Книга: Сад Гетсиманський - Іван Багряний

Найбільше місця в книжці займає описання тюремного побуту, допитів, тортур. Тортур фізичних, моральних, психологічних. На мій погляд, головним завданням "слідчих" було все таки розтоптати людину духовно, це в найпершу чергу, змішати з брудом, домогтися, щоби людина втратила гідність, переступила через себе. Щоб людина зреклася. Зреклася батьків, братів, сестер, друзів, однодумців, своєї віри, своєї ідеї. Зреклася себе самої.

"Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного"! І ця заповідь стала девізом епохи."

Але головний герой не зрікся! Як то кажуть, "на зло врагам", не зрікся! Бо

"Людина - це найвеличніша з усіх істот"

Бо

"Ліпше умерти раз, умерти гордо, з незламаною душею, аніж повзати на колінах і вмерти двічі — морально й фізично."

Певні речі в книжці видаються такими... неймовірними, безглуздими, неможливими, ірраціональними, злими. Але вони були! Ці дантові кола пекла були. Слідчі відстоюють світ, в якому "людина є пшик" і де "людей вистачить", скільки не вбивай. Люди країни Рад таке пройшли... така була епоха. Ціла епоха зламаних людських доль. Це була епоха, коли правда нікому не була потрібна. Стільки інтелігенції, високоосвіченої частини націй, знищено... може, якби не це, ми б зараз краще жили... Та в будь-якому разі

"Всі дороги сходимі, й всі могили зчислимі, і кожна ніч — навіть полярна ніч! — кінчається ранком..."

А історію, повторюсь і завжди це казатиму, треба знати. Пам"ятати повинні і кати, і жертви. Пам"ятати, що найвища цінність - то людська душа. Саме тому Андрій Чумак і вистояв, не зламався, не скорився, не зрікся себе! Не став Юдою.

Цей твір не має нічого зхожого з романом "Тигролови", з якого почалось моє захоплення Іваном Багряним, окрім одного моменту - сильної духом Людини. "Тигролови" - роман більш романтичний, не такий жорстокий, він більше відноситься до жанру пригод. "Сад Гетсиманський" - зовсім інша справа. Історія України в часи сталінських репресій є тяжкою, і автор так ясно змальовує той жах і становище людей:

-То ніякі не люди! То вороги народу! -Слухайте! Я дійсно можу подумати, що ви не знаєте арифметики. Один - то може бути ворог народу. Два - може бути. Сто - може бути. Тисяча - теж може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони!!! То вже не вороги народу. То є народ! Народ! Ви розумієте? Чи ви не знаєте математики? То народ!

P.S. Дальше под кат спрятаны мои личные и неполиткорректные мысли, предупреждаю.

Дальше...

В детстве нас воспитывали в духе ненависти и презрения к тем, кто во время войны не выдержал пыток в плену и "предал своих товарищей", причем без разницы насколько сурово и долго пытали. Соответственно, превозносились подвиги Зои, пионеров-героев, молодогвардейцев, то, что они не сдались и ничего немцам не рассказали, и никого не выдали. Это, безусловно, подвиг, и никто этого не отрицает. Но вот так ли достойны презрения и смерти за "предательство" те, кто не выдержал? Кто из нас сможет сейчас с уверенностью сказать то, выдержал бы он или нет? Но вот прочитав не одну книгу переживших сталинскую мясорубку и лагеря, я у них не встречала осуждения тех, кто не выдержав прессинга, угроз не только в свой адрес, но и в адрес самих близких людей ("посадим и расстреляем, подписывай, падла"), пыток подписал "оговоры" против своих друзей, сослуживцев, членов семей или просто незнакомых людей которым тоже "шили дело"? В том же "Крутом маршруте" Евгения Гинзбург сама признается, что то, что она не "подписала", это не столько благодаря ее выдающейся стойкости, а ей просто "повезло", что ее следствие завершилось до того, как к подследственным разрешили применять "особые меры воздействия". А ведь происходило все в одно время, с одними и теми же людьми, некоторые попали "под раздачу" и у немцев, и у нас. И где провести грань между "предательством" или "слабостью" и доведенным до последней точки человеком? Я не знаю...