Текст книги "За межами розуміння"

Вадим Овчаров
ЗА МЕЖАМИ РОЗУМІННЯ

(Збірка оповідань)

«Речі не завжди такі, якими здаються насправді…»

Роджер Желязни

Безвісти пропавший

Розділ 1

* * *

Богдан із дитинства мріяв про кар’єру письменника. Та не просто якогось пересічного літератора, котрий пише бульварні романи. Ні. Чоловік прагнув стати відомим на весь світ, подібно до Агати Крісті чи навіть самого Артура Конан Дойла[1]1
  Агата Крісті (1890—1976) – англійська письменниця, одна з найвідоміших представників детективного жанру. Створила двох найвідоміших персонажів детективної літератури – Елькюля Пуаро та місс Марапл.
  Артур Конан Дойл (1859—1930) – англійський письменник, автор детективних і науково-фантастичних романів та оповідань. Створив знаменитого детектива Шерлока Холмса.


[Закрыть]. Йому так кортіло писати детективні романи, що заради цього він вступив на юридичний факультет, плекаючи надію на посаду міського слідчого. Там він би і людям допомагав, і черпав цікаві ідеї для своїх історій.

Однак цього так і не сталося.

Після завершення довгих семи років навчання, Богдан Семеняка провів три роки у виснажливих пошуках роботи. В який би відділок чоловік не приходив, всюди була одна й та ж відповідь: «Вибачте, вакансія зайнята». Оскільки професії охоронця чи вантажника осточортіли ще за часів університету, він вирішив до них більше не повертатися.

Отримавши ліцензію приватного детектива, звісно не без «добровільних внесків», чоловік спробував знайти відраду в цьому руслі безкінечної юридичної річки. Засівши в серці Кіровограду, він почав наближену до майбутнього письменництва кар’єру. Проте навіть ця, здавалося б ідеальна робота, не приносила задоволення.

До нього весь час зверталися з простими, можна прямо сказати, банальними справами. Вивести на чисту воду невірну дружину, знайти колишнього чоловіка, котрий ухиляється від сплати аліментів. Знайти викрадений автомобіль, знайти втраченого батька, знайти, знайти, знайти…

Вся ця одноманітність швидко набридла Богдану, а омріяні детективні романи так і не засіялися на білосніжному полі плідними зернятами ідей. І ось, коли чоловік остаточно втратив надію на щось цікаве, його життя кардинально змінилося після візиту родини Федорчуків, котра ввійшла до кабінету одного вересневого вечора.

Це була пара бальзаківського віку. Жінці, вона ж Антоніна Петрівна, було років під сорок-сорок два. Розчервонілі очі після тижнів лиття гірких сліз неохайно розфарбовані. Крізь чорняве густе волосся пробивається безжальна сивина, а змарнілий вигляд додавав зверху ще років десять.

Її чоловік Михайло Федотович був кремезної статури та майже під два метри зросту. Хоча йому й було всього лише сорок три, але голову вже огортала срібна корона, котра простелилася довкола відполірованої пролисини.

Щойно вони увійшли, детектив зрозумів, що в родині сталося щось жахливе. Можливо, хтось із дітей потрапив у халепу і тепер не може з нею впоратися, або, взагалі, когось із близьких могли викрасти, чи ті просто зникли. Адже матері рідко проливають стільки сліз без відомої причини. Та й зморене обличчя голови сімейства говорило саме за себе.

– Доброго дня, – привітався Богдан і відразу ж перейшов до справи: – Чим я можу допомогти?

– Пане Богдане, – стримуючи сльози, почала жінка. Михайло Федотович дбайливо взяв її за руку, намагаючись постійно підтримувати дружину в цей нелегкий період. Хоча за виразом обличчя детектив відмітив, що чоловік зробив це радше машинально, аніж заради турботи. – Ви наша остання надія…

Як з’ясувалося, їхній єдиний син Костя перестав виходити на зв’язок близько трьох місяців назад, а згодом взагалі зник. Ні знайомі, ні викладачі в інституті не знають, що з ним трапилося. Навіть близькі друзі й ті не можуть відшукати товариша. Хлопець немов крізь кригу провалився. Мобільний не відповідає, аккаунти соціальних мереж видалені, а з електронної пошти більше пів року ніяких звісток.

Стурбовані батьки неодноразово зверталися до правоохоронних органів, але ті лише змушували писати нікому не потрібні заяви та чекати на результати. Однак які можуть бути результати, якщо ледь не кожен третій слідчий пустив коріння на своєму робочому місці, щопівгодини зрошуючи кавою вирощений величезний «плід» на пузі.

– Скажіть, будь ласка, – крізь сльози мовила Антоніна Петрівна, завершивши свою розповідь, – ви можете нам допомогти? Є хоч якась надія знову побачити нашого Костика?

– Я зроблю все можливе, що в моїх силах, – відповів Богдан.

– Сподіваюся, з ним нічого не трапилося, – тільки й зміг видавити із себе батько хлопця. Хоча емоційно він виглядав урівноваженим, та тремтіння рук і блідість шкіри виказували ту душевну боротьбу за рівновагу, котра точилася всередині нього. – Якщо ви знайдете його, ми не залишимося в боргу. Ми готові навіть заплатити вдвічі більше за ваш звичайний гонорар.

– Про гроші поговоримо після завершення справи, – відмахнувся детектив, дістаючи з шухляди затертий записник. – На цей час мені потрібна вся відома інформація про вашого сина.

Через кілька годин подружжя вийшло з кабінету, відповівши на низку запитань, котрі цікавили Богдана в цій справі. Щойно стрілки годинника похилилися до шостої вечора, детектив відпустив секретарку додому. Зрадівши, що звільнена на годину раніше, вона понесла свої пухкі сідниці до виходу. Лишившись один в офісі, чоловік розпочав роботу.

Для Богдана Семеняки вести розслідування було схоже до розплутування величезної купи ниток, котра лишилася після недбалої в’язальниці. Поступово, висмикуючи нитку за ниткою, він розв’язував кожну із заплутаних історій, змотуючи їх в один клубок суцільної картини.

Тож, увімкнувши в офісній тиші свій старенький комп’ютер, чоловік чиркнув сірником по коробці та підпалив цигарку. Затягнувшись їдким нікотиновим димом, детектив почав смикати за найближчі ниточки.

Перш за все він відновив номер мобільного, використавши одну з нещодавно куплених сім-карт та назвавшись оператору ім’ям зниклого молодика. Це було зробити досить просто, адже чоловік записав не лише номер мобільного молодого Федорчука, але й його батьків. Тож на питання: «Куди ви телефонували останнього разу?» – Богдан вказав телефони батьків. Після півгодинної тяганини, втрачений номер був відновлений.

Далі все пішло куди простіше.

Ігноруючи повідомлення про неприйняті дзвінки від друзів, родичів та викладачів, чоловік поновив аккаунти в соціальних мережах, де раніше перебував хлопець. Отримавши доступ до його сторінок, Семеняка почав детальне вивчення життя зниклого.

Костянтин Федорчук, 1990 року народження. У 2008 році закінчив загальноосвітню школу в селищі Вільне[2]2
  Вільне – село із населенням близько 1000 осіб.


[Закрыть], котре знаходилося неподалік від міста. В тому ж році вступив до Кіровоградського педагогічного університету імені В. Винниченка на факультет історії та права[3]3
  Кіровоградський педагогічний університет ім. В. Винниченка – вищий навчальний заклад, який був створений за підтримки українського драматурга, письменника, а також політичного та державного діяча Володимира Кириловича Винниченка (1880—1951).


[Закрыть]. Через чотири роки закінчив навчання з відзнакою та здав іспити до магістратури. Перш ніж зникнути, він продовжував навчання, як аспірант однієї з кафедр факультету.

Детектив клікнув мишкою на світлини й побачив по той бік монітору успішного хлопця спортивної статури, котрий усміхався на камеру. Його зелені очі випромінювали енергію та радість. Материне чорняве волосся ледь не відбивало сонячні промені, а «голлівудська» усмішка, певно, не раз змушувала дівчат танути. Про останнє свідчили коментарі майже шестимісячної давнини, залишені симпатичними представницями слабкої статі.

Жодних листів із погрозами, жодних перепалок із знайомими та колегами. У музичних уподобаннях гурт «Maroon 5», композиції Еда Ширана та Ендрю Гозьєра[4]4
  Maroon 5 – американський гурт, котрий виконує музику в стилі поп-рок; Едвард Крістофер Ширан – англійський співак та композитор у сфері поп-музики; Ендрю Гозьєр-Бірн – англійський співак та композитор родом з Ірландії, який виконує музику в жанрі Інді-рок, блюз, соул.


[Закрыть]. Дійсно, такий собі зразковий молодик.

Оглянувши загальну інформацію, Богдан перейшов до останніх записів. Загалом, нічого провокуючого чи цікавого. Повідомлення на Твітері про успішно захищену доповідь, а потім через тиждень – видалення сторінки. Майже те ж саме у Фейсбуці та Інстаграмі, тільки там він написав про майбутню екскурсію до Криму.

Та ось Семеняка натрапив на запис у соціальній мережі «В контакті». За дві доби до видалення аккаунту Костя написав одне речення: «Вони знають про мене». Після цього будь-який зв’язок уривається.

Хто ці «вони»?

Уявний клубок перестав розплутуватися, натрапивши на величезний вузол. Ось вона: перша загадка! Молодий Федорчук когось сильно боявся, настільки сильно, що вирішив зникнути нічого нікому не сказавши.

Богдан поглянув на список друзів, котрі висвітилися в графі «онлайн». Серед них був такий собі Іван Князєв. Він був помічений серед інших контактів як «найкращий друг». Детектив вирішив, що необхідно буде завтра поговорити з цим «другом». Ймовірно, той зможе пролити бодай якесь світло на поведінку Костянтина, можливо, навіть підкаже де його шукати.

* * *

Нічну тишу порушує телефонний дзвінок.

Напівсонний Богдан у темряві намацує мобільний, який лежить на нічному столику, й прикладає до вуха. Проте зі шматка холодного пластику нічого не чутно, а дзвінок продовжує тероризувати кімнату. Зрештою, детектив приходить до тями і розуміє, що це лунає мелодія з телефону, взятого в оренду, в якому вставлена сім-карта з відновленим номером.

Звівшись із ліжка, чоловік здивовано протер очі. Він підійшов до комоду, на якому лежав мобільний телефон та зиркнув на дисплей.

«Номер не визначений», – повідомляє апарат.

Знизавши плечима, детектив натискає на кнопку «прийняти» та підносить слухавку.

В гучному динаміку лунають якісь перешкоди. Потріскування… рипіння… гуркіт… стукіт…

Нічого не розуміючи, чоловік намагається прислухатися, проте під шквалом перешкод нічого неможливо розчути. Десь віддаль, неначе слабкий радіосигнал, у телефоні лунає ледь чутний стукіт барабанів та приглушений голос, який ніби… співає. На якусь мить Богдану здається, що співають навіть декілька людей.

– Тобі не сховатися від нас! – раптом лунає в слухавці дивний голос.

Він прозвучав так неочікувано, що детектив аж здригнувся, ніби вражений струмом.

– Алло? Хто це? – оговтавшись, запитав чоловік.

Проте замість відповіді в динаміку пролунав моторошний дитячий крик, від якого спина детектива вкрилася липкими «сиротами».

Наступної миті зв’язок обірвався…

Розділ 2

* * *

Після нічного дзвінка Богдан так і не зумів заснути.

Крик відігнав сон, здавалося, на декілька ночей вперед. Однак найбільше його увагу привернув голос. Він був такий спокійний, монотонний… холодний. Невже це був той, через кого зниклий хлопець видалив будь-які згадки про себе? Якщо це так, тоді в скупченні ниток цієї справи з’явився ще один вузол. Аби продовжити розслідування, необхідно смикнути за іншу ниточку – Івана.

Щойно зійшло сонце, детектив вирушив із своєї квартири до офісу. Місце, де він працював, знаходилося в кількох кілометрах від дому, але чоловік навідріз відмовився скористатися послугами «Дельфінів»[5]5
  БАЗ-2215 «Дельфін» – автобуси особливо малого класу, котрі призначені для перевезення пасажирів на комерційних міських маршрутах. Свою назву отримали завдяки незвичайному дизайну. Також з 2008 року отримали назву «Кручений панич».


[Закрыть]. Необхідно було якось прогнати неприємний спогад про дивний дзвінок, а холодний жовтневий вітер ідеально для цього підходив. До того ж, ігноруючи маршрутні таксі, можна також якусь копійчину зекономити.

У кабінет він прийшов на півгодини раніше, ніж секретарка Ніна. Коли жінка переступила поріг офісу, Богдан уже дізнався адресу Івана Князєва та збирався йти. Чоловік лишив їй на столі орендований мобільний із проханням дізнатися про останній дзвінок.

Найкращий друг Кості мешкав у районі Ковалівського парку, неподалік від знаменитого театру імені М. Кропивницього[6]6
  Театр Корифеїв – перший професійний український театр, який з’явився у 1882 році. Його засновник – Марко Лукич Кропивницький (1840—1910), відомий драматург, письменник та театральний актор.


[Закрыть]. Цього разу детективу все-таки довелося скористатися маршруткою. Від офісу, що знаходився на вулиці Пляжній, до центру міста був чималий відрізок. Опинившись на площі Богдана Хмельницького, Семеняка попрямував вулицею Чорновола до перетину з вулицею Дворцовою, а звідти до самого будинку Князєва.

Іван уже кілька років працював нічним охоронцем у місцевій газеті. Вдень хлопець віддавав перевагу сну, а вночі беріг майно та писав короткі статті в одну з рубрик газети. Детективу пощастило, адже щойно він опинився перед квартирою хлопця, як внизу грюкнули двері під’їзду і втомлений Князєв піднімався сходами після трудової ночі.

– Я можу вам допомогти? – запитав світловолосий молодик, помітивши, що незнайомий чоловік топчеться біля входу до його квартири.

– Так, – спокійно вимовив Семеняка. – Мені потрібен Іван Князєв.

– Це я, – хлопець зміряв детектива недовірливим поглядом. – А ви, вибачте, хто?

– Богдан Семеняка, – відрекомендувався чоловік, – детектив, розслідую справу зниклого Федорчука.

– Оу, – задумливо вимовив Іван, а тоді додав, відмикаючи дверний замок: – тоді проходьте. Певно, у вас є чимало питань.

Дійсно. Питань у нього було багато.

Після півгодинної розмови Богдан дізнався купу цікавих фактів.

За кілька тижнів перед зникненням, Костя декілька разів приїздив у гості до товариша. Він безугавно розповідав про омріяну поїздку до Криму. Однак, на відміну від звичайних студентів чи молодих викладачів, хлопця манило не Чорне море, а якесь невелике селище, в якому той хотів побувати, мовляв, там є чимало історичних будівель.

Після від’їзду хлопець надсилав кілька фото з кримського пляжу, вулиць Сімферополя та Ялти. Проте вже за кілька днів зв’язок з ним обірвався. Сам Іван не надав цьому великого значення. Мало що там могло тоді трапитися. Можливо, Костя знайшов якусь амурну пригоду чи загуляв із друзями.

Та коли хлопець повернувся в рідне місто, Князєв наочно побачив – трапилося щось погане. Колись жвавий та життєрадісний молодик цілковито змінився. Він став неговіркий і якийсь напружений. Його лякав будь-який шум за вікном, кожен зайвий стукіт у під’їзді, а на питання: «Що трапилося?», відповідав коротко: «Краще б тобі не знати».

Пізніше, коли хлопець вимкнув і, як згодом з’ясувалося, викинув у Інгул[7]7
  Інгул – річка, що тягнеться від Центральної до Південної України та впадає в річку Південний Буг. Протікає через увесь Кіровоград.


[Закрыть] свій мобільний та видалився з усіх соціальних мереж, Іван відвідав його оселю. Там товариш із жахом дізнався, що молодик продав власну квартиру, а на отримані кошти придбав старенький «Форд». Князєв зустрів його саме в день від’їзду. Костя викинув всі пожитки на смітник, взявши з собою лише необхідне, виїхав на безкінечне дорожнє полотно та зник у вечірніх сутінках. Навіть не зупинився, аби попрощатися з другом.

– Цікаво, – тільки й зумів вимовити Богдан.

– Не те слово, – відмахнувся Іван та пішов до кухні, аби закип’ятити води для кави. – Я ж бачив, що він помітив мене на тій дорозі. Помітив, але все одно не зупинився.

– Скажіть, а ви знаєте, яка була модель автомобіля, котрий придбав Костянтин?

– Звісно, – вигукнув хлопець із кухні. – Це був «Ф’южин», модель яка випускалася на початку 2000 років. Вишневого кольору. Я навіть номер запам’ятав, – до кімнати долинув гучний шум чайника, Князєв увійшов до вітальні, де сидів детектив і занотовував отриману інформацію. – Вам чай чи каву?

Від напоїв Семеняка відмовився.

Записавши номер та загальний опис автомобіля, він попрощався з Іваном. Наступним його кроком був візит до колишнього одногрупника, котрий працював у дорожній службі. Той неодноразово допомагав Богдану в пошуках зниклих людей, відслідковуючи рух їхніх транспортних засобів. Більшість «утікачів», котрих детективу доводилося шукати, рідко залишали власні автомобілі. Вони були для них, мов рідні діти.

Через кілька довгих годин чоловік врешті-решт отримав нову ниточку.

За даними дорожньої служби «Форд» хлопця кілька разів зупиняли патрульні для перевірки документів. Перший раз це було під Києвом, а вдруге – за сорок кілометрів від Житомира. Останній раз авто бачили в селищі Стара Котельня, що розташувалося в Андрушівському районі, Житомирської області[8]8
  Стара Котельня – село із населенням понад 1300 осіб.


[Закрыть]. Там Костянтина оштрафували за перевищення швидкості.

На цьому слід автомобіля обривався.

Повернувшись надвечір до офісу, Богдан замовив два квитки на потяг. Перший квиток до Фастову, а другий на дизель, котрий прямував через селища на Житомир. На жаль, його скромне фінансування не дозволяло брати на прокат автомобілі, тож довелося користуватися загальнодоступним транспортом.

Щойно він поклав слухавку, отримавши підтвердження замовлення, як до нього увійшла Ніна. Жінка тримала в руках мобільний та роздруківку дзвінків. Як тільки погляд зелено-блакитних очей чоловіка впав на папірець, вона промовила:

– Ось, будь ласка, – секретарка поклала лист йому на стіл. – За останні дві доби з цього номеру було зроблено лише кілька дзвінків оператору. Також сьогодні телефонували родичі та знайомі Костянтина Федорчука. Я відповіла їм, що номер відновлено для розслідування. Окрім цього, більше вхідних дзвінків на мобільний не було.

– Дякую, – мовив Семеняка, вивчаючи роздруківку. – Ти на сьогодні вільна.

– Добре, – відповіла жінка й вийшла з кабінету, додавши; до побачення…

Богдан не знав, що й думати. Не міг же цей дивний нічний дзвінок йому наснитися. Ні. Це точно було насправді. Певно, якимось чином людина, котра телефонувала, стерла його з бази даних оператора. Чи можливо взагалі таке, треба було ще з’ясувати, але згодом.

Відкинувши всі думки, детектив поспішив додому. Завтра вранці йому необхідно було вирушати на залізничний вокзал. Перед довгим переїздом потрібно добре виспатися.

* * *

О другій ночі в кімнаті знову розлилася мелодія орендованого телефону.

Розплющивши втомлені очі, чоловік підвівся з ліжка та зиркнув на комод. Шматок білого пластику вовтузився на лакованій поверхні, розкидаючись набридливим мотивом. Семеняка підійшов до нього та зиркнув на дисплей.

«Номер не визначений», – знову блимали чорні літери.

– Алло, я слухаю, – промовив детектив піднявши слухавку.

У відповідь пролунала чергова хвиля шуму та перешкод. По динаміку ніби хтось шарпав сталевими кігтями. Шкрябаючий звук розносився біля вуха, зливаючись із дивним гомоном та стукотом барабанів. Загадковий хор голосів немов співав якусь монотонну молитву. Від цих вигуків по спині, мов стадо буйволів, пробігали мурашки, тягнучи за собою величезну крижану брилу. Час від часу віддалені співи заглушувала сильна хвиля перешкод.

– Алло, хто це! – знервовано вигукнув Богдан. – Я вимагаю пояснень!

– Ми відчуваємо тебе! – холодний голос пролунав так різко, що детектив ледве не випустив телефон із рук.

Перш ніж Семеняка встиг щось вимовити, з мобільного пролунав крик страждаючої дитини, заповнюючи собою темну кімнату. Він був такий гучний, що чоловіку здалося, ніби той лунає за його спиною.

Наступної секунди зв’язок урвався.

Богдан поклав телефон на комод і попрямував до ліжка. Цієї ночі він теж не зміг зімкнути очей.

Розділ 3

* * *

Майже всю дорогу в потязі він дрімав. Перед приїздом до Фастова[9]9
  Фастів – місто, розташоване в Київській області. Важливий залізничний вузол та промисловий центр. Населення понад 47 тис. осіб.


[Закрыть], його сон потурбував провідник, попередивши про зупинку. Від станції до Старої Котельні, чоловік намагався не заснути. Та вже за півгодини, його свідомість знову пірнула у відновлюючі океани снів. Лише дивом вдалося не проспати потрібну зупинку.

Стара Котельня, хоч і вважалася селищем, але мала добре розвинену інфраструктуру, якою не могли б похвалитися навіть найбільші районні центри України. Не довго думаючи, детектив увійшов до найближчого магазину й запитав продавця про старий автомобіль. Той направив його до станції техобслуговування, яка знаходилася неподалік від центру селища.

Вже за п’ятнадцять хвилин він дійшов до місця призначення.

Прямісінько перед ворітьми стояв «Форд» зниклого хлопця, а на лобовому склі великими літерами сяяв напис «ПРОДАЄТЬСЯ». Розпитавши працівників станції, Семеняка дізнався, що три місяці назад молодик, опис якого збігався з зовнішнім виглядом Кості, продав авто майже задарма. Після чого сів на автобус до Житомира та більше ніколи не з’являвся в селищі.

Перш ніж піти геть, Богдан запитав, чи не залишалося якихось речей, котрі належали колишньому власнику. У відповідь механіки тільки захитали головою. Нічого, що б могло вказати на слід Костянтина, не лишилося.

– Схоже, це глухий кут, – промовив під носа детектив. У його уяві кілька вузликів миттю стяглися в один великий.

– Вибачте, здається, я можу вам допомогти, – раптом пролунав дзвінкий голос позаду.

Семеняка озирнувся і побачив високого чоловіка. Пасма чорного волосся визирали з-під потертої кепки, потребуючи стрижки. За плечима він ніс чималий рюкзак, а в руках тримав пластикове відро з садовим приладдям.

– Справді? – запитав здивований Богдан.

– Я краєм вуха почув вашу розмову з Сергієм, працівником станції, – чоловік кивнув головою вбік відчинених воріт. – Так от, я саме йшов на вулицю Лесі Українки, там у мене ділянка землі з розплідником, коли хлопець запитав мене про квартири, які можна винайняти в Житомирі. Я почав був йому перераховувати можливі варіанти в центрі міста, але той мене обірвав, наголосивши, що його цікавить лише околиця.

– І що ви йому порадили? – запитав детектив, відчуваючи, що знову потрапив на слід.

– Господарів, які здають квартири на краю міста, я знаю лише трьох. Вони неодноразово купували саджанці в моєму розпліднику. Тож я направив його до них. Здається, хлопчина був задоволений цими варіантами і сідав в автобус з якимось… полегшенням, чи що.

– Дякую, ви дійсно мені допомогли, – відповів Семеняка й уже збирався йти, але на якусь мить завагався. – Скажіть, а чому ви вирішили, що я шукаю хлопця не з поганою метою?

– Це ж елементарно, сер, – посміхнувся чоловік. – Ви не схожі на того, хто хотів би зла тому бідоласі. В інакшому випадку, поряд із вами стояла б ціла ватага. До того ж, по вигляду, хлопцю дійсно була потрібна допомога. Він був наляканим, блідим і зацькованим.

– І то вірно, – посміхнувся детектив.

Перш ніж попрощатися, він записав до блокнота адреси квартир, до яких міг податися зниклий Костянтин. Після чого Богдан попрямував до автобусної зупинки, звідки подався до Житомира вечірнім рейсом.

Місце, де мешкав молодий Федорчук, детектив знайшов із другої спроби. Однак там його спіткала невдача. Хоча, слово «невдача» навряд ідеально вписується в його ситуацію.

Майже сутеніло, коли разом із п’ятдесятирічним власником квартири Семеняка подзвонив у двері. Та як би вони не натискали кнопку дзвінка, як би не стукали чи кричали, їм ніхто не відповів. Тоді власник відчинив двері власним ключем, а коли увійшли – літній чоловік миттю вискочив звідти на вулицю, повертаючи назовні власний обід.

Костя лежав у вітальні з перерізаним горлом.

Найжахливішим було те, що хлопець зробив це власноруч, скориставшись найбільшим ножем, який зумів знайти на кухні. Звернута кров та мухи, які літали навколо тіла, вказували, що молодик мертвий не більше доби.

Богдан глянув на тіло. Тепер молодого Федорчука ледве можна було впізнати. Якщо три місяці назад він був стрункий, підкачаний та гарний, то зараз він виглядав як хронічний алкоголік. Хлопець добряче схуд, та так сильно, що по ньому можна було описати будову людського скелету. Величезні синці під очима свідчили про безсонні ночі, котрі тижнями зводили його з розуму.

Детектив зиркнув на обличчя та вжахнувся. В очах хлопця застиг вираз… полегшення. Хто міг налякати хлопця так сильно, що єдиним способом на порятунок той обрав смерть? Це питання сплелося в один-єдиний вузол, котрий неможливо було розв’язати.

Та Богдан не хотів відступати. Подібно Македонському, він прагнув розрубати його, аби докопатися до істини. Тільки для цього необхідно було знайти меч. Цим детектив і зайнявся, доки власник квартири телефонував правоохоронцям.

* * *

Знайти підказки виявилося нелегко.

Перед смертю молодий Федорчук спалив усі речі, включно з записами, які, схоже, були його власним щоденником. Однак Семеняці вдалося відшукати зачіпку навіть серед цього згарища.

Хлопець вкинув у жар фотоапарат, але той якимось чином лише добряче оплавився. Аби видобути з нього карту пам’яті, чоловіку довелося розбити гротескний шматок пластику та скла. На щастя, вона ідеально підходила для його власного телефону, тому шукати комп’ютерний зал не довелося.

По вцілілим світлинам Богдан знайшов місце, де останнього разу побував молодик. Це було село Зміївка[10]10
  Зміївка – селище вигадане автором.


[Закрыть], котрого не було на жодній із відомих йому карт. Судячи з фото, воно знаходилося десь між селищами Затишним та Золотим.

Останній відзнятий знімок висвітив місце, де Костя побував востаннє. Це був якийсь закинутий храм чи церква. Дах позаду усміхненого хлопця був вицвілим, подертим, а вікна забиті дошками.

– Куди ж ти втрапив? – прошепотів Богдан, переглядаючи світлини на своєму мобільному. Він будь-що мав дізнатися причину такої поведінки.

На ніч детектив зняв кімнату в дешевому готелі Житомира. Зморений чоловік уже збирався поринути у вир сновидінь, як його мобільний немов стрепенувся від сну та задзижчав.

«Певно, Ніна щось знайшла», – подумав він, навіть не розплющуючи очі, й натиснув на зелену кнопку.

У вуха вдарив приглушений шум перешкод. Це змусило Семеняку підскочити з ліжка й увімкнути світло. У динаміку лунало добре чутний стукіт барабанів, який акомпонував хору невідомих людей, які то співали, то викрикували молитви невідомою мовою.

Від шоку він навіть не міг вимовити жодного слова. В голові пульсувала лише одна думка: «Як вони вирахували мій номер?» На якусь мить перешкоди взагалі зникли й детектив чітко почув пісню, крізь яку миттю пробився знайомий голос:

– Ми чекаємо на тебе!

Після цього спів заглушив пронизливий крик. Тільки цього разу кричала не дитина, а немов якесь чудовисько. Його голос був глибоким, гортанним, приправлений гучним шкряботінням, ніби в горлі дерли кігтями. Від цього звуку серце Богдана немов зупинилося на кілька секунд, а коли зв’язок урвався, воно забилося знову…

Вранці, готуючись до від’їзду, детектив побачив у дзеркалі своє відображення. Прямісінько над лобом нависало пасмо білосніжного волосся, котре неначе розітнуло темно-русяву чуприну…