Текст книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)"

Розділ сьомий

…Обмерзлі кригою дерева дзвонили й лускотіли, неначе вони були скляні. Кожна найменша гілочка була оправлена в прозору кригу, світилася й блищала, і ціле дерево здавалося зроблене геніальним майстром із чистого скла. При подуві вітру гілочки цокотіли одна об одну, лущали, а при сильних ударах маси таких гілочок об масу, скляної коси об скляну косу скло дрібно билося й з дзвоном осипалося на пішоходів, на скляну ж, вірніше, оправлену в скляне поливо, землю. При недалеких артилерійських вибухах гілочки також подзвонювали і шелестом роняли дрібні блискучі шматочки.

Під тією казковою декорацією, по фантастичній скляній алеї, в яку обернулася вулиця, ведуть Миколу… Ведуть Максимового друга й товариша на страту. Він іде босий по снігу, в самій білизні, гордо закинувши голову. Заслужений артист і каторжник… Він дивиться просто перед собою, на заходяче, зажурене сонце… Мабуть, йому ввижається далекий Сибір і сніги Забайкалля, буйний іній, і шелест скляного вітру, і друзі – такі ж, як і він, приречені, але непокірні… Босий і в одній білизні, Микола зникає в мерехкотняві крижаної алеї, оточений вартою в блакитних німецьких одностроях.

Дзвонять крижинки над цілим світом. Крижинки, опромінені зажуреним, холодним сонцем…

А над усім тим, як марево, – ще один моторошний образ…

…Разом із його, Максимовим, товаришем і з багатьма іншими тоді на крижаній алеї було повішено й старого партизана Чубенка, партизана часів революції, – того самого, що, забезпечивши тріюмф тій революції, сидів потім у «рідній» тюрмі, де його було бито його ж орденами по обличчі й ламано йому ребра за ту ж саму свою Вітчизну, в ім'я якої він робив революцію… А тепер його було повішено разом із Миколою. Знову ж – за Неї… І він висів у шерезі відважних і непримиренних, на крижаній алеї. А вночі… Вночі прийшли його маленькі діти й зняли батька з петлі, ту петлю обірвавши. Хотіли врятувати його від ганьби й позорища, занести геть і поховати. Але далеко вони не могли його занести, бо батько був тяжкий, а надходив світанок. Батько був тяжкий і твердий, як колода, мерзлий… Тоді вони поставили його біля паркана стояти, під деревом, оправленим у скло. Поставили його, мерзлого й твердого, випростаного на струнко… І він так і стояв, приймаючи параду на розі, – зустрічав і проводжав сумних жінок, що йшли на базар… А скляні гілочки мерехтіли…

– По одному вихаді-і-і!!!

Максим протер очі. З них не зникало марення, напливаючи на дійсність. В них ще йшов Микола, відходив, минаючи вартового, немовби виконував його команду. В них разом горіли сонце й свічка, мерехтіли дерева в скляному вбранні й патьоки на запотілих шибах… Це не був сон! Максим-бо не спав. Це була дума, спогад, видіння в широко розкритих і невидющих очах, це був відсвіт минулого й візія прийдешнього перед внутрішнім згасаючим зором… Максим не знав, як довго він так просидів, опустившись на мокру сиру долівку в ногах великого людського звалища, отого «общего числа» – як остання його одиниця чи нуль. Остання одиниця чи нуль?.. А чи одиниця попереду?.. Одиниця попереду! Бо коли нагло розітнулася команда й усі встали – Максим опинився на чолі «общего числа», як перша одиниця, за якою йшла решта – решта одиниць і безліч нулів… Ні, ні! Одиницею попереду пройшов Микола, пройшов босий і в одній білизні по снігу й зник за дверима, а за ним от мала йти решта – безліч одиниць і нулів, що й становитимуть вкупі з ним «общее число» …

– По одному вихаді-і-і!!!

Ця команда замикала візію й переключала її в реальність. Ба, вони обидві, візія й реальність, пливли якийсь час вкупі, взаємно перетинаючись під цю команду.

Вартовий із забинтованою головою стояв, чухаючись і позіхаючи, і ту команду подав не він. Команду подав хтось із-за дверей, знадвору. Той хтось повторив команду тричі, але ніхто не виходив.

Команда та прозвучала моторошно, немовби то кричав півень. Отой самий біблійний півень перед зреченням Петра й перед узяттям Христа на Голготу. Всі встали, збились отарою, тупцялись, щось там порпались, але ніхто не виходив.

Забинтований вартовий, він же й комендант «дому цього», чухав свою потовчену голову й теж не міг спросонку прийти до пам'яти, дивився на огарок лойової свічки й моргав.

Нарешті голос надворі вибухнув страшним прокльоном і приголомшуючим матюком. І тоді раптом у відповідь таким же прокльоном і матюком вибухнув забинтований вартовий, адресуючи їх туди, за двері; після цього він одразу опанував себе, прийшов до пам'яти, настроївся.

– Ану ворушись там!!. Вставай-вставай!.. Збирай-ся-а!.. – загомонів-загукав він жваво й весело до того безформного й, здавалося, безкрайого в темряві «общего числа», так ніби йшлося про збирання десь на екскурсію чи до кіно.

– А речі брати? – спитав хтось дипломатично, здавленим голосом.

– Брати!.. Все забирай!..

– І горшки?..

– І горшки забирай…

– Навіщо вони… – протяг хтось сумно, – …коли ж однак до лісу…

– …на «шльопку» … – видавив хтось спазматично з горла – хтось юний – і зарюмсав.

– Дурак! – буркнув вартовий. – Боїшся… Зараз найстрашніша кара – це лишатися живим!.. Пойняв? А нащот горшків – котрі порожні, кидай. Баби заберуть…

Всі сопли в темряві, збираючи манатки. Хтось товк горшки, сьорбаючи носом.

Максим стояв… Йому нічого було збирати й нічого товкти… Стояв і слухав сам себе. У вухах йому кричали треті півні глупої півночі:

«Вихаді-і-і-і!!.»

– Увага! – випростався вартовий, піднісши листок паперу до купи вкритих рудими плямами бинтів, що разом із дірками для очей та для рота були головою: – Кого я буду називати – говори «я!». А кого не назву, теж скажеш «я!», в кінці. Пойнятно?

Він говорив весело, добродушним, простакуватим голосом. Це був один із типу тих «душ нарозпашку», що, напевно, й у пеклі б із чортами ляси точили.

– Пойнятно?.. Ей ви там, на запічку! Зібрали горшки – покришки? Готово? Слухайте ж!

– Василенко!

– Я…

– Завірюха!

– я…

I так через увесь список: веселий виклик – сумний відгук. Багато прізвищ було знайомих Максимові – вчителів, митців, агрономів, селян, священиків, лікарів… «Ого! – подумав він, – хтось добре попрацював!»

Нарешті список скінчився. Настала тиша. Вартовий опустив листок і стояв, мовчки чекаючи.

– Я… – проказав Максим апатично, бо його не було викликано.

– Ага!.. Ну, от бач… – зрадів чомусь вартовий.

– Приведено, як ви спали, – пояснив хтось із кутка услужливо.

– А ти говоритимеш потім і за себе, як спитають… – грубо й глузливо обірвав його вартовий. Він вийняв огризок олівця, поклав папір біля свічки й довго його розрівнював своїми грубими кулачиськами, а ще довше націлявся огризком олівця, нагинаючи забинтовану голову на всі боки. Нарешті, так і не визначивши точки, де йому поставити олівця, простяг його Максимові зі словами:

– На… Запиши сам себе, ось тут-о… – ляпнув долонею по папері. – Бо моя макітра в обручах от… Хто ти – знаю. Це ти той архітектор. От і добре, – закінчив він іронично. – Будеш тепер от із ними будувати…

– …Царство Небесне… – зітхнув тихо й тужно Василенко.

– Теж добре, – згодився вартовий. – Нада його переделать ік… Бо там уже нашому брату немає місця!

Максим записав себе в список.

– Так… – Вартовий згорнув листок, подумав. – А тепер – по одному виходь! – скомандував раптом тяжко, по-вояцькому, забинтований веселий вартовий.

Попереду знову пройшов у Максимових очах Микола – босий і в одній білизні. За ним – решта, вийшли по одному. За дверима, в передранковій мряці вже чекала на них варта – сила автоматників. Здавалось, було їх безліч, повна темрява. Вони стояли двома шпалерами, що губилися, розпливалися в чорноті.

– По чотири становись!!. – скомандував хтось сірий, невиспаний, із пістолем у руці.

Стали. Вишикувались по чотири. В передранковій тривожній і глухій мряці десь над селом кричали півні. Треті півні. Тріщали дерева, вкриті ожеледицею, – скрипіли, лускотіли, подзвонювали. На слизькій крижаній землі під ногами хлюпотіли калюжки зводнілого снігу.

– Увага! Крок управо, крок уліво… – монотонно зазвучав хрипкий, холодний, дерев'яний голос. Голос професійного вбивці, душогуба за службовим обов'язком. – За одного позбудуться духу всі… Шаго-ом…

– Давай! – закінчив тягучу команду хтось інший спереду, в темряві.

Рушили. Загупали, зачовгали хаотично ноги, плутаючись, як під отарою. А з обох боків, неначе тверді рямці тієї плутанини, загуділа тяжка скоординована хода «в ногу» – то дві шпалери варти з боків, авангард та ар'єргард, сунулися тяжко, як залізний обруч. І відчувалося, що то навколо облягла й сунулася «в ногу» понура досада й злоба стомлених, вимучених тяжкою зброєю, невиспаних і мокрих від мряки істот, що вели подібних до себе десь далі, далі – в безсоння, холод і мокречу. Над походом нависла тягуча, тупа мовчанка.

Так ішли довго. Йшли порожньою, затканою мряковинням вулицею, потім вигоном. З кожною хвилиною помалу видніло. Вже було не чорно, а сіро…

Раптом розітнулась несамовита команда:

– Лягай!!.

І забряжчала зброя з усіх боків. Всі попадали з півкроку просто на землю, в калюжу. Хтось застогнав. Хтось зашепотів молитву. Хтось тиснувся з усієї сили лицем у воду, ніби хотів упірнути, втікаючи від смерти, що з'явилася нагло за плечима й уже, либонь, тислася до карку сталевою цівкою.

Максим хотів гукнути, щоб перестали. Мабуть, на все «общее число» він один вклякав отак не вперше, тому знав, до чого то (о, навклякався він за довгі роки по етапах та таборах, бодай би!.. Та вже Бог, мабуть, почув цю молитву арештантську, що починалася з «бодай би»). Хотів утримати бідолашних людей від психози, що загрожувала розгорнутися в божевільне ревище, але це за нього зробив хтось із варти:

– Ну, ну, ша, герої!.. – промовив той «хтось» уїдливо й засміявся злісно: – Ша!.. Ще не зараз… Ось поїдемо… – і виматюкався понуро й сплюнувши.

Решта варти мовчала, як мур.

Десь гуділо, бряжчало ланцюгами, порскало. По хвилі виповзло з мряки й підійшло величезне американське вантажне авто з халабудою. Американська п'ятитонка.

– По четвірках за порядком вставати, в авто влазити… – наче молитву забубонів той самий хрипкий дерев'яний голос професійного вбивці. – Перша четвірка – давай!.. Решта лежати. Друга четвірка – давай!..

Так помалу всі опинилися в машині, в темній великій халабуді, наповнивши її вщерть.

Останньою влізла не четвірка, а шістка – це були автоматники. Вони стали стіною, загородивши вихід і тримаючи скоростріли, спрямовані на людей у машині. Решта варти лишилася долі. Підуть спати. А декотрі, може, ще почіпляються з боків.

Коли машина рушила, автоматники, що були в машині, опустили заслону за своїми спинами й засвітили ліхтар із свічкою, піднесли той ліхтар до горішньої перекладини, там його причепили й почали пильно пасти очима всіх, а зокрема тих, що стояли найближче. Машина тяжко поповзла, шарпаючись та захлинаючись власним ревом.

«Куди?..» – нашорошились усі, млосно завмираючи.

– Куди? – прошепотів хтось, невідомо кого питаючи.

– Хто зна… – Зітхання. Мовчанка.

Чути лише, як ззовні, певно стоячи на крилах машини, хтось зрідка перемовлявся словами, яких не можна було розібрати.

– А пильнуйте лишень… – почувся шепіт із кутка, з темряви. – Якщо машина поверне ліворуч – значить… у ліс. А якщо праворуч…

Павза.

– Значить – теж у ліс… – додав хтось інший безнадійно.

– Хто зна… – прошепотів перший, захищаючи іскру невисловленої надії. Машина повернула праворуч.

– Куди нас везуть?!. – гістерично викрикнув, запитав чийсь юнацький, майже дитячий голос, звернений до варти. Максимові цей голос видався знайомим, тільки зміненим від жаху так, що тяжко було розпізнати, хто ж саме був його власник.

– Побачиш… – процідив котрийсь із вартових крізь зуби.

Юнака хтось тихо потішав.

Машина довго гойдалася на вибоїнах, ішла вгору, вниз, повертала, згідно з рахунком у запаморочених, одурілих від туги головах, уже сім разів ліворуч, сім разів праворуч і часом, здавалось, кружляла на місці на задніх колесах, мовби на п'ятах… Довго… Вже ніхто нічого й не шепотів, не питав, не вгадував…

Нагло машина зупинилась. Затряслась, ревнула кілька разів і притихла. Стояла, тихо воркочучи.

Вартові відкинули полотнище, – надворі було вже видно. Стояв ранковий туман над білим снігом. А з туману по снігу до машини підходив твердим німецьким кроком рій солдатів із автоматами на руку. Підійшли й стали осторонь. Розітнулась звідкілясь команда:

– Вилазь!..

Першими зістрибнули автоматники з непогашеним ліхтарем. Потім усі інші й Максим. Зістрибнули й стали по чотири насупроти рою солдатів. Було видно й тепер можна було добре роздивитися на білий світ і на людей.

Білий світ – це була околиця міста. З одного боку двори, з другого – голий, засніжений степ. А люди…

Насамперед виявилося, що юнак серед приречених – це був Костик! Шістнадцятирічний коректор із редакції, недавній комсомолець Костик. Решта ж його й Максимових колег – не привертали особливої уваги. То були чотири ряди однотипних якихось облич, землисто-сірих, зарослих, напівживих. Натомість привертали погляд інші люди – солдати. Виявилося, що всі солдати, – як ті, що зіскочили з машини, так і ті, що оце підійшли, – були якісь не звичайні собі солдати, якими їх звик бачити колись Максим, і навіть не такі, якими він уявив їх на підставі того, що бачив уночі, а якісь особливі, зовсім ще ним ніколи не бачені. Мало того, що вони були всі з погонами й злі-презлі з вигляду (особливо ж були злі ті, що підійшли), низькорослі, опецькуваті, понурі…

– Гвардєйці… – прошепотів Василенко до Максима, вияснюючи йому те, що той знав і без нього.

Але мало було самої цієї налички, щоб зробити їх такими незвичайними. Інше робило їх незвичайними. От вони, ті гвардєйці, з соломою в шапках і в ковнірах, із вовчими вогниками в очах, стоять насупроти, мовчки озираючи із-під лоба групу в'язнів, а осторонь стоять їхні якісь начальники й щось радяться, позіхаючи.

Ба! Ось що робить їх надзвичайними! Всі ті гвардєйці одягнені в шинелі з англійського сукна; деякі, замість повстяників, мали англійські черевики; а озброєні всі здебільшого химерними американськими автоматами!.. Цілком не звичайні, а… «загрянишні»! Лише матюкалися всі по-російському.

– А, трам-тарарам! – закипів раптом один люто, вихопившись наперед. Низькорослий і клишоногий, він шарпнув свою «американку»: – Я їх зараз одведу ось до Бога… цю мразь!..

Це, здається, був сам караульний начальник – карнач.

– Ну-ну, – озвався понуро заспаний офіцер старшої ранги, досить неохайно вбраний також в англійське зелене сукно й черевики. – Не дурій, Кулагін! Ще встигнеш…

Клишоногий спочатку завагався, а потім вернувся на своє місце, не то гарчучи, не то скімлячи – точнісінько так, як пес, якому не дозволено вхопити за литку спотиньга.

«Крок германський, автомат американський, штани англійські, матюки російські!… Га! Ось вона, квінтесенція епохи! її дух, її геній у всій красі й величі. Її емблема, символ всесвітнього універсального професійного вбивці».

Цього ніхто не сказав уголос. Лише подумав. Це Максим. І та думка була разюча, як разючим було й видовище. Так, так… Крок германський, автомат американський, форма англійська, душа російська… Ні, не тільки російська. Матюки лише чисто російські, але душа… душа така ж, як і зовнішність, – мов циганський коц: ряба і теж «універсальна» – марксо-енгельсо-ленінська з новітніми німецько-англо-американськими корективами. У висліді – замотеличена, тупа, жорстока, здеградована до ранги звичайного душогуба, душа сучасности. А в цілому – духовна й матеріяльна суть епохи.

– Ша-а-го-ом!! (Трам-тарарам!) Давай пішли! – розітнулася злобна дика команда. То карнач Калугін лютував, що йому не дали цю «мразь» «одвести зразу до Бога». Далебі, він був лютий на весь світ, і на самого себе, і на всі околиці того світу, і ще не знати на кого й що.

А зі степу, гнаний вітром, котився на місто туман разом зі сніговою крупою, натикався на людей і притискав їх до засніжених, обчухраних тинів та парканів глухого передмістя.

Розділ восьмий

Це була селянська хата, перетворена на тюрму й разом на польову гауптвахту. В ній уже сиділи під столом три танкісти й грали завзято в карти, коли прибула партія в'язнів і Максим серед них. Танкісти – босі, розхристані й простоволосі, сиділи під столом, неначе під балдахином, на соломі, склавши по-турецькому ноги, і не звернули на новоприбулих жодної уваги – смалили собі далі в дурня. Видно було, що для них це вже повторювалось не раз і було нецікавим.

Хата наповнилась людьми до самих дверей. Вона була простора й без ніяких меблів, – стояв лише єдиний стіл у кутку над танкістами та скрізь попід стінами було застелено добре вим'ятою соломою-кошканицею. Солома була трохи вогка, але то нічого. Новоприбулі попадали на неї купами, розташувались, і аж тоді почали оглядати один одного. Оглядали… Робили великі очі… Роззявляли роти вражено… І – мовчали. Прибирали байдужий вигляд і вдавали чужих і незнайомих. Лише юнак кинувся до Максима і, впавши поруч, уткнувся йому носом у плече, припав до грудей і заплакав… Це був Костик! Добре знаний шістнадцятирічний комсомолець Костик із редакції… Максим притиснув його голову рукою до себе й не знав, що ж сказати цьому юнакові, цій дитині, що так передчасно, так занадто рано стала дорослою, маючи вже на своїх плечах цей безглуздий трагічний тягар, що його раптом навалило на нього життя… І мовчав, бо знав, що Костикові вже не можна збрехати.

Люди розташувались щільно один біля одного в чотири ряди. Біля дверей примостився вартовий з американським скорострілом, в англійській шинелі і в сибірських повстяниках. У хату, переступаючи через ноги сидячих, зайшов сержант у такій же шинелі й у повстяниках, постояв, сказав:

– Ну, от і все в порядку… – й пішов геть.

І тюрма зафункціонувала.

З-за ряднини, що нею було завішено двері до хазяйської половини, до т. зв. «хатини», визирнула жіноча голова, бистроока й молода, похиталася скрушно й, зітхнувши, зникла.

– Ей, ви, хлопці! – звернувся до всіх один танкіст – русявий, молодий і веселий шибайголова. – Оце ось визирала – це господиня. Бачили? Можна сказати, хазяйка цього готелю (під столом сміх). Пойнятно? Це во-первих. А во-вторих – мене звуть Вася. Це щоб ви знали й добре запам'ятали. І не просто Вася…

– А Вася – герой СССР!.. – додав понуро другий, тримаючи карти віялом.

– Ні, не герой СССР, а все-таки танкіст Окремої Сталінградської танкової армії… (Зітхнув.) Може, був би героєм СССР, та от чорт його зна…

Вася не докінчив, що саме «чорт його зна», й почухав голову. І раптом несподівано закінчив:

– Хто з вас має насіння? О! Оце й буде во-третіх.

Мовчанка.

– Ex ви, – зітхнув Вася. – Теж мені колхозники…

Хтось кинув йому торбу з насінням. Вася піймав її на лету, помацав і радісно засміявся: – Насіння! – Потім подивився запитливо й здивовано на господаря: – Всю?!

– Як хочеш, – зітхнув господар байдуже й понуро.

– Е-е… – протяг Вася. – Ти хочеш випробувати героя-танкіста, чи не є він імперіяліст. Ні, брат, Вася бував у бувальцях… – Він розв'язав торбу, надсипав половину насіння на розстелену сорочку, зав'язав торбу й кинув назад:

– На! Лови, брат… Горе й радість – усе пополам!..

І заходився з товаришами ділитися насінням.

Видно було, що цей Вася й виріс найперше по тюрмах, а тоді вже на війні. Жести, слова, міміка – все від типового безпритульника часів непу, і це лишилося на все життя.

Поділивши насіння й весело лузаючи, Вася виліз із-під столу, встав і попростував до Максима. Був він високий і ставний, хлопець – орел.

– Ей, куди, куди?! – зарепетував вартовий біля дверей на стільчику.

– А ти сиди там із своєю свистьолкою! Подумаєш… Хочеш насіння? На! Держи шапку!.. Бери-бери… – Вася відсипав вартовому жменю насіння в шапку й повернувся до Максима. Сів навпочіпки, взяв Костикову голову за чубок і підвів її.

– Ти чого, дурний, га?!.

Костик ще дужче захлипав. Вася поклав його голову назад на Максимове плече, махнув рукою, подивився Максимові в очі й сказав, кивнувши на Костика:

– Страшно… Ну нічого (зітхнув), мені – теж…

А далі подивився ще пильніше Максимові в очі й промовив щиро, як до свого:

– От знамените, брат, учреждєніє! Поставлять отак собі стільця, посадять на нього ідола з свистьолкою, і вже ось тобі тюрма, га?!.

Максим мовчав, дивлячись Васі в одверті й, либонь, розгублені очі. Видно було, і не так видно, як Максим угадав чуттям, що при всій своїй зовнішній веселості Вася смертельно нудився – мучився неприкаяною, передсмертною нудьгою.

Витримавши Максимів погляд, Вася посміхнувся:

– Ти, видать, не колхозник… Я от танкіст, а ти хто?

– Архітект.

– А-а… Я ж так і знав!.. І малювати вмієш?

– Трохи… А що?

Вася засміявся:

– Чудесно! Я люблю, як малюють. Ти мене намалюєш… (Зітхнув.) А я от не вмію, і це погано, а то б я, знаєш, намалював би усю цю єрунду… – Він зробив рукою невиразне, широке, всеобіймаюче коло й сплюнув. Посидів мовчки. Оглянув пильно всіх присутніх, що позирали на нього підозріло, і враз сердито випалив:

– Якого чорта лупаєте?! І якого диявола носи повішали? Га?! Подумаєш… Більше смерти все одно нічого не буде. От побачите… – Встав і пішов, переступаючи через ноги й тулуби. І знову поліз під стіл.

– Гей-гей, люба да люлє!.. – мугикали його товариші якоїсь старовинної солдатської пісні, розвішуючи на губах лушпиння й ляпаючи картами. Вася приєднався до них.

«От побачите» – при цій Васіній обіцянці Максимові згадались останні слова Кутузова, що обіцяли щось більше, ніж звичайну смерть. Згадав… і притиснув Костикову голову до грудей.

– Костику!

– Що?.. – озвався юнак слухняно й невиразно, мовби крізь сон.

– Будь мужній… Костику!.. – І прошепотів уже сам до себе: – Головне – не датись обернути себе в ганчірку. Ось… Оце головне.

– Добре… – сказав Костик у Максимове плече. В нього вийшли всі сльози, й він уже не хлипав – лежав тихо й, либонь, марив. Марив юнацькою душею, шугаючи нею десь поза межі можливого… Так само тихо, мовчки лежав і Максим. Але він не марив. Він лежав, тяжко зціпивши щелепи й повіки, й балянсував душею між глибокою втомою, зневірою й почуттям якогось невиконаного обов'язку.

* * *

Усіх в’язнів, разом із трьома танкістами, було тридцятеро. Здебільшого це були Максимові знайомі, але всім їм до Максима було байдуже – кожен був зайнятий своєю власною трагедією. Максимові до них було теж байдуже, хоч він і не був зайнятий своєю трагедією, бо всі трагедії, що з ним були, вже відбулися, а це був уже лише фінал. Ні, він не був зайнятий своєю трагедією, він не був зайнятий нічим, він лежав у забутті, тримаючи на грудях голову Костика, що вже солодко спав.

А тим часом брали людей на допит. Приводили з допиту заюшених кров’ю, кидали їх на солому й брали інших. Танкісти під столом грали в карти і лише скоса позирали на битих. До Максимової свідомости доходило все, що відбувалося, доходили навіть жах і нудьга людей, що з кожним таким викликом і поворотом все наростали й наростали; жах наростав у тих, що чекали черги, а нудьга в тих, що вже чергу від були. Кинуті тепер на солому, вони стеналися душею вже перед недвозначною перспективою, пообіцяною й гарантованою їм, ще й скріпленою солідними авансами у вигляді синців. Але до Максимової душі те все не доходило, він того стільки бачив і витерпів у житті, що воно вже на нього не діяло. Знав, що його черга теж от прийде, але занадто до серця того не брав, лише стискав щелепи: аби лише не подолав його той «ізмор», та безконечність, яка може й найсильніших увігнати у відчай та розпач. Аби лише швидше. Нового він не сподівався нічого ані почути, ані побачити. Все йому до кінця ясно сформулював той Кутузов. Та й рішення він, Максим, теж уже прийняв. Ні те, ні те, очевидно, не підлягало змінам. Якщо його щось іще хоч скільки-небудь цікавило в його власній долі, то це лише те – яку все ж таки формальну причину вони підведуть остаточно під факт його знищення? Яку формулу дадуть? А якусь формулу вони ж мусять видумати, якщо пустили справу на рейки «законности» й посадили його сюди. Раз почали розігравати комедію, то мусять і якийсь сюжет для цієї комедії скомпонувати, а якщо не сюжет, то принаймні якусь більш-менш правдоподібну відповідь на запитання «чому?», бо ж справжньої причини вони ніколи назвати не посміють. А спитати… Може ж, хтось колись їх таки спитає?!.

Проте Максима не викликали. Він лежав у забутті. Часом шерех і тривога серед людей посилювались, вони рухались, наступаючи Максимові на простягнені ноги, – тоді він розплющував очі, дивився на ті свої ноги в ганчір'яних бурках, із яких вилізали пальці, ворушив тими пальцями й знову закривав очі. Так і не підкорчував ніг. Нехай топчуться. Тепер усі один по одному топчуться, і це «нормально». Беріг лише Костикову голову, чомусь боячись, щоб ніхто на неї не наступив.

Опівдні принесли обід… Але перед тим до «тюрми» зайшов старшина, начальник цієї тюрми, про що можна було зробити висновок уже з того, як перед ним шарпнулася на струнко варта в сінях і біля дверей. Якийсь вугластий, незграбний і понурий, зі зле позастібаними ґудзиками сорочки й шинелі, ковнір якої заломився й стояв бокаса. Цей ковнір та ще неохайно збита на очі сіра ушанка надавали йому вигляду людини, що тільки що збудилася з похмілля. Він увійшов із сіней і почвалав через ноги лежачих до середини «тюрми». За ним слідом – його помічник, білявий хлопець із наївними очима, без шинелі й без ніяких відзнак, лише в солдатській зеленій заяложеній сорочині навипуск та в таких же, як і в начальника, повстяниках. Він тягся за старшиною, як нитка за голкою. Старшина переступив через усі ноги мовчки й дійшов до середини. А дійшовши до середини, оглянув усіх, ніби своє господарство, й привітався:

– Ну, здорові були, орли!..

Сірий гомін зітхання й невиразний буркіт у відповідь. Тільки Вася-танкіст ляпнув голосно картою, аж пішли виляски, й відповів весело й голосно за всіх і сердечно так:

– Здоров, хазяїн! Здоров, орел наш дорогий!.. Як діла, га?..

– Ну-ну, Вася! Не балуйся… – буркнув незлостиво старшина, пройшовся задуманими, байдужими очима по людських обличчях і зупинився ними на старому-старому дідові з козацькими сивими вусами. В очах старшини блиснули вогники здивування.

– О?!. А ти чого тут, дєд?!

– Та… посадили… – зітхнув дід із тихою, щирою журбою.

– За що ж тебе посадили?

– Та… вроді старостою… в колгоспі ж був…

– А-а! Значить, партизанів вішав?!.

Павза. Понура, гнітюча мовчанка. І раптом Вася своїм веселим жвавим голосом, так ніби ненароком, через карту, лузаючи насіння й спльовуючи лушпинням, але з глибокою певністю й гаряче:

– Товариш старшина! Він партизанів не вішав!.. Він тільки жидів вішав!

Вартовий автоматник біля дверей пирснув. Танкісти під столом не подали й виду, що щось сталося. А решта арештантів завмерла.

– А-а-а… – протяг старшина, спочатку розгублено, а потім ніби приємно здивований. – Жидів?.. – і враз махнув рукою понуро: – Ну жидів – чорт його бери!..

Повернувся й пішов. За ним – помічник, посміхаючись до арештантів і ступаючи старшині слід у слід.

Дивно. Максима вразила одна подробиця. Вона від нього не уникла, він її вхопив. Це була нотка – одна манюсінька нотка в голосах, що тут щойно прозвучала, – в усіх, до пирскання автоматника включно. Якась глибока, тяжка, несвідома злоба й розгубленість. Злоба людей, збитих геть остаточно з пантелику. Й та злоба була скерована якоюсь силою в певний бік, як у відтулину – в ту стару, добре випробувану відтулину, що нею здавна випускалась зайва пара перенаснаги людського гніву й горя, що кінчалася божевільним, ідіотичним: «Бєй жідов, спасай Росію!!».

Ще трохи, й, може, це навіть стане найбільшою рушійною пружиною для всіх мільйонів отаких-от хлопців у повстяниках, щоб поривати їх на «великі історичні діла». Бо їх можна рухати ще тільки зненавистю й злобою. Злобою поривати й до героїки. Колись вони, ті мільйони, рухалися вогнем кличів про братерство й любов, але ті часи давно минули. На тім місці, де була колись віра в ті кличі, витворилася застрашлива порожнеча, а над тією порожнечею має ще якусь силу впливу лише глибока, несвідома, тяжка злоба. Сліпа, нищівна злоба на все, аж до себе самих включно.

На дверях старшина зупинився. Повернувся й, щось згадавши, зробив знову два кроки всередину:

– Всі місцеві? – спитав у лежачих людей, у всіх разом.

– Ні, – відповів хтось. – Майже всі не місцеві.

Тут устряв знову Вася-танкіст із наївною іронією:

– Це все жертви фашизму, товаришу старшина!

Старшина єхидно:

– І ти теж?

Вася, зітхнувши:

– І я теж…

Старшина:

– Ну, гей ви, жертви фашизму! Обідали?!

– Ні, – відповів за всіх той самий Вася.

Старшина скривився й процідив глузливо:

– Що ж це ви, поніміли всі, га? Ну чого носи повішали?!.

Хтось зітхнув глибоко й промурмотів – з наміром, очевидно, щось вивідати:

– Та… як поведуть у ліс… то там буде й обід…

– Дурак! – бовкнув старшина й засміявся. Сміявся якийсь час беззвучно, дивлячись на всіх одразу, а тоді промовив:

– То ти, браток, легенько хочеш – отак собі просто та й у ліс! Ні, ще почекай…

Сплюнув і вийшов.

Після того в дверях з'явився якийсь здоровенний гвардієць із «фінкою» і, не зачиняючи дверей, тикнув пальцем на двох лежачих і мовчки поманив їх тим пальцем за собою. Двоє встали й пішли слухняно. Скоро вони повернулися й принесли обід на всіх – кілька хлібин і двоє відер із якоюсь юшкою.

– Роздатчик! – гукнув хтось із сіней у хату.

– Я! – вискочив Вася з-під столу, зголошуючись добровільно до такої ролі, й пояснив: – Бо вони всі не в настроєнії…

Дійсно, всі були «не в настроєнії». Ніхто навіть і не здумав заперечувати таке Васіне самопроголошення, хоч більшість знала з досвіду, що тюремний «роздатчик» – це в тюрмі друга персона після начальника корпусу і перша, як тільки двері за тим начальником корпусу зачиняються. Але сьогодні – «яке то все має значення!», коли тут справа якихось хвилин, найбільше годин…

Таким чином Вася-танкіст став роздатчиком, що було цілком справедливо, бо роздатчик із Васі був фаховий.

Перенісши діяльність із-під столу на стіл, Вася миттю вправно розділив увесь хліб на тридцять рівних пайок і роздав усім за принципом солдатського й арештантського «щастя»: один одвернувся від столу й виконував ролю сліпої долі; на запит Васі «кому?», тая «доля» тикала пальцем на того, кому вона прирікала невидиму пайку, – «цьому!», і так далі.

Хліб узяв кожен, але від обіду майже всі відмовились: «Який тут обід? Хіба до обіду тепер?»

Ну що ж? Вася від того не впав у розпач. Відер було двоє і він їх розділив геніяльно. Одно відро взяв під стіл – собі й двом танкістам, а друге відніс за ряднину – господині та її малим діткам, що були в «хатині». За те відро він виміняв у господині миску й ложку, вернувся з тією здобиччю під стіл, насипав повну миску юшки й приніс власноручно її Максимові: