Текст книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)"

Іван Багряний
Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

Людина біжить над прірвою
Роман

Моїй любій дружині Галині Багряній, уродженій Тригуб, – єдиній моїй опорі в цій страшній людській пустелі – присвячую й навіки цю книгу дарую.

Автор

«Я буду вмирати, та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя…» (с. 311)

Розділ перший

…А вони хрестили дитину.

Хата гойдалася від гримотіння страшних вибухів. Сама твердиня Бога лежала перед їх похололими душами, розторощена й обернена в руїни. Недавнє струнке чудо архітектури Растреллі, вищирилася вона проваллями й хаосом брил, перемішаних із кістьми, зяяла, й димилась, і сходила чадом. Прибіжище душ людських, символ могутности й святости, «неспалимої купини», непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх стражденних і обтяжених – ця, як і інші, й інші, сходячи чадом, оберталась у прах.

В апокаліптичному гуркоті чорної цієї доби відчаю, що для багатьох була напророченим біблійним кінцем світу, зруйновані й спустошені самі, як і все навколо, вони п'ялися над безоднею, й заливали її п'янкою трутою, й гатили її піснями, й засипали її зухвалим блюзнірським одчайдушним сміхом, щоб не завити раптом у чорну безвість, як первісні вовчі душі на холодний місяць. Вони співали над чорним хаосом, над проваллям жаху, здичавіння, жорстокости й смерти, щоб не вибухнути раптом пекучими слізьми безнадії, тягучим криком загубленого, руїнами заваленого, безпритульного, до краю осамітненого людського серця…

Максим, господар дому цього й батько дитини цієї, сидів біля столу і, замість бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо на пляшки, а вухом услухався десь поза стіну – туди, на вулицю, в світ, що глухо гомонів. Дивився й нічого не бачив, – усе зливалося в одному сліпучому образі, немовби хтось крутив фільм, спроектований на сліпучий екран, і зупинився саме на цьому місці…

…Син сонячного Палермо чи, може, Венеції – син далекої легендарної Італії, витиснутий геть із колони, що котилася бруком і в якій він ішов автоматично, – обвів сонце, й увесь світ, і це чуже незнайоме місто невидющими очима й опустився на парапет. Він дотягся до нього, до парапету при бульварі, як сомнамбула, тягнучи рушничку за багнет по розквашеній, перемішаній із снігом грязюці, й опустився на лату того парапету – напівпритомний, до кінця виснажений. Широко витріщеними й невидющими очима він дивився просто перед себе й мотав головою; порепані уста його обкипіли кров'ю; мотав головою й зрідка висував язик, і смужка крови гойдалася, звисаючи з порепаних уст…

А проти нього став товариш його вірний, теж безмежно виснажений, але ще притомний, і, вибиваючись із решток сил, поривав свого друга туди, вперед, до Вітчизни, – туди, куди вони всі йдуть, падаючи й знову встаючи.

– Аванті!.. Аванті!!.[1]1
  Аванті – вперед (італ.).


[Закрыть] – повторяв він уперто, з тихим одчаєм. Він сам спирався на рушничку й хилився, як билина на вітрі, що ось-ось упаде.

– Аванті!..

Він благав, наказував, кипів злістю й сльозами, вабив, просив:

– Аванті!..

Але друг його лише мотав головою, облизуючи криваві уста. Він навряд чи чув будь-що. Вже готовий. Він отак пройшов через міста й села України, незнаної й теж легендарної для нього землі, але вже до Італії, до свого прекрасного Палермо, мабуть, не дійде.

А над усім – сонце.

А по розквашеній багнюці, проходячи наскрізь місто, мимо бульвару сунеться безкрая лавина таких самих приречених – друзів і товаришів. Вони хитаються, але ще повзуть тупо й автоматично, як мовчазна й велика сіра отара. То відступає змучена й до краю пригноблена, побита морозами, тифом і жахом італійська армія.

– Аванті!.. – вибивається з сил вірний камрад над конаючим другом. – Аванті!..

Ось цей образ стоїть в очах Максима й ніяк не може погаснути. Перед очима сіре обличчя й мотається кривава смужка, а у вухах жалібний клич: «Аванті!..» Двоє людей, забутих усіма й нікому непотрібних, серед чужого міста намагаються перемогти агонію, з останніх сил балянсуючи над прірвою загибелі…

Власне, намагається перемогти один, а другий уже готовий – лише непритомно мотає головою, переступивши вже однією ногою демаркаційну лінію між буттям і небуттям, між світлом і тьмою. В голосі його друга відчувається здавлене ридання, що ось-ось може прорватися непоправно й безнадійно зливою сліз – чоловічих сліз, риданням людини, що зривається в чорне провалля…

Тоді до них підійшов третій. Він увесь час стояв осторонь і спостерігав цю сцену. В ватяній куфайці, в розхристаній сорочці, взутий у ганчір'яні бурки зі старими калошами поверх, цей третій підійшов поволі й став перед двома, широко й твердо розставивши ноги в сніговій грязюці, – син цього міста й цієї землі. Стояв і похмуро дивився на того, що мотав головою. А тоді вийняв пляшку з шкіряної торби, яку тримав під пахвою, відкоркував її й простяг тому непритомному – простяг до самих уст.

– Пий!.. – промовив чужою для італійця мовою. Але той тільки відвернувся від перешкоди, що торкнулася уст, і далі мляво мотав головою. Тоді третій наблизився щільно, взяв дебелою рукою італійця за голову, притиснув її до себе, розчепив йому силоміць зуби й уставив пляшку в уста. Дав йому ковтнути раз… удруге… втретє… А тоді пустив.

Кривава смужка обірвалася, лишившись на пляшці. Непритомний син легендарної Італії заморгав очима, в яких зажевріла іскра свідомости, іскра життя… Глибоко-глибоко зітхнув, поволі витер уста рукою і подивився на свого камрада й на невідомого чужинця…

– Аванті!!. Аванті!!. – загукав шалено його камрад, як то гукають на коня, що почав зводитись, щоб не дати йому знову впасти. – Аванті!!!

– Та-ак… – задумано повторив третій, – аванті, брат!

Він знав це знамените слово й повторив його з притиском, услухаючись у його таємничий могутній зміст, якийсь особливий у його власних устах:

– Аванті!!

Нещасний помалу слухняно звівся на ноги й, хитаючись, обіперся на плече друга.

А друг хапав невідомого чужинця за поли, дивився в його очі своїми очима, повними сліз… чоловічих сліз!.. І, не знайшовши, що сказати, пролебедів ламаною мовою:

– Ми з Палермо… З Палермо!.. – І раптом, не маючи чим винагородити, схопив за руку й потряс її з усієї сили, вигукуючи:

– Евіва!.. Евіва Україна!!

А далі, боячись, щоб його друг не впав на парапет, заметушився, вкладаючи його руку на своїй шиї.

Похитуючись і тримаючись один за одного, вони пішли. Власне, один поволік другого.

А третій лишився. Нахмурений, він стояв і замислено дивився услід тим двом смішним «мушкетерам», поки вони не згубилися в сірій лавині. Під пахвою тримав шкіряну торбу з пляшками горілки, що він їх роздобув і ніс на хрестини. Туди він поклав знову й ту, з якої пив італієць. «Бач! – похопився був, – треба ж було віддати їм її зовсім!» Та вже пізно. Добрі думки приходять пізно.

Цей третій – це був він, Максим. І це було сьогодні вранці.

Тепер та пляшка стоїть ось посеред столу в числі інших, і трішки крови прикипіло на її шийці. Максим зразу так і не обтер її, забув. Пізніше тієї крови теж ніхто не обтер, хоч Соломон, який випадково спостерігав усе віддалік, розказав, як то Максим напував з неї бідолашного італійця, що «йде, але навряд чи вже дійде до своєї Італії». І тепер пляшка так і стоїть незаймана. Звичайно, дійде й до неї черга, вип'ють і її, незалежно від того, що там з нею трапилось. А може, вип'ють і за здоров'я чужинця. Може, вона якраз і чекає на це, стовбичачи посеред столу.

«Аванті!» – посміхнувся Максим, замикаючи коло думок і відповідаючи сам собі на якісь свої тяжкі вагання. І зітхнув, зринаючи з глибокого виру душі на гамірну поверхню. Закурив.

– Що? – спитав Соломон.

– Все в порядку, професоре! Пийте…

Соломон не повторив запитання. Сам пригнічений, заглиблений у себе і воднораз напружений, як натягнута струна, він, доктор філософії й професор діямату глушив горілку чи горілкою глушив власну душу й власну голову, і був червоний, і був на вигляд байдужий до всього світу, крім якоїсь веремії в собі. Як завжди, хміль його з вигляду не брав, але знати було, що, не як завжди, він тепер тратив рівновагу. Десь, певно, відчував, що зірвався й кудись непоправно летить, і хоч намагався ту рівновагу відновити, та вона явно відновитись не давалася.

Знавши його добре, Максим бачив, що професор хльобає не горілку сьогодні, а щось інше, далебі – терпку отруту жаху й безнадії, але нічого не сказав. Оглянув поле бою, головним пляцдармом якого був стіл, побоєвище людського серця з усіма темними силами – з тривогою, турботами, жалем, нудьгою смертельною, злиднями, самотністю, а головне – з жахом безвихіддя й смерти, – побоєвище й арена пориву до життя й радісного цвітіння, що мерехтіло, як недосяжна вже для присутніх тут мрія. Озброєні батареями пляшок горілки, дзбанами квасу і варенухи та горами невибагливої, але єдино доступної для їхнього бенкету нині, потрави у вигляді картоплі, огірків, капусти й цибулі, присутні зводили завзятий бій. Було гамірно, людно. Тут сидів увесь Максимів рід, а чи точніше – рештки його, мозолястого, дебелого, жилавого. Того роду, що славився колись феноменальним спокоєм і зрівноваженістю, з якої його ніщо не могло вивести, не в силі зіпсувати йому співану ним пісню – буйну й широку, як степ, і гучну, як грім. Роду древнього, роду каменярського. Рештки роду, розметаного війною, але ще таки роду, монолітного і в цих рештках. Ось він заповнив тут усю хату, аж через дві світлиці заставлену повздовж столами, і під гуркіт далеких вибухів, під завивання, тупіт і скрегіт смерти навколо справляв тут свій, либонь, останній спільний бенкет, – підіймав чарки й келихи й виголошував незграбні, але гарячі, з самого серця, слова, ще й співав свою пісню, п’ючи «за щастя, за долю» для новонародженої й за… Але цього останнього «за» ніхто не хотів вимовляти вголос, бо вислів найкращих побажань тут був би пригадуванням найгіршого. Ах, як поєднати радість народження з трагедією неминучої загибелі когось посеред тих, що зійшлися тут разом?!.

Усі були тут близькі й рідні, лише Соломон – чужий. Він не належав до роду. Але він був Максимів приятель, а колись ще й був його вчителем. Великий «мудрець» і не давній «стовп суспільства», він у великому сум’ятті зна йшов сьогодні Максима й учепився за нього, як за порятунок, щоб за його спокоєм захистити свою душу, чим не мало здивував Максима. Либонь, тому Максим і притяг його сюди. Чи, може, тому, що й сам хотів за ним захиститися? Рід його, Максимів, дебелий і живучий, та все то прості люди, ще не мали в більшості навіть початкової освіти, а душа ж потребує собі рівних, щоб у часи критичні черпати собі силу з їхньої сили, щоб кріпити себе снагою душі іншої. Чи не тому й опинився тут Соломон, приведений Максимом із зруйнованих вулиць?..

Усі пили, співали й знову пили. Та чомусь хміль, справжній хміль блаженного одуріння, обминав їх сьогодні. Вони хотіли перепити себе – і не могли. Вони хотіли переспівати себе, вичерпати серце – і не могли. Серед них була людина, помічена вже тавром смерти, тавром вічної розлуки. Над душею, що тільки-но прийшла на світ, сиділа душа, призначена на розп'яття. Це – батько новонародженої. Це – Максим. Ніхто не міг вичитати приречення на його кам'янім обличчі, але всі це знали й так. Йому вже треба було втікати. Йому вже треба було бігти вздовж по землі, надіючись хіба на щастя.

Куди?

В безвість.

Від кого? Чому?

Хто зна. Тому, що він не досидів у тюрмі в одних і втік і що не дався повісити себе другим і теж утік… І тепер йому немає місця на землі: на схід і на захід, на північ і на південь – усі шляхи закриті й усюди на нього чигає смерть. Але треба бігти… Та це ще півбіди. Гірше те, що душа його розгублена й квилить над безоднею чорної, найчорнішої зневіри в усьому, в що можна людині вірити, – вона опинилась без найменшого опертя. І не знає – для чого бігти… Все розторощено й обернено в дим, – усе, на чому та душа трималася. Віра його в цілий світ розлетілася на порох…

А в колисці спить собі немовля. Дві години перед цим кум із кумою – хрещений батько з хрещеною матір'ю – принесли його з церкви, поклали на простелене крижмо біля порога на долівці й по черзі переступили через нього до хати – за місцевим ритуалом уведення людини в світ. А тоді поклали немовля в колиску. А біля нього став на сторожі синок – п'ятилітній Борис, зазираючи в крихітне личико істоти, якої досі не було, та яка прийшла й об'явилась сестрою. І тепер от у хаті стоїть гамір; ба, в цілому світі стоїть гамір – на честь її прибуття. По вулиці парадують колони, котяться машини, танки, підводи, б'ють гармати й десь стугонять вибухи бомб, аж деренчать шиби й хитається земля, – а вона, чи воно, спить собі першим сном праведника, блаженним сном людини, що недавно прибула на світ і зовсім не знає, що в ньому робиться.

Максим позирає на немовля, на сина, на дружину і з усієї сили намагається перемогти біль, перемогти себе, відірватись у думках і почуттях від усього. Скоро ж бо треба розлучатись, тож ліпше непомітно обтинати нитки, щоб потім не так боліло, як усе увірветься нагло. Дружина дивиться віддалік і, мужньо стиснувши уста, мовчить. Вона теж думає ту саму думу – його героїчна дружина. Та настали часи, коли героїзм став звичайною буденщиною, коли й сама поява людини на світ зв'язана з неабияким героїзмом людей, лиш нема кому з того дивуватися.

І, ніби на доказ цього, кума Тетяна, піднісши чарку, розповідає весело цілому родові, як її хрещениця прибула на цей світ «за всіма законами військового часу». Ношена під бомбардуванням і під артилерійським вогнем, вона добула до останнього дня дев'ятого місяця, не рушаючи з місця. А тоді останньої ночі, в останню мить породілля раптом покликала її, Тетяну, – і от вони вдвох самі глухої пори, при тридцятиступневому морозі помашерували через окуповане, обтикане німецькими патрулями й заставами місто до лікарні, за шість кілометрів від дому. Багато разів їх зупиняли патрулі, гримаючи на них чужою незрозумілою їм мовою та лякаючи зброєю. Але дві відважні жінки мусили йти й ішли. Їм треба було родити. Вони не мали жодних перепусток і взагалі жодних документів, і навіть не думали про те, – йшли, бо мусили! Вони йшли «на щастя». Мати мліла, ось-ось могла розродитися на вулиці при лютім морозі, але, зціпивши зуби та вибиваючись із решток сил, посувалась уперед. І вони таки дійшли до лікарні. І вони таки дотримались у неї, всіх побудивши… Дочка народилася зразу ж за порогом, на підлозі, тільки-но мати встигла той поріг переступити. Народилася нова людина на підлозі коридору, як на битім шляху. Жива, міцна й весела… її хрещениця!

– Пий же, роде! Твого полку прибуло! Нове насіння не посоромило старого кореня!

І весь рід випив – у котрий уже раз! Випив, схвалюючи таке пришестя. А кума, весела й одчайдушна Тетяна, Максимова сестра в третіх, молода вдова, голосиста співачка на всіх весіллях і бесідах та щира плакальниця на похоронах, налила чарку, повну-повну по вінця, підійшла до Максима, пригубила її й, обвівши поглядом столи від краю до краю, простягла йому:

– В цій чарці твоє щастя, Максиме! Пий, куме! Пий, брате мій!..

Максим узяв чарку й устав. Обвів поглядом усіх присутніх, неначе хотів зазирнути в душу кожному. Помовчав, усміхнувся. А тоді підніс чарку високо й промовив тихо, з глибини серця:

– Якщо в цій чарці є щастя, Тетяно, то п'ю її за тебе й за весь наш рід – за всіх старих і малих, за тих, що на волі, й тих, що в неволі; тих, що вдома, й тих, що не вдома, а в походах – на суші, на морі й у повітрі, в боях і в холодних снігах перебувають… Бажаю всім щастя!..

Перехилив чарку й випив. Рід загудів зворушено. А Тетяна налила знову в ту саму чарку й підняла її високо над головою:

– А в цій чарці доля наша щербата, Максиме! Та рід твій її не боїться і цю чарку от рід твій за тебе п'є. Ось так ось… За твоє щастя, Максиме!

Перехилила чарку й випила. І хлюпнула решту в стелю та й брязнула чаркою об землю з усієї сили. Задзвеніли скалки…

– «Гей, наливайте повнії чари!..» – підхопив той дзенькіт череп'я невідомо хто, а з ним і Тетяна.

Пісня вдарила громом:

 
Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося!..
 

Пісня забурхала, як повінь, розторощуючи геть усе – всякий смуток і жаль. Тетяна розмахувала руками, диригуючи в тій потрясаючій бурі звуків, у клекітливому морі мелодії. А тоді сіла й непомітно закрила лице хустиною…

А пісня клекотіла. Бондарі, шевці й теслі, ковалі й мулярі – всі одщепи кореня каменярського, діти славного роду того розгойдували її з усією жагою й пристрастю, напропале – і, замруживши очі, кружляли на ній, як на велетенській гойдалці, над чорною безоднею. Аж голова паморочилась…

 
Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося!
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося!..
 

Ту пісню слухав і кліпав очима Соломон…

А по вулиці – там, за вікном, сунулись, не вгаваючи, тупотіли колони, – то відступали, відкочувались рештки італійської армії. Власне, не колони, а колона, безкрая й сіра, переснована де-не-де вламками німецьких частин, розбитих під Сталінградом, що так само відкочувалися на захід. А все те знову пересновувалось юрбами місцевих малих і старих мародерів, що тягли мішки лузги з млина, ламані меблі, подерті книги з міста, грабуючи установи й підприємства, які панічно евакуювалися. Лузга – щоб їсти, решта – щоб палити в печі, і за це вони часто платили життям. Ці юрби мародерів і рештки німецьких частин, як це не дивно, були страшенно чимось подібні. Чим? Транспортом. Німецькі грізні воїни розгубили десь усю свою приголомшуючу техніку й тепер перли пішечки, а свою амуніцію й манатки тягли на ручних санчатках, і на таких самих санчатах мародери тягли лузгу… Німці дуже поспішали й переганяли всіх. Вони десь квапились на переформування, виконуючи наказ фюрера, горнучись до його імені черствими, похололими від жаху душами, ще вірячи в ним заповідане чудо.

Німецькі «частини» й мародерські «з'єднання» миготіли жваво, миттю з'являючись і так само миттю зникаючи. Сталою лишалася (здавалася вічною на цій вулиці) тільки сіра колона італійської армії. Трагічна колона. Цей її «похід» мусить бути записаний на окрему, спеціальну сторінку історії воєн на цій землі, як щось виняткове, – трагічне до смішного й смішне до трагічного.

Нарід, народжений бути митцем, приневолений бути воїном, – ні, не воїном (то колись були воїни!), а автоматичним убивцею, до чого він не надається, і от тепер він повзе майже рачки…

Максимові гості, як і всі в місті, що вже кілька днів поспіль спостерігали цей «похід», знають напам'ять, що там відбувається та як те все виглядає, і лише зрідка позирають у вікно…

Сіра колона людей, замотаних у ковдри й простирадла поверх теплих, хутром підбитих шинелей і шапок та капелюхів, з ногами, обмотаними мішками, рогожами й різним ганчір'ям, вступивши одного дня в місто, відтоді не може ніяк того міста пройти. Ніби тупцяється на місці. Проте вона посувається вперед, мляво, та все-таки вперед, сповнюючи вулицю вигуками погоничів на своїх крихітних, покірних ішачків, скрипом, лементом, хлюпотом. Після німецьких моторизованих і механізованих армій, що досі гасали по цій землі, розчавлюючи її та сповнюючи гуркотом моторів і лязкотом заліза, ця піша колона вражала, як анахронізм. Але по-справжньому вражало не це. Вражала така колосальна й трагічна диспропорція між прекрасним, легендарним, романтичним ім'ям – «італійці», «Італія» – і цим неромантичним, коростявим виглядом натовпу напівтрупів, нещасних, забрьоханих по самі вуха, отак здеформованих людей. Обморожені, ранені, охоплені пропасницею, завошивлені, брудні, зарослі, як троглодити, виснажені голодом, криво шкутильгаючі, байдужі до всього і вся, вони сунулися щільно збитою, безкраєю отарою, теліпаючи свої куці й смішні рушниці або й просто тягнучи їх по грязюці, як паліччя, та підпираючись ними. А та грязюка – то кисіль з буйної родючої чорноземлі, розмішаної й розтовченої по коліна. Єдиними транспортними засобами колони були маленькі ішачки, іноді конячина і безліч ручних санчаток. Здавалося, що вони повідбирали ті санчатка геть у всіх господинь, від самого Дону починаючи, на всім шляху свого трагічного маршу. На кожні такі санчатка навалювалось купою по п'ять, по шість чоловік, і ті санчатка тяг під вереск усіх пасажирів миршавий ішачок або сухоребра конячка за мотуззя, прив'язане просто до хомута чи просто за шию. Санчатка раз у раз перекидались, а вивернуті пасажири зчиняли великий лемент, спиняючи ішачка, щоб стояв, поки вони всядуться знову, а потім зчиняли такий же лемент, щоб віз далі. Іноді то там, то там змучені люди пленталися черідкою, прийнятою просто до ішачкового хвоста. То виглядало зворушливо: перших двоє чи троє трималися цупко за ішачків хвіст, а потім камради трималися за їхні поли, так один за одного. Ішачок дрібненько перебирав ніжками, покірно й старанно тягнучи такий цуг.

Вичерпавши свої сили до краплі, ішачок часом падав і безпомічно простягав ноги в грязюці. Їздці довго й розпачливо на нього кричали, тягли за хвіст і за вуха, але підвести вже не могли. Налементувавшись, вони нарешті кидали ішачка й пленталися далі. Тоді прибігали місцеві діти юрбою, брали всі гуртом «маленького втішного коника» за хвіст і за вуха й відтягали геть набік, геть зі шляху, напівживого. Приносили йому сіна й картоплі, шкоринок хліба й оберемки соломи. Напували його теплою водою. По кількох годинах, після такої опіки, ішачок уставав під тріюмфальний лемент дітлахів… Та, на нещастя ішачкове й дитяче, колона по шляху все рухалась і рухалась. Підходили люди з колони й забирали ішачка, не зважаючи на протести й плач дітей. Ішачок мусив іти в Італію й тягти пришвартовану до його хвоста армію великого дуче.

І багато, багато було подібного іншого, незабутнього й неперевершеного своєю трагедійністю та комізмом. Із таких химерних кадрів змонтована була вся ця колона, ця фантастична лавина відчаю, тупого розпачу, безнадії й хаотичного лементу. Багато з італійців свою трагедію сприймали крізь призму сарказму: вони називали Муссоліні «маршал Тікай-Тікай». Вони вивчили чимало українських слів, а в числі їх і це чудесне слово, й вимовляли його досконало й неодмінно дуплетом: «тікай-тікай». Вони лаяли свого дуче – Муссоліні на чому світ стоїть і обіцяли його повісити, як прийдуть додому. Жорстоко глузували з Гітлера. Проклинали мороз і Йосипа Сталіна, що так далеко втік і не можна було до нього через мороз дійти.

Багато з них справді навчилося трохи української мови (це, власне, був єдиний їхній здобуток на цій війні!), і, може, саме тому населення ставилося до них із прихильністю й співчуттям. Люди підсміювалися з них, проте незлісно, й напували їх горілкою, виносили їм те, що самі мали, – картоплі в лушпинні, квашеної капусти, огірків. Пограбовані самі до решти, вони, проте, не могли при нагоді не пригостити хоч чим-небудь цих бідолашних і таких присмирнілих тепер, таких симпатичних і смішних вояків…

Ця сама колона рухається й тепер повз вікно…

Там офіцери кутаються в ковдри граційними, аристократичними жестами, як колись їхні предки – римські патриції – куталися в тоги. Вони мають зеленаві, червоні й зозулясті пір’їнки в своїх шляхетських капелюшках – рештки їхньої краси й величі. Ось офіцер, довготелесий і горбатоносий, як біблійний пророк, сидить на ослику, черкаючи ногами землю. На прапращурі цього осляти Христос в’їздив у Єрусалим, обкидуваний квітами… А цей прибув на такому осляті на страшнючу війну і ось їде, обкиданий вошами й грязюкою і зігнутий тупим відчаєм, ще й сухотами, в три погибелі.

Іноді до хати заскакували квартир'єри з місцевим поліцаєм, що ще не встиг утекти, й домагались мешкання для солдатів. Кума Тетяна наливала їм горілки й подавала закуску, мило запрошуючи до столу, а то й силою садовила на ослін, відбираючи зброю. Випивши горілки та з ентузіазмом прокричавши перестудженими голосами: «ЕВІВА УКРАЇНА!» – квартир'єри хапали свою зброю й зникали. По якомусь часі з'являлись інші й так само зникали.

«Евіва Україна!!» – Вони вигукували це з жестом і апльомбом вроджених аристократів і з запалом незрівнянних патріотів своєї власної вітчизни.

Усмішка куми та її чорні, несамовито пломеніючі очі були тим неперехідним бар'єром, через який не насмілювався переступити жоден, навіть найбрутальніший і найбільше змучений італійський солдат із тих, що пробували заволодіти цим домом. Ба, через цей бар'єр, мабуть, не насмілилась би переступити й уся італійська армія. Навіть в обличчі смерти ці люди не позбулися вродженої пошани до краси, властивої нації, народженій для мистецтва.

«Є щось, що не може вмерти навіть на війні», – якось промайнула, та не встигла навіть до кінця оформитись думка в Максимовій голові…

А пісня гриміла, пересновувана брязкотом склянок і сердечним гомоном заздоровниць. За проспіваною піснею починалася друга… третя… Рід увесь мовби пустився берега й поплив одчайдушно, зухвало в бурхливе пісенне море, десь до невідомої казкової землі, покинувши геть увесь цей дурний, жорстокий і безглуздий світ.

Лишився сам Соломон. Він, мабуть, і бажав цього. Він завжди намагався сидіти на Олімпі самотньо і тепер теж сидів один серед багатьох і понуро пив, як верблюд, поки рід плив собі пісенним морем. Раптом Соломон повернув лице до Максима, і той, відчувши на собі його пильний вичікувальний погляд, повернувся. Зрештою, він і сам уже не міг витримати тієї гостро щемливої нудьги й пекучого бажання висловитися, що переповнювали його по вінця.

– Ну? – промовив Соломон, дивлячись Максимові у вічі.

– А я це саме хочу спитати й вас, професоре, – мляво посміхнувся Максим і примружив очі. Він знав, що Соломон чекав цієї хвилини, але Соломон не мусив знати, що цієї хвилини чекав також і він – Максим. Він сподівався від цієї, чи не єдиної мислячої людини на ціле місто і його околиці дістати відповідь на трагічні, болючі «прокляті питання» й побачити дороговказ…

– Будь ласка… – докинув Максим пошепки і, спираючись спиною об стіну, приготувався слухати. Але Соломон мовчав і задумливо дивився просто поперед себе, де на протилежній стіні за ліжком висіла (замість килима ніби) прибита одним цвяшком, велика, як на цю хату, на всю стіну картина. Зроблена на замовлення для церкви та так і не здана, вона тепер висіла, прикрашуючи хату й ці хрестини, дивно потрапляючи в тон подій, що відбувалися, ніби їх доповнення чи закінчення й у той же час – пролог до подій, що надходили. Це був образ «ЙОСИП І МАРІЯ З ІІСУСОМ УТІКАЮТЬ В ЄГИПЕТ НА МАЛОМУ ОСЛЯТІ», зроблений за Густавом Доре, в олійних фарбах.

Картину малював один із кращих малярів країни – Максимів друг і приятель Микола Д., що жив було в нього, втікши з голодного Харкова. Церковний староста, замовивши цю картину, не взяв її, бо ціна була «надто висока» – один кілограм сала! І от картина лишилась висіти на стіні, на однім цвяшку, а маляра німці повісили… теж на однім цвяху… Не за те, звичайно, що намалював цю картину, і навіть не за те, що перед тим неохайно був намалював Гітлера, а за завісу в театрі, – за те, що своїм пензлем зухвало висловив прилюдно розпач і зневіру в «новоєвропейській» благословенній цивілізації, на прихід якої він колись чекав як на порятунок і пролог до воскресіння своєї нації, зустрічаючи, як друзів, її носіїв та поставивши на карту все. За те, що потім збунтувався й своїм пензлем кинув виклик… За це все його й повісили. Мав з ним висіти й Максим, але тоді його зоря ще, мабуть, не закотилася. Петля випадково минула його, хоч і не було з того особливої радости… Від друга залишилась ця картина та ще Біблія, ілюстрована Густавом Доре. З цієї Біблії вони користались удвох. Максим теж заробляв з неї хліб, роблячи іноді досить незграбні гравюри по міді та по лінолеуму для редакцій з нагоди Різдвяних та Великодніх свят, сяк-так копіюючи з горя-біди геніяльні гравюри Доре. Яка іронія і яка профанація мистецтва! Але що зробиш?.. Цю картину скопіював Микола теж із тієї Біблії. Вона лишилась як спадщина по полум'яному другові, напевно, не менш геніальному, ніж сам Густав Доре. І це – символічна спадщина. Так ніби то друг намалював її навмисне для Максима як указівку чи як потіху, що не тільки йому доведеться бігти по землі, бо ж бігали й інші. Чи, може, як іронію, що от, мовляв, Христос мав куди бігти, рятуючись утечею, а він, Максим, не матиме?..

Соломон, що пильно розглядав картину, нарешті зітхнув і, ніби читаючи думки Максима, промовив:

– Вони мали Єгипет…

– Так, професоре (посмішка), – вони дійсно мали Єгипет.

Соломон повернувся до Максима всім корпусом:

– А ми? А де ж наш Єгипет, Максе?! Га?.. – запитав він з несподіваним притиском, досить трагічно, і по хвилі меланхолійно сам собі відповів: – Нема… Нема такого Єгипту, куди б можна втекти нам… Та й від кого? Від себе? Га? А чи… Ні, брате! Від Божої… чуєш?., від Божої кари не втечеш! Так-так! Від Божої кари!..

Максим здригнув. В устах Соломона щойно сказана фраза про «Божу кару» звучала страшно, як брудне, дивовижне блюзнірство, вдаряючи сопухом цинізму й фальші в ніс. «Верх, верх забріханости й мерзоти! – подумав приголомшений Максим. – Це Соломон, професор діямату, доктор матеріялістичної філософії, говорить про Бога!» Максим відчув, що тратить останнє опертя, яке ще зберігалося в його химерній надії на духову велич, цілість і силу цього вченого мужа. А Соломон заговорив, ніби боячись, що він цього разу не встигне висловитись. Він говорив, як ніколи, гаряче і з надривом, уп'явшись очима в Максимові груди:

– Так-то… ха!.. Я бився, як тля в зачарованому світляному колі. І нарешті я його прорвав і вирвався… Я був атеїстом… Ти знаєш… Так, я був атеїстом! А тепер, над цією руїною, ні, над руїною всього-всього, я приходжу до віри Бога… В єдиного Бога!.. Бо немає більше нічого в світі… Холодно й пусто… І тільки Бог – одвічне прибіжище душ людських – це та соломина, за яку я хочу вхопитися, зависаючи над прірвою… Прірва ж!!. І нема за що вхопитися! І от ідея Бога, вічна ідея…

Максим слухав, пильно дивився Соломонові в обличчя й мовчав. Зціпив зуби й мовчав. Відчував, що професором володіє не ідея Бога, а звичайний, підлий, тваринячий страх, рабський страх. І тільки. І це той страх говорить. І було Максимові соромно й гидко, і було йому тужно. Все те про «Божу кару» він чув і раніше від старших і від своєї матері. Але в устах матері ці самі слова про Божий гнів, Страшний суд тощо звучали свято, зворушливо, бо ж зігріті були вогнем великої – якої ж і великої! – щирої, простої, але безмежної віри, перед якою не можна не схиляти голову з глибокою пошаною. Але в Соломонових устах, в устах недавнього «культпропа облпарткому» й знаменитого атеїста-демагога, ці самі слова звучали страшно.