операторові зараз, після прем’єри?! Раніше треба було претензії висловлювати. Якщо ж претензій як таких нема – тоді як це все розуміти?..

– Я, Женю, про те кажу, що відпрацювали ми, як могли, виклалися повністю, але результат щось не надто вражає.

– Тебе не надто вражає чи глядачів?

– Глядачів, ясна річ. Принаймні тих, які щойно побували на прем’єрі. І…

Журавльов раптом замовк. Коли рівномірне рипіння свіжого пухнастого сніжку під ногами стало нестерпним, режисер нагадав похмуро:

– Ну-ну, давай, договорюй вже, годі тягнути кота за хвіст.

– Я, Женю, побоююсь, що стрічка ця вилізе боком не тільки тобі, але й усім нам, хто відпрацював з тобою. Усій нашій знімальній групі. А після виходу другої та третьої частин[41]41
  Екранізувати роман «Туманність Андромеди» спочатку хотіли у вигляді кінотрилогії, однак реально все обмежилося випуском лише першої частини – «Бранці Залізної зірки». Офіційною причиною дострокового припинення зйомок стала смерть актора Сергія Столярова (виконавця ролі Дара Вітера) 9 грудня 1969 року, хоча складнощі з проектом почалися вже після виходу в прокат першої частини.


[Закрыть] все тільки погіршиться. Розумієш, про що я?

– Невже ти натякаєш, що продовження знімати не варто? – після нетривалої паузи промимрив Шерстобитов. – Аж не віриться…

– Принаймні на твоєму місці я би спробував підшукати поважну причину для згортання зйомок. Бо як казав не пам’ятаю хто, це помилка – а вона гірша, ніж навіть умисний злочин[42]42
  Мається на увазі вислів «C’est pire qu’un crime, c’est une faute», приписуваний міністрові закордонних справ Франції Шарлю Морісу де Талейрану-Перігору, хоча насправді він належить Буле де ля Мерту – голові Законодавчої комісії, що розробила Цивільний кодекс Наполеона. Один з варіантів перекладу: «Це гірше, ніж злочин: це помилка».


[Закрыть].

– Он навіть як…

– Навіть так, Женю, навіть так.

І знову вони замовкли. Скориставшись цим, Шерстобитов спробував подумки видначити, в якому саме пункті він помилився.

З одного боку, хай там як, але вже зараз зрозуміло, що «Туманність Андромеди» Івана Єфремова – роман епохальний, глибокий та дуже різноплановий. Отже, екранізувати його варто.

Чому саме тут, на Київській кіностудії? Через наявність найбільш передового кінематографічного оснащення та найбільші в усій Європі знімальні павільйони. Е-е-ех-х-х, розмах наш радянський! Буржуям всяким різним навіть не снилося таке, що зараз є в Києві…

Чому знімати взявся саме він – Євген Фірсович Шерстобитов? Бо почав відчувати, що вільно чи мимовільно, але вже набув амплуа «дитячого» режисера. Отож екранізацію романа Єфремова він розглядав як своєрідний шанс зняти щось «доросле», тим самим вийшовши за рамки вже визначеного особистого амплуа.

Щоб стрічку запам’ятали, він зібрав дуже потужну знімальну групу. Ясна річ, покликав на картину професіоналів, з якими працював раніше і вже давно порозумівся – насамперед оператора Миколу Журавльова. Та й інших також… А яких акторів чудових зібрав!.. Сергія Столярова – того самого, зі знакової радянської комедії «Цирк», а також казкового мандрівника Садка, а також одного з провідних виконавців у довженківському «Аерограді»… Миколу Крюкова – актора дуже рельєфного, прославленого виконанням ролі Бена Енслі в «Останньому дюймі»… Двох красунь – Вію Артмане та Людмилу Чурсіну… Отож на акторів нарікати просто гріх!

Проте з іншого боку…

Якщо чесно, то не тільки у Журавльова, але й у нього самого виникли певні сумніви в успішності картини, в яку було вкладено стільки сил… І коштів, до речі: адже гроші виділили одразу на всю трисерійну постановку – однак переважна частина їх вже витрачена! Звісно, макети, декорації та костюми, що лишилися після зйомки «Бранців Залізної зірки», можна використати в подальшому, не все доведеться робити з нуля. Тим не менш, схоже, зняти другу і третю частини без додаткових коштів не вдасться. А чи виділять їх тепер?.. Сумнівно.

Сумнівно насамперед тому, що деякі глядачі під час перегляду трохи нудилися, а дехто тихесенько підхихикував у найбільш непідходящі моменти. Принаймні так здалося режисерові. Оператор про це вголос не сказав, але на чому ґрунтувалися його вельми обережні висновки про недоцільність знімати продовження?! Либонь, і він почув, як дехто стримано позіхав, а дехто підхихикував. Хоча дуже навіть серйозний!..

Отже, хоч як вони старалися… але десь таки не дотягнули. В якому саме аспекті?.. Що ж, критики підкажуть. Треба буде уважно відслідкувати, які рецензії публікуватимуться. Поговорити з авторитетними людьми.

А втім…

Є ж іще третій бік цієї умовної «медалі»: чесне слово, щось незрозуміле відбувається з усією вітчизняною фантастикою! Перш ніж братися за екранізацію, Шерстобитов всебічно вивчив предмет. Наскільки він міг «судити», все почалося з 1953 року, коли Абрам Роом на «Мосфільмі» зняв «Сріблястий пил». З іншого боку, неабиякий успіх мала чи то науково-популярна, чи науково-фантастична стрічка Павла Клушанцева «Шлях до зірок», що лише трохи забарилася у порівнянні з запуском першого штучного супутника Землі. До речі, той-таки Клушанцев повторив свій власний успіх, позаторік випустивши новий фільм проміжного (між фантастикою та наукпопом) жанру – «Місяць».

При бажанні сюди ж можна приплюсувати «Людину-амфібію», зняту Чеботарьовим і Казанським з «Ленфільму». Так, екранізація роману Беляєва – вона про справи земні, а не космічні. Тим не менш це стовідсоткова наукова фантастика…

Але ж до чого контрастно склалася доля фільмів Михайла Карюкова – «Небо кличе» і «Мрії назустріч»! Ні-ні, після успіху першої картини нічого не віщувало біди. Більш того, вчорашній оператор і сценарист, а сьогоднішній новоспечений режисер аж млів від того, що його творіння продали за кордон! Немов навіжений, носився Київською кіностудією й розповідав про це всім і кожному, хто тільки погоджувався слухати… Хіба ж міг припустити неборака, що американці перемонтують обидві стрічки, зліпивши з них низькопробні бойовики сумнівної якості? Природно, тепер ніхто і близько не підпустить Карюкова до режисури…

Інша прикра історія: буквально торік на Одеській кіностудії якийсь початківець зі складним якимсь прізвищем… як там його?! Чи то Юнкерс-Хилькевич… чи, може, Юнга-Хилевич… А-а-а, то є неважливо! Головне, що його фантастичний фільм «Формула веселки»[43]43
  Так називалася дебютна робота Георгія Юнгвальда-Хилькевича, заборонена через гостросатиричне зображення радянської бюрократії.


[Закрыть] заборонили для широкого показу – він навіть у прокат піти не встиг.

І по контрасту з цими провалами зовсім нещодавно на «Ленфільмі» Ілля Ольшвангер зняв успішну картину «Його звали Роберт». Знов-таки не про Великий Космос, а про людиноподібного робота, образ якого втілив красунчик Олег Стриженов. Та ще й із Маріанною Вертинською – сестрою Анастасії Вертинської, яку тепер усі радянські люди знали як красуню Гуттіере з «Людини-амфібії».

То що ж це виходить таке?! Якщо хтось знімає кінофантастику в Москві чи Ленінграді – на нього чекає успіх, якщо ж це стається на Україні – все обертається провалом. Отож якщо тепер зазнає невдачі його «Туманність Андромеди» – це стане новим підтвердженням такого неприємного здогаду. Але ж «Бранці Залізної зірки» – це лише початок, попереду ще дві частини… Що станеться з ними?!

Хтозна, хтозна…

– Женю, агов!

– Га?..

Шерстобитов розгублено дивився на супутника і намагався второпати, що ж йому сказав тільки-но Журавльов. Він же не слухав оператора, це негарно.

– Я запитую, чом би нам, справді, не завернути в Пасаж і не випити по філіжанці кави?

– А чом би, справді, ні?.. – режисер позирнув на наручний годинник, зітхнув: – Ну що ж, можливо, ще встигнемо. Хоча для того, щоб випити кави, варто було на Хрещатик іти, а не в тил Пасажу.

– Та це я так… щоб ти розвіявся, – Журавльов делікатно кахикнув. – Бо хоч би там що, а у нас же прем’єра відбулася. А ти йдеш і мовчиш.

– Бо все ніяк вирішити не можу, наскільки вдало пройшла прем’єра.

Оператор хотів щось заперечити, однак режисер не дав йому заговорити:

– Втім, маєш рацію: завертаймо в Пасаж і вип’ємо кави! Так буде хоч трішечки веселіше.

1968. Дізнайся, синку, і… забудь?!

Будівля видавництва «Молодь», вул. Пархоменка[44]44
  Нині вул. Дегтярівська.


[Закрыть], № 38–44, Київ, січень 1968 року

Проминувши пост охорони, розташований у вестибюлі першого поверху, Олесь Павлович вирішив поки що не виходити на скуту морозом вулицю, а постояти ще хоч трохи всередині будівлі. Тому він підійшов до одного з двох гігантських фікусів, які немовби охороняли вхідні двері з обох боків, розгорнув свіже – перше за поточний рік число журналу «Знання та праця» і прочитав на розкритій сторінці, від якої віяло запахом друкарської фарби:

Олесь Бердник

Покривало Ізіди

Повість-легенда

Ну що ж, непогано, непогано… Це ще не книжка, це лише журнальна публікація – але вже непогано. Редакція планує вкластися в чотири числа? Добре, нехай так. Нехай цей рік почнеться з журнальної версії літературної легенди про великого давньогрецького філософа Піфагора та про Мілона Кротонського, про піфагорійців як таких.

Це добрий твір, в якому зашифровано безліч важливих символів. От хоч би взяти епіграф на початку: «Не полетить сокіл, доки крила зв’язані». Журнальний редактор довго й наполегливо домагався зняття епіграфа – цікаво, з яких міркувань?! Може, через подібність українського Тризуба до сокола, що пікірує на здобич?..

Або загибель Піфагора під час пожежі в домі Мілона у фіналі: це ж алюзія на Фенікса, який відроджується з попелу! Добре, що на відміну від епіграфа, відкорнати кінцівку не можна. Втім, епіграф, де йдеться про сокола зі зв’язаними крильми, неодмінно з’явиться в книжці, вихід якої запланований у «Веселці»[45]45
  Мається на увазі видавництво «Веселка».


[Закрыть] на наступний рік.

Утім, це вже не перспективні плани, це звершення. А воно завжди менш цікаве, ніж майбутнє, яке все ще остаточно не склалося. Майбутнє, яке попереду. А попереду, в перспективних планах у нього такий роман, що…

Немов побоюючись, що його потаємні думки підслухають, Олесь Павлович озирнувся на охоронця, який з байдужим виглядом сидів на своєму посту. Ну, звісно ж, цього служаку боятися не слід! Цей нікому нічого не заподіє, аж доки хтось не спробує без належного дозволу проникнути в надра видавництва «Молодь»!.. Тому перебуваючи тут, у просторому вестибюлі зі скла, каменю й металу, можна бути спокійним за власні думки… якими б незвичайними вони не були!..

Олесь Павлович раптом пригадав, як шість років тому, подорожуючи Алтаєм, подумки розмовляв зі своїм Учителем Серця, намагаючись дізнатися про своє призначення, про свою долю. Тоді було сказано: йди по життю, не вгрузай ні в які чвари – просто твори, неси людям плоди творчості та свої думки. Бо тільки Той, Хто послав його, і ті, хто на нього чекають, – тільки вони знають про істинне призначення посланця… А цей охоронець – він явно не з тих, хто чекає і знає. Йому байдуже.

Ну, що ж… Тоді вперед!

І запахнувши як слід комір пальта, Олесь Павлович вийшов з вестибюля видавництва на скуту морозом вулицю Пархоменка.

Цвинтар міста Енен-Бомон, Франція, 18 лютого 1968 року

Один промовець змінював іншого, і всі прославляли мужнього борця французького руху Опору, якого в роки німецької окупації знали під іменем «лейтенанта Базиля»[46]46
  Василь Порик (1920–1944) – колишній військовополонений, член ЦК радянських військовополонених у Франції, командир французького партизанського загону, що в роки Другої світової війни боровся проти німецьких окупантів. Герой Радянського Союзу (посмертно).


[Закрыть], або просто «Базиля», або «руського з Дрокура». Радянська делегація трималася дещо відокремлено від французів, при цьому «хлопчики в цивільному» невпинно озиралися на всі боки, пильнуючи, щоб ніхто не вступав у недозволені контакти. Водночас очільник делегації маршал Соколовський та інші «шишки» закам’яніли із суворими обличчями, нагадуючи віддалено гранітний пам’ятник, поки що, в очікуванні відкриття, ретельно задрапірованим тканиною.

Пам’ятник, так… Над семитонною гранітною брилою, вирізаною в кар’єрі на Житомирщині, добре попрацювали скульптори Зноба і Кальченко, для нього – просто Валя та Галя. Безперечно, французькі товариші… точніше всі ці «мадам» і «месьє» справедливо захоплюються прорізаною в гранітній брилі трохи рваною п’ятикутною зіркою, в ліву половину якої вписаний рельєфний портрет «лейтенанта Базиля». І все ж таки… Усе ж таки повністю, в усій красі задуму авторів пам’ятника вони не побачать! Погода не та, як і час доби. От якщо ближче до вечора та в сонячний день… та ще й у вітрену погоду – от тоді!..

– Толю, і не мрій! За кордон тебе не випустять.

– Нікуди вони, Галю, не дінуться! Випустити доведеться.

– Звісно, твоя архітектурна задумка просто геніальна, але ж…

– Галю, ну, ти ж сама розумієш, що я особисто, як архітектор проекту, мушу проконтролювати весь хід монтажу багатотонного монументу від початку й до кінця! Адже найменша помилка, недотримання хоча б одного з параметрів призведе до порушення всього задуму.

– І тим не менш…

– Я ж навіть у ЦК все продемонстрував на макеті! Мусять відпустити, бо точність монтажу є вирішальним фактором. І крім мене, ніхто з цим не впорається. Тому випустять, бо їм нічого не лишається.

І таки справді випустили, попри всі побоювання колег. Та чого там: навіть французи й ті головами кивали. Мовляв, при теперішніх порядках…

І добре, що все склалося саме так, а не інакше. Бо в ході монтажу справді виникло декілька ситуацій, коли все висіло на волосинці й тільки своєчасне втручання «маестро Анатоля» дозволило уникнути помилок. Зате тепер!..

Ігнащенко самовдоволено посміхнувся. Тепер, коли пам’ятник буде відкрито, коли погода буде сонячною й вітреною, та ще й ближче до вечора – о-о-о, на французів очікує неабиякий сюрприз! Тоді червоний промінь у формі п’ятикутної зірки впаде точно на розташовану біля пам’ятника табличку з написом: «Нашому дорогому другу від товаришів».

Анатолій був готовий заприсягтися чим завгодно, що сюрприз цей оцінять[47]47
  Пам’ятник Василю Порику на цвинтарі Енен-Бомона справді отримав Гран-прі Паризької академії мистецтв.


[Закрыть] належним чином!.. Бо двом скульпторам та архітектору, які працювали над проектом, вдалося повною мірою реалізувати те, чому навчав видатний митець Йосип Юлійович Каракіс: мінімалістичними засобами досягати максимального ефекту. Саме так вони і зробили!