Текст книги "Дитячi мрiї. Вiршi"

Дитячi мрiї
Вiршi
Вадим Ферзь

© Вадим Ферзь, 2017

ISBN 978-5-4485-9901-9

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

«Штормять садiв зеленi хвилi…»

 
Штормять садiв зеленi хвилi,
На вітах яблука висять.
Цим літом ви, плоди, вродились!
Це – найцiннiший лiта скарб!
Я вас прошу, мої сади,
Ви кожен рік родіть плоди,
Щоб яблука були і груші,
І солов'ї б співали дужче,
А сад із вітром би затихли
І занiмiли би вiд втiхи.
В саду затьохкав соловей,
Аж я замилувався. Гей!
Співай про сад i нашу працю,
Веселкою переливайся,
Радій життю, радій теплу,
Пірни в ранкову сиву млу,
Як вмиються росою всі дерева,
Туман на гілля ляже молоде,
Окреслиться схід смугою рожево,
Засяє в плесах сонце золоте,
Я вийду в молодий і пишний сад,
Де слив смачних ось пломеніє ряд.
Їх аромат я жадібно ловлю,
Куточок цей казковий я люблю…
 

Січень, 1999 р.

«Місяць глядить у замерзле віконце…»

 
Місяць глядить у замерзле віконце,
Кидає іскри на шибки квітчасті.
Ніч у вікно, як прозоре суконце,
Лізе морозна, зимова i ясна,
Свіжістю вабить зимового шума,
Світиться місяць – цей серп золотистий,
Наче замріявсь і щось там він дума
Про зорі далекі, про далі імлисті…
Аж ось різнобарвний і ранок крадеться —
Місяць вже мліє, біліє і гасне
Сонечко встане, стиха озирнеться
І посміхнеться зимі цій прекрасній.
 

1999 р.

«Синіє вечір за вікном…»

 
Синіє вечір за вікном,
З«явились золотисті зорі.
І вітерець махнув крилом,
Гуляє, свище він на волі.
 
 
І ось легенький вже туман
Серпанком укриває поле,
За ним, немов козак, курган
Шука свою лихую долю.
 
 
Блищить сріблястая роса,
В лугах широких трави косить
Безшумна місячна коса,
А вітер запах трав доносить…
 
 
В кущах зайшлися цвіркуни,
А світлячки в траві росяній,
Все гомонять балакуни,
Мигтять, як маяки в тумані.
 
 
За лісом манить моря глиб,
Полискують зiрок опали,
Маяк ледь-ледь вже миготить —
Це літня ніч на землю впала.
 
 
Блукає сон по-під вікном,
Сузір'я Оріона сяє.
Вже вітер не шумить крилом,
В траву лягає й засинає.
 

Січень, 1999р.

Море

 
О, оксамитнеє море нічне,
Яке ж ти сріблясте, прекрасне!
Чаруєш мене, ти зі мною сумне.
За лоном твоїм спить вже сонечко ясне.
 
 
Пітьмою все море навкруг залило,
Ось місяць вже встав – і проміння,
Як стежка, лягло і повільно пливло,
На березі золотом сяє каміння.
 
 
О море Азовське, о море моє,
З тобою забудеш і горе!
І все, що тут є, полюбив, як своє,
І жити б хотів я при березі моря!
 

1999р.

Калина

 
Калинонька-червононька
Росте білЯ ріки
І дивиться у водоньку
На усі боки.
 
 
У пурпур вся наряджена,
Сумна була тоді.
І місяця зображення
Відбилось у воді.
 
 
Скажи мені, червононько,
Сумуїш ти чому?
«Така вже м̀оя доленька —
Залишили саму…»
 

Січень, 1999р.

У лiтнiй вечiр

 
Настав літній вечір; дзижчать комарі
Все жалять, і жалять, і жалять.
І навіть вітрець не гуде в димарі,
А я в тишині комарів б'ю без жалю.
 
 
Над полем і місяць рожевий он сходить;
Він ллє на хмариночки сяйво своє
І колесом котиться по небозводу,
І жовтим промінням хмаринки він б'є.
 
 
Шумить у травичці густій сонний вітер,
Вже сон випуска з рукавів своїх чари.
Над полем стемнілим і місяць не світить,
Бо він заховався у сивії хмари.
 
 
Ось л̀ише я тільки так сильно гукну
У ту далечінь, де стоять темні гори,
До мене в ту мить крізь шовкОву пітьму
Озветься луна із гірської комори.
 

«Сьогодні рано потемніло…»

 
Сьогодні рано потемніло,
Зірки полискують несміло
Крізь хмарок тріщини, що вкрили
Все небо, наче пінні хвилі.
 
 
Рожок свій місяць нахилив,
На хмарах сяйво він розлив,
І дивиться згори униз,
І треться об небесну вись.
 
 
Вже синя мла с усіх сторін
Повзла. Згущалась ночі тінь.
Ворони тихо над хатками
Кружляли мірними кругами.
 
 
І сяйво місячне вело
На стрісі хоровод. Село
Затихло, і чудовим сном
Усе живе вже спить кругом
 

«Хтось може врятувати світ?..»

 
Хтось може врятувати світ?
Він повний горя, лиха й бід.
Якби я, Боже, тільки міг,
То я б його вже переміг.
 
 
Не янгол я, а лиш бідняк,
Що я зроблю, коли все так?
Якщо це зло не зупинить,
Світ може зникнуть в одну мить!
 

Лютий, 1999р.

Сутiнки

 
Настала ніч – і скрізь червоно.
Місяць жевріє, хмарки небо вкрили.
Сутінки скрізь простяглися чудово.
Тіні тремтять i шумлять вiтра крила.
 
 
І де-не-де в хмарках полисне
Блискавка раптом – небесная кара.
Темінь тканиною чорною висне.
Небо нічне пломеніє все жаром.
 
 
Садок чудовиськом чорніє.
З нiчкою мiсяць кружляє у вальсi,
Ковза по хмарці, неначе по мрії,
Ватою хмарною він укривався.
 
 
Вже різнобарвний ніжний ранок
В лісі іде, потихеньку крадеться.
Вікна веселкою грають, а ганок,
Наче та дівка, рум'янцем береться.
 

«По блискучій вже покрівлі…»

 
По блискучій вже покрівлі
Сонце тихо покотилось
І за сосни мовчазливі
Заховало личко миле.
 
 
І небесне синє сито
Золотистою мукою
Майже все уже набите.
Впала зірка за горою,
Капають яскраві зорі
В синє море,
Капають в безодню чорну,
За безмовну
Кучеряву сонну липу…
Місяць світить.
 
 
Видно, як синіє скрізь
Небо за селом.
Спить сосновий чорний ліс
Під нічним крилом…
 

Квітень, 1999р.

«Сьогодні сприятлива днина…»

 
Сьогодні сприятлива днина,
Хмаринками небо зоралось.
Жовтіє он неба чуприна —
То сонце за ними сховалось.
 
 
Деінде співають пташки.
На поле граки вже сідають.
Сердешні, що там ви знайшли?
Це я зрозуміть намагаюсь.
 
 
Свій погляд на небо я звів:
Мiж латками хмар синьова є.
Пташиний розлився скрізь спів,
Легенький вітрець повіває.
 
 
Та ось випромінилось сонце
І знову сховалось в хмарини,
Побризкало краплі червонцем,
В краплиночках гралось промiнням.
 

Березень, 1999р.

Лiтнi роботи

 
Нарешті наступило літо,
Наповнене духмяним квітом,
Пора, усе, що тільки влітку
Робити треба все, як слід;
Піти і зачинити хвіртку
І зготувать смачний обід.
Жука ще трохи треба вибить
З картоплі нашої, бо з'їсть.
Він на однім кущі не всидить,
Такий непроханий наш гість.
 
 
І ось якраз одного разу
Зібрались з хлопцями в похід.
Усе, що нам потрібно, зразу
Ми склали по сумках – і в хід.
Тушонку захопили в банці,
І овочі ще на салат.
І розмістились на полянці,
Все виклали добро те в лад.
Чарує шепіт нас кущів,
А хмари хоровод ведуть.
Під вишнями гудуть хрущі,
А пастухи корів женуть.
А небо, наче ота шуба,
Увесь застлало білий світ,
Синіє, промовля до дуба,
І спекою палахкотить.
Ми довго там бенкетували,
Але іще не працювали,
А вдома всiх чека робота,
Хоча i зна це парубота.
 
 
Гусяток за селом пасти,
Тюки з соломою знести,
І ще управитись, як рано,
Зоря червона тихо встане,
Умиє все живе водою
Червоною і вогнянною.
Горять верхи лiсiв яскраво,
Чарують душу різні барви.
Візьму залізний я кілок,
Та й припинать пiду телятко,
І під обід аж на лужок
Прийду його я напувати.
 
 
На другий ранок з очерету
Я довгу вудочку зробив,
Наживку вийняв із пакету
І рибку половити сiв.
Сиджу, вдивляюся в красу:
Замкнула обрій гiр шовковiсть,
Лише хвилясту полосу
Вона залишила натомість.
Синiє здалеку ставочок,
Я бачу береги крутiї,
А глибина лякає очi,
І гір верхи в ній зеленіють.
 
 
Такий був неповторний ранок!
А потім виплив з-за гір день,
Він мiсяця сховав уламок,
Пар стелиться, немов серпанок,
І чую тихий звук я: «дзень!»
 
 
Я десь далеко чую: «дзень»!
Дзвенить неначе сам то день.
Та що ж воно таке дзвенить?
І що синіє так, бринить?
Коли ж за полем оком глядь:
Синенькі дзвоники дзвенять,
Голівки ніжні їх висять.
Чудово і прекрасно так!
Луги, і дзвоники, і мак!
 
 
А дзвоники гудуть одно —
Косити терміново треба,
Бо сiнокос вже йде давно,
Косою розмахнусь до неба.
Горить такая спека скpiзь!
І жаром диха неба вись.
Та ми не можемо здаватись,
Косити терміново треба,
І до зими всім готуватись…
Косою розмахнусь до неба!
 

Квітень, 1999р.

«Синіють вершини небес…»

 
Синіють вершини небес.
Весна радість тихую ллє
На землю. Пропах нею ввесь.
Промінням хмарки вітер б'є.
Десь чую я скрипи колес.
 
 
І навіть он білі перини
Снують по веснянних вершинах.
Проміння спадає чудес.
В долині прослалися тіні.
Синіють вершини небес.
 
 
А десь уже чуються співи,
Вигукують півні ліниво,
Бо березень йде вже з теплом!
Ще сонце землі не нагріло,
Бо третє сьогодні число.
 
 
Під деревом сам я сиджу
І віршика тихо пишу,
А вітер мій одяг здійма.
Вслухаюсь у ніжну весну —
Нiчого дзвiнкiше нема!
 

3 березня, 1999р.

Балка

 
Заховалася за полем балка.
Я ходив туди ще навіть змалку,
Бо крутий схил наша балка має.
Ось іде туди нас ціла зграя.
 
 
Яка чудова висота!
З«їджав я з гірки довгий час.
Казкові срібні ворота
Там відчинилися для нас:
 
 
Самоцвітами там все блищало,
І проміння в хмарці догорало,
А у балці білим квітом снігу
Все розквітло дітям на потіху.
 

«Завтра ранесенько-рано …»

 
Завтра ранесенько-рано —
Обрiй лиш стане рожевим —
В сизім ранковім тумані
Вийду з серпом металевим
 
 
В поле, умиюсь росою,
(Буде схiд златом облитий)
Фавн заговорить зi мною.
Буду пшеницю косити.
 
 
Гострий мiй серп, наче бритва.
Дуже косити багато!
Стерплю цю працю, як битву,
Буду до сонця всміхатись…
 

«Просунувся вечір крізь вікна…»

 
Просунувся вечір крізь вікна,
Ліхтар у вікно заглядає.
Ах, який вечір липня!
Пітьма крізь шибки проступає.
 
 
Синя полоска тьмяніє —
Синя вся стріха неба.
Дiє вже сну терапiя —
Iти «лiкуватися» треба.
 
 
Човен небесний веслом
Темряву горне на стріхи,
Вітер лоскоче крилом
І пролітає тихо.
 

Березень, 1999р.

Зорi далекi

 
Мерехтять у небі
Зіроньки прекрасні,
I сумують верби,
Як дiвчата красні.
Зорі, наче очі,
Дивляться крізь вії,
Світять серед ночі
У хлопчачих мріях.
Може потонули
В річечці глибокій?
Піною плеснули,
Миють с̀обі боки.
Покупались зірки,
Сріблом в плесах грають,
А за косогірком
Солов'ї співають…
 

Лютий, 1999р.

У гаю

 
Дерева гуляють в зеленому гаю.
Туман оксамитовий їх обіймає.
 
 
Серпом сіда сонце, з теплом своїм гасне.
За лісом ховає обличечко ясне.
 
 
У місячнім сяйві застигли всi мрiї.
Від білого місяця й нічка біліє.
 
 
Мов вершник, у далеч вона пролітає.
Тремтить срібло місяця над небокраєм.
 
 
Нічний теплий вітер в кущах все шепоче,
Немов гра на арфі малесенький хлопчик.
 
 
Замріявсь гайочок під сну синю казку
І сниться весна йому – буйна і ясна.
 
 
Веде сич лупатий з совою розмову.
Шепочеться вітер, співа колискову…
 

Лютий, 1999р.

«Задрiмали блискавки злотії…»

 
Задрiмали блискавки злотії,
Іскрами заграли й потемніли.
Обрій спалахнув, неначе мрії,
І окреслився він квітом білим.
 
 
Ось і грім в весняні б'є литаври,
На хмаринці зручно він вмостився,
Бо для нього це лише забава,
В далечінь кудись він покотився.
 
 
Раптом навкруги все потемніло,
Поповзла iмла по чорнiй нивцi.
А на небi хмари – наче хвилi,
Ось розтала блискавка на шибці.
 
 
Задрімали блискавки злотії,
Іскрами заграли й потемніли.
Обрій спалахнув, неначе мрії,
І окреслився він квітом білим.
 

«Ти природу зберігай …»

 
Ти природу зберігай —
Луг зелений, сад і гай
І усе, що є навколо,
Ти не знищуй це ніколи.
 
 
Ти у молодім садочку
Посади хоч дві квіточки,
І турбуйся ж, доглядай,
І любуйся, поливай.
 
 
Посади малі деревця
І полий їх із відерця,
Поки з'явиться їх цвіт —
Ще гарнішим стане світ!
 

Січень, 1999р.

Зимова казка

 
Одинока зірка
Сяє в ліхтарі.
Білосніжна гірка
В самоцвітах скрізь.
 
 
Місяць одинокий
Білий сховав ріг,
А мороз жорстокий
Перейшов поріг.
 
 
Сумно виглядають
В синю даль хатки,
Їх від зла ховають
В інеї садки.
 
 
Заіскрились стрiхи,
А у вікнах шум.
На дорозi вiхи
Навівають сум.
 
 
Вікна всі в морозі
І снiжка блакить
Красним на порозі
Килимом лежить.
 
 
Все вони чекають
Хазяїв своїх,
І надію мають,
Що діждуться їх.
 

Лютий, 1999р.

«Гасне казковий рубіновий вечір…»

 
Гасне казковий рубіновий вечір,
Чарами серце моє оповито.
Місячне сяйво яскраве безпечне
Пада на сонні поля оксамитом.
 
 
Зорi в хмаринках блукають, як зграя,
Сяйво слабке їх, і синій серпанок
Темні віконця хатин відбивають.
Кидають тіні дерева на ґанок.
 
 
Дзеркалом срібним полискує річка.
Вітер-шпигун заглядає у вiкна.
В тиші тополя стоїть, наче свічка,
Мiцно заплутався мiсяць у вiтах.
 
 
Сон наближався швидкою ходою
В селище наше. Біліла долина
Килимом снiжним, а ось за рікою
Мла постелилась, як синя тканина.
 
 
Ах, що за нічка прозора, весела!
Шибки замерзли, сніжок знов пустився.
Впевнений я, що з усіх оцих селищ,
Наше – найкраще. Приходь, подивися!
 
 
Синє зображення в склі почорніло
І змалювало пейзаж цей зимовий:
Селище наче на вікнах застигло
Неперевершеним фото казковим!
 

Березень, 1999р.

Рiдна мова

 
В промінні сія золота наша мова,
Ключем журавлиним летить з теплих міст.
Коли її чуєш, здається, що знову
Весна наступа й шелестить тихо лист.
 
 
Й річки оживають і ліс оживає
І перший донісся до вух наших свист.
Так хай же нас мова словами займає,
Як в лісі займає весна перший лист.
 

3 вересня, 1999р.

«Куди подітися? Не знаю…»

 
Куди подітися? Не знаю.
І чим радіти в тишині?
Нічого вічного немає,
Минають дні – і всі сумні.
 
 
Неначе мрія та остання,
Тіка від мене давня мить.
Нехай вона – дзвінниця рання —
В степах далеких продзвенить.
 
 
Могили в затишку чорніють,
Співають з вітрами степів,
Але ніхто не зрозуміє
Святий і ніжний їхній спів.
 
 
Куди ж поділися надії
В майбутнє вічної краси?
Вже не повернуться ті мрії,
Як їх не клич, як не проси.
 
 
Лише господь на тих хмаринах
Дає нам кожному життя.
Могутність є в його сивинах,
Яка для грішних – небуття.
 
 
Господь створив людей для того,
Щоб радісно вони жили.
Вони ж прогнівили святого,
Бо неслухняними були.
 
 
Творця не славив богохулець,
Все звинувачув його.
Творіння боже, жертва вулиць,
Не смій творця судить свого!
 
 
Але настане суд той божий —
І буде в пеклі зло горіть,
Добро його все ж переможе,
В раю вовіки буде жить!
 

Вересень, 2000р.

«Буває в душу закрадеться…»

 
Буває в душу закрадеться
Журба – і ходиш, наче тінь;
І серце болісно так б'ється,
Мов битись день йому один!
 
 
Не знаю, що це: божевілля,
Чи чорних дум пекельний рій,
Чи чорним стало раптом біле?
Чи це лише – тінь м̀оїх мрій?
 
 
Ні! Це не те, але з'явилось,
Коли, богиня, я тебе
Побачив – і щось освітлило
Надії вмить! Що ж це таке?
 
 
Це – нескінченнеє кохання;
Воно – як сонце золоте;
Воно всі виповнить бажання;
Воно – могутній Прометей!
 
 
І лиш воно мені натхнення
Дає і зцілює життя,
Воно залишилось у мене
Одне найліпше почуття!
 

2005р.

«Куди йдем̀о? До раю, чи до пекла?..»

 
Куди йдем̀о? До раю, чи до пекла?
Не зна цього ніхто. Народ грішить.
І день і ніч я думаю запекло:
Куди я сам потраплю у ту мить?
 
 
Немає на цім світі, щоб той зміг
Творити вічно і добро і благо.
Ми відчуваємо ту сильну спрагу.
О Бог! Нас гріх великий переміг!
 
 
I я не праведно живу на світі,
Благаю Бога, щоб усе простив,
Бо знаю, куди можу я подітись —
Гріхів і я немало наробив!
 
 
Молю, Христосе! Зглянься на людей!
Оборони від злих поганих вчинків
І доглядай їх всіх ти без спочинку,
Ти неслухнянних збережи дітей!
 

«Скажіть мені ви, що таке кохання?..»

 
Скажіть мені ви, що таке кохання?
Я зрозуміти намагаюсь з усіх сил.
Чи це – узять на душу всі страждання?
Чи почуття прекрасні розділить навпІл?
 
 
Мені це почуття таки давно знайоме,
Не можу я збагнути: що у ньому є?
Від цього втратив розум і свідомість.
Моє життя від нього тяжчим лиш стає.
 
 
Скажіть мені ви, що таке кохання?
І чи іти йому назустріч? Але я
Йому не зміг чинить протистояння!
Мені чомусь здається, що це сенс буття!
 

28.09.2001р.

Сон

 
Не знаю, що мені робити,
На грішному як жити світі?
Так! Ми скоряємось гріхам.
І я також роблю їх сам,
Але мені морозить душу
Тривога: що ж то я роблю?
Й краплини сліз жар щік все сушить.
Я що люблю – те і гублю!
Не знаю, чом все так виходить.
Хоч потім заживе це все,
І дні, як хмари в небозводі,
Промчать, й душа знов оживе,
Але на гріх штовхне спокуса,
Колишнє вхопить знов за вуса
І буде їх крутить. О горе!
Наробиш знову лиха море…
Не знаю, що мені робить…
Як від гріхів оборонить
Моїх всіх друзів, матір, брата,
І подруг, й інших людей всіх?
Згинь, згинь ти, Сатано, рогатий!
Не зваблюй нас робити гріх
І не примушуй, бо я силу
Хреста святого покажу
Тобі, Дияволе! Безсилий
Ти проти нього. Похрещу
Я вікна, двері, стіни, стелі,
Всі меблі і усі постелі,
І покроплю свою сім'ю,
Й за всіх, кого я так люблю,
Молитись буду! Допоможе
Молитва та моя. Пробач,
Пробач нам всі гріхи, о Боже!
Почуй мій непідробний плач!
 
 
…Отак я думав в тишині
І задрімав – і сон мені
Приснився. Та якийсь страшний!
Летів по небу я – і мій
Зір все довкола озирав,
Я відчував: не до добра
Це все. Дивлюся: люди вряд
Всі стали, рота мов солдат.
Між ними друзі всі мої,
Побачив я там і своїх
Близьких. Кудись-то відбирали
Усіх їх. Чую: відіслали
Когось до пекла. Когось – в рай.
Я просто вражений був вкрай!!!
Відчув я вмить, як тихо в жилах
Пробіг морозу струм. Занило
Моє серденько. Ось дійшла
І черга до моїх. Імла
На очі впала! І тут я
Прокинувся. Уже зоря
Світила в вікна. Після цього
Туманного сну і страшного
Немає спокою мені.
Ні! Не дістануться вони
До рук Диявола ніколи!!!
І знов молитися став я,
І небосхил вмить засіяв —
І всі оці пропали болі,
Чомусь-то легко так мені
Зробилося. Я в тишині
Став знову голосно казати:
Все добре! Все гаразд! Проклятий
Дияволе, нас не займай!
Ми вірим в Бога, вірим в рай!
Нас Бог він тебе захищає;
Твоя спокуса не для нас.
Тебе він скоро знищить. Знаєш
Ти це! Минає злий твій час!..
 

2004р.

«Ось після дощiку з'явилась…»

 
Ось після дощiку з'явилась
Веселка різнобарвна.
Земля краплин дощу напилась,
Пора духмяна, гарна.
 
 
Розкрились білії тюльпани
I піднялись до сонця,
Роса на пелюсточках гарних
У полисках червонця.
 
 
Моя душа залепетала
Від красоти цієї,
Мені часу, як завжди, мало,
Щоб любуватись нею!
 

Листопад, 1999р.

Мандрiвник

 
Вечір опустився. Небо зеленіє,
І густі тумани простяглись в степах.
Я іду в долину, в серцi є надiя,
Я такий щасливий, наче вільний птах.
 
 
Я гадаю думку про життя щасливе;
Де б мені сьогодні знов заночувать?
На зеленім небі хмари, наче диво,
І пішли з роботи люди спочивать.
 
 
Мило на просторах; повіває легко
Вільний та веселий синій вітерець.
Бачу: випливає тихо з-за смереки
Місяця тоненький білий гребінець.
 
 
І в оцих долинах щасливіший всіх я,
А тому щасливий, бо люблю свій край.
І буяє в серці і кружляє вихрем
Радість та, що плине аж за небокрай.
 

Травень, 2000р.

«Кружляє жовте листя наді мною…»

 
Кружляє жовте листя наді мною.
Чому кружля? Не знаю й сам.
Чи це перед дощем? Перед грозою?
Або радіє небесам?
 
 
Я зрозумів, що наступила осінь,
Достигли сливи де-не-де;
І на деревах золотиста простінь,
А небо низьке і бліде.
 
 
Стоять собі сумують верболози,
Чомусь задумались вони,
Бо скоро холоди, дощі і грози.
Люблю природу восени!
 

1999р.

Цикл: Вечори в селi Гусарiвка

Вечір I

 
День догорає,
Захід палає,
І сонечко ясне
Жаринкою гасне.
Вечір свiй стяг
Над полем простяг.
Хмарк̀и голубiї
На обрії стали.
Гори чорніють,
Неначе зi сталi.
Глибшає вечір…
Сиза імла
Серпанком безпечно
На обрій лягла,
Неначе на скло.
І наше село
Заснуло в цю мить —
Ніхто не шумить…
 

1 травня, 2000р.

Вечір ІІ.

 
Закотилося сонце за гори,
Прохолодний вітрець повіва.
І село переміниться скоро,
Його вечір імлою вкрива.
 
 
І хмарки, мов на скло налягають,
Як чудово дивитись на них,
Як пливуть вони по небокраю,
І вітрець синьоокий затих.
 
 
Рожевіє імла, мов серпанок,
У красi бездоганнiй своїй.
 
 
Мені вечір миліший за ранок,
Таємниць він багато таїть.
 
 
Та в селі нашім вид зовсім інший,
І здається, що це уві сні…
І тому сизий вечір миліший,
Схвилював він всю душу мені.
 

2 травня, 2000р.

Вечір ІІІ

 
Бузкові хмари закривають
Півнеба над селом.
Зірки ліниво виглядають,
Шумить вітрець крилом.
 
 
О, синій вечір, ти мені
Розхвилював всю душу!
Чому, як гаснуть білі дні,
Тебе любити мушу?
 
 
Чому твої хмарки, мов плями,
Люблю, як і колись?
«Бо після праці вечорами
Відпочиваєш!» – Вись
 
 
Мені сказала. Небо тихо
Хмарками затяглось.
І став приймать я: радість, лихо,
Щоб без гріхів жилось…
 

3 травня, 2000р.

«Цей вечір духмяний і ясний…»

 
Цей вечір духмяний і ясний,
Так пахнув снігами іскристими!
Весь захід червоний, смугастий
Покрився хмарками злотистими.
 
 
Темніє. Тiкають хмариночки.
Вже місяць на небо виходить,
Яскравим вiн грає промiннячком,
Гуляє по синьому зводу.
 
 
Все небо, немов синій човен,
Пливе на сумними будинками.
Пітьма розлилась, наче повінь.
Ніч кліпає частими зірками.
 
 
Зірки, як пісочок розсіяний,
Полискують, наче живiї.
В долині лісочок замріяний,
Мов сила нечиста чорніє.
 
 
Синіє небесна палата,
Яскрава палата хол має ця,
Зiрок в нiй танцює багато.
Стовп місячний тихо ламається.
 
 
За полем аж і за долиною
Він пада без жодного звуку.
Кружля синя ніч хуртовиною,
Свистить на полях вітер-злюка.
 
 
Біленькою ковдрою поле
Від краю до краю покрилося.
Люблю я цю нічку до болю —
Натхненних дала нiчка крил оця!
 

2002р.

«Місяць світиться, як фосфор…»

 
Місяць світиться, як фосфор,
Посила до мене промінь.
На мою вразливу душу
Почуттів надходить повінь.
 
 
Міниться сніг самоцвітом;
Був сумний духмяний вечір.
Падають сніжинки білі,
Як метелики, на плечі.
 
 
І мені здались сумними
Місяць, сніг і синє небо…
Чи це сум у м̀оїм серці?
Я балакаю до себе:
 
 
Чому світ живе в шахрайстві
І ніхто це не зупинить?
Доки будемо терпіти
І коли ми відпочинем?
 
 
Та ніхто на це питання
Досі не відповідає…
І оце людське страждання
Серце м̀оє розриває.
 

Лютий, 2004р.

Люблю весну!

 
Люблю, коли тепла на вітах море,
Люблю, коли димок пливе все вгору.
Люблю, коли хмарки в лазурі тонуть,
Люблю, коли дроти від вітру стогнуть,
Люблю, коли гримить найперший грім,
І радісно трясеться увесь дім,
А на поля сідають чорнi круки,
I видають при цьому хриплi звуки,
А там, за візеруночками нив
Яскраво-жовтий колір хтось розлив,
Я аромат кульбаб вдихати стану,
І ще раз у небесний простір гляну,
Милуюся я смарагдовим гаєм,
І соловейко дзвiнко заспіває
Цю пісню лише одному мені,
Як розквіта кульбаба навесні.
Люблю, коли бузочок розквітає
Нiчого красивiшого немає.
Люблю дивитись на дерева білі,
Як пух суцвіть гойдається на гіллі,
І я замріюся, засну…
Люблю весну!