Текст книги "Книга Застою. 1965–1976"

Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, ніч на 25 травня 1968 року

Спартак уже засинав, коли раптом йому на думку спав Палаючий Чоловік…

Це не було видінням. Нічого такого, що можна було б назвати видіннями, у хлопчика не бувало в принципі.

Кажете, це надто складно для п’ятирічного малюка?! Ну, чому ж… Для допомоги дітям існують книжки, які купують тато і мама – причому купують з величезним задоволенням! Щоб із ще більшим задоволенням потайки спостерігати, як їхній маленький синочок «ковтає» книжку за книжкою. Авжеж, після того, як малого нарешті забезпечили окулярами.

Якби не жахливий змішаний астигматизм, Спартак, мабуть, читав би самостійно вже торік. Однак тоді все було складно. Спочатку тяжко хворів, а потім помер дідусь Сьома, коли ж мама Гатя бодай трохи оговталася від жалобних клопотів – тоді й помітила, що при спробі читати синочок «пірнає» в книжки, щосили примружуючись. Потім малого довго тягали по кабінетах окулістів, доки не встановили: лівим оком він не бачить далі другого рядка спеціальної таблиці, правим – далі третього рядка. Потім довго підбирали складні астигматичні лінзи (Спартак запам’ятав, що вони називалися «циліндр на сферу, вісі 70 і 110 градусів»). Потім півтора місяця виготовляли лінзи, потім при виготовленні окулярів невірно виставили вісі, потім ще три місяці все переробляли наново…

Отак і сталося, що нормально бачити Спартак почав лише в березні цього року, тоді й кинувся читати самостійно. І звісно ж, окрім журналів «Веселые картинки» й «Мурзилка», казок Віталія Біанкі, Миколи Носова та Андерсена, збірок народних французьких казок та билин «Русские богатыри», оповідок Павла Бажова, оповідань та повістей Аркадія Гайдара, «Дітей капітана Гранта» Жуля Верна, улюбленим чтивом малого стали дві «розумні» книжки – «Из чего все» та «По ту сторону тайны». Перша популярно розповідала про різноманітні матеріали, про їхні властивості та структуру аж до молекул і атомів, а в другій висміювалися марновірство й усякі різні забобони.

Отож саме з другої книжки Спартак чітко дізнався: ніяких Палаючих Людей насправді не буває і бути не може! Це все хибні фантазії на кшталт чорної кішки, порожнього відра чи розсипаної солі. А як же бути з тим Палаючим Чоловіком, про якого він час від часу думав?..

По-перше, хлопчик нікого загалом не бачив, він просто знав, що невидимий Палаючий Чоловік ширяє у повітрі, підпливає до вікна дитячої кімнати, хапається палаючою рукою за підвіконня, застрибує в кімнату… Але ж біля вікна Спартак нікого не бачив! А якби побачив – то не повірив би.

А так, по-друге, малому лишалося зробити простий і очевидний висновок: це його дитячий страх! Таке буває. А чому буває – чудово пояснювала «розумна» книжечка «По ту сторону тайны».

Отож уявного Палаючого Чоловіка п’ятирічний Спартак не боявся. Йому всього лише було цікаво, як таке може статися: ото щоб горіти – і не згоріти… Гм-м-м, таки дивний у нього страх!

Утім, у їхньому сімействі всі мали свої власні страхи…

Найбільш наляканою була мама Гатя. Спартакові іноді навіть здавалося, що вона вся складається з суцільних побоювань, немов клаптикова ковдра з окремих клаптів тканини. Мама боялася, як би хто з їхнього сімейства чимсь не захворів – особливо їхній любий синочок Спартак. Коли хтось хворів – переживала за можливі наслідки, особливо за можливі наслідки у маленького синочка. Регулярно переживала, чи вистачить їм грошей до чергової получки. Коли грошей не вистачало – хвилювалася, що ніхто їм не позичить. Коли гроші все ж таки позичали – непокоїлася, чи буде чим віддати борг… Після третього інфаркту у дідуся Сьоми боялася, що він помре. А коли помер, то випивши на поминках, причитала:

– Господи, зроби так, щоб їм усім на тому світі не було боляче і лячно! Бо всі вони так мучилися тут, то не допусти, щоб вони мучилися ще й там!..

Утім, тато якось пояснив малому, що мама – це тьотя, вона ж жінка, а жінки – це просто дорослі дівчата. А дівчатам (хоч малим, хоч дорослим) дозволяється боятися будь-чого і загалом «розводити нюні та шмарклі». Тоді як чоловіки мусять жінок захищати, а тому мусять бути сміливими й не боятися геть нічого у всьому світі. І все це було б добре, якби…

Якби сам тато Андрій не боявся КДБ! Спартак знав, що дідусь – це батько або тата, або мами. Отож якщо у мами Гаті був батько – дідусь Сьома, то тато Андрій зростав без батька. Чому так сталося, Спартак не зовсім розумів. А розпитувати не наважувався, бо за такі запитання можна було дістати по попі й на додачу суворе:

– Не твоє діло!..

Лишалося робити власні висновки. Наприклад, коли тато випивав на Жовтневі чи на Травневі свята, то іноді плакав, немов маленька дівчинка, і тихесенько шепотів:

– Тато, татусю мій рідненький!.. Якби ж я знав, де твоя могилка!.. Я б до цієї могилки твоєї на колінах повз!..

Саме в один з подібних моментів Спартакові пощастило дізнатися, що його дідусь Федір Леонтійович Сивак був ворогом народу і що його розстріляли нізащо. Тоді ж тато Андрій напутив малого:

– І я боюся, що за нами всіма теж одного разу прийдуть, всіх нас заберуть і розстріляють. І мене, й тебе, і нашу маму Гатю!.. Я боюся Ка-Де-Бе, пойняв?.. І ти бійся, синку! Інакше не можна, бо Ка-Де-Бе можна тільки боятися… Пойняв, синочку?

Усе це ніяк не вкладалося в голові у Спартака. Із «Судьбы барабанщика», «Дыма в лесу» та інших улюблених творів Аркадія Гайдара він знав, що вороги народу – це жахливі мерзотники, які проти радянської влади і проти всіх хороших людей загалом, що вони всіх вбивають, усе ламають та трощать. Але з уривчастих відповідей тата зрозумів також, що дід Федір Леонтійович зовсім не був проти радянської влади, що він навпаки охороняв від ворогів народу високого радянського начальника – якогось там Косіора.

Тоді як одне співвіднести з іншим? Щось тут було нечисто, а що саме – не розпитаєш. Бо можна по попі дістати. Або тато розлютиться і щось зламає. Якось Спартак запитав про діда Федора Леонтійовича, коли стомлений тато тільки-но прийшов з роботи. То він схопив «Веселі картинки» з чудовими картинками, які синочок перед тим роздивлявся, і розшматував журнал на клаптики. А наостанок повторив загадкове:

– Ка-Де-Бе нас усіх розстріляє…

І навіть дідусь Сьома, доки був живий, теж мав свій страх. Один-єдиний, але мав, і він про це якось сказав мамі Гаті, коли думав, що онук його не чує:

– Я боюся, Гатю, що наш любий Спартак якось до мене прибіжить і скаже: «Дідусю, ти – жид!»

Розпитувати у мами з татом, що таке «жид», хлопчик не ризикнув: а раптом розкажуть про це любому дідусеві Сьомі?! Малий не міг того допустити, бо дуже любив старого, у якого, до речі, було слабке серце. Тому про те, що таке «жид», він дізнавався у хлопців з їхнього двору і з дитсадка. Тоді-то і з’ясувалося, що «жиди» – це євреї, а євреї такі погані, такі погані!.. Вони й жадібні, й хитрі, і смердючі, і боягузи ще ті – ну, мерзота, та й годі!.. Окрім того, погано, якщо ти «грузин – джьопа резин», «армяшка – джьопа дерев’яшка», «татарин чорноджьопий», «чурка вузькоока» або «циган-тарган». Та все одно «жид» – це найгірше з усієї людської погані, яка тільки може бути. І скільки їх не вбивали – вони все одно множаться, скрізь пролазять, паскудять усім нормальним людям і з жиру бісяться.

Тому якщо тобі не поталанило народитися «жидом», це потрібно всіляко приховувати, немов погану дорослу хворобу «цефіліс». Інакше тебе всі битимуть, дражнитимуть, кричатимуть тобі в спину «здгасьтє-підегасьтє!» і ніхто з тобою водитися не буде. Звісно, при дорослих такі знання краще не демонструвати, бо перепаде на горіхи. Або ще гірше – поставлять тебе в дитячу кімнату міліції на облік… Але хто розкаже дорослим про подібні речі, той буде ябеда-каябеда-донощик-курячий-вожчик! Такому спочатку бойкот оголосять, потім добряче відколошматять кілька разів і для остаточного вибачення змусять їсти землю, щоб ніколи вже не ябедничав. Отож дорослих і дитячої кімнати міліції можна не боятися.

Почувши таке, Спартак нарешті дещо второпав. Малий пам’ятав своє здивування, коли самостійно читаючи «Военную тайну» Гайдара, раптом наштовхнувся на такі рядки:

– Конечно, – все так же охотно поддакнул парень. – Это такой народ… Ты им сунь палец, а они и всю руку норовят слопать. Такая уж ихняя порода.

– Какая порода? – удивился и не понял Владик.

– Как какая? Мальчишка-то прибегал – жид? Значит, и порода такая!

Отож Спартак міг заприсягтися, що коли ще не мав окулярів і цю повість йому читала мама Гатя, то в її виконанні останній рядок абсолютно точно звучав по-іншому: «Как какая? Мальчишка-то прибегал – пионер? Значит, и порода такая, пионерская». А якщо у книжці було написано одне, а мама читала інше – це не просто так… це щось-таки означає!..

Пояснення напрошувалося саме собою, потрібно було лише перевірити. Підгадавши слушний момент, коли дорослих поблизу не було, Спартак дістав з буфета дерев’яну скриньку, де зберігалися особливо цінні документи всього їхнього сімейства, відшукав свою метрику[48]48
  Побутова назва свідоцтва про народження.


[Закрыть] й уважно прочитав, намагаючись не сплутати написані від руки лиловими чорнилами літери:

Гр. Сивак Спартак Андреевич

Родился 4 января тысяча девятьсот шестьдесят третьего года

Место рождения ребенка: город, селение, район г. Киев

РОДИТЕЛИ:

Отец Сивак Андрей Федорович

Национальность украинец

Мать Сивак Агата Самсоновна

Национальность еврейка

Место регистрации г. Киев Подольское бюро ЗАГС

Це могло означати одне-єдине: і його мама Гатя – єврейка, і дідусь Сьома – теж єврей! Більше того, він сам, малолітній громадянин Спартак Андрійович Сивак, – такий самий напівкровка, як Алька Ганін з гайдарівської «Военной тайны»! Бо у Альки мама була молдавською комсомолкою Маріцею Маргуліс, яку вбила в тюрмі безжальна румунська сігуранца[49]49
  Таємна політична поліція у колишньому королівстві Румунія, що існувала в 1921–1944 роках.


[Закрыть]. Отже, дідусь Сьома побоювався, що любий онучок назве його…

Звісно ж не назве: Спартак навіть подумати не міг про те, щоб обзивати поганими словами любого дідуся!.. Однак старий побоювався саме такої витівки з боку онучка. До речі, мама Гатя боїться також – інакше б читала «Военную тайну» так, як було написано.

Ну що ж, все як завжди, як скрізь і всюди: дорослі з дітьми нещирі! Всі повчають Спартака, що страх – це зле, що боятися будь-чого соромно (особливо хлопчикові). Проте у кожного дорослого є свій страх – іноді навіть не один, а багато страхів! І кожен дорослий ці свої страхи плекає й береже. От чому така несправедливість?..

Відповідь прийшла зі сторінок «розумної» книжечки «По ту сторону тайны»: боятися… КОРИСНО! Наприклад, Спартак боїться тицяти пальці в розетку – бо в книжечці «Из чего все» прочитав, що таке електрострум і які лиха він може накоїти. Так само корисно боятися, щоб з плити не витікав газ – бо від іскри може статися вибух. Корисно боятися вибігати на дорогу – бо потрапиш під колеса автівки чи трамвая. І таке інше в тому ж дусі.

Отож боятися – це дуже корисно!..

Сьогодні була п’ятниця, 24 травня. День одночасних радощів і смутку. Радісно було, бо 24 травня 1962 року тато Андрій і мама Гатя розписалися – так у дорослих називалося весілля. Сталося це рівно шість років тому: Спартак добре вмів рахувати. Водночас, торік 24 травня помер дідусь Сьома, батько мами Гаті. Це був дивний збіг, чому так співпало – не міг зрозуміти ніхто. Але що ж поробиш!..

У будь-якому разі сьогодні мама відпросилася з роботи, щоб з’їздити на Байковий цвинтар на могилу батьків. Точніше, з самого ранку вона телефонувала у Запоріжжя своєму братові – дяді Льоні й лаялася з ним, чому він не прилетів сьогодні до Києва?! Але дядя Льоня став дуже великим начальником на «Дніпроспецсталі» (з розмов дорослих Спартак чув, що він «мітить» або вже перейшов чи то в головні механіки, чи в головні енергетики) та стверджував, що без нього «все безнадійно встане». Тоді мама спитала крізь зуби:

– Братику, зізнайся чесно: це тебе Лія налаштувала?..

Після чого дядя Льоня у Запоріжжі негайно поклав слухавку: Лія була його дружиною, і він терпіти не міг найменшого вияву неповаги на її адресу. Тим паче, від молодшої сестри.

Отож як слід поплакавши, мама Гатя поїхала на цвинтар, прихопивши із собою Спартака.

– А як же дитсадок? – здивувався хлопчик.

– Переб’ється дитсадок сьогодні без тебе, – заперечила мама, – а от дорогу до могилки твоїх любих бабулечки й дідусечка ти мусиш знати й ні в якому разі не забувати! От помру я – поховаєш мене там. І щоб ходив туди щороку на всі наші дні народження і дні смерті!

Спартак хотів щось заперечити, однак вирішив про всяк випадок промовчати. Все ж таки мама – це всього лише доросле дівчисько, після телефонної сварки з дядьком Льонею нерви у неї геть зовсім розтріпалися. Отож краще з дорослим дівчиськом не сперечатися. Принаймні зараз. Бо йому ж це й вилізе боком…

На цвинтарі сталися дві дивні речі. Насмперед, чим ближче мама Гатя підводила його до могилки дідуся й бабусі, тим виразніше Спартак розумів, що колись вже… бував тут?! Саме так! От тільки минулого разу було не задушливо і спекотно, як тепер, а дуже морозно. Він стояв там, де стояти насправді неможливо – бо там знаходиться огорожа сусідньої могилки. Точніше, не стояв навіть, а… нібито висів у повітрі трохи вище мерзлої засніженої землі. Невидимі, вморожені в сніг дрібні ялинкові та соснові голки боляче кололи пальці, коли мама намагалася відшкрябати вінки, що примерзли до свіжого могильного горбочка.

Спартака це смішило, бо вінки відшкрябувала мама, а крихітні пальчики кололо йому… Більш того, Спартак розмовляв про все це з кимсь невидимим – з тим, хто пояснював щось незрозуміле… Що саме?! Малий не пам’ятав. Зате наперед знав, про що зараз плакатиме мама:

– Мої дорогі, мої золоті мамунечко і татусечко! Я перед вами винувата, я вас не вберегла, ви так рано пішли з життя!.. Пробачте мені. І щоб тільки вам там не було боляче і лячно! Щоб ви і там не мучилися, як мучилися тут, у цьому клятому житті!..

Хлопчикові дуже кортіло поговорити з мамою про свої дивні спогади-відчуття. Однак він чудово розумів, що доросле дівчисько перебуває зараз у ще гіршому стані, ніж після вранішньої телефонної розмови з братом, який не приїхав до Києва, а залишився у своєму Запоріжжі. Треба було дочекатися, коли вона припинить бути зарюмсаним дівчиськом і знов стане дорослою мамою. Отож Спартак чекав, чекав…

І дочекався. Але зовсім іншого. Бо коли вони вже верталися, то йдучи центральною алеєю цвинтаря, мама раптом прошепотіла:

– Синочку, а поглянь-но ліворуч… Ні-ні, не повертай голови ні в якому разі! Самими лише очима поглянь… Бачиш міліціонера?

І справді, біля однієї з могил центральною алеєю прогулювався міліціонер у випрасованому, з голочки парадному мундирі. Зайнятий своїми спогадами-відчуттями, хлопчик не звертав на нього уваги. Тепер же, після маминого шепоту, подумав: «А й справді, це якось дивно! Що цей Дядя Стьопа[50]50
  Дядя Стьопа – міліціонер, герой однойменного вірша Сергія Міхалкова і радянського мультфільму, знятого за цим твором.


[Закрыть] тут робить?! Він має охороняти людей від злодюг, а кого можна охороняти на цвинтарі?! Й головне – від кого…»

– Потім. Зараз мовчи й більше не дивись на нього, – між тим додала мама Гатя. Як і раніше – пошепки, крізь стиснуті зуби. Отож дивну могилу і міліціонера біля неї проминули мовчки, пройшли вздовж усієї центральної алеї, пірнули під баню надбрамної церковки. І вже спускаючись Байковою вулицею вниз до трамвая, мама заговорила знов.

От тоді-то Спартак і дізнався про Куренівську трагедію, в якій ледь-ледь не загинув його любий дідусь Сьома! Власне, спочатку вона пояснила, що в Києві на Сирці є таке місце, як Бабин Яр, де недолюдки-фашисти під час війни вбивали людей сотнями і тисячами. І якби бабуся Юдіф і мамунечка Соня не евакуювалися до Абакана, все їхнє сімейство з численними родичами (окрім чоловіків, які воювали на фронті) також загинули б у Бабиному Яру.

Далі розповіла, як «великі пурици» з радянського начальства постановили замити Бабин Яр багнюкою, щоб і сліду від нього не лишилося – бо то все було «антисемітське кодло». І головним у цьому «кодлі» був голова Київського міськвиконкому товариш Давидов. А тоді в понеділок 13 березня 1961 року багнюка вирвалася з Бабиного Яру, полилася на Куренівку і поховала живцем усіх, кого накрила! Тоді «антисемітське кодло» почало шукати цапів-відбувайлів. Знайшли товариша Давидова, який застрелився в тюрмі, щоб не йти під суд… От він-то й похований у тій могилі.

А міліціонера поставили могилу охороняти, бо кияни, у яких загинули родичі, вже кілька разів паплюжили пам’ятник товариша Давидова: то ніс йому відіб’ють, то олійною фарбою обіллють.

А ще мама Гатя розповіла, як в той клятий понеділок, 13 березня 1961 року, їздила на Куренівку шукати свого тата – дідуся Сьому. Бо він працював майстром на 4-й взуттєвій фабриці, розташованій поруч із затопленим районом. Того ранку він не повернувся додому після нічної зміни. Мама Гатя і бабулечка Соня вирішили, що він загинув, отож мама й кинулася розшукувати батька. А там що коїлося, що коїлося!.. Весь район оточений військами, трамваї не ходять, нікого нікуди не пускають, усі плачуть!.. Просто пекло. А потім виявилося, що дідусь Сьома затримався на фабриці й завдяки цьому вижив, бо його товариші, які пішли з роботи вчасно, загинули, захлинувшись у багнюці.

От що розповіла хлопчикові мама по дорозі до трамвая. Як раптом…

– А тепер забудь, синку, про все, що я тобі розповіла.

– Що ти кажеш, матусю?..

Спартак не вірив власним вухам, але мама повторила категоричним тоном:

– Забудь про все, що почув, і більш ніколи не згадуй, кому сказано! Ти ж знаєш, хто твій дідусь Федір Леонтійович? Чи ти хочеш, щоб прийшло Ка-Де-Бе і всіх нас розстріляло? Ти цього хочеш?! Знаєш, як Ка-Де-Бе полює на всіх, хто хоча б заговорить про Куренівку?

– Мамуню, та я мовчатиму… – спробував запевнити її Спартак.

Однак мама несподівано зупинилася, присіла біля синочка навпочіпки і прошепотіла якимсь незнайомим злим голосом:

– Ах ти ж, дурнику малий, а нумо присягайся мерщій, що забудеш про все, що я тобі розповіла! Бо якщо пробовкнешся – не стане ні тебе, ні мене, ні нашого тата Андрійка! Ти цього хочеш? Ти всіх нас вбити хочеш? А нумо присягайся, кому кажуть! Ти про все забудеш і ніколи не згадаєш!

Мамині очі, такі добрі й лагідні зазвичай, палали несамовитою люттю. Це було так лячно, що хлопчик промимрив тихесенько:

– Присягаюся, мамуню…

– Не чую! Гучніше!

– Присягаюся, що я про все забув, – повторив Спартак.

– Добре, – одразу ж посміхнулася мама. Й вони пішли далі.

Весь день мама готувала святковий стіл. Ввечері вони з татом спочатку згадували всіх померлих родичів, потім пили за шосту річницю їхнього весілля. Потім полягали спати.

Саме тоді Спартакові на думку спав Палаючий Чоловік…

І саме тоді хлопчик зрозумів, що не в змозі виконати те, в чому заприсягнувся мамі Гаті вдень, стоячи на Байковій вулиці неподалік трамвайної колії! Не може він ні про що забути, і край!

Розказане мамою намертво вкарбувалося в його дитячий мозок. Годі й дивуватися, що перед появою Палаючого Чоловіка він побачив немовби кіно, кадри якого на шаленій швидкості пронеслися перед ним.

Люди, трамваї, автобуси, автівки скупчилися на перехресті вулиць, а на них несеться височезна чорна стіна багнюки, яка підминає під себе всіх і все, що стрінеться на її шляху – людей, трамваї, автобуси, автівки… Дерева, будівлі, ліхтарні стовпи зрізає, немов ножем… Люди вдихають багнюку й захлинаються нею… Всі до останнього! А дідусь Сьома вижив дивом.

Мама Гатя не знає про це, вона хоче прорватися через солдатське оточення туди, де має бути її тато. Але її не пускають. Нікого не пускають. І всі ридма ридають.

Раптом у повітрі летить вертоліт, з нього звішується мотузкова драбина, до якої причепився малесенький чоловічок. І мама Гатя думає: «Господи, мого б татуся отак врятували!..» – і всі, кого не пускають солдати, думають про те саме. Дорогою їде автівка, в кузові якісь меблі, дверцята дзеркальної шафи відкрилися і хлопають, в дзеркалі відбиваються люди і вся вулиця…

І таке він мусить забути й ніколи більш не згадувати?!

Ба навіть більше…

Усі дорослі завжди втовкмачували Спартакові, як йому пощастило, що він народився в Радянському Союзі! Мама і тато, дідусь Сьома, коли був живий, сусідка Клара Мусіївна, її подружка «Ріря Фішерівна», виховательки в дитячому садочку – всі дорослі твердили про це, всі радо святкували Жовтневі та Травневі свята, тато (як парторг свого відділу) ходив на демонстрації трудящих в колоні Інституту електрозварювання…

Але якщо поряд з усім цим існує жахлива трагедія, у якій мало не загинув дідусь Сьома та загинули його товариші з цеху взуттєвої фабрики…

Якщо на тих, хто згадує про той жах, полює безжальне Ка-Де-Бе, яке всіх-всіх знищує так само, як другого його дідуся – Федора Леонтійовича, який не був ні в чому винен, але виявився ворогом народу…

Як це все скласти до купи? Тут і дорослий заплутається – але ж Спартак зовсім ніякий не дорослий, він маленький радянський хлопчик, якому неймовірно пощастило народитися й жити в СРСР…

Де за правду тебе схоплять і розстріляють з усіма рідними?

Отже, так воно і є…

Але ж як учинити йому – маленькому п’ятирічному хлопчикові?..

Як учинити?

Малий подивився на порожнє місце біля підвіконня, де в його дурних фантазіях стояв, повільно горів і не згоряв Палаючий Чоловік.

І тоді раптом усе зрозумів!

Справді, пояснення могло бути одним-єдиним: в усьому винен СТРАХ! Це ніяке не відчуття, не почуття. Це не засіб уберегтися від біди – це, навпаки, найбільша біда з усіх можливих!..

Жахливого Ка-Де-Бе боявся тато Андрій – але не мама. Якщо ж синочка сьогодні цим лякала мама Гатя – отже, вона вже заразилася страхом від тата. Отже, страх – це таки хвороба. І сьогодні мама намагалася заразити цією хворобою і його самого – свого п’ятирічного синочка…

Звісно, робилося це для блага всього сімейства. Бо якщо віднині Спартак боятиметься разом з батьками та усіма дорослими включно – він виживе. І тато з мамою теж виживуть.

Але якою ціною? Ціною брехні – от якою. Ціною забуття, солодкого й безпечного. І ще… ціною ганьби. Адже скрізь і всюди прославляли й підносили радянських героїв, які розчавили гідру фашизму! Його любий дідусь Сьома воював на фронті – він герой!.. Його бабуся Гапка – татова матуся – втекла з фашистського полону, вистрибнувши з потяга на повному ходу!.. А сусіди? От хоч би Едуард Рустамович з другого поверху… Всі вони боролися, всі перемогли фашистів, всі герої. Чому ж Ка-Де-Бе злякалися? Чому одні й ті самі люди там герої – а тут мовчазні боягузи? І навіщо заражати хворобою страху ще й його – п’ятирічного хлопчика?..

Бо Спартак вже чітко зрозумів: якщо виконати присягу, дану вдень мамі Гаті, – бути йому боягузом до кінця днів!.. Звісно, якщо боятися разом з усіма, якщо силоміць примусити себе забути про грязьовий потік, який мало не вбив дідуся Сьому!.. Тоді можна вижити. І мама з татом виживуть. От тільки в глибині душі він знатиме, що ніколи вже не стане достойним дорослих героїв – дідуся Сьоми, бабусі Гапки, сусіда Едуарда Рустамовича.

І ще – свого… як там його звали?! Ах так – прадідуся Арона Марковича.

Хтозна чому, але до старих будинків на київському Подолі гарячу воду підводили, тільки якщо будинки були не вищими одного-двох поверхів. Родина Сиваків мешкала у чотириповерховому, ще дореволюційної побудови, тому у них був лише холодний водогін. Коли Спартак був ще зовсім малесеньким, то мама купала його раз на тиждень на кухні у великій балії, в якій зазвичай прала білизну. Коли хлопчик став великим і пішов у дитсадок, то почав митися раз на тиждень в лазні разом з татом Андрієм. Лазня знаходилася наприкінці Спаської вулиці майже біля самого Дніпра, й похід туди у неділю вранці перетворився на своєрідний сімейний ритуал, що знаменував кінець тижня.

Оскільки старезних будинків без гарячого водогону довкола не бракувало, то відвідувачі знаменитої лазні так чи інакше були знайомі один з одним. Отут Спартак і зіткнувся з дуже дивною річчю: виявляється, він був доволі відомим на весь тутешній район хлопчиськом! Принаймні то один, то інший відвідувач говорив оточуючим:

– Дивіться, оцей малий карапуз – та це ж праонук Арона Штульмана!

– Як, того самого Арона Штульмана? – дивувалися у відповідь.

– Еге ж, того самого.

– О-о-о!.. Ага-а-а!.. Так-так!.. Ну-у-у…

Майже завжди все обмежувалося подібними вигуками. Лише час від часу той незнайомець, до якого зверталися інші незнайомці, казав Спартакові:

– Послухай-но, хлопче… Якщо ти справді праонук того самого Арона Штульмана, то… тоді вирости достойним свого прадіда! Дивись, не підкачай.

– А-а-а… чого такого він зробив, прадідусь мій? – перепитував здивований хлопчисько.

Й отримував загадкову відповідь:

– Арон Маркович був святою людиною. Отож не підкачай!..

Не розуміючи, що все це означає, малий одного разу звернувся за поясненнями до тата Андрія. І сталося щось дивне: батько чомусь опустив очі, відвернувся і пробурмотів невиразно:

– Тобі ще рано про подібні речі знати, синку.

Спартак відчув, що тато чомусь соромиться. З якого це дива? Та хто ж цих дорослих розбере!.. Звісно, можна було спитати ще думку мами Гаті, однак їй і без того життєвих клопотів не бракувало.

Тоді Спартак вирішив пошукати відповідь в одній з «розумних» книжок – «По ту сторону тайны». Звідти він дізнався, що «святими» називали дуже хитрих людей, які поводилися не як усі. У той час, як трудящі маси сумлінно й покірно гнули спини на експлуататорські класи, так звані «святі» за рахунок своєї незвичайної поведінки позбавлялися тяжкої праці. Й навіть ставали об’єктами німого поклоніння темних забитих мас трудящих…

Був чи не був прадідусь Арон Маркович «об’єктом німого поклоніння темних забитих мас трудящих», хлопчик не знав і сказати напевно не міг. Але в тому, що пам’ять про цього чоловіка збереглася навіть після його смерті, годі було й сумніватися. Більш того, абсолютно незнайомі дядьки чекають від Спартака, як від праонука «святого», чогось незвичайного – це все також недарма!.. Але як можна вирости достойним того, хто незвичайною поведінкою обдурював «темні забиті маси трудящих»? Що це за поведінка така чудернацька?..

Хлопчик довго не міг второпати, що тут і до чого, аж доки не здогадався: пояснення може бути єдиним – прадідусь Арон Маркович не боявся того самого Ка-Де-Бе, якого боялися і тато Андрій, і мама, і всі-всі-всі дорослі! Саме тому татові було соромно відповідати синові. Й саме надзвичайна сміливість Арона Марковича могла викликати повагу «темних трудящих мас». А ледарі в подільській лазні не милися, це Спартак знав точно!..

Отож найгірший висновок, якого він дійшов ось зараз, полягав у наступному: якщо виконати присягу, дану вдень мамі Гаті – тоді він ніколи не виросте достойним свого «святого» прадіда! Тоді він «підкачає», не виправдає покладених на нього людських сподівань. То що ж мусить обрати: непокору мамі, яка одна-єдина в світі – або невідповідність сподіванням зовсім незнайомих дядьків, яких дуже й дуже багато?..

Мабуть, треба все ж скоритися мамі. Але ж це означає, по-перше, що надалі він житиме у вічному страху перед всемогутнім Ка-Де-Бе разом з батьками! А також, по-друге, що не зможе переконатися в правдивості чи неправдивості маминої розповіді. Хто цих дорослих розбере, коли вони брешуть дітям, а коли правду кажуть? А раптом мама Гатя… все це вигадала, щоб оббрехати радянську владу, яку сама ж називає прекрасною і справедливою? Це неймовірно… але ж раптом?

З іншого боку, як прожити в страху й непевності все життя? Спартак поглянув на безнадійно порожнє місце біля підвіконня, де в його думках все ще стояв Палаючий Чоловік. Стояв і чогось очікував. Слідом за тим малий відчув, як його повільно, дуже повільно насаджують на величезний рожен, потім кладуть на рогачі над вогнем і починають підсмажувати з усіх боків, повільно обертаючи. З «розумної» книжечки «По ту сторону тайны» малий знав, що такими є уявлення «темних забитих мас трудящих про так зване уявне пекло». Однак ні… Ні-ні, ця фантазія була не про «уявне пекло» – таким буде його життя, якщо він боятиметься Ка-Де-Бе разом з мамою і татом, якщо не стане схожим на «святого» прадідуся Арона Марковича…

Ні, він не зможе так жити.

Але як уникнути цього?

Як може він, такий тихий, слухняний, розумний маленький хлопчик, піти проти власної мамуні? Він же її так любить!..

Рішення з’явилося раптово. Згадавши про «Серце Данко», Спартак посміхнувся порожньому місцю біля підвіконня, потім влігся якомога зручніше, заплющив очі. Подумки простягнув до грудей ліву руку (хоча в цей час обидві його руки лишалися витягнутими уздовж тіла), далі подумки обережно занурив її в глиб грудей… Як і слід було очікувати, пальці торкнулися не шалено пульсуючого серця, а чогось огидно-крижаного та слизького, що присмокталося до нього.

Звісно, це і був той самий Страх, яким мама Гатя заразила його з найкращих міркувань – задля виживання! Страх цей вічно сидітиме біля серця й отруюватиме його повільно, але безжально та невпинно…

Невпинно? А дзуськи!

Намагаючись бути максимально обережним і в жодному разі не зачепити власне серце (бо він все ж таки Спартак, а не Данко!), хлопчик вхопив огидно-крижану слизьку грудку, щосили подумки рвонув…

Страх являв собою кудлату сіру кулю, вкриту цілим розсипом палаючих вугликів замість очей. Ця бридка істота широко роззявала смердючу зубасту пащеку й ревіла щодуху:

– Ка-Де-Бе-е-е!.. Ка-Де-Бе-е-е!.. Ка-Де-Бе-е-е!..

– Я тебе вб’ю, – звернувся Спартак до кудлатої кульки. Вуглики очей негайно згасли, смертельно переляканий Страх жалюгідно заскавучав, немов побите цуценя, спробував лизнути шорстким собачим язиком хлоп’ячу руку, яка міцно стискала бридку істоту за шкірку, і проволав:

– Не вбивай мене, хлопче, я тобі ще згожуся! Я буду твоїм цуценям, я охоронятиму тебе! Я не дозволю тобі накоїти дурниць! Без мене ти загинеш і батьків занапастиш, зі мною ви усі будете живі-здорові, хоча й нещасні!..

– Ні, – коротко відповів малий. І хоч як скавучав і лизав його ліву руку Страх, але Спартак подумки вийшов у двір, попрямував до одного з дворових флігелів, де був вхід у підвал, прочинив двері. Підвал зустрів хлопчика абсолютною темрявою, а також пахощами вологи та плісняви. Малий подумки спустився на саме дно підвалу, там нафантазував двері, відкривши які, подумки потрапив до невеличкої коморки.

– Не вбивай мене!.. – знову почав благати Страх.

– Вибач. Мені шкода… однак я бачу, що ти намагаєшся вдати із себе цуцика. Ти знаєш, як я мрію виховати й видресирувати власного песика!

– Знаю, авжеж знаю! Ти добрий хлопчик, ти помилуєш свій страх…

– А отут ти помиляєшся! Тут або ти – або я! Тому прощавай.

Подумки сказавши це, Спартак згадав улюблену збірку народних билин «Русские богатыри». Тоді в його правій руці сяйнув меч Іллі Муромця, хлопчик рубонув… Сіра кулька вискнула востаннє й затихла.